Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Аркадій ЛЮБЧЕНКО — ОБРАЗА — 1

I

V великому оновленому місті, де ширяють могутні думки,

де палають прекрасні серця, у великому південному місті зірвано цю квіточку.-

Ви знаєте сутінь кварталів?

Ви знаєте той особливий, нудкуватий запах?

Там її знайдено серед інших подібних, а тому нудкуватий момент, що з нього почнеться розповідь, вражати не мусить.

Там її зірвано, щоб не загинув безслідно один із відмінних зразків нашої флори, щоб у майбутніх музеях лишився не­повторний, звироднілий експонат.

Щойно, зриваючи, доторкнулись до неї чужі свіжі руки, як вона, мов та мімоза, почала лякливо згортатися, більше й більше викриваючи свою зворотну сторону.

Noli me tangere* — ніби справді вчувався легітний шепіт.

* * *

Ніхто не знав, що на вечірці, крім інших гостей, є повія. Ніхто.

Бо тоді… але, звичайно, багато ще залежить од самої вечірки, од її особистого складу, од характеру.

Отже, це не була вечірка літераторів, чи музик, чи артистів, хоч на ній спостерігалося і гарні слова, і ритмічні співні інтонації, і вишукані пози, і перетворені жести. Це не була вечірка людей науки чи людей політики, хоч на ній чимало висловлювалося глибокодумних сентенцій та обговорюва­лося міжнародне й внутрішнє становище держави. Це також не була вечірка новознайдених буржуа чи веселого люду з


*   Не чіпай мене (латин).


11 *-9-584

 

164


Аркадій Любчспко. ВИБРАНІ ТВОРИ


передмістя, хоча жіночі строї здебільшого впадали у ярмаркову екзотику, а чоловічі зачіски нагадували закоханих парикмахерів або невизнаних поетів^ІДе була сімейна вечірка урядовців однієї установи — іменини юрисконсультам

1 ніхто не знав, що на вечірці серед інших запрошених є повія. Ніхто.

Бо тоді… ну як почували б себе тоді хазяїни, такі сумирні, цнотливі, поважані люди? Як заметушилися б тоді юнаки, лицарі Ордену Чесноти, і як істерично затрусилися б юнки, ці грубо ображені сеньйорити? Як красномовно сплеснули б долонями горді матрони, позбавлені з несподіванки голосо­вих здібностей, і як поспішно повели б їх додому законні чоловіки, обурено оглядаючись та завзято одпльовуючись? Як нарешті пирснули б зо сміху легковажніші, і як гримнули б голосами хмарного Зевеса серйозніші?

То нічого, що вона вже сім місяців я_к покинула вулицю і в душі поклялася туди більше не ходити. Не допомогло б їй також найщиріше признання, шо вона неймовірно хоче і може бути чесною людиною та відданою товаришкою, бо ніхто не повірив би. Не врятувало б і те, що Кость Гулавський називав її своєю дружиною, бо на це не звернули б уваги: минуле при­кипіло до неї невблаганним тавром, а часу, щоб затерти тавро, пройшло ще надто мало.

Але ніхто не знав (навіть Мішель, приятель Костів), і тому вона сиділа, як рівна між рівними, тільки скромніша, не­сміливіша, трохи ніякова в цьому оточенні. І ще сум’ятніше ставало їй, коли ловила немов випадкові погляди завфіна Степана Марковича. Погляди були строгі, вдумливі і не зрозуміти, на кого саме скеровані. Бо, глянувши на неї, Степан Маркович тут же, не міняючи виразу, придивлявся до її першого сусіди, потім до другого, третього і т. д., наче уваж­ний командир на перевірці частини.1 ІДі погляди здавалися Ніні ще строгішими, многозначнішими через те, що поруч із Степаном Марковичем в імпозантній позі сиділа його дружина (імпозантності особливо надавали їй коштовне вбрання та граційно випнуті, оздоблені діамантами, пальчи­ки), і через те, що всі присутні виявляли збільшену увагу та навіть деяку запобігливість перед Степаном Марковичем.

 

Образа


165


Справді-бо, щойно вчувався його хрипкавий голос, всі інші голоси, може, й соковитіші, може, й тональніші, прискорено згасали, щоб через хвилину спахнути цілим смолоскипом ухвальних присудів, — мимоволі складалося враження, що все сказане Степаном Маркевичем мас виключну вагу й до-


анекдоту, як його останнє слово покривалося феєрверком бурхливого сміху, а то й оплесків, — мимоволі складалося враження, що все, подароване в цій золотій усмішці, має особливу вагу, незвичайну пікантність.

Зрештою, інакше й бути не могло: тут зібралося до певної міри своє коло, і спільність інтересів, спільність відчувань силоміць збігалися на постаті Степана Марковича, як грунтовній, показній, принадній службовим рангом. Більшість з присутніх, звичайно, заздрила йому (дехто в думках напевне критикував), але в той же час певна частина мрійно й пристрасно хотіла вбачати в ньому власний прототип.

А зовні це все виглядало так чемно, навіть вибагливо, навіть зворушливо, що для закінченості тонкого поводження бракувало хіба лише, щоб кілька пар попливли в урочистому полонезі або зачарували легкістю жантільного менуету.

Ніна не звикла до подібного характеру поведінки. Але це ж було те, чого вона так давно й так жадібно хотіла. Це були люди,справжні люди. Справжніми вона уявляла собі всіх тих, що мають незайманий куток, чесну роботу й сім’ю. Хвилинами вона сама собі не вірила, що сидить як рівна між рівними. Здавалося їй — химера, короткий сон.

