Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

СЕРГІЙ БІЛОКІНЬ — ВЕЛЕТЕНЬ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА

Його вклад в українське мистецтвознавство важливий
і значний. Лише Д. Щербаківський і К, Широцький охоп­
лювали матеріал так широко й грунтовно, але передчасна
смерть забрала їх обох. Як бачимо тепер, з-поміж вчених
минулого найбільший доробок залишив по собі саме Сте-
фан Таранушенко. Він збагатив україністику низкою осно­
воположних праць, концепції й настанови яких і зараз
визначальні.
Народився Стефан Андрійович 9 грудня 1889 р, в Лебе­
дині Харківської губернії, в родині цехових Андрія Петро­
вича й Анастасії Василівни (дівоче прізвище Воскобійни-
кова) Таранушенків. Тут, у Лебедині, малий Стефан впер­
ше побачив храм Миколи, який потім досліджував і напи­
сав монографію про нього, де згадував, що церква
«викликала у мене якісь неясні поривання, нез’ясовану
схвильованість». Згодом ще кілька його праць були
присвячені Слобожанщині. Відданість цьому краєві зберіг
навіть у мові, Коли 23 червня 1972 р. я запропонував йому
виправити окремі слова в рукописі про Нарбута, він
сказав: «Дайте можливість слобожанам писати так, як
вони говорять». Як відомо, в усіх розвинутих країнах
г и оберігають не лише мову національну, а й діалекти як
культурні пам’ятки.
За бажанням матері Стефан почав навчання у народно­
му училищі, у 1900—1904 рр. вчився у міському училищі
і завершив середню освіту в Охтирській класичній гімназії,
яку через конфлікти з начальством закінчив екстер­
ном. Заробляв собі на життя уроками латинської мови. Ба­
гато подорожував по селах, розшукуючи й оглядаючи
старовинні дерев’яні церкви.
Згодом вступив на словесне відділення історико-філоло-
гічного факультету Харківського університету. Із прослуха­
ного в університеті найбільший слід залишили у нього
курси історії російської літератури (М. Сумцова), російсь­
кої історії (Д. Багалія), порівняльного мовознавства
(С. Кульбакіна). Крім програмного матеріалу, багато уваги
приділяв іншим дисциплінам — прослухав курси ботаніки
(В. Талієва) і зоології (О. Нікольського).
В університеті здобув перші навички дослідницької робо­
ти. Навчився по-своєму сприймати кожну досліджувану
пам’ятку, що рятувало від специфічного книжного підхо­
ду. З другого боку, почав орієнтуватись у письмових
джерелах — літературі й архівних матеріалах. Цей досвід
здобувався у самому процесі навчання.
Ще будучи студентом, С. Таранушенко написав розвідку
«Українські рекрутські народні пісні», а на третьому курсі
почав працювати під керівництвом професора Ф. Шмі-
та. Для дипломної роботи обрав тему «Іконографія ук­
раїнського іконостасу», з якої не було ніякої допоміжної
та довідкової літератури. Молодому дослідникові довелося
працювати не стільки в бібліотеках, скільки на місцях —
по музеях, церквах і архівах. Одержавши від університету
відрядження, він об’їхав Харківщину, побував у Новгороді-
Сіверському, Ново-Ропську й Чернігові, де познайомився
з генеологом і архівістом В. Модзалевським, який багато
йому допоміг. До університету було подане грунтовне
дослідження з додатками: 233 сторінки виписок з архівних
джерел, чернетковий зошит на 200 сторінок, 9 кальок,
15 креслень і 80 фотографій. Рецензуючи роботу, Ф. Шміт
відзначив: «Професор недооцінив складності теми, припус­
каючи, що для її розробки вистачить і приступного в Хар­
334 кові матеріалу; студент професора виправив, довів необхід­
ність набагато ширшої постановки питання й зробив усе,
що міг, аби виконати роботу, як він її розумів. За це
можна студента лише похвалити й побажати йому, щоб
він і надалі ставив інтереси науки вище за особисті
й віддавав перевагу істині перед професорським авторите­
том». Свій розгляд дослідження Ф. Шміт підсумував так:
«На підставі вищевикладеного я вважаю, що твір під
девізом «Лебідь» (герб Лебедина.— Лет.) заслуговує на
відзнаку золотою медаллю». 15 січня 1917 р. харківська
газета «Южний край» повідомила, що через неможливість
виготовити золоті медалі літературознавцеві Д. Благому
й мистецтвознавцям Д. Гордєєву й С. Таранушенку видано
премії.
