Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

СЕРГІЙ БІЛОКІНЬ — «ФЕДІР ЕРНСТ»

В історії українського мистецтвознавства багато імен,
багато постатей дослідників. Одні працювали в кращих
умовах, інші — в гірших. Одні зробили багато корисного,
зібрали до музеїв велику кількість пам’яток, які інакше
просто загинули б, вивчали їх, друкували грунтовні розвід­
ки. Інші — більше використовували своє становище задля
власного добробуту, причому про декого відомо, що за
покликом душі вони писали доноси, як, наприклад, С. Ра-
євський. Це були різні люди, і різну наукову й, так би
мовити, морально-етичну спадщину вони по собі залиши­
ли. Та серед імен найглибших дослідників і найблагородні-
ших людей одне з найсвітліших — Федір Ернст. Сьогодні
вже мало хто його пам’ятає.
Теодор-Ріхард Людвигович-Едуардович (або Федір Люд-
вигович) Ернст народився в 1891 р. у Києві, в родині, де
обов’язок і праця ставилися над усе. Визначний бібліограф
Ф. Максименко розповідав якось, що Ернст показував
йому щоденник свого дядька — окуліста Е. Неезе. З винят­
ковим педантизмом описував старий лікар перебіг своєї
смертельної хвороби. Тут були і його суб’єктивні відчуття,
і об’єктивні дані, й оцінки. Нотатки велися до останнього дня, до останньої години. Останній запис: «Настає природ­
на смерть».
Вищу освіту Федір Людвигович почав здобувати у Бер­
лінському університеті, де слухав лекції Едуарда Маєра та
автора семитомної «Історії воєнного мистецтва» Ганса
Дельбрюка. З другого курсу, подолавши перепони для
здобуття поліцейського свідоцтва про «благонадійність»,
він навчався в Київському університеті. Тут і працював під
керівництвом мистецтвознавця Григорія Павлуцького.
Протягом 1912—1913 рр. Ернст написав дослідження
«Київська архітектура XVII — XVIII ст.». Він зібрав вели­
чезний матеріал по таких уже й тоді рідкісних виданнях,
як губернські та єпархіальні «ведомости», «труды» ар­
хеологічних з’їздів тощо. Цілу низку цих документів оп­
рацьовував фронтально, систематично. А девізом праці
студент поставив три слова: «Київ мене породив»
(латинською мовою).
За «дивовижну терплячість» у доборі потрібних для цієї
праці відомостей, а саме так охарактеризував його Г. Пав-
луцький, синкліт київських вчених відзначив Ф. Ернста
золотою медаллю. Багато з них не втратили своєї актуаль­
ності й у наш час.
Тоді ж він видав кілька робіт з києвознавства. Це
розвідка з історії досліджень Ірининської церкви, що
виконав з нагоди розкопок 1913—1914 років. Молодий
вчений описав також церкву в Нових Петрівцях, яку
випадково знайшов уже в напівзруйнованому стані. На
засіданні історико-етнографічного гуртка прочитав, а по­
тім надрукував у журналі «Україна» рецензію на книгу
про Київ 3. Шамуріної.
У 1913 р. Ернст подав прохання про надання йому
російського підданства, яке відразу задовольнили. Але
один з чиновників генерал-губернаторської канцелярії це
рішення приховав, сподіваючись на хабара.
Коли почалася перша світова війна, Ернста як німецько­
го підданого заарештували й заслали за Челябинськ, де
він провів 3 тяжких роки. Саме становище засланця, за­
лежність від місцевого «начальства» дуже його гнітили.
«Живеться мені тут,— писав він,— на диво паскудно. На­
вряд чи Ви навіть уявляєте собі, що це значить — добре
310 повештавшися’ по білому світі, споживши з дерева пізнан­
ня добра й зла — потрапити до такої глушини й сидіти,
не сміючи рухатись,, як замаринованому в банці. Від кож­
ного сільського Матюхи сподіватися плювка чи триповер­
хового виразу, шанобливо потискувати руку стражникові
й тремтіти перед паном урядником. Не кажу вже про па­
на волосного писаря, що тільки за дуже доброго настрою
простягує мені два пальці. Давно б уже повісився, та най­
ближчий телеграфний стовп за 60 верст звідси».
І знову Київ. Тільки Ернст його не впізнав: місто
вирувало. До Києва докотилася революція.
