Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

ІГОР АЛИШЕВСЬНИЙ — Іван Іванов.КНИГА ЙОГО ЖИТТЯ

«Не було на світі людини, безправнішої за колимського
каторжника» — такою гіркою, майже епічною фразою роз­
почнемо цю сумну повість життя, щоб не відірватися від
неї вже до кінця, проковтнути одним духом, змусити
заболіти серце, надовго розтривожитися мозок.
Перед нами вражаючий документ епохи — про зловісні
місця та події. Навіть якщо комусь і щастило вижити
в них, то вуста, немов опустілі після «чорних воронів»,
запечатувалися обітницею нерозголошення державної та­
ємниці:
— Підпишися. Забудь усе, що було з тобою. Усе, що
бачив і чув у таборах. Інакше…
Проте мовчанка — не довічне безголосся історії та лю­
дей, які її творять. Не гарантія, що з пам’яті народу щось
буде зітерте назавжди, забуте, що в непам’ять можуть піти
лихі діяння та злочини перед своїм народом, залишивши
для наступних поколінь зажиттєві оди придворних істори­
ків та піїтів.
Кілька десятиріч ішов до нас цей рукопис. Переховував­
ся в найглибших схованках. Писався потай від чужих
очей — з безнадією (чи з надією?..) побачити колись
чорнильні рядки відлитими в друкарський шрифт чи пе-
347 реведеними, як нині, на плівку фотонабору, про який, коли
рука мережила шкільні зошити чи аркушики жовтого
паперу, ще й не чули навіть. І от ще раз торжествує давня
істина невмирущості людського духу: рукописи не го­
рять. Горять люди на багаттях інквізицій, у печах Дахау,
на крижаних кострищах «Серпантинки». Трухлявіють. Пе­
ретворюються на хімічні елементи. А рукописи не горять,
і край.
Те, що автор «Записок Захара Кузьмича» (так на
колимському табірному жаргоні називалися зеки), має
найпоширеніші слов’янські ім’я та прізвище — Іван Іванов
і по батькові ще Іванович,— звичайно ж, випадко­
вість. Проте випадковий збіг у даному разі виростає до
страшної метафори — багатомільйонного масштабу сталі­
нських репресій. Адже не лише ленінські соратники-
партійці, колишні в’язні царських казематів, творці рево­
люції, вчені, маршали, наркоми, письменники, члени ЦК,
митці, професори старої формації та молоді командири
соціалістичної індустрії ставали жертвами жахливих зло­
чинів Сталіна та його поплічників.
До 2 листопада^ 1936 р. двадцятип’ятирічний Іван Івано­
вич Іванов був учителем. З малої, трудової літери. У Ром­
нах, куди його загнав з Києва кощавий наступ голоду
33-го, викладав у старших класах школи № 4 російську
мову та літературу. Він навчав школярів мови Пушкіна
і Толстого та вів роменський літгурток, який випускав
рукописний альманах «Счастливая юность» з дніпрельста-
нівською греблею на обкладинці та з вузеньким профілем
Леніна, на який насувалася, мов сонячне затемнення,
велика барельєфна голова Сталіна. Але вже підшито
донос, що ліг підвалиною в його «наркомвнудєлівську»
шабатурку, вже прогрівав мотор його «чорний воронок»
з «архангелами» роменського пггибу, руками першопрохід-
ників-ентузіастів Півночі вже відкривала багаті золотом
надра його Колима, щоб невдовзі стати одним з найстра-
хітливіших місць на Землі.
Скоро і роменський учитель дізнався, чим воно пахне,
коли на сибірських станціях хлопці кричатимуть услід
його ешелону арештантських «телятників»:
— Сталінська Конституція їде!..
348 Походження майбутній «Захар Кузьмич» мав суто про­
летарське: батько — пітерський робітник, мати — із селян
Гомельської губернії.