Побажання вчителя запам’яталося на все життя. Його
праці завжди відзначалися оригінальністю думки та мето­
ду дослідження і були підпорядковані значущості самої
теми. Він завжди був максималістом.
Через півстоліття, коли його попросили написати до
альбома щось найважливіше і найбільш суттєве, Стефан
Андрійович вибрав саме наведені вище слова про професо­
ра й студента й додав: «Вважаю своїм обов’язком передати
цей морально-етичний заповіт тим, кому судилося продо­
вжити дослідження історії українського мистецтва».
С. Таранушенко закінчив університет 1916 р. з дипломом
1-го ступеня. За поданням Ф. Шміта молодого науковця
залишають на кафедрі теорії й історії мистецтв для
підготовки до професури (без стипендії) і призначають
асистентом музею красних мистецтв і старожитнос-
тей. 1918 р. він замінив Д. Гордєєва на посаді старшого
асистента, а 1920 р. очолив цей музей. Так розпочався
його музейний стаж.
Влітку 1917 р. університет відрядив Таранушенка разом
з Д. Гордєєвим до Тифліса й Мцхета для ознайомлення
з грузинською архітектурою. На запрошення мовознавця
М. Марра виїхав на місяць до Вірменії, на городище Ані,
взяв участь у науковій експедиції, що організував Кавказь­
кий історико-археологічний інститут для дослідження
пам’яток давньогрузинської архітектури в Ахалцихському
повіті, до Зарзми, Чуле й Сапари.
335 Три тижні (20 серпня — 10 вересня 1917 р.) С. Тарану-
шенко перевіряв за натурою опубліковані креслення й опи­
си пам’яток. У всіх трьох досліджуваних монастирях
зробив проміри до поземних планів, що коригували опублі­
кований матеріал, склав додаткові до описів замітки. Фо­
тоілюстрації робив викладач французької мови з Тифліса
Ліозен — фотограф, на жаль, кепський. Працювати дово­
дилося в складних умовах. Одного разу в Ані він висів над
проваллям, причому драбину відхиляв вітер. Потім йому
розповіли, що протилежним берегом їхали якраз місцеві
жителі, що почали в нього стріляти,— на щастя, не
влучили. Та все-таки дослідник із захопленням згадував ту
поїздку* «Незабутнє, потрясаюче враження справили на
мене храм Джварі в Мцхеті та руїни базиліки в Ере~
руї. Такі пам’ятки дійсно спроможні не лише дати найви­
щу естетичну насолоду, але й гранично ясно розкрити суть
і специфіку архітектурно-художнього образу пам’ят­
ки. В цьому полягав найбільший для мене здобуток від
подорожі в Закавказзя».
1918 р. завідуючий шкільним відділом Лебединського
повітового земства М. Грищенко почав готувати виставку
народного мистецтва, складену з матеріалів приватних
зібрань. Найбільше експонатів було з колекції Красовсько-
го. Цією виставкою і започаткували Лебединський му­
зей, При ній працювали міжповітові учительські курси,
куди і запросили викладати молодого мистецтвознав­
ця« І тут він не залишав дослідницької роботи. їздив по
Лебедину та околишніх селах. Склав два розділи виставоч­
ного каталога, а для газети «Южний край» написав
повідомлення про неї. Це були його перші друковані праці.
