Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

ЛЕОНІД ЄФІМОВ — „ВОРОГ НАРОДУ» 3 СЕЛА СТАЙКИ

Понад півстоліття — а саме з 26 лютого 1938 р. до
ЗО травня 1988 р.— Микола Григорович Дудка вважався
«ворогом народу». І хоч поняття це давно вже вийшло
з ужитку, прокляття 58-ї статті Кримінального Кодексу
УСРР тяжіло над ним аж до наших днів. Бо на неоднора­
зові клопотання про реабілітацію він незмінно одержував
відповідь, що підстав для зміни вироку немає. Остання
відмова датована січнем 1988 року.
Що ж це означає? А означає це те, що в діях Миколи
Григоровича, засудженого «до позбавлення волі у виправ-
но-трудових таборах віддалених місцевостей СРСР стро­
ком на 10 (десять) років», був наявний склад злочи­
ну. Принаймні за Кримінальним кодексом УСРР, який
набув чинності 1 червня 1927 р., вчинок Дудки кваліфіку­
вався як «пропаганда та агітація, яка містить заклик до
повалення, підриву або послаблення Радянської вла­
ди… поширення або виготовлення, або зберігання літерату­
ри того ж змісту».
Ознайомившись з кримінальною справою № 2026, я
знову переконався в тому, що не може бути нічого гіршо­
го, ніж упередженість. Не приховую, що сподівався знайти
тут докази обмови Миколи Григоровича та формального
363 ставлення до своїх обов’язків тих, хто розглядав його
клопотання. І справді, важко було повірити, що в
с. Стайки Ржищівського району Київської області могла
опинитись людина, котра закликала до повалення Ра­
дянської влади або ж виготовляла літературу «того ж
змісту».
Та ледве я почав знайомитися з матеріалами справи, як
одразу, натрапив на протокол, з якого випливало, що в хаті
Дудки «начальник Ржищівського райвідділу НКВС Каль-
чевський в присутності голови сільради здійснив -рбіпук,
виявивши:
1. Паспорт.
2. Три контрреволюційного змісту листівки, які закли­
кають до виступів проти Радянської влади.
3. Різне листування (не становить інтересу)».
Зважимо на те, що це були не «зізнання» обвинувачено­
го, вибиті на слідстві, а неспростовні речові докази. Ці три
«листівки», написані рукою Дудки, цілком тягли на винят­
кову міру. Інша річ, чи можна їх витлумачувати як контр­
революційні, але це вже питання оцінки. У цілому ж
ніби виходить, що відповідно до діючих на той час
законів Дудку було засуджено недаремно.
З протоколу допиту М. Дудки від 12 вересня 1937 р.:
«Запитання: У вас при обшуку вилучені листи контрре­
волюційного фашистського змісту, в яких міститься за­
клик до повстання проти Радянської влади. Листи ці
підписані вами. З якою метою ви їх виготовляли?
Відповідь: Я підтверджую, що вилучені у мене при
обшуку контрреволюційні фашистські листи писав я —
Дудка Микола. Я мав намір розіслати їх поштою деяким
особам. Один з таких листів я надіслав моєму знайомому
Марголіну Йосипу — райагроному Ржищівського району.
Запитання: Кому ви зачитували виготовлені вами контр­
революційні листи?
Відповідь: Виготовлені мною контрреволюційні листи
я зачитував учителям школи в с. Стайки Ржищівського
району, де працював…
Запитання: 3 ким у вас були контрреволюційні розмови,
їх зміст, де, коли і за яких обставин були ці розмови?
Відповідь: Контрреволюційні розмови зі мною вів мій
364 дядько лікар Ржищівської лікарні Дудченко Дмитро
Іванович і гр-н Ремизовський Іван Борисович, службо­
вець однієї з установ Ржшцева… У розмовах зі мною
Дудченко Дмитро Іванович був дуже обережним, але
свої контрреволюційні настрої він висловлював мені. На
зняття з роботи і виключення з партії ворогів народу
Дудченко сказав: «І хто тільки залишиться у керівниц­
тва? Вчора Гамарник покінчив самогубством. Сьогодні
Черв’яков, а скільки ще буде завтра»… Він розповів,
що йому як лікареві робітники скаржилися на погане
соціальне забезпечення. Дудченко Дмитро говорив про
радянські позики як про засіб «вибивати» гроші у насе­
лення, порівнюючи при цьому радянські позики з цар­
ськими податками. Дудченко говорив, що багато ще є
державних працівників, не задоволених Радянською
владою… Він говорив, що стахановські норми — це нор­
ми сильного робітника і що з ними не кожен робітник
впорається… Дудченко говорив, що є тільки «алілуйщи­
на, славослів’я»… що на з’їздах бояться виступати про­
ти партії, а говорять лише про «монолітність пар­
тії» .Так, говорить Дудченко, партія існувати не може».
Я наважився майже повністю процитувати цей документ
як безцінне свідчення того, про що думали в Стайках
у 1937 році.
Навіть не так важливо, чи це думка дядька Дмитра
Івановича чи самого Дудки. Вже сам факт, що в маленько­
му населеному пункті хтось не лише мав таку точку зору
на перебіг подій, а й висловлював її вголос, певною мірою
змінює наші уявлення про стан тодішньої громадської
думки. Мабуть, не всі були засліплені і не всі залякані.
Звичайно, показання небожа могли коштувати лікареві
Дудченку життя. Але оскільки з дальших матеріалів спра­
ви видно, що Дудка ставився до свого дядька з належним
пієтетом, то можна лише здогадуватися, за яких умов
відбувався той допит. Сам Дудка цієї теми уникає. Каже
лише, що бити його — не били. А втім, існує багато інших
способів фіксувати саме ті показання, які потрібні слідчо­
му і без биття. «Зізнання» не обов’язково «вибивались»,
і взагалі всупереч розхожій думці тодішній НКВС зовсім
не складався з самих тільки катів. Але кожен мав «план
365 по ворогах народу», кожен його виконував у міру своєї
старанності.
