Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Аркадій ЛЮБЧЕНКО — ОБРАЗА — 4

Кость підвівся, захвилювався. Більше й більше обурю­ючись, він почав викривати прогріхи й самого Степана

 

Образа


225


Марковича. За його словами, Степан Маркович також був Причетний до цієї неприємної справи. Ще недавно станови­ще Степана Марковича майже дорівнювало становищу Ко­стя. Та він — цей досвідчений лис — він зумів так ловко повернути діло, так вчасно запобігти, що тепер зовсім сухим

ВИХОДИТЬ ІЗ ВОДИ;

А інші, нічого не знаючи й покладаючись на його солі­дарність, не поспішали зводити кінці у своїх особисто- меморіальних зошитах. Особливо ж складна й погана ситу­ація припадає на Костеву долю.

—  Він каже, що не може допомогти? Бреше, лицемір! Бреше! Тільки він один і може! Тільки він!.. Чортова душа!

крикнув Кость, зриваючись, і одразу ж вхопився за серце, безсило впав на постіль.

Через хвилину на серці йому лежав компрес.

Грохи заспокоївшись, хорий продовжував викривати Степана Марковича ще з ряснішими деталями. Хто-будь сві­жий, почувши це все, безумовно, здивувався б, що за такий короткий час спільної праці можна вже так глибоко поринути в справи й наладнати особисту близькість, як це зумів Кость, можна так багато вже дізнати й зробити. І хто-будь свіжий, навіть нічого не відаючи за Мішеля, безумовно, припустив би гут не що інше, як велику і вдячну чинність протекції, а іакож мусив би визнати чималу Костеву обдарованість щодо вміння пристосовуватись.

Взагалі ж усі Костеві викривання, пояснення й докази збігалися на тому, що якраз од Степана Марковича найбільше залежить, що Степан Маркович може затягти відчитність, перемістити поки що ордери, певну частину грошей списати

Ч  т. ін., й т. ін. Саме на таку його солідарність Кость і по­кладався. Та й без солідарності, кінець кінцем, він обійшовся \ якби загодя знав, що термін позачергових більших звітів буде чомусь пересунуто на найближчий час. Оця перед­часність особливо підозріла. Принаймні, у Костя останніми Днями склалося враження, що тут перш за все навмисне діє Рука Степана Марковича.

Еврика! — знову схопився Кость, і в надто розплющених «чах заяснів надто підкреслений здогад. — Знаєш, Ніно,


15-9-584

 

226


АркидійЛюбченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


звідки це все? Пам’ятаєш театр? Пам’ятаєш, як він образився?

Ніна завагалася. Ніна спостерегла Костеву ж неупевне- ність. А головне—вона інтуїтивно відчувала, що роля образи тут не може бути за основу. І вона спробувала навести кілька прикладів, що цілком заперечували чинність образи й за­перечували Костеву нападливість.

Однак переконати Костя вже було неможливо. Він ухо­пився за цей здогад із такою ретельністю, ніби від самого здогаду залежало щасливе вирішення всієї справи. Він по­силався на те, що загалом дуже добре знає людей і зокрема встиг дуже добре вивчити хитрозатайливу істоту свого на­чальника.

Еге ж! Зовні Степан Маркович може бути навдивовижу ввічливий, але це ще зовсім не свідчить за теплоту й при­хильність його душі. Душа, мовляв, у нього обивательська, змінна, продажна і в той же час хоробливо-амбітна, зло­пам’ятна. Нічого нема гіршого для такої людини, як порушен­ня її авторитету. Така людина конче віддячить, конче по­мститься.

Що ж до Ніни, то Кость відверто признався, що розуміє, чому в неї такий заперечливий настрій. Ну звичайно, їй не хотілося б саме цієї причини, бо тоді в театрі вона теж образи­ла Степана Марковича.

Так, так! Вона — нікуди правди діти — теж причетна до образи. Вона теж винна.

