Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

ОЛЕСЬ БІЛОДІД, ВІКТОР КИРКЕВИЧ – ДОВГА ДОРОГА ДО ХРАМУ МУДРОСТІ

Майдан з урядовими установами навколо мав пролягати
у найціннішому в історико-культурному плані районі Ки­
єва — на території колишнього міста Ярослава: від тепе­
рішньої вулиці Трьохсвятительської з територією Михай­
лівського монастиря до Софійського собору. Було оголо­
шено закритий конкурс на створення ескізного проекту
планування урядової площі та ескізних будівель
ЦК КП(б)У і Раднаркому. 11 жовтня 1934 р. спеціальне
жюрі розглянуло подані на конкурс проекти. В них взяли
участь московські архітектори — брати Весніни, харків’я­
ни на чолі з професором Молокіним, група архітектора
Троценка, бригада архітекторів Цивільбудпроекту (Олій­
ник, Лимар, Байдалінова), однодумці архітектора Штейн-
берга кияни Заболотний, Юрченко та Онащенко.
Проекти мало чим різнилися один від одного, зате
одностайні були в одному — усували комплекс Михай­
лівського монастиря, ліквідовували Присутствені місця
і навіть пам’ятник Богдану Хмельницькому і впиралися
в дзвіницю Софійського собору. Найстрашніше було те,
що практично в усіх проектах «більмом на оці» стала
Софія Київська!
Першого «приготували до страти» молодшого брата Софії — Михайлівський Золотоверхий. Заснований
1108 р. онуком Ярослава Мудрого Святополком Ізяс-
лавовичем семибрамний собор, що з XII ст. правив за
усипальницю руським князям, не впав під ударами орд
Батия, литовських, польських, татарських завойовників,
пережив першу світову та громадянську війни, волею
лихої долі мусив загинути в сімнадцятому поколінні
(сучасна соціологія відводить на покоління півсотні ро­
ків).
«Мозаїки і фрески Михайлівського монастиря цього
року (1935.— Авт.) досліджено, знято й перенесено на
територію Музейного містечка (кол. Лавра). Крім того,
в нартексті (західна, вхідна частина собору) проведено ар­
хеологічні розкопи». Як свідчать тогочасні звіти про оті
«археологічні розкопи», нічого там цікавого для себе
розкопники не знайшли, крім хіба що князівських та
митрополичих кістяків, напівзотлілих плетених, оздобле­
них коштовностями поясів, фрагментів шовкового та пар­
чевого одягу — одне слово, мотлох!
А потім пролунав вибух…
Хто на черзі?
Старі кияни пригадують, як П. П. Постишев, секретар
ЦК КП(б)У, в середині 30-х років заявив, що Київ мусить
бути пролетарським містом і мати індустріальний пей­
заж. Це тоді в центрі, біля залізничного вокзалу, побуду­
вали ТЕЦ, що вже понад півстоліття отруює легені ки­
янам. Злітали в повітря київські собори, знищувалися
пам’ятники історії та культури: 21 церква і собор протягом
1929—1936 років.
Ось їх синодик, складений для нас американцем Титом
Гевриком («Втрачені архітектурні пам’ятки Києва». Нью-
Йорк, 1982). У дужках дано дати побудови і перебудови,
без дужок — дати знищення.