Скажімо, підслідний говорить одне, а слідчий записує
в протокол інше, розраховуючи на те, що більшість підпи­
сує їх, не читаючи. А коли читають, то навряд чи здатні
у стані, який ми нині називаємо стресовим, щось зрозумі­
ти з прочитаного.
Дудка подробиць того допиту не пам’ятає. Проте весь
жах політичної ситуації в країні тоді полягав, мабуть,
у тому, що в існування масового підривного руху наймен­
ше вірили самі функціонери НКВС. Хто, хто, а вони добре
знали ціну кожному зізнанню.
— Я розумію, що ви не ворог народу, але ворога народу
з вас будь-що зроблю,— говорив Миколі Григоровичу слід­
чий. І зробив, не докладаючи до цього особливих ста­
рань. Бо чотири листівки Дудка все-таки написав.
За яких же умов учитель з с. Стайки, забутий на той
час Богом і людьми, наважився висловити незгоду з полі­
тикою партД?
У країні дедалі зростала соціальна ейфорія, що відбува­
лася під лозунгом будівництва світлого майбутнього. На
XVII з’їзді партії ще зовсім молодий М. С. Хрущов виго­
лосив типову культову промову, на всі лади вихваляючи
геніального вождя. Виголосив щиро, бо тим самим відби­
вався рівень тогочасної громадської свідомості. А Радек
написав свою суціль апологетичну книгу про Сталіна
«Зодчий соціалістичного суспільства» (що, однак, не допо­
могло йому уникнути табору, де він через кілька років
загинув).
Сталін ставав об’єктом мало не язичеського поклонін­
ня. А в с. Стайки жила людина, котра довірила паперу те,
про що думала, хоч це означало добровільно покласти
голову на плаху.
То був самий пік репресій. Уже на вимогу Вишинсько-
го — «розстріляти скажених собак усіх до одного» стра­
чено Зінов’єва і Каменева. Десь у підвалах Луб’янки заги­
нули Тухачевський, Якір, Уборевич, Корк. По справі анти-
радянського правотроцькістського блоку уже заарешто­
вано Бухаріна, Рикова, Крестінського, які «зізналися» в
найсмертельніших гріхах.
366 Те, що вчинив Дудка за тих умов, і справді було са­
могубством. Що писалося в листівках, які, за визна­
ченням начальника Ржищівського райвідділу НКВС
Кальчицького, «виготовляв» Микола Григорович, видно
з протоколу допиту вчителя А. Ляшенка: «Коли ми
прийшли до Дудки, показував свідок, він розпочав чи­
тати уривки з цого листа. Уривки ці мали явно кон­
трреволюційний характер, оскільки вихваляли ворогів
народу Тухачевського, Якіра та ін. і паплюжили вождя
партії Сталіна», а також вчителів В. Ворощенка та
І. Шестопала. І це було тоді, коли Сталіна обожнювали
всі, навіть мертві.
Простий сільський вчитель Дудка Сталіна не обожню­
вав. Через кілька днів після засудження Миколи Григоро­
вича улюбленець партії Бухарін скаже такі слова на про­
цесі у справі «антирадянського правотроцькістського бло­
ку»: «…Мої контрреволюційні спільники і я на чолі їх ро­
били спробу вбити справу Леніна, яку продовжує Сталін
з таким велетенським успіхом».
Про самого Бухаріна в «листівках» Дудки нічого не­
має. А ось у тому, що Сталін продовжує справу Леніна
з таким велетенським успіхом, він висловив цілком обгрун­
тований сумнів.
Це була не фраза, кинута мимохідь, не політичний
анекдот, пошепки розказаний в курилці.
Це була позиція.
— Звичайно, нікого до повстання у с. Стайках я не
закликав,— зауважив мені Микола Григорович.-^ І те, що
писав про незгоду з політикою Сталіна, лише відбивало
моє розуміння внутрішніх подій. Коли дізнався про те, що
розстріляли кількох уславлених командармів, мене бук­
вально підкинуло…
Так і сказав: «підкинуло». Тобто Сталін повірив сфаль­
сифікованому німецькою розвідкою документу про те, що
Тухачевський — зрадник, а Микола Григорович не пові­
рив. Хоч на той час мав усього сім класів освіти, що
вважалося достатнім для викладання історії в школі.
Не повірив і негайно з цього приводу написав листа,
який був адресований районному агроному Марголіну.
Коли Марголін цього листа одержав, його теж ніби
367 підкинуло, хоч з мотивів, зовсім протилежних тим, які
спонукали до дії Дудку.
У агронома Марголіна було принаймні три виходи:
або згодитися з думкою Миколи Григоровича, або зро­
бити вигляд, що ніякого листа не одержував, або, зреш­
тою, віднести його в райвідділ НКВС. Він обрав тре­
тій. Я не знаю, чи живий зараз Марголін, але те, що
він зробив, за загальнолюдськими мірками — огидне.
На що ж розраховував Микола Григорович, поділив­
шись із давнім товаришем своїми думками? Власне ка­
жучи, ні на що. І та одна «листівка», яку одержав Мар­
голін, і ті три, які не мали ще своїх адресатів, були
приречені опинитись у сейфі молодшого лейтенанта
держбезпеки Кальчевського.
Та навіщо ж було це все?
