Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

ВАЛЕРІЙ ШЕВЧУК — ЛІРИЧНІ ОДКРОВЕННЯ

На сьогодні поет Микола Філянський міцно вписаний
в історію української літератури. Твори його повернуто
читачеві, про нього з’явилося кілька статей, навіть молоді
барди співають пісні на його слова. Та ще недавно над
цим ім’ям тяжіло прокляття, та й не просто, як це бувало
з іншими репресованими літераторами, а ще й освячене
світлим іменем Михайла Коцюбинського. Сталінські оп­
ричники не тільки дбали про те, щоб знищити того чи
іншого митця, носія творчого духу свого народу, але
якомога нещадніше його скомпрометувати, для чого вико­
ристовувалися всі засоби.
Загалом літературні долі, як і життєві, складаються,
буває, химерно: часом досить незначного повороту, й вони
починають іти криво. Про людину складається певна
репутація, яка в силу традиції може тягтися десятиріччя­
ми. Зразковий приклад цього — літературна доля визнач­
ного українського поета початку XVIII ст. Івана Максимо­
вича: сказав був про нього недобре слово Дмитро Туптало,
і цю думку майже на три століття вважали як непереступ-
ну. З Миколою Філянським сталося трохи складні­
ше. Справді, написав на його першу книжку негативну
рецензію Михайло Коцюбинський, і це могло б стати
11* 323 простим літературним фактом несприйняття одного митця
іншим, що не така вже невидаль. Але біда в тому, що на
цю критику було звернено особливу увагу. Статтю М. Ко­
цюбинського уперто й постійно цитували, коли треба було
оганьбити так званий український модернізм, хоч модер­
нізм їхній був аж занадто скромний, назвавши його
декадентством, занепадництвом і тому подібними «мили­
ми» епітетами. Хоч українська поезія справжнього дека­
дентства не знала» а її модернізм — це лише спроба
оновити засоби українського вірша.
Микола Філянський був одним із найцікавіших поетів
тієї течії, до його творів важко було «причепитися»,
навішавши ідеологічних ярликів, хоч це і зробили. Його
приписали до клерикалів, отже й скромна рецензія Михай­
ла Коцюбинського набрала гіпертрофованого значення,
притому без найменшого врахування, що й сучасники
М. Коцюбинського не поділяли його негативного ставлення
до лірики М. Філянського.
Отож зупинимося трохи на тій звісній рецензії. Першу
книжку поета визначний прозаїк називає «білою пустинею
із піскуватими кучугурами віршів». Цілий ряд зауважень
вельми вимогливого критика-письменника можна сприйня­
ти йк справедливі: певна затемненість образів, невибагли­
вість у доборі рим (до слова «ніч» обов’язково ставить
«серця міч», слово «чари» раз у раз римує з недоладним
«нари»), «Від таких висловів,— пише М. Коцюбинський,—
як «оклик дум», «сонний шум» і т. ін., просто в голові
паморочиться». Михайла Коцюбинського, який пильно оп­
рацьовував кожне своє речення, дратувала недбалість ко-
ректи, мішанина в правописі (фонетика з ярижкою),
схильність до не вельми смачних неологізмів, які набрид­
ливо повторюються, зрештою, спроба опрацювати кілька
тем з Екклезіасту — річ на той час не зовсім модна, хоч
обробки біблійних мотивів ми фіксуємо протягом всього
шляху світової літератури.
