Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Аркадій ЛЮБЧЕНКО — ПРОСТА ІСТОРІЯ 3-4

111

Вибої потроху газували. Курити було суворо забороне­но. А курити вже хотілося.

Мишкові добре був знайомий цей тягучий смокіт у гру­дях, у горлі, у всьому тілі, який щоразу починав нападати на нього десь так по годині перебування під землею. Ніяк не за­спокоїти це настирливе цкління.

Чи не занадто він звикає до цигаркового диму? Треба по­кинути курити. Він часто так вирішував, найрозмаїтішими доказами переконуючи себе. Але, вийшовши на-гора й по­чувши в оточенні неможливо-знадливий тютюновий дим,

знову закурював.

Хотілося курити, і через це хвилинами виникала зайва, не властива Мишкові подражливість.

Він взагалі був тут інший, не подібний до того, що під сон­цем, — і виглядом, і настроєм.

Незграбний і важкий був він у своїх зашкарублих, скоцюр- блених, неначе залізних черевиках, у своєму зашерхлому ро­бочому вбранні. Старий сукняний капелюх з обвислими кри­сами, недбайливо тицьнутий з потилиці, переднім крилом ся­гав аж на чоло й притінював обличчя.

При світлі шахтарки, кволому на-гора і досить відчутному в цій темряві, його запорошене вугіллям і трохи притінене капелюхом обличчя з надзвичайним вилиском білків і разю­чими, аж сніжними перлинами зубів прибирало химерних рис.

Це був хтось інший. Хоч у своєму робочому взутті й уб­ранні здавався він важким та незграбним, але в той же час здавався він вищим, огряднішим, поважнішим — людиною, що їй властива сила й упевненість у роботі, яку вона вико­нує. Хоч обличчя його було запорошене й неподобне, проте крізь ЦЮ заслону виступала зосередженість, серйозність, що завжди супроводять працю.

Справжня праця має в собі якусь невловиму особливість.

 

364


АркадійЛюбченко. ВИБРАНІ ТВОРц


що нею обдаровує кожного, хто став до праці, — самопо- глиблення. самоусвідомлення, самоповаги. Праця має в собі тиху, безпретенціозну, але могутню мудрість, ЩО МИМОВОЛІ кладе відбиток на всякого, хто залучився до процесу праці. Байдуже, чи то молодий, чи старший віком. Старший тільки поглибить набуті вже зморшки — борозни думок і серця. Молодий в молодечій напрузі почне їх раз у раз набувати.

Душно було в цих глибоких, спадистих та закрутистих норах. Мишко напівроздягся — голий до пояса. Шлях од ви­бою до висипу, що ним він гягав навантажений дощатий ко­роб, мав кілька зломів та видолків. А головне — один при­крий горб, похилість якого западала саме в бік вибою. Дово­дилось братись на нього не порожняком, як це волів би Миш­ко, а витягувати той же кількапудовий вантаж. Шлях цей гу­сто всівало перетовчене, дрібнозерне вугілля і просто вугіль­ний пісок. Завороти й видолки слизькі.

Це полегшувало «санчатам» рух, але ускладняло рух само­го саночника. Ноги його несамохіть ковзались, чепірились. Він вгрузав у зернясту вугляну піщугу, падав навколішки. Він підхоплював короб іззаду і, наполягаючи всім своїм тілом, як це роблять з навантаженою підводою, що ледве повзе на висо­кому закруті, виштовхував тягар вище. Тоді кидав собі на плечі й через груди шлею, що була примоцьована до короба, впря­гався, як той кінь, і збирав, купчив у єдиному рухові всю силу.

М’язи, навіть при слабкому світлі шахтарки, виступали опукло, вигорблювались різко, — цупкі, напоєні соками степів, молоді м’язи. Криласті брови збігалися близько на переніссі, уста затискалися, все обличчя набирало різкішого, суворого, аж сердитого виразу. Це був не той. не той Мишко. Він поволі тягнув, далі й далі тягнув чорний дощатий короб з чорним лискучим вантажем. А пощербленими стінами, перехоп­люючись на взяту підпорами стелю або ламаючись на вкритій вугільною жорствою долівці, невідступно й тремтливо посу­валась за ним чудернацька тінь.