Я знову хочу ввести події в контекст епохи. За
20 років до того, як прозрів Хрущов, чия мужність ще
належно не оцінена,— він знешкодив і мертвого Сталі­
на, і живого Берію, що, звичайно, було незрівнянно ва­
жче,— у с. Стайки знайшлася людина, котра заперечи­
ла Сталіну.
Отже, Дудка випередив свій час принаймні на два
десятиріччя. Поки з найвищої трибуни в країні не було
вперше розвінчано Сталіна. Потім був зроблений «задній
хід». В «Історії Комуністичної партії Радянського Союзу»,
виданій у 1974 р., зазначається, що жовтневий пленум
ЦК КПРС (1964 р.), який усунув Хрущова і обрав пер­
шою особою в партії Брежнєва, «висловив непохитну волю
суворо зберігати і розвивати ленінські норми партійного
життя і принципи керівництва». А все, що накоїв в країні
Сталін, обережно кваліфікувалося лише як зловживання
владою. Так що Дудка випередив свій час майже на
півстоліття, доживши до тих днів, коли Сталіна було
розвінчано вдруге і, слід сподіватися, це остаточно.
Того ж самого дня, коли надійшов «сигнал», за Дудкою
приїхали, скрутили йому руки за спину і кинули в камеру
попереднього ув’язнення, що навпроти церкви, де Миколу
Григоровича хрестили. Збереглася вона й донині. Не
Луб’янка, звичайно, але свою функцію теж виконувала, як
належить. Людина — винна вона чи невинна на цій стадії
368 розслідування, ще невідомо,— висмикувалась із звичайного
соціального середовища і потрапляла в скотські умови.
Отож сидить Дудка навпроти церкви і чекає на роз­
стріл. Тоді розстрілювали взагалі нізащо. А у його справі
в наявності чотири примірники кричущого компромату,
який пече руки не лише агроному Марголіну, а й самому
молодшому лейтенанту держбезпеки.
«Розстріляють»,— вирішив Дудка і вперше з того дня,
коли почав складати крамолу, злякався. Адже тоді йому
було лише двадцять три роки. І він робить заяву, що звів
наклеп на вождя товариша Сталіна лише для того, щоб
потрапити до табору, бо в нього був невпорядкований
побут, а у таборі є хоч дах над головою і регулярно го­
дують. Оскільки ж ніякого більш-менш прийнятного пояс­
нення своєму вчинку знайти не міг, вигадав отаку версію,
над якою, мабуть, посміялись і в НКВС. Що ж до своєї
житейської невлаштованості, то йому згодом була надана
можливість належним чином оцінити побут Колими.
Приборкати Миколу Григоровича було неважко За нього
не заступалась світова громадськість, як, скажімо, за жер­
тви гучних політичних процесів, які тоді відбувалися в Мос­
кві і на яких хоч зберігалася видимість дотримання кримі­
нально-процесуальних норм. З Дудкою було просто: як
сам розповідає, вже на першому допиті на нього навісили
ярлик «ворога народу», з,яким прожив півстоліття.
Що, власне кажучи, означає «ворог народу», у Стайках
до ладу ніхто не знав. Але сама по собі ця вигадка нале­
жить до непересічних. Бо якщо Дудку судили б за опір
політиці Сталіна, то в очах декого він міг набути ореола
правдолюба і страстотерпця. Ну, а коли оголосили, що
Микола Григорович проти народу, то він став ворогом всіх
і кожного окремо.
Так, ніхто, напевно, не знав, за якими саме ознаками
слід виявляти антирадянські елементи на селі, але оскіль­
ки це була чергова загальнодержавна кампанія, то, як і на
кожну кампанію у Стайках, відгукнулись охоче.
Звичайно, одного Дудки для успішної звітності про
боротьбу з ворогами народу було не досить. І тому схопи­
ли ще кількох місцевих учителів. Отак у малому населе­
ному пункті Стайки, котрий не можна відшукати не лише
13 1 — 173 369 на жодному глобусі, а й на географічній карті України,
викрили згуртовану антирадянську групу, яка становила
велику небезпеку для існуючого ладу.
Розслідування розгорталось успішно, бо перелякані під­
слідні ладні були засвідчити все що завгодно. Як наслідок
у справі з’явився такий документ:
«Постанова
с. Ржищів 28 жовтня 1937 р., уповноважений Ржищівсь-
кого райвідділу НКВС УРСР Сивозалезов, розглянувши
матеріали про злочинну діяльність гр. Дудки Миколи
Григоровича, 1914 р. народження, яка виявилась у тому,
що Дудка Микола Григорович, будучи контрреволюційно
настроєний, виготовляв і поширював контрреволюційні
листівки із закликом до повалення Радянської влади,
вербуючи і готуючи групу людей для спільної контррево­
люційної діяльності» і т. д.
Отже, постановою оперуповноваженого Сивозалезова
було порушено кримінальну справу ще проти чотирьох
учителів — А. Ляшенка, І. Шестопала, Ю. Полякова, В. Во-
рощенка.
У всіх чотирьох зробили обшук, з приводу чого було
складено відповідні протоколи, де у графі «що вилучено»
зазначалось:
у Ворощенка — «конспекти з хімії»;
у Полякова — «нічого немає»;
у Шестопала — «нічого немає»;
у Ляшенка — «нічого немає»,
Тобто нічого немає, що могло б мати значення у спра­
ві. Вивчивши конспекти з хімії, оперуповноважений Сиво­
залезов явної антирадянщини в них не виявив. Що не
завадило йому взяти Ворощенка під варту так само, як
і його колег. Таким чином, майже вся інтелігенція с. Стай-
ки опинилася за гратами, що, безумовно, свідчило про
успіх місцевих органів у викоріненні крамоли.
Так, докази були непотрібні, оскільки Вишинський про­
голосив презумпцію невинності «буржуазним мотлохом».