У 1917 р. через злидні, що обсіли пітерську робітничу
заставу, сім’я переїхала у білоруське с. Копаткевичі. Там
жила численна материна рідня, й прогодуватися було
трохи легше, ніж у Пітері.
З двадцятого, останнього року громадянської і штурму
Перекопу, вони у Києві. Тут батькові знайшлася нарешті
робота лимаря у головних залізничних майстернях. Тоді
ж дев’ятирічний Ваня вступив у Другу залізничну трудову
школу-семирічку на Солом’янці.
У 1926 р. закінчив школу і п’ятнадцятирічним підлітком
розпочав власний трудовий шлях. Він іде працювати й вод­
ночас учитися в Київську вузлову залізничну школу ФЗН.
До 1930 р. працював токарем III розряду на Київському
паровозовагоноремонтному заводі. І в тому ж таки році
виявляє досить несподіваний для дитини пролетарської
Солом’янки інтерес — вступає до УШО, знаного у місті
більше не за загадковою абракадаброю модних на ті часи
абревіатур, а як лінгвістичний інститут. Через голод дове­
лося залишити навчання після двох курсів і перебратися
на батьківщину дружини (одружився він ще студентом),
на Сумщину, в Ромни, де, як ви уже знаєте, вчителював.
Отакий куценький доколимський життєпис, що уклався,
мабуть, на чверть аркушика в його зловісній слідчій
шабатурці.
А 9 березня 1937 р. після чотирьох місяців тюрми
у шитій слідчим Чистовим білими нитками справі з’явить­
ся останній папірець — постанова особливої наради
(ОСО).
Обговорення «Листа до з’їзду» («Заповіту Леніна»), де
вказано на вади характеру Сталіна як генсека, кілька
необережних розмов в інституті — і… ст. 58, п. 10 Кримі­
нального кодексу УСРР — контрреволюційна агітація.
Три роки. «Троцькіст». «Ворог народу».
1 біографію, думки, книжки, сім’ю, вчителів та учнів,
почуття, спостереження над природою, малювання, вірші,
мрії, життєві й творчі плани — все відтепер заміняють
установчі дані на перекличках: прізвище, стаття, строк.
349 …От, виявляється, яка відстань від Києва до Владивос­
тока — сорок діб в арештантському «телятнику».
У Владивостоці, на етапі, за колючим дротом на березі
океану, чекають «Джурму», корабель сліз. У череві вели­
чезних, як собор, трюмів вона доправить зеків на край
світу, у «Північтаб».
У нечисленній нашій опублікованій літературі про табо­
ри 30-х років як психологічна домінанта поведінки у жах­
ливих, нелюдських умовах наводиться єдиний мотив: ви­
жити.
Вижити за будь-яких обставин, за всяку ціну.
Герой «Записок «Захара Кузьмича» ставить перед собою
іншу, глибшу, гуманнішу мету: не просто вижити, а не
дати вбити у собі людину. Не просто залишитися людиною
самому, спрямувавши усі зусилля на своє маленьке «ego»,
а допомогти зробити те саме й іншим. Отим доходягам,
які от-от підуть під сопки, у вічну мерзлоту, які з голоду
опустилися і, забувши у лиховісному царстві Колими свої
професорські чи комбригівські звання, риються, як черва,
на помийних ямах.
От у чому сенс життя! Сенс маленьких перемог «Сидо­
рів Полікарповичів» (політичних) за колючим дротом над
усіма «царями й богами», над гараніними, яким віддано
владу життя або смерті на велетенському просторі, що
дорівнює двом Західним Європам, над «реформаторами»,
хомичами з мозолею на вказівному пальці від курка
револьвера, «караїмами», цими катами у депеушних мунди­
рах, над кримінальними придурками, яких табірне на­
чальство нацьковує, як псів, на політв’язнів, над «серпан­
тинками» — зловісними таборами повільної смерті,— над
власною тяжкою долею.
Допомогти повернути людську подобу, відродити і збе­
регти в собі людину. Щоб далі допомагати отак виживати
іншим, у кому збереглася ще бодай іскра невбитого,
людського.
