Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Аркадій ЛЮБЧЕНКО — КИТАЙСЬКА НОВЕЛА

Чому так забарилася Ю?

Адже їй ще дві години тому вручено повідомлення, що

екстрене засідання комітету знову почнеться об одинадцятій
годині вечора.

Чому ж досі нема Ю, такої завжди точної, несхибної, енер­гійної, рішучої, цілком відданої справі визволення свого на­роду? — маленької Ю, цієї «першої жінки Китаю», як щиро­сердно прозвали її товариші.

Сьогодні вночі, поки не пізно, конче треба договоритися з таємними посланцями селянського повстанчого загону «Ве­ликі ножі», щоб на завтра виступити спільними силами.

Ю належить в цій справі негайно вирушити на провінцію.

Ю мусить знати, що кожна хвилина дорога.

Справа надзвичайно важлива. Настрій неймовірно напру­жений. Становище, — якого досі ще ніхто не зазнавав.

Треба зберегти всю силу революційної волі, додержати якнайбільшої дисципліни й виявити якнайбільше холодної мудрості й мужності — поки не пізно, поки ніч.

Через кілька годин задніє, і тоді Фей-хань розгорне — за всіма відомостями — рішучий наступ. Командувач місцевої армії, ще вчорашній член комітету, а сьогодні найстрашні­ший ворог, ганебний зрадник Фей-хань, що, несподівано од- коловшись, своїми численними загонами посів передмістя та низку найближчих сіл, — ворог цей конче розпочне чинність за старанною допомогою «заморських чортів»*.

Хоч і покликано йому на опір революційну армію сусід­ньої округи, та ворог, мабуть, переможе, бо спантеличене


* Так називають китайці чужоземчів-концесіонерів.

 

248


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


населення, серед якого він встиг набути певного довір’я й прихильності, не ставатиме йому на перешкоді.

І вся нечувано важка робота комітету, всі пильні готуван­ня, всі надлюдські зусилля, всі жагучі стремління й прекрасні надії — все загине тут на довший час.

Де ж поділася Ю? На неї припадає одне з невідкладних серйозних доручень у справі «Великих ножів», що його най­краще виконати жінці.

Чи не знає Ші-ян-лі, найближчий її товариш, що сталося з нею?

Ні, здивований, сум’ятний студент Ші-ян-лі нічого не знає.

Може, нагально захворіла Ю? Але тоді вона повідомила б. Може, дорогою з нею трапилось лихо, якийсь напад, чи що? Але ж квартал, де вона мешкає, і ті вулиці, що ними вона мала йти, перебувають в руках революційного війська. Може, коли повстала безпосередня загроза, Ю, маленька жінка, за­вагалась, як та легендарна милосердна Куан-Иін перед паще­кою чорного дракона?

Але ж досі, ніхто досі не знав Ю за слабку, нерішучу, не­сміливу. То, може… довго прикидаючись відданою, вона теж їх зрадила? Так, так!.. Між нею та Фей-ханем, здається, завж­ди були гарні взаємини.

О ні! Ші-ян-лі рішуче заперечує.

Здивований, уже занепокоєний Ші-ян-лі застерігає од по­спішних помилкових висновків і просить більше довір’я до своїх товаришів: Ші-ян-лі стільки певний в чесності Ю, що готовий на доказ життям накласти.

Так, але час іде, час не жде, а Ю нема.

—  Хао*. — сказав трохи зашарілий Ші-ян-лі, що й на собі особисто почав уже відчувати підозрілість товаришів, сказав і хляснув долонею по столу, немов цим хотів припинити всякі сумніви й зайві розмови. — Дозвольте мені одлучитись не більше, як на півгодини. Я сам побіжу до старого Чен-тана, її батька. Я все виясню, я знайду. Півгодини!

Товариші завагались, хоча всіма силами приховували це вагання.


* Гаразд.

 

Китайська новела


249


Чи не краще було б піти комусь іншому з рядових, але кмітливих членів? Час-бо й так дорогий. Та й невідомо ще, чим скінчиться розшук. І взагалі це виходить якась дитяча гра, якась легковажна обурлива комедійка, зовсім не гідна революціонера. Що? Ші-ян-лі знову заперечує? Ші-ян-лі до­водить, що Ю надзвичайно глибоко, гостро сприйняла цю зраду і в своєму обуренні доходить навіть крайніх хворобли­вих думок? Ші-ян-лі настоює? Він краще, ніж хто інший, знає цю жінку і швидше, ніж хто-будь, може знайти її? Він, певне, щось починає розуміти, починає догадуватись? Ну, гаразд. Хай він сам побіжить — тоді, принаймні, все стане ясніше.

