Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

СЕРГІЙ ГРЕЧАНЮК „Колосом СТИГНЕ СЛОВО”

Серед рідкісних видань, представлених на першому ан-
тикварно-букіністичному аукціоні 1987 р. у Києві, ук­
раїнських виявилося зовсім мало. Організатори, очевидно,
засумнівалися: а чи достатньо буде бажаючих на українсь­
ку книжку? Щось причинило надмірну обережність органі­
заторові аукціону. Тим прикметнішим видається те, що
серед раритетів, запропонованих бібліофілам, вони ризик­
нули виставити поетичну збірочку Павла Филиповича «Зе­
мля і вітер», видану 1922 року. І той, хто придбав її, може
пишатися: він має один з небагатьох примірників. їх
збереглося, мабуть, менше, ніж заоблікованих «Біблій»
Івана Федорова. Бо такою виявилася доля багатьох ук­
раїнських видань 20—30-х років. Трагічною була і доля
самого поета.
Майбутнє — своє і свого народу — автор «Землі і вітру»
бачив ще невиразно, в обрисах загальних і приблиз­
них. Через те подекуди збивався на декларативність: «…всі
слова я віддаю усім. Будую душі, викликаю гнів. Любов
і волю ввожу в кожний дім». Природний острах перед
невідомим і відчуття власної малості у цьому незмірному,
а іноді й незбагненному світі, що його зрушили, здибили
незнані доти історичні катаклізми, немовби заганялися у найдальші закути підсвідомого, витіснялися спасенним,
хоч і трохи силуваним оптимізмом:
Де жебраки? Уже людині
Земля готує вічний дар.
І сонце — золотий кобзар —
Збудило гори і долини.
І трави ждуть отар, і жде
Дніпро пташок — човнів веселих.
Ще мить — у місті і у селах
Життя розквітне, загуде.
Ще мить?! У це хотілося вірити. А вірилося важко. Бо
ще не віддаленіли «хижі заклики пожеж», ще не забувся
«безнадійний рев гармати» — громадянська війна на терені
України затягнулася, як ніде. Голод і холод, руїни й роз­
пач. Молодому поетові хотілося уявити, праглося забігти
наперед, побачити, як відійде все лихе, знебуле, як не
сьогоденне, а вчорашнє. Так хотілося й нам у дитинстві
заснути — і прокинутися, коли погане минеться. Але щас­
ливий сон до поета не приходив — довкіл поставали стра­
шні видива:
Тіні людей і камінь —
Важко моїм очам,
Бачу блакитні плями —
Неба дешевий крам.
А серед вулиць купи —
Всіх заведе одчай.
Хтось проміняє, купить,
Хтось обідніє вкрай. #
…День умира. Убого.
Никне небес шатро.
Місто прокляте Богом!
Кинув тебе і Чорт!
Що це — рудименти апокаліпсичного символізму? Хви­
линний острах? Ні — факт біографії та історії. А водно­
час — яскраве свідчення ліричної природи поетичного хис­
ту автора. Тої природи не заглушила «вченість» — хоч був
поет і визначним літературознавцем, схильним до марудної
292 праці в затхлих книгосховищах. А ще — глибоким лек­
тором, блискучим перекладачем, тонким критиком, іні­
ціативним організатором широких наукових досліджень
у галузі вітчизняної культури.
Народився Павло Филипович 3 вересня 1891 р. в ро­
дині кайтанівського священика на Звенигородщині. По­
півною була й мати — Марія Іванівна, до заміжжя Гор-
дієвська. Чогось певного про можливе успадкування по­
етичного хисту від батьків чи від давніших поколінь
сказати не можна: відомо лише про талант батька, Пет­
ра Андрійовича, до співу. В молоді роки він був хорис­
том у М. В. Лисенка, а мати — сестра Михайла Гор-
дієвського, майбутнього викладача філософії, логіки та
історії Одеського університету,— провела своє недовге
життя в невсипущих клопотах біля дітей. Мала їх се­
меро, Павло — найстарший. Померла вона від сипняку
в 1920 році.
Той рік, що прийшов на Україну з голодом і епідемією
тифу, П. Филипович пережив у Києві, лише зрідка виби­
раючись на села за легеньким «Сидором». Був він тоді вже
поетом, чиї російськомовні вірші дуже подобалися провін­
ційним і петроградським панянкам, а також професором,
і авторитет його в наукових колах Києва міцнів. Отже,
нетипове явище для української літератури — успішне по­
єднання дослідницької роботи з поетичною творчістю,
і приклад І. Франка та А. Кримського — то швидше винят­
ки, а не початок традиції, яка в інших, більш розвинутих
літературах дала рясніший квіт. Тож будемо вдячні долі,
що волею випадку вони — Павло Филипович, Микола Зе-
ров, Михайло Драй-Хмара — знайшли один одного замо­
лоду і (вже волею не випадку, а революції) відчули свою
відповідальність перед народом, поставили на службу йому
і свій поетичний талант, і глибоку освіченість. Яким же
був шлях Павла Филиповича в науку?