Не можна без хвилювання читати епізоди про діяння
«ланцюжка допомоги», що в царстві полярної ночі виник,
як ледь жевріючий промінчик надії. Самі голодні до
памороків, зеки-політики — «фашисти», «зрадники Батьків­
щини», «вороги народу» — діляться крихтами пайкового
350 хліба з товаришами по нещастю, в’язнями зловісної 58-ої
статті, підтримують плечем і дорогоцінним, як хліб,
словом. І це людське добро вони змушені чинити за всіма
правилами конспірації, бо навколо стукачі, провокатори,
вивідники, донощики, щедро навербовані з табірних по­
кидьків,— такий собі химерний зліпок із сталінсько-єжо-
всько-беріївських порядків, що буяють по той бік колючо­
го дроту, на сподіваній, недосяжній волі.
Описані І. Івановим «ланцюжки допомоги», ця відчай­
душна спроба протистояти тупій машині винищення непо­
сильною працею та голодом на золотокопальнях Ни­
жнього Хатинаха, споріднені з відважними підпільними
групами Опору, що невдовзі виникатимуть у катівнях
фашистських концтаборів, навіть у так званих таборах
знищення, звідки, здавалося б, вихід єдиний — через трубу
крематорію в небо.
Стриманий, навіть часом ледь сухуватий своєю манерою
оповідач не нагнітає пристрастей. Хоча, звичайно, у книзі
змальовано і безслідне зникнення людей, коли на ранок
оголюється на нарах чергова постіль, і смерть від ка­
торжної праці у вибоях золотих копалень, і замерзлі трупи
з шестизначними номерами на бирках, прив’язаних до
скоцюрблених ніг, і вічний супутник колимчанина голод,
і навіть спроба власного самогубства. Не обходить він
мовчанкою і бруду табірного буття — знущань, мордобоїв,
триповерхового матюка, щохвилинного знищення людської
гідності, принижень, терору кримінальників, запопадливого
слугування «шісток», гомиків-«дівчат», безносих сифіліти­
ків, «жіночого питання» на Колимі, жорстоких витівок
карних злочинців, що кидають у баланду «м’ясце» —
відрубані людські пальці, і спотвореної пияцтвом та без­
карністю психіки табірного начальства — одне слово, того,
що становить невимовно тяжкий моральний клімат місць
ув’язнення.
Зате якими катарсисно-світлими стають сторінки розмо­
ви із струмком у тундрі чи травинкою, несподівані для
жорстокої теми описи краси навколишніх сопок і північно­
го неба, скупої, наче в Рокуелла Кента, тамтешньої приро­
ди. І скільки ж людяного треба було зберегти у скривдже­
ній душі для зворушливих стосунків з робочим конем
351 у вибої — Мишком чи дворнягою Шариком, котрий чи не
єдиний ставився до зеків «по-людськи» і, ніби все розу­
міючи, на дух не зносив табірне начальство, за що й по­
клав кудлату безпородну голову.
Написано докладно, з професійним знанням подробиць
золотодобувача і суто письменницькою спостережливістю,
у чомусь навіть опоетизовано картини праці — намивання
в’язнями золота. Тільки поезія ця гірка на смак. Так, вона
і підневільна, і примусова, і під’яремна, ця праця Іванова
та його бригади вимотує всі жили. Однак дає не лише
першу категорію харчування в разі перевиконання майже
недосяжної норми, а й необхідна для відчуття себе люди­
ною.
