Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

ВАЛЕРІЙ ДРУЖБИНСЬНИЙ — ЖИТИМЕМО ПО ПРАВДІ ДОВГО Й ЩАСЛИВО

Зараз повертаються до нас із забуття, із заборонених
списків силоміць забуті імена. І яке щастя, що майже
завжди знаходяться листи, рукописи, спогади… Отже, були
люди, які збіерігали все це, вірили й сподівалися. Які
любили. Кажуть, що людина живе після смерті доти, доки
про неї думає бодай одна жива душа.
Тихон Олексійович Медведев прийшов у кіно 1929 р. за
путівкою комсомолу і віддав йому всю свою молоду
енергію. Люди, що пам’ятають його, досі розповідають
про той великий авторитет, що він мав, будучи завідую­
чим художнім відділом Київської кіностудії. В кімнатах
відділу завжди точилися гострі дискусії, обговорювалися
сюжети майбутніх кінокартин і статей. Адже тоді ще не
було ні Будинку кіно, ні Спілки кінематографістів. І тіль­
ки енергія, непересічна особистість керівника художнього
відділу дали змогу створити по-справжньому творчу атмо­
сферу на кіностудії, яка народилася нещодавно й не мала
ще ні традицій, ні досвіду.
На сторінках журналу «Радянське мистецтво» в
1929 р. у статті «Про виробничу програму ВУФКУ»
Медведев писав: «Я не згоден з деякими поцінувачами
нашого мистецтва, які навіть в центральних газетах пи-
249 шуть, що українські фільми в занепадку, розсусолюючи
про «сіре тло українського кіна». Ні, товариші хороші! За
два роки (1927—1928 рр.) ми дали «Арсенал», «Звениго-
ру», «Бенефіс клоуна Жоржа», «Джімі Хігінса», «Нічний
візник». В новому році треба не лише закріпитися на цих
позиціях, а й просуватися вперед, давши продукцію найви­
щої якості. А це може бути лише тоді, коли ніхто не
стоятиме над душею митця, не триматиме його за руку, не
штовхатиме в спину. Допоможіть йому, підтримайте в
скрутну хвилину…»
До кіно Медведев мав відношення і раніше. Ще коли
був завідуючим культпродом ЦК ЛКСМУ, він не раз
писав про проблеми українського кінематографа. Так, у га­
зеті «Комсомолець України» від 21 березня 1928 р. Медве­
дев друкує на цілу шпальту добірку матеріалів під назвою
«Шлюб комсомолу й ВУФКУ», де порушує питання про
прихід у кіно творчої молоді. Є там і повідомлення,
в якому йдеться, що кінотеатри зобов’язуються для комсо­
мольців робити скидку на квитки — для колективних відві­
дин на 45, для індивідуальних — на 25 %. А в передовій
Медведев ставить питання про те, що «кінотеатр повинен
перетворитися з установи розваги на культурно-виховну
установу, де робітник чи сільський хлопець міг би не
тільки відпочити, а й під час відпочинку набути, збагатити
свої знання…»
Відпрацювавши чотири роки на кіностудіях Києва, а по­
тім Одеси, Тихон Олексійович переходить працювати до
Наркомосу України завідуючим відділом мистецтв. Та
зв’язків з кіно не пориває — пише сценарії документаль­
них фільмів, регулярно друкує статті в журналі «Кіно»,
редактором якого був Микола Бажан.
У 1935 р. Медведева призначають завідуючим Київ­
ським обласним відділом мистецтв і за сумісництвом —
відповідальним редактором «Радянського кіно». Новий ре­
дактор намагався зробити журнал цікавішим, різноманіт­
ним, який висвітлював би проблеми українського кінема­
тографа.
…Настав трагічний 1937-й.
Ніхто сьогодні ще не може точно назвати цифру репре­
сованих. Відомо тільки, що література і мистецтво, в тому
250 числі й кіно, зазнали жахливих втрат. Тим, хто замислив
злочинну різню, важливо було в першу чергу позбутися
мислячої, творчої інтелігенції, що була совістю і честю
народу.
Атмосфера підозрілості й страху нагніталася поступо­
во. Були тут, мабуть, і свої «режисери», і свої не менш
талановиті «виконавці». Ось підшивка за 1937 р. газети
«Кіно» — органу Всесоюзного комітету в справах мистецтв
при Раднаркомі СРСР. Начебто звичайні матеріали. Пові­
домлення про нагородження орденами Леніна В. Вишне-
вського і Ю. Дзигана за фільм «Ми з Кронштадта».