Хорошу підготовку він здобув у так званій Колегії
Павла Галагана, куди був зарахований після кількарічного
навчання в Златопільській гімназії. З огляду на те, що
в цій Колегії навчався і Михайло Драй (ще «безхмар­
ний») — кілька слів про неї. Заснована 1 жовтня 1871 р.
Григорієм Галаганом (в пам’ять передчасно померлого
293 сина ііавла), вона проіснувала 50 років і дала багатьох
випускників, які згодом уславили нашу науку й культуру.
На відміну від гімназій у колегії не вивчалася давньо­
грецька мова, але натомість обов’язковими були мови но­
ві, зокрема й французька, яку П. Филипович уже в ті ро­
ки вивчив щонайглибше. Добре було поставлене тут викла­
дання літератури, тож і не дивно, що віршував, мабуть,
кожен третій. Для юних талантів і їхніми силами видавав­
ся журнал «Лукоморье». На його сторінках дебютував
з російськими віршами і Павло Филипович. Метою колегії,
як визначав її статут, було «дати певній кількості юнаків
можливість для підготовки до університету» і сприяти
розвиткові педагогічної справи в країні, тому цілком при­
родно, що П. Филипович, як і його однокласники М. Драй
і В. Отроковський (теж поет), став студентом університету
св. Володимира. Для випускників колегії це був прямий
шлях в науку.
Якби не революція 1917 р., він був би науковцем, адже
й колегію закінчив із золотою медаллю, і університет. До­
слідження творчості Є. Баратинського дало йому право
залишитися стипендіатом, а відтак, склавши магістрські
іспити, почати викладацьку діяльність, яка в ті часи
неодмінно передбачала й самостійну дослідницьку робо­
ту. Маючи хорошу підготовку і працездатність, друкувався
б у «Научных вестниках», «Известиях» і «Сообщениях»,
дослужився б до ордена, а після смерті вдячні учні й коле­
ги видали б «Сборник памяти» нд зразок тих, які й доте­
пер припадають пилом на стелажах університетської біб­
ліотеки, присвячені якимсь губернаторам, генералам від
інфантерії, сановитим чиновникам, членам царської роди­
ни і (за особливі, хоч нікому не цікаві нині заслуги)
лікарям, педагогам, фаворитам і фавориткам вінценосних
осіб. Був би Филипович і поетом, тобто друкував би й далі
під псевдонімом П. Зорєв у журналах «Вестник Европы»,
«Куранты» й інших виданнях свої вірші про любов, і юні
гімназистки крадькома б переписували їх до своїх альбо­
мів, а молоді панночки ридма ридали б над майстерно
заримованими натяками на нерозважно втрачену цноту.
Зміни, які відбулися у внутрішньому світі Павла за роки
революції та громадянської війни, разючі. Коли він улітку
294 1922 р. вперше за кілька років виїхав у Лозоватку, де
жили тоді Филиповичі, рідні просто не впізнали його. Він
видався їм зовсім іншою людиною. По-перше, мова —
розмовляв літературною українською. По-друге — іншим
стало коло інтересів. Ще зовсім недавно захоплювався
французькими модерністами, російськими символістами й
акмеїстами, міг годинами читати з пам’яті, звичайно,
мовою оригіналу твори Бодлера, Верлена, Леконта де Ліля,
Бальмонта, а також Брюсова, Анни Ахматової, Гу-
мильова. Тепер усі його розповіді оберталися здебільшого
довкола молодої української поезії. Знову, як бувало
завжди, привіз багато свіжих журналів і нових книжок,
але це була зовсім інша література: журнали «Гроно»
й «Мистецтво», збірки Тичини, Рильського, «Заспів» В. Чу­
мака й «Антологія римської поезії» М. Зерова. Привіз
і свою першу поетичну книжечку «Земля і вітер». Вона ще
пахла друкарською фарбою й дивувала своїми темами та
образами, такими не подібними до тих, що були в російсь­
кого поета Павла Зорєва.
