Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

ДМИТРО ТАБАЧНИК — РУЙНІВНИК, І БУДІВНИЧИЙ

В нашій плутаній і строкатій, надзвичайно різноликій
і жорстоко підстриженій під догматично-ідеологічний гре­
бінець, не до кінця пізнаній та ще й здебільшого прихова­
ній від нас вітчизняній історії останніх присмерково-
тоталітарних десятиріч існувало чимало таких парадок­
сальних персонажів, таких невпізнавано-мінливих поста­
тей. Вони при одних політичних вітрах мали одні погляди
і обличчя, при зміні ренесансу 20-х чи відлиги 60-х, на злі
бурі 30-х чи сльотавий застій 70-х років — діаметрально
змінювали їх у залежності від моменту, від політичного
клімату, від смаків та пристрастей чергового можновлад­
ця. Мінялися течії, і вчорашній архітектор на ниві куль­
турного будівництва ставав несамовитим сапером-підрив-
ником, орач чи будівельник перетворювався на палія
результатів власної праці. Ці маленькі й великі, дволикі
й багатоликі місцеві боги та божки були (чи намагалися
бути) завжди у першій шерензі, завжди крокували під
бравурні марші. І поступово втрачали не лише обличчя,
а й людські риси, перетворюючись на пошарпаних і жалю­
гідних маріонеток в театрі історії. Серед них були й люди
обдаровані, поза сумнівом, талановиті та яскраві. Але
метушня на догоду кон’юнктурі руйнувала їх, ставала
385 нездоланною трагедією всього життя, коли від людини-
маріонетки відверталися і друзі, і вороги.
Частина з них, побувавши спочатку в ролі обвинувачів,
згодом трагічно загинула з тавром «ворог народу», пе­
ретворившись на жертву кривавої сталінської диктатури
і вакханалії терору. Імена їхні канули в куряву архівних
документів, у пожовклі сторінки сірих тек з грифом «ціл­
ком таємно». І розповідь наша зараз саме про одну
з таких трагічно-парадоксальних, нещасних і жорстоких,
зловісних і зраджених постатей українського «відроджен­
ня» 20-х років, про людину, яка була водночас і невтом­
ним будівничим, і не менш невтомним руйнівником рідної
культури.
Андрій Хвиля. Чи багатьом сьогодні знайоме це ім’я?
Навряд. І чи не є це ще одним, зайвим, свідченням небла­
гополучного, а то й трагічного становища з нашою істо­
ричною пам’яттю? Адже історія — це не тільки цифри,
події, рішення з’їздів, конференцій та пленумів, тобто
позитивістське нагромадження фактів’, а це насамперед
долі і вчинки людей, їх боротьба і помилки, їх трагедії
і злочини, без яких немає життя суспільства, живої
тканини історичної пам’яті народу.
Саме ім’я Андрія Хвилі — одного з найвідоміших на
Україні у 20—30-ті роки партійних та державних діячів —
щільно пов’язане з перипетіями культурного будівництва
в республіці, з погромами літератури, до яких він доклав
руку, з фабрикацією величезної справи-монстра «українсь­
кої контрреволюційної націоналістичної організації» у
1936—1937 рр., у якій кримінальні злочинці в мундирах
слідчих НКВС відводили йому одну з провідних ролей.
