Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Аркадій ЛЮБЧЕНКО — ГОРДІЙКО

Пам’ятаю — били довго.

— Скажеш?

—   Дядечку, єй-бо, не знаю.

—   Смали, Трохиме!

ГІужално тріснуло, і Трохим саданув кулаком прямо в ніс.

—   У-ех!..

Стало солоно в роті, і, коли я закрився рукою, тепле й лип­ке заслизило між пальцями.

«Хай приб’ють — не скажу», — було моє тверде рішення. Я перестав верещати, ослаб. Не своїми, чужими губами хапав повітря. Хапаючи, ойкав…

Потім — нічого не пам’ятаю.

… Прокинувся я на оборі. Пахло гноєм і прілою соломою. Місяць сміявся вгорі. Було холодно — провесна. Вперше я помітив, що місяць уміє сміятися. Він завжди був лагідним, трохи веселкуватим, але таким лагідним. Сьогодні ж місяць перекривив рота, ошкірився й регоче точнісінько, як гой Яшка Щур, що його дражнять «заячою мордою».

1 раптом болючими цвяшками встрельнуло по всьому тілі

—   не шкодуючи, бив Трохим.

А колись ще було?..

Ага, теж навесні… Я порізав готову підошву, і батько бив ремінцем… Батько бив, а тепер чужі!..

Солома тепла — зогрілася підо мною. Хочу згорнутися

—   знову гарячі цвяшки. Довго дивлюся на місяць і, шморга­ючи носом, починаю чомусь цілувати свої руки.

А місяць — так настирливо, чужинно…

—   Т и що тут?

—   Дядечку…

34


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


Серце з переляку зупинилося.

—       Ну-ну, нічого, йди… там мати шукає…— це чередник Хведь, про якого казали, що він буде моїм батьком.

—    Ну, чого ж ти? Вставай!

Бородате обличчя схилилося наді мною й дихнуло свіжим хлібом.

—    Били?

—   Би… — я не міг скінчити. Я хотів сказати, що він дуже хороший, цей бородатий Хведь, і що від нього хороше пахне хлібом. Але не сказав.

Хведь взяв мене на руки й поніс через сад. Пересиливши біль, я спитав:

—    А де мама?

Хведь не чує. Хведь взагалі скупий на слова. Краще мов­чати… Ось зараз мати кинеться до мене:

—    Гордійку!

Більше нічого, тільки таке просте й глибоке:

—    Гордійку.

Мабуть, сказати більш нічого… Плакати буде. Це трап­ляється часто, це не вперше. Тоді жалість лоскоче, вилизує моє горло, видушує сльози.

—   Гордійку, — це все, і в цьому все.

Але я не заплачу, ні. Колись, пам’ятаю, конюх Степан бив свою матір, і вся челядь повилазила з вікон і дверей дивити­ся. Пам’ятаю, моя матір шарпнула мене за плече й кинула до сіней:

—    Отакі ви всі, бузувіри! — сказала.

Обличчя в неї було суворе й зовсім чуже, навіть вороже. Зрозуміти тоді було трудно, але я відчув. Я не заплачу, ні!

Хведь обережно поклав мене на лавку й зараз же зник.

—    Гордійку…

Залоскотало в горлі. Поспішаючи, щоб не заплакати, я зараз же все розповів. Били за те, що хтось у панських поко­ях розтрощив велику скляну ляльку, а шматочок скла тріс­нув по лобі «паничика» й розсік йому брову. Це зробив я, але піхто не знає. Думали тільки, що я. Я ж ходив гратися до стар­ших панських дітей, я все знаю, що робиться в покоях. Я дав­но це задумав. Вислідкував, коли няньки не було в кімнаті…

 

Гордіііко


35


але ж я не хотів «паничика» покалічити. Я втік через конто­ру. Ніхто не бачив і не знає. Цс було ще вдень, а піймали над­вечір і били. Хотіли, щоб виказав — нікого не виказав. От і все.

—    Нащо ж ти, сину?

—   А нащо пан тобі морду?..

—   Гордійко! — сякала носа в спідницю, значить — плаче.

Ганчірки були холодні. Мокрими ганчірками мене обкла­дала.

—   А знаєш, сину, Діянку теж били. Думають, вона… ла­пами сперлася…

Пригадую — справді в кімнаті крутилася Діянка. Бідна патлата Діянка!

Ненавиджу місяць.

Мати вранці хотіла бігти на село до стражників скаржи­тися на Трохима й Левка. Порадили не робити: ще гірше буде. А коли довідався Трохим, застукав її після обіду в сінях. За­шамотались, забубоніли. Тремтять двері.

—    Цсс! Не кавкни мені!

Мати присягається. А я лежу на печі, все чую.

Тремтять двері — щось тріснуло.

—   Та не рви ж… Однісінька хустка.

—   Спробуй тільки… Заспіваєш тоді… Помні!