Вона намагалася приховати хвилювання, перебороти зайву нерішучість, якої давно вже не знала. Вона уважно стежила за товариством, а ще уважніше за собою, щоб якоюсь недоречністю не порушити загального тону. Кожний пильиі- ший погляд чи незрозуміла фраза сторожко сприймалися нею і щоразу збуджували підозрілість: здавалося тоді, що хтось із присутніх знає про неї і може раптово викрити на людях таємницю. І тоді хотілося, щоб Кость сидів не в другому кінці кімнати, а якнайближче, годі ще міцніше стискалися уста.



модну

 

166


Аркад і її Лнюченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


частіше тріпотіли вії, нижче схилялася голова.

—    Ніно Сергіївно, дозвольте вас зазнайомити…

Ніна за звичкою трошки здивовано скидала очима, при­скорено простягала руку і, запевнена цією шляхетною увагою до себе, відчувала нараз полегшення.

Якщо хтось із присутніх ладен був порівнювати її з дів­чам, якому вперше дозволили одягти вбрання дорослої й уперше позбавили хатньої опіки, то навряд щоб йому можна було закинути особливе буяння фантазії. У всякому разі, не- вдавана щирість її гри дорівнювала вдаваній щирості інших. В усякому разі, її гарна постава й вродливе обличчя силоміць притягнули до себе перехресне проміння поглядів, теплих і холоднавих, бистрих і довших, гострих і невиразних.

Це подобалось Ніні і в той же час непокоїло. Найбільше ж вона уникала тих розмов, що мали двозначний, сумнівний чи надто мудрий характер. Боялася, щоб не прохопитись якимсь невдалим словом.

А розмови дедалі набирали жвавішого темпу. Вечірка де­далі ставала шумнішою. Майже кожного, хто запізнювався, зустрічали поспішними дружніми вигуками — хто посилав радісні привітання, хто роблено обурювався.

—    Ви прийшли чи приїхали?

—   Прийшли.

—   Пішки?

—    Пішки.

—   Ха-ха-ха!..

—   Ну, звичайно, хіба ж можна приїхати пішки?..

Веселість зростала. І що більше підносився настрій гостей,

то краще почувала себе Ніна. Веселість — наймогутніший стимул до зближення, як печаль до споріднення. Це, мабуть, тому, що на них кожний має абсолютне право, незалежно од віку, походження, службових рангів та громадських заслуг.

Згодом до неї підійшов Кость. Ввічливо поцілував ручку чорнявій сусідці, з якою досі ще не встиг привітатися, і Ніна затремтіла од задоволення. Ні в одного з присутніх вона не помітила такого вдалого поєднання власної гідності й лицар­ської готовності до послуг. 1 ні в одного, здається, не було так прекрасно зав язаноі метеликом краватки, як ця іскристо-

 

Образа


167


сталева, що над нею попрацювали Нінині пальці. Ніби не той Кость, ніби новий. 1 зовні, і поведінкою^

А підійшовши й зробивши кілька яскраво-непримушених рухів. Кость відразу ж звернув на себе увагу, навіть викликав співчутливу до себе поштивість. Ще коли був там, у другому’ кутку, Ніна спостерегла, що й там йому належало одне з перших місць. Тепер, у присутності Степана Марковича (сво­го безпосереднього начальства), доводилось йому трохи поступатися. Проте з усього було видко, що Кость ставить себе не далі, як на другий ступінь після Степана Марковича

—   аніяк педалі. Правда, говорив він трохи поспіхом, зривно, але досить сміливо, незалежно, що дуже подобалось більшості присутніх. За кожною фразою він якось особливо легко, за­круглено підносив руку, а сказавши, деякий час тримав цю руку в повітрі і немов запитливо, немов сумненько зводив брови.

—    Pardon! — тихо, м’яко додавав він.

Це теж подобалось.

І навіть коли він підкреслено ігнорував ту чи іншу фразу, адресовану безпосередньо на нього, або коли підкреслено- різко давав відповідь, — це теж подобалось.

Дехто стримувався, уникав з ним розмови, а більшість охоче в’язла в розмову, не ображалася. Навпаки, була рада, що натрапила на такого цікавого, небуденного співбесідника.

Очевидно, це Костя заохочувало. Він частіше викреслював у повітрі граційні, еліпсоїдні лінії, частіше зводив свої брови a la Pierott, частіше вдавався до сміливих проявів у діалозі.

—    Гамлет! Справжній Гамлет! — з приємним подивом кинув йому Степан Маркович.

Ніна насторожено глянула па обох, не знаючи, як їй спри­йняти це зауваження, як реагувати. Але всім іншим цей епітет чомусь видався стільки ж вдалим, скільки й смішним—друж­ній сміх був загальною реплікою. Годі й сама вона засміялася. Тоді посміхнувся й Кость.

—    Панове, Степан Маркович робить мені занадто честі… Але цей скромний Гамлет, що зараз має приємність розмов­ляти з вами, цей Гамлет справді мусить поставити один «про­клятий вопрос». А саме: де товариш Данилюк?

 

168


АркшУш Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


Запитання влучило. Данилюка, одного з почесних гостей, уже давненько ждали. Через це, здається, й не починали основної частини сьогоднішнього вечора. Запитання відразу збудило увагу, скупчило загальну думку на відсутності Данилюка.

—     Я питаю: чому його досі нема серед нас, куди він подівся, і звідки його нам чекати? — патетично вигукував Кость, патетично підвівши руку, і тут же додав, звертаючись до Степана Марковича: — Здається, так, друже Гораціо: звідки, куди й чому?

Так, товаришу Гамлет, — весело погодився Степан Маркович.