Того ж року С. Таранушенка обрали на посаду доцента
Полтавського історико-філологічного факультету. Працю­
ючи там, вчений час від часу приїздить до Полтави для
читання лекцій. А коли на базі цього факультету створили
Український інститут громадських наук, він став ад’юнкт-
професором. Одночасно викладав у Харкові в Академії
теоретичних знань, куди у жовтні 1921 р. переходить на
роботу науковим співробітником науково-дослідної кафед­
ри історії української культури. Протягом 1921—
1922 рр. він обміряв, зафотографував і досліджував хар­
336 ківський Покровський собор — визначну пам’ятку архітек­
тури XVII ст., в якій збереглися розміри й форми старих
дерев’яних церков Слобожанщини, що до нас не
дійшли. На матеріалах цих досліджень у 1923 р. виходить
у світ його монографія «Покровський собор у Харкові»,
яку кафедра зарахувала як дисертацію. Після її захисту
у березні 1924 р. Таранушенка обирають дійсним членом
і завідуючим сектором мистецтва кафедри та керівником
семінару аспірантів. У нього вчилися Д. Чукін та М. Ще-
потьєва. З того ж 1924 р. він — дійсний член кафедри мис­
тецтвознавства, а згодом — професор Харківського ху­
дожнього інституту. Під час слідства Д. Чукін підписав усі
звинувачення і на себе, і на Таранушенка. Обоє вижили,
але більше ніколи не зустрічались і не листувались.
У ці роки Стефан Таранушенко зав’язав особисті кон­
такти з визначними київськими мистецтвознавцями —
Д. Щербаківським, Ф. Єрнстом, М. Біляшівським, М. Мака-
ренком. Разом з Д. Багалієм побував у М. Грушевського.
Його сила як вченого полягала в тому, що він достемен­
но знав матеріал. У 1920—1933 рр. очолював Республі­
канський музей українського мистецтва в Харкові, через
його руки пройшли тисячі експонатів. Починати треба
було фактично з нічого, причому завдання — відбити мис­
тецькі досягнення українського народу від найдавніших
і до найновіших часів — ускладнювалося нестачею часу і
штатів. Спочатку в музеї працювало лише троє: директор,
прибиральниця й науковий співробітник на посаді двірни­
ка. А коли штати почали збільшуватися, персонал треба
було виховувати в щоденній практичній роботі. «Нам
доводилося,— згадував дослідник,— не лише самим ство­
рювати кістяк — схему історичного процесу в музейній
експозиції, в її розділах, а й розкривати цей процес
розвитку українського мистецтва на конкретних пам’ят­
ках. Харківський музей українського мистецтва будували
на голому місці, тому-то довелося організовувати науково-
дослідні експедиції по всіх районах України як для
збирання експонатів для музею, так і для дослідів
пам’яток на місцях». З літа 1923 р. по 1927 р. С. Тарану­
шенко разом з П. Жолтовським і Д. Чукіним об’їздив
майже всю Україну. Вони відбирали, фотографували, опи­
337 сували мистецькі твори, будівлі, народні меблі, оправи
стародруків, ікони. Музейники документували все, що
траплялося на їхньому шляху. Оскільки майже всі ці
пам’ятки загинули, цінність зробленої фототеки величезна.
Дуже цікаві матеріали принесла експедиція 1931 р. на
Волинське Полісся — до Олевського району на прикордон­
ній тоді Житомирщині, де ще зберігалися реліктові форми
народного житла й господарчих будівель. Ареал їхнього
поширення виявили ще у 1928 р. П. Жолтовський і Д. Чу-
кін, пройшовши від с. Пакуля на Чернігівщині до то­
дішнього кордону. На думку вченого, ці дивні п’ятикутні
й шестикутні споруди відбивали архітектурні традиції часів
Київської Русі. Свідчення про них маємо у билинах, а самі
будівлі в історичних центрах загинули під час татаро-
монгольської навали.
Життєва активність і знання місцевих умов та матеріалу
допомагали вченому в його великій громадській робо­
ті. Довгі роки він працював в установах по охороні
пам’яток культури: з 1920 р. завідував монументально-
архітектурною секцією Харківського губернського комітету
охорони пам’яток старовини і мистецтва (Губкопсму),
з 1922 р. головував у комісії по вивченню української
архітектури Вукопсму. Робота велася в трьох напрямах:
оберігали від руйнування спорожнілі маєтки, перешкоджа­
ли вивезенню мистецьких пам’яток за кордон, проводили
наукові дослідження. Коли 1926 р. органи охорони
пам’яток мистецтва перейшли до Наркомосу, Упрнаука
призначила його крайовим інспектором по Лівобережжю
(інспектуру по Правобережжю очолював Ф. Ернст, по
Одещині — С. Дложевський, по Півдню — П. Козар).
Своєю активною позицією Таранушенко нажив собі стіль­
ки впливових ворогів, що 1 грудня 1930 р. був звільнений
з цієї посади.
