Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

ОЛЕНСАНДР АБДУЛЛІН, ЕДВІН ЛОГВИН – ОСТАННЄ СЛОВО

Справа №…
Обліково-статистична картка на з. к. Яворського Мат­
вія Івановича.
1. Рік народження — 1884.
2. Місце народження — Галичина, с. Сош.
3. Соціальне походження — селянин, батрак.
4. Соціальний стан — науковий працівник, академік.
5. Національність — українець.
6. Підданство — СРСР.
7. Партійність — член ВКП(б) з 1920 року.
8. Освіта — загальна гімназія, м. Львів; університет
(1910 р.), м. Львів.
9. Спеціальність — доктор історії, доктор економічних
і політичних наук.
Стаж — 22 роки.
10. Якими мовами володіє (крім рідної) — російською,
польською, чеською, білоруською, німецькою, французь­
кою, італійською, латинською, грецькою.
11. Служба в армії — старій — підпоручик;
білій — »
червоній — »
181 12. Заарештований — 10 березня 1931 року
13. До цього — »
А до цього спочатку було слово.
Так уже повелося здавна. Слово і справа! Спочатку —
слово, потім — справа. Під номером. У теці з шворками чи
то без. Слова були різні: слова доносу, «викриття», «обу-4
рення», слово на допиті і просто слово — «не горобець».
І бували слова-ярлики, які ставали ордером на арешт.
У тій долі людській, яку хочемо вивести з пітьми
забуття, слово відіграло свою зловісну роль. Але людина,
словом згублена, словом же і піднеслася, скинувши з себе
окови страху. Слово стало визволенням. На жаль, лише
духовним.
Отже, спочатку було слово. І слово це — «яворщина».
Так припечатав «остаточний» ідеологічний вирок гене­
ральний секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор. Виступаючи із
звітною доповіддю ЦК на XI з’їзді КП(б)У в червні
1930 р., він сказав: «…У галузі боротьби з українським
націоналізмом ми мали ще одне явище, яке також має
бути відмічене,— це так звана яворщина. У 1922 році
вийшла горезвісна книга Яворського «Нарис історії Ук­
раїни». Відтоді вона з невеликими дрібними змінами ви­
тримала п’ять видань, і тільки шосте було затримане
Агітпропом ЦК КП(б)У.
Безперечно, теорії Яворського — наскрізь антимарксис-
тські, це є захист та апологетика дрібної буржуазії,
дрібнобуржуазних партій і змазування всіх начал марксиз-
му-ленінізму в галузі класової боротьби, в галузі рушійних
сил революції. Теорія Яворського про подвійність по­
ходження нашої партії (з одного боку, мовляв, дрібнобур­
жуазне коріння, з іншого — пролетарське) є наскрізь ан-
тиленінська, антимарксистська теорія, яку партія впро­
довж усієї історії своєї боротьби рішуче засуджувала.
Яким же чином могло статися, що книга Яворського
Протягом ряду років вважалася мало не одним з основних
посібників з історії революції в Україні і не дістала
належної відсічі?
Я гадаю, що тут основна причина у відсутності у нас
достатніх кадрів кваліфікованих істориків-марксистів. На­
вряд чи хтось з нас має можливість читати всю літерату-
182 ру, що видається. І цією книгою користувалися доти, доки
не з’явилися і не підросли нові кадри, доки питання про
боротьбу з ухилами на національному грунті в Інституті
марксизму не загострилися, і тоді питання про яворщину
було порушене у всьому обсязі…»
Отже, вказівний перст зупинився на відомому в ті роки
історику академіку Матвії Івановичу Яворському.
Можна не сумніватися, що після виступу Косіора питан­
ня про дворищну було порушене «у всьому обсязі». У ло­
гічний ланцюг кампанії проти шумськизму та єфремовщи-
ни додалася нова ланка. 1, як кажуть, пішла писати губер­
нія! Підрослі «кваліфіковані» кадри заходилися чинити
справу. В доповідній записці якогось Воліна, співробіт­
ника Інституту історії партії, у ЦК КП(б)У «Про станови­
ще на історичному фронті України» від 16 грудня 1930 р.