Золотоверха Михайлівська (1108—1113, XVII—
XVIII ст.) 1935—1936;
Василівська (Трьохсвятительська) (1183, 1690—
1700-ті рр.) 1935;
Георгіївська (1744—1755, XIX ст.) 1934;
Стрітенська (1850-ті рр.) середина 1930-х;
Успенська Десятинна (1828—1842) 1935;
214 Собор Богородиці Пирогощі (1132, остання перебудо­
ва — на початку XIX ст.) 1935;
Петропавлівська на Подолі (початок XVII ст., сере­
дина XVIII ст.) 1935;
Богоявленська Братського монастиря (1690—1693,
1730—1740-ві рр.) 1935;
Воскресенська (друга половина XVII ст., 1886) сере­
дина 1930-х;
Борисоглібська (1692) середина 1930-х;
Катерининська в Грецькому монастирі (1739—1741, по­
чаток XIX ст.) 1929;
Миколи Доброго (1800—1807) 1935;
Костянтина і Єлени (1730-ті рр.) кінець 1920-х;
Різдва Христового (1810—1814) 1935;
Микільська «Слупська», «Малий Микола» (1715, се­
редина XIX ст.) 1935—1936;
Військово-Микільський собор («Великий Микола»)
(1690—1693, середина XVIII ст.) 1934;
Олександра Невського (1889—1890) кінець 1920-х або
початок 1930-х;
Ольгинська (1839) 1935;
Успенський собор у Печерському монастирі (1078,
1720-ті рр.) З листопада 1941;
Щекавицька Всесвятська (1782, 1800-ті рр.) середина
1930-х;
Дерев’яна греко-католицька (XIX ?) 1935;
Дерев’яна Петропавлівська на Куренівці (1759) сере­
дина 1930-х.
З цього ряду щодо часу знищення випадає Успенсь­
кий собор Києво-Печерської лаври, який, як відомо, ра­
зом з Хрещатиком злетів у повітря восени 1941 р. ста­
раннями наших «славних» підпільників у вже окупова­
ному Києві. А потім усе звалили на німців…
Спеціальну комісію по ліквідації культових споруд у
30-ті роки очолював керівник НКВС УСРР В. Балицький.
Хто ж не дозволив наруги над Софією Київською,
хто мав мужність виступити проти варварства й ванда­
лізму?
Була така людина.
Микола Макаренко.
215 Нині мало хто знає про нього. Та й не дивно — багато
зусиль доклали до того, щоб це ім’я забули.
На початку століття у багатьох періодичних виданнях
з мистецтва виходять статті, есе й дослідження Миколи
Макаренка. Ці публікації — здебільшого в журналах
«Аполлон», «Столица и усадьба», «Искусство и художес­
твенная промышленность», «Искусство в Южной России»,
а особливо в журналі «Старые годы» — розкривали багато
невідомих і ще не вивчених, а часом таємничих сторінок
історії вітчизняної, західноєвропейської, східної куль­
тур. їх автор постав перед читачем як тонкий знавець
старовини, пропагандист дбайливого ставлення до
пам’яток історії, запеклий ворог усіляких актів вандалізму
щодо них. У серйозних монографіях та невеличких видан­
нях він висвітлював маловідомі, забуті сюжети культурно­
го життя минулих віків.
Єдина коротка автобіографія Миколи Омеляновича Ма­
каренка, написана власною рукою, дивом збереглась у
Науковому архіві Всеукраїнського археологічного коміте­
ту. Вона ніколи не була опублікована (як і ряд інших
документів з того самого НА ВУАК, на які ми будемо
посилатися), а тому варто навести її цілком:
«Родився я в с. Москалівці 4 лютого 1877 р. (Роменсь-
кий повіт Полтавської губ.). Учився в С.-Петербурзі. Скін­
чив художню школу Б. Штиглиця по першому розряду зі
званням художника і Спб. археологічн. інститут. Протягом
сімнадцяти років — від 1902 по 1919 (включно) — щороку
одержував різні доручення і командировки від археологіч­
ної комісії, Московського археологічного товариства і різ­
них інституцій для дослідження архітектурних пам’яток
старини, археологічних розкопок та ін. Проводив розкопки
в г.г. Новгородській, Полтавській, Катеринославській,
Воронезькій, Харківській, Війська Донського, Тверській,
обл. Херсонській, Таврійській та інш. В 1914 р. був коман­
дирований «Товариством сприяння мистецтву» в Німеччи­
ну задля вивчення музейних справ і студіювання пам’яток
мистецтва Романської доби та інших.
В 1917 р. був командирований Російською академією
наук в Туреччину, в міста, зайняті російськими військами,
в складі експедиції Академії наук задля студіювання
216 і охорони пам’яток мистецтва і старовини, де працював
над пам’ятками мистецтва в Трапезунді і околицях.