—  Тільки ж пам’ятай: півгодини — не більше.

Він поспішав.

Над містом, над околицею, над країною Голубих гір і Жовтої ріки стояла тьмяна бархатиста ніч.

В місті, по заулках, серед причайної настороженої сутіні, сновигали шовкові шурхоти, бродили передгрозові сполохи.

Десь неподалець журливо бринів худзин* — в затишному куточку збавляли час безсонні солдати.

Десь тривожно заверещали віслюки, і з протилежної ву­лиці терпко, безстрасно дзенькнув метал.

У всьому відчувалось, що місто озброєне.

Він поспішав, схвильований, мимохідь прислухаючись до згущених звуків ночі, а пітьма, що залягала по закутках, зда­валась йому такою ж змовно-напруженою, як і він сам, як і його товариші, як і все, що почалося три дні тому і посіяло стільки підозрілості.

О, ця хвороблива підозрілість, що допіру так кольнула і його особисто! Але хай навіть так, — він доведе всім. Він переконає. Хоча між Феи-ханем і Ю справді були гарні взає­мини. хоча про їхню близькість іноді вже говорилося жар­тівливими товариськими натяками, хоча ця близькість і бо­ляче вражала самого Ші-ян-лі, що любив маленьку Ю, — але він не припускав найменшого сумніву щодо чесності й відданості Ю. Він був певен за неї, як за себе. Єдине, що він


* Китайська скрипка.

250


Аркидій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


міг би знехотя в думках покласти, — це якесь несподіване нещастя з нею.

Він поспішав.

На широкому, відкритому звороті спадистої вулиці, ген- ген вдалині на річці вихопились разки дрібненьких вогників

—  ліхтарики човнів, цього постійного житла постійних вес­лярів. Трохи ліворуч, на пагоркові, як примхливе віяло, здіймався в небо відсвіт електрики з невеличкого й ненавид- ного сетлменту*.

Це ж там, тіль-тіль лівіше, наче під крилом надійного хи­жака, стояли в передмісті загони Фей-ханя, загони злочинця, що не тільки зрадив, але й сіяв рясні сумніви серед люду і всіляко запобігав собі в нього дальшої прихильності.

Серце й свідомість Ші-ян-лі пойняв напад гніву.

З усім, притаманним його молодості, надпоривним зав­зяттям він у думках вигукнув прокльон і на ходу погрозливо звів кулак.

—  Так ганебно зрадити! Так підло запродатись! Ще й ки­дати тінь на таких бездоганних, як маленька Ю! Так хитро вдавати вірного й легко міняти маску! Так обурливо знева­жити долю свого народу, своїх затурканих, нещасних зем­ляків, щоб заробити право свавільного ду-дзюна…**

(Над країною Голубих гір бархатиста ніч. Над великою тисячолітньою країною Конфуція, Лао-цзе, Сун-ят-Сена три­вожна тьмяність. По ланах гаоляну, по здимлених узгір’ях, по міських заулках, по різних ущелинах, — причайний, сумі- шний шурхіт, і журливий худзин, і жагучі прокльони).

В голові юнака знову заюрмились хвилюючі думки, що рясно збуджувались цими днями. В уяві перебігли метушливі постаті товаришів, і особливо яскраво побачив він строге обличчя Ю.

Він згадав уривки останніх розмов з нею. Він ніби почув її голос.

(Чи ж не їхніх прапрадідів, нащадків древніх акадів, після довгої чвари, повстань, убивств прибрав до суворих рук і


* Квартал чужоземців-концесіонерів.


** Губернатор.

 

Китайська новела


251


кріпко загнуздав імператорський конюх Фей-цзи, що сам став імператором?

—  Чи ж не з поту їхніх предків живилась пересичена, роз­пусна династія ворохобника Ченя?

—  1 коли, мов оскаженілі, в якомусь сласному-звірячому захваті полювали один на одного монахи й полководці, імпе­раторські євнухи й самі імператори, — за що смертельно зма­гались вони, як не за право на численні жилаві руки, на дар­мову працю споконвічних кулі*?