На критику М, Коцюбинського гостро відгукнувся інший
наш визначний письменник — Гнат Хоткевич. Микола Фі-
лянський входив у коло поетів, яких згрупував журнал
«Українська хата», їх називали «хатянами». Не дивно, що
Г. Хоткевич захищає поета саме в цьому журналі. Він
324 характеризує М. Філянського як «безперечний талант з
чисто поетичною обсервацією й будовою художньої мислі»,
а щодо самої критики пише: «Можна тільки здвигнути
плечима і сказати словами самого Коцюбинського: «Буде­
мо мати надію, що в день останнього суду Господь-Бог
простить йому його гріх і не згадає його критики». Під
яким настроєм писав М. Коцюбинський свою рецензію, що
спонукало його взятися за критичне перо, власне, при
книжці Філянського — не знати. Читав, читав чоловік
десятки українських книжок і всякого іншого сміття, ні на
одну не писав — а тут нараз… Коротко сказавшії, оцінка
д. Коцюбинського не тільки шаблонова, скроєна по типу
так званих «київських критик» (тобто гострих, ущипливих
аж до непристойності рецензій, які тоді друкувалися по
київських журналах.— Авт.), напхана всякими жартами,
знаками запитання, але навіть пересолила у своєму шабло­
ні. Коцюбинський не критикує, а підставляє ніжку…
Я особисто можу написання такої рецензії пояснити лише
надзвичайним якимсь настроєм і великою недбалістю,
з котрою д. Коцюбинський читав книжку Філянського».
Про саму збірку Г. Хоткевич висловився так: «Книжка
Філянського…— це кабінет дійсного знатока й цінителя
поезії. Чи говорить він на теми «суєти суєт», чи, навпаки,
кидає епікуреїчні гасла, чи співає про минувшину цілого
краю, рідної України, чи про минуле одної-однісінької
людини, самого себе, він все задумливий, витриманий,
з печаттю мислі на кожній сторінці».
Рецензувала першу книжку М. Філянського і Олена
Пчілка — представниця на той час старшого покоління
письменників. «Коли хто кохається,— написала ця мудра
жінка,— тільки в віршах на «громадські мотиви», то нехай
і в руки не бере Філянського, коли ж хто має не стільки
однобічний погляд на твори поезії, то знайде у збірнику
Філянського багато милого». Водночас вона відзначає
«перебори» поезії Філянського: несмачні неологізми, часте
вживання слова «міч», що пішло від Якова Щоголева, не
властиві українській мові слова тощо, зате по-особливому
наголосила на музичності вірша поета.
Про М. Філянського писали немало і в 20-х роках. О. Бі-
лецький відніс його до визначних поетів, що «виявили своє
325 творче обличчя у перерві між двома революціями»; М. Зе-
ров у сонеті, присвяченому Філянському, побачив справ­
жню’ красу і… лиху граматику. Ці ж думки він проводить
і в рецензії на останню збірку поета «Цілую землю», де
зазначає, що в поетиці Філянського помічається «боротьба
поміж обдарованим поетом та недбалою технікою, печать
якого лежала і на перших його томах». Як і М. Коцю­
бинський, М. Зеров не схвалює «любительську риму» Фі­
лянського і зловживання окремими словами, хоч і вислов­
лює думку про несправедливість загальної оцінки Коцю­
бинського.
В повоєнні часи П. Волинський писав, що критику
М. Коцюбинського «не можна вважати в усьому об’єктив­
ною, тим більше її не слід переносити на всю творчість
письменника». У восьмитомній «Історії української літера­
тури» М. Філянського згадано серед талановитих сучасни­
ків Лесі Українки. В 70-х — на початку 80-х років його
знову піддавали остракізмові і при нагоді використовували
злощасну рецензію М. Коцюбинського як доказ, що цього
поета не варто й згадувати. Отже, стає очевидним, що
в часи вільніші, «відлигові» М. Філянського намагалися по-
своєму реабілітувати, сказати про нього спокійне, розваж­
ливе слово, а в роки реакції знову витягли на світ рецен­
зію М. Коцюбинського і злісно поета побивали. Скажу
принагідно, що його твори перестали друкуватися на
початку 30-х років. І лише у 1988 р. вперше побачила світ
збірка поезій.
Народився Микола Григорович 6 грудня 1873 р. в с. По­
лівці Миргородського повіту в родині священика. Закінчив
Лубенську гімназію і вступив на відділ природничих наук
фізико-математичного факультету Московського універси­
тету (закінчив його в 1898 р. з дипломом 1-го ступеня).