Хоч був освіченою людиною і, безумовно, не міг не знати,
що цей фундаментальний прингщп права був сформульова­
ний ще в Дигестах Юстиніана, датованих VI ст. до н. е., і
саме з тих пір вважається безцінним надбанням людської
370 культури. Але за цим принципом людина вважається
невинною доти, доки не доведена її провина. Виходячи
з цього не можна було б розстріляти або заслати на
Колиму жодного «ворога народу». І тоді Вишинський
у своїй книзі «Теорія судових доказів» висуває тезу
про те, що «вимоги закону можуть суперечити вимогам
живого життя», що є не чим іншим, як проповіддю
войовничого беззаконня.
Жодних доказів не було, але за «вимогами живого
життя» заарештували і лікаря Д. І. Дудченка. Він був
винний вже в тому, що доводився дядьком Миколі Гри­
горовичу. Попередньо примусили Дудку дати на нього
компромат.
Залишили у спокої лише маму Дудки — Любов Олек­
сіївну, котра через свою святу простоту навряд чи мог­
ла становити інтерес для іноземної розвідки. До речі,
це була єдина людина, яку . не змогли залякати на слід­
стві.
Здавалося, що весь світ збожеволів. Не тільки слідчі, що
торочили таке, чого не почуєш в гарячковому стані,
а й самі судді, які споконвіку вважались жрецями неупе­
редженості і завжди були останньою надією всіх неспра­
ведливо обвинувачених. Що збожеволіли й адвокати, котрі
за відповідний гонорар мали обстоювати інтереси своїх
підзахисних, але не лише кидали їх напризволяще, а й, по
суті, допомогали звинуваченню.
Усі учасники «контрреволюційного підпілля» з с. Стай­
ки, яке складалося з п’яти вчителів і одного лікаря, знову
ж таки у значно зменшеному масштабі ніби відтворювали
долю розгромленої московської інтелігенції. Я читав сте­
нограму процесу «антирадянського правотроцькістського
блоку» і, звіряючи її з нашою провінціальною справою, був
вражений деякими збігами:
Із стенограми процесу в справі «антирадянського пра­
вотроцькістського блоку»,-засідання 2 березня 1938 р.:
«Гринько (нарком фінансів.— Авт.):
— На довіру я відповів зрадою, чорною, як ніч, і партії,
і батьківщині, і Сталіну… Я наважусь сказати про мою
радість з приводу того, що нашу злочинну змову роз­
крито!»
13* 371 Та радів з приводу викриття не лише колишній нарком-
фін. Раділи геть усі, кого серед ночі витягували з ліжка.
Із справи про «контрреволюційну організацію в с. Стай­
ки»:
«Дудка. Я дуже задоволений, що разом з цією компа­
нією не встиг продовжити свою діяльність, оскільки був
своєчасно заарештований».
У Москві, як і в Стайках, обвинувачені на кожному
кроці відмовлялися від своїх попередніх показань.
Із стенограми процесу в справі «антирадянського пра-
вотроцькістського блоку», засідання 3 березня 1938 року:
«Крестінський (заступник наркома закордонних
справ.— Авт.):
— Учора під впливом миттєвого гострого почуття
уявного сорому я не в силах був перед лицем світової
громадської думки сказати правду, що я весь час вів
троцькістську боротьбу».
Тепер стало відомо, що у перерві між судовими засідан­
нями Крестінського катували. Чи катували вчителя Воро-
щенка, я не знаю, але на черговому допиті він теж говорив
протилежне тому, що показував напередодні.
Із справи про «контрреволюційну організацію в с. Стай­
ки»:
«Ворощенко: Так, я слідчому на першому допиті дав
неправдиві показання. Я справді був присутній, коли
Дудка Микола у присутності вчителів Шестопала і Поля­
кова читав контрреволюційного змісту листівку, в якій
вихваляв ворогів народу Любченка, Якіра, Тухачевско­
го, Троцького і паплюжив ім’я вождя партії товариша
Сталіна, тим самим зводячи наклеп на радянську
дійсність».
Отже, вчитель Ворощенко — і не будемо, виходячи з ві­
домих нам фактів, його надто суворо нині засуджувати —
не лише «підставив» Миколу Григоровича, а й двох інших
учителів — Шестопала і Полякова.
У свою чергу Микола Григорович теж ніби не щадив
своїх колишніх колег, вправляючись у таких свідченнях.
З протоколу допиту М. Дудки:
«…замість того, щоб викрити мене, поставити мене на
правильний шлях, з якого я схибнувся, не зробили цього,
372 а, навпаки, Ляшенко схвалював мій настрій, висловлений
в листі…Шестопал лише попередив мене, «що з такими
листами слід бути обережнішим!» І тим самим дав зрозу­
міти, щоб я свою контрреволюційну діяльність більш
законспірував… » і т. д.
І тільки Ремизовський, про якого я вже згадував, зберіг
почуття власної гідності, сказавши про Дудку: «Судячи
з його розмов, він був цілком радянською людиною».
Недарма кажуть, що витоки наших вчинків слід шукати
в нашому минулому. Ще десь за рік до того, як Микола
Григорович заходився виготовляти антисталінські листівки,
він був курсантом Московського танкотехнічного учили­
ща. Але танкістом йому стати не судилось. Якось його
запросили до начальства і поцікавилися, що він мав на
увазі, коли в курилці висловив незадоволення товаришем
Сталіним. Тоді Миколу Григоровича послали на психіат­
ричну експертизу. Бо яка ж нормальна людина може
сказати подібне про кращого друга Радянської Армії. Ек­
сперти визнали його цілком нормальним. Але, щоб не
роздувати справу, Дудку з училища відрахували як такого,
у якого недостатній бойовий дух.
