Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

ОЛЕКСАНДР КОВАЛЕННО, ВОЛОДИМИР ТКАЧЕНКО — ДОЛЯ ІСТОРИКА

«З дня мого арешту минуло 20 років. Зараз мені
77 літ. Озираючись на пройдений шлях, я можу з чистим
сумлінням повторити те, що я казав 20 років тому: «Я вва­
жаю себе чесним радянським громадянином». (Із заяви
П. К. Федоренка на ім’я Головного військового прокурора
СРСР від 10 вересня 1957 р.)
Доволі типова біографія інтелігента у першому поколін­
ні, який, торуючи шлях до знань і долаючи життєві
перешкоди, міг покладатися виключно на власні сили. Пав­
ло Костянтинович Федоренко народився 1880 р. у м. Ямпо-
лі Глухівського повіту Чернігівської губернії. Батько нале­
жав до міщанського стану, хоч усе життя займався
землеробством. Родина, у якій було семеро дітей, ледь
зводила кінці з кінцями. Тут, у Ямполі, малий Павло
закінчив початкову школу, а в серпні 1893 р. вступив до
підготовчого класу нижчої сільськогосподарської школи на
х. Воздвиженському поблизу Ямполя.
Цей унікальний навчальний заклад заснував у власному
маєтку громадський діяч, філософ, педагог і письменник
M. М. Неплюєв. Він організував також Хрестовоздвиженсь-
ке трудове братство (сучасники називали його просто
Неплюєвським братством), до складу якого входили, як правило, викладачі й вихованці сільськогосподарської шко­
ли. Братство ставило собі за мету виховання у дітей
і підлітків з народу високих моральних якостей на засадах
очищеного від церковної догматики християнства. Навчан­
ня тут відіграло важливу, якщо не вирішальну роль у фор­
муванні світогляду, становленні характеру П. К. Федорен-
ка. Отже, не дивно, що він захоплювався етичним вченням
JI. М. Толстого і навіть листувався з великим письменни­
ком. Вдячну пам’ять про своїх вихователів П. К. Федорен­
ко зберіг назавжди. Згодом він присвятив Неплюєвському
братству роман «Серебряные нити», рукопис якого зараз
зберігається у двоюрідної онуки, інженера з Челябінська
Л. С. Федоренко.
За традицією переважна більшість членів Хрестовоздви-
женського братства пов’язувала свою долю із землероб­
ством. П. К. Федоренко обрав інший шлях — самотужки
підготувався й витримав екзамен на звання вчителя почат­
кової, а потім і двокласної сільської школи. Педагогічна
діяльність П. К. Федоренка розпочалася на Волині, де він
вчителював протягом 1900—1908 років. Саме в цей час
у молодого педагога прокинувся інтерес до історичного
минулого. Першою пробою пера було дослідження «Мо­
гильник с. Городка Ровенского уезда Волынской губер­
нии». Невдовзі він екстерном склав екзамени за курс
чоловічої гімназії в Острозі й вступив на юридичний,
а згодом перевівся на історико-філологічний факультет
Київського університету св. Володимира. У студентські
роки П. К. Федоренко розпочав серйозні наукові дослі­
дження історії Лівобережної України другої половини
XVII—XVIII ст. Він брав участь у роботі студентського
історико-етнографічного гуртка, яким керував професор
університету М. В. Довнар-Запольський. 1915 р. у 12-му
випуску «Трудов» Полтавської губернської вченої архівної
комісії побачила світ перша праця П. К. Федоренка «Во-
ронковская сотня Переяславского полка по Румянцевской
описи 1765—1769 гг.». Вона засвідчила як неабиякий
дослідницький хист початківця, так і його безсумнівну
приналежність до так званої «школи» О. М. Лазаревського
в українській історіографії. Згодом він присвятить цьому
видатному історику України кілька своїх публікацій.