вказувалося: «…Проявом українського націоналістичного
ухилу, проявом яворщини в марксистській історичній літе­
ратурі є роботи Свідзенського, Сухино-Хоменка». Далі в
цій же записці йдеться: «У найвідповідальнішому докумен­
ті, у нашій платформі з’їзду істориків яворщина фігурує
як ухил на марксистсько-історичному фронті. На фракції
пленуму Рад у листопаді тов. Рубач заявляє, що яворщи­
на — це буржуазно-куркульська система поглядів плюс
кримінал. Порушувати так питання про яворщину — це
значить, принаймні, по-перше, змішувати питання про
жандармське минуле Яворського з питанням про яворщи­
ну як антипролетарську ідеологію, зводити яворщину тіль­
ки до Яворського і тим самим, по-друге, ставати на шлях
зняття завдання розгортання боротьби з яворщиною і про­
явами її серед істориків-марксистів (з криміналом не треба
вести ідейну боротьбу і піддавати його теоретич­
ній критиці)…
…Досі не розгромлена теоретично яворщина. Цей факт
не можна виправдати ніякими посиланнями на те, що
партія розгромила яворщину політично. Навпаки, тому
саме з факту політичного розгрому партією цього явища
виплив для колективу істориків-марксистів України
обов’язок до кінця викрити і розгромити яворщину теоре­
тично».
Ось так моментально і «обізнано» тодішні науковці
183 повернули «фронт». Але ж нещодавно, всього лише за рік
до цього, у статті «До виборів нових академіків ВУАН,
професор М. І. Яворський», опублікованій у газеті «Проле­
тарская правда», М. Наотевич і Ф. Стребов писали: «Вибо­
ри Матвія Івановича Яворського в академію мають вели­
чезне значення як з точки зору зміцнення зв’язків її
з марксистською історичною наукою, так і з точки зору
того, що академія, в яку увіллється ця видатна наукова
сила, тісніше буде зв’язана з робітничо-селянськими маса­
ми України».
А поки що з улюлюканням велася шалена кампанія
«щодо викриття», в органах ДПУ вже закручували спра­
ву. Але до цього ми ще повернемося. Зараз хочеться через
десятиріччя спробувати з’ясувати для себе істинну величи­
ну цієї «видатної наукової сили» — Матвія Івановича Яво­
рського.
Хто ж він такий, основоположник яворщини?
У 1884 р. у галицькому с. Сош у селянина Івана Яворсь­
кого народився син Матвій. А всього було у Івана Яворсь­
кого троє дітей — два сини і дочка. Господарство неза­
можне — батрацьке. Та все ж знайшов батько можливість
відпустити Матвія до Львова, у гімназію.
Успішно закінчивши її, Матвій додому не повернувся
і вступив до Львівського університету, який закінчив
у 1910 році. Було йому тоді 26 років.
Ще в університеті Яворський почав серйозно вивчати
проблеми історії, економіки і політики, іноземні мови,
почав збирати бібліотеку. Все це поступово привело до
того, що наука і політика злилися для Матвія Яворського
в одне ціле. На момент закінчення університету він доско­
нало володів багатьма іноземними мовами, читав в оригі­
налі праці Маркса і Енгельса, Гегеля, Фейербаха, Сен-
Сімона.
Але перша світова війна перервала роботу молодого
вченого. У той час Галичина входила до складу Австро-
Угорської імперії. Матвій Іванович був призваний в армію
імператора Франца Йосифа. Будучи людиною цивільною,
до того ж маючи слабке здоров’я і поганий зір, Яворський
потрапив не в армійські частини, а в польову жандар­
мерію.
184 Усі, хто читав книгу про пригоди бравого вояка Швейка,
знають, що частини австро-угорської жандармерії, охоро­
няли, по суті, тилові об’єкти та виконували патрулюван­
ня. На жаль, слідчі, які через півтора десятка років вели
справу Яворського, напевно, не читали Гашека. їх пізнан­
ня обмежувалися Російською імперією, де корпус жандар­
мів був царською охранкою. Ось звідки сакраментальна
фраза про «жандармське минуле» Яворського у доповідній
записці учених мужів.
А поки що молодий підпоручик тягнув службову лямку
і дедалі більше усвідомлював безглуздість продовження
нікому не потрібної війни. І коли відлуння жовтневого
грому долинуло до карпатського передгір’я, Матвій Яво-
рський не вагався. Він активно починає співробітничати
з галицькими комуністами.