До 1919 р. був спочатку причисленим, потім кандидатом,
асистентом і пом. хранителя імператорського, потім
Державного Ермітажу в Спб. (до 1919 р.).
Був членом ради Російської археологічної комісії, потім
Академії матеріальної культури (до 1919 р.), був товари­
шем голови комісії по штудіюванню орнаменту народів
Росії при Рос. географічному товаристві (до 1919 р.).
Був членом комісії Російської академії наук по влашту­
ванню виставки: «Ломоносов і Єлизаветинський час».
Почесний член: Псковського археологічного товариства,
дійсний член Українського наукового товариства, Спб. ар­
хеологічного інституту і Полтавської, Чернігівської, Воло-
димирської, Тверської, Оренбурзької архівних комісій.
Чл.-співробітн. Московського археологічн. товариства і
Спб. археологічного інституту.
Був лектором історії мистецтва на Вищих жіночих
архітект. курсах і в школі «Товариства сприяння мис­
тецтву» до 1919 р.».
Скромно й лаконічно. Далі йде стислий перелік основ­
них праць — ЗО монографій і статей, написаних до
1919 р., та плани на майбутнє по складанню археологіч­
ної карти України.
Доповнимо життєпис Миколи Омеляновича. Народився
у багатодітній родині освіченого сільського священи­
ка. В с. Москалівці пройшли дитячі роки, там здобув
початкову освіту, а потім вчився в Лохвицькій гімна­
зії. Пристрасна любов до мистецтва, вихована на художніх
традиціях навколишніх сіл, що славилися своїми художні­
ми промислами, спрямувала допитливого юнака, як і ко­
лись його земляка Григорія Сковороду, у світ пізнання,
науки й мистецтва. Щось справді спільне є у творчості
Макаренка й Сковороди — в особі того й другого гармо­
нійно поєднувалося красиве й корисне: один — мистец­
твознавець і археолог, другий — поет і філософ.
Наполеглива праця і велике бажання вчитися привели
Миколу до Петербурга, в Центральне училище технічного
малювання барона А. Л. ІПтиглиця, що було відкрите
1879 р. (тепер Вище художньо-промислове училище
217 ім. В. І. Мухіної). Школа Штиглиця містилася біля
Леб’яжого каналу за Ланцюговим мостом. Основними дис­
циплінами тут були малюнок, живопис і скульптура. Юно­
го студента вражали багатство шкільної бібліотеки, колек­
ції предметів вжиткового мистецтва, де були й всесвіт­
ньо відомі зразки. Домашнє начиння, прикраси, одяг,
знаряддя праці, зброя розкривали перед хлопчиком з про­
вінції риси минулих епох.
Втім цього було замало. Для глибокого і повнішого
осмислення предметів матеріальної культури — німих свід­
ків зниклих цивілізацій — потрібні були професіональні
знання з історії та археології. По закінченні малювальної
школи він вступає до Петербурзького археологічного ін­
ституту, який закінчує у 1902 році. Наставником у науко­
вих пошуках і чуйним учителем в інституті для нього став
відомий учений в галузі археології та історії О. А. Спицин,
ім’я якого Микола Омелянович згадував з вдячністю все
своє життя. Лекціями професора Спицина захоплювався
також його однокурсник і однодумець Микола Реріх. Мо­
лодих людей поєднали спільні наукові інтереси, філо-
софсько-естетичні погляди, а головне — бажання служити
рідному краю, збагачувати його історію, примножувати
духовні скарби.
1910 р. Микола Реріх разом із своїм братом Борисом та
М. Макаренком розпочинає археологічні дослідження Ве­
ликого Новгорода. Перед тим вони отримали відкритий
лист імператорської академії наук, що давав право на
розкопки, і більш ніж скромну суму грошей. Вже потім,
1939 р., Реріх, дізнавшись про широкі дослідження ра­
дянськими археологами давньоруського торговельного міс­
та, писав: «Картина давнього Новгорода незаймана. У по­
рожній південній частині кремля за достатніх коштів
можна розкрити увесь розподіл будинків і вулиць. Звичай­
но, для цього потрібні великі гроші. Але ж яке велике
завдання буде розв’язане! Справжнє народне завдання.