Від напруги іноді виступав на чолі піт. Ще не звикла його вдача до браку повітря, браку світла й підземної, м’якої духо­ти. Так само бракувало йому звички й до цієї, на перший по­гляд ніби звичайної, але насправді відмінної, важкої роботи.


На шахті вже запроваджувались і нові засоби. У західній тині почали працювати дві зарубні машини. Незабаром «а ли поставити й третю. Але шахта була чимала. Поруч із Машцновим устаткуванням, із найновішим технічним надбан- -м тут вживалося ще звичайнісіньких способів.

ІІЯ у вибої хто працював згинці, хто навколішках, чи при­гнавшись боком, чи впавши навзнак. Раз у раз шукали собі опертя на незручній поверхні, хапаючись за виступи. Ліжма совались у бруді, ковтаючи вугляний пил. У вибої мішма вов­тузились люди, цюпали кайлами, одгрібали лопатками.

Мишко щоразу навантажував свої «санчата», і, за­прягаючись, тягнув спадистим ходом до ближчої колії, до висипу.

Там. пронизливо посвистуючи на сіру сухоребру кобилу, методично з’являвся Ромка із громохким, брязкітливим по­рожняком. Взявши готову партію навантажених вагонеток, свиснувши хвацько або хвацько лайнувшись, він рушав у поворотну путь.

Мишко, як і інші саночники, як і навальники, як і вибій­ники, мусив пильнувати, щоб вагонеткам не забракло ванта­жу, щоб уся їхня група виробила не тільки норму, але й по­над норму: їхня група змагалась із сусідньою. А що був Миш­ко тут новаком і приймали його до готової групи неохоче, то й старався він скільки міг, щоб себе виправдати.

Він махнув рукою, стираючи піт, і ще більше забруднив обличчя, розвів по ньому чорні патьоки. Він уже двічі пив із тутешньої діжки несмачну воду, хоч натомість з радістю за­палив би.

Знову хотілося курити, і Ромка вгадав це бажання. Ромка, мабуть, виводив це з власного бажання. Стикнувшись на ви­сипі, він хитренько сказав:

—  Може, закуримо, землячок?

Дзвінкий Ромчин голос звучав тут глухо, придушено, як у міціку. і ТуТі під землею, в жартівливому тоні більше відчу­валось умисності, чи то примушеності.

—  Ні, не закуримо. Не хочеться, — відповів Мишко.

А то сідай, підвезу аж до ствола. Там можна!

Невже він думав, що Мишко не витримає спокуси, пого­

 

366


АркадійЛюбченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


диться, — і вони з першою ж партією вантажу гайнуть собі до ствола, і покурять, і зайве слово мовлять?

Насміхався Ромка чи говорив широ? Може, зробив вра­ження вчорашній Мишків учинок, готовість платити? А може, витриманість Мишкова впливала на вертку Ромчину вдачу, збуджувала зацікавлення, чи подив, чи й повагу?

—  Ну, так сідай.

—  Ні, паняй сам.

—  Ех ти,задавака!

Мишка це зачепило. Саме тепер, саме тут, при роботі ця витівка видалась обурливою. Тим більше, що задавакою він ніколи не був і сам задавак не зносив.

Він навіть зупинився, ізсунув капелюха на потилицю і на­певне відповів би різко, якби не заторохтів своїм хургоном і не пірнув у темряву напасний Ромка.

Гаразд, надалі він не мовчатиме. Тут, при роботі, почував він себе незалежнішим, певнішим, рішучішим.

Вернувшись до вибою, він застав там загальну стур­бованість.

Вибій на сьогодні погано був кріплений. Запасного лісу під руками бракувало. Права стіна, надламавши підпору, піддалась, спливла. Це загрожувало безпеці, порушувало ро­боту.

Але винуватити попередню зміну, що ніби хотіла всі не- полади накинути зміні наступній, ніхто не наважувався.