Ось що розповідала про цей період життя Матвія
Івановича його дружина — Сільва Іванівна Яворська-
Лук’янюк: «З своїм чоловіком, М. І. Яворським, я по­
знайомилася в .1919 р. під час роботи в редакції газети
«Галицкий коммунист», яка видавалася в Києві. Ким
працював тоді Яворський — не знаю, але він часто тоді
бував на засіданнях співробітників редакції. Він був добре
знайомий з членами Галревкому Левицьким, Наволовсь-
ким, Бараном (зав. відділом агітації і пропаганди Київсь­
кого губпарткому). Його близькими знайомими у той
період були також Краснокутський — член редколегії «Га-
лицкого коммуниста» — та Олесь Досвітній, який також
працював у редакції. Вони знали Яворського ще й по
спільній партійній роботі».
Наприкінці 1919 р. Галицький ревком і редакція газети
були направлені у Тернопіль. Туди ж поїхала і Сільва
Лук’янюк.
Знову вона зустрілася з Яворським наприкінці 1920 р. у
Харкові. Тут Матвій Іванович, уже член ВКП(б), викладав
політекономію у Центральній партійній школі, в якій
почала навчатися і Сільва. Водночас він завідував кафед­
рою історії України в Інституті марксизму-ленінізму, був
головою клубу політемігрантів, тут же організував на влас­
ні кошти бібліотеку.
Працював Яворський у той період інтенсивно. В Харкові
185 він написав підручник з політекономії, підручники з історії
революційного руху на Україні, з історії України.
У 1923 р. Матвій Іванович одружився з Сільвою
Лук’янюк. Оселилися вони в комуні лекторів по сусідству
з членом ЦК КП (б) У Е. І. Квірінгом і керівником парт-
школи Стрельбицьким. Жили дружно і в сім’ї, і з сусіда­
ми. У квітні 1929 р. після обрання в Академію наук
Яворський з сім’єю переїхав до Києва. Продовжуючи свою
наукову роботу, він готував монографію з історії револю­
ційного руху на Україні. Після арешту Матвія Івановича
рукопис був вилучений і безслідно зник.
Заарештували його в Ленінграді 10 березня 1931 р., де
на той час перебував у відрядженні: працював в історич­
них архівах.
Поринувши у свої наукові пошуки, він навряд чи пе­
редбачив можливість подібного фіналу кампанії щодо бо­
ротьби з «яворщиною».
Попередні ідеологічні заходи на зразок боротьби з шум-
ськизмом, хвильовизмом не завершувалися в кабінетах
слідчих. Але то були роки 20-і, а тепер починалися 30-і.
Зрозуміло, співробітників ДПУ не цікавили наукові по­
шуки академіка Яворського. Ці органи поки що «ідеоло­
гією» не займалися — вони, як і раніше, боролися з контр­
революцією. Або, принаймні, у масі своїй гадали, що
продовжували з нею боротися. І Яворського арештували
як активного члена, мало не одного з керівників контрре­
волюційної організації «Український національний центр».
Була заарештована і його дружина, яка працювала
вчителькою у с . Требухові Броварського району Київської
області.
Як і належить, у неї на квартирі було проведено обшук,
під час якого й вилучили всі папери Яворського: і рукопи­
си його праць, і документи, і листування. Відтоді наукова
спадщина академіка канула у безвість. Був серед цих
паперів й особистий щоденник Яворського, в якому зроб­
лено один цікавий запис. У 1926 р. в Берліні проводився
тиждень радянської науки. Матвій Іванович саме цю науку
там і представляв. Перебував він у Берліні близько міся­
ця. Виступав з доповідями, а коли настав час повертатися
додому, німецька академія запропонувала Яворському за-
186 лишитися працювати в Берліні. Радянський учений катего­
рично відмовився від запропонованої честі. Про цей епізод
після повернення додому розповів Сільві Іванівні і зробив
про це запис у щоденнику. Немає сумніву, що він відіграв
свою роль у його подальшій долі.
Отже, М. І. Яворському було пред’явлено обвинувачення
у приналежності до УНЦ. У справі фігурували прізвища
найбільш активних членів цієї організації.
Кого тільки не було в цьому списку! Від академіків до
сільських учителів, від відповідальних працівників Держ-
плану, раднаргоспу, промтрестів до журналістів, літерато­
рів. І навіть військовий керівник хімічного інституту.
