Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Аркадій ЛЮБЧЕНКО — ВЕРТЕП (НАЙМЕННЯМ — ЖІНКА)

Як і торік, так і тепер за вашим вікном, де чорні хрести й зелене кипіння, тече на світанках прохолодне вино.

Як і торік, ви перехиляєтесь через підвіконня і з насолодою ловите устами ці незрівнянні струмені.

А ще пахне цілий день яблунева заметіль.

Цілий день тихо й снажно співає густий цвіт — три яб­луні, що потрапили якось у ваш закуток і розрослися тут на­причуд пишно, три великі яблуні під самісіньким вашим вікном.

Іноді ви одгортаєте вкриті піною верхові ггя, і тоді погляд, поблукавши буйними заростями, натрапляє на торішню мо­гилу. Ви тоді згадуєте за печальну жінку. З тих надвечір’їв минулого літа випливає її задумана постать, і ви згадуєте, як раз у раз з являється вона надвечір’ями й сумує неподалець вашої хати…

Так! Одслонивши вікно, ви тоді майже день у день могли побачити сумно-задуману жінку.

А потім була осінь, коли зайнялися пожежі над кленами й боязко тремтіли березки, боязко стріпуючи свої легітні при­краси, аж поки в синьому дзеркалі небес не відбилась їхня одверга нагота.

Була осінь, коли ночами несподівано й глухо падали ос-

 

323


Верпі£Я_________________________________________________________


і яблука під вікнами, — ті останні, що цупко були затаї- ТаНИ‘між галуззям, що не брала їх ані рука, ані вітер, що дов­го змагалися й не хотіли падатй>

Пам’ятаєте? — одне яблуко на самому шпильочкові вер­ховіть героїчно трималось до глибокої сльоти. Вже й дерево стало зовсім голе, вже нудно замжичила негода, а воно все яскріло, мов той зухвалий виклик, все горіло на шпильоч­кові ніби намагалося і собі і всім довести, що літо не минуло, що само воно ще молоде та міцне. Наївне яблуко! Одного разу, напружившись д’останку, воно на хвилинку ще було за­мислилось і все ж таки впало.

Пам’ятаєте за тих осінніх ночей надзвичайну, майже уро­чисту тишу під вікном? І серед тиші — глухий, м’який, не­можливий звук падіння. Тоді, уявляючи собі похилі постаті яблунь, що потерпають від жорстоких обіймів темряви й вог- кості,— пам’ятаєте? — мимоволі уявлялося: десь там вузлу­ватими коріннями вони міцно тримаються за грунт, десь там своїми цупкими полапками вони позаплутувались у черепах, у кістках і смокчуть те тлінне надіб’я, смокчуть соки всього, що дозріло і впало, насичуючи себе якомога, щоб потім зно­ву зацвісти й родити.

Пам’ятаєте? — була осінь, і ви ще часто могли помітити сумно-задуману жінку.

Була пізня осінь, коли раз у раз набігали із степу ватаги вітрів, гнали, як тих розкошланих бранок, натовпи хмар, і бранки, лементуючи, стукали в вікна, добивались до хат, а ночами, — пам’ятаєте? — вони іноді стогітно ридали.

Тоді вже не так часто з’являлась під березою самотня жінка.

Потім нестерпуче забіліло довкола. Замережені дерева не­рухомо й гордовито стояли, мов той майстерний витвір із скла, пухнасті пластівці щедро лежали по всіх усюдах, ма­леньке сонце пустотливо гойдалось, розсипаючи кольористі іскорки, дзвінкоголосо метушилися діти, і гралася маленька Дівчинка. Г оді за ввесь час, може, раз або двічі могли ви по­мітити задуману жінку.

і наРешті з далеких країн повернули дні, коли жовтожа- РИи павучок, примоцувавши вгорі павутинку, наважився


21 *-9-584

 

324


АркадійЛюбчеико. ВИБРАНІ ТВОРИ


спускатися нижче й нижче. Коли забреніли в повітрі злотаві шуми, коли запахли перші несміливі трави й перша несміли­ва брость, а скрізь зацвіла одвергіша усмішка, а тіло почало набрякати збудним напоєм, а кров почала непокоїтись по­дихом повстань…

Тоді… тоді ви знову помітили жінку, помітили вдруге й втретє, але, порівнюючи, це знову ж таки не часто.

Ви також помітили, що приходить вона не в темному, як минулого року, одязі — приходить в одязі скромному, але весняному. Ви також помітили, що хода їй стала твердіша й рішучіша, а рухи позбавились непевної м’якості, невиразної повільності.