—   Костику, ну що за образа? Слухай, це вже ти… — спробувала ще раз запротестувати, але Кость нагально пере­бив її.

Чиж їй краще знати?

Чи ж їй доводити?

Супроть посипалися численні, найрозмаїтіші докази, за якими щось через півгодини почала зростати ціла теорія, надзвичайно цікава теорія, поступовно, всебічно обгрунто­вана. Теорія твердила, що всі людські радості й нещастя залежать від того, скільки сильно виступає почуття образи

—  почуття, що разом з інстинктом самозаховання закладено природою в кожній людині. Але не в кожної людини вистачає розумових підойм, щоб його регулювати. Теорія твердила.

 

Образа___________________________________________________ 227


Ш0 непомітно це почуття може обертатися в обопільну глибоку зневагу, у зненависть, у ворожнечу. Може, нарешті, перекидатись на цілі групи, обертатися в масовий рух. Так, так! Цьому є приклади! І майбутні психологи та історики, певне, точно дослідять, що всіма війнами передусім рухало якраз оце почуття — почуття образи.

—  Треба ж, Нінко, розуміти…

Після цього вже Ніні бракувало відваги й охоти про­довжувати свої обстоювання. Свідомість своєї відсталості й слабкості перед цим буйним злетом Костевої думки, наявність якихось непевних припущень, майже увертів з боку Костя — знітили її, засмутили, приборкали. І хоч вона вже готова була поступитися деякими нещодавніми запереченнями, але в той же час в ній ще більше зростало переконання, що причин передусім треба шукати в Костевій картярській пристрасті та невдалій (цього разу) поведінці на службі.

—        Ну, хай… — прискорено й зневолено погодилась Ніна,

—        але ж треба щось робити, треба зараз же… негайно!

Найгірше, найстрашніше для неї полягало в тому, що, оче­видно, сунулась невблаганна хмара, ось-ось мав ударити грім і — хтозна — чи утримається під навалою бурі їхній байдачок, чи не підхоплять розгойдані хвилі її дорогого Костя й не по­несуть далеко-далеко, понесуть надовго, а може, й назавжди…

Треба зараз же шукати можливих шляхів до порятунку. Треба скупчити всю імкливість, всі сили, щоб конче запобігти лиха. От хоч би позичити частину грошей. Трохи в Мішеля, трохи в інших знайомих. Спішно написати до родичів. Кінець кінцем, дещо з речей закласти в ломбарді, дещо продати.

—  Костику, як ти думаєш?

—   Да, звичайно, все це можна. Звичайно, копійка до копійки… — мляво погодився Кость, обдумуючи щось своє.

—■ Стривай!

Ніна скочила. Тороплено кинулася в той куток, де було заховано її вузлика «про чорний день», і небавом тремтли­вими руками подала Костеві примітивну скарбничку. На 3Днвоване, мовчазне Костеве запитання вона коротко на­дала йому за машинку й, певна річ, розуміла тепер, чому в,н че виявляє жодного невдоволення. Навпаки. Кость був


^*-9-584

 

228


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


приємно вражений, хоча, похапливо взявши карнавку, не міг не вигукнути:

—        Як це шляхетно і як це трагікомічно! А втім, усе життя

—        одна трагікомедія. Сьогодні сміх, а завтра сльози. Сьогодні ти, а завтра — я!

Коли ж підрахував, гірко посміхнувся: в карнавці було щось біля дев’яти карбованців.

—  Одна іронія… — зітхнув він і переклав гроші до свого гаманця.

—  Я побіжу до Мішеля, — запропонувала Ніна.

Кость не заперечував, попередивши однак, що сам уже звертався не тільки до Мішеля, але й до решти, кого вважав за приятелів, і всі одмовили. Та іншого, мовляв, і сподіватися важко, бо якраз біда майже завжди переконує, що друзі — лише міт. Так. Становище досить розпачливе, досить без­надійне. Грізний-бо фатум не любить жартувати. Грізний фатум звів уже чорні крила, і вже вчувається його страшний, мертвотний подих.