Основна тема мистецтвознавця, вивченню якої він віддав
50 років життя,— дерев’яна монументальна архітектура
Лівобережжя. Тут вчений досяг найбільших наукових
глибин. У дослідницькій роботі мав чітку позицію —
вивчати пам’ятки науково, систематично добирати об’єк­
тивний матеріал. Прагнення знайти правдивий факт зму­
шувало вченого працювати в церковних архівах, шукати
338 в них відомості про ремонти, репарації, перебудови, пе­
реглядати єпархіальні й губернські «ведомости», а з «Опи­
сом Харківської єпархії» Гумілевського не розлучався до
останнього дня свого життя.
У давнього майстра не довідаєшся, ні чого він домагав­
ся, ні якими принципами керувався. Свій замір втілював
у творі, його, говорив вчений, і треба питати. Про кожну
пам’ятку дослідник збирав об’єктивні дані на цілу анкету,
передусім здійснюючи старанні обміри. У той час зробити
це на селі було не так вже й просто. Кмітливість і удоско­
налення покришкинського методу дали прекрасні результа­
ти: точність вимірів абсолютна. Перемога Таранушенка тут
не лише в техниці. Міряли пам’ятки народної архітектури
й до нього. Але вчених бентежило те, що треба було
креслити «неправильно», «криво», виправляти недипломо-
ваних народних майстрів. Стефан Андрійович у деформа­
ціях знаходив раціональні причини, часом досить-таки
суттєві. Наприклад, зміщення бані не давало зрубові зава­
литися. На кожну пам’ятку, яку вивчали, треба було
складати комплект креслень, фотографій, робити нотатки
і виписки з рукописних та друкованих джерел. Таку
максимальну документацію він підготував більш ніж на
60 храмів, найцікавіших з мистецького боку.
Результати роботи Стефана Таранушенка — неоцінен­
ний скарб для вітчизняного мистецтвознавства, бо він
задокументував мистецькі перлини, що загинули в страшні
30-ті й 40-і роки. Його дослідження і описи — це все, що
від них залишилося.
Вперше в українському мистецтвознавстві вчений ввів
проблему контексту, проблему цілісності культури, розгля­
даючи її в двох головних аспектах. По-перше, він вивчав
соціальні й матеріальні передумови монументального бу­
дівництва — заселення території, на якій потім зводилися
досліджувані споруди, тип лісів, теслярське вміння будів­
ничих.
По-друге, вчений наполягав на тому, що специфіка
народного мистецтва диктує комплексний підхід до його
творів. У народного майстра й бути не могло цехових
амбіцій. Сьогодні коваль Вакула пише образи для церкви,
завтра фарбує паркан полтавського сотника, потім розпи­
339 сує скриню для Оксани, кладучи на окуття таке залізо,
якого не клав на сотникову таратайку, чи розмальовує «всі
миски, з яких диканські козаки хлептали борщ». Вихо­
дить, треба брати район чи, ще краще, одне село й вивчати
всі види мистецької творчості — і живопис, і килими,
й писанки. Адже це комплекси, де на кожному складнико­
ві відбилась індивідуальність майстрів.
В одному з листів до нумізмата І. Спаського Стефан
Андрійович з жахом розповідав: «Ваша фраза про можли­
ву долю збірки Б. Жука нагадала мені таке. Коли я пе­
реїхав до Києва, я зайшов якось до Інституту етнографії,
фольклору і мистецтва, де був очевидцем такої картини: на
столі лежить гора негативів в коробках з якимись напи­
сами. Співробітниця звертається до «керівного товариша»
із запитанням, що вона має робити з цими негативами.
Керівний поглянув на кілька негативів і зрік:
— Розложіть негативи так: чоботи до чобіт, головні
убори окремо і т. д.
Це була колекція, зібрана кимсь за багато років в пев­
них місцях і цінна саме в комплексі. І це — в Академії!!»