Виступаючи на серпневому (1937 р.) пленумі ЦК
КП (б) У, С. В. Косіор з перших слів приголомшив при­
сутніх:
«Товариші! Коли були розкриті контрреволюційні органі­
зації правих і троцькістів і у Москві, і у цілому ряді інших
організацій, в тому числі у нас на Україні, коли була
розкрита організація Якіра, яку очолювали Якір, Попов,
Шелехес та інші, тоді для нас було цілком ясно з цілого
ряду показань, що всі ці контрреволюційні організації
діяли в блоці, єдиним фронтом і працювали на одного
386 хазяїна — на германський, німецький, фашизм, на японців
і т. п. Одним словом, всі вони працювали на фашистські
держави і готували поразку нашій країні на випадок
війни. І ось тоді нам всім здавалося дивним, що в цьому
ланцюгу контрреволюційних організацій не видно однієї
дуже суттєвої організації, однієї суттєвої ланки — укра­
їнської націоналістичної ланки… Здавалося зовсім дивним
і неймовірним, щоб тут не було цієї самої ланки — ук­
раїнської націоналістичної ланки. Вона мала бути. І ось
лише тепер операцією органів НКВС під керівництвом
тов. Лєплевського на Україні ми, ми цю ланку розкрили…»
Так, генеральний секретар першим привселюдно поста­
вив собі в заслугу фабрикацію разом з енкавеесівцями,
з єжовськими катами вигаданої організації націоналіс­
тів. Кому першому спала на думку «блискуча ідея» поєдна­
ти колишніх боротьбистів — членів Української комуніс­
тичної партії, прийнятий ще навесні 1920 р. до КП(б)У,
з так званою «змовою військових», щоб створити велико­
масштабну справу і вислужитися перед сталінською бан­
дою, Єжову, Косіору, Балицькому — наркому внутрішніх
справ У PCP в 1934—1937 pp., або комусь іншому, встано­
вити сьогодні майже неможливо. Вважаємо, що після
страшних процесів 1936 р. на цю підлість було націлено
багатьох, особливо керівників республіканських та облас­
них установ НКВС, які знайшли справжній золотий клю­
чик для блискавичної кар’єри — розкрита «змова» і дорога
до нових чинів і нагород відкрита й розчинена. Звичайно,
ніякої націоналістичної організації серед колишніх бороть­
бистів не існувало. Але якщо немає, треба злампічити.
Прийоми були відомі, тож за «справу» взялися з розма­
хом, добрали імена людей популярних, талановитих. Поча­
лася ця катівська «операція» ще у 1936 році. Першою
жертвою державного масштабу став, на наш погляд, член
ЦК КП(б)У, начальник Управління у справах мистецтв
при Раднаркомі України Андрій Ананійович Хвиля. Його
звинувачували у націоналізмі та контрреволюційності, у
відсутності політичної пильності та потуранні «ворогам
народу». І в листопаді 1936 р. в Москві під час роботи
VIII надзвичайного з’їзду Рад СРСР Хвилю допитували
два «сталінських соколи» — Каганович і Єжов. Здавалося
387 б, доля Хвилі вже остаточно вирішена — але на допомогу,
виявивши надзвичайну мужність і порядність, прийшов
старий товариш, голова Раднаркому і член Політбюро ЦК
КП(б)У П. П. Любченко. Панас Петрович звернувся без­
посередньо до Сталіна.
Ось як про це із злорадістю посіпаки «вождя» пізніше
говорив переляканий, тремтячий за власне життя Косіор:
«Любченко тоді врятував Хвилю своїм заступництвом
і самого себе підставив! їздив до Сталіна і таку вів розмо­
ву: «Якщо ви мені вірите, то це неправда». І ми ще раз на
це пішли».
Сталін змушений був зробити вигляд, що вірить,
і Хвилю відпустили. Але єжовська команда на Україні
посилила розвиток «націоналістичної справи». Щоб зрозу­
міти, чому саме Андрій Ананійович Хвиля став першим,
з ким намагалися розправитися (пізніше органи надолу­
жать «згаяний час»), кого прагнули зробити відправною
крапкою для фабрикації величезної справи, необхідно
звернутися до біографії цієї надзвичайно різнобічної, обда­
рованої і енергійної людини, яка чудово поєднувала в своїй
роботі риси державного діяча і вченого, публіциста і пар­
тійного працівника, фольклориста і лектора, жорстокого
адміцістратора-погромника і вишуканого цінителя худо­
жньої літератури, енергійного видавця-мецената і суворого
цензора.
Андрій Олінтер, який у роки громадянської війни взяв
собі гучний та українізований партійний псевдонім «Хви­
ля», народився 19 серпня 1898 р. в с. Рингач Хотинського
повіту Бессарабської губернії у досить заможній селянсь­
кій родині, що дало йому змогу ще до революції здобути
грунтовну освіту. У 1915 р. після закінчення вищого
початкового 4-класного училища в Хотині Андрій стає
студентом Полтавського землемірного училища і того
ж року бере активну участь у роботі нелегальних учнівсь­
ких революційних гуртків, веде переконливу та гостру
антивоєнну агітацію серед молоді та солдатів місцевого
гарнізону.