Судила Миколу Григоровича та його «спільників» спец-
колегія Київського обласного суду. Як розповідає сам
Дудка, у залі судових засідань було двоє дверей. Одні вели
в зал, другі із залу — на Колиму.
Після оголошення обвинувачення головуючий пропонує
дати показання по суті справи, і Микола Григорович
несподівано заявляє, що свого дядька Д. І. Дудченка
обмовив, що ніякого контрреволюційного впливу він на
нього не справляв і всі заборонені думки — це його власні,
а приписав він їх Дмитру Івановичу тому, що його приму­
сив слідчий.
Але з причин, що їх зараз встановити неможливо,
Дудку, котрий раптом став некерованим, у підвал не
кинули. Чи то постать виявилася не досить одіозною, чи
то слідчий втомився.
Одним словом, як би то не було, а лікаря Дудченка
Микола Григорович цого разу врятував. Суд виніс йому
виправдувальний вирок, що було рідкісним не лише тоді,
а й вважається рідкісним й донині. Та через кілька місяців
373 його розстріляли за участь у міфологічній «Спілці визво­
лення України».
Сам Дудка одержав десять років Колими. Безумовно,
йому неабияк пощастило. Бо листівки, де паплюжилось
ім’я товариша Сталіна, вважалися таким смертельним
гріхом, що за них і розстрілу було мало. І все ж таки
обійшлося. Всього десять років Колими! А інші підсудні
одержали і того менше, в основному за те, що знали
про листівки, але не повідомили кого слід.
І ще важливо зважити на те, що по статті, за якою
його обвинувачували в організаційній діяльності, спря­
мованій на повалення Радянської влади, Дудка був ви­
правданий. Йому інкримінувалася тільки антирадянська
пропаганда.
Отже, лише тому, що Микола Григорович уголос ска­
зав те, про що думав, кинули його у зону вічної мерзло­
ти, обгороджену колючим дротом. І він категорично не
згоден з тим, що життя за цих умов було виживан­
ням. На його думку, виживання передбачає, що людина
або група людей, опинившись в екстремальних умовах,
прагне будь-що утриматись «по цей бік». Утриматись
навіть тоді, коли, здається, вже вичерпаний весь запас
міцності, закладений в людину природою.
На копальні «Качиній» і в таборі, що її обслуговував,
навпаки, як правило, не виживали.
Хоч попри всі розхожі уявлення, цей табір зовсім
не був задуманий як фабрика масового знищення. Тут
не було крематоріїв і на пам’яті Дудки нікого не роз­
стрілювали. Тут нікого навмисне не морили голодом. На­
віть обморожені і дистрофіки вмирали своєю смертю. Не­
зважаючи на те, що користі від них не було ніякої, хліб
і баланду на даний контингент виписували за нормами.
Тим більше, табірна адміністрація мала всіляко оберіга­
ти кожного ув’язненого, бо копальням конче потрібна була
дармова робоча сила. Репресивна машина виробляла її
вдосталь. Але етапування на Колиму коштувало дорого —
зокрема ешелон з Дудкою йшов понад два місяці до
Владивостока, а потім ще пароплавом,— і тому надійшла
команда «берегти кадри». Які, сказав товариш Сталін,
вирішують усе.
374 Вони, безумовно, витримали б і ще важчу працю, і ще
більші морози, якби зрозуміли те, що з ними відбуваєть­
ся. У Дахау чекали на маршала Жукова. На копальні
«Качиній» були в полоні у своїх, і чекати визволителів
було нізвідки.
— Ми вмирали не тому, що нас вбивали, а тому, що
ми не хотіли жити,— говорить Дудка.
Напевно, Колима була обрана як табірна Територія
передусім тому, що тут виявили багаті родовища зо­
лота. І вже само по собі вийшло, що колимський холод
став додатковою мірою покарання, принижуючи людську
гідність не менше, ніж сам режим.
Микола Григорович Дудка, який тяжіє до літературного
слова, уривками пише спогади. На одному з зошитів
заголовок: «Мої записки, нотатки і курсиви». І хоч дещо
тут під явним впливом Варлама Шаламова, Анатолія
Жигуліна, Івана Іванова та інших літераторів-колимчан,
редагувати Миколу Григоровича, звичайно, резону не­
має. Ось дещо із записок М. Дудки: «Так, я чомусь
вижив. На відміну від безлічі моїх товаришів, котрі падали,
як мухи, і котрим доля уготовила лягти під сопку з фанер­
ною биркою на лівій нозі з особистим номером. Яка іронія
долі! Тут, у вічній мерзлоті, тіла їх збережуться наза­
вжди. Безсмертя за межами життя».
У своїх спогадах Микола Григорович так змальовує
умови життя засланців: «Спочатку ми жили у кількох
брезентових наметах по двісті чоловік у кожному. У цен­
трі розжарена металева бочка-грубка, вогонь в якій під­
тримується цілодобово. Але, незважаючи на це, шапка,
яка на ніч не знімалася, на час побудки примерзала до
брезенту».
Холод був не лише табірним вихователем, а й охоронни­
ком. Утекти з Колими було неможливо. «Здається, Сталін
п’ять разів тікав із заслання. Тепер не відкидається
можливість, що йому з якихось причин допомагали тюрем­
ники. Якщо ж ні, то робимо висновок, що царська в’язни­
ця не була нездоланною. Цей недолік каральної системи
«кращий друг радянських ув’язнених» враховував. Утекти
з його таборів було неможливо. Хоч у нас спроба бу­
ла. Намагались піти через Якутію. Та вони навіть не
375 встигли замерзнути. На них полювали, як на диких звірів,
з собаками, і те, що залишилось від їхнього одягу і від
їхньої шкіри, я бачив на табірній лінійці».