І якими ж незнищенними душами постають серед смер­
тей, багнюки, людського сміття Комбриг з відрубаною
шаблею білополяка половиною обличчя, старий більшовик
Ганецький, колишній директор Музею Жовтневої револю­
ції в Москві, лікпом Веллінг, професор Чалков, білорусь­
кий поет Мацей Седньов, кремезняк Цимборевич, завліт
польського театру в Києві, і багато-багато інших дійових
осіб колимської драми. І, в першу чергу, постать самого
оповідача, молодого вчителя, чиїми допитливими очима ми
бачимо це сховане від людського ока життя, виворіт, спід
дзвінких, уславлених сталінських п’ятирічок, коли «жити
стало краще, жити стало веселіше» і під оптимістичні,
мелодійні марші Дунаєвського лишалося тільки штурмува­
ти папанінський полюс і стахановські вугільні горизонти,
підніматися з Чкаловим у небо «все вище, і вище, і вище»
та мільйоннорото славити і славити за все це «великого
Вождя».
І мимоволі задумуєшся, до яких же меж падіння може
дійти людина, наділена безконтрольною владою над ближ­
нім — і там, на горі піраміди, і на самому низу, де
здійснюється її, оцієї влади, результат. Як треба було
спотворити шкалу цінностей у мільйонів і мільйонів спів*
громадян, щоб вони луною казали за вождем та вождями
на біле чорне і навпаки. І щоб повірили в це, принаймні
офіційно, сховавши сумніви вдома, під ковдру. А вірили ж,
вірили і плакали в березні 53-го під репродукторами не від
щастя визволення від тирана, а від справдешнього горя;
352 в тамбурах, на буферах поривалися до Москви, щоб бути
на Ходинці вседержавного похорону.
Але й інша думка не полишає, коли читаєш ті рядки: до
яких висот здатна піднятися людина, навіть примусово,
без жодної провини зодягнена в жалюгідне лахміття зека,
пронумерована, наче робоча худобина, «установчими дани­
ми», розтоптана, знищена, безправна, якщо вона, ця від­
торгнена суспільством людина, має святе у душі.
Коли замислюєшся над тим, як же вдалося вчора­
шньому робітникові, молодому вчителеві, поетові і пе-
рекладачеві-початківцю зберегти це святе такою мірою, що
його вистачало на ближнього і на робочу шкапину на
відвалі, мимохіть спливає поняття «духовність».
У «Записках «Захара Кузьмича» своє доколимське жит­
тя автор прописує лише пунктиром — то напливом спогаду
про арешт на очах старого букініста, який віддав книгу
в борг до завтра, що розтягнеться назавжди, то гірким
видінням прощання з матір’ю й дочкою крізь грати на
станції Київ-Товарний, то згадкою без роз’яснень доро­
гих імен — своїх учителів. Тож іще раз додамо для чита­
ча те, чого він не знайде в книзі, але без чого духов­
ні рушії героя «Колими» залишаться не до кінця визна­
ченими.
Біля джерел цієї духовності бачимо раптом обличчя
нашого видатного поета, його моральні й мистецькі уроки,
що назавжди запали в розорану, готову до засіву дитячу
ще душу.
У Другій залізничній школі на Солом’янці українську
мову та літературу Вані Іванову викладав Максим Рильсь­
кий.
Іван Іванович назавжди запам’ятав його блискучі уроки-
імпровізації, де граматика вільно перемежовувалася з літе­
ратурою, а посередині незаплановано виникали цілі лекції
про поезію та поетів.
Особливо він пишається тим, що лекції та вірші ско­
ро пощастило слухати й індивідуально — у будиночку
вчителя на Бульйонеькій, 29. До цього призвели ось які об­
ставини.
Шкільний літературний гурток, на пораду, зрозуміло,
свого керівника, того ж учителя літератури, ухвалив випус­
12 1 — 173 353 тити зЬірку учнівських творів «Жовтнева революція». Де­
мократичним голосуванням учні затвердили редактором
М. Т. Рильського, а секретарем — учня 7-ї групи (так
називалися тоді класи) І. Іванова.
Рильський радив допитливому хлопчикові, що і як чита­
ти, давав книжки з власної бібліотеки. Після арешту не
зберігся аркушик з його автографом, але Ваня так часто
заглядав у нього, що запам’ятав на довгі роки, навіть
підкреслення: «НЕКРАСОВ, НІКІТІН, ТЮТЧЕВ, МАЙ­
КОВ, БЛОК, ГЕЙНЕ, БЕРАНЖЕ, ШІЛЛЕР, ГЕТЕ,
Л. УКРАЇНКА, I. ФРАНКО, О. ОЛЕСЬ».