Хочу зірватися, пошматувати, загризти на смерть кирпа­того. Не можу. Злість і безсилля обценьками беруть голову. Виступає піт.

—    Ма-а-мо! — кидаю зойком у двері.

А далі — туман…

Ідуть дні над економією, проповзають через закурену бат­рацьку кухню й поспішно тікають. В кухні сум. Душно на печі. Піч гаряча — цілий день вогонь. І вогненним жаром обсипає регіт, коли позбираються обідати.

До мене забігає сільський фершал, дає пити щось терпке й намащує синяки. Іноді покаже бороду Хведь.

—   Ну що? — гляне ласкаво й дихне хлібом.

—    Нічого.

Подивиться і злізе.


3*-9-584

 

36


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


Мати вдень рідко наглядає. У неї багато роботи. Мати вночі сидить наді мною. Я часто бачу в ногах її темну скам’я­нілу постать.

Коли челядь розходиться і в кухні стає тихо, я замотуюся з головою в рядно й вигадую собі.

Я — герой!

Смердить у кухні горшками, помиями, розпареною кожу­шиною, але в цьому куточку на печі я руйную велетенські палаци, літаю на коні через таємні ліси, б’юся з цілою сот­нею Трохимів.

Я — герой!

Я обережно підкрадаюся до Трохима. Він спить. Ніч. Тиша. Ніхто нічого не знає, не бачить… Я беру ножа і — раз по горлі!

Рядно тремтить… Я так захоплююся, що насправжки шар­паю рядно, наче в руці ніж.

Трохима зарізано. Хай тепер шукають. Будуть бити — нічого не виб’ють.

Ось я тікаю: кінь піді мною кращий від панського жереб­ця, а за мною погоня, а за мною горить економія!..

І далі клубочком, перекотиполем буйні уяви-думки, гарячі, як піч…

Там, де плющем розчісаний мур, я стою. В руках рушни­ця. Прямо на ганок виходить пан. Бах — і нема. Вереску, го­мону скільки! Трохим перелякано упав навколішки, труситься переді мною.

Ех, на коней, до лісу!

… А в покоях лежить «паничик» із побитою головою… Ця думка всі інші одштовхує, і ніяк не можна від неї втекти.

Ну і добре — хай лежить.

—    Гордійку! — з-під печі мати гукає.

Скидаю рядно. Мати пошепки:

—  Захворіло панича, бояться, щоб не вмер… Лікар щодня із городу їздить…

—    Ну?

—  А Діянку окоман шукає, застрелити хоче, а Діянка десь забігла, чує…

Зойкнула клямка на дверях — Трохим.

 

Гордійко


37


—   Т-ааак… — і сплюнув.

Мати швидше до печі.

—   Та-а-к… Чого ж це ти зашамоталася? Думаєш, підслу­хав? Думаєш, що й так не знаю? Ах-ха-ха!..

Я під рядном. Чую, як стукає в голову серце.

—    Мотре, йди сюди.

В сінях говорили щось довго й тихо. Я не розчув, але мати нічого не сказала.

Я знаю, мені мати обіцяла купити до сповіді кашкета, а я попрошу ще ножика-дзиганика — дудочки з очерету різати. Я вигострю ножика. Яшка Щур уміє добре гострити. А тоді…

Плямкали, ковзались по хаті Трохимові погрози, човгали під моє рядно, а я гострив ножика-дзиганика й солодко мріяв: заріжу, заріжу Трохима.

—    А чому ти, Гордійку, богу не молишся? Ніколи ж не бачу, — мати сидить наді мною і шкрябає в голові.

Мовчу. Хочу відповісти й не можу. Не знаю, як відпові­сти. У мене настирлива думка: чого ще чіпляється Трохим? Чого мати мені нічого не каже? Боїться мого завзяття?..

Я про це думаю вже кілька день і не можу збагнути.

—    Не молишся богу, от за це нас бог і карає, сердиться бог, — тихенько розтягує мати над моїм вухом і тихенько цілує.

Я зриваюсь, одштовхую її руки і — в куток під рядно.

—   Тю… божевільний!..

Мати довго сидить наді мною, дорікає. Каже, що колись

—   таки на каторгу піду.

Чого не вірить? Чого не каже?

Але я вже не хочу про це думати: весна-бо прийшла за­пашна, весела, і треба ножика купити.

—    Мамо, купіть мені ножика, такого, як у Яшки.

—  Добре… А ти мені вставай швидше та до сповіді йди… Вербна кінчається.

Я сповіді боюся. Торік ледве промимрив щось під темним, важким покривалом, а на причасті вдавився. Тому й відтя­гую, не хочу вставати.

А надворі весна щодня припадає до шибок, дзвенить, сміється…

 

38 Аркадій Любчеико. ВИБРАНІ ТВОРИ


Головне — треба попові правду казати. Це найперше. Але тоді, принаймні, не буде, може, так ізгадуватися «паничик», гріха не буде. Потім — піп же не викаже, потім — я ж не хотів «паничика» покалічити…

Так і скажу.