Якось Дудка не привітався, як належить, з тутешнім
адміністратором. Не звернувся до нього за формою «гро­
мадянин начальник», за що був вміщений в ізолятор
суворого режиму на три доби. Покарання для покара­
них. Ось як він згадує про це: «Надворі ЗО °—40 °. В ізо­
ляторі так само. Площа 3×3,5 метра. «Заходь»,—наказує
конвоїр, і двері за мнЬю зачинилися, брязнув замок. Як
же вижити? Рішення приходить відразу. Рухатись, хоч
і тісно тут, але рухатись. Рухатись безперервно, без
зупинки. До знесилення. З кутка в куток, краще по
діагоналі, більше кроків. Туди — сюди. Назад — упе­
ред. Як ходять звірі в клітці. Але це не все. Треба ще
обманути час. Треба, щоб витримала психіка. Читати
вірші. Не вдумуючись, по тисячу разів один і той же
рядок. «Однажды в студеную зимнюю пору», «однажды
в студеную зимнюю пору»…
Попри вимоги політекономії, функцію загального еквіва­
лента в таборі виконували не гроші, а хліб. Навіть біль­
ше — він був тут мірою життя.
У «Качиній» Дудка видобував золото. А втім, саме слово
«золото» виголошувати категорично заборонялось, треба
було говорити «метал». Так от, той, хто давав стільки
металу, скільки передбачалося за нормами, звичайно, одер­
жував більше хліба, ніж доходяга. І утворювалося зачаро­
ване коло: чим менше хліба, тим більше виснаження
і відповідно менший видобуток.
У Дудки з металом було більш-менш все гаразд, а отже,
і з хлібом. Від товаришів по нещастю він засвоїв кілька
технологічних премудростей. Коли в породу закладали
вибухівку, він вже знав, що це його час. Ледь розвіювався
амонітний газ, біг з напарником лавою, уважно вдив­
ляючись в лінію спаю. Вона довго тягнулась паралельно
покрівлі, доки не падала вниз. На мові геологів це зветься
провалом. Саме тут, у провалі, нагрібаєш в лоток —
і швидше на-гора, де в так званому тепляку здійснюється
промивка. Найчастіше його старання винагороджувалося
додатковим хлібом.
376 Та заробити його ще зовсім не означало, що з нього
можна буде неодмінно скористатись. «Коли наставав час
роздавання баланди й хліба, треба було виявляти макси­
мальну пильність. Інакше вирвуть. Вихід один — негайно
їсти з двох рук (або під ковдрою), з’їсти все до ос­
таннього доважка, до останньої крихти, щоб дожити
до наступного роздавання».
Я зовсім не маю на меті особливо наголошувати на
колимській екзотиці, тобто — на табірних жахах. І ли­
ше намагаюсь зрозуміти, чому Микола Григорович все
ж таки залишився живий,, бо і справді ймовірність цього
була дулсе мала.
Центральна постать у зоні — нарядник. Тут він — бог,
цар і табірний начальник. Як правило, вони комплектува­
лися з кримінальників-рецидивістів. І, як каже Дудка, ще
не народився той ув’язнений, котрий перед розводом на
роботу міг сховатись від нарядника. З пам’яті його посту­
пово стираються обличчя табірних офіцерів, конвоїрів,
охоронників. І тільки нарядник може донині з’явитись уві
сні а усій своїй реальності. Його і без того хворий хребет
не раз зазнавав ударів нарядницького чобота.
Розпитуючи Миколу Григоровича про копальню «Качи­
ну» та її вимушених старателів, я всіляко намагався
витягти з нього спогад, котрий міг би хоч якоюсь мірою
«врівноважити» його оповіді про жахливий табірний по­
бут. «Невже,— питаю,— за десять років перебування на
Далекій Півночі нічого не залишилось в пам’яті, крім
братських могил і кам’яних карцерів?»
Микола Григорович сумлінно морщить лоба. «Ось візь­
мемо саморубів. Коли до в’язня приходило відчуття, що
черговий змах кайла може коштувати йому життя, він
відрубував собі пальці, а то і руку. Сподіваючись хоч на
тимчасове звільнення від роботи. І уявіть собі, що були
лікарі, які відповідні звільнення надавали. Поки не вийшов
наказ про те, що будь-яке каліцтво не є підставою для
невиходу на роботу». Ось такий оптимістичний спогад.
Але Дудка вижив не лише завдяки хлібові. І, як сам
пояснив мені, він вижив в основному завдяки природному
відчуттю — гострій цікавості. Є люди, які за складом
душі — дослідники. І їх завжди цікавить життя в усіх його
377 проявах, в тому числі і за колючим дротом. Боронь Боже,
нам опинитись на їхньому місці. Але у них не було вибо­
ру, і вони пройшли свій каторжний шлях гідно. У тому
числі і Микола Григорович Дудка, який доживає свій вік
у Ржищеві. На жаль, далеко не в найкращих умовах. Не
можна без гіркоти читати його записки і курсиви.
«У чомусь на Колимі було краще, ніж на волі. Ледь
я звільнився з табору, як почались мої мандри по рідній
землі, справжнє ходіння по муках і страшно принизливе
звання «колишній»… Мов холера, чума, проказа… Ось і
знайшлось слово: «прокажений».
Ще два роки після звільнення Дудка працював на
Колимі по вільному найму. І потім подався до Ленінграда,
де мав намір влаштуватись у знайомих. Та де там! Його
запросили до міліції, запропонувавши залишити місто
протягом 24 годин. Якщо ж не залишить, повернеться
туди, звідки прибув. І оскільки міліція не та організація,
де схильні до жартів, Микола Григорович негайно скорис­
тався з даної йому поради.