Тоді ж відвідує майстерні художника Сєрова і архітектора
Шехтеля. 1903 р. їде до Франції, щоб вдосконалити знання
з архітектури й живопису, цікавиться французькою по­
езією. 1904 р. складає в технічно-будівельному комітеті
Міністерства внутрішніх справ іспити на право вести
будівельні роботи. Влітку того ж року мандрує по Лівобе­
режжю, вишукує, фотографує архітектурні пам’ятки, вияв­
ляє давні ужиткові речі. Тоді ж особливо цікавиться
326 пам’ятками світської літератури українського барокко, пе­
речитуючи у рукописах драматичні твори, збірки віршів-
пісень, збірники прислів’їв. Певно, звідси бароккові еле­
менти в його поетиці. На основі всіх цих спостережень
пише статтю «Спадщина України», де виявляє велику
ерудицію в знанні української історії, літератури та етног­
рафії. У 1906—1917 рр. живе на Уралі, де очолює технічне
керівництво в товаристві «Російський мармур». Саме в цей
час у Москві виходять його поетичні книжки. Очевидно,
відсутність автора була причиною лихої коректи і певної
недбалості у виданні, хоч поліграфічно книги оздоблені
розкішно. Та й тривале життя поза межами України тут
мало своє значення.
Після революції М. Філянський повертається на Ук­
раїну, ностальгічні мотиви його поезії були цілком щи­
рі. Живе в с. Яреськах на Полтавщині, працює завагро-
школою в Сорочинському лісництві. З літа 1924 р. він
стає працівником природничого відділу Полтавського істо-
рико-краєзнавчого музею. Вивчає корисні копалини краю,
пише статті «Геологічний огляд» і «Підземні води» для ве­
ликого збірника «Полтавщина 1927 р.». З початком будів­
ництва Дніпрогесу вирушає в експедицію до порогів, зби­
рає матеріали і в 1928 р. видає книгу «Від порогів до мо­
ря» (етюди археологічні, геологічні, історичні, зоологічні,
сільськогосподарські тощо), в тому ж році видає третю
й останню свою поетичну книжку. З 1930 р. він — праців­
ник Соціалістичного музею ім. Артема в Харкові, а потім
організовує музей спорудження Дніпрогесу в Запоріжжі,
влаштовує музейні виставки в Києві, Харкові, Дніпропет­
ровську, Запоріжжі. У 1936—1937 рр. за дорученням Ук­
раїнського музейного містечка в Києві (територія Лаврсь­
кої фортеці) змальовує пам’ятки давнини, допомагає офо­
рмлювати історичний музей в столиці республі­
ки. У 1937 р. активна музейна робота М. Філянського була
обірвана арештом.
Дата смерті, яку дає «Українська радянська енциклопе­
дія» — 12 січня 1938 р.,— очевидно, правдива, хоча потре­
бує ретельної перевірки. Зберігся лист Павла Тичини від
20 травня 1939 р. до дружини поета. «Шановна Євгеніє
Іванівно! З приймальної тов. Хрущова мене повідомили, що
327 Микита Сергійович дав розпорядження терміново розслі­
дувати Вашу справу. Її передано прокуророві УРСР
тов. Яченіну. Отже, з листовними запитами або ж особис­
то (це на той випадок, якщо самі будете в Києві) треба
звертатися до прокурора УРСР тов. Яченіна. Київ, Коро-
ленка, 15. З пошаною Павло Тичина, депутат Верховної
Ради УРСР». Жах ситуації в тому, що йдеться про люди­
ну, яку розстріляли більше року тому.
Як бачимо, Микола Григорович Філянський прожив
бурхливе, багате, трудове життя, і, здавалося б, поезія для
нього — заняття тільки принагідне, але саме в мистецтві
слова судилося йому сказати про світ найсокровенніші
речі.