—   Браво, товаришу Гамлет! Ха-ха-ха! — підхопили інші й захляскали в долоні.

З цього моменту нетерпіння почало зростати. Гості частіше й частіше кидали оком на стіл, завантажений па­тентованими кеглями, й відвертіше робили натяки, що, мовляв, у місті останніми часами розвелося багато непевного елементу, а тому й засиджуватись небезпечно.

Господар всіма силами намагався одгягти час та зама­скувати незручність — виводив навіть свого найменшого сина й наказував йому декламувати вірші. Та вже трудно було притамувати заворушення.

І щойно Кость знову заговорив про Данилюка, досить відверто натякаючи, що Данилюкові, як людині відпові­дальній, партійній, слід було б, на його думку, виявити більше зацікавлення, більше простоти, не примушувати до очікувань і т. і., і т. і., — саме тоді подзвонили й передали листа.

Писав Данилюк:

«Вітаю менинника. Вітаю все товариство. Дуже прошу мені вибачити, але, на великий жаль, не можу прийти.

З глибокою пошаною, з найкращими побажаннями».

Хазяїн, оголосивши цього листа, відразу ж знайшов для себе вихід.

А, так! —легенько хляснув і він себе по лобі, — у нього ж справді там… попереджав… да-да…

[ через кілька хвилин пролунало довгождане, урочисте:

—    Панове, прошу!

 

Образа


169


Шаркаючи стільцями, обмінюючись ввічливими рухами, пересипаючи жартами свою метушню, словом, виконуючи все, що припадає на такий момент за віковим регламентом,

—     почали гості розміщуватись біля столу. Хазяї виявили якнайбільше уваги та сприту, щоб кожне подружжя розлучити й розсадовити на значній відстані. Адже часто поруч із чужими люди почувають себе легше, ніж поруч із найближчими життьовими товаришами. І не тому лише, що товариші їм набридають, а й тому, либонь, що товариші заважають їм буги правдивішими чи брехливішими, в усякому разі, бути свіжішими — хоч на чверточку вилізти з буденного футляру. Чи не тому й вигадано цілу низку умовностей, щоб поза футляром не було так соромно чи страшно?

Принаймні, хазяйське розміщення всі гості прийняли як належний факт, навіть із піднесенням, що в ньому просвічу­вала вдячність.

Тепер Ніна справді відчула полегшення. Ту примушеність, що досі тяжіла над нею, ніби одвіяло непомітним вітерцем. Одне тільки непокоїло: Кость далеченько. Будь він ближче, це в більшій мірі допомогло б Ніні виявити ролю дбайливого друга, яку вона взяла на себе ще з дому, це більше допомогло б самому Костеві додержати слова, яке він дав, збираючись на вечірку, й уникнути можливої буйної гри властивих йому пристрастей. Це, нарешті, допомогло б і самій Ніні, маючи поблизу Костя та пильно слідкуючи за ним, не дозволяти й собі особисто нічого зайвого, бути й за себе певнішою.

Але програмове розміщення вже сталося. Посуд уже пере­можно гримів. Нетерплячість доходила краю.

Бахнула пляшка, що її розкубрював якийся верткий юнак. Степан Маркович піднесено, проймаюче виголосив першого тоста. Знялося бурхливе й довге: ур-р-ра!

Коли ж овації одшуміли, відразу над столом, ніби за командою, звисла мовчанка — тільки вчувались поспішний дзвязкіт виделок та беручка шамотня щелепів.

О… тихий янгол пролсгів… — врешті насмілився хтось непевним, обережненьким голосом.

І годі у відповідь йому, паче з прорваного мішка, сипнув цілий рій окликів, зауважень, приказок, а все це переможно

 

170


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


довершував дзвінкий, закотистий сміх.

Другого тоста сказав Кость. Чуло, гарно, оздобивши його всілякими рефренами. Третього — високий гість із довгим показним обличчям (була чутка, що він грек, дехто присяга­вся, що галичанин). Промовляв цей гість трохи співомовкою, низьким голосом, ніби хотів нагадати, що хазяїнові одним роком лишилося ближче до смерті.

Проте вийшло дуже урочисто й дуже зворушливо. Стіни, вікна, двері, люди — все несамовито крикнуло: «Хай живе!». А на четвертому тості чомусь додали: «Смєло ми в бой гіо- йдьом» — і почали цілувати менинника.

Войовниче гасло цього тосту стало приводом до жвавих розмов на теми суто громадські. Тут згадалося і війни давні і війни недавні. Тут при нагоді кинулося далекозорний погляд і на війни майбутні, на перспективи скороминучі й неминучі. Тут знайшлося чимало охочих, на досвіді та аналогії пере­конаних, безмежно передчуваючих, ажень у пророцтва віруючих. Врешті той гурток гостей, що займав додаткового столика й дискутував з особливим захватом, сам. либонь, злякався перебільшеної одвертості (на вечірці були не всім відомі родичі та знайомі), а злякавшись, нагло й незручно обірвав цікаву бесіду. Хазяїн це помітив і поспішив натякнути, що за найближчих присутніх він цілком відповідає, і тому можна почувати себе як дома.

—    Хе-хе! А мені по асоціації згадалося: чи були ви за­арештовані і якщо ні, то чому?

—    Так-так… Мілостью божьей освобождаем тоже… Ха- ха-ха!

Веселість буйно зростала. Вже менше віддавалося уваги на додержання тону, вже окремі гуртки, об’єднані спільною темою розмови, самовизначалися біля спільних пляшок, вже…

Але хто сказав би, що порушено рямці пристойності? Хто одважився б закинути, що порушено чиюсь гідність, не кажу­чи вже за престиж Степана Марковича? Було просто, не- зневольно, райдужно — і подобалось Ніні.