Втім військовий керівник потрапив сюди скоріше з ро­
динних причин. Брат його був політемігрантом з Галичи­
ни. Та й взагалі значна частина членів УНЦ була саме
галичанами. А от особистий секретар академіка ВУАН
Грушевського виявився у списку, найпевніше, за те, що
був секретарем не тієї людини.
У справі, зокрема, зазначалося, що корені «Українського
національного центру» росли з початку 20-х років і сягали
за межі радянської України. Саме тому в керівництві
центру виявилися вихідці з Галичини, Західної Укра­
їни. Політемігранти, які добре замаскувалися, і просто
перебіжчики, що залучили до своєї організації найбільш л
нестійкі елементи молодої радянської України. Основною
метою контрреволюційного центру були шпигунство, анти-
радянська агітація і пропаганда, політичні диверсії і сабо­
таж.
Керівники УНЦ поширили мережу своїх агентів на всю
Україну. Підпільні групи діяли у Дніпропетровську, Києві,
Вінниці, Тернополі та інших обласних центрах республі­
ки. Осередок організації було сконцентровано в Харкові.
З протоколу допиту М. І. Яворського: «…У самому
Дніпропетровську осередок підпільної організації існував
уже, як я це знаю, від 1929 р., коли мною були направлені
двоє галичан на підпільну підготовчу роботу, даючи їм
завдання організувати групу з однодумців, яка могла б
вести від себе контрреволюційну пропаганду. Так, щоро­
ку посилалися туди мною чи то з Артемівська, чи то
з клубу політемігрантів люди, обізнані із завданнями
187 нашої підпільної організації… У 1928 р. переїхали туди
Коссак Григорій, Чичкевич, який був до цього часу в
Інституті марксизму, котрі мали завдання підняти ро­
боту в цих гуртках на практичний шлях підготовки по­
встання серед селянства. Як розповів мені Коссак, за
1929 р. виріс там ще один осередок, об’єднавши гали­
чан, які не входили до цього часу в організацію. Членів
цих осередків не пам’ятаю на прізвища». (Стиль викла­
ду і граматика, природно, на совісті працівників ДПУ —
так і в оригіналі.)
М. І. Яворського як одну з найвизначніших осіб, що
проходили по цій справі, возили на допит ще й у Москву.
З протоколу його допиту начальником секретно-політич-
ного відділу ДПУ СРСР Аграновим у присутності началь­
ника 11 відділення секретно-політичного відділу Радзиві-
ловського від 29 травня 1931 р.: «…Нарешті тут, у Москві,
у 1929 р. велися переговори з російським контрреволюцій­
ним офіцерством, які почав Григорій Коссак від імені
нашої У ВО (Українська військова організація — структур­
на частина УНЦ.— Авт.) під час свого перебування в
1928 р. на курсах військової академії і які надалі вів
Конар, що я знаю від Г. Коссака…»
Згідно з обвинувальним висновком Г. Коссаку було по­
ставлено за провину те, що у 1924 р. під виглядом політ­
емігранта він приїхав на територію радянської України для
керівництва «підпільною контрреволюційною діяльністю га­
личан» — членів так званої У ВО, де у 1925—1927 рр.,
працюючи викладачем у Харківській школі червоних стар­
шин, за дорученням цієї антирадянської організації готу­
вав для неї військові кадри, а в 1928 р. брав участь у під­
готовці збройного повстання і входив до складу так званої
«Військово-офіцерської контрреволюційної організації»,
здійснюючи її контакт з УНЦ.
На попередньому слідстві Коссак визнав себе винним
і показав, що він справді був учасником контрреволюційної
організації УВО, яку очолював академік Грушевський,
а безпосередньо керували нею професори Савченко і Чу­
динов.
Як членів Харківського комітету цієї організації назвав
Мазуренка, Шрага, Чечеля, Филиповича, Вишиванного і,
188 крім того, вказав, що в організації брала участь вся
«безпартійна українська інтелігенція».
Коссак також показав, що у 1924 р. він «з транспортом
галичан» приїхав до Києва, де зустрівся з академіком
Гру шевським, яким і був залучений до УВО.