— Це належить прочитати і вивчити в першу чер­
гу. Пушкіна, Шевченка і Лєрмонтова я не пишу, це вам
і так ясно.
Візити на Бульйонську щораз частішали. То поверне
книжку, то наважиться показати власний вірш, то прийде
з запитанням.
Як далеке передгроззя власної долі, згадує Іван Івано­
вич один візит ранньої весни. Якщо не зраджує пам’ять,
це був 1928 р.— час створення збірки «Знак терезів».
На порозі зі сльозами на очах зустріла дружина Рильсь­
кого:
— Не ходи до нас, хлопчику. Максима Тадейовича
заарештовано.
«Дехто з учорашніх друзів,— зафіксував Іван Іванович
у начерку недописаного спогаду про поета,— забув дорогу
до будиночка на Бульйонській, а я вперто ходив кожної
неділі, чекаючи на зустріч з учителем. І яка ж то була
радість, коли, вже восени, мені назустріч — сам Максим
Тадейович, схудлий, поголений, але веселий».
А яка блискуча плеяда викладачів чекала на здібного,
добре вже освіченого самотужки робочого хлопця у лін­
гвістичному інституті! Драй-Хмара, Загул, той же Рильсь­
кий, котрий ще в школі відкрив «словникові холодини» та
вогонь поезії, Калинович з його мудрим красномовством,
Ст. Савченко з каскадом афоризмів у студіях з історії
європейських літератур… А передовсім, звичайно ж, Мико­
ла Костьович Зеров, з іронічними очима за скельцями
пенсне, щелепою-«бульдожинкою» та могутніми знаннями
світової класики.
354 Яскраві, артистично виголошувані лекції Зерова з при­
нципів та законів перекладацької практики припадали, як
правило, на останню пару, і якось само собою склалося,
що молоденький Ваня Іванов, вже добре підкований у літе­
ратурі, особливо російській, та його друг Лавров, колишній
слюсар-лекальник, що до інституту самотужки опанував
французьку, італійську і зараз вивчав іспанську, почали
проводжати улюбленого викладача до університету. Лавро­
ва теж спіткала гірка колимська’доля. Так він і залишився
під сопкою, у вічній мерзлоті.
Лінгвістичний інститут містився тоді на вул. Інститутсь­
кій, навпроти колишнього Інституту шляхетних дівчат
(нині Жовтневий палац культури). Кілька місяців дружня
трійця спускалася на Хрещатик, зупинялася перед кож­
ною вітриною книжкових крамниць, порпалася на прилав­
ках, вишукуючи новинки та раритети, і неквапно рушала
вгору по вул. Леніна, де робили те саме, використовуючи
відстані між книгарнями для бесід про літературу.
Якщо не встигали договорити по дорозі, зупинялися
перепочити у скверику навпроти університету, доки Зеров
не починав квапитися на лекцію до Інституту народної
освіти.
— Кілька місяців таких літературних прогулянок із
Зеровим,— згадував Іван Іванович,— дорівнювали для мене
університетському курсу.
У горезвісні 30-ті роки і учитель вирушив у своє «від­
рядження» в один кінець — на Соловки.
Перехоплює дух, коли читаєш у «Колимі», як в опусті­
лому вибої учень, молоденький зек, виголошує лекції про
Достоєвського чи декламує вірші Фета… порожнім ваго­
неткам. Як у куточку барака, начиненого людьми, сморо­
дом та паразитами, дискутує з репресованим білоруським
поетом про переклади з Богдановича, аналізує музу Же-
ромського з поляком Цимборевичем.