У збірці поет висловлює мрію про «непорушну згоду
поля, людини, дня». Вірити було ще важко — серед руїн
і згарищ. Але й легко, бо ж ніхто й уявити не міг, що
мине якийсь десяток років — і земля, здобута в револю­
ційній боротьбі, надовго стане знову холодною для земле­
роба. І з’являться «неперспективні» села — без теплих
димів над коминами, без робочих рук і чорногузів. А ще
раніше з’являться «зайві» поети, ті, для кого революція
була утвердженням моральних основ народного буття, а не
кон’юнктурною темою. їх, цих «наївних» поетів, назвуть
ворогами народу — назвуть ті, хто своїм чадним кадилом
освячуватиме антинародні акти «вождя народів». Вони
сигналізуватимуть про небезпечне соціальне походження
П. Филиповича, знову й знову натякатимуть на те, що
1917 р. для нього — це не лише революція. І справді —
«не лише».
Поміж найбільш безглуздих вигадок про П. Филиповича
та інших неокласиків була та, буцімто вони замкнулися
у своєму вузькому колі «вищих» і зневажливо дивилися на
всіх поетів-початківців, особливо тих, хто йшов у літерату­
ру від плуга чи верстата. А з огляду на тогочасний полі­
295 тичний контекст ця вигадка була ще й убивча. Насправді
ж заглиблений у власну поетичну творчість, завантажений
лекціями, перекладами європейської класики П. Филипович
усе ж знаходив дорогоцінні години на те, щоб прочитати
чи послухати перші, ще невправні спроби початківців, яких
так рясно вродила хвиля революції. Чи няньчився б доре­
волюційний російський поет Павло Зорев, залюблений
у символізм і акмеїзм, з якимсь Степаном Бендюженком?
Та ніколи! А Павло Филипович 1922 р. познайомився
з ним у Лозоватці, часто запрошував до себе і терпляче
вислуховував віршований потік незаможницького сина,
звертаючи його увагу на блискітки справжньої поезії та
вказуючи на вади. Згодом Степан Бен став членом «Плу­
га», видав поетичну збірку, деякі вірші якої були огранені
рукою його земляка П. П. Филиповича. А того саме в цей
час таврували як «олімпійця», захисника інтересів бур­
жуазії, як нечулого й байдужого до потреб нової літерату­
ри попутника.
Як відомо, важливе значення дня підготовки кадрів
українського літературознавства мав семінар «підвищеного
типу», роботою якого керував Павло Петрович разом
з М. Зеровим. Студенти старших курсів Київського ІНО,
допущені до роботи в семінарі, під керівництвом обох
професорів вивчали переважно ті теми з історії українсь­
кої літератури, які доти не привертали уваги літературо-
знавців-професіоналів. Таким чином, і «білі плями» запо­
внювалися, і навички дослідницької роботи з’являли­
ся. Кращі студентські розвідки керівники семінару після
колективного обговорення рекомендували до друку в жур­
налах «Життя і революція» та «Червоний шлях». Чимало
було таких праць, якими сьогодні й не кожний кандидат
філологічних наук може похвалитися. Тематика дослі­
джень була широкою — від спадщини романтиків харківсь­
кої школи й «Основи» до мало відомої творчості В. Стефа-
ника, М. Черемшини, Л. Мартовича. Павло Филипович без­
посередньо керував дослідженнями творчого доробку по­
етів XX ст. — Лесі Українки, В. Самійленка, О. Олеся,
М. Філянського, «молодомузівців», а також М. Вороного.
Отже, неокласики П. Филипович і М. Зеров не викрес­
лювали з української літератури навіть тих письменників,
296 чиї ідейно-естетичні засади’ були далекі їм. Наприклад,
відомо, що їм не подобався М. Вороний і вони цього не
приховували. Ми не будемо з’ясовувати, чому саме таким
було ставлення неокласиків до нього, але, навіть кривдно
вважаючи поета «сентиментальною квашею», вони все-
таки не викидали його з літератури, а П. Филипович ще
й рекомендував його творчість студентам для поглибленого
вивчення в літературному семінарі. Хтось, можливо, зди­
вується, де ж логіка? І де принциповість? Що ж, логіки,
так, як ми її розуміємо тут, мабуть, не було, але була
етика, якої іноді так нам бракує при ревному обстоюванні
власних принципів. Як забракувало її свого часу опонен­
там неокласиків — тій «більшості», яка в ході літератур­
ної дискусії 1925—1928 рр. начебто виступала з пози­
цій пролетарської революції та марксистсько-ленінського
вчення.
