Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Аркадій ЛЮБЧЕНКО — ЧУЖІ

І

|#ошлатий будяк… Жовтий, пересохлий, стебло вже пере гнулося, і заплуталось на ньому кілька останніх скруче­них листочків.

Глянеш — жалко… Але як доторкнешся — вколе, доЬре

вколе.

Отакий Кіндрат, батько.

У нього — син Михась, робітник із заводу, юний виклик

на герць.                                                                      .                        .

…За містом, на Крутій вулиці є дім із підвалом. У підвалі куточок — там жив Кіндрат і жив даром, підмітав двір, дро­ва носив, та й куточок нікому не потрібний.

Колись, як ще крутився біля церковних будинків і по­півської кухні, жилося краще: і кімната була, і жінка. Довго там прожив (він, мов той реп’ях — одірвати трудно), а потім, як прогнали, довго шкодував. Кожну службу вистоював на церковних східцях і ловив губами попівську руку.

Надвечір Кіндрат обмотував ліву ногу ганчірками, чіпляв костура — і в дірку, через паркан. Крадькома…

Але всі про це знали.

На розі шумної вулиці скорчиться й ловить повітря ру­кою. І на бульварчик заходив : там багато народу товчеться. Був випадок:

—    Молодой человек, згляньтеся, дайте на проиитаніє… «Молодой человек», стрункий, в насунутій на очі кепці,

здригнувся на його голос і глянув через плече. Потім хапко пошарив у кишені і, ткнувши копійку, прошепотів:

—   У бляшанку, в сундучок…

«Ах, ти ж…» — майнуло старому в голові, і сині губи роз’ї­халися від несподіванки — Михась… Ач. хлюст який! Рідно­

 

58


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


му батькові подав… В бляшанку, в сундучок… Погань…

Але поза думками, поза лайкою, в саме ніжне вп’явся гос­трий біль і тоненько-тоненько заквилив.

Згинці пошкандибав додому. Там довго розглядав мідяч- ка, підкидаючи ного на долоні, потім витягнув бляшанку й вагаючись кинув…

—      Погань, — сказав хтось на вухо, а тоненький біль то­ненькими ниточками обмотував груди. І цілу ніч снився Ми­хась.

Це було так: Михась покинув батька незабаром після того, як померла Кіндратова жінка. Тоді Михась, ще хлопчиком, ходив коло попівської худоби. Раз отець Симеон дав йому в зуби, плюнувши матюком. І в той же момент, схаменувшись, перехрестився:

—    Через тебе паскудо, гріха ще наберуся.

Довідався батько й теж побив.

Михась зненавидів обох. Особливо рясу. Відношення змінилися.

—   Даром хліба не дадуть. Треба працювати.

І запрягли, працював.

Кожна провина, свідома чи ні, кінчалася тим. що не дава­ли їсти.

—     Я тебе, дурня, виведу в люди, потім дякувати будеш, — казав і погладжував бороду.

Хотілося — ех! — хотілося розмахнутись…

Боязко було: куди ж потім?

Хотілося вилізти на дзвіницю й заверещати до тих, що йшли в браму:

—     Гей. ви. дурні! Куди? Та чи знаєте ви?.. — все, все ви­кричать.

1  ак росла в ньому буремна злоба, ненависть і протест.

Юнаки із сусіднього заводу, з якими водився, казали:

—    Чудак… Покинь.

А Михась вагався… не знав…

Через деякий час повторилося старе. Але. як тільки вес- нущата рука підвелася вдруге, Михась рішуче блиснув очи­ма по рудій бороді й відпалив так заскалено-міцно, як чував на вулиці.

 

Чужі______________________________________________________ 59


Того ж дня його прогнали. Батькові на очі не показував­ся, бо знав, що битиме. Тинявся кілька день по місті й на­решті попав на завод. Там і зостався.

Батько запив (давно мав нахил). А потім — рік, ще рік, багато-багато різних зжитих днів, непотрібних, як трухле осіннє листя. Крута вулиця. Підвал. Сундучок. Бляшанка. В бляшанці гроші — «капітал», який лишила після себе мати й половину якого завіщала Михасеві. Другу — старшому си­нові, але того потаскали в Сибір, і пропав він безвісти. Кіндрат помаленьку доповнював бляшанку, трусився над нею, ховав…

Нашо?

