Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Аркадій ЛЮБЧЕНКО — ВЕРТЕП (СЕАНС ІНДІЙСЬКОГО ГАСТРОЛЕРА)

Іноді надвечір, поглянувши в праве вікно, ви бачите пе­чальну постать, печально похилу жінку в темному вбранні, що стоїть над могилою.

Так! Вона найчастіше приходить, коли починає вечоріти. Приходить з портфелем або якимись паперами (очевидно, просто з роботи).

Вона майже раз у раз приносить з міста квіти, старанно розкладає їх там, де це здається їй за найкраще, і раз у раз обережно поправляє стьожки зів’ялих вінків. У цей момент, коли обережно й любовно доторкуються її пальці до вінків, вона (без перебільшень) скидається на Маццолеву «della Rosa>Mho, — пригадуєте, мабуть, — так граційно, любовно й захгісливо зводить руки над своїм дитинчам. У цей момент, хоч як вам дивно, вона ніби ледь-ледь посміхається, як та ж стримана «della Rosa», ледь-ледь одхиляється, щоб краще перевірити, чи гаразд поправлено стьожку, і, одвівши руку, якусь хвилину нерухомо тримає шо руку в повітрі, мов біло­го птаха що схилив свою голову.

 

Вертеп______________________________________________________ £»£


В цей момент вона сама ніби трошки нагадує дитину; і вона, печальна жінка, не знає, що печаль надає їй іноді таких викінчених обрисів, такого ласкавого й поважного виразу.

Вона не знає, що бувають моменти, коли вона справді ски­дається на Маццолевий твір, на зразок своєрідно поєднаних Кореджіо і Рафаеля.

Дивившись на неї, ви забуваєте, що в руках вам застигла цигарниця, і лише згодом, коли жінка підводиться, ви ти­хенько запалюєте цигарку., Вам неприемно, що ви неначе підглядаєте за чужою душею, проте ви аж ніяк не можете од­вести очей.

Ви бачите: стоїть непорушно, мов кам’яна, стоїть, при­кипівши поглядом до німого пагорка,, стоїть довго, бліда і прекрасна.

Потім, як почне сутеніти, вона стає навколішки, схиля­ється низько і гладить — легенько, ніжно, замиловано гла­дить землю могили.

А як загусне присмерк, як затче імлавим прядивом увесь цей куток, ви чуєте, — що це? — ридання.

Жінко, не треба!

Ви заслоняєте праве вікно.

Тоді, в тиші кімнати, згадується, що колись випадково по­трапила вам до рук книжка славетного індійця з Капілавас- ту, славетного Сакія-Муні.

І там прочитали ви. «Що є початок страждання?».

«Та жадоба, що кличе від одного народження до другого, і шо поруч з нею невідступно йдуть радість і пристрасть, — жадоба насолоди, буття й могутності». ,

Спочатку це вас вражає. Ви ще раз повільно і майже вго­лос повторюєте індійцеву мудрість, що згадалася так дореч­но і так недоречно. Ви напружено думаєте, так напружено, що врешті навіть уявляєте собі, ніби перед вами, підібгавши ноги, сидить у своїй уславленій позі уславлений Будда і, злегка похитуючись, з виразом спокійним та трошки лукавим, про­казує до вас ту ж саму думку.

—  Що цс, зрештою, значить? — питаєте ви.

—  Це значить те. що значить, — відповідає древній со­фіст.

 

284


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


—  Значить, радість і пристрасть велике лихо?

—  Так! Радість і пристрасть — велике лихо.

—        Значить, жадоба, що кличе від одного народження до другого, дуже шкідлива?

—  Так! Жадоба ця дуже шкідлива.

—       Значить, якщо прикласти ці міркування… ну, хоча б до жінки, то жінка, яка звичайно сприяє жадобі і родить, — наш ворог?

—       Так! Якщо вужче й простіше це ставити, то ми самі собі вороги.

—       Слухайте, древня людино, я ще раз питаю вас: ви кате­горично стверджуєте, що жадоба насолоди, буття й могут­ності — це шлях до страждання?

—  Рішуче так.

—        І ви, мабуть, саме тому й пішли в пустелю, щоб схо­ватися од цієї жадоби?

—        Хай буде по-вашому… щоб сховатися од цієї жадоби.

—        Значить, мусило бути так: щойно втекли ви од людей і жит­тя, ви одразу ж стали мертвяком?