За напрямом поетичної діяльності Філянський — типо­
вий неоромантик, і, аналізуючи його мистецький світ,
треба виходити перш за все з цього принципу. Зрештою,
всі поети, що входили в коло журналу «Українська хата»,
сповідували неоромантизм — це була своєрідна течія в ук­
раїнській поезії, чарам якої піддалася навіть Леся Україн­
ка та Михайло Коцюбинський. Особливістю цього напряму
було ще й те, що неоромантизм ішов у парі з необарокко,
що також виразно позначалося на поетиці М. Філянсько-
го. Отже, думки про минуле, намагання з’єднати своє
життя з площинами минулих часів диктувалися не тільки
системою професійних інтересів поета — вони типово ро­
мантичні: «Мій тяжкий жаль, моя неволя — там, де хви­
лин колишніх воля». Чи не це бажання викликає у поета
потребу наблизитися до природи, до її таємниць: «Де явір
корінь сонно миє, де ряст гаї весінні криє», а сприймати
природу для поета — це пити час «довічної розмови».
Інколи це приносить радісний, екстатичний настрій, який
породжує мотив неба,— те, що деякі простоглядні критики
вважали за релігійне в ліриці Філянського, а насправді
є ремінісценцією популярного бароккового мотиву. Адже
небо для поета — це образ космосу, який притягає людсь­
ку душу, образ великої гармонії Всесвіту, зрештою, образ
мрії. І коли з’являється в поета поняття Бога — це понят­
тя не християнське, магометанське чи якесь інше, а швид­
ше філософічне; Бог — це образ космосу, синонізм приро­
ди, образ її саморушних законів, які гармонійно визна­
328 чають рух земний і впливають на людське життя. Саме
такому Богу шле поет хвалу, використовуючи знову-таки
традиції барокко, а насамперед елементи світобачення
Григорія Сковороди, яке значно вплинуло на творчість
і світогляд молодого поета. До необарокко Микола Фі-
лянський приходить саме через Сковороду. Він цілком
відповідає цьому естетичному явищу, яке буяє ще в 20-х і
завмирає у 30-х роках, охоплюючи не лише поезію і літе­
ратуру взагалі, а й інші мистецькі жанри. Цікаво і те, що
митець збагачує свою поетичну систему елементами по­
етик Т. Шевченка, Л. Глібова, Я. Щоголева, які широко
користувалися формами українського барокко, цікавиться
європейськими поетами цього гатунку.
Микола Філянський не був звичайним переспівувачем
Сковороди чи інших поетів, сліди творчості яких помі­
чаємо в його поезіях. Він творчо освоював їхню спадщину,
кажучи образно, «вбирав їхній дух», щоб виростити власне
дерево у своїм саду. Його людина на землі «в’є вінок»
у погодженості з потребами життя, землі, води, неба,
а вінок окремого «я» — це тільки часточка того великого,
що зветься Природою. Саме через таку гармонійну поєд-
наність ліричного «я» з великим «я» макрокосмосу в душі
того малого «я» виникає любов до рідного краю. Людська
душа живе не лише сущим моментом, вона тісно пов’язана
з минулим. Час минулий «марно лине повз нас», але дає
нам ясний заповіт на день сьогоднішній, і людині не
потрібно втрачати здатності його прочитувати, щоб знову-
таки не губити відчуття гармонії, яка так необхідна
їй. З другого боку, поет не може не засудити «сонних
варварів науки», які не так доносять до сучасників явища
минулого, як руйнують їх. Замість глибокого вивчення
минулого ми творимо імітації: «зразки нікчемнії забутого
убрання», «горілку, мед, гопак і сині шаровари», отож
у той уже віддалений час поет покликається до нас, своїх
онуків, сподіваючись на наш «ясногордий ум» — на те, що
ми пройдемо рідними ланами в ясний час і таки почуємо
«луни колишньої глас». Поет застерігає, що він — не
співець могил, не співець руїн, зарослих зіллям, а йому
жаль утратити духовне надбання народу, біль і радість
живих сердець, які сподівалися відгуку в часах майбут­
329 ніх. Ця своєрідна мандрівка в минуле — шукання власного
кореня, це, зрештою, страх утратити життєвий фундамент.