У бурхливому сімнадцятому, захоплений революційними
ідеями есерів, юнак вступає до Української партії соціаліс-
тів-революціонерів (УПСР), згодом примикає до її лівого
388 крила, яке разом з більшовиками бореться за встановлен­
ня Радянської влади. Андрій Хвиля ще восени 1917 р. стає
червоногвардійцем, бере участь в організації Полтавської
Ради робітничих і селянських депутатів. Активною була
й участь молодого революціонера в подіях громадянської
війни — як в калейдоскопі, змінюються доручення, посади,
регіони: член Полтавського підпільного ревкому в 1918 і
завідуючий губернським відділом соціального забезпечен­
ня, член губвиконкому, комісар стрілецького полку в Чер­
нігові в 1919 році.
Саме в червні того року він виходить з партії боротьбис­
тів і вступає до КП(б)У. За активну революційну і під­
пільну діяльність партійний стаж А. Хвилі Чернігівський
губком вирішує зарахувати з травня 1918 року. Потім —
напружена робота на Волині, Поділлі, де він працював
у губвиконкомі, очолював підпільний губком партії, виявив­
ши великі здібності організатора партизанських
дій. У дев’ятнадцятому Андрій Ананійович вперше (і до­
сить вдало) пробує свої сили як публіцист — з друку
виходить його запальна і досить наївна своєю безкомпро­
місністю книжечка «Зірвіть ширму» про складні перипетії
боротьби з петлюрівцями. Але вже в ній поряд з цікавими
фактами і спостереженнями свідка й учасника подій до­
сить сильно відчувається зайва класова запаленість, мак­
сималістська непримиренність автора і безпідставна, непо­
мірна жорстокість до своїх земляків, до вчорашніх прияте­
лів, яких розділили вогненні роки громадянської війни.
Провідними напрямами його роботи на Поділлі стала
революційна агітація серед частин Української галицької
армії, які деякий час допомагали Денікіну, входили до
складу формувань Петлюри. Під керівництвом А. Хвилі
місцеві більшовики перетягли на свій бік формування
УГА. «Наслідком цього,— доповідав Хвиля в ЦК
КП(б)У,— був збройний виступ у корпусах козаків і пе­
рехід зі зброєю на наш бік… Мета досягнена. Треба тільки
негайно висилати працівників для організації червоних
галицьких батальйонів».
Згодом з частин УГА було створено три стрілецькі
бригади Червоної української галицької армії.
В бурхливих і неспокійних 1920—1922 рр. А. А. Хвиля
389 працював у Вінниці секретарем Тимчасового губкому пар­
тії, завідуючим відділом і секретарем Волинського губкому
КП(б)У. Важливим етапом його становлення як май­
бутнього керівника культурного будівництва на Україні
стали два роки, проведені у тогочасній столиці,— він
навчався відразу у двох вузах — у Харківському сільгос-
пінституті та на Вищих курсах’при ЦК КП(б)У. Перебу­
ваючи у вирі столичного життя, Хвиля близько познайо­
мився з багатьма молодими літераторами, художниками,
вченими. Дедалі частіше виступав у пресі з пропагандист­
ськими, публіцистичними статтями, читав популярні пуб­
лічні лекції. Навесні 1924 р. був направлений до Одеси,
де, очоливши агітпропвідділ губкому партії, розгорнув
ефективну боротьбу з неписьменністю та малописьменніс-
тю, почав розвивати систему політичної освіти для членів
партії, господарників.
Вже тоді, в середині 20-х, А. А. Хвиля здобуває собі
вагомий авторитет, стає відомим функціонером. Але вже
тоді починають з’являтися у його виступах зайва гострота
і безкомпромісність, недоречне прагнення до адміністра-
тивно-командних методів керівництва культурою, надмірно
однобічний, гіпертрофований класовий підхід до складних
явищ і течій в мистецтві, до оцінки того чи іншого діяча
культури. З’являються у його виступах і менторський тон,
і бажання вчити та наставляти.