З протоколу допиту Ф. Ф. Вишиванного, викладача Хар­
ківського інституту соціального виховання: «Робота цієї
організації була доручена певній кількості довірчих людей
(емісарів), які керували утворенням місцевих контррево­
люційних організацій. Одержували з-за кордону інструкції
і виконували їх. Передавали туди необхідну інформацію
і таким чином підтримували зв’язки із закордонною контр­
революцією. Такими емісарами від 1924 р. були, на мою
думку, Лизанівський і Яворський.
Яворський організував контрреволюційні гуртки для під­
готовки кадрів і ще входив у центр основної організації, де
спочатку працював і по військовій лінії.
Для посилення Яворського, для зміцнення військової
лінії прибув Коссак Григорій з-за кордону, який, викорис­
товуючи мій минулий вплив, повів енергійну роботу, нала­
годжуючи і підтримуючи зв’язок з колишніми старшинами
галицької армії…»
У 1930—1931 рр. співробітники ДПУ УСРР у Харкові
провели попереднє розслідування за кримінальною спра­
вою учасників «Українського національного центру», і
7 лютого 1932 р. постановою судової трійки Колегії ДПУ
СРСР за активну контрреволюційну діяльність і за участь
в націоналістичній організації, тобто УНЦ, 50 чоловік
засуджені на заслання та ув’язнення до шести років по­
збавлення волі. Серед них — М. І. Яворський, Ф. Ф. Виши-
ванний, Г. О. Коссак та інші.
У квітні 1931 р. бездоганно побудована справа контрре­
волюційного націоналістичного центру почала розсипатися.
Нечуваний успіх українського ДПУ викликав посилену
увагу ДПУ СРСР. Разом з академіком Яворським до
Москви за дорученням Ягоди був доставлений академік
ВУАН М. С. Грушевський.
Грушевського допитував голова ДПУ УСРР Балицький
у присутності помічника начальника секретно-політичного
відділу ДПУ Козельського та уповноваженого Короленка.
189 У рапорті начальника секретно-політичного відділу ДПУ
Агранова від 4 квітня 1931 р., адресованому заступникові
голови ДПУ Ягоді, зазначається:
«Згідно з Вашою вказівкою я переговорив з доставленим
до Москви академіком Грушевським — керівником контр­
революційного українського національного центру…
Грушевський заявив, що вся діяльність центру зводила­
ся до консолідації націоналістичної інтелігенції, до підго­
товки кадрів та організації сил, які були б спроможні
в разі воєнної сутички Радянського Союзу із західними
державами або в разі народного повстання відстояти
незалежність України і створити сильну націоналістичну
владу.
Але через кілька днів Грушевський у відсутності пред­
ставників українського ДПУ заявив Агранову, що всі його
показання, дані раніше, є вигадками:
«…Мене впродовж 8—9 діб безперервно допитували, не
даючи можливості перепочити. Кілька разів до мене засто­
совували інсценування розстрілу. Такий психічний вплив
тривав майже 9 місяців, і я, природно, не витримав і дав
показання, потрібні слідчому Бордону. Всі показання мої
були невиправдані, від яких я відмовляюся…
…Я не належу до породи героїв. Я старий, сили мої
підірвані. Я був ув’язненим, перебуваючи у грипозному
стані, не витримав різкого тиску слідчих. У стані повної
безвиході і відчаю я погодився підтвердити показання
інших осіб. Але, на мою думку, показання цими людьми
дано з тих самих причин.
Ніякої антирадянської агресії ні я, ні мої однодумці не
проявляли. Ніяких планів боротьби з Радянською владою
не будували…»
Але це ще не все. Були й інші показання членів так
званого УНЦ.
18 травня 1931 р. один з обвинувачуваних заявив слідчо­
му, що його співкамерник, який перебував у в’язниці так
само за справою УНЦ, умовляв усіх інших наговорити на
себе. Допомагав складати багатьом, хто був під слідством,
неправдиві показання, пояснюючи це тим, що «насправді
такої організації на Україні не було, а створюється вона
з метою дискредитувати в очах робітників усього світу
190 II Інтернаціонал… виставити перед робітниками українську
інтелігенцію у ролі ворогів Радянської влади, що пе­
решкоджають соціалістичному будівництву. Ми, інтелігент­
ський прошарок, покликані взяти на себе місію визнати
участь у цій контрреволюційній організації і зазнати пев­
ного покарання. Цього вимагає розвитку соціалістично­
го суспільства в нашій країні».
