Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Аркадій ЛЮБЧЕНКО — ВЕРТЕП (МЕЛОДРАМА)

Щойно прийшли з роботи. Ви трохи стомлені — така душна випала днина. Ви лягли в своїй віддаленій від місь­кого центру кімнаті, що міститься на другому поверсі невеличкого будинку. Заплющили очі, і одразу почала вас огортати приємна похолодь затінку, почала заспокоювати рівна тиша, що нею сповнено все довкола.

Там десь, ген-ген, ніби за кілька верстов чи глибоко під землею, — невгавучий гуркіт міста, а тут — незмінна, густа, холоднава тиша.

Та раптом — чи чуєте?

З того міського шумовиння особливо виразно вихопився, влетів крізь розчинене вікно, заборсався, як птах у клітці, за­тремтів. як той птах, умираючи, і зітхнув востаннє мелодійний звук металу.

Фанфари?

Здається, десь — сріблогорлі фанфари.

Ви підводитесь. Уже ближче загриміла оркестра. Десь у вашому будинкові нетерпляче гуркнули двері/Хтось швидко перебіг коридором. Хтось розсипав несміливий гомін. Хтось розгубився…

І ВИ підходите до вікна.

Це праве вікно (тут є ще ліве, протилежне) задивилося просто на кладовище, бо стіни вашого міського будинку просто межують із кладовищем.

Ви одгортаєте рукою галузки яблуневих верховіть, що вважають вам, — аж три яблуні потрапили якось у цей закуток і розрослися тут напричуд пишно, три великі яблуні піл самісіньким вашим вікном.

з другого поверху вам видко внизу старенький паркан, що тягнеться близько повз стіни будинку, такий безсилий,

1 ‘є июраднии паркан. Він ніби ось допіру згинці шкутильгав та раптом згинці зупинився, замислився: чи варто йому далі? и варю, коли так напосідливо обступають молоді кущики,


18-9-584

 

274


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


так запопадливо чіпляються за кожний вільний клаптик на його дорозі цупкі порості та бур’яни, гак заповзято ви­тискають його й силкуються якнайшвидше приглушити д’останку?

Коли ви перехоплюєтесь поглядом далі( одразу ж за парканом унизу ви бачите буйне хашовиння, бачите, як із цього зеленого кипіння_подекуди виринають білі або чорні хрести й надмогильникаЛЦе чимало їх. білих і чорних, гоне в гущавині, чимало вже зовсім струхнявіло, вивітрилось, зникло, -V це найглухіша частина великого міського кладо­вища.}

А коли ви кидаєте погляд поверх яблунь, ген-ген у далині, наче під легким серпанком, видко смугу протилежного узгір’я. Там ліве крило міста. Там нові квартали, що гордовитими найновішого штибу будинками, гордовитими корпусами нових заводій, віхами нових димарів, полапками нових учепистих бруківок раз у раз, далі й далі, наступають на одвічну цілину.

Горнуться в далеч сполохані гони. Тікають назад у безвісті, легенди. 1 там, де спогад за татарське безумство, де вовки жовту кість жвакували, — тепер владна камінна хода переможця, тепер павутиння металевих сполучень, що сило­міць засотують пагорби й долини.

Вклоняйтесь, химери давнизни! Стеліться покірно, про­стори!

Оркестра скінчила. Це — Шопенів «Marche funèbre».

Здасться, обіч, здається, там, куди пошкутильгав паркан, знявся останній натхненний звук, поплив над верховіттям і в прозорій високості розтанув…

Натомість зашугали голоси.

Ви ще далі одгортаєте галузки яблунь. Ви зручніше при­гинаєтесь і бачите: віддалік, може, кроків за двадцять, під тією веселенькою березою стоїть кілька чоловіка. Погляди їхні скеровано на шум, що наближається. Нараз один похапцем кидає долі недопалену цигарку, притоптує її — затоптує у свіжу Землю щойно викопаної могили.

Вам, звичайно, все ясно — хтось назавжди пустився на­ших берегів.

 

275


Всрпи’п____________________________________________________________________

ПО хвилині, одгортаючи віти дерев, обходячи звивними низками горбики могил, починають, як бачите, рясніти люди.

Вони поспішають, спотикаються, випереджують одне „„ного, мимохіть натрапляють одне на одного, звикло нервуються і звикло вибачаються. Кожне з них загодя хоче примоститися якнайкраще. Кожне хоче бачити все до дрібниць.

Злегка хитаючись, випливає над головами труна. Пливе над головами, і голови схилені.

(А чому б справді в цей момент не дивитися д горі, де сонце

і птахи?).

За труною — жінка.

У чорному вбранні, печальна жінка, яку дбайливо під­тримують друз> Молода, але тепер зовсім, зовсім безсила. Мовчазна, але очі їй кричать невимовним благанням. По­кірна, але хусточка, що її притискає вона до уст, здригається надто часто, здригається так, що ось-ось випорсне з рук, і руки нестримно метнуться за труною.

Жінко, не треба!

Вам зненацька кортить сказати їй втішне слово; Підійти отак близенько до людини й так сказати — це її. мабуть, трохи отверезить. Підійти й сказати дуже просте, щиросерде слово

—  це її, мабуть, трохи підсилить. І хоч ви знаєте, що цього не зробите, але через якийсь час, перемігшії вагання, ви сходите вниз і, проминувши паркан, наближаєтесь врешті до народу.

Якраз останній промовець скінчив своє слово. Якраз починають забивати труну (оті особливі глухі удари у віч­ність). і ви чуєте, як жінка безнадійно скрикує, обриваючи фразу:

—  Промінчику мій! ГІожди! Я ж тебе гак!..

У натовпі здіймається раптове замішання, потім настигає ран гова коротенька тиша. — вона знепритомніла.

Саме то мить, коли й ви механічно потяглися вперед, щоб допомогти жінці, комусь з оркестрантів, либонь, наступають на ногу, бо він. болісно сикнувши, тихенько, проте заскалено- міцно кидає ланку.

Та одразу ж завихрюється грім фанфар, поглинаючи все

—   і несподівану лайку, і гомін юрби, і шум землі, що вже поспішно сиплеться на домовину.


І8*-9-584

 

276

 

Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ

 

Трохи згодом ви помічаєте: ще не встигли зарівняти землю, а добродушний чолов’яга, полишивши заступа, хутчій підбіг і простягнув руку:

—  Дозвольте… щоб пом’януть…

Еге ж, хіба він вам не подобається, цей безпосередній чолов’яга в рябенькій сорочці, що просить на могорич? Він має рацію. Адже трапилась звичайна історія. Звичайнісінька собі історія — померла в місті людина. І чолов’яга, мабуть, не сумнівається, що місто за цей час уже встигло народити, принаймні, двох нових. Так чому б не хильнути за такий гарний кінець, що завжди є новим, гарним початком?

Ви пам’ятаєте — в юрбі снувалося:

—  Вона його так любила! Вони щойно подружилися. Він узявся будувати якусь нову велику будівлю і впав з тих риштувань, що сам поставив. Упав з риштувань, що вло­милися. А вона, сердешна, так…

Ви пам’ятаєте — в юрбі, здається, називали ім’я людини, що впала з власних риштувань. Воно своїм співзвуччям, здається, нагадувало прізвище якогось українського поета- лірика, хоч померлий і не був поетом. А втім, ви забули його.

В юрбі навіть хтось іронічно сказав:

—   Цікаво, що б то була за будівля, коли таке лихе риштування.

 

Категорія: Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.