Стрімкий злет Андрія Хвилі починається на початку
1925 року. І пов’язаний він був не лише з його здібностя­
ми, а й з сильним покровительством дуже впливових
друзів. Як ми пам’ятаємо, у листопаді 1936 р. П. П. Люб-
ченко прийшов на допомогу Хвилі, відстоявши його від
арешту, вирвавши з рук Єжова,— і зробив це голова
Раднаркому зовсім не випадково. Адже з Хвилею їх
єднали дуже давні і тісні товариські стосунки ще з часів
перебування у партії боротьбистів, які потім переросли
у багаторічне співробітництво в партійному і державному
апараті, що дуже легко простежується, якщо дослідити
перипетії біографій обох.
Починаючи з 1925 р., А. А. Хвиля 8 років працює
в апараті ЦК КП(б)У — спочатку заступником завідуючо­
го агітпропвідділ ом і завідуючим відділом преси. Але
390 з приходом наприкінці 1927 р. на посаду секретаря ЦК
КП(б)У по ідеології П. Любченка його становище відразу
змінюється. У 1928 р. Хвиля очолює найважливіші, бага-
топрофільні культпропвідділ та агітпроппресвідділ і стає
одним із найбільш впливових людей в апараті Центрально­
го Комітету і одним з керманичів ідеологічної та культур­
ної політики в республіці. Протягом 1927—1937 рр. він
обирається делегатом всіх з’їздів Рад України і партійних
з’їздів, членом ЦВК УРСР, членом Центрального Комітету
та Оргбюро ЦК КП(б)У.
Коли у 1933 р. Любченко поєднує посади секретаря
ЦК і першого заступника голови Раднаркому України,
а з 1934 — очолює уряд республіки і стає членом Політбю-
ро ЦК КП(б)У, він запрошує А. А. Хвилю перейти разом
з ним з апарату ЦК до Раднаркому. Андрій Ананійович
погоджується і у 1933 р. стає першим заступником народ­
ного комісара освіти України (а в ті роки цей наркомат
включав не тільки середню освіту, а й вищу школу, і куль­
турні заклади, і музеї, і чимало наукових установ). Через
три роки він отримує, знов-таки при підтримці Любченка,
«міністерський портфель» — Хвилю призначають началь­
ником Управління у справах мистецтв при Раднаркомі
УРСР, яке виконувало функції нинішнього міністерства
культури. Цю посаду займав аж до дня арешту.
Такими були, якщо коротко, щаблі його, на наш погляд,
вдалої і цікавої партійно-державної кар’єри, яка так рапто­
во і трагічно обірвалася.
Навіть цей простий перелік дає змогу уявити, що Андрій
Ананійович Хвиля протягом тривалого часу брав найактив­
нішу участь у керівництві розвитком освіти, культури,
науки, видавничої справи. Працюючи першим заступником
наркома, а фактично одноосібно керуючи всім величезним
наркоматом, він сам визначав перспективи і завдання
культурного будівництва в республіці, активно втручався
в процес створення і життя творчих спілок. А керівництво
культурою вимагало величезної ерудиції та чимало клопо­
тів, особливо у ті роки.
Це була дуже енергійна людина. Тож і встигав він
надзвичайно багато. Його біограф, історик В. П. Замковий
підрахував, що лише протягом одного — 1927 р. А. А. Хви­
391 ля зробив на Секретаріаті ЦК КП(б)У понад 40 доповідей
з найважливіших питань культурного будівництва та агіта­
ційно-пропагандистської роботи. І це, підкреслимо, лише
за один рік.
Так само й жоден важливий захід, жодна подія у сфері
культурного будівництва не проходили без нього.