Окремі сутички були й раніше, але умовною датою
залучення літературного Києва до цієї дискусії можна
вважати 24 травня 1925 року. Саме того дня у великому
залі Всенародної бібліотеки України відбувся диспут про
шляхи розвитку тогочасного письменства. Свій виступ
П. Филипович почав з того, що заперечив С. Щупаку, який
заявив, буцімто М. Хвильовий у своїй статті висловлює
чужі думки. «Я гадаю,— сказав П. Филипович,— що в цій
статті прозвучали ті думки, що вже досить виразно
Хвильовий висловив у «Синіх етюдах». Нагадавши одну
з них (про читача як про співтворця), він слушно заува­
жив: «Коли б проблему поставити у всю широчінь, то
треба було б говорити і про читача сучасного, і про нашого
письменника. Я думаю, що коли мова йде про те, що
твори того чи іншого письменника або цілої групи пись­
менників, що входять в певну організацію, задовольняють
такі-то верстви населення, такий-то клас, то в такому
твердженні часто багато є такого, що треба розгадати. Ми,
власне, не знаємо, чого бажає читач, що його задоволь­
нить, що йому потрібно дати для того, щоб виконати ті
завдання, які ставились і ставляться тими, що керують
політикою в галузі художній». Проблема вивчення читаць­
ких уподобань, як бачимо, вже тоді, в далекі 20-ті роки,
хвилювала українських літераторів.
297 П. Филипович нагадав, що лозунг «Мистецтво — масам»
означає «не тільки утворення нової літератури, а й уміння
використовувати те, що є, що треба одібрати і далі вико­
ристовувати для підвищення рівня мас, щоб вони потім
могли сприймати, зрозуміти те мистецтво, що буде твори­
тись новими письменниками». Він з болем констатував:
«Хіба ми можемо похвалитися, що широкі маси розуміють
всі ті досягнення, що у нас є? Хіба широкі маси розуміють
новий революційний театр «Березіль», хіба Хвильовий
зрозумілий, хіба Тичина дійшов до широкого читача? Хіба
мова його для широкого читача зрозуміла?» І — як висно­
вок: «Я думаю, що тепер перед нами стоїть проблема не
«Просвіти», а саме осбіти в найширшому розумінні цього
слова», освіти як для читача, так і для письменника.
Цю проблему П. Филипович як письменник бачив у
необхідності постійного засвоєння класичної спадщи­
ни. Маяковський, Безіменський, Казін та інші російські
письменники зрозуміли це — вони знову й знову повер­
таються до Пушкіна. І він мріяв про час, коли про Івана
Франка «на Україні говоритимуть так, як говорять про
Пушкіна в Росії. Був переконаний: «Коли б знайдено було
шляхи дійсно поглибленого, широкого підходу до того
мистецтва, що, може, іноді чуже для нас, але дає багато
досвіду і будить емоції, то, безперечно, ми до певної міри
знайшли б і шляхи до розвитку нового письменства». І він,
цей розвиток, бачився йому в простуванні «до реалізму, до
простоти, ясності», а не в туманній символіці, імажинізмі
та футуризмі. Останнє видається особливо цікавим, адже
цей критичний випад належить поетові, який і сам, як
пам’ятаємо, починав із символізму та імажинізму. Починав
з модерністської російської поезії, а прийшов до усвідом­
лення того, що національній свідомості потрібна класика
і справжня культура, хоч би з яких джерел вона брала­
ся. Аби лише критично, аби тільки на користь загальнона­
родній справі!
Пишучи сьогодні про групу літераторів, до якої належав
Павло Филипович, кандидат філологічних наук В. Яремен­
ко слушно зауважив, що були ці поети «надто різні». Не
спиняючись на тому, що відрізняло їх один від одного,
додав: «Але були близькими у світовідчуванні, в ставленні
298 \
рр\ дійсності, в повазі до здобутків світової культури
й .освіченості, до класичної завершеності прекрасного,
зокрема в творчості французьких парнасців». Ця подіб­
ність окреслена, звичайно, лише в загальних, рисах, з не­
минучою приблизністю, що потребує, мабуть, деяких
застережень і уточнень, та не будемо надто прискіпливі:
у коротенькій передмові до поетичної збірки П. Филипови-
ча сучасний літературознавець і не міг сказати більше, бо
глибший аналіз відмінностей — тема майбутніх дослі­
джень. Йому важливо було визначити спільну для всіх
неокласиків позицію щодо тогочасного літпроцесу, і це
він зробив точно: «Поети-неокласики своєрідно доповнюва­
ли один одного і в розбурханому морі літературного
процесу 20-х років творили осібний світ високопоетичної,-
інтелектуальної поезії. Не виступаючи відверто з модними
на той час художньо-мистецькими деклараціями, своєю
поезією вони протистояли як масовій поезії заниженого
рівня, так і риторичній, декларативній поезії».
Останнє твердження, щоправда, також потребує уточ­
нення, адже за всієї відмінності масової поезії від бара-
банно-декларативної між ними не було принципової різни­
ці. Риторична, декларативна була, як і масова, поезією
«заниженого естетичного рівня». Якщо ж згадаємо мо­
рально-психологічну атмосферу тогочасного суспільства,
то мусимо визнати предивний факт: вона також потроху
ставала масовою. Не сама, звісно, а під дією цілої системи
організаційних заходів, спрямованих на творення специ­
фічної масової культури. Вважалося обов’язковим, щоб
у творах художньої літератури, кінофільмах і навіть деко-
ративно-ужитковому мистецтві було якомога більше «сер-
почків-молоточків» (як згодом цинічно сказав Олександру
Довженку чиновник високого рангу).