—  Стривайте…

—        Ні, хвилинку уваги. Значить, по-вашому, мусить бути так: щоб знищити страждання, треба знищити життєдайну жадобу?

—  Ви маєте рацію.

—        Але в такому разі ви, древня людино, зовсім не маєте рації. Бо, іншими словами, це значить: людей обернути на мертвяків, а ввесь світ у пустелю.

—        Ах, ви занадто спрощуєте! А втім, висловлюйтесь собі, як хочете. Пам’ятайте тільки одне — все полягає в тому, щоб знайти супокій.

—        Ах, ви також неймовірно спрощуєте! Бо все якраз по­лягає в тому, щоб глибоко закопати, заховати супокій.

—        Ні, мій заповзятий. Ви забули, що написано в моїх ава­тарах: лише коли гасне вогонь насолоди, гріха, облуди й гор­дощів, лише коли гаснуть всі пристрасті й безчестя,— тоді настає супокій, і нарешті наближається людина до нірвани.

—  Іншими словами, вкорочує собі віку?

—  Що ж… Ваша різка репліка мене не дивує, бо ви, оче-

 

Вертеп


285


ВИДНО, упертий послідовник ідеї вічної матерії.

__ Мабуть, у такій же мірі, як ви послідовник ідеї вічного

духу. І тому я не можу докладно збагнути, що таке нірвана, і тому дуже прошу це явище мені пояснити.

—  Охоче, якщо ви серйозно.

—  Цілком серйозно.

—   Нірвана — це рух і нерухомість, буття й небуття, не створене й не народжене, не почате й не скінчене, але це — кінець страждання.

—  Так! Знаєте, древня людино, що на моєму місці сказав би тепер хтось інший, ще завзятіший? Сказав би так: ви або щирий оригінал, або, даруйте на слові, ви… боягуз. О, не вра­жайтеся! Це сказав би інший. Я ж особисто цілком розумію вас, і я вам співчуваю. Так, так! Я щиросердо вам співчуваю, бо не ви— чуєте? — не ви винні в цій, висловлюваній вами, облуді. Я прекрасно розумію, що в таких усвідомленнях перш за все винпе тодішнє буття. І перш за все в ньому причина.

—  О, який перебільшений… модний кавзалізм!

—  Мабуть, в такій же мірі, як ваш химерний і давно вже немодний ілюзіонізм. Адже, даруйте відвертість, ваші домис­ли нагадують домисли того розгубленого ченця, шо синтезу­ючи все, коротко виголошував: «Credo quia absurdum!». «Я вірю, бо все це — нісенітниця!». Пригадуєте собі? Вірую, бо це — нісенітниця! Вірую, бо це незрозуміле, нереальне, вига­дане. Яка ж бо справді безпорадність, безнадійність, який відчай! А втім, облишмо ченця. Я хочу ще кілька слів до вас.

—  Будь ласка.

—Я хочу, скориставшись із ваших же слів, остаточно сказати вам: якщо жадоба, що кличе від одного народження до другого, гарантує нас од нірвани, то хай живе ця прекрасна жадоба!

(Постать гостя вражено застигла).

—        Якщо жінка сприяє жадобі й народженню, якщо жінка

—        один із тих найсильніших стимулів, що ніколи не дозво­лять зазнати нудного й страшного супокою, то хай живе ця прекрасна жінка!

(Постать гостя нервово здригається).

—  Якщо жадоба радості є початок страждання, то хай живе страждання!

 

286

 

Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ

 

(Постать гостя різко хитнулася і починає мерхнути).

—   Якщо страждання в свою чергу є початком радості (а так, здається, мусить бути), то знову-таки хай живе страж­дання — повсякчасний контролер і підсилок!

(Постать поволі тане й зникає).

—   Хай живе те, що дає нам буття, найцінніша людська цінність! Хай живуть протиріччя, що постійно рухають все вперед! Хай живе чудесна рухома рівновага! Хай живе все, що ненавидить морок і любить силу, все, що не знає супокою й зневіри!

Помітивши нараз, що нікого з вами нема, відчувши ве­лику полегкість і перейнятий великою певністю, ви поспі­шаєте до правого вікна, щоб цього разу піднесено привітати зажурену жінку.

Але в тому застиглому морокові жінки ви вже не зна­ходите. Тоді згодом перехоплюєтесь ви до лівого вікна, ЩО задивилося впрост на місто.

 

Категорія: Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.