Встигав він займатися і літературно-науковою діяльніс­
тю, працюючи членом редколегій журналів «Критика»
і «Молодняк», на сторінках яких часто виступав з науко­
вими статтями, літературно-критичними нарисами, присвя­
ченими вивченню та пропаганді національної святині —
спадщини великого Кобзаря, аналізу тенденцій у розвитку
тогочасної української літератури. Але знов-таки Андрій
Ананійович іноді брав на себе невиправдану і, на нашу
думку, малообгрунтовану «сміливість» давати гострі, ви­
кликані лише сумнівною політичною кон’юнктурою, полі­
тичні оцінки тим чи іншим явищам у літературі, оцінки,
які, чесно кажучи, більше нагадували ідеологічні ярлики.
Так, Хвиля вперто й безжалісно громив письменника
М. Хвильового, оцінюючи його твори як «контрреволюцій­
не явище»; таврував як зрадників кращих представників
української інтелігенції, засуджених у сфальсифікованій
справі СВУ; беззастережно і несправедливо звинувачував
М. О. Скрипника та О. Я. Шумського у націоналістичних,
антирадянських поглядах і діях. Гострими, досить катего­
ричними висновками рясніють окремі сторінки його допо­
відей на І з’їзді всеукраїнських пролетарських письменни­
ків та Всеукраїнській поетичній нараді у 1934 р., випущені
окремими виданнями. Але говорячи про все це, ім’я чому
пристосуванство, ми маємо пам’ятати, що в країні набира­
ла силу адміністративно-командна система — ставав жор­
стокішим тиск на культуру, вкорінювалися методи силово­
го керівництва нею. Перетворення мистецтва у придворно­
го співака-холуя, який славив «щастя сталінської великої
епохи», відбудувалося й на Україні. Тож з часом, з обста­
винами змінювався і Андрій Хвиля.
Але оцінювати його лише як чиновника, бюрократа-
керманича від культури теж було б несправедливо і антиіс­
торично. Він був скоріше публіцистом, літератором, дослід­
ником міжнаціональних відносин і проблем, ніж сановни-
392 ком. Хоча другим доводилося займатися, на жаль, значно
більше.
Але у творчому доробку А. А. Хвилі є і понад 80 книг,
брошур, журнальних та газетних статей, присвячених най­
суттєвішим проблемам і питанням культурного будівництва
і національної політики на Україні. Активно займався він
і вивченням творчості Т. Г. Шевченка, у 1934—1937 рр.
написавши десяток журнальних статей, велику передмову
до «Кобзаря», виданого 1935 р. в Ленінграді, та дві книги:
«Тарас Шевченко—великий демократ, поет-революціонер»
і «Пам’ятник Т. Г. Шевченку», де висловив свої оригі­
нальні погляди на значення та унікальність творчості
геніального поета, її цінність для розвитку культури на
Україні. На відміну від інших ці праці приваблюють щи­
рістю, людяністю, відвертістю міркувань.
Були й особисті, суто наукові захоплення у невгамовно­
го Хвилі ч— він працював у Комісії по виданню творів
В. І. Леніна українською мовою, серйозно займався вивчен­
ням та пропагандою українського народного фольклору,
випустив дві цікаві збірки, які протягом років витримали
по кілька видань,— «Українська народна пісня» і «Ук­
раїнська народна приказка». Ці його праці дістали високу
оцінку наукової громадськості не лише України. За його
активною підтримкою на початку 1936 р. був створений
Інститут українського фольклору АН, де він працю­
вав директором з першого дня існування інституту аж до
арешту, поєднуючи цю роботу з міністерським портфе­
лем.
Займаючись, з одного боку, вивченням та популяриза­
цією української народної творчості, з іншого — як один
з керівників культурного фронту підштовхував та приму-
/ шував літературу і мистецтво покінчити з героїзацією
минувшини, зокрема козацького періоду історії України,
настійно вимагав оспівувати «щасливе сьогодення», ста­
лінську колективізацію, викривати націоналістів.
І в цих суперечностях також Хвиля. Та не стільки він,
скільки страшний шлях переродження, яким повів, спи­
раючись на апарат та каральні органи, на підступність
і терор, «великий вождь всіх часів і народів». На цьому
шляху довелося зазнати і розставання з ідеалами юності,
і пряму зраду своїх революційних переконань, і засвоєння
393 законів «апаратного життя». Таке щеплення із сталінізмом
пройшли тисячі, десятки тисяч партійних та державних
працівників 20—30-х років. Величезні деформації у першу
чергу позначилися на ідеології та культурі, уніфікацію чи
сталінізацію якої апарат проводив з потрійною енергією.