—  І коли була нагода знищити хапугу Ван-мана, щоб зно­ву встановити давній суспільний поділ всіх добр, — хіба спро­моглися кулі? Хіба й тоді не виникли розбрати, не з’явився повсякчасний Фей-хань, десятки запроданців Фей-ханів?).

Юнак поспішав.

Юнак шепотів:

—  Так ганебно зрадити, так підло запродатись, ще й ки­дати плями на таких, як несхибна Ю! Так байдуже ставитись до свого народу, так брутально штовхнути чоботом!

(Не вперше, не вперше. Хіба не прийшов колись з півночі страшний та сміливий Боянь, і не стали всі вони бранцями моголів? Хіба, потавровані образливим прозвищем дикунів «мань», дріб’язково й безглуздо бунтуючи, не вклонились вони потім новому манчжурському владареві? І коли з-поміж інших визвольників знявся одважний «Білий лотос», хіба не зчинились запеклі розбрати між усіма таємними ватажками і не з’явились неминучі повсякчасні зрадники Фей-хані?).

Юнак поспішав. І поспішно, надпоривно в’юнилася дум­ка:

—  Проклятий Фей-хань! Що йому до вищих інтересів? Що йому до крові тих п’яти незабутніх, невинних, які впали цими днями від руки «заморських чортів»? Що йому до чужинних зазіхань і дедалі частіших, згубних пасток вигадливого «чор­та»?

(Так плавко, граціозно колись наблизились заморські фрегати до перлистих берегів і хазяйновито спустили вітри­ла під голубим фарфором китайського неба. А добродушні


^Робітників.

 

252


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


смаглюни гостинно розступились перед ввічливим усміхом і благословляючою рукою хитрого єзуїта.

—  Так, так, це ж їм, добродушним смаглюнам, нащадкам древніх акадів, привезли заморські гості незвичайні дарун­ки: ніжно-привабливий опій, що дає «небесні сни наяву» і вко­рочує віку, та заповіти Христа, що за рабську покору на цьо­му світі обіцяють всі блага в царстві тіней. Це ж їм за фак­торії, концесії, за величезні природні й промислові скарби по­даровано чужу, жорстоку, вимуштровану цяцьку з карабіном і новий взірець безправного права.

—  Але був час, і гнівно замахнувся збуджений смаглюн, і вбив місіонера, і подався береговою піратською ватагою, і зухвало розвантажив лінтінське судно. Скільки лиха, крові й сліз зазнав він за це! Яким добром він мусив поплатитись! Та знову замахнувся і знов убив. Раз у раз платив високою ціною і раз у раз, скривджений, бунтівливий, роз’єднаний, зрадже­ний, підводив мстиву руку.

—  І хіба так нікчемно завершилося б діло тайпінґів, хіба так безславно скінчилося б славне І-хе-цю-ань*, якби на той час не виникли непомітні, але численні запроданці Фей-хані?)

—        Проклятий Фей-хань! Що йому до тих п’яти незабутніх, неповинних, що впали цими днями від руки «заморських чортів»? Він поповнить кишені липкими від крові банкнота­ми і купить ще одну армію. Вчорашній «революціонер» з лас­ки чужинців посяде місце ду-дзюна, а затуркані, спантели­чені, розбратні смаглюни ще й віритимуть, що правда й чесність на його боці.

(Над країною Конфуція, Лао-цзе, Сун-ят-Сена тривожна тьмяність. В країні Голубих гір і Жовтої ріки нескінченний шарварок безладдя, чвар, запроданства й неволі…).

«Чи є де на світі подібна країна?» — це часто повторює

Ю.

—   Многомовні, многофарбні, многоспритні тебе обплу­тали й розмежували на власну волю, а ти, бунтівлива, різно- стайна, так жалюгідно борсаєшся в руках чужих і «своїх» ду- дзюнів.


*  Повстання боксерів — видатний революційний рух в кінці XIX віку.

 

Китайська новела


253


«Чи є де на світі подібна країна?».

—  Чи не твої робітники й власники ще досі перебувають в одних партіях, а твої спілкові оборонці й спілкові представ­ники ще й досі стрижуть купони та заправляють всіляким прибутком?

—  Чи не твоїх своєрідних солдатів можна переманити зай­вим тунзером*, і твої наймані солдати іноді й не підуть у бій. якщо настала година чіфаню**, або сну, або неприємного дощовіння?