Паралельно з вивченням монументального будівництва
С. Таранушенко досліджував просте житло. У 1920—
1923 рр. він обстежив всі колишні харківські околиці,
зафотографував понад 150 старовинних хат, 9 з них,
найцінніших з архітектурно-мистецького боку, обміряв
і описав. У 1925—1927 рр. дослідив хати в Лебедині. Як
відзначав вчений в автобіографії, «довелося багато уваги
приділяти розробленню наукового методу дослідження
пам’яток архітектури. Раніш українське народне житло
якщо і вивчали, то лише етнографи, які розглядали його
як об’єкт, що відбивав побут. До хати ж як мистецького
твору, як до продукту архітектурної творчості українського
народу ніхто тоді і не намагався підходити. Тому мені при
дослідженні хат як архітектурних пам’яток доводилося
пробивати першу стежку».
Наслідки його досліджень склали три книги — «Старі
хати Харкова», «Хата по Єлисаветинському пр. під ч. 35
в Харкові» та «Пам’ятки мистецтва Старої Слобожан­
щини».
З кожним дослідженням приходили нові те­
340 ми. С. Таранушенко один з перших дав мистецтвознавчий
аналіз народної писанки, надрукував статті про «Полубот-
чи шину» сорочку, рідкісний стародрук, книгу про «Лизогу-
бівську кам’яницю в м. Седневі», докладно прорецензував
видання, присвячені дерев’яним церквам Галичини, мі­
ніатюрі, кераміці, тканині, студіям Ф. Вовка з етнографії
та антропології, стінним розписам на Уманщині. Вивчав
і професійне мистецтво. Опублікував праці про життя
й діяльність таких художників, як Тарас Шевченко, По-
рфирій Мартинович, Георгій Нарбут, Василь Кричевський,
Василь Касіян. У 1929 р. під його керівництвом Музей
українського мистецтва (МУМ) влаштував грандіозну ви­
ставку української книжкової графіки, що підсумувала
здобутки відродження 20-х років. Тоді ж таки, 1929 р.,
видавництво «Рух» розпочало серію монографій «Українсь­
ке малярство», перші випуски якої виходили за редакцією
С. Таранушенка. Вчений працював над багатьма проблема­
ми і в кожній знаходив якісь нові шляхи до їх вивчен­
ня. Розробка однієї теми випливала з розуміння іншої —
виходила система. У своїх дослідженнях він одержував
автентичний, невикривлений, незіпсований матеріал, бо
працював з оригіналами. Чудово орієнтувався в працях
попередників, завжди з повагою ставився до них. Для
нього існувало коло добросовісних, «справжніх» вчених
(Д. ІЦербаківський, Ф. Ернст, В, Сочинський), чиї праці він
виділяв, а взагалі на авторитети не покладався, прагнув
усе перевірити сам. Більше того, ніс потужну естафету
нереалізованих думок, знань і поглядів вчених давно
минулих часів. І з цього боку його праці — це архів нашої
мистецтвознавчої науки, бо концентрують те, чого не
збереглося більш ніде. Щоб з усім цим так сміливо, так
мудро працювати, досягти таких блискучих результатів —
треба було мати великий талант.
Стефан Таранушенко був членом секції мистецтв Всеук­
раїнської атестаційної комісії. У ті далекі часи Україна
могла сама давати наукові титули. Оскільки старі звання
були скасовані, треба було заробляти нові. Даючи їх
іншим, вчений не подумав про себе. Він віддавав перевагу
науці. У складний для нього час це йому дуже зашкодило.
У жовтні 1933 р. його заарештували. У камері С. Тара-
341 нушенко сидів разом з Остапом Вишнею, актором «Бере­
золя» Йосипом Гірняком та істориком-академіком Матвієм
Яворським. Крім звичайних звинувачень йому як українсь­
кому націоналістові закидали ще змову з націоналістами
російськими через академіка В. Перетца, з яким він, до
речі, не був знайомий.
Ось документ, датований 16 жовтня страшного 1933 р.:
«Про ліквідацію МУМ та ХДХІМ і передачу фондів
художніх експонатів їх до Всеукраїнської картинної галереї.
Зважаючи на те, що Музей українського мистецтва
(МУМ) та Харківський державний художньо-історичний
музей (ХДХІМ) не виконали покладених на них завдань,
а їх особовий склад засмічено буржуазно-націоналістичг
ними, контрреволюційними елементами (Таранушенко, Чу-
кін, Поплавський та ін.), наказую:
1. Музей українського мистецтва та Харківський ху-
дожньо-історичний музей ліквідувати і фонди художніх
експонатів цих музеїв передати до Всеукраїнської картин­
ної галереї.