—   Ай, рюмка! — істерично пролунав жіночий голос, і до перекинутого келеха ту ж мить запобігливо потяглося кілька пучок із сіллю.

 

Образа


171


—  Не рюмка, Клавдіє Мироновно. Майте на увазі, українська мова ніжна, мелодична. По-українськи треба сказать: рюмочка.

—    Ха-ха-ха!..

—   Андрій Петрович просто душка — він завжди знайде вихід.

—   А ви, кажуть, щирий українець, Андрію Петровичу?

—   О. конешно! Хіба ж ви не знаєте тієї записки: прошу направить мені джерело?

—   Як? як?

На устах сусідів проповзла загадкова нерішучість. Хтось почав докопуватись:

—   Джерело — це ж істочнік?

—   Да, істочнік. Ключ.

—   Ах, ключ!

І від сміху затремтіли стіни, хитнувся стіл, затанцював посуд, замотилялись переповнені радістю постаті, ажень сльози повиступали од щирого сміху.

—    За товариша Ларіна!

—А я не згоден. Я…

1 знову чокнулись.

Ніна трохи дивувалася на це: так чи сяк, а була вона українкою. Ніна пильнувалась, щоб пити в міру, — тіль-тіль чманіла голова. Вона вже бачила, що може тут дозволити собі більше, ніж сподівалася, проте подвоїла обережність, перемагала різні трункові спокуси й всіма силами одхиляла шляхетну дбайливість свого молоденького рожевого сусіди, що волею хазяїв був призначений їй за лицаря. 1 хоч вдумливі очі Степана Марковича раз по раз стикалися з її очима, проте й цим поглядам вона щоразу віддавала менше й менше уваги. Увагу свою вона перенесла на Костя. І дедалі пильніше. І дедалі рішучіше.

Ах, Кость! Він виявляв надмірне завзяття над тими при­вабними кеглями. Серед інших його пристрастей ця при­страсть, на щастя, була другорядною, а все ж Ніна дуже жалкувала, що сидить на віддаленні. Тривожна уява вже малювала перед нею можливі наслідки.

І згодом, не втерпівши, вона стала обережно подавати мімічні знаки: просити, соромити, сердитись. Кость робив

 

172


Аркадііі Люоченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


вигляд, що не розуміє або не помічає.

Та несподівано з’явився на допомогу Степан Маркович. Впіймавши нетерплячий позір Ніни, він злегка торкнув Костя, що сидів неподалець од нього.

—    Що таке? — обернувся той.

Ніна з лагідною усмішкою дала йому зрозуміти своє за­стереження. Кость здвигнув плечима. Ніна, приховуючи не­зручність, з тією ж лагідною усмішкою сказала:

—    У тебе хворе серце.

—     Ніно Сергіївно, — сквапливо відповів їй Мішель, приятель Костів, —дорога Ніно Сергіївно, коли б ми випили стільки, як вам, мабуть, здається, то у нас на душі вже давно був би… загар.

—    Браво! Бравіссімо! — гримнули сусіди.

Розгойдані хвилі оплесків та сміху підхопили останні

слова. Дотеп сподобався, полетів з уст до уст, і сусіди глянули на Ніну й на Костя добрими, теплими, немовби мрійними очима, готовими все прийняти, все вибачити: люди справді можуть бути дуже добрими — все залежить од діагнозу та вчасно поданих ліків.

Звичайно, це не могло задовольнити Ніну, не могло втаму­вати непокій. Але саме в цей час вона примушена була віддати більше уваги своєму сусідові, верткому, з рум’яними, як у дитини, щічками, з блакитними осклянілими очима блондинові. Сусід, очевидно, був дуже радий з того місця, що йому припало, і сумлінно виконував належну ролю. А що прихильність, якої в нагороду собі він сподівався од Ніни, даровано було йому в незначній мірі, він, кінець кінцем, вирішив поєднати всі здібності, всі зусилля, аби лише здивува­ти чи вразити свою сусідку, аби зацікавити.

—    Ніно Сергіївно! Ах, Ніно Сергіївно! — і він люб’язно підсовував мисочки, настирливо просив випити з ним хоч краплину.

Руки йому тремтіли, і голос йому тремтів, а очі кричали благанням.

—   Ніно…, — він ковтав решту наймення (причому робив це частіше й частіше) і воднораз, ніби з відчаю, ковтав свою чарку.

 

Образа


173


Доводилось від часу до часу поступатися. Тоді сусід не­стримно, як переможець з Майн-Рідового роману, скрикував, тороплено підносив того чи іншого полумиска, розсипав трохи неслухняним язиком добірні слова захвату й подиву. І знову заводив таку розмову, що йому конче треба було відповідати або ж у свою чергу запитувати. Знову намагався виявити якнайбільше ретельності, щоб настрій сусідки, боронь Боже, не пішов на спад.

—     Ніно Сергіївно, я ж вас прошу, Ніно… — щохвилини тихше, щохвилини інтимніше.

—    Ніно!..

Раптом у цій наївності, особливо ж у цьому принишкло­му голосі Ніні видалось щось віддавна знайоме. Вона ще не встигла збагнути, а вже болісно защеміло в грудях і з нехіттю одштовхнуло її від п’яненького прихильника.

Надаремне говорилося їй про красу тонких пальчиків, що так нервово переминають хусточку, про хвилюючу глибінь погляду, загадково скерованого кудись обіч, про пуп’яшки рожевих уст, призначених зовсім не для того, щоб мовчазно стискатися.

Надаремне…

Все це вона слухала краєчком вуха, тільки краєчком, бо вже не могла знайти Костя на тому місці, де він сидів раніше.