Тих днів весняних, що наспівали півні, що настругав дзи- гаником розхристаний Яшка Щур, вже не буде. Хочеться вхо­пити рукою шматочок неба або тертися щокою об теплий замшілий паркан.

Я сп’янів — мене лиже Діянка. Вона перша зустріла мене надворі, бо я пішов куточками, поза будинки (боявся до лю­дей). Патлата, моя неповинна спільниця, тепер найближча, найдорожча — двигуном ходять ребра, і рожевий шмат із горла, мов на пружині.

З цього дня ми з нею не розлучалися. Я крав на кухні все, що міг, таскав моїй безжурій коханці, а потім ми гасали з нею по берегах, обоє вільні, обоє — сміх дзвінкий.

Вона й до церкви мене проводила. Але звідти сторож пуг­нув дрючком.

В церкві (пам’ятаю, як зараз) мене не було. Хтось чужий, маленький стояв, боязко озираючись, а на нього з усіх боків суворо дивилися святі.

Дорослі дядьки чемно й тихенько підходили по черзі, і я між ними такий непомітний і безсилий, а в руці муляє мок­рий від поту мідячок.

Хтось легенько підштовхнув іззаду, і мене закутали чор­ним.

Я сказав усе, як думав. А коли вернувся додому і згадав, боязко стало.

—    Чий же ти такий? — питав мене піп.

—    Мотрин, — сказав я, бо так всі мене звали.

Непокій вщух другого ж дня, коли причащався. Навіть

приємно було: піп видався мені на цей раз добрим та ласка­вим.

На перший день свят несподівано з’явився батько. Тоді якраз челядь розговлялася, і безтурботний шум бився об стіни, об вікна, а я пильно стежив за Трохимом (ворог — треба еге-

 

Гордійко


39


жити). Я вже знав, що не буде того, про що мріялося на печі, і вигадував новий спритніший злочин.

І раптом — на порозі батько.

Шум шугнув під стіл, зачаївся… Мати зблідла.

Мій батько вже два роки блукав десь далеко. На людях чутка була, що від гіркої згорів. Про нього вже стали забува­ти, і тому його несподіваний появ приголомшив усіх.

—   Христос… — моргнув батько металевими очима й по­чав незручно слинити мої щоки. П’яний. А потім сів тихень­ко в куточку й плакав, поки всі не розійшлися. Не хотів мене пускати. Горнув до себе, стискував і, цілуючи, невиразно шепотів:

—   Синочку мій, бачиш… я твій батько, я — сукин син…

Щось силкувався сказати важливе, але тільки головою

мотав.

—    Нате вам крашанку, тату, — підстрибнув я до нього непевним цвіркуном.

Він підвівся, беззвучно зібрав зморшки обличчя до сміху

—   і впав. Покликали людей. Батько спочатку одбивався, кри­чав на всіх, а потім раптово затих. Облили водою, кинули під шопу.

Але над вечір — вереск на всю економію. Глянули — бать­ко на шопі, скуйовджений, руками розмахує…

—   Злізай по драбині. Ось драбина! — загули внизу, мету­шаться.

—    Мотре! — з шопи зарізаний голос, — Мотре, я зараз літати буду!

Мати руки заломила, благає злізти, а довкола регіт.

—    Мотре! — посковзнувся й оберемком на землю.

Я пам’ятаю кров з-під його вуха й перекручену набік го­лову. Це було, як сон… А потім прибіг пан, за ним гості. Се­ред гостей піп.

Коли одвозили батька до фершала, піп торкнув мене за плече й лагідно спитав:

—    Це ти Мотрин?

Я йому нічого не відповів, бо в цей момент Діянка нюха­ла кров і махала язиком по землі.

Через кілька хвилин нас обох, мене і матір, покликали до

 

40


Аркидій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


пана, просто до скляного балкону, де сиділи всі гості. Пан поволі підійшов, поволі вийняв три карбованці і сказав:

—   Щастя ваше, що панич поправляється. Я знаю все. За­раз же манатки на плечі, і щоб через п’ять хвилин духу вашо­го тут не було! Марш-ш!

Я все зрозумів. Глянув на попа, але він щось пив із вели­кої чарки й лагідно мружився до сусіди.

—    Гордійку… —і заголосила.

З накипом терпкої злоби покидав я разом із своєю патла­тою коханкою страшний двір, а ворог Трохим, зібравши хлопців, з реготом бив у порожнє відро, грав прощального марша. Навіть Яшка Щур захльобувався від сміху.

За брамою Діянка зупинилася. Стоїть, хвостом мете.

—   Діянко, на-ту!

Одвернулась — зрадила.

А над селом великодні дзвони — вздовж, і впоперек, і в розлогу весняну далечінь…


Харків. 1924. січень
Категорія: Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.