О так. Її рухи набрали більше чіткості, а вся постава ба­дьорості. На обличчі їй зникли блідість і болісність, лишились тільки життєва задума й твереза допитливість.

Вона шляхетно прибрала це місце несподіваного смутку, але вона вже не сиділа тут до пізньої сутіні, вона зберігала час і одходила пружним кроком.

О так. Вона одходила пружним кроком і останнього разу була вже не сама. Вона, безперечно, змінилася, як змінилося й все довкола.

Де ті осінні присмерки? Де той нуд і томливість сірих днів?

Де наїжена тремітність днів і ночей, що потерпають від жорстких обіймів вогкості? Де безумна гульливість ватаг, що приходять із степу, де той посвист, зойк, шалапутя, і розкош­лані бранки, і зворушливий лемент, і приборканий стогін, і безнастанна чорна, як ніч, тривога? Де та велика напру­женість, та неможлива тиша, що приходять слідком за него­дою, те зимове одубіння, що гнітить своєю величністю і так поволі, так нерішуче, проте неминуче піддається на перші злотаві шуми, першу веселкову снагу?

Вчора, хай буде це вчора, глухо й приречено попадали яб­лука, ті непотрібні яблука, що не житимуть більше ніколи, а сьогодні нестримно співає нова яблунева заметіль.

Сьогодні, пивши з вікна прохолодне вино, ви почували, як гнучко й лоскотно розгортається в вас невідома пружина,

—  хіба вам не кортіло засміятися або почати веселої пісні?

Сьогодні, бродивши в степу, ви бачили незрівнянні дим-

 

325


Вертеп___________________________________________________________


г0Лубі плафони й далекі, запещені сонцем, обрії. Ви бачи- Н° многомовну зливу нових фарб і відтінків, ви чули, як ме- ЛИщлива комашня складає до сонця нову многострунну хва- ТУ Ви добре знали, напоєні збудним вином та ласкою лона, шо сьогодні буде заглиблено-творчий, багатий день. І сього­дні ви мимоволі згадали вашого доброго знайомого, милого бурГуНдця з простою натурою та міцними зубами, що, сер­йозно жартуючи, так любив вихваляти життя. Воістину так, міинозубий. невмирущий Бреньоне: ти йому одрубуєш лапи, а в нього виростають крила!

Прийшовши сьогодні з роботи приємно стомлений, сто­млений ще й цією душною дниною, ви одразу ж залюбки ляг­ли в своєму затінку, де рівна похолодь і рівна тиша.

А згодом, чи чуєте? — фанфари.

Мабуть, знову хтось назавжди пустився берегів, і в пам’я­ті вашій на момент зринає постать знайомої жінки.

Та цього разу фанфари десь далеко, жінка тепер теж дале­ка від тієї, — і ви, збуджений звуками, недовго зупиняєтесь думкою на цих буденних випадках, ви даєте широку волю вашій уяві. Найширшу волю! Бо за цими злетами фанфар так легко летить химера…

Еге ж… Коли ви вертали додому, душна днина вже обі­цяла відсвіження. Вже з крайнеба заходило сизе, аж чорне, крило, а другі півнеба ще леліли, і задьорно всміхалося сон­це. Небо немов поділилось, і це було разюче видовище. Це була разюча краса контрастів, повсякчасних і повсюдних про­тиріч.

Під свіжим враженням тепер вам здається, що жодні зву­ки не відповідали б так цьому видовищу, як звуки фанфар.

Справді-бо. Коли ви їх чуєте, вас завжди сповняють три­вога й бадьорість, вам завжди чомусь і тоскно і відрадно, вам приємно стискається серце, й легеньким сумом сповивається думка, вам ніби ще зрозуміліші радість і біль, вам тоді найча­стіше уявляються героїчні картини.

Ви можете тоді раптово, неймовірно бистро летіти дум­кою в далекі віки, далекі країни… Ви можете… ну от. ви ба­чите вже, як виходят ь на арену похмурі люди. Тривожний, як розпач, поклик металу шматує повітря, і в останньому па­

 

326


Аркадій Любчснко. ВИБРАНІ ТВОРИ


раді повільно, похмуро й важко проходять похмурі люди. їм квіти, оплески й тисячі вигуків із переповпених радістю гру­дей, а вони на всю силу легенів кидають таке грімке й такс безнадійне, мов зухвалий прокльон:

—  МогіШгі іе ваІШам* .