«Де ж він?» — і в голові знявся цілий рій припущень. Ще не тратила надії. Ще вірила. Оглядалась. Шукала напружено.

А щебетливий, невтомний сусіда раз у раз сміливішав, докучав, дратував.

Що це?

Вона й незчулася, як сусідська рука мовби ненароком ковзнула під стіл і мовби ненароком зачепилася на її коліні.

Чомусь ніколи ні один дотик не вжалював так міцно. Ніна сіпнулась, блиснула гнівно очима.

Момент — і зрозуміла, що, підвівшись, знову сідає і що розгублений сусіда, вихопивши після невдалих мандрів руку з-під столу, старанно запорпався виделком у своїй мисці. Сердешний, він, мабуть, думав, що біля нього інша жінка(/

Ніна допила з келеха, хотіла вгамувати схвильованість. А думки

вихором і врозтіч… І натрапила поглядом на погляд Степана

 

174


Аркадій Любчепко. ВИБРАНІ ТВОРИ


Марковича. Дивився м’яко, вдумливо. Невже він помітив цей сусідів напад? А може, догадався? Ні, ні. Але чого він так дивиться?

Вмить пойняла її незрозуміла задьорність. Кинула очима задьорний запит. Та Степан Маркович уникнув красно­мовного виклику, красномовно вказавши їй очима на дру­гий кінець столу.

Треба було тільки злегка одхилитися, — Ніна одхилилася,

—    щоб поза спинами сусідів, на тому ж боці, де сиділа вона, побачити Костя.

«Коли? Чому?» — не встигла ще зміркувати, а вже по­мітила, що Кость, надто захоплюючись суперечкою, ударив кулаком по столі і спересердя налив собі нову чарку.

В уяві Ніни, як бистрі тіні, мигцем прохопились: кошмарна ніч. гнів або сльози, компрес на серце…

Ах, Кость! Неможливий Кость!

Він був блідий. Він шарпався. 1 він не знав, що прекрасна краватка, над якою попрацювали Нінині руки, вже обвисала зім’ятою шматинкою.

Обурення, одразу затуманивши Ніні свідомість, швидко одлинуло. Натомість почало сповняти холоднаве протверезін­ня. Вона ніби оддаля, чужинно поглянула на всі ці обличчя…

Так, за малим винятком, усі вони були різні і, за малим винятком, усі подібні. І, зрештою, нічого незвичайного не уявляв собою Кость на цьому квітчастому тлі, — хіба що яскравіше визначався незалежністю, сміливістю. І нічого особливого не було в тому, що він перемінив місце, бо вже дехто помітно, а дехто непомітно вислизав із рядів. Уже в обох кімнатах з’являлися невеличкі, випадкові гуртки. Уже, при­тискаючи хусточки до уст, поспішно, крадькома просувалися кудись окремі постаті з виразом заклопотаним, ба навіть тривожним…

Але хіба це виправдувало Костя? Хіба треба шукати виправдань? Хіба він не мусив бути кращим, ніж інші, — таким же витриманим, як от, прикладом, Степан Маркович? Хоч би сьогодні, хоч би не тут. Він же знав свою слабкість, він же давав слово. Ось знову налив, знову п’є…

І знову скипіло обурення. Сильніше. Відчайніше. На Костя. На все.

 

Образа


175


«Коли так—іянап’юся»,—злетіла раптом думка. Щось темне, болюче і мстиве прокинулось у ній. Рука потяглася до келеха.

—         Панове! — зненацька пролунав перейнятий захватом голос: — Панове! Зараз нам відомий наш артист…

Тут його перемогли бурхливі акорди універсального монохорда.

Шуміт ночной Марсель в прітонє трьох бродяг…

—  баритон м’яко розправив крила.

Це було наче гаслом: застільна гірлянда різко хитнулася, подекуди тріснула. Гілка по гілці стали з неї випадати.

Мужчіни п’ют там ель, а женщіни с мужчінамі жуют табак…

—  з інтимним, інтригуючим відтінком взявся розповідати баритон, поширюючи коло слухачів.

Скориставцш з нагоди, Ніна теж встала й поволеньки про­тиснулась на край столу.

—  Як ся маєте, Костянтине Львовичу? — спитала тихо й многозначно.

—  Дуже й дуже погано, Ніно Сергіївно, бо ніхто мене не хоче розуміти. Ви ж бачите, нема ні одної людини, довкола тільки… ах! — і розпачливо похитав головою.

—  А ваше серце?

—   На ньому… загар.

—  А ваше слово?

—  Оді йди!

—  А що ж буде далі?

—  Буде… пулька.

—  Що?

Кость шарпнувся, з викликом глянув на неї. Але Ніна теж дивилася з викликом, і був її погляд докірливо-суворий, такий проймаючий і такий невблаганний, що Кость не витримав, здивовано одхилився.

—  Що ж буде далі? — вона легенько взяла його під руку і.

 

176


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


щоб уникнути небажаних свідків, одвела до вікна, у тінь олеандрів, філодендрів та іншої хатньої екзотики.

Тут Ніна глухим шепотом нагадала Костеві за його слово, так легковажно не додержане, за гонор га сором. Ніна вимага­ла більше не пити, а головне: до карт не сідати. Ніна сказала, що через півгодини конче треба йти додому і, якщо він не погодиться, піде сама або теж нап’ється.

—  Не смій! — погрозливо застеріг Кость?

—   І ти не смій, — серйозно відповіла Ніна.

—   Ну, це потім видко буде.

—  Ніяких потім. Через півгодини йдемо. Або… гулять — так гулять!

