Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Аркадій ЛЮБЧЕНКО — ТИХИЙ ХУТІР

Павле! Тобі ось листа з містечка передали…

”” Відповіді нема.

В кімнаті темно.

—   Павле! Чи спиш? — гукнула дужче.

Із кутка полохливо зірвався сухий кашель, облетів усю кімнату й здивовано прохрипів:

—    Що таке?

—    На, читай.

Антоніма кинула листа і, сердито човгаючи чобітьми, вий­шла.

Щось бубоніла під ніс, але Корнієнко не розчув.

Засвітив лампу.

На стільцях біля грубки знову розвішано пелюшки.

ГЛЯНуВ — і роздратовано бахнув стільцем.

Сказати Антоніні — знову сварка, сльози…

«А ну його к чорту», — заскреготав зубами й, обережно піднявши мокрі ганчірочки, обережно повісив їх на те саме місце.

Лист був зім’ятий, без штемпеля — по руках ішов і тільки на конверті хтось розігнався олівцем:

Тихий хутір. Tor. Корнієнко

А в листі теж олівцем:

«Тов. Павле! Вгадай, хто це тобі пише. Тільки не дивися зразу на підпис. Я зараз випадково в Лукашівці. Сказали мені, що ти тут. На шостому році знову приведе доля побачитися. Приїзди сьогодні. Чекаю.

Згадай Жовтень, розбитий трамвай і Зіну.

P. S. Якщо приїхати не зможеш, то в неділю над вечір я сама буду в тебе».




Корнієнко підвів голову і зупинився поглядом на лампі — вогонь приковував.

Л думки плинули в різні боки. Закрутилися. Піднялися завірюхою.

Хотів знову перечитати, але літери розсипалися перед сто­мленими очима, і він тільки пошепки повторив:

—   Згадай Жовтень, розбитий трамвай… Зіну…

Ах, так! це ж вони удвох тоді лишилися! На бруку валяли­ся мертві й ранені, кулі зойкали зрадливо, а Зіна, розпатла­на, червона стискувала гвинтівку й напружено клацала зат­вором.

Коли ворожа лава облягла площу й треба було тікати, це ж вона, Зіна, міцно стиснула його руку, швидко поцілувала в щоку і, відштовхнувши від себе, кинула навздогін:

—    Не здавайся!

З того часу він нічого не чув про неї й був певен, що її, запальну, тоді ж убито.

Згадалася невеличка постать у рудому кожушці, грубі риси обличчя, жучки-очі, такі швидкі й розумні…

—   Ви, товаришу Павле, інтелігент, і ви не можете мене зрозуміти, — невгавуча, завзята Зіна.

… Крик, нервові різкі рухи, сиві пасма диму, суперечки, товариські «мордобої»—це Зіна.

… Рух — Зіна.

… І бурхливе почуття, перший могутній спів душі — теж Зіна.

Корнієнко скочив, бадьоро заходив по кімнаті.

«Пате-журнал» — згадав він і засміявся. Так її прозвали товариші: вона завжди перша приносила всі новини, вона все знала.

Двері рипнули…

—    Вечеряти будеш?

Корнієнко дивився розгублено, не відповідав.

—    Вечеряти будеш, питаю?

Кивнув головою і, підійшовши ближче, взяв Антоніну за руки.

—   Та покинь, не до грання… Он дитина плаче.

—    Антоніночко, не те, почекай… Це я листа одержав…

 

 

Знаєш, до мене завтра гості приїдуть… Хороші гості.

Він весело ляпнув долонями й потер руки.

—    Ну?

—   Так от, Антоніночко, приготуй все як слід… Розумієш?

Антоніна мовчки слухала.

__ Не надовго приїдуть. Може, переночують.

—    Хто ж то? Родичі, чи як?

—    Не родичі, а добрі знайомі.

—   Та хто?

—   Одна… панночка …

Антоніна одвісила спідню губу й скоса глянула на Корні- єнка.

Він помітив. Чекаючи запитань, скрутив цигарку й довго вовтузився над лампою — прикурював.

—             Біжи хліви на ніч позачиняй, — кинула нарешті й за­човгала по кімнаті.

Другого дня. коли всгав Корніснко, в хаті було вже при­брано, і Антоніна поралася на кухні.