Не вдалося уникнути участі «управителя культури» і Ан­
дрію Хвилі. Деякі публікації його свідчать, що і він,
надриваючи горло, співав осанну Сталіну, пропагуючи та
звеличуючи цього ката, що і він брав участь у створенні
нестерпної, дикунської атмосфери підозрілості, нагнітання
всеохоплюючої шпигуно- та ворогоманії, коли безкінечні
пошуки «замаскованих троцькістів», шпигунів, націоналіс­
тів, а зрештою й «ворогів народу» вели до розв’язання
сталінською клікою масових репресій. Жертвою цієї бойні
став через деякий час і сам Хвиля.
Перші сфабриковані процеси, такі, як справа СВУ у
1930 р., справа Білогвардійського терористичного центру
у 1934 р., відбувалися, ще коли А. А. Хвиля перебував на
вершині державної піраміди. І хоча поглинали вони
найкращі сили творчої інтелігенції, він не намагався,
побоюючись за себе, якось перешкодити вакханалії теро­
ру. В 1933—1934 рр. під удар у справі Українського
націоналістичного центру потрапили його колишні колеги
по партії — свідомо фальсифікувалися звинувачення проти
колишніх членів УПСР, до якої входив свого часу і
А. А. Хвиля, і П. П. Любченко, і В. І. Порайко — заступник
голови Раднаркому України та член ЦК КП(б)У, і ще
багато інших відповідальних працівників. Зараз є всі
підстави вважати, що полювання на колишніх боротьбис­
тів, таємний нагляд за ними почалися ще у 1934 році. Цю
операцію, як відомо, готував нарком внутрішніх справ
УСРР, комісар державної безпеки 1-го рангу (за сучасни­
ми чинами — генерал армії) В. А. Балицький, який ненави­
дів Любченка і прагнув усунути його. Тож і почав «ліпити»
справу з колишніх боротьбистів.
Перша спроба звинуватити А. А. Хвилю у «троцькізмі,
націоналізмі та дворушництві» була зроблена ще наприкін­
ці 1935 року. Йому ледве вдалося виправдатися. Щоб
врятувати Хвилю, уряд України (тобто той же П. Любчен­
ко) представляє його до нагородження орденом — це і ви­
394 знання чималих заслуг, і публічне вибачення, і зняття
безглуздих звинувачень.
І дійсно. Вже 23 березня 1936 р. ЦВК СРСР приймає
постанову про нагородження Андрія Ананійовича Хвилі
орденом Трудового Червоного Прапора.
Невдовзі його призначають на наркомівську посаду. Зда­
ється, все. Та енкавеесівці не вгамовуються — у листопаді
1936 р. допит у Кагановича і Єжова. Любченко знову
виручає і вимагає від Косіора захистити талановитого
організатора, здібну людину. Але той страшенно боїться
Сталіна і потай ненавидить молодого і здібного голову
Раднаркому, справедливо вбачаючи у ньому свого конку­
рента на «можновладця-намісника» України. І починається
третя атака на Хвилю. На січневому (1937 р.) пленумі
ЦК КП(б)У наклепник і мерзотник Ф. П. Тесленко, який,
демонструючи суперпильність, прагнув будь-що зробити
кар’єру, знову звинувачує Хвилю у троцькізмі, дворуш­
ництві і націоналізмі. Як свідчить В. П. Замковий, «захи­
щаючись від наклепів, А. А. Хвиля нагадав про свою рішу­
чу боротьбу з Шумським і Хвильовим і навіть заявив, що
завжди боровся і буде боротися з троцькізмом і націона­
лізмом».
Навіть боягузливий С. В. Косіор відзначив у своєму
виступі: «Що стосується Тесленка, то треба сказати, що
він взагалі дуже багато заяв подає, і не скажу, що завжди
правильно… Ми вже перевіряли з приводу троцькізму —
скільки можна, причому, все те, що казали про троцькізм
Хвилі, не підтверджується».