Може, і сам не знав.

Зустрічалися рідко. Одного разу Михась прийшов блідий, аж зелений. Хворий. Просив позичити грошей, але батько відмовив. З того часу все порвалося.

І знову потяглися дні…

В одному кінці дні й ночі над вогнем, в диму гартувалися чорні, похмурі люди. І Михась із ними. Гартувалися, копті­ли, а в суботу бігли до лазні одмитися від чадного бруду.

В другому мали досхочу сонця й повітря— і все ж заши­валися, а в суботу бігли до церкви зчищати гній.

І Кіндрат…

Після церкви йшов до попа, випивав на кухні склянку чаю й захоплено ловив «божественні слова», що їх одсапував отець Симеон після смачної вечері.

II

Коли бахнуло могутнім розмахом, коли розбіглися на схід густі ешелони, — з’явився й Михась.

У гущавині переплутаних днів закрутилося життя.

Бадьоро вигукували, палали дні. І полохливо тремтіти, згасали дні…

Плюнуло на мозолі рук, ухиуло й розсипалося сміхом мільйонів сердець…

Попи й монахи казали, що го антихрист, а люди в сірих кепках і сірих свитках дрочили його червоними хустками й викликали на герць.

 

60


Аркадііі Любченко. НИ БРА НІ ТВОРИ


… Михась тоді одержав наказа заарештувати весь причт Успенської церкви н зробити трус.

Попа дома не застали — сховався. Догадалися. Поїхали на Круту, в підвал, але й там не було. Тільки в кутку на тап­чані притайно тулився Кіндрат. Він злякався нагана й хри- стом-богом присягався, що не знає, а коли по всьому будин­ку розповзлися з трусом, Михась знову заскочив у підвал і схопив батька за руки:

Скажіть правду, сховали? Ну, прошу вас, правду скажіть! Вам нічого не буде! Ручаюсь!

Кіндрат хитнув головою.

—      Та ви ж знаєте. Я певен, що знаєте. Невже й тепер іще будете за ними? Га? Скажіть! Ви ж наш! Ви повинні бути з нами! Ну?

Пустив руки.

—    Ну?

Кіндрат заморгав очима і, ковтаючи сльози:

—   А ти, значить, з цими?

—   Ніколи зараз вам усе пояснити… Я потім… ви зрозуміє­те…

—   А ти, значить, з цими? Ти руку підняв? На бога? На мене? Погань! Будь ти проклятий. Не син ти мені! Чуєш?

Михась рвонувся, хотів відповісти…

Перед ним скорчилося щось маленьке, сухе — його бать­ко. Плакало червоними в зморшках очима — його батько. Тремтячи, проклинало за бога, за царя, за кощунство, про­клинало й відрікалося — його батько.

І в цей момент він почув величезну безодню між ними, і такими далекими, чужими стали вони. Більш ніж чужими. Один — сильний, молодий, що розмахнувся викликом над перетертими шляхами, другий — старий, непотрібний будяк при шляху.

Михась одвернувся.

Попа так і не знайшли.

Взять старого! — І тихенько: — може, скаже… а як ні — випустить.

Повели через місто, штовхнули в якусь порожню кімнату. Зразу був туман, холодний, пронизливий — все тіло трясло-

 

Чужі________________________________________________________


СЯ. Потім випнулися голі стіни із старими обірваними шпа­лерами. Стіни тіпнулися, попливли й потаскали за собою розірване шмаття думок.

Що це? Антихрист? Де це?..

Щось сильно розгойднулося, тріснуло й розсипалось — це зрозумів.

Темно й страшно.

Здавалося — хтось вискочив на всесвіт, свиснув так, що иуха заклякли, і дзвонить. В повітрі висить величезний дзвін, а він божевільно гойдає його і дзвонить.

Бум! Вам!

Від кожного удару стискується серце й потріскує череп.

Бум! Бам!

Невже край?

Майнула думка: признатись— виказати… Схопився за неї радісно, але вона тут же зломилася, мов та соломинка.

Признатися?

Ні.