Ягода з розумінням поставився до листа Грушевського:
постановою помічника начальника 6-го відділення спе­
ціального політичного відділу НКВС УСРР Ліфаля від
5 серпня 1933 р. (!) справа Михайла Сергійовича Гру­
шевського була припинена у зв’язку… з його смертю. А ін­
ші «члени» УНЦ продовжували відбувати свої строки
у таборах.
Не один місяць співробітники слідчого відділу КДБ Ук­
раїни витратили на те, щоб знайти істину: що таке УНЦ і
чи була взагалі така організація в середині 20-х — на
початку 30-х років на Україні?
І ось що вдалося встановити:
«…Кримінальна справа про існування на території У PCP
розгалуженої контрреволюційної організації і участь у ній
звинувачуваних сфальсифікована органами слід­
ства. У справі є дані про те, що у 1930—1933 pp. колишні
співробітники ДПУ УСРР (згодом засуджені за фальсифі­
кацію справ) сфальсифікували матеріали про, мовляв,
існуючий на Україні новий центр… У фактично неправди­
вих донесеннях була вказана велика кількість громадян,
які нібито є активними учасниками згадуваної організації».
У справі по реабілітації членів так званого «Українсько­
го національного центру» фігурують протоколи допитів
«колишніх членів» УНЦ, складені у 50—60-х роках у ході
додаткового розслідування. З цих документів стає абсо­
лютно ясним, що люди змушені були намовляти на себе та
інших в результаті незаконних методів ведення слідства:
погрози, катування і цілковите нерозуміння того, що
чинилося у стінах ДПУ.
З протоколу свідчення H. І. Шрага (1965 p., 11 берез­
ня):
«…Яворського Матвія знав дуже мало як професора-
історика і ніяких справ з ним не мав. Однак під тиском
191 слідства у 1931 р. так само, як і інших, називав його
учасником контрреволюційної організації.
Мої показання, написані власноручно у 1931 р., не
відповідають дійсності. На слідстві до мене застосовували­
ся заборонені методи. Часті допити у нічний час. Багатого-
динні стояння на ногах, крики і ображання…»
Такі ж показання дали у 50—60-і роки й інші вцілілі
на той час «учасники контрреволюційної змови УНЦ і
УВО».
Та повернемося до долі Матвія Івановича Яворсько-
го. Отже, він був засуджений до шести років позбавлення
волі. Справу, як кажуть, зробили. Та спробуймо розібрати­
ся у передісторії цього вироку. Що ж стало початковим
поштовхом для організації цієї грандіозної провокації,
цього, по суті, одного з перших політичних процесів, що
виявився у ряді з такими, як «Процес Промпартії», «Спра­
ва Народно-селянської партії», та іншими?
У той час боротьба з ухилами так званого буржуазного
націоналізму поєднувалася з боротьбою проти політичної
лінії Комуністичної партії Західної України, що спочатку
приховано, а потім дедалі більше виходила на поверхню
і привела згодом до повного політичного та організаційно­
го її розгрому. І, нарешті, дедалі активніша зміна у підході
до зовсім недавньої революційної історії, яка в кінцевому
підсумку призвела до повної фальсифікації багатьох її
сторінок.
І от, хоч би за яку ниточку тут потягнути, скрізь нати­
калися на особу М. І. Яворського — члена КПЗУ, галича­
нина, академіка-історика.
Тобто Яворський — найбільш підходяща кандидатура як
ключова особа процесу.
Здається, що спільного у колишнього голови Централь­
ної Ради Михайла Грушевського і комуніста Матвія Явор­
ського? Так, саме те, що обидва вони за професією —
історики. Саме це й об’єднало їх в очах «перетворювачів»
історичного минулого, саме це й об’єднало їх в одній
спільній справі контрреволюційного УНЦ. І хоч наукові
концепції обох істориків часто були протилежними, для
працівників ДПУ це не мало ніякого значення.
У країні змінювався «сучасний момент», і при цьому він
192 кидав свою тінь на минуле. І минуле мало змінитися на
догоду сьогочасним потребам. До речі кажучи, це дуже
стара практика людської історії. Стародавні літописні зво­
ди мають сліди неодноразових підчищень і переписувань
на своїх сторінках, що з’являлися після чергового ве­
ликого князя чи короля. У кожного нового покоління
правителів завжди виявлялася своя точка зору на події
минулого.