Важко грюкали двері — Антоніна сердита. Вона нічого більше не розпитувала, мовчки ходила й лише з-під лоба ки­дала підозрілі погляди на чоловіка.

А Корнієнко старанно гострив бритву й висвистував улюб­лену серенаду Брага.

Та не свисти! За чортами скучив?

—             Молчаніє, Антоніночко, молчаніє, — притиснув паль­ця до уст і роблено-фальшиво розсміявся.

Коли ж двері закрилися, досадно покрутив головою й плю­нув.

Веселий настрій, що родився вранці, поволі вмирав.

Що ближче підходив час приїзду Зіни, то сильніше нерву- вався Корнієнко.

Особливо нервувала Антоніна. Сьогодні вона здавалася йому надто гидкою, і росла до неї злість. Старався опанува­ти себе. Знав, що коли терпець увірветься і він зачепить Ан го- ніну, буде сварка.

А тоді пропаде весь день, пропаде й зустріч гостя. І скінчиться тим, що вона його вилає. Він же затихне й ско­


5*-9-584

 

68


АркидійЛюпчснко. ВИБРАНІ ТВОРИ


риться, як це було вже не раз.

…А спомини чіплялися один за другий. Спомини кружля­ли метеликами і. осідаючи глибоко в душі, повзли й повзли, як та липка черва.

Сьогодні Корнієнко роздвоївся: за дверима десь там, на­дворі, був Корнієнко-юнак, шо любив бурхливе життя й пе­реможно крутив його за чуба, а тут у низенькій кімнаті, між грамофоном і пелюшками — Корнієнко-обиватель, покірний і плаксивий, якого скрутило життя руками Антоніни.

Може, все, що було, — тільки «юний задор», поза, все брех­ня?

1 почуття до Зіни, перший могутній спів душі — теж брех­ня?

Корнієнко не знав. Переплуталися думки, посипалися спо­гади… Одно тільки ясно — не вистачило мужності, не зумів бути дужим.

Так, це ясно: коли бурею замело батьківське майно, коли вбили брата, ворога радісно-червоних днів — це він раптом зупинився в шаленому льоті, подумав і, опустивши крила, по­шкандибав назад.

А потім — пустка в душі, блукання, безпритульність, тиф…

Роздувало вітром сміття по степах, і зачепився Корнієнко в Тихому хуторі. Він не думав тут залишатися надовго, тільки хотів відпочити.

Хазяйка добра, хата чепурненька. В хаті віконця підсліпу­ваті, з надтріснутими й ловко підліпленими шибками. Штов­хнеш — і підгнилі рямці роз’їхалися, а в обличчя струмком пестливий запах саду…

В Тихому хуторі життя спокійне.

Жовтень грізно проходив десь там, великими шляхами. Корнієнко чув його, чув — і не вірив…

Коли ж з’ясувалося, що всі шляхи зітруться, і буде Жов­тень скрізь, в кожній щілині — закралася тривога. 1 тоді Кор­нієнко зрозумів, що він справді зайвий, що він проспав і що останній етап його відступу — Антоніна.

Але як це всё розповісти Зіні? Чи зрозуміє вона його? Чи захоче слухати?

Корнієнко нервово потирав руки, палив цигарку за ци-

 

69


 

гарною й великими кроками міряв кімнату.

—    Будемо чекати з обідом, чи як?

Антоніна покривала стола чистою скатеркою, звиклим рухом підбирала посуд, і мисочки жалібно дзенькали під н

руками.

Цей дзенькіт теж дратував.

Корнієнко рішуче повернувся до неї, хотів щось сказати. Перед очима — мінна, кругленька постать, з-під червоної косинки товсті щоки, подушка тремтячих грудей…

Нове, інше, зовсім не те. що було, наче хто підмінив, наче

вперше побачив.

—   Так будемо, питаю? Вже пора.

Корнієнко стиснув шелепи.

__ По-че-каємо, — поволі й тихо випустив крізь зуби.

Заверещало в колисці. Антоніна штовхнула його й клу­бочком покотилася до ліжка.

__ Люу… люу… люу… Мовчи, бо батько битиме…

Розстебнула пазуху і, годуючи дитину, попливла з нею по кімнаті.

Корнієнко трепехнувся, мов батогом полоснули по спині. Потім схопив клаптик паперу, швидко почав писати.