200 Отже, молодий учений мав усі підстави розраховувати
залишитись при університеті для подальшої науково-педа­
гогічної діяльності. Старший товариш П. К. Федоренка по
навчанню, згодом відомий поет і літературознавець
М. К. Зеров з цього приводу писав йому в квітні 1915 р.:
«Для мене немає жодного сумніву в тім, що іспити Ви
витримаєте найблискучішим чином. По-перше, у Вас чудо­
ва ерудиція, по-друге — наукові праці і, по-третє, Ви — не
курсистка. За таких вигідних умов «весьма удовлетвори­
тельно» в диплом забезпечено. Забезпечено й визнання за
Вами права на подальшу вчену діяльність при університе­
ті. Було б тому раціонально, якщо б Ви, не очікуючи
закінчення іспитів, зробили дещо для свого залишення при
університеті. Залишення при університеті на кафедрі ро­
сійської історії — процедура важка і неприємна. До своєї
кандидатури Вам слід підготувати декана та інших нероб
заздалегідь, щоб вони звиклися з думкою про Вас як про
стипендіата й згодом, побачивши Ваше ім’я у списку
кандидатів, не здивувались і не заволали: ми такого не
знаємо. Вам треба діяти рішуче. Крім Вас, претендувати
на залишення при кафедрі більш нікому… У Вас є знання
і надії, і талант — Вам сам Бог велів залишатися при
університеті…» Але так не сталося. З якихось причин,
попри усі клопотання друзів і знайомих, при університеті
його не залишили. На нього чекала військова служба —
тривала перша світова війна. Рік довелося відслужити
писарем у запасному батальйоні, аж поки у 1916 р. його
демобілізували з армії за станом здоров’я.
Він перебрався ближче до рідних місць, у Чернігів, де
влаштувався до щойно створеного влітку 1916 р. учи­
тельського інституту. Протягом першого року існування
цього навчального закладу в ньому навчалося лише 22 чо­
ловіка й окрім директора О. П. Флерова працювало два
штатних викладачі — С. І. Воробйов і П. К. Федоренко.
Після Лютневої революції інститут одержав статус серед­
нього навчального закладу підвищеного типу, належне
приміщення, дещо зріс контингент викладачів і студентів.
За таких обставин Федоренко почав викладати в інституті
курс вітчизняної історії.
Повалення самодержавства розкріпачило громадську іні­
201 ціативу, спричинило потяг широких верств суспільства до
політичних знань і надбань культури. Не залишився осто­
ронь цих подій і П. К. Федоренко, про що свідчить його
стаття «Культурно-просветительская работа и организо­
ванное учительство», вміщена 24 жовтня 1917 р. у газеті
«Черниговский край». Разом з відомими громадськими
діячами і краєзнавцями П. Я. Дорошенком і А. В. Верзило-
вим Федоренко був серед фундаторів Чернігівського на­
родного університету, який почав працювати у жовтні
1917 року. Про роботу цього навчального закладу вчений
пише у великій статті «Черниговский народный универси­
тет». Цей культурно-освітній осередок діяв на громадських
засадах до 1921 р. і залишив помітний слід у культурному
житті міста. П. К. Федоренко входив до складу президії
ради народного університету і читав лекції з вітчизняної
історії. Як засвідчує складений ним навчальний план
(робоча програма), що зберігся у Державному архіві
Чернігівської області, курс охоплював найважливіші про­
блеми історії Росії та України. Демократичні переконання,
близькість до народу й щире прагнення служити його
інтересам закономірно обумовили перехід Федоренка, як
і багатьох представників старої інтелігенції, на бік Ра­
дянської влади. Він продовжував викладати у Чернігівсько­
му вчительському інституті, а згодом в інституті народної
освіти, статус, назва і структура якого протягом 20—30-х
років зазнавали неодноразових змін, і зробив, як то ка­
жуть, непогану кар’єру: очолював деканат, завідував ка­
федрою історії. У виданій влітку 1926 р. характеристиці
підкреслювалося, що П. К. Федоренко, «добре розуміючися
на справі і виявляючи властиві йому активність та іні­
ціативу, до роботи ставився цілком совісно».