І от тепер політичний переворот, що його чинив у країні
Сталін зі своїми «соратниками», так само вимагав стерти
зі сторінок історичного літопису старі записи. А на нових,
чистих сторінках зробити нові: спочатку роз’яснити істо­
ричні події, потім по-новому їх описати, а згодом і взагалі
відкрити нові події за тих старих часів. Але стирати ці
попередні записи заважали, як правило, хранителі історич­
ної пам’яті — історики. Отже, і їх самих слід було «стерти
на табірний порох».
Табір, в якому Матвій Іванович відбував свій строк, був
місцем знаменитим — Соловки! Про нього сьогодні вже
стільки написано і створено фільмів, що, напевно, немає
особливої потреби детально зупинятися на житті і побуті
його мешканців.
Хто, тільки не потрапляв у цей табір, хто тільки не
пройшов через його пекельні ворота! На Соловках можна
було побачити всю нашу країну, як у мініатюрі. Всі, без
винятку, верстви суспільства, представників усіх професій
і національностей.
Чимало своїх гідних представників «делегувала» туди
й Україна. Досить згадати реформатора театру і видатного
режисера Леся Курбаса, драматурга Миколу Куліша, поета
Максима Лебедя.
У книгах і кінофільмах останніх років, повертаючись до
тих страшних і безвихідних років, багато які автори
розповідають про те, що у більшості обмовлених і безвин­
но покараних людей упродовж довгих років табірних
і етапних кошмарів жевріла думка, що все це — чиясь
(трагічна) страшна помилка або злий умисел. Але от-от
«товариш» Сталін все це розгляне, у всьому цьому розбе­
реться, винних покарають, а невинним повернуть волю,
чесне ім’я, життя…
7 1 — 173 193 Але, звичайно, і в той час було чимало людей, які дуже
швидко осягали істину. І якщо в одних таке прозріння
викликало ще більший відчай, то були й такі, хто, навпаки,
здобував у цьому знанні істинних речей імпульс до опору
беззаконню і сваволі. До свідомої боротьби проти сталін-
щини.
Люди по-різному звільнялися від тягот сталінських
таборів: можна було влаштуватися при кухні або в інше
тепленьке місце. А можна було просто піти у небуття —
покінчити з собою. І багато хто обирав один з таких
шляхів. Але був ще один, найдостойніший, спосіб —
викликати вогонь на себе! Кинути виклик нелюдській
машині беззаконня і загинути під її гусеницями. Цим
шляхом ішли менше, але йшли. Саме цією дорогою пішов
Матвій Яворський.
ЗО червня 1935 р., на третьому році відбування строку
ув’язнення, Матвій Іванович, перебуваючи у Соловецькому
табірному пункті, якому було присвоєно назву «Кремль»,
кидає виклик хазяїну великого Кремля:
«У центральну атестаційну комі­
сію ГУЛАГ НКВС
3. к. Яворського Матвія Іванови­
ча т-п «Кремль»
8 відділення ББК
ЗАЯВА
Цим повідомляю, що я відмовляюся від зарахування
робочих днів не тільки за минулий період, а й взага­
лі. Я вважаю таке (зарахування) знущанням над люди­
ною, котру, як багатьох інших, сталінське «правосуддя»
спочатку кидає до в’язниці за те, що це українець, який не
підміняв любові до своєї батьківщини на «російський
патріотизм», «підфарбований» інтернаціоналізмом,— яку
назване правосуддя без суду засуджує за неіснуючу справу
на повільне знищення в таборі, в умовах важкої примусо­
вої праці з напівголодним пайком, у сітях ганебної прово­
кації моральних мук,— а після всього цього це правосуддя
обіцяє їй скоротити повільне знищення, моральне і фізич­
не,— при умові так званого «перековування», тобто без­
194 мовної самопокори цьому знищенню, і підкупного сла­
вослов’я його політиці.