—  Нінко! — ще рішучіше обізвався Кость.

На цих словах вони мусили перервати розмову: веселі гості, готуючи місце для танків, почали одсовувати кадубки з квітами у самий куток. А втім, головне було сказано. Він повернув до столу, якого вже пробували скоротити і поставити під стіною. Вона лишилася біля вікна.

Довкола (і в сусідній кімнаті) в імлистих пасмах диму, немов веселі примари, сновигали, кружляли гості. Думки тьмарились, мерхли… Пристрасті бухтіли, вигравали, за­кипали… І все це для Ніни було тут трохи чудне, і все це було дуже знайоме.

Ніна уявляла собі вечірку інакше, особливо напочатку.

Ніна, ще готуючись до вечірки, створила собі іншу карти­ну. Правда, вона не схилялась до скрайніх перебільшень, не плекала в уяві своїй якихось надзвичайних прикрас — цього не дозволяв їй чималий життєвий досвід. А все ж таки, маючи досвід, знаючи взагалі життя та людей, вона ще не знала сповна того куточка життя, куди тепер потрапила. їй дуже хотілося, щоб куточок цей був не схожий на всі інші, щоб кращий був, принадніший, гідний справжньої поваги та навіть замилування.

І тепер, придивляючись, прислухаючись, вона змагалась сама із собою. Дрібниці, що завжди були для неї важливіші, виступали тепер як на долоні, — вона ловила ці дрібниці, нашвидку підсумовувала їх і в усьому, що здавалося їй поганим, хотіла бачити лише винятки, неминучі винятки. Та

 

Образа


177


винятків було так багато, що тепер їй ніяково ставало за свою недавню ніяковість, тепер навіть діймав легенький жаль і набігало легеньке подражнення.

—  Фокстрот! Панове, запрошуйте ваших дам!

Нараз холодок розчарування одлинув, даючи місце при­ємній теплоті: вона в одну хвилину рішуче переконалася, що в цій стихії почуватиме себе як риба у воді. Вона не чужа. Вона така, як і інші. Чого ж гратися у якусь показовість, у безглузду зразковість? Чому б не дати собі волю, чому б не поринути в гущину загальної веселості?

Немовби шепнув хто, що за нею стежать. Оглянулась — так, кілька пар сторожких, проймаючих очей всмоктались знайомим натяком. О, звичайно, у неї гарна постава і гарне обличчя. Ха-ха! О, звичайно, вони так хотять, так же ж хотять наблизитись — ці сласні, ці вовчі іскорки. Ха-ха-ха! Досить кумедної примусовості! Ось — вихопилась на середину кімнати, притупнула, завмерла у жагучому покликові, і вже заходила, закружляла, затріпотіла… Хто дорівняє? Хто одважиться змагатись?

Перед очима метнулось густе мереживо. На момент усе зникло в якійсь порожнечі, і приплив солодкої знемоги стук­нув у серце.

«Але що буде? Що буде?» — Ніна міцно стиснула руки. Ніна старалась перебороти цей порив, щоб і справді не кинуло її на середину в той приворотний вир.

Вона злякалася за себе. Вона згадала за Степана Мар­ковича, за інших поважніших гостей, і ще міцніше, до го­строго щемління, вп’ялася нігтями в свої долоні.

Біль пройняв, і згодом над нею затяжило єдине бажання: якнайшвидше піти додому. Не бачити, не чути, не наражатися. Минулий досвід нагадав їй. що там, де люди умисне роз­палюють радість, там мусить бути запаморочно-млосно. Там

—  або відразу кинутись у вир, або ж відразу одійти. Краще оді йти.

А Кость? Все ж гаки півгодини вона мусить зачекати, бо, поза всім, це зараз скидалося б па втечу, цс могло б образити хазяїв.

Фокстрот уже розгортався. Поблизу не було жодного


12-9-584

 

178___________________ Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


вільного місця. До Костя ж, що стояв у другому кінці та про­довжував суперечку, вона поки що не хотіла підходити і, уникаючи запрошень на танок, спритно перехопилась до сусідньої кімнати. Тут переважали чоловіки, і хоч надмірно диміли цигарками, але вікно було напіводхилене. Та й місце знайшлося — затишна, примітивна канапка з якихось скриньок, застелених килимом.

Ніна сіла. З вікна легітно війнула приємна похолодь. і Ніна замружилась. Рада була посидіти отак щоб ніхто не під­ходив, щоб не розплющувати очей, не відповідати…

—  Проститутка, — несподівано й виразно упало коло неї.

Що це?Хто це’насмілився?

Скочила, мов її стьобнули болючою лозиною. І ту ж мить прокинулося в ній нестримне, шалене. 1 ту ж мить захотілося несамовито крикнути. І захотілося розбити. Все одно — що, але вхопити й з криком, з реготом трахнуги об підлогу.

—… а я кажу, панове, що Америка — стара проститутка…

Захопило віддих. Не могла одразу опанувати себе. І з обуренням, і з подивом прикипіла очима до червонястого, брижуватого обличчя, що за кілька кроків нервово здрига­лося. Обличчя належало одному з поважних гостей, які зі­йшлися кружка, і яких, очевидно, захопила тема міжнародних стосунків.

Тоді Ніну обережненько взяли за руку, і Ніна прокинулась. Перед нею стояв Степан Маркович.

—  Я вас цілком розумію. Але даруйте їм, вони не помітили.

Степан Маркович сів поруч і ще раз похитав головою на

адресу необачних дискутантів.

—  Даруйте їм.

«Ах, навіщо я, навіщо? — пролетіло в свідомості. — Інша на моєму місці просто вдала б, що не звертає уваги».