Закутав руками голову, тихенько сів долі й раптом почав швидко хреститися.

—            Господи Сусе… Помилуй, помилуй,— облизував сльо­зи й стукався чолом у підлогу.

III

Палали бурхливі дні — і задиміли…

Тоді сторожко насупились димарі.

А внизу — метушня… Бігали люди, і, взявшись у боки, реготали над ними гармати.

Відблиски вогневих заграв запалили очі Михасеві. В них, у цих очах, було все: пожежа, кулемети, червоне, страшне, смерть —тільки не каяття.

Там десь високо, за чорними пасмами, в душнім чаду било на сполох, а під ворітьми повзав Михась і сипав, і сипав обой­ми.

…Всіх було восьмеро в цьому дворі, але до вечора лиши­лося тільки троє. Заховалися в другому кварталі на горищі в бакалейщика Йося. Гулко й нерівно стукало три серця, три пари очей фосфорично поблискували, і кожний звук хапав

 

62____________________ Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


за горло і придушував так міцно, шо стискалися курки й коти­лася по горлі слина.

Шарудів напружений шепіт…

Що з тими? Де штаб? Як урятувати документи, шо тут, при них?

—    Товариші, може, мене той… уб’ють, так ви…

—   Тсс… Ти й думати не смій…

Перетрусили сотні різних комбінацій, складних, смішних та ефемерних, як казка, але трудно було зупинитися на чо­мусь певному.

Нудьга й нервування… День. Два.

Йось, що крадькома носив їжу, повідомляв, що влада в місті зміцнюється й що «наші» далеко втекли. А Михась сер­дився:

—   Дурниці мелеш!..

Йось стурбовано хитав головою: добрі-бо йому дурниці, коли вранці трясли його за бороду, ставили до стіни, допиту­вали, чи не знає де комуністів.

Михась у темряві піймав Йосьчиного рукава й притягнув близько до себе:

—   Гляди, Йось! Чуєш? Зроби все, ти можеш! А як ні — гляди!

Другого дня Йось пошепки доложив:

Треба грошей. Все можна, тільки грошей треба… Я дам, що маю, але цього мало… Скажіть, може, піти куди?

Дали адресу, дістали трохи — вечором будуть посвідчен­ня.

—    Ще треба… небагато. То ж задаток…

Стало сумно.

Місто… тисячі паразитів із набитими кишенями, а тут лише кілька золотих… кілька золотих…

—    У-у ! Попадись!..

Михась раптом хлопнув рукою по підлозі:

Товариші, годі! Завтра будемо вільні. Ручаюся!

А над вечір передягнувся й пішов.

Ворожі люди сновигали по вулицях. Будинки, небо теж ворожі. Можливо й так: раз — і край!

—    Аа… Наплювать!

 

63


_____________________________

ІШОВ твердо, рішуче, посвистував, наче свій Коли ж до- , /вся до знайомого будинку на Крутій вулиці, Кіндрат шо на той час стояв біля воріт, пізнавши його, тороплено здри

нувся;                             .

__ Чи ти не здурів’

Зайшли до підвалу.

«ро Місто „ід

ружжями, тоді не був тато? Нема.

И Я тобі кажу, нема. Біжи до батюшки, він уже повернув.

кін уже дома… Може, він дасть…

-—Слухайте, я прошу. Швидше! Я ж маю право.

_ я тебе й знать не знаю. Іди собі, чоловіче, звідкіля прий­шов.

__ Лайте, бо сам візьму.                                                _                       .

Очі в Кіндрата звузилися, заховалися в щшини, сам він

присів хижаком.

—   Ну?

Михась шарпну, тапчаном і обхопи, руками

—   У-а-а-а!.. — безтямний вереск розіп явся над ним. Скочив — у Кіндрата в руках сокира.

—    Покиньте!

—    Бон!

Свиснулонад вухом і сіло на плече щось важке, болюче… Тоді Михась кинувся, затулив рота батькові и почав тря-

сти

—   Мовчи! Мовчи! Все одно візьму. Мовчи…

Стогнали, сопіли, качалися по підлозі.

КіГрат поволеньки ізсунувся на підлогу й усміхнувся кро-


Харків, 1923
Категорія: Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.