Так, Павло Филипович став жертвою антизаконних
репресій, але чи варто сьогодні сором’язливо називати ці
репресії «безпідставними»? Стосовно тисяч і тисяч ареш­
тованих за лжедоносами чи просто «задля профілакти­
ки» — так, безпідставні. Але щодо Филиповича, то його
трагічна доля по-своєму логічна — він мусив стати жер­
твою антимасового беззаконня, бо об’єктивно його твор­
чість, як і творчість М. Зерова, М. Куліша, М. Вороного,
299 Г. Косинки та багатьох інших митців, протистояла масовій
і спрямованій проти мас культурі* Псевдокультурі, /що
проявлялася щонайменше в трьох варіантах: шароварно-
етнографічному, коли безкінечні гастролі одного чи іфіь-
кох професійних ансамблів за рубежем мали засвідчити
повносиле буяння народного мистецтва; гітарному — мож­
на полоскати втомлену психіку міщанським репертуаром,
а можна ще раз пересвідчитися, якими тонкими й роман­
тичними натурами були золотопогонні захисники «единой
и неделимой», а також у казенно-оптимістичному — з його
кіноказками за участю чарівної Любові Орлової, беззубою
соціальною сатирою та зубодробильними поезопрокляття-
ми на адресу замаскованого класового ворога. За всім цим
була не чиясь зла воля чи глухота когось — була маши­
на, сірчистий чад якої мав найперше впасти на тих, хто
стояв їй на перепоні. А Павло Филиповйч не просто
стояв — він протистояв, хоч борцями ні він, ні його друзі
себе не вважали.
бони лише дошкульно кепкували з нездар, які видавали
себе за вчених і поетів, з чорноротих заздрісників і завше
мокрих від перестраху міщухів, з вузьколобих і не довче­
них на короткотермінових курсах функціонерів — з усього
того намулу, що від якогось часу почав підніматися
догори. Нікчемні герої усних епіграм, розвінчані неокласи­
ками і у виступах на засіданнях вченої ради, на лекціях
і літературних вечірках у ВУАН, у статтях, що публікува­
лися в ході дискусії 1925—1928 рр., непомітно опинилися
на керівних посадах у творчих спілках, управліннях і від­
ділах культури, здобули монопольне право говорити й
діяти від імені народу. І говорили —- мовою газетних
передовиць і офіційних ухвал, анонімних наклепів і сфаб­
рикованих протоколів. І діяли, віддаючи своїми підписами
під слідство всіх талановитих і чесних — списочно, в’язка­
ми, удаючи, буцімто вірять в існування розмаїтих терорис­
тичних організацій, незліченних шпигунських груп і масо­
вого контрреволюційного підпілля. Зводили в такий спосіб
свої рахунки з «кривдниками». Але не будемо поєднувати
усі причини трагічної долі П. Филиповича з існуванням
особистих недругів. їх могло і не бути, а долю вирішила
його творчість. Поетична і наукова. Справжня, спрямована
200 на розвиток національної культури, вона вочевидь проти­
стояла масовій псевдокультурі, продукованій за примітив­
ними приписами бюрократичної машини. Тож і конфлікт
м|ж поетом і цією машиною був неминучий. Захищаючи
свЬїх, вона захищала не особистих ворогів П. Филипови-
чц — вона захищала себе.
Для самого поета цілком очевидною була залежність
особистої долі митця не лише від долі народу, а й від
рівня духовного життя своїх сучасників. Досліджуючи,
наприклад, шляхи Франкової поезії, він солідаризується
навіть з В. Коряком, який 1926 р. писав про Франка:
«Його драма особиста, що він жив у відсталій, дикій країні
«Ботокудів», серед некультурного суспільства». Проциту­
вавши В. Коряка в книзі «З новітнього українського пись­
менства», П. Филипович подає також ряд фактів на під­
твердження цієї думки. Нагадує, зокрема, слова М. Драго-
манова, що «на батьківщині або ні слова про твою працю,
або лайка й наклепи; ця чудасія можлива тільки на землі,
котра власне ще не доросла до літератури». Далі П. Фили­
пович цитує й Франка: той відзначав у передмові до
другого видання збірки «З вершин і низин», що «замість
щирої поради і науки аж надто часто стрічав болючі
удари, цинічні насмішки, а начастіше тупий індиферентизм
і грубе незнання». Відразу ж після цих слів П. Филипович
риторично запитує: «Як у такому оточенні досягнути
вершин творчого розвитку?» Це питання хвилювало, ма­
буть, і його.