Для людей мистецтва всі ці метаморфози, численні
зміни влади, воєнні дії мали ще свій особливий аспект.
Картини, скульптури, книги не вміли рятуватися ні від
пожеж, ні від бомбардування — вони просто гинули. При­
роджений кабінетний вчений, Ернст не міг стояти осто­
ронь. З головою поринув він у роботу на посаді вченого
експерта Вукопсму. «Доводилося робити,— згадував уче­
ний,— справжні труси або розкопи — так, з темної ями на
горищі будинку Бродського було витягнено портрет Біс-
марка пензля Ленбаха. Музейні діячі працювали, як по­
жежна команда, часто в небезпеці, завжди тягли речі на
власній спині».
З ініціативи Г. Лукомського, що очолював тоді архітек­
турний відділ Вукопсму, під керівництвом Ф. Ернста у
1919 р. в Києві було проведено реєстрацію всієї цивільної
архітектурної старовини, що становило майже 160 буді­
вель. Коли почалась евакуація денікінців, які перекреслили
всю попередню реставраційну роботу, голова Вукопсму
Вольський ще до вступу Червоної Армії скликав комітет,
в тому числі й Ернста, й разом вони почали відновлювати
справу охорони пам’яток історії та культури. Рятуючи від
плюндрування бібліотеку професора Лук’яненка, Ернст
захворів на висипний тиф і пролежав два місяці в ліж­
ку. З приходом поляків він «голодував, як ніколи ні до, ні
після того». Влітку 1920 р. Ернст ходив пішки за 65 верст
від Києва для обміну хатніх речей на харчі.
На початку 20-х років по всій Україні проводилося
вилучення церковних цінностей на допомогу голод­
ним. Усіх коштовностей по республіці вилучено на суму
311 760 млрд.крб. (у цінах 1921р.). Українські музейники
доклали величезних зусиль, щоб зберегти пам’ятки, що
мають художню та історичну цінність. У заяві від 26 квіт­
ня 1922 р„ яку підписав і Ф. Ернст, вони відзначали: «Ні
одна країна в світі не постраждала в такій мірі від імпе­
ріалістичної та громадянської воєн, як Україна. В жоднім
краї не загинула за короткий час така кількість пам’яток,
стільки музеїв, приватних колекцій, книгозібрань, архівів,
старовинних садиб та окремих художніх предметів. Єдини­
ми скарбницями старовинного народного мистецтва, що
постраждали порівняно мало, були досі церкви й монасти­
рі, Щоправда, за останні роки і тут багато старожитностей
загинуло через безглузді евакуації 1915 р., через неуцтво
духівництва, пограбування й бандитизм. І ось тепер ми
бачимо, що за не досить обачного проведення в життя
справи вилучення матеріальних цінностей можуть загинути
найрідкісніші, невідновні пам’ятки мистецтва, матеріальна
вартість яких жалюгідна в порівнянні з цінністю мистець­
кою. Твір мистецтва, загинувши, не може бути знову
відновлений. Перетопити в зливки чи продати ці речі за
кордон було б важким злочином перед народом».
Про подвижництво музейників красномовно свідчить
лист академіка Ф. Шміта від 8 березня 1922 р.: «Дорогий
Федоре Людвиговичу, у Лаврі виявилася велика низка
речей, яку Вукопсм своєчасно не взяв на облік — розмаїті
панікадила, олтарі й таке інше. Серед цих речей є такі, що
мають безперечну високу мистецьку і історичну цін­
ність. Я дуже шкодую, що не маю мандата Вукопсму,—
я одразу взяв би усе це на облік, якнайшвидше, аби
сьогоднішня комісія ГубЮсту чогось не попсувала. Не
відмовте зараз же піти до Лаври й зробити все потрібне».
Згодом Ернст відзначав, що напружена робота й вели­
чезні зусилля невеличкої купки київських музейників
(фактично трьох осіб) збагатили наші музеї, передусім
Всеукраїнський історичний ім. Шевченка та лаврський, ви­
шуканою колекцією з не менш як 5 тисяч старовинних
виробів з цінних металів.
Досвід роботи у вченого був такий великий, а його
авторитет як охоронця пам’яток стояв так високо, що
27 лютого 1926 р. президія Укрнауки призначила його на
312 посаду крайового інспектора. У віданні Ф. Ернста пе­
ребували Київщина, Волинь, Поділля й Чернігівщина.