Якраз під час нічної зміни на східних лавах працювало на ремонті два кріпильники, слюсар і навіть десятник. Змаган­ня груп примушувало тепер усіх бути пильними.

Кріплення, коли вони почали вранішню зміну, було свіже й виглядало надійно.

Тим часом припускати, щоб лава бурилась, припиняти роботу й чекати, поки закріплять, — це вже якусь частку втра­чати на змаганні.

Невеличкий, горбоносий, вилкастий вибійник, -зане­покоєно жестикулюючи, нагадав усім за звітні таблиці, які щодня виставляв шахтком, визначаючи наслідки змагання. Привселюдні таблиці, що завжди купчили біля себе обмін думок і пристрасність інтересів. Невблаганні таблиці, що

 

Прости історія


367


збуджували завзяття, підсилювали заохочення, вкорінюва­лись у процес життя і праці не сухим показником, а чимсь живим, рухливим, найважливішим — так поставив справу місцевий шахтком, що взявся сам перевіряти групові угоди.

Крім таблиць, важили й особисті не дуже приязні стосун­ки декого з учасників обох груп. Принаймні, вже й тепер з досадою згадувалося окремі імення з супротивного табору.

Це робилося ненароком, жартома, але видно було, що імення зачіпають.

Думка, що сусідня група завтра знову стане попереду — так уже трапилось два дні тому — дуже всіх непокоїла. І хоч Мишко не встиг зайти в особисті стосунки з другою групою, але одразу гостро сприйняв лихе становище.

Охопивши пильним поглядом стіни вибою, він пригадав, що приблизно таке ж трапилось було на «Горбатій». Тоді, підсилений досвідом, він подав і свої міркування. Він пора­див поки що, не припиняючи роботи, перейти всім на проти­лежний бік, ближче до виходу, взятися окремими норками, щоб було безпечніше.

Дехто з вибійників озирнувся, так, як це роблять, коли вперше чують незнайомий голос чи вперше помічають чию- будь присутність.

Дехто злегка посміхнувся.

—  Спізнився, браток. Це вже й без тебе думали.

Але Мишкові було приємно, що він сказав і своє слово.

—  Думали-передумали, а доведеться, мабуть, так і зроби­ти, — признався вусатий, в кашкеті з повернутим на потили­цю козирком, вибійник.

—  Мабуть, так, — додав іще хтось. — А тим часом треба послати…

—  Авжеж послати! Зараз же послати! — підхопило кілька поспішних, тривожних голосів. — Хай зараз же сюди лісу й кріпильників!

—  Тільки лісу, а не трухи, — дражливо додав той самий невеличкий, горбоносий, що вів тут перед. Така причепливість себе не виправдувала, бо й цей ліс був непоганий. Просто дратувала несподівана затримка в роботі.

—  Ото діла! — досадно бовкнуло в глибині вибою, і хтось

 

368


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


там кріпко лайнувся.

Відрядили одного чимдуж по підмогу. Самі почали пере­суватися на протилежний бік, ближче до виходу. Мишкові знову було приємно, шо його міркування мали не тільки од­нодумців, але й застосування. Вплинула на всіх не стільки сама його порада, як вирішний натиск, що часто належить останньому слову.

Взялися споро, один одного заохочуючи, взаємопід- силюючи, застерігаючи.

—  Ей, Русалочко! Чуєш, Русалочко? — гукали вже здоро­венному, м’язистому, напівголому чолов’язі, прозваному так через найрозмаїтіше татуювання по всьому тілу, а надто че­рез довгохвосту русалку, випечену в нього на грудях. — Ру­салочко, чуєш? Ти, брат, не дуже тулись під той виступ!

—  А хіба що?

—  Хоч борець ти, але там тобі й амба.

—  От налякав! А! — задьорно й захекано мовив у відповідь Русалочка. — Буду тоді під землею на три аршини. Правда? Так я ж тепер на триста!