Репортажі з кіностудій країни, в тому числі з Одеси
й Києва. Блискуча стаття Ігоря Савченка «Про комедії».
Репортаж з Яресьок про зйомки «режисером-орденонос-
цем О. Довженком свого п’ятого фільму — «Щорс» з ар­
тистом МХТу Аркадієм Кисляковим у головній ролі».
Незабаром він буде репресований, і Щорса у фільмі зіграє
Євген Самойлов. Телеграма Чкалова, Байдукова і Беляко­
ва, адресована Сталіну, Молотову, Ворошилову, Каганови­
чу, Калініну, Жданову, Єжову, Мікояну, Андрееву про
безпосадочний переліт через Північний полюс. Інформація:
«Фільм «Наталка Полтавка» режисера-орденоносця І. Ка-
валерідзе куплений американськими кінопрокатними орга­
нізаціями. Перед випуском картини на екрани в деяких
кінотеатрах ішов фільм «Наталка Полтавка», поставлений
емігрантом-петлюрівцем Авраменком. Та білогвардійська
шамотня ніяких результатів не дала, і фільм цей було
знято. Наш фільм «Наталка Полтавка» демонструється
в кращих кінотеатрах СІЛА, в тому числі в кінотеатрі
«Рузвельт», три тижні в той час, коли будь-який амери­
канський бойовик іде тут не більше тижня». Ще одна
телеграма: «Головному управлінню кінематогра­
фії. Тов. Шумяцькому. З почуттям великого задоволення
прочитали про випуск Союзхронікою чудового епохального
фільму «Доповідь тов. Сталіна про Конституцію СРСР»…
Палко вітаємо з цією прекрасною перемогою, чекаємо
щонайшвидшого випуску фільму на екрани України. Олек­
сій Стаханов, Макар Мазай». Багато рекламних оголо­
шень: «Незабаром! На кращих екранах Союзу новий
звуковий художній фільм «Назар Стодоля» за п’єсою
251 Т. Г. Шевченка. Сценарій І. Кулика. Режисура Г. Тасина.
У головних ролях А. Бучма, О. Сердюк, М. Пішванов,
Н. Ужвій. Виробництво Першої Одеської Комсомольської
кіностудії «Українфільму». В кожному номері газети —
безліч офіційних матеріалів. Наприклад, майже весь но­
мер від 22 лютого заповнений репортажем про траурний
мітинг на Красній площі, присвячений пам’яті Г. К. Ор-
джонікідзе, з промовами Молотова, Ворошилова. А ось на
півгазети портрет усміхненого, вдоволеного собою чолові­
ка і підпис: «Народний комісар внутрішніх справ Сою­
зу PCP, генеральний комісар Державної Безпеки тов.
М. І. Єжов». І в трьох наступних номерах газети друкують­
ся привітання кінопрацівників «дорогому й любимому тов.
М. І. Єжову з нагоди нагородження орденом Леніна».
Важко сьогодні зрозуміти ту моральну атмосферу, що
панувала в суспільстві того часу, коли чорне оголошувало­
ся білим і навпаки. В тих умовах була деформована
свідомість людей, печать морального каліцтва лежала на
кожному.
Ось повідомлення про мітинг працівників української
студії «Союзкінохроніка» в Харкові й текст резолюції:
«Заслухавши повідомлення про вирок Спеціальної судової
присутності Верховного суду СРСР над запроданцями
й зрадниками Батьківщини — Тухачевським, Уборевичем,
Якіром, Ейдеманом та іншими шпигунами, що продалися
фашистам,— ми з почуттям великого задоволення схва­
люємо справедливий вирок. Собакам — собача .смерть!»
Цькування велося цілеспрямовано й охоплювало усі
сфери життя, всі верстви населення. Ось редакційна стат­
тя «Зміцнити керівництво». В ній є такий абзац: «ЦК на­
шої партії визнало фільм «Бежин луг» (сценарист О. Рже-
шевський, режисер С. Ейзенштейн) антихудожнім і полі­
тично явно хибним… Передусім, що політично шкідливе
містить у собі фільм? Показ колгоспного життя в кривому
дзеркалі. Надзвичайно серйозна й особливо відповідальна
тема становлення колгоспного ладу в умовах загострення
класової боротьби була політично вихолощена і звульгари­
зована».