Трудність такої роботи полягала в тому, що на міс­
цях часто доводилося стикатися з обурливими фактами
вандалізму. Інколи на посадах музейних працівників
опинялися випадкові люди. У липні 1927 р. йому дове­
лося розслідувати справу завідуючого Конотопським
окружним музеєм О. Поплавського, яку він виклав у
статті «Герострат з Конотопа». «Заохочений «славою»
працівника чернігівської політосвіти О. Оландера, що
знайшов кілька мумій у фамільнім склепі Лизогубів під
седнівською церквою, Поплавський вирішив прослави­
тися на гетьмані України Кирилові Розумовсько-
му. Приїхавши до Батурина, він проник всередину скле­
пу через отвір на даху. Та ентузіасти муміології вияви­
ли тут тільки кістки, шматки погнилого одягу та ци­
нову, насліпо залютовану скриньку коло труни. Міс­
цевий слюсар, відчинивши скриньку, витяг з тирси,
просоченої якимись пахучими речовинами, гетьманове
серце. О. Поплавський стягнув ще з ноги небіжчика
шовкову панчішку, взяв трохи волосся з голови, клаптики
одягу, атласногр савану, гудзики й позументи та відламав
від труни срібного герба. Лише на другий день він
надіслав листа до Всеукраїнського археологічного комітету,
запитуючи: «Як бути з відкритим листом на право розшу­
ків склепу, чи треба його? Коли так, то надішліть його,
хоч із запізненням». У наступні дні Поплавський продо­
вжив свої «дослідження». Довідавшись про незаконні роз­
копки, Ф. Ернст надіслав телеграму з вимогою негайно їх
припинити. Приїхавши на місце, інспектор крайової комісії
Ф. Ернст та її секретар В. Базилевич виявили, що склеп
спішно замурували.
Ернст писав далі у статті: «То не біда, що прекрасний
мармуровий надгробок Розумовського, через пробиття
склепу під ним, почав осідати. Зате одвідувач конотопсько­
го музею, зайшовши до кімнатки з музейною бібліотекою,
побачить на одній з книжкових шаф покриту зеленою
іржою скриньку, куди завідувач музею спокійно запускає
руку і з робленою байдужістю промовляє: «А ось вам
серце Розумовського»… А в канцелярії музею, в куточку
313 на підлозі, загорнута в газету, лежить решта трофеїв
славного конотопського муміолога».
Багато сили віддав Ф. Ернст на переведення Берди­
чівського монастиря босих кармелітів у статус істори-
ко-культурного заповідника. Охорона пам’яток вела до
великих відкриттів. У червні 1927 р. в Троїцькій церкві
на Великій Васильківській в Києві (тепер — Червоноар-
мійська) знайдено картину «Адам і Єва». Наркомат від­
дав розпорядження київським музеям виділити не по­
трібні їм, не профільні речі, і саме цю картину вніс до
списку Лаврський заповідник (тоді «Музейне містечко»).
Перед тим як завізувати цей список, Ф. Ернст запропону­
вав дослідникові західноєвропейського мистецтва С. Гіля-
рову оглянути картину, обіцяючи накласти вето на вивіз,
якщо вона виявиться цікавою. «11 червня,— розповідає
Гіляров,— я побачив картину вперше і з першого ж погля­
ду упевнився, що маю перед собою річ не тільки, як то
кажуть, «ласу», але твір першорядний». Гіляров атрибуту-
вав його як твір видатного німецького художника першої
половини XVI ст. Лукаса Кранаха й написав про нього
невеличку книжечку. А в газеті «Вечірній Київ» з’явилася
замітка журналіста В. Чаговця під лункою назвою «Як
інколи знаходять золото».
Ще на початку 1919 р. за рекомендацією ректора Ук­
раїнської державної академії мистецтва Г. Нарбута Федора
Ернста було обрано на бібліотекаря й завідуючого акаде­
мічною галереєю. У 1922 р. він став одним із засновників
величезного музейного фонду, що утворився внаслідок
націоналізації мистецьких творів. У 1922—1923 рр. працю­
вав у комісії по організації Лаврського музею культів та
Київської картинної галереї (тепер — Музей російського
мистецтва), а в грудні 1923 р. обраний завідуючим худож­
нім відділом Всеукраїнського історичного музею ім. Шев­
ченка (тепер — у складі Музею українського образотвор­
чого мистецтва). У першій половині 1925р. у листі до
історика мистецтв С. Яремича Федір Людвигович писав:
«Є маса невиставлених речей у фонді. Приводжу тепер
останні до ладу, складаю (вперше в цьому відділі музею!)