—  І, щоб перемогти одного з твоїх запроданців, треба ось зараз уперто торгуватися з грошолюбними «Великими ножа­ми» й купувати, поки не купив Фей-хань, збурену силу цих напівхунхузів.

О, віковічна, отруйна пошесть зради й розбрату!

А втім, хай навіть так. Хай поки що ганьба й неволя. Не всі й не скрізь Фей-хані. Є молоді, переконані, чесні, мужні! їх не спокусили сьогодні, їм не перешкодить завтра чіфань.

Ші-ян-лі, завзятий хлопець, з поривчастою думкою, з пло­менистим серцем, поспішав.

Це відбувалося в хаті старого Чен-тана, батька Ю.

Двоє сиділо на низеньких стільчиках, двоє просто на долівці, на овальних рогожках. Двоє були солдати з армії сусідньої округи, що її покликав на допомогу комітет, а ті — звичайні собі кулі.

Розмовляли.

Від часу до часу хто-будь із них, сторожко прислухаючись, оглядався на паперові вікна фанзи або повертав голову в бік прозорої бамбукової стінки, де була друга комірчина й дру­гий вихід.

Тоді по вилкастих обличчях перестрибували й на момент завмирали тіні од ліхтарика, що висів обіч, чомусь такий си- ротинно-задуманий, як те деревце над урвищем.

Сівши кружка, розмовляючи стриманими, притишеними голосами, вони скидалися на підозрілих змовців. Іноді, схви­


* Дрібна монета.


** Обід.

 

254


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


лювавшись, вони забували за стриманість і починали спов­няти фанзу сміливішим гомоном. Але сутулий Чен-тан ніби вибачливо й застережливо підносив д’горі свою коричнево- костисту руку, вони згадували, що в сусідній, за бамбуковою стінкою, комірчині лежить єдине дороге Чен-танове дівча, яке зовсім одбилося од хати, яке через ЦІ ПОДІЇ 1’ЄТЬ стомилося й недавно заскочило трохи перепочити, за яке вони й самі дещо вже чували і яке не слід турбувати — може, засне краплинку.

—  Так, так… Отже, ти був при цьому?

—  Я був, я бачив на власні очі, — злегка похитувався дру­гий, теж пригорблений кулі і на хвилинку, щоб яскравіше поновити в пам’яті цю страшну картину, примружив укісні очі. — Я бачив. Я — рикша. Я возив туди вайк-вота*, бо туди їх чимало їздило… А наших теж було чимало. Вайк-воти про­сто зайняли чередою всіх, хто нагодився, і погнали. Щоб ди­вились, щоб — зась.

Вони розмовляли про ту саму подію, що трапилась кілька день тому і зняла на ноги всю округу. Такого сильного заво­рушення не виникло б, якби рішуче не взявся до справи місце­вий комітет.

Бо хіба кулі не зазнавав гіршого і терпеливо мовчав?

Хіба не бачив страшнішого і проходив, як сліпий, покірно схиливши голову?

Але тепер, підштовхнутий, він замислився, занепокоївся. Як же ж так? Чужоземний солдат гвалтував дочку човняра, їй на порятунок підскочило кілька відважних друзів. Але сол­дат почав стріляти і вбив човняра. Тоді вбили солдата. За це другого ж дня вайк-воти привселюдно розстріляли п’ять чов­нярів. Та як же ж так?

—  Коли одним ударом одрубують голову, і голова котить­ся, і голови нема — це інша річ. Але я бачив… еге ж, я поки­нув свій візок і не хотів уже везти вайк-вота… я лишився д’ос- танку і бачив, як попадали вони, як їх одразу ж схопили, відтягли осторонь, поскидали докупи і тут же сяк-так, на­швидку, присипали землею… і тоді я бачив… тоді я…

Співбесідники тоді — хто поволеньки одвернув голову.


* Чужоземця.

Китайська новела


255


хто немовби сум’ятно пустив очі д’низу. Вони вже чули, що потім… вони вже знали, як потім…

Один тільки молодший солдат, випнувши уперте підборі­ддя і звівши брови, пильним поглядом прикипів до уст опо­відача.

Але пригорблений кулі замовк. Настала ніякова, на­пружена тиша.

—  Кляті ян-гуй-цзи!* — стрепенувся солдат.