—   Ах, Нінко, видно, мені так на роду написано. Між іншим, колись одна ворожка мені це віщувала. Так, так! Я лише тепер згадав. Може, це й смішно — вірити ворожкам, але це факт!

Ніна все ж таки побігла до Мішеля. Мішель співчував, по­силався на власні недостатки, просив вибачити і все ж таки одмовив.

Вертаючи од нього, Ніна ледве-ледве утримувалась, щоб не заплакати. 1 в себе вдома вона, мабуть, дала б волю сльозам, якщо застала б Костя з тим же безнадійним, нестерпучим виразом.

Але сталася дивна зміна: Кость ніби повеселішав, здавався спокійнішим. Кость ніжно пригорнув її до себе, знову по­дякував за клопітливість та виключну відданість і сказав, що в нього почали виникати деякі плани, що він, дуже можливо, винайде вдалий вихід.

‘Заспокоїв.

На ранок цей настрій Костя не покинув. Він дбайливо збирався на службу, обдаровуючи Ніну такою ж. як і вчора, вдячною ніжністю. На відході замиловано взяв її голову в

 

Образа______________________________________________________________ 229


руки, поцілував у чоло й просив не хвилюватися. Сказав, між іншим, шо має на думці відверто, щиро поговорити із Степаном Маркевичем, турбувався лише, щоб не дійшла передчасна чутка про всю цю історію до кого-будь із да- нилюківців.

Чого тільки не передумала Ніна, лишившись на самоті. Один вчорашній день відкрив їй так багато, приніс стільки несподіваних вражень, збудив стільки найрозмаїтіших до­мислів. що охопити це все, виважити, одсіяти зайвину й під­сумувати лишок було нелегко. Та й сьогоднішній день, довгий, як ніколи, сповнений очікувань, ще таїв у собі чимало непокійного, загадкового. Ще ж невідомо, чим мала скінчи­тися одверта, щира бесіда із Степаном Марковичем.

Образі, на яку й сьогодні вранці незмінно посилався Кость, Ніна не йняла віри. Але припускала: якщо Кость ви­бачатиметься. це справі не пошкодить. Підлещений-бо такою чутливою пошаною, Степан Маркович може цього разу поступитися своєю надмірною службовою обережністю, може погодитись на Костеві просьби. Якщо справді од нього найбільше залежить (Кость, принаймні, запевняв), то й сама вона була не від того, щоб звернутися особисто до Степана Марковича й підсилити вплив іще своїми просьбами. Хоча вчорашнє побачення й скінчилося незлагідно, проте дало наявні докази, що вплив її може бути досить сильний.

Правда, все це, кінець кінцем, збігалося до… вечірнього запрошення… до кабінету… запрошення, що не лишало для Ніни жодних сумнівів. І, зупинившись довший час на цій Думці, обміркувавши всебічно, Ніна прийшла до висновку, Що й на такий скрайній крок можна було б врешті погодитись. Вона знала, як мусила б скінчитись подібна візита, і, рятуючи Костя, рятуючи себе, вона врешті наважилася б… О, звичайно, потайки. Звичайно, так, щоб Кость не лише нічого не знав, але й, боронь Боже, думки жодної не міг припустити. 1 вона тепер пожалкувала, що розповіла Костеві зайві подробиці. Чу ж бо справді виникне така потайна скрута, така інтимна Не°бхідність? Якщо так, ій довелося б вживати неймовірно складних пересторог, виключних хитрощів, щоб аніякісінь­ким натяком не викрити себе перед Костем.

 

230


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


А втім — це ж одні лише припущення. Можливо, надто помилкові, недоцільні, не варті того, щоб роздумувати над ними і, тим паче, користатися з них. Тут, мабуть, потрібні якісь інші, тактовніші, кращі заходи, що з більшою певністю допомогли б справі та не примушували б до подібних скрайніх, небезпечних кроків. Мабуть, Кость щось вигадає, щось зміркує — недарма йому покращав настрій і очі заясніли надією.