каталог, монтую, потім перейду до перевіски. Засоби,
певна річ, найпримітивніші, включно до власного носович­
314 ка для витирання пилу. Хочу обставитись трохи й речами
побуту — старою меблею, порцеляною й т. ін.».
За 10 років він збільшив свій відділ приблизно у 15—
20 разів, зайнявши увесь горішній поверх музею науково
укладеним і систематизованим зібранням українського маг
лярствз, графіки й скульптури. Ф. Ернст влаштовував ви­
ставки українського портрета XVII — XX ст. (1925), тво­
рів Георгія Нарбута (1926), Т. Шевченка (1927), українсь­
кого малярства XVII—XX ст. (1929), першу персональну
виставку творів О. Кравченка (1930). Цікаво, що в штаті
відділу крім завідуючого була ще тільки одна посада
лаборанта, яку займала мистецтвознавець А. Артюхова.
У 1929 р. Ф. Ернст одержав від ВУЦВК призначення на
другого члена паритетної комісії по обміну культурними
цінностями між РСФРР та УСРР, де займався вишукуван­
ням, дослідженням та передачею до українських музеїв
численних культурних цінностей. Влітку 1931 р. за дору­
ченням Наркомосу й Всеукраїнського товариства культур­
них зв’язків із закордоном він брав участь у проведенні
декади української культури в Грузії, де став одним
з організаторів виставки українського мистецтва, відкритої
в академічних залах національної галереї Грузії в Тифлісі,
на яку були привезені кращі експонати українських музеїв.
Федір Ернст вів також активну викладацьку роботу. До
1930 р. він керував семінаром з новітнього українського
мистецтва і готував аспірантів при науково-дослідній ка­
федрі мистецтвознавства. Читав лекції з історії
українського мистецтва в Київському художньому техніку­
мі та археологічному інституті, де 1923 р. його обрали
професором. До грудня 1933 р. був професором Київсько­
го художнього інституту. Працював також у численних
виставкомах і жюрі, читав багато лекцій, проводив сотні
екскурсій.
Незважаючи на значну завантаженість роботою, він
знаходив час і для наукових досліджень того, що обстежу­
вав сам щодня. Тільки-но повернувшись з ув’язнення, став
одним із фундаторів Товариства студіювання мис­
тецтв. 1918 р. його обрали дійсним членом Історичного
товариства Нестора-літописця, а вже у 1919 р. був членом
восьми товариств, зокрема Українського наукового това­
315 риства, Товариства діячів українського пластичного мис­
тецтва, Українського товариства архітекторів.
Усі ці роки з великою любов’ю Ф. Ернст вивчав пам’ят­
ки Києва, Вже на першому засіданні секції мистецтв
Українського наукового товариства його обрали членом
секції, а на сьомому засіданні — її секретарем. Читати
протоколи, писані його рукою,— незрівнянна насоло­
да. А за кафедру ставали найвизначніші фахівці того часу
Д. Щербаківський, В. Модзалевський, М. Макаренко, С. Гі-
ляров. їхні думки, висловлювані під час обговорення
доповідей чи поточних питань, Ернст конспектував, по
суті, коротко й повно. Друкування «Збірника секції мис­
тецтв» затяглося ледве не на рік, але 1921 р. він все-таки
вийшов. Читачі знайшли в ньому Ернстові праці — статті
«Стара бурса в Києві», «Дерев’яна Златоустівська церква
на Старому Києві» та «Надгробок Румянцева-Задунайсько-
го в київській Лаврі», некрологи Г. Нарбуту і В. Модза-
левському, хронікальні матеріали.