На веселому липневому осонні спостерігав приємну
картину. Поряд невтомний М. О. Макаренко, навколо нього
миготять різноколірні рукави копачів. Ростуть купи землі
чорної, що прийняла в себе багато життів».
Роботи невдовзі через грошові нестатки довелося припи­
218 нити. Реріх і Макаренко не раз зверталися за допомогою
до новгородського генерал-губернатора, та це нічого не
дало. Мер міста злякався, що свині городян можуть
звалитися в траншеї. «Так на свинстві й закінчилося. І ос­
танні гроші довелося витратити на закопування рову».
Макаренко й Реріх виступали на захист пам’яток куль­
тури, проти «тих погромів» — так називали тоді незграбні
спроби реставрації,— проти випадків знесення, руйнування
багатьох творінь минулих століть.
Микола Омелянович був надзвичайно працездатний. Ва­
жка, виснажлива праця копача на розкопках змінювалася
не менш виснажливою працею в робочому кабінеті, біб­
ліотеках, сховищах та архівах. Тут народжувалися й ос­
мислювались історико-архітектурні, естетично-філософські
концепції розвитку духовної культури нашого народу в
контексті європейської і світової культур. Тут народжува­
лися пристрасні заклики Макаренка — вченого й громадя­
нина: зберегти для прийдешніх поколінь віковий людський
досвід у створенні незгасних цінностей культури минулого!
Талановитого юнака ще на студентській лаві помітила
дирекція імператорського Ермітажу і запропонувала йому
посаду помічника хранителя скарбів. Працюючи тут по
закінченні інституту, Микола впорядкував величезну ар­
хеологічну колекцію. Широка поінформованість у питан­
нях західноєвропейського мистецтва, інтерес до нього
роблять його одним з провідних фахівців західного мис­
тецтва. В Петербурзі, місті професури й знавців мистецтва,
заслужену популярність здобувають його лекції й допові­
ді. Слухачі дивуються: коли і як устиг вчорашній студент
підмітити й розгадати стільки потаємних принад майстрів
пензля Італії, Франції, Фландрії, Німеччини і так своєрідно
їх подати. І не дивно, що серед працівників нового журна­
лу «Старые годы», що видавався для витончених поцінува-
чів старовини й мистецтва, ми бачимо ім’я Макаренка.
Наукові інтереси й невтомні пошуки закидали ученого
в різні куточки нашої землі, і завжди після таких мандрі­
вок виходили друком його численні статті, наукові розвід­
ки, монографії. Серед них — писані й надруковані російсь­
кої мовою між 1914—1916 рр.: «Путевые заметки и на­
броски с русского искусства», «Древности Соли Выче-
219 го декой», «Художественные сокровища Императорского
Эрмитажа».
Революційні події на Україні вселяли надію, що для її
народу відкривається широкий шлях для розвитку культу­
ри. Як і в кожній справі, тут потрібна була допомога
фахівців-професіоналів. Але в дореволюційній Росії вони
мешкали здебільшого тільки в столиці. Розуміючи це,
Микола Макаренко залишає престижну посаду в Ермітажі,
комфортабельну петроградську квартиру і вирушає до
Києва. Разом з ним його товариш по новгородських
розкопках — Борис Реріх.
Діставшись сюди з великими труднощами навесні
1919 р. разом з іншими вченими, Макаренко й Реріх
склали бібліографію всієї літератури про київську архітек­
туру часів середньовіччя і, розуміючи нагальну потребу
реставрації стародавніх храмів, виготовили необхідну тех­
нічну документацію та склали кошторис. На місці Деся­
тинної церкви — Різдва Богородиці, зведеної 989 р. за
Володимира Великого, стояла церква пізніша, що аж ніяк
не відтворювала фундаментів славнозвісного давньорусько­
го храму. Від мурування на поверхні нічого не залишило­
ся. Вчені проводять археологічні розкопки, щоб встановити
його розміри та планування.