Слово, яке вона чувала тисячі разів і яке почула вперше, це уразливе слово, і ця недоречна поява Степана Марковича, і власна недоречна поведінка примусили її бентежно понури­тись. Вона знала, що починає червоніти (привілей не тільки тих, що чисті тілом).

—  Не треба гак… —тихо й лагідно мовив Степан Марко­вич, — хоч вам дуже личить…

 

Образа


179


Якийсь час він не зводив очей.

Даруйте відвертість, але, слово честі, мені здається, у вас іще стільки… ну, я б сказав, стільки невинного, неви­черпаного, гарного…

Ніна невиразно посміхнулася.

—  Ви знаєте Рафаеля Санціо? — додав Степан Маркович тим же лагідним, трошки мрійним голосом.

Хотіла відповісти «ні», проте з уст передчасно упало:

—  А чому ви питаєте?

—  Коли б вас побачив Рафаель, він напевне створив би нову сактинську Мадонну.

—  Сатінську Мадонну? — задумано перепитала Ніна.

—  Так. Сактинську Мадонну, — підкреслено повторив Степан Маркович, певний, що виправляє як слід.

Між ними поволі зав’язалась балачка. Ніна виявляла по­більшену витриманість, за якою приховувала все, чого їй бракувало і що мала у зайвині. А Степану Марковичу, либонь, подобалась ця тактовна серйозність, і, заохочений, він поступово перейшов на ролю дізнаного оповідача.

II                                                        •/ ■>:       ■

Поведінка наших героїв, може, трохи й відмінна, може, місцями занадто відверта, але треба пам’ятати, що: 1) вони в більшій чи меншій мірі дозволили були собі виткнутися з буденних футлярів, 2) вони — люди, цебто найскладніша, наймногогранніша, найдивовижніша органічна суть, 3) вони

—   громадяни, що мають право так зватися, не лише за республіканським переписом, але й через те, що відограють в житті республіки не останню ролю (звичайно, в міру своїх сил та здібностей).

І хоч лиха доля позначила сутінню ті укісні, покраяні, різнокутні квартали, де вчувається особливий нудкуватий запах, але хіба якась геометрична форма обмежує щирість думки, хіба сутінь не може бути тлом, на якому ще яскравіше спалахкують шляхетні поривання, хіба, нарешті, з грунту, що мас відтрутний запах, не зростають прекрасні хризантеми?

«Любити людей, щоб і вони тебе любили — тяжко». Та відомий француз, висловлюючи таку істину, мабуть, зовсім


І2*-9-584

 

180


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


не мав на думці зрікатися любові до людей, бо якраз у цьому «тяжко» вся цінність, вся любов. Чого варта була б любов, позбавлена болю? Яким жалюгідним, нездібним на любов кастратом виглядала б істота, позбавлена здібності на не­нависть?

Трудно, трудно не погодитись із відомим французом, трудно не любити людей. Трудно, щоб цей наступний розділ не поглибити, щоб він трохи не різнився від першого, щоб не набрав, можливо, стриманіших, статичніших рис, коли ви ще ближче підходите до людей.

Бо й справді, хто б вони не були, які б вони не були — вони люди. Якщо вони, крім своїх звичайних зовнішніх ознак, мають цілком оформлені, правильні документи і не позбавлені виборчих прав, цебто чесні люди, то хіба можна їх не поважа­ти? А якщо, крім ділових розмов і стереотипних усмішок, вони здібні на вищі злети й глибші пристрасті, на хвилюючі радості й хвилюючі страждання, цебто цікаві люди, то хіба можна обминути їх увагою? Хіба не слід, одсуваючи схематичність, підійти ближче, зазнайомитися краще?

Слід.

Що ж до взаем…

Ні!

Кому охота вимінювати золото на золото?

* * *

—  Кланяйтесь нашій симпатичній Мадонні.

За два тижні уже втрете приносив Кость привітання од Степана Марковича і раз у раз одного й того ж змісту:

—  Кланяйтесь нашій симпатичній Мадонні.

І раз у раз Кость передавав ці привітання ніби між іншим, з тією робленою байдужістю, що в ній просвічувало задо­волення.

Ніна за звичкою трошки здивовано скидала очима і теж ніби між іншим з робленою байдужістю говорила:

-Да?

Тоді мимоволі згадували вечірку і обмінювалися думками щодо її характеру взагалі чи найцікавіших моментів зокрема. Кость похваляв Нінину поведінку та майже екстатично під­

 

Образа


181


креслював, що на людях вона виправдала ролю його дружини з великою гідністю — можливо, краще, ніж інші.

Екстатичність була тут не лише виявленням емоціональ­них вібрацій, що на них Кость був здібний за своєю натурою, але й певним засобом, логічно розрахованим, на що Кость теж був здібний за своєю натурою. 1 хоч натура його була досить складна, однак засіб цей був досить простий: Кость хотів, сказавши Ніні ухвальне, приємне слово, прихилити її до себе стільки, щоб їй потім не випадало заглиблюватись згадками аж до самого неприємного фіналу вечірки.

На жаль, цей засіб не завжди виправдував себе, бо, радо сприймаючи Костьову похвалу, Ніна все ж не могла обминути деяких моментів — хоча б натяком.

—Я думаю, Костику,— іноді говорила вона, — що найбільше виправдала свою ролю дружини саме тоді, коли… пам’ятаєш?… коли затулила тобі рота хусткою й силоміць одвела на візника. Як ти думаєш, Костику?

Схиляла набік голову й скоса, лукавенько мружилась. Кость мовчав.