2. Особовий склад співробітників Музею українського
мистецтва та Харківського державного художньо-історич-
ного музею звільнити.
3. Упорядкування фондів художніх експонатів цих му­
зеїв для передачі до Всеукраїнської картинної галереї
доручити тов. Сап’яну та Боєву, запропонувати їм протя­
гом 2-х днів подати на затвердження НКО склад бригади
для виконання цієї роботи.
Заст. наркома освіти УСРР А. Хвиля».
У лютому 1934 р. трійка ОДПУ УСРР засудила вченого
до п’яти років виправно-трудових таборів. У травні у ваго­
ні «для восьми коней або 40 чоловік» його «перекинули»
на Забайкалля, в район Чити, для будівництва другої
нитки транссибірської залізниці (БАМтаб). Разом з ним
їхали його колишній шеф — завідуючий музейною секцією
Упрнауки В. Дубровський, Д. Гордєєв і професор В. Зум-
мер.
Оскільки на Забайкаллі рік рахувався за два, у вересні
1936 р. його звільнили, першого з-поміж колег. Він пе­
реїхав до Пермі, звідки родом була дружина. Там з’ясува-
342 лося, що Перм, як потім розповідав, йому «протипоказа­
на» — пощастило влаштуватися лише за містом, у Мотови-
лисі. Там, у філії пермського індустріального робфаку на
КамГЕС, у лютому — серпні 1937 р. викладав біологію.
На Україну повернутися їм не дозволили. 1938 р. Тара-
нушенко з дружиною виїхав до Курська. Тут йому відмо­
вили у працевлаштуванні. Вчений написав гострого листа
Н. Крупській, мовляв, Молотов сказав, що в країні немає
безробітних, а я хто? За якийсь час прийшов папір із
запрошенням на розмову відносно посади старшого науко­
вого співробітника Курської обласної картинної гале­
реї. Під час Великої Вітчизняної війни за домовленістю
з музейним керівництвом він залишився в окупованому
місті охороняти експонати, які не встигли евакуювати.
Вже в мирний час С. Таранушенко підготував до друку
листування художника В. Шварца: це була досить вели-
кообсягова праця, що складалася з 246 сторінок текстів
з архівів і музеїв Курська, Москви й Ленінграда, трьох
аркушів коментарів і двох — вступної статті. У 1950—
1953 рр. завідував фондами Астраханської картинної гале­
реї, а в 1953 р. переїхав до Києва, де ще 10 років віддав
Академії архітектури. 5 вересня 1958 р. президія Харківсь­
кого обласного суду переглянула його справу. Постанову
судової трійки колегії ДПУ УСРР від 24 лютого і 21 трав­
ня 1934 р. було скасовано, справу припинено, а С. Тарану-
шенка реабілітовано. 1 травня 1963 р. вийшов на пенсію.
Повоєнний період — доба наукового злету вченого. Впе­
вненою рукою майстра він писав широко задумані праці,
з висоти набутого досвіду прозирав нові шляхи мис­
тецтвознавства. Якщо в 20-ті роки дослідник здебільшого
лише накопичував факти, зокрема збирав матеріал про
монументальне будівництво, займався джерелознавчими
студіями, то тепер, маючи надійну базу, творив у галузі,
можна сказати, найвищого мистецтва. На цьому другому
етапі дуже важливою виявилася проблема пропорційності
пам’яток. У 1911р. О. Новицький, спробувавши проаналі­
зувати кілька обмірних креслень, дійшов висновку, що
«вивести якісь певні пропозиції, яким могли б відповідати
усі (!) відомі нам пам’ятки, немає ніякої можливості». Для
С. Таранушенка такий підхід був цілком не прийнят­
343 ний. «Неважко помітити,— писав він,— що Новицький шу­
кав не пропорційних закономірностей, а якогось шаблону,
під який можна було б підігнати «всі відомі пам’ятки».
Який метод — такі й наслідки». Вчений підійшов до цього
питання зовсім інакше: «Пропорційність — не шаблон, під
який можна підігнати «всі відомі нам пам’ятки», а худож­
ня система, світогляд, який відбиває стан розвитку еконо­
міки, техніки та ідеології народу на певному етапі його
історичного розвитку. Постійних, «вічних» норм і законів
пропорційності теж немає. Кожна доба має свою систему
пропорційності. Пропорції змінюються; вони не менш рух­
ливі й динамічні, ніж інші засоби архітектурного мис­
тецтва».