Після Ленінграда зробив спробу осісти ще в трьох
містах, з тією лише різницею, що звідти йому треба було
ретируватись вже протягом 12 годин. Тому що ближче,
ніж на 101 кілометр, до ряду населених пунктів наближа­
тися права не мав.
Знайшов собі притулок на Волховбуді, на торфопід­
приємстві, де умови праці були не кращі за колимсь­
кі. Потрапив у лікарню.
— У таборі я був свій, а на волі став чужий,— коротко
констатує Микола Григорович. І я не відразу зрозумів, що
це самооцінка всього його післятабірного життя.
Батьківський дім був у Ржищеві. Де згодом і з’явився,
не маючи нічого за душею, крім довідки № 5724/2 про
звільнення, найдорожчого на той час для нього документа,
де зазначалося, що в разі загублення не поновлюється, за
посвідку на проживання не править, і де фотографію
звільненого чомусь наклеєно на тому місці, де згідно
з позначкою має бути відбиток пальця правої руки. Ось
з такою довідкою і почав Дудка звикати до неквапливого
тутешнього життя.
Що таке «ворог народу», односельці не знали. Але,
378 незважаючи на це, ставились до нього не стільки пі­
дозріло, скільки поблажливо, як споконвіку ставились
на слов’янських землях до колишніх каторжників. Хоч
були і такі, що про всякий випадок обходили його.
Мабуть, у тих, хто повернувся з Колими і не зміг
протягом десятиріч відновити своє добре ім’я, склався
певний табірний комплекс. Звичайно, про всіх не скажу,
але у Дудки явно залишилось упередження проти лю­
дей у форменому одязі. Він зізнався мені, що ніколи
не може позбутися відчуття, що за ним постійно —
конвой.
У чомусь Дудка, безумовно, надломився. У погляді
прохоплюється настороженість, не любить зачинених
дверей і взагалі замкнутого простору. Не любить кабінетів,
де за все своє довге життя нічого, крім приниження, не
відчував.
Взагалі за характером Микола Григорович, безумовно,
гострий полеміст і сперечальник. У свій час не побоявся
сперечатись із самим товаришем Сталіним. Але боляче
спостерігати, як легко він поступається у будь-якому
спорі, не наполягає на своїй думці, хоч нині за це і
не належить Колима. Життя явно зіграло з ним злий
жарт. Сказав мені не без іронії, що будь-яка людина
з папкою під пахвою сприймається ним як начальник.
І, незважаючи на все це, Микола Григорович людина на
диво, як тепер кажуть, комунікабельна. У нього аніскільки
не згас інтерес до навколишнього світу, не виявляється
найменших ознак соціальної апатії, що, відверто кажу­
чи, було б цілком природним. 50 років прожити з відчут­
тям, що ти людина другого сорту, тут, згодьтеся, привід не
тільки для апатії, а й для озлоблення.
Із зрозумілих причин Микола Григорович надзвичайно
чутливий до найменших виявів уваги до нього. Реакція на
це, відверто скажемо, неадекватна. Навіть ніяково слуха­
ти, як він згадує про завідуючу якимсь київським архівом,
котра зняла трубку і зателефонувала кудись, щоб дістати
інформацію щодо документів, потрібних Миколі Григо­
ровичу для пенсії. Власне кажучи, виконала найелементар­
ніший службовий обов’язок. Але він згадує про цю незви­
чайну жінку із справжнім захопленням, бо до цього
379 обійшов дванадцять кабінетів і лише в одному поба­
чив співчуття.
Колима не вичерпалась для нього отими десятьма рока­
ми, які відбув день у день. Прокляття табору тяжіє над
ним і сьогодні.
Я не знаю, ким би став Дудка, якби не табір. Одне
безспірно, що свій, сказати б, духовний ресурс він так і не
вичерпав. Змолоду прагнув до вчительської кафедри, але
так і залишився самоуком, бо в інститут його, звичайно,
не прийняли б.
Коли приїхав у Ржищів, зробив спробу влаштуватись
у колгоспі на пасіку. Ще у дядька навчився працювати
з бджолами. Спочатку не взяли. Але згодом таки влашту­
вався. Доглядав 250 бджолосімей. За оцінками односель­
ців, мед качав добре. Але під якимось приводом його
незабаром звільнили з роботи. Коли запросили в школу
читати основи сільського господарства, дехто з учителів
застерігав директора: «Та він же «ворог народу».
Йому все-таки вдалося закінчити Всесоюзний заочний
сільськогосподарський технікум. І ось уже запрошення
в Київську обласну контору бджільництва на посаду стар­
шого зоотехніка. їздив по районах, виявляв порушен­
ня. Тільки той, хто пройшов Колиму, навряд чи здатний
на командирські нотки. Микола Григорович кидає контору
і повертається на пасіку. Але коли був запрошений в Мос­
кву, на ВДНГ, у готель його не пустили. Щось адміністра­
тору не сподобалось в його паспорті.
Принизливе буття Миколи Григоровича, в яке його
штовхало давнє засудження, навряд чи зазнало істотних
змін і сьогодні. Чомусь наша висока громадська чуйність,
яка з такою силою поширюється на мертвих, далеко не
завжди враховує запити живих.
Чи не тому, що з мертвими легше? Не треба дивитись
їм в очі, не треба відшкодовувати їм збитки і взагалі
терзатись докорами совісті.