—  О, ші**, — зітхнув старий Чен-тан, — такого на своєму віку я ще не пригадую… Такого ще не було. Такого… (він розвів руками і, розгадливо дивлячись у землю, весь схилив­ся на один бік). Кажуть, колись, в давні часи, як правили ще люті, жорстокі імператори, кажуть, був звичай вкупі з по­мерлим паном живцем закопувати його найближчих друзів, жінок та слуг. І от одного разу, кажуть, бачили впродовж кількох днів, як ворушиться земля од корчів тих нещасних… і ніби чули їхній стогін. Брат того померлого, що сам став імператором, не міг ні їсти, ні спати і дав наказ замість живих людей закопувати маленькі глиняні опудальця. їх ще й досі закопують. Так то ж, подумайте, були давні, дикі часи, а не Велика Китайська Республіка! То ж були грубі, жорстокі імператори, а не вчені вишукані вайк-воти!..

—  Вчені на злочин, на поглум! — гнівно підхопив другий кулі, — не я один свідок. Багато свідків, що на їхніх очах во­рушилася земля над розстріляними човнярами. І нікому не дозволено було підійти, нікому не дозволено було добити.

—  Ян-гуй-цзи! — знову скипів молодий солдат.

Чен-тан м’яко й запобігливо підвів руку. Стишив.

Солдат озирнувся на вікна — чи спокійно в місті? Другий

повів ухом на бамбукову стінку — чи спокійно в місті?

Спокійно. Тільки в сусідній кімнатці заворушилась і важ­ко по-жіночому зітхнула людина.

—  А що ж тепер із сім’ями… тих? — спитав старший у формі, високий, похмурий.

їм, здається, зібрали пожертву, — мовив кулі.


* Заморські чорти.


** Так.

256


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


—       Ха-ха! Пожертву! — насмішкувато не вгавав молодший.

—       А далі?

—  Далі? Далі, сам знаєш — може, їхня спілка щось… Одні сяк-так перебідкаються, а дехто, мабуть, піде на пристань тягати гуртом платформи.

—  Оті стопудові платформи? Ще б пак! Це хазяїнам обхо­диться далеко дешевше, ніж бензин.

—  1 хазяїни за це знову подякують!

—  О, будьте певні, подякують!

—  Та доки ж?

— Тому й воюємо! Тому й прийшли! І якби не ваш… ну, як його… зрадливий генерал ваш…

—  Фей-хань?

—  Так, так. О, тоді, прилучивши його солдатів, ми покви­талися б!.. Ми тоді б…

—  Стривай, стривай, — перебив високий солдат, — стри­вай, чудачино. У білих самольоти, самоходи, а щодо самого генерала… Фей-ханя цього…

—  Може, гроші? — нетерпляче й ущипливо кинув молод­ший.

—  Та ні, гроші й у нас непогані. А в генерала ніби… гене­рал цей ніби не така вже й лиха людина. Кажуть, що він чес­ний і він революціонер. Стривай, стривай, не перебаранчай… Він нічим себе не зганьбив… він ніби якраз сам стоїть за бідних.

—  За бідних?

—  Еге ж. І одвів своє військо, щоб даром крові не проли­вати.

—  Хто ж це каже?

—  Ну, от… я так чув од тутешніх. Народ, здається, не про­ти нього… — трохи знітився високий і запитливо повів ру­кою на кулі.

Старий Чен-тан схилився в один бік, легенько й болісно посміхнувся:

—  Я — робітник. Я з генералами нічого не маю до діла. Але я скажу: хто не хоче заступитись за скривдженого — тому ганьба.

—  Не хоче, щоб не було ще більше скривджених, — підхо­

Китайська новела


257


пив високий солдат. — І це не ганьба. І не в цьому ганьба. Ганьба… ну, ми ж знаємо, що таке ганьба. Якби він був згань­блений, його солдати не пішли б за ним навіть за більшу ціну.

Молодший витріщив очі, одхитнувся і, схвильований, обу­рений, вже намірився був сказати щось різке.

Та його випередив другий кулі:

—   Правда, я не чув, щоб генерал власноручно комусь за­подіяв лихо. Ні. Проте я чув, є солдати, що потай переходять од нього до наших…

—А я знаю, — поспішив високий солдат, — є такі наші, багато наших, що вже перекидаються до нього. Авжеж! За­подіяв він кому лихо?—не заподіяв. Зганьблений?—не згань­блений. Платить? — платить. Революціонер? — революціо­нер. Не можна за п’ять трупів класти сотні чи тисячі трупів?