Багаті зібрання різноманітних джерел подав вчений
у книзі, присвяченій київським контрактам. Якщо в статті
1921 р. він дійшов висновку, що мармуровий барельєф на
надгробку П. Румянцева-Задунайського належить великому
різьбяреві І. Мортосу, то вивчення в натурі мавзолею
Павла І в Павловську наштовхнуло його на думку, що
архітектурну частину стилістично близького до нього ки­
ївського надгробка виконав французький архітектор Тома
де Томон. 31 березня 1928 р. в прилюдному засіданні
чотирьох комісій з порайонного дослідження історії Ук­
раїни Ернст прочитав розвідку «Плани Києва XVII—
XVIII ст,». Вона мала вийти в складі «Київських збірни­
ків» (1930), але так і залишилася в рукопису.
Ще на початку 1918 р. музично-художня секція Київсь­
кого товариства самодопомоги трудовій інтелігенції
(КТСТІ-5) за домовленістю з радою Товариства студі­
ювання мистецтв влаштувала серію лекцій під загальною
назвою «Мистецтво й старожитності Києва», одну з яких
було закріплено за Ернстом. Він сам прочитав їх усі на
інструкторських курсах для підготовки керівників екскур­
сій по Києву. Набутий протягом багатьох років фактичний
матеріал та досвід екскурсійної роботи Ернст підсумував
316 у капітальному путівникові по місту, складеному за дору­
ченням президії ВУАН. Хто цікавиться славетними
пам’ятками давнього Києва, не раз тримав у руках цей
цупкий томик у чорній палітурці з короткою назвою
«Київ», виданий у 1930 р. Всеукраїнською академією на­
ук. Екскурсоводи по місту знають цю книжку всю на­
пам’ять. З-поміж київських путівників він справді один
з найкращих, бо стисло й гарною мовою викладає переві­
рену інформацію про вулиці, споруди, установи. Ф. Ернст
сам відредагував увесь путівник і написав до нього 249 за­
міток.
Наприкінці лютого 1919 р. при Українській академії
наук утворилася біографічна комісія. Як відзначалося
в інструкції, до словника мали увійти біографії діячів усіх
сфер людської діяльності, які жили на Україні, починаючи
від найдавніших часів. 2 березня редактором відділу діячів
мистецтва таємним голосуванням одноголосно обрано Ер-
нста. У доповідній записці до комісії він поділив свої
матеріали на 10 груп, де до діячів з усіх галузей мис­
тецтва, включаючи музику й театр, а також прикладне
мистецтво (меблі, порцеляна тощо), додав також дослід­
ників, зокрема істориків мистецтва та археології. У проце­
сі дальшої роботи Ф. Ернст додав сюди й меценатів, брав
до уваги нумізматів, геральдистів, сфарагістів. Він опублі­
кував звернення до громадськості, в якому коротко інфор­
мував про завдання словника й свого відділу. Склав
списки найголовніших джерел для збирання відомостей
про діячів мистецтва на Україні. На 1932 р. Федір Людви­
гович мав уже понад 5 тисяч карток, кожна з яких місти­
ла до десяти записів. Ця картотека збереглася і до наших
днів.
Робота в біографічній комісії дала змогу вченому вивча­
ти цікаві мистецькі індивідуальності. Він брав активну
участь у роботі Всеукраїнського Шевченківського комітету,
комітету по впорядкуванню Шевченкової могили, комітету
по спорудженню пам’ятника Шевченку в Харкові. Аналі­
зуючи численні проекти, висловив важливі міркування, що
стали пам’яткою мистецтвознавчої думки того часу. Один
з основних принципів він висловив, відповідаючи на анкету
Шевченківського комітету: «Шануючи пам’ять поета, ми
317 повинні зберегти те, що подобалося йому, а не пристосову­
вати всю гору й місцевість відповідно до наших смаків —
смаків городян другої чверті XX століття. Останнє — було
б пам’ятником нам, а не поетові». Ернст протестував проти
«перерізання усієї гори прямими лініями сходів, алеями,
боскетами, квадратовими площадками тощо» і вітав пе­
ренесення подалі готелю. «Треба й далі,— писав він,—
уникати всього, що загрожує обернути цю гору в повітовий
бульвар для м. Канева».
Фіксуючи імена діячів мистецтва, Ернст відновив кілька
цікавих індивідуальностей, передусім портретиста Гольпай-
на. Він зареєстрував 54 його твори, розподілив їх по роках
і послідовно розглянув, повідомляючи принагідно численні
дотичні подробиці, зокрема з історії самих портретів.