—  Правильно, Русалочко! — підтакнув пригорблений із східними рисами чоловічок, сам засміявся, добродушно до­дав:—А все ж таки стережись. Русалочко!

—  Чадить, здається?

—  Хіба чадить?

—  Авжеж чадить.

—  Так наче досі не чадило?..

—  Але тепер більше.

—  Ото діла, — знову пробубонів у глибині незадоволе- ний голос (є такі своєрідні, завжди незадоволені голоси) і знову лайнувся.

—  Ну, це ще єрунда. Хіба це газ? —зухвало й презирливо вклинився жвавий хлоп’яга з поривчастими рухами: — От у нас на «Івані» був газ. Ото газ! То я розумію. На «Івані» у нас так: шурф давно вже закінчили, а повітря нема й нема. То єсть, є повітря, але… ну, зовсім мало, погане. А тут як двине газ. Ото діла були — я розумію! А це хіба газ? Єрунда…

1 жвавий хлоп’яга з поривчастими рухами, сповнений зне­ваги до такої загрози, стягнув із себе брудну, як каглянка.

 

Приста історія


369


сорочку і почав нею старанно вимахувати в бік правої стіни, де піддалося кріплення.

Чад, що від нього швидко стуманіла б інша незвикла го­лова, вони дійсно розганяли, знешкоджували, поки компре­сор піджене повітря, найпростішим способом. І в ямі цій з надтріснутою, тяженною брилою, з непевною підпорою, в небезпечній ямі, вони, такі звичайні й такі незвичайні люди, товклися сміливо й уперто, старалися надолужити втрачене.

—  Ви тільки попросіть мене, — між ділом кинув Русалоч­ка, — щоб я часом отут дна не пробив. Мені нічого. Я, так сказать, людина водяна, води не боюся. Але вам усім тоді дійсно амба!

—  Якого дна? — басовито спитав незадоволений голос.

—  Якого дна? — поспіхом перепитало ще кілька.

—  Та ми ж під ставком, чи де? То не важно, що аршин триста. Вода, брат, скрізь. Ти її тільки зачепи…

—  Е, Русалочко, оце вже ти ляпнув…

І Русалочку враз взяли на посміх.

Мишко не чув, не слухав далі. Згадка про ставок, як той вихор, нестримно звійнулась, підхопила звертистий розсип інших згадок і, здається, підхопила саму його істоту, заполо­нила уяву до краю.

Це ж той самий ставок! Дивно, що ген-ген, високо над ним той самий вчорашній ставок. І віддалік осокори. І два вікна.

Ні разу ще сьогодні думка про дівчину не поставала так хвилююче, як тепер, коли стороння людина нагадала про ста­вок. Але саму дівчину, її обличчя він не міг собі уявити. Тільки

—   намисто. Чорне намисто на засмаглій, кучерками взятій

шиї.

Вона з нього сміялась біля брами. Він образився. Може, це якраз вона сказала: ворона? Але тим-то ще більше хотіло­ся пригадати її постать, її обличчя. 1 хотілося цього зараз же, невідкладно.

Він ще з більшим завзяттям наполягав на санки, хутчій підштовхував, частіше ковзався та впинався своїми велики­ми, кріпкими, зашкарублими черевиками.

Оі якби вона побачила ні черевики. І взагалі якби поба-…

 

Проста історія__________


…вже та хвилина. Час минав, і неясність вистигала на брехню.

Сьогодні, коли згадував, брав сором. Дурниця, якої при­пустився вчора, оберталась на клопітну, невгамовну колюч­ку, шо застрягла глибоко й безнастанно ятрила. Що більше думав, то більше ятрила.

V  вибої — застав він — працювали не всі. Мусили пе­ресунутись на один бік і не могли як слід приладнатись до роботи. Чергувались. Дехто, відбувши чергу, мимоволі ли­шався обіч. Це непокоїло. Це смутило, нервувало.

Роздражнення штовхало думку на хиби, розмова найлегше схилялась до критичних закидів. В таких випадках особливо виявляє себе спостережливий зір, пам’ять та насмішкуватість. 1 в таких випадках, звичайно, неминучі перебільшення.