—            Антоніночко, я й забув, мені до Карпа треба забити… Я швидко… Як приїдуть, ти вибачися й цю записку дай… Я швидко…

Схопив шапку й вибіг.

Біля Карпового перелазу він розгадливо потоптався й пішов межею в степ.

Зіна й цього разу не зрадила свою пунктуальність. Щой­но присмерк підповзло вікон, вона шумно розчинила двері в похмурій хаті.

Назустріч першим виплив із сутінок накритий стіл і ошкі­рився в гостинній посмішці рядком мисочок.

—             Ого! Що це у вас, христини чи родини? — розсипала дзвоники сміху й привіталася.

Низенька кімната насупилася: цей рухливий гість потри­вожив спокій і розбудив дитину.

—    Ага, це ваш синок?

 

22________________ Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


—    Мій і Павлів, — серйозно відповіла Антоніна.

—   1 ак, так, знаю. Мені вже все розповіли… — і, вхопив­ши за носа дитину, знову розсміялася, пильно пронизуючи поглядом маленьке обличчя.

—   А де ж товариш Павло?

—     Вибіг тут до сусіди… Зараз прийде. Тут вам записку лишив.

Зіна розгорнула:

«Вибач мені, але не чекай, не прийду… Не можу, зрозумій. Знаєш, Зіно, коли загасити вогонь і не придушити гноту, свічка сильно начадить. От такий же гніт у мене в душі ча­дить… Не можу.

Зрозумій…».

Зіна ще раз перечитала, потім схопила олівця і вгорі черк­нула резолюцію:

«Інтелігент. Ганчірка».

—    Ну, прощайте … Бажаю всього найкращого.

Антоніна заходилася:

—   Та куди ж ви? Почекайте. Ночувати ж будете…

—    Ні. Нема часу, — і, попрощавшись, швидко вийшла.

Антоніна повела плечима й здивовано застигла серед хати.

Було вже зовсім темно, коли постукав Корнієнко.

Антоніна жбурнула в нього лайкою й розходилася на всю хату. А Корнієнко, мов побитий пес, тихенько сів біля столу і, не одриваючись од лампи, довго дивився на вогонь. Чекав, поки вгамується жінка.

—   Посміховище з мене робити? Потаскух у гості кличеш, а потім сам тікаєш? — І зайшлася слізьми.

Він раптом підвівся й трахнув кулаком по столі так, що мисочки полохливо затремтіли і з плачем покотилися долі.

Антоніна враз замовкла.

Але сварня затяглася до півночі, і Корнієнко вже не міг заснути…

…Вдосвіта заверещали півні — і поповзла ніч у байрак.

Тоді Корнієнко схопився, розгорнув записку, перечитав іще раз.

Боляче стало. Засвербіло в горлі до сліз. Швидко почав одягатися.

 

Тихий хутір


71


—   Ти куди?

—    Не твоє діло.

_ Куди? — скочила з ліжка і вчепилася, мов звірятко. Очі били полум’ям одчаю, пекучого благання…

Ще хвилина — і Корнієнко повинен скоритися.

Зрозумів.

Раптом схопив її в обійми і… вагаючись… через хвилину щосили відкинув на постіль.

Бігла за ним через весь двір, але він не оглянувся…

До містечка було десять з «гаком».

Корнієнко прийшов стомленим і лише тут, в канцелярії виконкому, де йому сказали чекати Зіну, він згадав, що зовсім непідготовлений до зустрічі: всю дорогу думав про Антоні- ну, про те, що може статися за його відсутність.

Стурбовано покрутив головою: «От зараз вона може ввійти»…

І Зіна ввійшла — струнка, рішуча, з портфелем під пах­вою.

—    А-а-а?.. Здоровенькі були.

—   Товаришко Зіно, вибачте і зрозумійте ж…

—             Вибачаю й розумію. Це колись я не могла зрозуміти, чому ви з нами, а тепер… тепер я вас цілком розумію.

Корнієнко тільки відкрив рота, щоб сказати — Зіна пере­била:

—    Ну, мені ніколи — по району їду. Прощавайте…

Скочила на воза й привітно усміхнулася.

Він довго дивився вслід…

Потім схилив голову й помаленьку пішов назад — стеж­кою на Тихий хутір.


Харків, 1923
Категорія: Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.