Виходячи з роздумів про нерозривне поєднання людини
з землею, небом, вогнем, водою, повітрям, хмарами, кос­
мосом, поет оспівує красу світу, бо краса для Філянсько-
го — вища якість, те, що людину облагороджує, надихає,
освітлює, підвищує. «Краси не вирву з серця я ніколи»,—
писав поет. Чи не тому він одушевлює природу: рослини,
птахи, дерева й люди — всі живуть за спільними закона­
ми, все живе у вічному русі й змаганні:
Ні їм, ні нам — нема спокою,
Великий світ — а всім нема.
Хвилина щастя за журбою,
Сльоза за ласкою німою,
А щастя, щастя все ж — дарма…
Отже, щастя треба знайти. Не руш природи, застерігає
поет, шукай спокою, тобто вищої гармонії душі, для того
щоб злитися із «земною ласкою», щоб надвечір «минулий
кликать час колишньої весни», а якщо так, то чому б не
любити світу за розум, жарти, чому б не любити «очей
дівочих», чом не любити «серця край» (рідний край), чом
не любити життя?
Потяг до природи часом ідентифікується з потягом до
народного. Філянський недаремне був неоромантиком,
його, як і всіх, хто сповідував романтизм, тягло до народ­
ної гасні, її він не наслідував, а віртуозно стилізував. Та,
на жаль, поет залишив тільки кілька таких спроб.
Як відомо, Філянському довелося довгий час жити за
межами України. Сумний спогад про рідний край став
одним з улюблених мотивів поета. На його лірику значною
мірою впливало й те, що він був майстром пензля.
Людина живе погоджено з життям землі: ця думка була
дуже близькою археологу, геологу, природознавцю М. Фі­
лянському. Саме тому у збірці «Саіепсіагіит» він пробує
в м іс т и т и ж и т т я індивідуального «я» в річне коло. Рік
у нього починається за давньою традицією з верес­
ня. В осінньому прив’яданні відчувається все з минулого,
тут, зрештою, весь минулий Філянський: мотиви прощан­
ня, спогаду, згадки про весну й жадання: «Я відчинив
330 свою світлицю, я відчинив заздалегідь», бо «замок і ключ
з весни не стали ржаві», бо в серці, зрештою, багато
сили. Поет благословляє цей час «нудьги і зав’ядання», час
болю та сумнівів. Зима побиває землю, кам’янить її,
замітає хурделицями — в такий час найприкріше відчу­
вається, як «минають дні», і це в той час, коли ще не йде
«апостол правди і науки». Весна — час «раю нового в ду­
ші», коли серце чекає пісні, хоч «пісня не готова». І з вуст
поета вириваються захоплені гімни в стилі канону і це
славослов’я небові, хвилі, росам, фарбам і сяйвом залитій
землі — ось він, «рай уготований», земне життя, людський
світ. Земля відтак персоніфікується в жінку, яка лежить,
ніби «царівна молодая».
Таке коло ідей М. Філянського, які можна помітити
у віршах, писаних і друкованих до революції. На превели­
кий жаль, значна частина його поетичної спадщини не
збереглася. Збірка «Шукаю тих», яку він підготував в рево­
люційний час, не побачила світ. Не були випущені й три
книжки поета, що готувалися до друку в черкаському
видавництві «Сіяч». З часу революції зберігся тільки ряд
поезій, опублікованих у тодішній періодиці, зокрема в
київському журналі «Шлях». Відомі кілька публікацій у
«Червоному шляху» і підсумкова збірка «Цілую землю», до
якої увійшли як твори, написані до революції, так і но­
ві. Поет залишається й тут вірний своїй естетиці, він тільки
поглиблює, з’ясовує систему поетичного світобачення.
Таким чином, Микола Філянський був з тих поетів,
котрі не тільки створили свій мікрокосмос, а й власну
світоглядну політичну візію, яка живе в тому кругообігу,
що й календарний рік людського життя. Від смутку осені
до повнокровного буяння «літа життя», від елегійних,
прекрасних ритмів молодості до повнокров’я зрілості. Під
його пером українська мова заграла вишукано й настроєво,
а тексти — мелодійні і співучі. Його голос з-поміж інших
поетів видається неголосним, але він уміє заворожувати
й примушує нас замислитися над змістом життя.

Категорія: Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.