Фанфари — і ви бачите, як на підвищенні вихоплюється спритний розцяцькований герольд, ви бачите, як зав’юненим вихором здіймається пісок із турнірного майдану. Ви навіть чуєте, як жорстоко, неприязно дзенькають сталеві шати, чує­те гострий терпкавий запах кінського поту й людської крові…

А от під зливою ворожих куль неподалець чужої барикади заліг невідступний загін. Ви бачите, як на лунке бадьорне гас­ло рвучко метнувся загін уперед і, всіваючи свою путь трупа- ми, зрушив ворога, зім’яв ворога, розтрощив ворога й пере­можно погнав сполохані ворожі рештки.

А ось під прапором волі, здобутої тисячма тисяч смертей, в супроводі тих же звуків проходять славетні полки вашої країни. Вони готові завжди дати найсуворішу одсіч, вони зав­жди готові на смерть, щоб тільки відстояти життя.

А он з білого каменю якісь величезні прекрасні будівлі. На урочисте гасло тих же звуків мармуровими сходами шум­но сходять юрми нових життєрадісних людей. Строкатим потоком пливуть вони долі — в сади й долини, на ріки й озе­ра, — сходять на час перепочинку, поки знову покличе їх до праці той самий метал.

Ви любите звуки фанфар. Це — непокій і бадьорість, радість і біль, терпкава кров і світанкові роси…

Збуджений ними, ви. кінець кінцем, все ж таки підводи­тесь, наближаєтесь до правого вікна.

Яка надзвичайна картина! З одного боку змагається ще укісне проміння, укісне і тому якесь ніби тремтюче, різке, за­попадливе, що цілує міцно, цілує востаннє. З другого — важ­ко й заціплено надходить похмурість, безсерда похмурість, що дедалі суворіше вигинає кошлаті брови й частіше поблис­кує гнівом. Вони зараз мусять стикнутися. Вони вже… така краса, що хочеться крикнути!


* Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе.

 

Вертеп_____________________________________________


І в ией мас на сталевому тлі передгроззя, на знайомому вже вам місці, внизу, біля торішньої могили ви постерігаєте дві ясн| несподівані постаті. Несподівані своєю весняною яс­ністю, своєю тут присутністю.

Дві знайомі вже постаті, що, заглибившись у невситиму розмову, не помічають ні вас, ні наближення бурі.

Він, може, трохи важкуватий, але гнучкий і такий за­смаглий та чорночубий. Ви впізнаєте цього плечистого, пруж­ного н ніби непохапливого силача? Це він минулого разу якось незграбно, але зворушливо був підтримав її, а потім осторонь скромно стояв і чекав.

Вона — ви її знаєте.

Захоплена його мовою, вона також не звертає уваги, що вже рокочуть нестримні погрози й завихрюється шумний шал. Так наче зараз і вона і він хутчій відчувають, ніж розуміють: що буря сильніша, то швидше пролетить.

Аж раптом ударило поблизу, несамовито труснуло де­ревами. замотиляло кучмою верховіть, сипнуло хмарками пилу, плямкнуло першими краплистими дзвониками…

Розмова урвалася: куди ж їм тепер?

Хутко, похапливо озираються довкола, і ви помічаєте, що вирази їм обом трохи розгублені, проте задьорно-веселі. Така- бо справді пригода!

Першою все ж таки зміркувала вона й чимдуж кидається до старого паркану, під захист густого яблуневого руна. І крикнувши щось заохотливе, поспіхом оминаючи горбики, високо підстрибуючи в траві, одбиваючись од цупкого га­луззя, перебільшено махаючи руками, перебільшено вгина­ючись, забризкана, зашаріла, задихана, — вона перша добі­гає до яблуні й з розгону просто грудьми падає на ню,

о  іймає. Ту ж мить встигає й він, чорночубий, плечистий, збу­рений. але йому нема де спинити свого розгону, і він з розма­ху обхоплює жінку. А тоді, ярливо сіпнувшись, нараз припа­дає устами до її вигнутої шиї, до принадних ніжно-пухнастих к> черків, — і Так завмирають, не знають, що їх в цю хвилину іедро обсипає яблунева замегілЬі

Дивіться: в бурі, у грозі займається нове кохання! ільки наступний громохкий удар, наступний оскажені-

 

328______________ Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ

 

лий порив та ше рясніші струмені примушують їх схаме­нутись.

Вітрюга бахкає вашим вікном — треба вікно зачинити. І, зачиняючи, ви несподівано для себе самого приязно й за­хватно гукаєте:

—  Прошу до хати!

__ Дякуємо! — теж приязно й весело, анітрошки не вра­жені, відповідають вони. — Дякуємо! Скоро минеться! Тут затишно!

їм сьогодні припало до жартів: де ж та затишність, коли їх уже добре змочено?

—  Прошу до хати! Змокнете!

—  Справді? Ну гаразд.

Вони поспішають до вашої хати, а ви широко розчиняєте двері.

 

Категорія: Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.