Вже на Колимі всім, хто був засуджений за 58-ю стат­
тею Кримінального кодексу СРСР, «доважили» строк до
десяти років. Але Сталін провів чергову заміну своїх обер-
катів: Ягода — Єжов — Берія, і останній у пошуках попу­
лярності повів широку кампанію послаблення, щоб тут же
змінити її на щ е’ вишуканішу жорстокість. Хатинахські
12* 355 особісти, аби замести сліди, підпалили будинок особливого
відділу. У пожежі згоріли справи про «доважки». Отже, до
уваги бралися тільки первісні вироки особливої наради,
і по закінченні трирічного строку зек І. І. Іванов досить
несподівано для себе 2 грудня 1939 р. став «вольняшкою».
Звичайно ж, першим порухом було негайно скласти
манаття й тікати з цього пекла. Але треба було дочекати­
ся ранку.
А на ранок, ніби не всі ще мислимі та немислимі торту­
ри застосувала для нього Колима, почалася хуртовина.
Безпросвітна, глуха колимська хуртовина, що відрізає не
лише край землі від світу, а й барак від барака.
З сусідньої копальні Водоп’янова на Магадан мав іти
автобус із звільненими, але до нього 20 км сліпої снігової
стихії. Ув’язнення, тепер уже вільної людини, зробилося
ще нестерпнішим.
Хуртовина тривала два тижні. Ледь вона вщухла, ледь
проштовхнули надвір двері бараку, він вирушив у путь.
Двадцять кілометрів по горло в снігу. Пішки. Без
вогника. Без орієнтира. За внутрішнім компасом, за яким
птах безпомилково знаходить шлях до рідного гнізда.
Не раз брав відчай: не здолати, не здолати цих останніх
кілометрів на волі. Та він продирався крізь сніги. Знеси­
ливши, повз. Нд «материку» віддано чекають мати й дочка,
чекає дружина Міра. І її ім’я стало єдиною силою серед
згасаючих від кожного кроку сил.
Так буває лише в романах, якби романом не було
власне життя: на Водоп’янова він устиг побачити лише
хвіст автобуса. Останній автобус до останнього паро­
плава Магадан — Владивосток. Навігація на Охотському
морі закривалася до весни. Була і така сторінка цієї
драми. На жаль, не остання. Шлях залишався єдиний —
назад.
До весни він найнявся в контору золотокопалень «Льо­
дяна». Серед вільних у цих Богом проклятих краях пись­
менних було негусто, і в конторі його поставили на дрібну
паперову посаду, навіть у кадри, інспектором по вільнонай­
маних, куди не допускали вчорашніх зеків. Він зумів знай­
ти для себе заспокійливу ноту й у вимушеному важкому
чеканні, безкінечному, як полярна ніч.
356 З-за колючого дроту випускали із стонадцятьма засторо­
гами. Одна з яких — обмеження в місці проживання. Для
них були недозволеними помешкання у великих міс­
тах. Так і для Іванова серед інших міст був заказаний
і Київ. Довгу полярну зиму він проводив у роздумах,
як жити далі, списувався з рідними і товаришами.
Але навесні 1940 р. все змінилося.
Вщухли шторми. Розтанула льодова блокада. «Джур-
ма» нарешті прийшла. З новим «живим товаром» і з
поганими новинами. По бездротовому табірному телег­
рафу швидко розносилися чутки, що єзуїтське беріївсь-
ке послаблення закінчилося і ті самі звільнені повер­
талися знову сюди, але вже з довшими строками.
Будь проклята ты, Колыма,
Что названа чудом планеты,
Сойдешь поневоле с ума,
Отсюда возврата уж нету.
Він зрозумів: шлях додому відрізаний. Якщо не хо­
чеш заплатити колючим дротом за коротке щастя ба­
чити рідні обличчя.