Оперування надійним матеріалом і досконала методика
дали йому змогу виділити окрему школу народних архітек­
торів, яку назвав лиманською. Давно пройшовши етап
докладних помірів за зібраним і добре опрацьованим мате­
ріалом після грунтовного аналізу його, він міг уже говори­
ти з певністю: цей архітектор — поет, а цей більше мате­
матик, а цей просто ремісник. Про декого — значно біль­
ше. П. Шолудько — «великий життєлюб. Весь навколишній
світ, тепло сонця, пишна рідна природа для нього —
джерело радості, ясної краси, творчого покликання і на­
тхнення». А от автор пакульської церкви суворий, замкне­
ний, архітектурні форми храму палкі, але скуті, трагіч­
ні. Храм збудовано 1710 р., і емоційне наснаження його
архітектурного образу дослідник пов’язував з поразкою
мазепинської акції.
Над монографією «Монументальна дерев’яна архітектура
Лівобережної України» вчений працював з 1916 до
1968 року. Це була праця всього його життя — понад
тисячу сторінок машинопису, 576 фотографій і крес­
лень. Побачила вона світ тільки у 1976 р., та й то завдяки
наполегливості Г. Логвина і М. Бажана. Скільки здоров’я
забрали у автора «власть імущі», можна уявити. Негативні
рецензії, які стверджували непотрібність та шкідливість
цієї книги, безліч необгрунтованих скорочень та «обробок»,
а передмову Г. Логвина набирали двічі, бо він давав зовсім
протилежну характеристику. «Унікальна праця С. Тарану-
шенка послужить постійним посібником не тільки для
344 істориків, мистецтвознавців, етнографів, психологів — до­
слідників таємниць мистецької творчості, але й для всіх
творчих працівників в галузі архітектури. Хоч книга ви­
світлює історію народної архітектури, однак теоретичне
витлумачення її специфіки і досягнень виходить далеко за
ці межі і становить освіжуюче джерело для роздумів
творців сучасної архітектурні Дерев’яне монументальне
будівництво України належить до «органічної архітектури»
і своїми засадами є надзвичайно близьким нинішній безор-
дерній архітектурі. Книга, безумовно, збагатить всесвітню
архітектурно-мистецьку науку».
Втім повоєнна творчість С. Таранушенка була звичайно
ширша за одну книгу. Особливістю його роботи було те,
що, почавши раз ту чи іншу тему, він уже ніколи не
переставав про неї думати й за першої-ліпшої нагоди
знову до неї повертався. Так, вчений повернувся до
питання про ранні акварельні портрети Т. Шевченка, до
творчості П. Мартиновича. Довів до кінця монографії
«Житло старої Слобожанщини», «Український килим». На
матеріалах частково загиблої згодом архівної справи з
Чернігівського історичного архіву 1958 р. написав моногра­
фію про світську архітектуру XVII—XVIII ст. «Урядові
будівлі Лівобережної України XVIII століття». Всі ці праці
так і залишились у рукопису. Надрукувати йому пощасти­
ло лише деякі розвідки про українські народні меблі та
вітряки, деякі праці, присвячені мистецькій спадщині Та­
раса Шевченка, кілька статей про творчість В. Борови-
ковського та О. Кульчицької. Обробити матеріали експеди­
цій 1924 і 1930 рр. на Поділля по дослідженню типових
житлових містечкових будинків, «заїздів» він уже не встиг.
Стефан Андрійович жив як аскет-чернець у крихітній
кімнаті на Діловій. Доглядала його братова Олена Дмит­
рівна. Стефан Таранушенко навіки склав свої струджені
руки 13 жовтня 1976 року. Похований на Байковому
кладовищі. Навіть свою смерть вчений зумів прикрасити
вчинком великої громадської краси. Все майно — папери,
фототеку, креслення, найцінніші книги й збірку графіки,
мистецькі твори, зокрема акварель Т. Г. Шевченка «Поже­
жа в степу»,— він передав народові.

Категорія: Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.