Починаючи з літа 1937 р. матеріали про «викриття» на
Україні буквально в кожному номері газети. 22 липня
252 опубліковано статтю «Вороги народу й чужаки в Київській
кіностудії». «…В літературному відділі студії окопалися не
тільки люди політично сумнівні, а й вороги народу. Редак­
тор літвідділу, нині виключений з партії Гальперін, потра­
пив на студію за рекомендацією фашистського шпигуна
Щупака. Зв’язок Гальперіна з троцькістами було встанов­
лено ще 1936 р., але ні дирекція, ні партком не знайшли
за потрібне розпрощатися з цією довіреною особою
шпигунів і диверсантів…»
Та в шельмуванні людей, причетних на Україні до кіно,
всіх переплюнув П. Гридасов, котрий в номері від
24 вересня видрукував статтю «Обличчя ворога. Про шкід­
ницьку діяльність буржуазних націоналістів в українській
кінематографії». Ось уривки з неї: «…Трудящі викрили на
«Укрфільмі» тричі мерзенних зрадників українського наро­
ду: Хвилю, Седляра, Лопатинського, Бойчука, Падалку,
Ткача, Ореловича… В Наркомосі при ласкавому сприянні
підлого виродка Скрипника окопалися такі зрадники, як
Шумський, в літературі діяли Хвильовий, Куліш, Епік,
Досвітній, Остап Вишня, в театрі орудували Курбас, Лопа-
тинський та інщі. Вони ж потім прийшли в кіно. В живо­
пису підлу підривну роботу вели контрреволюціонери Вро-
на, Седляр, Бойчук тощо. В редактори студії і правління
ВУФКУ пробралися троцькіст Мокатинський, терорист
Косинка, негідник Досвітній та інші… Сценарії для ук­
раїнських студій писали такі «автори», як терорист Фаль-
ківський («Леся»), бандит Тютюнник, контрреволюціонер
Буревій та подібні їм…
Починаючи з 1926 р., в українському кіно працював
головний сподвижник Курбаса — режисер Лопатинський,
який штовхав молоде кінематографічне мистецтво України
на шлях американського детективу й формалістичної
комедії… В Одеській кіностудії шкідник Курбас устиг за
рік своєї «діяльності» поставити не одну відверто контрре­
волюційну картину («Вендетта», «Макдональд», «Арсеналь-
ці»)… Петлюрівський отаман Тютюнник, сховавшись під
псевдонімом «Юртик», разом з українським поетом
М. Йогансеном, спритно використаним націоналістами,
здає на Одеській кінофабриці сценарій «Звенигора», в яко­
му проповідується ідея «безбуржуазності української на­
253 ції». Сценарій «Звенигора» ставив Довженко, який не зміг
до кінця подолати шкідливі засади сценарію, і картина
вийшла з грубими політичними помилками…» Усі ці злобні
інсинуації не могли вмістити в одному номері газети, і їх
довелося друкувати з продовженням у двох номерах.
Політичний донос П. Гридасова не залишився без відпо­
віді. В газеті від 29 січня 1938 р. під рубрикою «Слідами
наших матеріалів» надруковано листа, одержаного від
виконуючого обов’язки прокурора Української PCP Ячені-
на: «У зв’язку з тим, що в газеті «Кіно» вміщено статтю
«Обличчя ворога», сповіщаю, що Прокуратурою республіки
завершено слідство про контрреволюційне шкідництво ко­
лишніх керівних працівників тресту «Українфільм» та
Київської кіностудії. Справу про них передано Спецколегії
Верховного суду УРСР на розгляд».
Тепер ми вже знаємо, як слідство доводило винність
заарештованих і який поспішний, який несправедливий був
суд.
Повернемося, однак, до газети «Кіно» за той самий
1937 рік. В номері від 1 жовтня надруковано «Звернення
до тов. Сталіна Першого Всесоюзного з’їзду кінофотопра-
цівників». У ньому говориться: «Ми обіцяємо Вам, наш
учитель і вождь, наш рідний і любимий товариш Сталін,
вжити всіх заходів до того, щоб до кінця очистити свої
лави від фашистської мерзоти, від троцькістсько-буха-
рінських бандитів і виродків». І знову на цілі шпальти
листи, підписані або окремо режисером, сценаристом,
оператором, актором, або — колективні з вимогою «вряту­
вати радянське кіно від ейзенштейнів, курбасів, лопатин-
ських».