Я особисто «перековуватися» не збираюся, боготво­
рити «геніального», улюбленого, рідного «вождя всіх на­
родів» не бажаю та й взагалі вважаю для себе ганьбою
таким шляхом купувати собі волю, тим більше коли
десятки тисяч української інтелігенції гинуть у в’язни­
цях і таборах в умовах, означених вище, коли їх сім’ї
засуджені на повільну голодну смерть в умовах так зва­
ного «культурного і заможного життя», в умовах ста­
лінського «піклування про людину», коли сотні тисяч
пограбованих українських селян засівають Росію своїми
кістьми на каторжних будовах, лісозаготівлях та інших
видах примусових робіт, коли стільки ж гине їх від го­
лоду у себе на батьківщині, хоч начебто і там жити
стало «веселіше».
Я вважаю, що при такому стані справ на Україні для
мене почесніше буде вмерти разом з ним у спільному
нашому каторжному житті, ніж прагнути на волю, щоб
жити життям хамелеона, який захлинається у захваті
перед політикою національного гноблення і селянського
грабежу в царстві не соціалізму, що будується, а загально­
го обману, провокації і свавілля.
т-п Кремль — Соловки ЗО(VI) 35 р. з/к д-р Яворський».
Таким чином Яворський сам підписав свій смертний
вирок.
Але ГУЛАГівські жорна цього разу оберталися не
з таким поспіхом. На це були свої причини. У таборі
почали шукати, а точніше, «створювати» українську на­
ціоналістичну контрреволюційну підпільну організацію. Тя­
жкі два роки вибивали слідчі НКВС розповідь про
неіснуючу групу та її «ватажка» Яворського. Цього разу
спроби були марні.
І якщо у 1931—1932 рр. Яворського вдалося «вмовити»,
що це все треба для «успішного» розвитку соціалістичного
суспільства, то тепер, уже загартований етапами і в’язни­
цями, таборами і карцерами, Матвій Іванович знав ціну
цим умовлянням, знав, кому і для чого потрібна була ця
страхітлива фальсифікація і брехня.
Тут навіть одне слово, один кивок голови міг відправити
7* 195 у небуття десятки, сотні, тисячі людей. Він це вже знав,
а тому й мовчав.
Але навіть мовчання нічого не могло змінити. Профе­
сіонали «вміли працювати». І чергову змову 134-х в’язнів
було сфабриковано.
«Таємно.
Примірник єдиний.
Виписка з протоколу № 83
засідання особливої трійки
УНКВС по Ленінградській об­
ласті
від 9 жовтня 1937 року
СЛУХАЛИ:
Справу № 103010 — 37 р. оперативної частини Соло-
вецької в’язниці ГУДБ НКВС СРСР на 134 чоловіка
українських буржуазних націоналістів, засуджених на різні
строки за організовану націоналістичну, шпигунську і теро­
ристичну діяльність на Україні. Частина з них, зали­
шаючись на колишніх контрреволюційних позиціях, продо­
вжувала контрреволюційну, шпигунську і терористичну
діяльність, створила в таборі контрреволюційну організа­
цію «Всеукраїнський центральний блок».
У справі звинувачується:
1. Яворський Матвій Іванович — перебуваючи у таборі,
систематично вів контрреволюційну націоналістичну робо­
ту. Не приховував своїх контрреволюційних поглядів і від­
крито агітував серед табірників, головним чином українців,
обробляючи їх у контрреволюційному націоналістичному
дусі.
Усі розмови Яворського з табірниками зводилися до
антирадянської тематики, спрямованої до критики керів­
ництва партії та уряду і всіх заходів, які проводила партія.
В’язень Яворський серед інших в’язнів удавав із себе
мученика за український народ. І цю зайняту ним позицію
він виклав у офіційній заяві, поданій у червні 1935 року».
Наприкінці протоколу вміщена коротка довідка:
«Яворський Матвій Іванович, 1884 року народження,
уродженець Галичини, громадянин СРСР, до арешту жив
196 у м. Києві, мав вищу освіту (закінчив університет у Льво­
ві), за фахом історик-економіст, володіє мовами: російсь­
кою, польською, чеською, білоруською, німецькою, фран­
цузькою, італійською, латинською і грецькою.
УХВАЛИЛИ:
Яворського Матвія Івановича розстріляти.
Вирок виконано 3 листопада 1937 року».
Так, пунктирно, сухими рядками архівних документів,
по крихтах зібраних співробітниками КДБ УРСР, ви­
мальовується життєвий шлях, а точніше — ходіння по
муках Матвія Івановича Яворського — історика, академіка,
людини.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.