Але вже восени 1926 р. він раптово подає заяву про
звільнення з роботи. Цей демонстративний крок був зу­
мовлений принциповою незгодою педагога з курсом нового
ректора інституту В. К. Щербакова (до речі, автора чис­
ленних праць з історії революційного руху на Чернігівщи­
ні, згодом — віце-президента Академії наук Білорусії). Як
стверджував П. К. Федоренко, адміністрація воліла заплю­
щувати очі на недбале ставлення певної частини студентів
до навчання, недостатній рівень знань майбутніх вчителів,
202 створила у вузі «несприятливу для ділової критики» атмос­
феру. Крізь цей конфлікт проглядає зіткнення двох кон­
цепцій підготовки фахівців. Перша з них, яку відстоював
Федоренко, виходила з необхідності глибокого оволодіння
студентами знаннями й практичними навичками, дотри­
мання відповідної дисципліни навчально-виховного проце­
су. Його опоненти на чолі з В. К. Щербаковим висували на
перший план суто політичні та ідеологічні чинники. «Наш
принцип,— підкреслював ректор,— дати нашій країні педа-
гогів-суспільників, робітників, відданих Радянській владі».
Перша концепція спиралася на гуманістичні традиції віт­
чизняної вищої школи, другу — підтримувала державна
влада. Неважко здогадатися, хто вийшов перемож­
цем. Слухняне правління інституту за пропозицією
В. К. Щербакова швидко «задовольнило» заяву П. К. Федо-
ренка, що викликало протест колективу. 16 викладачів
оскаржили наказ ректора. «Знаючи П. К. Федоренка як
людину з великими педагогічними здібностями,— писали
вони,— що ставилася протягом 10 років праці дуже чуйно
до питань академічного життя, а також те, що П. К. Федо­
ренко є видатним дослідником історії України… ми знахо­
димо, що втрата такого визначного педагога, як П. К. Фе­
доренко, безумовно, негативно позначиться на роботі пед-
колективу». Цей рішучий демарш змусив адміністрацію на
деякий час відступити.
Крім того, протягом 1923—1924 рр. П. К. Федоренко за
сумісництвом працював у архівних установах міста спочат­
ку на посаді завідуючого Чернігівським історичним архі­
вом, а потім — старшого наукового співробітника. Ця ар­
хівна установа мала на Україні значний авторитет. Її
історія бере початок з 80-х років XVIII ст., коли з Глухо­
ва до Чернігова після ліквідації Малоросійської колегії
була перевезена так звана «Генеральна малоросійська
архіва». Незважаючи на втрати частини документів протя­
гом XIX — початку XX ст., у Чернігівському історичному
архіві тоді були зосереджені величезні скарби. П. К. Федо­
ренко зробив стислий, але грунтовний опис фондів, що
зберігалися на той час в архіві. Опублікував ряд статей
з теоретичних і прикладних проблем архівознавства на
сторінках журналів «Архівна справа» і «Архіви Радянської
203 України», доклав чимало зусиль для організації на базі
архіву студентського історико-архівного гуртка, діяльність
якого протягом 1922—1924 рр. здобула широкий розголос
і схвалення далеко за межами Чернігівщини. У 1928—
1929 рр. керував ’роботою історико-архівного семінару,
учасники якого досліджували соціально-економічну історію
краю XVII—XVIII ст., готували економічну карту Черні­
гівщини того часу.
Разом з тим П. К. Федоренко проводив значну роботу
у Чернігівському науковому товаристві, яке відіграло важ­
ливу роль у розгортанні історико-краєзнавчого руху в ре­
гіоні. Засноване 1920 р. як філія київського Українського
наукового товариства, воно з 1925 р. діяло під егідою
Всеукраїнської академії наук. Наприкінці 20-х років у ро­
боті товариства брало участь близько 80 чоловік. Склада­
лося воно з кількох секцій, але найактивніше працювала
історико-філологічна (з 1929 р.— історико-краєзнавча),
якою керував П. К. Федоренко. Її члени брали участь
в археологічних розкопках, вивчали соціально-економічний
і культурний розвиток Чернігівщини доби феодалізму й ка­
піталізму. Сам вчений неодноразово виступав з доповідями
на загальних зборах товариства, а також під час ювілей­
них заходів на честь видатних діячів української культу­
ри. У 1927—1930 рр. він представляв товариство у комісії
для увічнення пам’яті М. М. Коцюбинського, входив до
складу ініціативної групи по створенню Чернігівського
інституту краєзнавства, що мав координувати краєзнавчі
дослідження на території області.