Коли поринаєш в атмосферу того часу, читаєш докумен­
ти, газети, спогади потерпілих, то найстрашніше вражають
не описи репресивного механізму, а те, як розумні, інте-
лeкtyaльнi люди намагалися злитися з обставинами, як
вони добровільно відмовлялися від сумнівів, аналізу стано­
вища, могли вірити (й повірили) в непохибність одного —
найвеличнішого і найгеніальнішого. І таким чином допома­
гали, хай опосередковано, вершити чорні справи.
Цькування тривало. В газеті від 4 жовтня у великому
підвалі «Буржуазні націоналісти в українському кіно» — ті
254 ж самі епітети, той самий відпрацьований арсенал: «…Бан­
да націоналістичних прихвоснів і троцькістських мерзотни­
ків — Косячний, Косило, Ткач, Орелович, Левіт, корис­
туючись заступництвом усіляких любченків, попових,
хвиль, розставили свої шпигунські тенета в найважливіших
ділянках української кінематографії… Петлюрівські банди­
ти Тютюнник і Хмурий, члени фашистського СВУ Ста-
рицька-Черняхівська, Яловий, контрреволюціонери Куліш,
Ірчан, Епік, Христовий, Ярошенко, Йогансен, Семенко…
Скільки ми терпітимемо всю цю наволоч на Радянській
землі!..»
Є в статті і про Т. О. Медведєва: «Захопивши у свої
руки друкований орган українського кіно журнал «Ра­
дянське кіно» і посадивши редактором свою людину Мед­
ведєва, націоналістична зграя використала журнал для
своїх підлих писань. Майже в кожному номері журналу
друкували свої «труди» Ткач, Орелович, друкувалися і їхні
підручні — Медведєв, Ятко, Добровольський та ін.».
З хвилюванням гортаю номери журналу «Радянське
кіно» за 1937 рік. Аналітична стаття «Підсумки Другого
кінофестивалю колгоспної молоді», уривок із сценарію
І. Кавалерідзе «Запорожець за Дунаєм», неймовірно цікава
стаття інженера М. Лауфера з Українського інституту
кінематографії «Можливості телебачення», теоретична
стаття «Розвиток історичного жанру», кілька матеріалів,
присвячених розвиткові кольорового мальованого фільму
на Україні. Багато іноземної інформації: «Болячки Гол­
лівуду», «Гарольд Лойд про кінокомедію», «Франческа
Гааль».
Багато про що ми вже ніколи не довідаємося, про щось
доводиться лише здогадуватися, домислювати. Журнал був
щомісячником, а в 1937 р. вийшло 7 номерів, причому
четвертий підписав до друку 5 квітня Т. Медведєв, а на­
ступний, п’ятий, підписаний до друку 1 жовтня вже іншим
редактором. І в цьому ж номері в матеріалі «Як шкодили
націоналісти українському кіно» є такий абзац: «На сторін­
ках нашого журналу аж до останнього переробленого
тепер номера «подвизались» нещодавно викриті вороги,
такі, як Медведєв і його пособники». А через кілька
сторінок стаття «Революційний фільм» і знайомий під-
255 пис — П. Гридасов. «Ці фільми ставляться з ініціативи
товариша Сталіна. Товариш Сталін приділяє щонайсерйоз-
нішу і щонайглибшу увагу розвиткові мистецтв у Радянсь­
кій Україні. Саме йому* Товаришеві Сталіну, нашому ге­
ніальному вождю і світочу, українське мистецтво — літера­
тура, театр, малярство, музика і кіно — зобов’язане своїм
буйним розквітом…»
Цікавий факт. Під час окупації фашисти видавали в
Києві газетку «Нове українське слово», і в ній під кілько­
ма статтями, які закликали «повісити всіх більшовичків та
їхніх наймитів в українській культурі», «звести нанівець
більшовицьку заразу», «витравити ім’я бандита Сталіна
з української мови», також стоїть підпис — П. Гридасов.
У 30-ті роки Тихін Олексійович та його дружина Лідія
Прокопівна вже кілька років як жили у Києві. Вони
займали одну кімнату в квартирі по вулиці Пушкінській,
де мешкали ще чотири сім’ї. Ось що згадує про родину
Медведєвих колишня сусідка Г. М. Колкер.