А далі в його книзі життя свою сторінку перегорнула
війна. Виїзд з Колими було заборонено. Та й куди —
Київ за лінією фронту. Заборона поширювалася до кін­
ця війни «через брак трудових ресурсів». У 44-му йому
вдалося здійснити, здавалося б, неможливе: він покинув
цю юдоль сліз. Учитель Іванов знову викладає улюб­
лений предмет у восьмих — десятих класах шкіл
Крайньої Півночі
Прийшла Перемога, величезне її щастя, її надії на зміни
в країні, які 4 роки живили людей в окопах, в тилу і на­
віть тут. Проте в житті не змінилося нічого. Десять тисяч
кілометрів так і лежали між ним і домом, а по них розтяг-
лися через широку рідну країну арештантські ешелони.
Чистили вже за війну — тих, хто був у полоні, у конц­
таборах, лише змінювали адреси. Везли второваною доро­
гою партизанів, не зафіксованих центром, оточенців із
самодіяльних підпільних груп, пгграфбатівців, бійців закор­
донних загонів Опору. Шпигуноманія розросталася. Чес­
них, відданих людей, яких круговерть воєнної долі крути­
357 ла, розкидала по світу, непритомних від ран залишала
в полоні, не допалила в крематоріях, ламала, та не перела­
мала, везли Ь одних загратованих «телятниках» з полі­
цаями, старостами, з гітлерівськими прислужниками, з ка­
рателями зондеркоманд.
Іванов викликав дружину з дочкою до себе: якось
проживемо й тут. Але через хворобу Міра Дмитрівна не
мала змоги рушити з України в далеку путь вічним, як
любов, кайданним шляхом декабристок.
Невдовзі почали відпускати на «материк», на побачен­
ня. Під чесне слово. Багато хто з вільних їхав і — не
повертався. Він повернувся з дружиною і з дочкою. Старо­
модний кодекс честі не дозволив порушити слово. За зиму
хвора дружина в суворому кліматі ще більше заслаб­
ла. Треба було рятуватися. До Києва наважився дістатися
з сім’єю в голодному 1947 році. І, звичайно, не здобув ні
прописки, ні роботи. Для проживання дозволено лише
50-кілометрову зону за Києвом.
Єдиною відрадою за багато холодних і голодних ночей
була зустріч з Максимом Рильським. Колишнього учня,
який наче з того світу об’явився, він прийняв з усією
теплотою душі.
З превеликими труднощами Іванов улаштувався на заво­
ді бухгалтером. Але жити довелося в Клавдієвому, Мото-
вилівці, потім у Боярці.
Старий учитель спробував допомогти. Коли Рильський
довідався, що Ваня Іванов намагається повернутися до
вчительської роботи, але з оформленням нічого не вихо­
дить, він, не вагаючись, написав рекомендаційного листа
заступникові міністра освіти Філіпову. Не злякався при­
крити своїм авторитетом колишнього політв’язня, «троць-
кіста», «ворога народу». А була ж уже над ним самим
занесена державна десниця Лазаря Кагановича, який от-
от приліпить уславленому поетові ярлик, наче колим­
ську бирку.
Далі дихати стало трохи легше — вдалося посісти скро­
мну посаду шкільного бібліотекаря в Боярці. Харч такий-
сякий, не ситніший від бухгалтерського, зате він серед
улюблених книжок, цієї неминущої першої любові життя,
і — серед дітей. Отже, з 1951 р. і до виходу на пенсію
358 в 1971-му Іван Іванович Іванов у Боярській середній школі
№ 1.
Внутрішньо щасливий у своєму царстві книг, він пори­
вався до покликання — до вчительства. Але без папірця ти
не людина. Скромний бібліотекар з Боярки, з двома
курсами франко-романського факультету УЇЛО, самотуж­
ки давно вже оволодів університетським курсом. Але скоро
поривання душі він підкріпить дипломом заочника пе­
дінституту. Однак дітей йому не довірили. Пізніше на­
чальство змилостивилося. Дозволило викладати у вечірній
школі. Дорослих, мовляв, колишньому зеку важче збити
з праведного шляху. Та після якоїсь чергової інспекції
з перевіркою анкет його усунули від викладання.