Говорили з перебільшенням. Говорили докірливо, непо-

кійно.

Хіба на минулому тижні не присів один хід і не завалився

косець? Добре, що на той час не було людей. А хто мусить дбати? Передусім — десятник. Ну, що з того, що цієї ночі їхній десятник сам тут крутився? Кріплення ж все одно піддалося. Значить, погано десятник крутився.

Хтось нагадав, що десятник не винен. До речі, він шах- тар-кадровнк, нещодавно висунутий на десятника, людина своя, дбайлива. Це не його попередник, що не дописував уп­ряжок та записочками із квартири посилав наряди. І взагалі на їхній шахті справа налагоджена куди краще, ніж то деко­му здається.

Але не слід замовчувати й хиб. Якраз треба збирати росі г- ничі зауваження, робити з них висновки. Дехто незадоволен­ня своє скерував на адміністрацію. Хтось закинув інженерам і технікам, шо вони взяли собі моду занадто спізнюватись, послаблювати догляд. Хтось згадав, що завшахти любить переважно розмови телефоном. А комусь спало на пам ягь, що під час палення бурок осідають по багатьох місцях і в місцях роботи, і в людських ходах — шматки породи, «коржі», які можуть потім обвалюватись. Де ж охорона праці?

Тоді Мишко не витримав:

—  А вода? Он я напився з діжки, так трохи-трохи не вер­нуло.

372


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


На нього знов поглянули так, ніби вперше він з’явився. Та цього разу поставились уважніше.

—  Правильно! За воду це ти правильно! Щодня міняти треба. Бо самі ж забороняють шахтову воду пити.

__ Не тільки це, — ще охітніше продовжував Мишко. — Я

от читав у правилах, так мусить бути кожному фляга. Як лам­па мусить бути, так і фляга з водою. З перевареною. Кожному своя. Здаєш лампу — здаєш і флягу.

— А це, дійсно, правильно, — згадали в гурті й поглянули на Мишка уважніше, поважніше. — Дійсно, братця, такі ж правила є.

—   Все це записати б і прямо на збори, — запропонував

хтось рішуче.

—  Так чого ж? Можна й записать!

Мишко почував, що між ним і гуртом визріває та близькість, якої він дуже хотів. Це сповняло теплим піднесенням, надава­ло більшої певності в собі й тієї сили, що нею сильний гурт.

В цей час із темряви вигулькнув захеканий Ромка. Він дуже поспішав. Вигляд його був турботний, розгублений. Зиркнув­ши по всіх кутках, скільки око могло охопити при світлі шах­тарок, він бистро, жартівливо поспитав, чи всі тут живі-здо- рові, бо хлопець, якого послано за підмогою, зняв на стволі цілу веремію. Там уже заметушились. Зараз буде й ліс, будуть і кріпильники. От лихо! — не доведеться їм, сердешним робо­тягам, навіть трохи перепочити.

—  А ну, йди звідси, коли ти такий стомлений! Тут спочи­вать ніколи. Іди, не базікай!

Ромці стало незручно. Він натрапив оком на Мишка і, щоб розвіяти цю незручність, перебільшено вигукнув:

__ Та й полякались ви. бачу я. здорово! Задавако! А в тебе

душа ще на місці?

_ А от я тобі як задавакну! — несподівано для всіх рво­нувся Мишко, замірився.

__ Ну, ну, ну… — одхилився Ромка.

Всіх це здивувало й зацікавило. Адже не був той самий Мишко, який ось допіру поводився витримано, говорив роз­судливо, встиг уже набути собі прихильності. Що ж могло призвести непоганого хлопця до поганого вчинку?

 

Проста історія


373


Почали розпитувати.

Мишко пробував сердито одмовчуватись. Ромка по­яснював уривчасто, ухильно, хоч не міг приховати сум ят- ності й провини.

—   Та чудний він якийсь. Розумним дуже хоче бути, куль­турним! Задається, чи шо, — знизав Ромка плечима.