Саме в цей час П. К. Федоренко наполегливо працював
над соціально-економічною історією Лівобережної України
другої половини XVII — XVIII століття. Цікаві теоретичні
міркування з цього приводу він висловлює у статті
«З спірних питань економіки України». Вчений одним
з перших у пожовтневі часи приступив до вивчення історії
монастирського господарства на Україні і присвятив цій
проблемі ряд наукових праць. Йому також належить
пріоритет у дослідженні історії залізорудної промисловості
Лівобережної України доби пізнього феодалізму. Вже
наприкінці 20-х років він написав монографію про ук­
раїнські рудні XVII—XVIII ст., видати яку вдалося лише
204 через ЗО років. Ученого приваблювала й багата історико-
культурна спадщина краю. У статті «З історії Чернігова»
він запровадив у науковий обіг унікальні матеріали про
відомі архітектурні пам’ятки міста — Спаський собор
XI ст. і будинок Я. Лизогуба кінця XVII століття. Знач­
ний свій науковий доробок Федоренко присвятив вивчен­
ню регіональної історіографії. Та, на жаль, деякі дослід­
ження історика залишилися неопублікованими. Найбіль­
ший інтерес з-поміж них становить рукопис під назвою
«Декабристи на Чернігівщині після амністії», у якому
йдеться про останні роки життя С. Г. Волконського,
М. М. Волконської, О. В. Поджіо, С. П. Трубецького і
О. Ф. Бріггена. Ця праця побудована на документах так
званого «секретного столу» канцелярії чернігівського гу­
бернатора, які загинули в роки останньої війни.
Отже, протягом 20—30-х років П. К. Федоренко був
у розквіті творчих сил, здобув неабиякий авторитет у
наукових колах і, зрештою, став визнаним лідером черні­
гівських істориків та краєзнавців. Носій старої дослідниць­
кої традиції, підвалини якої були закладені у дожовтневий
період О. М. Лазаревським, В. Л. Модзалевським, діячами
Чернігівської губернської вченої архівної комісії, він не
тільки уособлював живий зв’язок, наступність поколінь
місцевих істориків, але й брав безпосередню участь у під­
готовці молодих науковців.
Та доля готувала вченому тяжкі випробування. На
країну насувалася кривава хмара сталінських репре­
сій. Поволі набирало обертів полювання на ідеологічних
відьом і на Україні.
Навесні 1929 р. розпочалися арешти представників на­
укової та творчої інтелігенції, звинувачених у приналеж­
ності до сконструйованої у надрах ДПУ «Спілки визволен­
ня України». Торкнулися вони й декого з колег і знайомих
П. К. Федоренка — вчених, вчителів, членів Чернігівського
наукового товариства. У вересні 1929 р. був проведений
обшук у помешканні Федоренка. Він вважав, що головним
приводом слугувала групова фотографія, зроблена у
1927 р. під час святкування ювілею поета Л. І. Глібова,—
на ній Павло Костянтинович стояв поруч з академіком
С. О. Єфремовим, проголошеним ватажком СВУ.
205 Жодного компромату під час обшуку знайдено не бу­
ло. Однак ДПУ завело на нього відповідний «формуляр»,
до якого невдовзі потрапили відомості про те, що він «вів
серед студентів агітацію» проти переконаного комуніста
В. К. Щербакова. Про походження цієї інформації ми вже
говорили. Минув рік. Вже закінчився процес СВУ, набули
«законної» сили винесені на ньому вироки, але своєї
зловісної спраги ДПУ не вгамувало.
21 жовтня 1930 р. П. К. Федоренка було заарештовано
й ув’язнено у Чернігівському БУПРі по звинуваченню
«у зв’язках з українськими діячами контрреволюційної
організації СВУ і проведенню у колах своїх знайомих
антирадянської агітації». На допитах він категорично запе­
речував цю нісенітницю, до того ж, як визнавали співро­
бітники ДПУ, «річдоків у справі немає». Що ж залишило­
ся — знову визнати помилку, пробачитись? Ще б пак!
Керівники місцевих «правоохоронних» органів наполяга­
ють на тому, що «громадянин Федоренко П. К. є соціально
небезпечним елементом як вороже настроєний до Радянсь­
кої влади», і клопочуть перед Особливою нарадою при
ДПУ УСРР про вислання вченого за межі Чернігівщини
на три роки. Але 1930 р.— це ще не 1937. Звинувачення
було настільки непереконливе, що на якомусь щаблі спра­
ва дістала зворотний хід. 19 листопада 1930 р. Федоренка
звільнили з-під варти. Справедливість перемогла! Та не
будемо поспішати з висновками.