Пишучи про те, що в останній період поетичної творчос­
ті Франко переміг кризу, П. Филипович звернув увагу на
таку його думку: «Передача чужомовної поезії, поезії
різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої
нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона
не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочуван­
ня між нами і далекими людьми, давніми поколіннями».
Висновок дослідника: «Так зв’язок з творчими набутками
людства — поза межами часу і нації — самому поетові дав
міцну підтримку в боротьбі з настроями занепаду».
І мимоволі згадується, як багато працював на перекла­
дацькій ниві сам Филипович. Ще одна паралель. Та їх
надто багато, щоб не побачити погляду Филиповича на
301 самого себе і тогочасне суспільне оточення. Та й не лише
тогочасне.
Справді: чи завжди безкомпромісно ми, сучасні, розмір­
ковуємо про те, що «збагачує душу цілої нації»? І чи вмі^м
відшукувати чисті, не перебовтані вульгаризаторами дже­
рела природного, а не казенного оптимізму? Павло ФиЛи-
пович умів. Він і нам їх показував. Не випадково ж свою
розвідку про Франка закінчив проникливою вказівкою на
те, що у двох останніх книжках великого поета з’являють­
ся два «профілі» — Мойсея, який дійшов кінця своєї
дороги, і вічного учня, тобто кінець перетворюється на
початок. Кінця немає. «Пролог — не епілог». У вірі в це
П. Филипович шукав і надію, і розраду. Як громадянин, як
поет, як учений.
Літературний доробок П. П. Филиповича не обмежується
двома окремими виданнями — дослідженням творчості ро­
сійського поета Є. Баратинського і збірником історико-
літературних статей «З новітнього українського письмен­
ства». Були грунтовні передмови до творів Лесі Українки,
І. Франка, Ольги Кобилянської, О. Олеся, і рецензії, автор
яких виходив далеко за вузькі межі жанру і подавав, по
суті, самостійні цінні праці. Хіба можна, наприклад, назва­
ти рецензією його статтю про академічне видання творів
Т. Г. Шевченка, якщо навіть обсяг її — близько 4 друкова­
ний аркушів? Досвідчений лектор, він успішно виступав
з науковими доповідями. Крім того, брав участь у підго­
товці до друку чужих праць, редагував збірники, присвяче­
ні творчості Т. Г. Шевченка, писав коментарі та примітки
до різних видань, зокрема й академічних. У колі його
досліджень була творчість деяких тогочасних українських
поетів, зокрема згадаймо О. Олеся та О. Слісаренка, а та­
кож зарубіжних класиків — від «парнасців» до Гете. Знач­
ними були й творчі задуми літературознавця.
Відомо, що П. Филипович мав намір у майбутньому
присвятити окрему розвідку докладному розгляду всіх
обробок сюжету пісні «Ой не ходи, Грицю…» — від Шев­
ченківської балади «Коло гаю в чистім полі» та VII розді­
лу другої частини роману Є. Гребінки «Чайковський» до
байки Білецького-Носенка «Чудовая вода» та інших літе­
ратурних творів. І це при тому, що силу-силенну прозових,
302 гк>етичних і драматичних обробок дослідник розглянув
у) своїй праці «Історія одного сюжету». В листі до І. С.
Йоступальського 10 жовтня 1931 р. він повідомляв про
свій намір написати статтю про М. Лєрмонтова й українсь­
ку літературу, тоді ж зацікавився творчою спадщиною
Гете у її зв’язках з українським письменством, пропонував
важливі теми газетам, журналам, «Книгоспілці» й іншим
видавництвам, виконував цікаві замовлення редакцій. От­
же, планів було багато, і всі вони так чи інакше обертали­
ся довкола одного — історії рідного слова, а точніше —
суспільної думки, виявленої у неспростовній художній
плоті. Він, здається, умів зірко помітити й гідно оцінити
один-однісінький рядок навіть у третьорядного поета, як­
що той рядок у конкретних обставинах працював на
історичний поступ, розвиток національної самосвідомос­
ті. Цим, до речі, П. Филипович суттєво відрізняється від
багатьох 1своїх сучасників, які нігілістично відкидали все
чи майже все з дожовтневої доби.