Ні, давайте не будемо робити вигляд, що в усьому
винний лише сам Сталін. Бо Сталін особисто про Дудку
нічого не знав. Але він мав стільки помічників, які діяли
зовсім не за примусом, що вони добрались і до
нього. З мовчазної згоди всіх. Так що, називаючи речі
380 своїми іменами, перед ним завинило все сус­
пільство. І не лише в тому, що 10 календарних років
тримало на Колимі. Відтоді все життя Миколи Григо­
ровича пішло під укіс, чим він, безумовно, має завдя­
чувати цілеспрямованій діяльності багатьох людей, кот­
рі через свою некомпетентність, жорстокість або, на­
впаки, повну байдужість звели його на старість до
жалюгідного існування.
У 1967 р. М. Г. Дудка вперше звернувся до Генерально­
го прокурора СРСР у справі своєї реабілітації. Йому
чомусь видалося, що це саме той виток вітчизняної історії,
коли можна сподіватися на справедливість. Через деякий
час одержав таку відповідь: «Повідомляю, що Вашу заяву,
адресовану Генеральному прокурору Союзу PCP з питання
реабілітації, розглянуто прокуратурою Київської області
і залишено без задоволення.
При перевірці встановлено, що Ви правильно були за­
суджені в 1938 році.
Підстав для реабілітації немає.
Пом. прокурора Київської області,
радник юстиції
М. Коритова».
Як же так? Людина ще за життя Сталіна висловила
рішучий протест проти необгрунтованих репресій! І визна­
ти, що вона за це засуджена правильно, це все одно, що
виправдати каральну політику 1937—1938 років!
йому знадобилося рівно 20 років, щоб з огляду на нову
обстановку в країні наважитися на нове клопотання. Але
у селище Ржиіців надійшла аналогічна відповідь, датована
щ вже 15 січня 1988 року.
Отже, безумовно, створився певний юридичний ПрЄЦЄ‘
дент. З одного боку, Микола Григорович був засуджений
за законами свого часу, коли протест проти внутріш­
ньої політики, безумовно, можна було кваліфікувати яі
дії, спрямовані на підрив Радянської влади. З другогс
боку, з точки зору нині діючих правових норм ці репресі
визнані необгрунтованими. І якщо закон не усуває кара
ність діяння, то він має зворотну силу.
Настав вже час докладніше ознайомитись нам з тек
381 стом, який вийшов понад 50 років тому з-під пера Миколи
Григоровича і який так дорого йому коштував, фактично
перекресливши все життя.
Спробуємо ж уявити собі, що відчула М. Коритова,
узявши в руки (1967-го року!) листа Миколи Григоровича
до агронома Марголіна.
«Я не можу мовчати в той час, коли гучно кричать
інші».
Лист цей — великий, тому наводити його повністю не
будемо. Але якщо ми сьогодні болісно вчимось гово­
рити не лише напівправду, а всю правду, варто дати
портрет Миколи Григоровича зовсім без гриму, із збе­
реженням усієї його лексики і стилю.
«Я не можу мовчати і тому, що органічно не терплю
радянської дійсності. Іскрою, що запалила й до цього
досить сухий матеріал, став цілий ряд самогубств на­
ших вождів, гріхопадінь великих державних мужів, сла­
ветних військових стратегів… ні, не гріхопадінь, я обмо­
вився, їх не розстріляли, їх по-звірячому вбили сталі­
нські послушники, грузинофіли».
На перший погляд маніфестальна заява Дудки про
те, що він ненавидить радянську дійсність, і донині мо­
же бути поставлена йому у вину як ворожа вихват­
ка. Але вчитаємося далі в текст його саморобної відоз­
ви і зрозуміємо, що, на думку Миколи Григоровича,
тогочасна радянська дійсність — це «не диктатура про­
летаріату, це не диктатура партії — диктатура Сталіна».
Якщо ж знову зважити на те, що це відкрито сказано
в 1937 р., то перед мужністю Миколи Григоровича схи­
лимо голову.
У Прокуратурі республіки рівно через півстоліття піс­
ля засудження зробили серйозний аналіз справи і впер­
ше дійшли висновку, що М. Г. Дудку покарано безпід­
ставно. Що він зовсім не мав намір кликати «Русь к то­
пору» і лише в такий спосіб висловив свій рішучий
протест проти хвилі беззаконня, яка затопила країну. І що
явно невдалі рядки, які прохопились в листі Миколи
Григоровича 50 років тому, не можуть бути підставою для
довічного переслідування людини, котра всім своїм наступ­
ним життям виявила повну лояльність до існуючого ладу.
382 Отже, вивчивши кримінальну справу Дудки, Прокурату­
ра УРСР в особі заступника прокурора С. X. Литвинчука
заявила протест в порядку нагляду на вирок від 26 лютого
1938 року. Протест розглядав пленум Верховного суду
УРСР.
31 травня 1988 р. до Ржищева було надіслано довідку на
бланку Верховного суду УРСР.
«Постановою пленуму Верховного суду УРСР від
20 травня 1988 р. вирок від 26 лютого 1938 р. щодо
Дудченка (Дудки) Миколи Григоровича, який працював
вчителем середньої школи в с. Стайки Ржищівського
району Київської області, скасовано, а кримінальну справу
на підставі п: 2 ст. 6 КПК УРСР припинено через відсут­
ність в його складі злочину.
Гр. Дудченко (Дудка) М. Г. по даній справі реабілітова­
ний. у
Заступник голови судової колегії
в кримінальних справах Верхов­
ного суду УРСР
г. М. Омеляненко».
Поставлено останню крапку в справі, яка тривала з
1937 по 1958 рік. Хоч з величезним запізненням, але все-
таки людині повернуто добре ім’я ще за її життя.
У грудні 1991 р. Миколі Григоровичу минуло сімдесят
сім років.
Ні, не озлобився, не став байдужим, не згас.
Хоч відверто кажучи, й досі залишається пасинком
своєї Батьківщини. А він людина, перед якою ми всі
в невідплатному боргу.

Категорія: Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.