Невдовзі Федоренку довелося «за власним бажанням»
залишити викладацьку діяльність в інституті й зосереди­
тись на роботі в архіві. 1931 р. з великими труднощами,
в урізаному вигляді, але в далося-таки «проштовхнути»
перший і єдиний том «Записок Чернігівського наукового
товариства», фактичним редактором якого був П. К. Федо­
ренко. Саме ж товариство, знекровлене репресіями, бук­
вально вмирало на очах. Гіркий досвід спілкування з ДПУ
певною мірою позначився на останніх публікаціях вчено­
го. Відтепер він змушений наголошувати на значенні
«марксо-ленінської методології» та чергової промови
«батька народів» для перебудови архівно-технічного проце­
су або вивчення корисних копалин Чернігівщини. Ось
так. У 1933 р. «викрито» ще одну міфічну контрреволюцій­
206 ну організацію наукової інтелігенції. Серед тих, хто опи­
нився за гратами, був історик В. В. Дубровський, який на
початку 20-х років викладав у Чернігівському інституті
народної освіти і працював у місцевому архіві. Під час
слідства він повівся не найкращим чином і дав свідчення
про належність до цієї «організації» П. К. Федорен-
ка. А тут ще трапилося непорозуміння у Чернігові, яке
набуло розголосу мало не на всю Україну: на виставку
більшовицької преси в історичному музеї потрапили газети
українських есдеків 1917 р. із зібрання архіву, у доборі
яких брав участь Федоренко. Цього було досить, щоб
20 серпня 1934 р. знову заарештувати вченого разом
з іншою співробітницею архіву, «дочкою дворянина»
Л. М. Тудоровською. Із справді маніакальною впертістю
йому знову інкримінували членство в «українській контрре­
волюційній організації» і проведення «націоналістичної
роботи проти Радянської влади», тобто злочин, передбаче­
ний ст. 54, п. 11 Кримінального кодексу УСРР. Як тут не
пригадати гірке визнання О. П. Довженка: «У всіх респуб­
ліках нашої країни видатні інтелігентні працівники культу­
ри, крім руських, якщо вони не є членами партії, цим
самим уже мають в очах офіційних кіл вигляд підозрілих
націоналістів незалежно від найкришталевіших у розумінні
інтернаціоналізму поглядів і всієї діяльності». Додамо
тільки, що й партійний квиток аж ніяк не убезпечував від
в’язниці, тортур, заслання або смертного вироку.
Повідомляючи про арешт П. К. Федоренка і Л. М. Тудо-
ровської у столицю, керівники обласного управління
НКВС неоднозначно вказали: «Над арештованими пра­
цюємо щодо отримання від них зізнання про приналеж­
ність до контрреволюційної організації і практичну контр­
революційну націоналістичну діяльність».
Але П. К. Федоренко виявився «незговірливим» і знову
сплутав традиційний «сценарій». На першому ж допиті він
заявив: «У пред’явленому мені обвинуваченні винним себе
не визнаю. У жодній контрреволюційній організації, яка
б ставила своєю метою проведення боротьби проти Ра­
дянської влади, я не перебуваю і не перебував. Про
існування такої організації мені нічого не було відо­
мо. Я чув про арешти ряду музейних і архівних працівни­
207 ків на Україні, але за що саме їх арештували, я не знаю».
Цієї чіткої позиції він послідовно дотримувався й надалі
і змусив-таки могутній НКВС відступити. З жовтня
1934 р. його звільнили «під підписку про невиїзд з постій­
ного місця проживання», а 15 жовтня справу було припи­
нено за браком доказів злочинної діяльності.
Оманлива перемога, скоріше «мирний перепочинок». До­
сить скоро і сам П. К. Федоренко відчув непевність влас­
ного становища. Роботу у архіві довелося відразу полиши­
ти і заробляти на життя на посаді плановика-економіста
Чернігівської міської Ради.