—  Чи, може, ти гадав, що я справді покину тебе й піду сама додому? Не допоможу тобі хоч наполовину додержати твого слова? Допущу, щоб ти засоромив себе вкрай? Наївненький мій хлопчику! Я ж тобі товариш. Я не така… І я — знаєш? — я вже забула, що ти мене лаяв вуличними словами та нахвалявся побити. У тебе ж хворе серце,..

—  Нінко! — строго озивався Кость і спідтиха, дражливо кидав: — Ну й сколопендра.

Провину свою він прекрасно відчував, але не хотів, щоб йому про неї нагадували та виносили якого-будь присуда. Адже він, як доросла людина, мав свої усталені погляди й свої цінування вчинків. Мав, звичайно, як доросла людина, і притаманні йому хиби, однак визнавати їх погоджувався лише тоді, коли на хиби ці вказувалося з відтінком неминучості, ба навіть трагічності.

Є люди, що люблять самі собі утворювати ілюзію страждання чи майже страждання. До них почасти належав Кость. Є також люди, що не люблять в інших ті нахили й методи, які їм самим властиві. Відмінність чужої методи їх не

 

^2_____________________ Аркадій Любчснко. ВИБРАНІ ТВОРИ


зацікавить, бо вони завжди упевнені в особистій перевазі. І до таких людей почасти належав Кость.

Тим-то ущипливий тон, що його іноді добирала Ніна, був для Костя найнезноснішим явищем. Певна річ, Кость одбивав- ся тією ж зброєю. Певна річ, у порівнянні з Ніною він володів цією зброєю блискуче і завжди досягав би разючих наслідків, якби не зраджувало його терпіння. Саме тут трудно було войтуватися з Ніною, саме в таких випадках терпіння їй не бракувало. І, мабуть, тому, що вона була далека від особистих ілюзій трагічності, що вона зовсім не претендувала на пере­вагу особистих метод, а просто бачила, що на подібні прояви Кость реагує найсильніше, — мабуть, тому в належних випад­ках вона охоче до цих метод вдавалася.

Мовчання, що ним взагалі багато перемагають—цей шля­хетний засіб боязких людей, — мовчання не завжди могло стати Костеві у пригоді. Не завжди ж можна мовчати, якщо почуваєш себе винним. Та й навряд, щоб хтось погодився зарахувати Костя до боязких людей, — принаймні, у межах товариських і хатніх стосунків. Щоправда, мовчання як засіб вживалося іноді й Костем, але найчастіше воно було вістуном бурхливого зриву.

Нінко! — це пересторога.

Сколопендра — це поки що віддалений шарварок, коли вчувається перший подув вітру й трепетно вгинаються вер­ховіття.

— Ха-ха-ха! Костику, чого ж ти, дурненький, сердишся? Я ж кажу, що забула вже…

Грайливо заглядала йому в очі, ніжно хляскала по щоці. Порив нишкнув. У хаті прояснювалось.

—  Треба, Нінко, розуміти, — зітхав Кость.

Це звучало так щиро і так серйозно, що годі було уни­кнути уваги й співчуття. Він тільки просив зрозуміти і він запевняв, що слово, якого він не додержав, це — жертва. Може, своєрідна, але мимовільна, тяжка жертва.

—  Хіба?

_ Та зрозумій же, Нінко, що словами я не розкидаюсь.

Значить, було щось більше, важливіше, сильніше, щось таке, перед чим я мусив скласти жертву. Треба ж подумати, треба

 

Образа

 

183

 

зрозуміти… Бо про який зрештою сором може йти мова? Перед ким? Перед отим стовпищем забобонів на вечірці? Перед отими невігласами, що не можуть на крихту пере­ступити вузеньких, притертих, забобонних меж? Перед отими міщанами, що мають сміливість називати себе інтелігентами? Хіба це не обурення? Хіба це не розпач?

Кость зривався, легко й закруглено підносив руку, при­скорено ходив по хаті. Обличчя йому відразу мінялося. Уста нервово сіпались. Брови злітали сміливими крильцями. Очі займались завзяттям.

—  Обивателі! Патентові обивателі! — вигукував Кость.

І все ж таки Ніна ніяк не могла зрозуміти Костя. Його хвилювання, його запальність ніби найпевніше доводили, що він гостро сприймає, щиро обурюється, говорить з глибокого переконання. А безпосередня дійсність ніби доводила якраз протилежне, сумнівне.

Правда, сама Ніна теж сподівалася од вечірки кращого, але хіба можна судити всіх, без винятку? Хіба можна рівняти хоча б Степана Марковича з отим рожевим сусідою, про якого вона Костеві ще не сказала і, мабуть, не скоро скаже? Хіба сам Кость, збираючись на вечірку, не прочитав їй цілої лекції, не попереджав її, що там треба поводитись якнай- тактовніше, і хіба він сам, прийшовши чемно, не вийшов галабурно? Хіба він сам не належить до того оточення? Хіба він вперше усіх їх бачить? Хіба…

Чимало можна було нарахувати різних «хіба». Та щойно пробувала Ніна спиратися на перше-ліпше, як їй закидали, що вона загрузає в дрібницях, за деревами лісу не бачить, не доросла, не скоро зрозуміє.

— А розуміти треба. Треба, моя наївна хохлушечко. Треба розуміти, хоч, може, зараз тобі ще й трудно, — співчував і повчав.

— Не знаю… Може, я й недоросла, може… А тільки у тебе, Костику, хворе серце.

— Серце? Треба, щоб і серце стало забобоном. Тепер треба бути безсердечним, невблаганним, як машина.

—   Ну це вже, Костику… вигадки якісь.

—  Ет! Що з тобою говорити.

 

Категорія: Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.