Незабаром все і всім стало ясно.

—        Ах ти ж, дурачок, — докірливо, по-батьківськи сказав Ромці вусатий, в кашкеті з повернутим на потилицю козир­ком вибійник. — Дурачок ти. от шо. Хіба ж можна сміятися, що хлопець порядок захищає, свідомість виявляє, що розум­ним хоче бути? Він же з тебе не сміється, шо ти дурний? Ні? Ну, от бачиш…

Ромка хотів щось відповісти, але його швидко перебив невеличкий, горбоносий, що взагалі вів тут перед:

—  Ти де живеш? — спитав рішуче.

—  Як то де? — перепитав Ромка розгублено.

—  Ти в радянській республіці живеш, чи де?

—  В радянській.

—  Ти про культурну політику чув?

—  Та брось, — одмахнувся Ромка.

—        Не брось, а я тебе питаю: чув? І я тобі ж кажу: не міг не чути. Наша партія і наша влада…

—       Та брось, брось, — знову з виразом вдаваної байдужості спробував одмахнутись Ромка.

—        Ти, браток, не одмахуйся, а зарубай собі на носі: кож­ний мусить поважати культуру і старатися стати культурним. Чи, може, ти взагалі не знаєш, що значить культура? Тоді з тобою взагалі треба говорити ще інакше.

В гурті голосно засміялись, і сміх стьобнув Ромку. Він зба­вив свого задерикуватого вигляду:

—  Чудаки хлопці! Я це так собі, жартуючи… А вони вже

он куди!..

—        Дурачок ти, — похитав головою вусатий. — Є всякі жарти. Раз людина сердиться, це вже не жарт. Чого ж смія­тись. що він за культуру? Це все одно, якби ти сміявся з ньо­го… ну, що він вугілля тягає, що він саночник. Хороше було б? Правда? Ех ти, дурачок…

 

374


Аркадій Люочеико. ВИБРАНІ І ВО РII


Вусатий говорив спокійно, з лагідною усмішкою, і все в його устах набирало такого переконливого значення, шо од- падала охота що-будь заперечуват и. Навпаки, була охота слу­хати далі й далі.

На цьому й скінчилося. Ромка поспішив умкнути.

Потім, наполягаючи на тягар і міркуючи про сутичку. Миш­ко ніяк не міг утямки взяти, чому він рвонувся, чому замірив­ся. Сталося якось само собою, поза свідомістю й волею.

Злості на Ромку він не відчував, як не відчував іі й раніше, до цієї сутички. Лише на хвилинку пойняла його раптова, невідома, паморочна сила — чому? Це було незрозуміло й неприємно. Це було теж некультурно.

Він нараз зрозумів це все так же повно, як і просту істину, що крилася в словах добродушного вибійника: сміятися з його стремлінь до культури таке ж безглуздя, як. приміром, смія­тися з нього, що він саночник.

Мишко аж зупинився. Іншими словами: таке ж безглуздя, як, приміром, соромитись, шо ти працюєш у шахті.

Мишко аж стрепенувся. Знову згадав, як він учора прихо­вав себе перед дівчиною, — ні, він не соромився. Він не мі. легковажити. То трапилось несамохіть.

Досада на себе ще більше зросла. Треба було конче над цим усім як слід застановитись, зважити, розв’язати.

IV

Матч мав відбутися о п’ятій годині на місцевому спортив­ному майдані. Змагались «Капітальна» і «Маріуполь», що прибув сюди вчора уславленим переможцем після змагань на станції С.

Всім відомо, що команда станції С. — неабияка команда. Отже, коли вона піддалась «Маріуполеві», значить. «Маріу­поль» являв собою неабияку силу. Тому й купчив на собі «Маріуполь» загальну увагу і розтривожив не лише тутешніх фізкультурників і прихильників фізкультури, але й тих, що були до фізкультурного життя досить байдужі.

Десь за півгодини до початку біля паркана, шо оточував спортивний майдан, почали, як перші розвідки на фронті, з’являтись окремі невеличкі гуртки.