Тим часом маховик репресій набирав обертів. На облуд­
ний вівтар сталінізму приносилися нові й нові жертви. Не
забули і про П. К. Федоренка. 11 жовтня 1938 р. в облас­
ному управлінні НКВС на нього було затверджено довідку
як на особу, що підлягає арешту. Впадає у вічі досить
дивна плутанина у біографічних відомостях про «старого
знайомого»: народився у с. Яновка, належав до партії
есерів, колишній директор Чернігівського музею. Втім цю
недбалість неважко пояснити — слідчий конвейєр рухався
на шаленій швидкості, і на такі «деталі» особливої уваги
ніхто не звертав. Загалом цей документ вражає, приголом­
шує — він настільки брехливий, бездоказний і безграмот­
ний, що не потребує жодних коментарів: «На території
Чернігівської області викрита велика контрреволюційна
націоналістична повстанська організація. За наявними ма­
теріалами, одним із значних керівників організації є Федо­
ренко П. К. Останній, згідно завдання центрального і об­
ласного повстанкомів, проводив вербування нових учасни­
ків до контрреволюційної націоналістичної повстанської
організації. Брав діяльну участь в організації Чернігівської
філії СВУ, після провалу організації — очолив контррево­
люційне націоналістичне підпілля на Чернігівщині. Контр­
революційну діяльність по розширенню контрреволюцій­
ної націоналістичної організації Федоренко здійснював
згідно вказівок й інструкцій Грушевського. Очолювана
Федоренком контрреволюційна організація крім пов­
станської діяльності веде шпигунську роботу на користь
Польщі. На підставі викладеного, Федоренко П. К. підлягає
арешту».
208 От такої! А між тим головний «законник» краю —
обласний прокурор — на цій підставі дав санкцію на арешт
і ув’язнення П. К. Федоренка та ще й перерахував статті
Кримінального кодексу УСРР, по яких він притягається
до відповідальності: 54, пп. 2, 11. Згодом до них було
додано ще й п. 10, ч. 2.
Послухаємо, що ж на це відповів звинувачений. Він, як
і завжди, стриманий: «14 жовтня 1938 р. я був арештова­
ний Чернігівським обласним управлінням НКВС і ув’язне­
ний у місцевій тюрмі. Під час допитів у НКВС мене
піддали ряду тяжких дій, що мали на меті примусити мене
зізнатися у приналежності до якоїсь антирадянської орга­
нізації. Я твердо і до кінця наполягав на тому, що я чес­
ний радянський громадянин. У тюрмі я пробув майже
рік. Після закінчення слідства справа моя була направлена
спочатку в обласний суд, але оскільки прокурор не знай­
шов у ній складу злочину (про що мені було оголошено),
вона пішла на розгляд Особливої наради при НКВС у
Москві».
Де брала сили ця літня, не зовсім здорова людина, адже
у катівнях НКВС «зламали» не одного «залізного рицаря
революції»? Звідки ця спокійна мужність? Гадаємо, що
джерела її — у високій моралі, глибокому переконанні
в неминучій перемозі добра над злом, правди над брех­
нею. Пригадаймо, що саме ці якості наполегливо вихову­
вав у своїх учнів «ідеаліст» М. М. Неплюєв, саме на цих
засадах діяло Хрестовоздвиженське трудове братство.
«Міцним горішком» виявився П. К. Федоренко. Повто­
рювалася «патова» ситуація 1930 і 1934 рр.— усі звинува­
чення він рішуче заперечував, а будь-яких конкретних
доказів слідство не мало, бо їх не було взагалі. Але цього
разу співробітники НКВС знайшли вихід із скрутного
становища і на початку березня 1939 р. утворили комісію
для здійснення експертизи наукових праць вченого з пози­
цій, певна річ, марксистсько-ленінської, а точніше, ста­
лінської, наскрізь схоластичної методології. До складу
комісії обласне управління НКВС залучило завідуючих
історичними кафедрами з вузів Чернігова й Ніжина, а та­
кож заступника директора Чернігівського історичного му­
зею.
209 Відразу скажемо, що «соціальне замовлення» вони вико­
нали якнайкраще: віднайшли у доробку П. К. Федоренка
численні «викривлення», «переоцінки» й одностайно визна­
чили, що «всі ці праці написані виходячи з методології
поміщицько-буржуазної історіографії». Чи розуміли члени
комісії, що коїли, куди штовхали свого старого колегу?
Можливо, просто рятували себе, прагнули уникнути долі?