Незважаючи на голод, розруху і нестатки, на ремонт
Андріївської церкви було виділено 52, а Софії —
42 тис. карбованців. Гроші були невеликі, але вони дали
змогу Макаренку, директору Київського міського музею
М. Ф. Біляшівському, директору Строгановського Москов­
ського училища М. В. Глобі, професору Київського ар­
хеологічного інституту і хранителю Музею Б. І. Ханенка
у Києві Г. К. Лукомському не тільки ліквідувати аварійні
місця у храмах, але й надати їм пристойного вигляду,
навіть кращого, ніж до революції. В Софійському соборі
полагодили покрівлю, виготовили нові ринви, засклили
вікна. Всередині для відновлення фрескового розпису в
Хрещальні XIII ст. треба було насамперед змінити
тиньк. За цю складну роботу взявся професор Михайло
Бойчук.
В Андріївській церкві теж провели інженерно-технічні
роботи — проклали риштаки, ринви, залізними хомутами
220 стягнули п’єдестали, полагодили покрівлю. Та наприкінці
серпня того ж 1919 р. артилерійський обстріл завдав
значної шкоди і Софії, і Андріївській церкві. До міста
ввійшли петлюрівці, а невдовзі й денікінці. Роботи були
припинені.
За такої безперервної зміни влади голові секції мистецтв
Українського наукового товариства Миколі Макаренку,
відповідальному за збереження міських пам’яток історії та
культури, працювати було дуже важко. І все-таки він
працював. Розгорнув просвітницьку роботу серед населен­
ня, організував фотозйомку і створив фотоархів пам’ятни­
ків Києва. Наприкінці грудня 1920 р. Микола Омелянович,
украй виснажений подвижницькою роботою, просить увіль­
нити його з посади голови секції мистецтв. Та члени секції
відхиляють це прохання.
Роботи у Макаренка було справді багато, особливо
в Музеї Б. І. Ханенка. На базі зібрання цього музею був
відкритий третій за значенням у країні — після Ермітажу
та Музею ім. О. С. Пушкіна — Київський музей західного
та східного мистецтва. До комітету, що працював над
створенням музею, ввійшли Павло Альошин, Георгій Нар-
бут, Борис Реріх. На посаду директора призначили Мико­
лу Макаренка.
Як відомо, значну частину ханенківської колекції було
евакуйовано з Києва 19.15 року. Під час громадянської
війни вона переходила з рук у руки. Потрібна була Мака-
ренкова ерудиція і наполегливість, щоб її розшукати і по­
вернути до Києва. Твори, які він привіз, збагатили Київсь­
кий музей майже втроє.
З 1920 р. Макаренко — член Комітету охорони пам’яток
старовини й мистецтва, його обирають до складу Археоло­
гічного комітету ВУАН. Коли 1924 р. створили Реставра­
ційну комісію, він брав активну участь у її роботі. Причо­
му всі ці «членства» Микола Омелянович сприймав не як
почесне сидіння в президіях, пустопорожнє продукування
красивих слів, бадьорі звіти начальству, а як тяжкі
обов’язки вченого-організатора, людини, не байдужої до
того, що на неї покладено. Така небайдужість, почуття
особистої причетності, біль і гостра реакція на несправед­
ливість, нехлюйство та войовниче невігластво, яких він
221 фізично не міг зносити, часто оберталися для професора
значними неприємностями:
«До Київської губпрокуратури
10 січня 1925, Київ
Всеукраїнський археологічний комітет при ВУАН про­
сить Вашого розпорядження про видачу на поруки
д. чл. комітету Миколи Омеляновича Макаренка, що зна­
ходиться під слідством і перебуває зараз у ДОПРІ на
Лук’янівці.
Це своє клопотання Всеукраїнський археологічний комі­
тет грунтує на тому, що М. О. Макаренко має від комітету
низку негайних наукових доручень. Невиконання їх у
ближчому часі вже й зараз затримує розв’язання деяких
надзвичайно важливих питань в сучасній діяльності Все-
укр. археолог, комітету, зв’язаних з реставрацією та охо­
роною пам’яток старовини».
Так закінчилася його короткочасна діяльність на посаді
директора музею.