У передмові до книги «З новітнього українського пи­
сьменства» П. Филипович пояснив, що до свого збірника
подав історико-літературні статті, які друкувалися протя­
гом кількох років у різних виданнях, доповнивши їх
і зробивши необхідні уточнення. Цінною видається вказів­
ка автора на метод, яким він користувався у своїх студіях:
«В зібраних тут працях я вживав переважно порівняльного
методу і гадаю, що цей метод, позначений уже у нас
певною традицією (праці Драгоманова, Франка, Сумцова,
О. Колеси та ін.), може дати чимало корисного для
сучасного українського літературознавства, зосібна пода­
ючи матеріал для соціологічних узагальнень». Останнє
твердження видається трохи несподіваним, адже в нашій
уяві традиційний метод П. Филиповича найперше постає
як своєрідна антитеза до тих принципів, що їх сповідала
вульгарно-соціологічна критика. Тривалий час ми доволі
спрощено протиставляли: філологічність і соціологічність
і навіть згодом, критикуючи вульгарно-соціологічні погля­
ди, йшли, по суті, за тими ж вульгаризаторами, які припи­
сали собі право на соціологічні узагальнення. Прикро, але
якось забувалося, що до соціологізації літературознавства
прагнули й такі вчені, як О. Колеса, М. Драгоманов,
303 I. Франко, М. Зеров, та й сам Филипович, творчий доро­
бок якого вульгарно-соціологічна критика назвала шкід­
ливим. І
Назвала через те, що його соціологічна спрямованість
з усією очевидністю протистояла вульгаризаторській, запе]
речувала ужитково-пропагандистську. Ціла група літератур
рознавців і не могла дивитися на П. Филиповича інакше)
як тільки на ворога, бо ж він, свідомо виходячи на со­
ціологічні узагальнення, робив голими патентованих коро-,
лів псевдомарксистської соціології.
Опріч того, плідність порівняльного методу П. Филипо­
вич бачив у тому, що «порівняльні студії розширюють
також наш обрій, виводячи українське письменство з вузь­
ких національних меж і з’єднуючи його з творчістю інших
народів», вводячи у контекст культури світової.
Крім курсу історії нової української літератури в ІНО,
оригінальної поезії, перекладів і літературознавчих студій
за «індивідуальною програмою» Павло Филипович багато
часу віддає колективним формам організації наукової пра­
ці. Дивно, але сьогодні ті форми в суспільних науках
звелися, головним чином, до видання колективних моног­
рафій, Тоді ж, у перші пореволюційні роки, молода інтелі­
генція разом з постійно критикованими попутниками ста­
вила перед собою такі масштабні завдання, які можна
було вирішити лише скоординованими зусиллями людей
одержимих, відданих науці і свідомих своєї
відповідальності за духовний потенціал народу. Згадаймо
лише, які словники тоді почали укладатись, які були
задуми, якою широкою була мережа різних наукових
комісій, рад, товариств, комітетів. І люди встигали — не
доїдаючи й часто-густо не одержуючи за свою роботу
платні. Бо хотіли і знали, що їхня праця потрібна. Знав це
і професор Филипович.
Викладаючи в ІНО, він був ще й секретарем історично-
літературного товариства при ВУАН, працював у постійній
комісії для видання пам’яток українського письменства
нової доби, в бібліотечному товаристві, яке очолював
С. І. Маслов, на кафедрі мистецтвознавства, у київській
філії Науково-дослідного інституту літературознавства
ім, Т. Г, Шевченка, у комісії заходо- й американознавства,
304 в «Комісії біографічного словника українських діячів»
та інших.
В останній з названих комісій П. Филипович працю-
вав разом з мистецтвознавцем Ф. Ернстом, істориком
театру П. Руліним, фольклористом К. Квіткою, літерату­
рознавцем М. Зеровим та іншими визначними фахівця­
ми в тій чи іншій науковій галузі. Зроблено було багато,
але — щось розпорошилося, щось безслідно щезло, і в
нас досі немає праці, яка мала б лежати у фундаменті
сучасної культури.
Молодого професора називали «ходячою енциклопе­
дією». Якщо комусь із студентів потрібна була якась
довідкова інформація, він частіше звертався не до М. Зе-
рова, хоч ерудиція того також була дивовижною, а до
П. Филиповича. Вважалося, що він єдиний, хто знає біль­
ше за Миколу Костьовича, і Зеров, здається, охоче підтри­
мував цю думку. Филипович мав смак до чорнової, факто­
графічної роботи, багато працював у книгосховищах, архі­
вах. У його карих очах, які заворожували уважним,
вдумливим, поглядом, відразу спалахував азарт мисливця,
коли він, бувало, натрапляв на слід рідкісного видан­
ня. Але «сухарем» не був. Любив жарти, риболовлю на
Десенці, веслування у Матвіївській затоці, захоплювався
тенісом. На корті познайомився із своєю майбутньою
дружиною. Належав до людей, які живуть повним життям,
уміючи цінувати і радість людського буття, і час для праці,
якого залишалося дедалі менше. Розмаїття його наукових,
літературних і чисто житейських уподобань не могло не
вражати. Професійно займаючись історією літератури, він
ніколи не обмежував своїх студій давніми та новітніми
текстами — розглядав письменство як частину цілісної
національної культури. Любив і знав пісні Леонтовича,
часто відвідував театри.