Однак знову для перестраховки було створено комісію
при ЦК КП(б)У в складі п’яти членів Політбюро:
М. М. Хатаєвича, С. О. Кудрявцева, П. П. Любченка,
М. М. Попова і В. П. Затонського, яка ретельно перевірила
факти з усіх пунктів обвинувачення А. А. Хвилі й визнала
всі їх наклепницькими. Це був червень 1937 року.
Та маховик репресій зупинити вже було неможли­
во. 13 серпня 1937 р. А. А. Хвилю заарештували (а лише
З червня обрали на XIII з’їзді КП(б)У членом Централь­
ного Комітету). За тиждень до цього на партійних зборах
апарату Управління у справах мистецтв секретар парткому
за вказівкою тодішнього першого секретаря Київського
395 міськкому КП(б)У Кудрявцева поставив питання про
виключення Хвилі з партії за троцькізм та націоналізм.
А за два місяці до цього, як ми пам’ятаємо, саме
Кудрявцев був у складі комісії, яка повністю виправдала
його по всіх позиціях, що містилися в наклепі Теслен-
ка. У своїх виступах комуністи дали однозначно позитивну
оцінку діяльності А. А. Хвилі, і за виключення його з пар­
тії голосував лише один — секретар.
У ці ж серпневі дні заарештували й інших боротьбис­
тів. Новий нарком внутрішніх справ УРСР І. М. Леплевсь-
кий — один з найжорстокіших поплічників Єжова, який
встиг вже залити кров’ю всю Білорусію, де працював
наркомом раніше,— особисто очолив розробку «бороть-
бистської справи», прагнучи якомога швидше «виготовити»
велику антирадянську організацію. Андрію Ананійовичу
разом з іншими інкримінували «створення буржуазно-
націоналістичної антирадянської організації» з колишніх
боротьбистів. Цій справі надавалося особливого значен­
ня — тож невдовзі Хвилю відправляють до Москви.
За допити його тепер взялися найдосвідченіші кати
з центрального апарату НКВС, які знали, що «організації»
необхідний вождь — авторитетний керівник з України. Не
витримавши нелюдських тортур і жахливих побоїв, зну­
щань слідчих, Хвиля та деякі інші на одному з допитів
заявили (принаймні підписали сфабриковані протоколи):
керівником націоналістичної організації є член Політбюро
ЦК КП(б)У, голова Раднаркому України П. П. Любчен-
ко. За свідченнями Хвилі стежив сам Сталін. Це говорить
про те, яка велика увага приділялася розгрому партійних
і державних кадрів республіки. «Вождь всіх народів» осо­
бисто викликав до Москви на очну ставку з Хвилею
П. П. Любченка і С. В. Косіора, маючи намір, мабуть, пря­
мо там розправитися з ними, кинувши у підвал Луб’ян­
ки. А на Україну направити чергового посіпаку типу
Кагановича. Очна ставка проходила у присутності кількох
членів Політбюро ЦК ВКП(б). І ось тут-то сталінська
катівська машина раптово дала збій…
Замордований, скалічений Хвиля знайшов у собі сили
і… сказав правду, відмовившись від усіх своїх вирваних
слідчими «зізнань». Він заявив, що обмовив і себе, і Люб-
396 ченка, і Порайка, і всіх інших; що його, катуючи, змушува­
ли стверджувати це; що ніколи не було і немає ніякої
підпільної організації колишніх боротьбистів.
Ось як, зі слів Косіора на серпневому (1937 р.) пленумі
ЦК КП(б)У, Хвиля відповідав на запитання Сталіна про
«антйрадянську змовницьку організацію»: «Я набрехав на
себе і на Любченка. Коли його запитав товариш Ста­
лін,— продовжував розповідати Косіор,— а Таран — наці­
оналіст? Ні, каже, чесна людина. А Войцехівський —
націоналіст? Ні, говорить, чесний. А Триліський? Говорить,
ні, він—чесний».