Кілька разів вона вибігала на вулицю, щоб зустріти Костя й ще здалеку розпізнати, який йому вираз.

Не вгледіла — прийшов якраз тоді, щойно сама вернулася з вулиці. Прийшов заклопотаний, хоча з тією ж надійною ясністю в очах.

—  Ну, як там, Костику? — кинулась до нього.

—  Побачимо, побачимо… З данилюківців, слава Богу, ще ніхто нічого не знає, — і попросив йому не заважати.

Не гаючи й хвилинки, понавиймав із портфеля цілі купи різних паперів, присів до них з олівцем, потонув у пильній роботі. Обідати одмовився. Не хотів втрачати на спішності.

А робота, крім спішності, мала, очевидно, ще й досить складний, відповідальний характер. Робота ще й нервувала

—   Кость шарпався, сварливо бурчав, різко цокав на рахів­ниці, від часу до часу рвав якісь папірці і дедалі частіше по­глядав на годинника.

Вже до вікон припала густа зимова сутінь. Вже годинна стрілка завертала на дев’яту, коли він поклав олівця, од­кинувся на спинку крісла і так зітхнув, як має право зітхати людина, що допіру нарубала стоса дров.

—  Нінусь, — ніжно мовив він згодом, глянувши знову на годинника й укладаючи папірці до окремої теки, — Нінусь, велике прохання…

—  Охоче, охоче, будь ласка…

Кость продовжував, не повертаючись, заклопотано під­бираючи папірці:

—  От що, дитинко… Одягайся зараз і занеси всю цю історію до контори!

—  Куди?

—  Степану Марковичу.

 

Обрату___________________________


_ Що? — насторожено сіпнулась Ніна.

__ Та не що, а занеси, віддай!.. Ну, і… попроси його гарненько ще од себе. Розумієш?

Ніна відразу інстинктовно вгадала його справжню волю, дле ще вагалася, ще боялася повірити. Хотіла перепитати, переконатися і натомість просто чомусь кинула:

—  Я не піду. Неси сам!

—  Як не підеш?—аж тепер повернувся Кость, погрозливо блиснув очима. — Як то не підеш? Попереджаю, я дуже знервований. Попереджаю, щоб жодних скандалів, щоб усе тихо, спокійно, культурно.

—  Але ж, Кость! Як ти можеш? Як тобі?.. Хіба ти не знаєш, куди ти мене посилаєш? Хіба ти забув, що вчора…

—   Ах, Боже мій! Слово честі, ця хахлушечка хоче бути святішою, ніж сам папа римський!

—  Кость,—спокійно і дуже серйозно сказала Ніна, — щоб ти мене більше не називав хахлушкою. Чуєш? Досить уже цього!

—   Та не може бути? Ха-ха! — іронічно й здивовано скривився Кость. — Подумаєш, яка справді свідомість, яка образа! Ха-ха! Це мені подобається! Тут справа ходить про порятунок людини, а вона мені про святу недоторканість своїх полтавських галушок… Це мені подобається!». Та зрозумій, зрозумій же, що тут не місце всяким церемоніям! І не забувай, що винні ми тут обоє! Чи ти. може, знову будеш заперечувати? Знову, як той останній зрадник, будеш викручуватись? Знову будеш підло ховатися? А? Зрозумій же нарешті…

Кость зірвався, прискорено заходив по хаті.

Кость намагався довести, що в цій візиті нема нічого особливо принижуючого. Висловлював сподівання, що Степан Маркович яких-будь скрайніх легковажень собі не до­зволить. Йому, мовляв, дуже приємно буде побачитись із Ніною, побалакати з нею, а це зараз має величезне значення. Між іншим, Степан Маркович жде. Степан Маркович знає, Що Ніна прийде, бо гак пообіцяв Кость. Не треба ж виставляти Костя брехуном. Все, мовляв, тепер залежить од самої Ніни — вона не маленька, вона… лекцій тут давати їй Нічого. Бо якщо справді вона відданий друг, то саме тепер

 

232


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


вона мусить довести свою цілковиту відданість, мусить всіма мірами допомогти.