—  звичайно, не можна. От вам! І якщо справді буде бій — хтозна, куди ще повернуть вогонь і ті, його, і ці, наші, солда­ти.

—  Ти дурень! Ти боягуз! Ти падлюка! — не втерпів, ско­чив з місця молодий.

Ліхтарик злякано захитався. Застрибали тіні. Сумішно чвакнули кроки. Знявся цілий вихор нестримного шурхоту й голосів.

І весь цей шум годі було одразу спинити, розвіяти. І за всім цим шумом та хвилюванням не помітили вони, як у сусідній кімнатці до бамбукової стінки наблизився невелич­кий жіночий силует, як звів хрестом руки, немов ось-ось го­товий був розгорнути погойдливе паліччя і ввійти, як скор­ботно заламав він руки, похитався і нагло зник.

Вони не помітили.

—  Ти падлюка! Ти пеньок! — не втихав розгніваний мо­лодий солдат.

—А ти безлобе осля! — відповідав другий. — От ми ще побачимо, чия буде правда… та чия правда!

Сутулий Чен-тан довго, незграбно, мов іржавими підой­мами, розводив гачкуватими, коричнево-костистими руками

—  сіпав, гладив, похлопував, садовив, заспокоював.

Заспокоїти було нелегко!

Надто грубо, недоумкувато ставив справу один і надто

258


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


вражався другий, замість переконувати повагом. їм браку­вало тих безпосередніх доказів, що в їхніх умовах мусять кон­че збігатися на вчинках особи і можуть одні лише перекону­вати традиційну забобонність. Та й самих кулі пойняла чу- тобна підозрілість — хто ж із них був певен, що завтра не трапиться нової зради, нового запроданства й не поведуть їх до суворого переможця за їхнє лихослів’я?

З цього часу розмова точилася переважно між солдатами. Розмовляли вони довго й ніби зовсім забули, що за вікнами бреде, проходить ніч. а на ранок треба бути бадьорими. Роз­мовляли. намагаючись переконати одне одного, збиваючись інколи на дрібніші думки, згадуючи на доказ різні випадки з власного й чужого досвіду.

А кулі, зацікавлені їхнім змаганням, насторожено слуха­ли і лише від часу до часу вставляли те чи інше слово.

—  Ти ж мусиш нарешті зрозуміти цю нашу боротьбу за визволення, — хоч завзято, але вже тихше й немов по-друж­ньому настоював молодший, — ти ж, справді, не дупляк якийсь, а жива…

Попід фанзою загупотіли поспішні кроки.

Співбесідники не встигли озирнутися на вікна, як шасну­ла привхідна запона, і в хаті з’явився задиханий, трохи зблідлий студент. За давнім звичаєм, він поштиво й низько вклонився.

Старий Чен-тан, одразу пізнавши й зрозумівши його, без єдиного слова підвівся і зазирнув до другої комірчини.

Коли ж старий повернувся, обличчя його було побаблене зморшками болісного здивування, — здається, аж затремті­ла спідня синява губа.

—  Нема? — бентежно скинув оком студент.

Чен-тан винувато й вибачливо хитнув головою.

—  Значить, нема? — з натиском, тривожно перепитав сту­дент, і Чен-тан зрозумів, що за ним треба вийти на вулицю.

Там, у притінку, зривним шепотом, що в ньому від­чувались і мимовільний острах, і неясне благання, розповів він гостеві, як приблизно годину тому забігла його донька перепочити і як несподівано для нього ж зникла невідомо коли, невідомо куди.

Китайська новела


259


_ Чен-ган… невже вона?., невже я?.. — не скінчив Ші-ян-

лі. рвучко махнув рукою.

—  Хто йде?

За містом, в далині, у світанковій імлі повклякали чудні істоти, здіймаючи руки д’горі, як то написано в книгах древніх наївних даосів, — повклякали пасма шпилястих гір у німому чеканні, коли на обрій спливе сонце.

А по заулках, по закутках — передгрозові сполохи.

—  Хто йде?

Треба бути сторожким, треба бути уважним: передмістя належить одним, а місто — другим. І день сьогодні не здіймається турботною ластівкою, день скрадається мороч- но-повільно, м’яколапо, мов хижак із гір.