Працездатність вченого дивувала навіть тих його колег,
яким ніхто й ніколи не міг дорікнути за лінькува-
тість. Особливо плідним був період на межі 20—30-х ро­
ків. Маємо про те яскраве свідчення його самого. Втім про
напружену інтелектуальну роботу П. Филиповича свідчать
і спогади сучасників. Так працювати міг лише той, хто
достеменно знав, кому і для чого потрібна його пра­
305 ця. Знали, на жаль, і ті, кому духовне відродження народу
видавалося непотрібним і небезпечним.
Филиповича арештували в серпні 1935 року. Не поспі­
шали — чотири місяці минуло після арешту М. Зерова, яко­
го вирішено було оголосити керівником вигаданої теро­
ристичної організації. П. Филипович відповідно її «член»
і виконавець нібито запланованих терактів. Ще раніше
вдруге був заарештований М. Драй-Хмара. Навесні
1936 р. відбувся суд: 10 років таборів. Та ще страшнішою
для нього була звістка про те, що психічно захворіла, не
витримавши потрясіння, дружина — Марія Андріївна Ми-
хайлюк, відома серед київської інтелігенції як здібний
і багатообіцяючий скульптор. Рідним не вдалося її уберегти.
Після лікарні вона якимось чином вийшла з дому
й пішла проситися, щоб заарештували і її. Хотіла бути
поруч з чоловіком. Арешт, заслання, але з чоловіком вона
вже не побачилася — загинула невідомо де, як невідомими
залишилися й загадкові обставини смерті П. Филиповича.
Із спогадів Василя Мисика знаємо, що П. Филипович
потрапив на Соловецькі острови. «З-під темної арки голов­
ного корпусу Соловецького монастиря разом з групою
в’язнів, що поверталися з різних робіт, вийшли двоє
в цивільному й нерішуче зупинилися серед двору, ози­
раючись. Було це десь восени 1936 року. Смеркало, на
високих кам’яних сходах їдальні мелькали сюди й туди
запізнілі лісоруби та вантажники, тьмяно світилися двері
каптьорки в кутку двору, на дахах та карнизах кінчали
свій літній бенкет галасливі соловецькі чайки. З-за висо­
ких кріпосних стін повівало гострою вологістю близького
моря. Від каптьорки до виходу нешвидко пробігла чорна
лисиця. І лисиці, й чайки з образливою байдужістю
ставилися до людей. Іще б пак — вони були вільні, і їх
охороняв закон. Я затримався біля свого бараку, що
містився під одним дахом з їдальнею. Двоє в цивільному
підійшли ближче». Одного з них В. Мисик упізнав — то
був М. Зеров, який познайомив його із своїм супутни­
ком. «Филиповича я бачив уперше. Вигляд у нього був
стомлений, говорив він тихим, ослабленим голосом. Мені
здалося, що він нездоровий… Зеров і Филипович тільки що
прибули з материка, здається, з Ведмежої Гори. В ті роки
306 режим у таборах і тюрмах весь час переглядався й поси­
лювався — мабуть, вирішили посилити його і для двох
київських вчених і перемістили їх, разом з багатьма
іншими репресованими, на Соловецькі острови». Дивно,
але Зеров на засланні був життєрадісним, говірким, багато
працював, а от «Филипович відмовчувався; ми не знали,
що жити йому зосталося недовго». Останні слова можна
зрозуміти так, що хворий П. Филипович помер. А .насправ­
ді? Чутки різні. Зокрема, і про баржу, яку нібито було
затоплено н а, початку листопада 1937 р. у відкритому
морі. Але свідків немає. Як нема і тих, хто міг би підтвер­
дити іншу версію, за якою П. Филиповичу було додано ще
10 років.
Утім свідки таки ж, мабуть, є. Та воліють мовчати про
свої «подвиги» у боротьбі з «ворогами народу». Але своїм
мстивим мовчанням так багато говорять нам про себе!
І про те, як важливо пам’ятати загиблих.
…Хтось не зводив жовтого зору,
Кликав вітер і сіяв жах,
І на чорнім коні Ленору
Без упину мчав у степах.
А земля затулила вуха…
Господине стара, не спи,—
Крикне півень, вогонь роздмуха
І запалить твої снопи! —
так писав Павло Филипович у збірці «Земля і вітер».
Що це — хвилинний настрій? Провіщення власної долі?
Ні, то застереження нам, які зуміли так довго прожити із
затуленими вухами, не чуючи засудженої, ув’язненої, роз­
стріляної, а проте живої і потрібної поезії. Над такою
не владен ніхто.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.