—     А всяка там дріб’язковість, метафізика, всякі там солоденькі бабусині принципи… К чорту! Ми не обивателі! Ми мусимо стояти понад цим! — і Кость запобігливо, услужно подав їй пальто.

—   Я не піду, — тихо повторила Ніна.

Все це так приголомшило її, що нерухомо застигла на одному місці, мов кам’яна. Лише не зводила з Костя за- гадково-проймаючого погляду, і кожне його слово було, мов болісний цвяшок у серці, кожний рух, мов жорстокий удар.

Не могла, ніяк не могла сприйняти свідомість, що Кость відверто наважився запропонувати цю продаж-куплю. Сама вона, обережненько, потайки, рятуючи справу, — інша річ. Але наявно, за вимогою — яка безодня глуму, яка несподівана образа, який біль!

І  саме через цей щемітний біль більше й більше зростав внутрішній, особливий, мовчазний протест. Саме через це хотілося ставити рішучий, затятий опір своєю мовчанкою і своєю нерухомістю.

Але вона почувала, що їй не вистачить сил. Вона почу­вала, як дедалі м’якшає, колихається підлога. Вона ніби справді бачила, як розсувається, шириться чудне провалля, і бачила, що Кость віддалюється, обертається на іншого, не­знаного досі, чужого. Бачила з холодною, незаперечною ясністю, що все їхнє спільне життя, всі обіцянки й гарні слова, всі надії та мрії — лише омана. Що вона сама собі створила примітивну казочку, в якій до останнього моменту облудно вважала багатьох за сп р а вж н і х, а себе за близьку до справж­ніх. Що казочку цю зараз скінчено рішуче й назавжди. Що вона знову, як була річчю, так і є річчю…

—   Я не піду!

—    Не підеш? Значить, що ж мені? Значить, стрілятися?

—   Ах. так?—раптом скрикнула Ніна і, ступивши наперед, крикнула ще дужче: — Та-ак? Толі давай! Давай швидше! Я йду!

—    Стривай, стривай! Ради Бога, без скандалу, без істе­рики, культурно. Бо цим тільки попсуєш, тільки провалиш…

 

Образа


233


Та вона вже нічого не хотіла слухати. Вона знала, що ось- ось може пошматувати папірці, може брязнути рахівницею об вікна, подерти на собі вбрання, розридатись…

Вона вхопила теку й пальто і, грубо одштовхнувши Костя, не звертаючи уваги на його застереження та якісь напутні поради, метнулася з кімнати. Все ж таки на виході Кость на­здогнав ії, многозначно попередив:

—  Якщо наробиш біди,—пам’ятай, Нінко! Пам’ятай, щоб усе було культурно.

—   Не турбуйся, — відповіла досить спокійно.

—   Пам’ятай же!

—     Не турбуйся, не турбуйся, не турбуйся, — лише на другому кварталі впіймала вона себе на думці, що ввесь час пошепки, механічно повторює одне й те саме: «Не турбуйся».

Оглянулась, заждала трохи, щоб перевірити, чи не доганяє Кость вулицею, чи не заверне її додому.

Ніхто не доганяв.

Тоді пішла повільніше.

—    Куди ж я йду? — спитала себе, як запаморочена.

А чи не краще було б розшукати Данилюка, що його всі так бояться? Розповісти йому одверто й попросити, щоб на цей раз вибачив? Благати його, заприсягтися, що більше такого не буде? А як не вибачить? Ах, Боже мій! Тоді ж пропав Кость. Ні, ні! Не треба! Вона ж його, на жаль, зовсім не знає. А Степан Маркович… Степана Марковича вона все ж таки…

Попереду, віддаля, серед примхливих міських світлотіней забовваніли риси ніби знайомого обличчя — найвиразніше вигравала золота усмішка. Так, так! Незабаром з’явиться на­справді ця хтива, набридла усмішка, з’явиться близько, перед самими очима. «Пам’ятай, Нінко!». Якби не давав Кость Цього погрозливого застереження, якби не було цього крику тривоги, — вона ще зуміла б знайти вихід.