—  Хто?

Дзенькнув десь неупевнено, запитливо мідяний полумисок

—  заклик пересувної кухоньки. Але сьогодні, мабуть, не про­дасться стільки пиріжків, як учора. Сьогодні трудніше по­трапляти з міста до передмістя,

Проте, кому конче треба, той перехопиться, — чи бист­рою тінню, чи щедрим гостем, чи сміливим роблено байду­жим мешканцем…

Вартовий позіхнув востаннє й широко розплющив важкі очі.

Уже шпилі серпанились легеньким лілово-голубим мере­живцем, і в передмісті чіткіше виступали угинисті контури буддійської кумирні та строгі контури бавовняної фабрики. Передмістя спідтиха крекнуло й поволі зрушилось, наче пло­ти на великому сплаві. З’явились потривожені сірі зграйки муштрованих людей, потяглись, закружляли, задрібцювали…

Але ніде ще ні одного пострілу.

Фей-хань скерував одних на тимчасові кордони, а більшість стягував докупи на приміський майдан.

Фей-хань мав на думці пильно оглянути їх, ще раз пере­вірити, зважити, — хотів кинути при нагоді докір за невдяч­ну службу й застерегти од вагань, хотів підбадьорити і твер­до пообіцяти не лише перемогу, а й велику нагороду.

1 зграї мовчазно, сквапливо стягались, ладнаючись пря­

260


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


мокутними плямами, рівненько шикуючись перед незримим іще ватажком.

Лі-джен!* — зойкнуло, розкраяло останню світанкову тьмяність.

Здригнулись. Завмерли.

Він наближався віддалік, стрункий, гарний, у супроводі свого почту. Він крокував швидко, пружно, упевнено. Він здавався таким сильним, сміливим, невідступним, наче ніко­ли не зустрічав перепон і ніколи не схиляв голови. Він, зви­чайно, знав, що не тільки військо, а й добра частина довко­лишнього люду вважають його за чесну й правдиву людину, яка нічим себе не зганьбила і яка зичить усім найкращої долі. Він холоднаво, хмурно поглядав з-під застиглих брів, але на устах його леліла хтива й радісна усмішка, — він добре знав, що переможе.

І саме в цей момент десь з-поміж сірих людських прямо­кутників випливла йому назустріч постать невеличкого сол­дата.

Постать одразу звернула на себе увагу, але всі сторопіли й трохи ще вагалися: вона-бо йшла з порожніми, байдуже пу­щеними руками і мала при собі лише тесак, що висів при боці.

Коли ж почет захвилювався і випередив ватажка, коли з боку частин знялися застережливі оклики, постать зупини­лась.

—  Вітаю славетного старшого брата і друга! — сказав цей солдат, поштиво вклоняючись ватажкові. — Хай не дивуєть­ся він на щиру приязнь і хай не боїться відважний беззброй­ного. Хай дозволить мені сказати кілька слів солдатам, і тоді він переконається остаточно.

Фей-хань як зупинився був із підведеною рукою, так і за­стиг . І все: і його недокінчений жест, і його недокінчений крок, і злегка нахилена вперед постава і раптові півсумнів-піврадість в очах, — все це і всім одразу сказало, що він дуже здивова­ний. Всі зрозуміли, що вчинок солдата така ж зухвалість, як і щось інше, важливе, про що може знати тільки Фей-хань, — отже, нагальних заходів вживати не треба.


* Струнко!

 

Китайська повели


261


Не міняючи пози. Фей-хань одним порухом уст затримав старанну варту, і в цей коротенький момент з чиєїсь невідо­мої, незаперечної волі ніби приросли вони всі кожний до сво­го місця: укісно, кроків за п’ятнадцять від ватажка — неве­личкий солдат, а далі, ще кроків за тридцять — частини.

В ту ж хвилинку, повертаючи голову до частин, не­величкий солдат високим голосом вигукнув:

—  Солдати, перед вами людина звідти, з міста!

Фей-хань, аж тепер прокинувшись, здогадливо сіпнув бро­вою і наказав, щоб зухвальця все ж гаки обшукали.

—  Солдати, — тим часом продовжував той, — хто це сіє серед вас ворохобні чутки? Хто каже, що в місті платять більше?