 

Прости історія


375


Приблизно в цей час з’явився і Мишко.

Заклавши руки в кишені, перебільшено натискаючи на кожну ногу, трохи розгойдуючись, своєю повільною шлапа- куватою ходою, як ходять матроси або ті, що хочуть скида­тися на матросів, наблизився він до майдану.

Він знав, що йде завчасу, але не міг всидіти в казармі. Полежав тільки з заплющеними очима, хоч тим часом кри- ласті думки бушували в голові і вся істота дзвеніла в напру­женні. Підвівшись з обважнілою головою, він, як і вчора, пе­реодягнувся. Цього разу зашив уже сорочку і пішов сповне­ний нетерпіння.

На майдані було ще порожньо. Лежав він. оточений неви­соким парканом, чистенький, рівненький, як накритий ска­теркою стіл, що загадково жде на гостей. Над ним здіймався вигинистий струмінь води і, веселкою граючи на сонці, роз­мірено падав дрібненьким дощовинням. Струмінь старанно скеровував пожежник, який до пояса виступав з-поза огорожі і мав обличчя червонясте, а вираз такий зосереджений, суво­рий, ніби загодя вже гасив пожежу пристрастей, що незаба­ром мусила тут спалахнути.

Від политої землі брався приємний, терпкавий запах, як це звичайно буває після перших крапель дощу, запах землі.

Мишко кілька разів глибоко втягнув у себе гіркаво-бадьо- рне повітря.

В пам’яті зринуло щось дуже далеке й дороге. Лише на мить промайнув коловоріт села і розсунутий, щойно зроше­ний дощем рів…

Та хоч яке приємне було це повітря. Мишко відчув на­гальну потребу закурити. З насолодою ковтнув він п’янкого диму і пішов собі довкола майдану, міркуючи про футбол, позираючи на шосе, звідки надходили глядачі.

Щохвилини їх прибувало рясніше. Мишкові ставало не- покійніше. І була в той же час якась несвідома, у глибинах прихована певність, що найголовніше трапиться згодом.

Може, навіть краще, що воно трапиться згодом. Він уже не відчував, як учора, гихої, гризотної самотності. Тепер була ь нього людина, незнана й близька, незнана й хвилююча.

—  А цікаво, як же її зваги?

         ЛркадійЛюбченко. ВИБРАНІ ГВОРИ


Він перебирав у пам’яті чимало різних імен, але на жодно­му не міг зупинитись.                                     …

Виникала ще одна маленька загадковість, і він тішив сеос.

що сьогодні ж її розгадає.

Згодом почувся застережливий поклик — триба бул хутчій стати обіч і дати місце пересувній кольористій будці з морозивом, ЩО поспішала розташуватись якраз напривході.

Тут же. мов ті шапкасті гриби, непомітно виросли дві ба­бусі з насінням, і Мишко купив аж три склянки. _

Не встиг озирнутися, як з’явилось двоє парубійків 13 тром­боном та бубном. На обличчях їх ясніло самозадоволення и самоповага. Вони добре знали, шо справляють штригуюче враження, знали також, що для цієї приємно, рол. час у них обмежений (от-от надійде решта оркестру).. тому вирішили враження підсилити, збудити ще більшу ДО сеое увагу. Тром­боніст, додержуючи заклопотаного вигляду, зараз же поча продмухувати інструмент і ніби ненароком видобув з нього кільм раптових, уривчастих, лунких „от. Майже водночас. Ніби ненароком, бубнув бубон, шо. здається, мав нам.р ско­титися з лавки. їх враз обступили з усіх бок.в нетшьки д.ти

молодь, але й дорослі.                                                  „„„„а

Натовп зростав. Мишко відчував уже легкість, піднесення,

шо завжди сповняли його, коли він потрапляв у натов«-

льна погойдлпвість юрби, її могутнш подих, “н°™“овна

многобарвна рухливість завжди збуджували Мишка, трохи

» Я Натовп зростав, і надвечірнє сонце, що наостанку купчи- ло свої сили, падало щедрою зливою. Воно намагалося хутчій напоїти всіх цих людей, шо повиходили з вільготного моро­ку вибоїв і штреків.