— Я навчалася в 10-му класі. Жили ми всі дружно,
часто разом пили чай на спільній кухні. Медведєви жили
дуже скромно, в їхній кімнаті практично не було меблів —
від підлоги до стелі на саморобних полицях стояли кни­
ги. І Лідія Прокопівна, і Тихін Олексійович були люди
дуже чесні, високоідейні. А він ще й авторитет мав вели­
кий. Пам’ятаю один випадок. Це було в 35-му. Тоді все
якось не так велося. Ледве не злочином вважалося, коли
комсомолець відзначав свій день народження та ще й за­
прошував гостей. А тут у мого брата якраз такий
день. Наготували ми все, як треба, ну і гості
прийшли. І хтось «капнув». Нам подзвонили з райкому
комсомолу, вимагали припинити «буржуазні розваги», бо
Сєню з комсомолу потурять. Ми в смерть налякали­
ся. А тут якраз приходить з роботи Тихін Олексійович,
питає, що тут скоїлося. Мама розповіла. Він одразу
ж кудись подзвонив, пам’ятаю, довго вмовляв, сказав:
«Я сам буду з ними, й ніхто не заплямує звання комсо­
мольця…» День народження ми відсвяткували гарно й ве­
село. На Тихона Олексійовича ми просто молилися — він
був такий простий, чемний, добрий. А як він любив свою
дружину! «Лідочка, Лідуся!» Інших слів не було.
256 — А ви пам’ятаєте, як його заарештували?
— Тоді всі боялися, коли хтось стукав уночі або якийсь
незнайомий заходив до нашої комуналки. Кожний думав,
що прийшли по нього. Напередодні арешту Тихона Олек­
сійовича забрали іншого нашого сусіду. Працював він
робітником на взуттєвій фабриці, на Куренівці. Стахано-
вець, мав грамоти, орден за працю. Мій батько працював
у тресті Головхліб. У них там з шістдесяти працівників
залишили чотирьох. А Тихона Олексійовича заарештували
увечері 9 вересня. Багато годин обшук робили, скидали
з полиць книги, чомусь розривали палітурки… Лідія Про-
копівна кілька днів ходила до Лук’янівської в’язниці,
намагалася провідати про долю чоловікову, та дарма…
Кімнату опечатали, жити було ніде, і вона поїхала до
матері в Дніпропетровськ. Нервувала, місця собі не знахо­
дила. Знову повернулася до Києва, де її одразу заарешту­
вали. Просиділа рік у в’язниці як дружина «ворога наро­
ду». Коли випустили, жила в поетеси Г. С. Коваленко. Дя­
куючи клопотанню М. П. Бажана, знову влаштувалася на
роботу в школу. Та й після війни Микола Платонович
допоміг їй повернутися до Києва. На перших порах вона
з донькою навіть жила у них, а потім найняла кімнатку.
Отже, 9 вересня 1937 р. Т. О. Медведєв був заарештова­
ний, а вже через тиждень постановою особливої трійки
НКВС його як учасника контрреволюційної української
націоналістичної організації засудили до семи років табо­
рів. Час, очевидно, підганяв. Треба було викривати інших
«ворогів народу», одержувати звання, посади, ордени.
Минуло сім років, і 1 вересня 1944 р. Медведєва викли­
кали до табірного начальства. Він, мабуть, летів на крилах!
Зустріли спокійно і дали розписатися в документі, в якому
засвідчувалося, що сьогодні Постійна сесія Таймирського
окружного суду при Норильському НКВС засудила Медве­
дєва Т. О. за ст. 58, п. 10, ч. 2 Кримінального кодексу
РРФСР на 10 років з подальшим пораженням у правах на
п’ять років.
Листи звідти… Багато рядків ретельно закреслено цензу­
рою, вицвілі літери, напівзотлілі аркуші… «Скучаю за
тобою, моя кохана, згадую кожний день і мить, що її
провели ми разом. Які ми були щасливі!..» «Нічого, не
9 1 —173 257 журись! Усе буде гаразд, лишилося всього 5 років, 2 міся­
ці і 26 днів, і ми зустрінемося. І заживемо з тобою так,
що небові буде жарко…» «Усе налагодиться, не може бути
інакше, я повернуся, і житимемо по правді довго і щасли­
во…» В таборах не всім дозволяли писати листи, а тим,
кому дозволяли, то не частіше, як двічі на рік. Бувало,
листи передавали на волю через тих, з кого було знято
охорону, або ж через вільнонайманих.