І ватажок, такий завжди рішучий, цього разу знову став нерішучий і коротким рухом голови скасував допірішній на­каз: обличчя його проясніло радісним здогадом.

—  …хто каже, що Фей-хань зрадник? Каже, що це Фей- хань хотів згвалтувати дівчину? Що це він убив п’ять чов­нярів? Що він не революціонер? Що він зганьблений? Що не можна служити йому, бо на руках його кров примусової смерті? Що треба негайно покинути Фей-ханя, негайно при­єднатись до міста й скерувати свою зброю на самого Фей- ханя та заморських чортів? Чуєте, солдати? Той, хто це все каже, той каже правду! Фей-хань справді заслужив на кару!..

Здригнулась земля. Блискавичним громом розпанахало повітря. На тому місці, де стояв Фей-хань, метнулась д’горі раптова суміш диму, бистрих струменів піску та якогось ко­льористого шматовиння…

1 ільки наступної хвилини всі зрозуміли, що солдат кинув бомбу великої сили, яка розірвала ватажка, і тільки тепер помітили, що солдат чимдуж тікає майданом навкоси.

Кілька сухих, лунких, душогубних потрісків йому на­вздогін. Солдат вхопився рукою за плече, спіткнувся, проте біг далі.

А вже з лівого флангу відокремилась низка офіцерів і, де­далі звужуючи коло, почала оббігати втікача півколом,

— Солдати, рятуйте! — крикнув він і круто повернув убік.

262


Аркадій Любчеико. ВИБРАНІ ТВОРИ


Та й звідси назустріч поспіхом уже наближалась нова жива загородь.

Він опинився в пастці. Він бачив, шо йому лишається кільканадцять кроків, щоб умкнути, але почував, що бракує сили. Він зрозумів, що й солдати дуже розгубилися і не мо­жуть одразу перемогти вагань. І він знав, що ось-ось його неминуче схоплять — зараз же буде страшний допит, ней­мовірні тортури, страждання, буде довга смерть. Тоді при­бічники Фей-ханя цю подію обернуть на виняткове злочин­ство і саме нею остаточно спантеличать солдатів і населення.

Солдат блиснув у повітрі тесаком, якось неприродно скор­чився, упав.

Хвилинка раптової тиші.

І хтось сказав:

—  Ганьба.

Ранішній вітрець перебіг, торкнув тисячні уста і рясніше, сміливіше, одностайніше залунало звідусіль:

—  Ганьба! Ганьба!

Прямокутники тріснули, мішма загойдалися, хвильно збу­рились.

—  Ганьба!

Це сталося швидко, несподівано. І було це остаточним, вирішальним, як невблаганна смерть: ніколи нащадки акадів не ходили й не підуть під прапором, заплямованим кров’ю страшної саможертви.

Ніколи!

Вони, досі суворо-мовчазні, непорушно-суцільні, були схожі тепер на той буремний потік після щедрої зливи, що, прорвавши загати, запінено, люто шумує, реве, летить сліпма на всю свою могутню широчінь і без вагань, немилосердно трощить усе, що потрапить на його путь.

Аж тепер вони якщо й не зрозуміли всього, то без сумнівів, рішуче повірили невідомому солдатові і ніби спокутно всією нестримною численною лавою повернули до міста.

Гукаючи погрозою на адресу шматованих решток; що їх збирали тепер прибічники ватажка, бігли вони й топтали са­мих прибічників. І вони не зважувались зупинитись, погля­нути на самогубцю-солдата.

 

Китайська новела


263


Самі вони служили чесній смерті, а на таку жорстоку, при­мусову, оскаржену віками смерть навіть дивитися — злочин­ство.

Лише дехто, особливо зацікавлений, збочував до невелич­кого натовпу, що мінливо танув і знову гуртувався.

Там, у порохняві, в іржавих патьоках нерухомим, назавж­ди застиглим, зім’ятим клубком лежав він — такий ще моло­дий солдат. Він цупко підібгав ноги, наче й досі намагався утримати своє криваво розперезане нутро, а в розтулених устах терпко срібніли два зуби, наче й досі не скінчив він ос­таннього віддиху…

Дехто одразу сіпався вбік і йшов геть. Дехто нерішуче пе­реминався, нахилявся ближче, заглядав у помутнілі зіниці.

Хто знав, той упізнав. Це була найкраща, перша жінка Китаю — маленька Ю.


Харків, 1928
Категорія: Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.