Зазначимо, що характер Микола Омелянович мав склад­
ний, незручний для багатьох, із занадто розвиненим почут­
тям власної гідності. Ім’я вченого знали і на батьківщині,
і в Німеччині, Фінляндії, Чехословаччині, де виходили його
праці. Він умів обстоювати свої погляди рішуче, безком­
промісно, терпіти не міг чиновників, що заважали йому
працювати чи втручалися у його справи. І ще одне. Мака­
ренка не полишало незадоволення і навіть роздратування
від того, що Київ, з яким він пов’язував стільки планів на
майбутнє, на відміну від Петрограда недооцінив його і не
дав йому можливості робити те, про що мріяв.
Розрадою для ученого було поле, де проводив архе­
ологічні дослідження, вивчаючи пам’ятки різних епох. Се­
ред них — Роменське городище, трипільська культура,
Ольвія, поховання й рештки культур поблизу Прилук, на
Полтавщині та Дніпропетровщині. Результати експедицій
лягли в основу неперевершених праць з археології та
мистецтва, унікальних ще й тому, що стали бібліографіч­
ною рідкістю.
Наче випереджаючи час, Микола Омелянович вже з
1920-х років боровся за те, про що ми тепер говоримо
з душевним болем і розпачем,— збереження пам’яток
222 історії та культури, один з перших правильно оцінив їх
наукове, естетичне та виховне значення.
Вже у ті роки чиновники від культури, виставляючи себе
поборниками інтересів «робітничої класи» і «трудящого
селянства», почали створювати так звані ліквідаційні комі­
сії. Самі вони не ризикували піднімати руку на храми. Тм
потрібно було «наукове обгрунтування» культурної непри­
датності та недоцільності їх існування, щоб потім оголоси­
ти про це людям. А ті вже розтягнуть цеглу з домів
божих на свинарники, сараї, бруківку. Охочих у такому
ділі завше багато! Як знаходились вони й серед учених,
які свідомо чи за догідливістю властям давали згоду
ввійти до таких комісій.
Та не таким був Микола Макаренко. На полях одного
з протоколів засідання археологічної й мистецької секцій
УНТ при ВУАН від 20 лютого 1922 р. нервовим, але
твердим Макаренківським почерком виведено:
«М. О. Макаренко рішуче відмовився з особистих моти­
вів бути представником в ліквідаційній комісії».
Очевидно, його відмову навіть не хотіли занести до
протоколу, і він змушений був зробити це сам, безумовно,
долаючи опір своїх противників.
Вчений піклувався про реставрування древніх храмів
Чернігова, Спаса на Берестові у Києві, монастирського
комплексу поблизу Прилук, мріяв про перетворення ко­
лишніх поміщицьких, а тепер занедбаних і розграбованих
«сільським пролетаріатом» садиб на Україні в народні
музеї. Не залишалися осторонь його уваги і музеї. В одній
із заяв до того ж таки Археологічного комітету ВУАН він
1925 р. писав про важке становище Остерського і Ро-
менського краєзнавчих музеїв.
«Ганебна для нас річ — нема жодного примірника ви­
дань Української академії наук. Відносно Роменського
музею я і особисто прохав, і сам музей листовно своє
прохання надсилав до Укр. академії наук про бажання
отримувати видання академії. Але ж поки що це прохан­
ня — «глас вопіющого в пустині».
Гадаю, що таке ненормальне явище потрібно злама­
ти. Дозволяю собі звернутися до комітету з пропози­
цією — чи не знайде він можливим клопотання перед Ака­
223 демією наук про висилку цим двом бідним музеям своїх
видань.
Гадаю, що Акад. наук від таких подарунків не обідніє,
а місцевим діячам музеїв значно допоможе».
Особисте життя в Миколи Макаренка не склалося. Дру­
жина залишила його самого з сином Орестом. 1927 р. під
час робіт у Густинському монастирі юнак трагічно загинув
на очах у батька. Його могила збереглася в родовій
усипальні знаменитих Рєпніних, у підземеллі трапезної
Густинського монастиря. Але й смерть єдиного сина не
змогла зламати такої сильної натури, як Микола Омеляно­
вич. Він ще дужче поринає в роботу — до самозабуття, до
самозречення.