У Ермітажі, в київському зібранні інженера Турецького,
в гурзуфському будинку генерала Раєвського Ернстові
трапилися твори невідомого доти художника Гроте. Він
виявився автором грандіозної панорами Києва (довжиною
4,5 м), мальованої з вікон чи з даху Інституту шляхетних
дівчат по повному колу, навкруги всього будинку. Цей твір,
а також київські краєвиди, що змалював Гроте, захопили
вченого. Він встановив, що у 1850—1854 рр. Гроте викла­
дав малювання в згаданому інституті. Він описав, зіставив
його твори.
Важко переоцінити вклад ученого у збереження, вивчен­
ня та популяризацію творчої спадщини Г. Нарбута. Свого
часу пуппсініст М. Лернер писав: «Чи пам’ятає Нарбута
Київ так, як пам’ятає його Петербург? Навряд. У кожнім
разі так спогадати його, як спогадала північна столиця
(влаштування виставки 1922 р.— Лет.), Київ не здогадав­
ся, а втім, ніколи б і не потрафив». Та завдяки саме
Ф. Ернсту петроградську виставку набагато перевершила
саме київська: коли на першій оригінальних творів Нар­
бута було 92, то на київській — 505, коли на петроградсь­
ку організатори підібрали 89 видань в оформленні графіка,
то на київській їх було 223. Повна репрезентація творів
сприяла їхній реєстрації. Склавши каталог, Ернст написав
дослідження, досі не перевершене ні за масштабністю, ні
за глибиною історичного аналізу, ні за яскравістю стилю.
Влаштувавши посмертну виставку творів О. Мурашка,
318 вчений поклав початок вивченню творчості і цього визнач­
ного майстра. Велику цінність для істориків мистецтвоз­
навчої науки мають його некрологи Г. Павлуцькому, М. Бі-
ляшівському та особливо Д. Щербаківському, який згодом
переріс в окрему наукову працю.
Хоч мистецтвознавчі дослідження на Україні почато
давно, та лише праці Ф. Вовка, В. Горленка, О. Косач,
С. Кузьміна й П. Литвинової вперше практично визначили
предмет українського мистецтвознавства. Саме вони дали
початок дослідженню українського мистецтва як науки, що
почала систематично розвиватися лише на переломі XIX і
XX ст., а особливо бурхливо — з 1917 року. Основна
заслуга Ф. Ернста полягає в тому, що в етапній, нехай
і невеликій, книзі 1919 р. він дав перший синтетичний
огляд історії українського мистецтва XVII—XVIII сто­
літь. Багато його положень стали загальновизнаними.
Товариш Ернста, колишній директор Київського архіву
давніх актів професор В. Романовський 27 січня
1971 р. писав, що Ернст ніколи не відчував себе на Україні
емігрантом: «Я з ним навчався з першого класу гімназії
й до закінчення. Він завжди виявляв інтерес до місцевої
історії». А дружина вченого Тамара Львівна розповідала,
як вони їздили на Запоріжжя 1929 року. Ця поїздка була
прощальною, бо невдовзі пороги мали бути затоплені. «Ва­
жко сказати,— згадує Тамара Львівна,— скільки часу три­
вав наш шлях. Знаю лише, що цілком знемагала від спеки
й утоми. З того, що розповідав дорогою чоловік, я схоплю­
вала лише окремі уривки фраз. Не було навіть сили
висловити свій протест. Лише діставшись того місця,
звідки було видно Хортицю, Федір Людвигович нарешті
перестав крокувати. Трохи отямившись, я зібралася було
вибухнути докорами. Та мене вразив і зупинив вираз
обличчя, з яким він мовчки дивився на цей острівець,
знявши капелюха на знак поваги до тієї святині, яку він
для нього являв».
Цей красивий жест не належить до театральної гри. Це
був щирий і органічний порив Ернстової душі, який
хочеться зафотографувати в пам’яті лише як доказ його
високого патріотизму. Та не тільки цей випадок, а і все
його життя.
319 Федір Ернст «любив Україну, любив Київ незрадливо
й жертовно. Якщо в роки громадянської війни темні люди
нищили по маєтках бібліотеки й архіви, колекції порцеля­
ни й картин, він робив усе, щоб із старих пам’яток зберег­
ти хоч що-небудь.