Хвиля тримався мужньо, знаючи, що його чекає лише
одне — повернення у жахливі підвали Луб’янки, до слід-
чих-катів. І, справді, не в інтересах Сталіна було пе­
реглядати таку вигідну йому справу — Хвилі не повірили,
розцінивши його вчинок як спробу «вигородити всю ком­
панію». Саме так говорив на пленумі ЦК КП(б)У
С. В. Косіор: «Бачите, не тільки себе, всю свою компанію
вирішив вигородити. Ясна річ, що людина бреше і більш
нічого…» Потім Станіслав Вікентійович похвалився, що
в Москві сам особисто допитував ще одного члена ЦК
КП (б) У, Ю. А. Войцехівського, заступника голови Верхов­
ного суду України, і так само легко і швидко розпізнав
брехню. Щоправда, без жодного доказу…
На цьому ж трагічному серпневому пленумі і А. А. Хви­
лю, і Ю. А. Войцехівського, і ще два десятки інших чесних
людей виключили із складу Центрального Комітету. Пле­
нум ЦК КП(б)У прийняв резолюцію «Про буржуазно-
націоналістичну антйрадянську організацію колишніх бо­
ротьбистів та про зв’язок з цією організацією т. Любченка
П. П .». Під час роботи пленуму трагічно загинув при ще
й досі не з’ясованих обставинах Панас Петрович Любчен-
ко — офіційна, сталінська версія твердила, що нібито він
застрелився, щоб не бути викритим. Але чимало фактів
суперечать такому примітивному трактуванню подій.
В Москві ще велося розслідування вигаданої «справи»,
а періодична преса республіки вже давала злобливу інфор­
мацію щодо колишніх боротьбистів. Паплюжили й топтали
ім’я Андрія Хвилі — вся його багаторічна партійна, дер­
жавна, пропагандистська, літературна й наукова діяльність
397 розглядалася лише через криве дзеркало «шпигунсько-
шкідницького дворушництва». Книги, журнали з його стат­
тями протягом кількох днів були вилучені з усіх біб­
ліотек. Хвилю називали і «підлим шпигуном», і «фа­
шистським агентом», і «замаскованим петлюрівцем».
8 лютого 1938 р. за рішенням Військової колегії Верхов­
ного суду СРСР під головуванням ката-судді армвійськ-
юриста Ульріха Хвиля без жодного доказу був визнаний
«одним з організаторів і керівників антирадянської на-
ціонал-фашистської організації і керівників націонал-фа-
шистської диверсійно-терористичної організації на Ук­
раїні, яка своєю метою ставила повалення Радянської
влади, «відторгнення Радянської України від СРСР і вста­
новлення на Україні фашистської диктатури, був агентом
польської розвідки і вів шпигунську роботу». На підставі
цих страшних звинувачень його засудили до розстрі­
лу. Ввечері цього ж дня вирок був виконаний.
У травні 1957 р. А. А. Хвиля повністю реабілітова­
ний. Цікаво відзначити, що всі його слідчі — колишні
працівники НКВС Ушаков, Ніколаєв, Лулов і Герзон були
засуджені за фальсифікацію слідчих справ, крім того, при
перевірці справи прокуратурою України ще 1956 р. було
встановлено, що «слідство проведено з порушенням закон­
ності», тобто у в’язниці Андрія Хвилю катували.
Так трагічно обірвалося життя Андрія Олінтера-Хви-
лі — людини, безперечно, талановитої і суперечливої, обда­
рованої і неординарної, яка була одним із керівників
культурного будівництва на Україні, певною мірою визна­
чала всі ті успіхи й прорахунки, досягнення і трагедії
у розвитку нашої національної культури, у розквіті та
загибелі українського «відродження» 20-х років.
Його ім’я, книги, виступи, статті, погляди й міркування
мають належати історії. Належати, незважаючи на наші
сьогоднішні оцінки та вподобання, на наше ставлення до
нього і йому подібних людей. Бо з книги історії, що є, як
казали стародавні мудреці арабського Сходу, книгою само­
го життя, не можна вирвати жодної сторінки, якщо не
хочеш втратити якусь сторінку в майбутньому. Так само
не можна вифарбувати будь-яку людину лише в один
білий або лише в один чорний колір.

Категорія: Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.