Але як тоді пояснити отакі нічим не обгрунтовані слова
з їхньої рецензії: «Федоренко П. К. виступає у цих працях
як вірний учень націоналістичної школи Грушевського,
Єфремова, Слабченка та ін., завдання яких — сфальсифі­
кувати історичний процес, довести необхідність орієнтації
України на Захід, щоб таким чином відірвати її від Ра­
дянського Союзу». Від цього до «шпигунства на користь
Польщі» — один крок. Це вже навіть не упередженість,
а справжнісіньке холуйське оббріхування.
Зрештою, висновок у слідчій справі набув такого вигля­
ду: «Обвинувачений Федоренко П. К. арештований як учас­
ник антирадянської української націоналістичної організа­
ції. Під час слідства обвинувачений Федоренко П. К. вин­
ним себе не визнав, однак матеріалами слідства, свідчен­
нями обвинувачених й актами експертизи винність Федо­
ренка П. К. як учасника антирадянської націоналістичної
організації доведена». Однак до суду у Чернігові не
дійшло. Справу було відправлено до Москви на розгляд
Особливої наради при НКВС СРСР.
Вирок не забарився: «За приналежність до антирадянсь­
кої націоналістичної організації заслати в один з районів
Казахстану строком на 5 років… Справу здати в архів». Як
і належить, дата— 11 жовтня 1939 р., підпис начальника
секретаріату Особливої наради і — крапка. Крапка у спра­
ві, . яка майже через два десятиріччя, за хрущовської
«відлиги», буде виправлена на кому.
А «герой» цієї «справи» невдовзі опинився «у степу
далекім за Уралом», де у м. Казалинську відбув п’ятирічне
адміністративне заслання із зарахуванням попереднього
ув’язнення, як то кажуть — «від» і «до». Коли під час
війни була нестача педагогів, його прийняли на роботу
у Казалинське педагогічне училище, де він викладав мате­
матику аж до осені 1945 року.
210 У вересні 1945 р. П. К. Федоренко повернувся на Ук­
раїну і протягом року читав курс елементарної математики
у Конотопському вчительському інституті. Потім переїхав
до Києва і у серпні 1946 р. влаштувався на посаду старшо­
го наукового співробітника історико-культурного заповід­
ника «Києво-Печерська лавра». Тут він нарешті дістав
змогу відновити наукові дослідження, і вже у 1948 р. у ви­
давництві Академії наук СРСР побачила світ підготовлена
ним разом з Д. Ф. Красицьким книга «Усыпальница Юрия
Долгорукого». За свідченням Л. С. Федоренко, у неї збе­
реглося також неопубліковане дослідження вченого про
старовинні ікони Києво-Печерської лаври.
І раптом — у лютому 1948 р. переїзд до Корсуня. Мож­
ливо, відчув старий історик, як на Україні знову почала
штучно загострюватися ідеологічна ситуація, й вирішив
триматися подалі від столиці? В усякому разі аж до
виходу на пенсію у грудні 1954 р. працював завідуючим
відділом і за сумісництвом заступником директора по
науковій частині місцевого музею історії Корсунь-Шевчен-
ківської битви. У цей час він повернувся до вивчення
історії залізорудної промисловості України, досліджував
події визвольної війни українського народу 1648—
1654 рр. у регіоні.
10 вересня 1957 р. П. К. Федоренко направив заяву на
ім’я Головного військового прокурора СРСР, у якій оскар­
жив винесений йому 1939 р. вирок. Після ретельного
вивчення усіх обставин президія Чернігівського обласного
суду 16 травня 1959 р. переглянула справу П. К. Федорен-
ка і повністю реабілітувала його чесне ім’я.
Останні роки життя вченого пройшли в Києві. До свого
80-річчя він одержав найкращий подарунок — якраз у
1960 р. у видавництві Академії наук СРСР була видана
його капітальна праця «Рудни Левобережной Украины
в XVII — XVIII вв.»
5 лютого 1962 р. П. К. Федоренко помер. Тільки-но
заснований «Український історичний журнал» вшанував
пам’ять вченого і вмістив на своїх сторінках його некро­
лог. Однак можливість сказати всю правду про трагічну
долю — вченого, краєзнавця, людини, яка за найскрутні-
ших умов зберегла гідність,— з’явилася тільки сьогодні.

Категорія: Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.