Ретельно студіював нашу культуру, влаштовував вистав­
ки, всіляко популяризував шедеври українського мистец­
тва. Дехто зраджував цю справу, вигороджуючи се­
бе. А такі рицарі, як Д. Щербаківський, Ф. Ернст, С. Та-
ранушенко, стояли до останнього. Чи усвідомлювали вони,
що за таку позицію треба ставити на карту все? Безпе­
речно, усвідомлювали.
Протягом багатьох років з музеїв країни вилучали
коштовні речі, зокрема вироби з дорогоцінних металів, для
продажу за кордон. Федір Людвигович дуже пишався од­
ним з експонатів історичного музею — фамільним сервізом
гетьманів Браницьких. Коли до Києва прибула відповідаль­
на комісія на чолі з братом Молотова Скрябіним, по­
боюючись, що сервіз буде вилучений, вчений у фондах
позабивав ящики з ним, а коли комісія мала вже прийти,
вигадав собі якусь справу, щоб відлучитися. Його колега
підвів приїжджих до цих ящиків і повідомив, що в них
зберігається срібло. Ящики порозбивали, речі внесли до
списку на вилучення, а один із членів комісії зауважив, що
«за цей сервіз хтось іще добряче посидить».
Іншого разу під вилучення потрапили дві енкаустичні
ікони, про які Ернст не раз говорив як про пам’ятки
світового значення. На його думку, їх вивезення за кордон
було б державним злочином. Коли, заспокоюючи його,
дружина спробувала сказати щось про те, що, мовляв,
ікони до деякої міри компенсуються тими, які залишаться,
вони, може, потрібніші для інших цілей, вчений у задумі
промовив: «Мені дуже боляче, що так може міркувати моя
дружина». Це вже начебто й не наука, а набагато більше:
наука, піднята до рангу моралі.
Ернста заарештували 23 жовтня 1933 року. Возили
навіщось до Харкова, тоді назад до Києва. 8 серпня
1934 р. його на три роки відправили до Біломоро-Балтійсь-
ких таборів. Та і в тих умовах намагався служити на­
уці. Створив музей будівництва Біломоро-Балтійського ка-
320 налу, друкував науково-популярні дослідження в газеті
«Перековка»*
Вірний друг і помічник вченого — його дружина Тамара
Львівна згадувала; «На цілому життєвому шляху, попри
все горе, яке доля з невідповідною щедрістю на нас вилля­
ла, я жодного разу не пошкодувала, що йшла цим шляхом
разом з Федором Людвиговичем — справжньою людиною
і незмінним друтом. Та хоч які великі були страждання,
що випали на мою долю, вони не могли перевищити
короткого та яскравого, наснаженого високим змістом
щастя, яке було мені дане в особі чоловіка.
Ті періоди, коли горе від нас відступало, були заповнені
настільки глибоким відчуттям радощів життя, спрямовано­
го до благородних цілей, життя, центром якого лишалося
не матеріальне, а духовне начало, супроводжувались таким
розмаїттям яскравих і трепетних вражень, що зараз вигля­
дають у спогадах набагато довшими, ніж було насправ­
ді, Фактично таких періодів було три: з 1926 по 1930 р,,
з 1932 по 1933, а потім, за багато років, останній —
з 1939 р. до фатального 1941-го, коли вранці 16 липня ми
з Федором Людвиговичем розпрощалися назавжди».
Це сталося вже в Уфі Працівники евакуйованої Акаде­
мії наук УРСР часто зустрічалися з Федором Людвигови­
чем. Професор С, І. Маслов говорив потім, що відчував
сором за свою розгубленість перед тимчасовою зміною
звичної обстановки в порівнянні з тією зібраністю та
палкою, непереборною творчою енергією, яку Ернст зумів
пронести недоторканою крізь все життя. Це був такий
союз людини з наукою, порушити який могла тільки
смерть.
Наприкінці червня — на початку липня Ф. Ернст ще
підготував виставку, присвячену боротьбі російського наро­
ду проти іноземних загарбників. Вчений переживав майже
фізичну муку від того, що на Україну, на рідний Київ
знову насувається воєнна армада з землі предків, з Німеч­
чини. Чи можна осягнути глибину його страждання?
Від 16 липня Федір Людвигович не давав про себе
жодної звістки. У довідці про реабілітацію було позначено
дату смерті — 16 серпня 1949 року.

Категорія: Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.