Одержавши новий строк, Тихін Олексійович, зневірив­
шись, що колись повернеться додому, вимагав, щоб Лідія
Прокопівна більше не чекала його, а влаштовувала своє
життя. Та вона не поспішала. Проте згодом зустріла
чоловіка, їй здавалося, що гарну людину, вони одружились,
і в них народилася донька Ніна. Але сім’я невдовзі розпа­
лася.
Важке життя в таборах, виснажлива праця не минулися.
даремно. Восени 1954 р., коли закінчився другий строк, він
був дуже хворою людиною, інвалідом другої групи. Ліва
рука й нога — паралізовані. Його перевозять в Ширінсь-
кий будинок інвалідів Красноярського краю, де у 1955 р. і
одержує звістку про реабілітацію.
Медведєв вирішує повернутися до Києва. На проїзд
давали якісь там гроші, а на заощадження на харчах
купує два кілограми цукерок. А коли зустрілися на вокза­
лі, сказав: «Доньці нашій, Ніночці, я привіз цукерки, а то­
бі, Лідусю, себе».
Жили вони дружно і були щасливі. Тихін Олексійович
почав одужувати. Мабуть, домашній затишок, теплота
рідних зробили свою чудодійну справу.
Він знову пішов працювати на студію, був редактором
фільмів «Іван Франко», «Якби каміння говорило», «Киян­
ка», «І один у полі воїн» та інших. З 1958 р. став редакто­
ром студійної багатотиражки «За радянський фільм».
Ті, хто знав Тихона Олексійовича близько, хто бував
у нього вдома, говорили про нього захоплено. Іншим же
здавалося, що він був надто замкнутий, відлюдкуватий,
навіть підозріливий. Ніде правди діти, ставлення до тих,
хто повернувся «звідти», було далеко не однознач­
ним. В усіх анкетах і листках з обліку кадрів Медведєв,
вказуючи місце роботи в період: вересень 1937 — грудень
258 1955, незмінно писав: «Працював на будовах Крайньої
Півночі і Сибіру». Начебто за «довгим карбованцем» по­
їхав чоловік. .V
У 1958 р. створювалася Спілка кінематографістів Ук­
раїни. Та приймальна комісія своєю ухвалою від 24 жовт­
ня відмовила йому в членстві, мотивуючи тим, що він,
мовляв, «пропрацював у кінематографі всього два роки».
Втрутилися друзі. Був гнівний лист М. Бажана, і Медведев
таки став членом творчої спілки.
Тієї пори в газетах і журналах з’являється безліч його
статей про кіно, про проблеми жанрів у кінематогра­
фі. Пише він і спогади про людей, котрих знав і любив, —
актора Степана Шкурата, режисера Івана Кавалерідзе,
оператора Бориса Вакара. Навіть вийшовши на пенсію,
Тихін Олексійович виступає в пресі, читає лекції про кіно.
Що ж допомогло йому вистояти? Певно, те, що його
ідеали формувалися в неймовірно тяжкі роки. Те, що
з чотирнадцяти років спізнав він ціну заробленого шматка
хліба, а з шістнадцяти, втративши батька й матір, годував
сім’ю. Те, що там, у таборі, в Норильську, поряд з ним
були друзі й однодумці — велика група безвинно засудже­
них українських кінематографістів. Друзями вони залиши­
лися назавжди. Часто зустрічалися, і до останнього часу
свого кожний відчував чесну руку вірного друга. В їхніх
родинах як святиню бережуть пам’ять про це велике
братство. Сьогодні майже нікого з них уже немає.
Помер Тихон Олексійович у 1982 р. Він ніколи й нікому
не розповідав про страхіття тих років. Навіть дочці, яку
дуж.е любив. Ніхто не чув від нього нарікань на до­
лю. А якби не було 37-го і тих 18 табірних років, що
цілком вилучили його з життя, скільки ще міг би Тихон
Олексійович зробити для українського кіно як організатор
кіновиробництва, як критик і журналіст. Ні, були в нас,
є і завжди будуть незамінні люди. Замінні тільки гвинтики.

Категорія: Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.