Дорослі учні вже розібралися, що до чого і якого
педагога їх позбавляють. Усім класом поїхали в райвно
і добилися, щоб учитель закінчив навчальний рік.
А бібліотека, з якої Іван Іванович зробив водночас
і краєзнавчий музей, давно вже стала осередком духовного
життя школи. А сам бібліотекар — магнітом для всіх, хто
мав потяг до книги, до знань, до культури.
Наприкінці літа 1958 р., коли садки важніють яблуками,
а в школі всюди пахне фарбою, якою підновлюють парти
перед початком навчального року, прийшов нарешті папі­
рець ціною в життя:
«Справу по звинуваченню Іванова Івана Івановича,
1911 р. народження, який працював до арешту викладачем
Роменської середньої школи № 4, переглянуто президією
Сумського обласного суду 2 липня 1958 року.
Постанову особливої наради від 9 березня 1937 р. щодо
Іванова Івана Івановича скасовано, а справу припинено за
недостатністю зібраних доказів.
Гр. Іванов Іван Іванович реабілітований.
Заст. Голови Сумського
‘■ обласного суду (Костенко)».
Реабілітація. Повне повернення в стан живих.
Але зверніть увагу на формулювання: «за недостатністю
зібраних доказів». Цілком правосудна з юридичної точки
зору, вона, загальновживана тоді в подібних справах
формула, була негуманна, некоректна щодо безневинно
359 скараних, змучених людей. Буцімто пришита слідчим вина
таки була, лише недостатньо зібрано доказів. Наче Сталін
ще зловтішно і мстиво посміхався у прокурені вуса
і сталево зблискував окулярами, мов наручниками, речник’
його кривавої «юриспруденції» Вишинський, наче не мину­
лася епоха загальної підозрілості, коли ворогом можна
було вважати кожного, на кого виписано ордер, а ордер,
послуговуючись словами єжовсько-беріївського чекіста з
останнього роману В. Гроссмана, можна виписати на
кожного.
Учитель-словесник І. І. Іванов міг би, певно, стати
літератором. Він мав для цього всі підстави. Принаймні те,
що ми можемо зараз прочитати, написано впевненою,
інтелігентною, цілком професійною рукою, часто вражає
точністю слова, вивіреною інтонацією, спостережливістю,
умінням передати настрій людини і природи, відтворити
психологічний стан душі, а головне — відданістю лю­
дям. Однак щонайменше хотілося б зараз підходити до
твору з якимись «мірками». Не той випадок. За дебют
у 77 років плачено надто високу ціну.
Написати «Колиму» І. І. Іванов вирішив ще у 1958 ро­
ці. Та хвороба не дала змоги вчителеві дописати свою
колимську одіссею,. обірвала рукопис на півслові. «За
кадром» залишився його останній, третій, зеківський рік —
«найстрашніший з усіх», як устиг написати Іван Іванович
на вже надрукованих сторінках.
На превеликий жаль, І. І. Іванов уже ніколи не побачить
своєї книги. Осиротіли аркуші з віршами, написаними на
далекій Колимі, ціла пака колимських краєвидів акварел­
лю, гуашшю та сангіною, помальованих уже «вольняш­
кою».
І все ж у його «Колими» щаслива літературна доля. Не­
часто трапляється, щоб перший же опублікований твір
нікому не відомого автора нетерплячі читачі рвали бук­
вально з рук. В анкеті «Літературної України» кілька
поважних критиків згадували його як безперечну подію
літературного року. Читач негайно зреагував спраглим
попитом на те, що 1.1. Іванов мало не першим почав
заповнювати білу, а точніше — криваву пляму в українсь-
360 кій літературі про лиховісні табірні часи, про колимську
трагедію.
В осиротілому письмовому столі так і залишилися
в шухляді повість-есе про художника Костанді, вірші,
літературознавчі рукописи, здебільшого недовершені через
жорстокий інсульт.
Отака остання сторінка у книзі цього тяжкого, полама­
ного зловісною волею, життя.

Категорія: Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.