Для археологічних розкопок йому потрібні були гроші,
а їх так бракувало Археологічному комітету. Тоді вчений
звернувся за допомогою до друзів та знайомих, яких
у нього було доволі в Москві, Ленінграді, Києві та в інших
містах, очевидно, тих, що мали деякі заощадження з доре­
волюційних часів, але не хотіли називати своїх
імен. Зв’язаний словом честі, не називав їх і Макаренко,
хоч і не приховував, що гроші на розкопки жертвують
певні особи, єдиним бажанням яких є те, щоб добуті
з землі матеріали передали до Київського державного
історичного музею. Це викликало підозру до Миколи
Омеляновича — заздрісники і ненависники не забарилися
звести з ним рахунки. Коли вчений у квітні 1929 р. попро­
сив видати йому «відкритого листа», відмовили:
«У своїй заяві про піднесення клопотання перед Укр-
наукою щодо дозволу дослідів на Білоцерківщині
М. О. Макаренко замовчав об’єкти дослідів, так само
як і джерело, звідки він одержує гроші на досліди.
Оскільки остання позиція М. О. Макаренка створює пре­
цедент видачі відкритого листа з невідомою метою на
невиявлені кошти (можливо, закордонні, приватних осіб
або іншого, не державного джерела), Президія ВУАКу
ухвалила від підтримки цього клопотання М. О. Макаренка
ухилитись до того часу, коли ВУАК матиме змогу обмір­
кувати доцільність дослідів М. О. Макаренка порівняльно
до плану археологічних дослідів України та тих таємних
джерел, що їх фінансують».
224 А ось і перший донос — їх ще багато буде на тому вже
короткому терені життя, що його доведеться пройти,
точніше, вистраждати талановитому вченому.
«При подачі М. О. Макаренком 10.IV. 1929 р. до ВУАКу
заяви з проханням видати йому відкритого о листа «на
право археологічних дослідів… на Білоцерківському округу
на Київщині» мною, в присутності співробітників ВУАКу,
було запитано М. О. Макаренка, що це за 500 крб., що він
має їх на ці розкопи і про які пише в зазначеній своїй
заяві. На це М. О. Макаренко відповів, що це його «сек­
рет» і відповіді на це нікому не дасть.
Барвінок
28.ІХ.1929».
Чорні хмари недовір’я й підозри збиралися над головою
Миколи Омеляновича. Щасливий чи, може, нещасливий
випадок трохи продовжить його життя, а ім’я прославить
далеко за межами України.
У Приазов’ї почалося будівництво заводу «Азовсталь».
Під час підготовчих робіт так званого нульового циклу на
лівому березі р. Кальміус було виявлено давні похован­
ня. Послана туди археологічна експедиція на чолі з
Г. Ф. Кравцем явно не впоралася не тільки з термінами,
але й не могла осмислити того, що вона знайшла. Потрі­
бен був Микола Макаренко з його знаннями та досві­
дом. Але ВУАК не давав йому ні відкритих листів, ні
грошей. Знаючи це, Г. Ф. Кравець — віддамо йому належ­
не за благородство — повідомив про знахідку місцевий
музей, а той вже від себе запросив Макаренка. У серпні
1930 р. вчений прибув у Приазов’я і взявся до роботи.
«В день приїзду до Маріуполя 4.Х.,— писав він,— мене
сповістили, що в західному напрямкові від міста, на
високій площі, де міститься більш як тридцять курганів
різної величини, починаючи від 1-го метра до 10—12 мет­
рів височиною, йде підготовка площі для влаштування
аеродрому, і кургани знімаються дочиста. Поїздка на місце
і переговори з завідуючим аеродромом т. М. Бевзом
пересвідчили, що значну частину курганів буде знесено
з поверхні, аби зробити її рівною, як долівка. Після довгих
розмов Бевз погодився, аби після того, як буде знесено
8 1 — 173 225 курган, буде дана можливість поглибитись в глибину, аби
дослідити поховання. Але ж після першого невеличкого
кургану надалі таку роботу т. Бевз (Геростратович.—
Авт,) категорично заборонив. Цілий ряд курганів було
знято на моїх очах, і я не міг одержати дозвіл на їх
дослідження. Завід, аеродромом, забороняючи, посилався
то на якісь «секретні» розпорядження, то на те, що на
аеродромі не мусить бути ніяких ям, тому що їх потім
важко утрамбовувати, і т. д.