А тепер, якщо навіть побачення не дійде скрайніх меж, все одно Кость буде певен, що вона віддалася, все одно вона його не переконає. Як же вертати до Костя? Як жити потім?

Нараз згадала: вагітність. Адже потім, чого доброго, не повірить, що він — батько. Чи просто не захоче повірити. Змахнеться.

 

234


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


Разюча згадка зупинила її— вернутися, негайно вернутися, відкрити таємницю, попередити, щоб він… І тут же пере­думала: чи варто? Все одно, як на те, то й тепер не захоче по­вірити або зрозуміє інакше. Чи ж варто взагалі обстоювати не лише себе, але й його, але й усе?

—    Все одно… Тепер все одно…

Поволі пойняла байдужість. Поволі, байдуже наблизилась до установи. Байдуже, як автомат, увійшла. Аж коли на самому порозі кабінету віч-на-віч стикнулася із злотавою усмішкою, ледве-ледве з рук їй не випорснула тека.

—   Принесли? Вельми вдячний, вельми радий,—підхопив теку Степан Маркович і надзвичайно ввічливо запропонував Ніні сідати.

З  перших же слів він натякнув, що тепер десь, певне, їм пощастить як слід розглянути матеріали, вивірити, виважити необхідні моменти та якось заладнати неприємну справу. І з перших же слів, крім пожадливих, сласних поглядів (о, ці вовчі іскорки!) він виявив чудну для нього чи то розгубленість, чи то сум’ятність, — ніби почував себе винним.

Ця сум’ятність і ці відтінки провини, що їх вперше спо­стерегла Ніна, здивували її й зацікавили.

Не сідаючи, не відповідаючи, вона пильно-пильно глянула на Степана Марковича, і — дивна річ, — вперше за ввесь час почав танути, зникати злотавий серпанок, вперше з’явилися драглисті, опасисті складки підборіддя, замасніла обвисла похотлива губа. З ніздрів вихопились цілі кущики волосся, під очима виступили застарілі, цинамоново-синяві розпутні брижі, а в самих очах, там, за червонястим візерунком жилок, за прозорою плівкою облуди, там, у самій глибині вона вперше помітила відому вже їй грубо-звірячу хтивість. І ще раз мигцем глянувши на все обличчя, вона впізнала відому вже їй потвору, яку вона так ненавиділа, про яку й згадувати боялася.

—    Чого ви на мене так дивитесь, Ніно Сергіївно? І чого стоїте, не роздягаєтесь? Е, давайте-но я вам допоможу…

Він, солоденько посміхаючись, наблизився, готовий до послуг. І в цей час, сама не розуміючи, як воно сталося, Ніна підвела руку й з розмаху пустила її на опасисті щоки.

 

Образи


235


—   А-ах! — похитнувся, вхопився за щоку Степан Марко­вич.

По хвилині, коли Ніна вже була за дверима кабінету, він вискочив і прохрипів їй услід з несамовитою злобою:

—    Про-сти-тутка…

Але вона не звернула уваги. Вона легко ступала по сходах і почувала, що тепер уже не впаде у шал і не заплаче. їй було легко, і вона знала, що тепер справді здійснено образу. Тепер

—   хай бупр, хай жебри, хай які завгодно поневіряння, тепер Кость повірить, але до Костя вона не вернеться ніколи.

Сквапливо, легко вийшла на вулицю.

Десь поблизу, чи в кіно, чи в клубі, гриміла оркестра.

Десь вирвався бадьорий гудок авта. А неподалець, на розі, застережливо скрикнув трамвай і розкраяв на дві лави гомінку юрбу.

Потонула в юрбі.


Харків, 1927 р.
Категорія: Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.