Між тим курганна група, між якою улаштовується
аеродром, являє собою надзвичайної наукової ваги пам’ят­
ки. Ці кургани є свідок політичного й економічного життя
людності в самі віддалені часи приазовської історії. Га­
даючи по ситуації, по формі курганів (між ними маються,
очевидно, два царські кургани), вони належать тій люднос­
ті, що одержує назву скіфської…
Від курганів зазначеної Маріупольської групи треба
чекати таких же несподіваних знахідок всесвітнього зна­
чення.
Сором і ганьба тому, хто допустить і вже допустив
знищення цих пам’яток без відповідного дослідження.
Маючи можливість знахідки таких речей і велику куль­
турно-історичну вагу пам’яток, я негайно ж спішною
поштою 6.Х.31 р. відправив до Сектора науки відповідну
доповідну записку з проханням вжити потрібних заходів,
аби курган дозволено було дослідити.
Але, на жаль, нам невідомим залишилося, які заходи
вжив Сектор науки, бо мої турботи залишилися без
жодної відповіді. Кургани було знесено, і всякі сліди місця
їх існування пропали навіки.
Всяка руйнація пам’яток старини карана.
Хто притягне до відповідальності і кого за цей ванда­
лізм?..
Микола Макаренко
15.1.1932».
Мабуть, відчуваючи свою неминучу загибель, Микола-
Омелянович поспішав. Всього рік йому було потрібно на
те, щоб написати й видати останню книгу — «Маріупольсь­
кий могильник» (Київ, 1933), де він з незаперечною
226 науковою аргументацією доводить, що відкрита приазовсь-
ка стародавня культура вписується в ряд найзнаменитіших
у світі. . . .
Наприкінці 1933 — на початку 1934 р. його ‘з а підлим
доносом заарештували, якийсь час тримали у перетворених
на в’язницю підземеллях колишнього Інституту шляхетних
дівчат у Києві. Звичайно, На слідстві йому пригадали всі
колишні «гріхи» з грошима, які він начебто одержував від
своїх закордонних і незакордонних друзів. Та справжня
причина арешту крилася в іншому. Перед тим Макаренко
зважився на відчайдушний крок, знаючи, чим все це може
для нього скінчитися.
Він був єдиний, хто не поставив свого підпису під актом
на знесення Михайлівського Золотоверхого собору і з обу­
ренням виступив проти будівництва Урядової площі, внас­
лідок чого мала загинути Софія Київська.
Його знищили не одразу, а поволі — надто вже відома
й популярна ця постать в науковому світі.
Спочатку вислали до Казані, навіть дали 2 роки попра­
цювати професором у тамтешньому університеті, а потім,
1937-го, розстріляли у сталінських таборах.
Тепер мимоволі думаєш: невже зло й страх так уже
оволоділи людськими душами, що їм заціпило? Невже
голос Миколи Макаренка був «голосом того, хто -волає
в пустелі»?
Ні, його віщі слова золотим пунктиром дійшли до
людських душ і запалили там багаття!
Микола Макаренко був реабілітований лише 1969 р., бо
не залишилося у нього жодних родичів, що могли б пода­
ти на реабілітацію. Зробив це колишній директор Музею
археології і водночас заступник директора Інституту ар­
хеології АН України І. Г. Шовкопляс.
За життя про М. О. Макаренка у нас ніхто нічого не
писав, а після смерті — тим паче. Більше знають про
нього у Канаді й СІЛА. Твори його жодного разу не
перевидавалися, і познайомитися з ними практично не­
можливо. Тільки 1970 р. до 40-річчя відкриття Марі­
упольського могильника вийшла невеличка стаття
Д. С. Цвейбель про вченого. Нею одною вичерпується біб­
ліографія праць про вченого.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.