Сонце мінливо перебігало, вигравало, спахкувало на .хн.х

обличчях, мружило очі.

Сонце викликало в них потребу відрадніше дивитись, ча­стіше посміхатись.

Сонне примушувало їх голосніше и люо язніше роз­мовляти, жвавіше й вільніше рухатись. Бодреною св.жиною насичувало, теплим настроєм переймало їх сонце.

Гримнув оркестр.

 

Проста історія_________________________


Юрба, мов на подане гасло, відразу хитнулась, замиготіла сотнями блискучих очей та різнокольорових убрань, загула ще сильніше.

Вона вже залучала до своїх надрів героїв сьогоднішнього свята, що надходили, як і личить героям, з певним запізнен­ням.

Надходили вони, молоді, засмаглі, аж мідяно-золотисті, аж брунатно-мідяні, в трусах, дехто в майках, дехто з непо­критою головою. Були серед них і поставні, і м язисті, були й трохи кволіші, куценькі. Але всі вони йшли сміливим, упев­неним кроком, мали скупчено-заклопотаний вираз і гордо­вито-урочистий вигляд.

Це анітрохи не заважало декому з дорослих поважних гля­дачів найпростішим способом зупиняти своїх місцевих об­ранців і давати їм востаннє короткі, значливі накази:

—   Васько! Юрчик! Глядіть же, не піддайсь!

—   Щоб знали наших!

—  Щоб наша взяла!

—  Бо як тільки ви той… глядіть, хлопці!

Хлопці надмірно випинали й роздували свої груди, хоті­ли скидатися на атлетів. Вони задьорно підморгували, охоче й рішуче кивали головами, — о, звичайно, вони не такі, вони

не піддадуться!

І так закортіло Мишкові бути вкупі з ними. Теж у безру­кавці й трусах. Теж сміливо й гордовито виступати під звуки оркестру. Привертати до себе загальну увагу. Збуджувати цікавість. Брати відповідальність. Здійснювати надії. Як це хороше!

Конче треба вступити до місцевого гуртка.

Захопившись, він і не помітив, що промайнуло вже досить часу, і людський натовп встиг кількома рядами щільно об­ліпити паркан. А в натовп, мабуть, пройшла вже і стоїть десь дівчина з чорним намистом.

Він занепокоєно шугнув поміж люди.

Він недбайливо штовхався, викликаючи чимало різких за­стережень, а то й погроз. Він пильно придивлявся, збуджую­чи до себе зайву цікавість та кепкування. Старанно шукав, так поспішно й старанно, ніби те, чого він шукав, от-от мало

378


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


зникнути, загинути навіки. Він не знайшов дівчини в першо­му крилі глядачів.

Тривога зростала. Може, її взагалі тут нема? Може, все це вигадки? Нездійснима річ? Сон? Дим?

Він ретельно кинувся далі.

На самому розі паркана, де починалось нове крило, не­сподівано пролунав знайомий голос:

—  Куди ти, землячок?

Він механічно озирнувся. Перед ним близенько стояв Ром- ка з виразом здивування і такої радості, неначе вони були великі друзі і давно вже не бачились.

Мишко знітився. Він хотів, не відповідаючи, пройти далі. Але той похопився, бічма заступив дорогу:

—  Стривай, куди ж ти?

Найдивніше було, що в очах Ромки тріпотіла радість. а голос звучав сумирно, навіть запобігливо.

Але, пильніше глянувши, Мишко помітив, зрозумів, відчув, що це не так. У глибині очей постеріг він і насторо­женість, і сум’ятність. і трепетні вогники того особливого сміху, що завжди був Ромці на сторожі, що ним завжди він міг шалапутно бризнути собі на захист.

Хто зна, що цей шалапут мав на думні зробити наступної ж хвилини?

Мишко знову намірився пройти далі. Той заступив доро­гу:

—  Та почекай, товаришок. Куди це тобі так приспіло?

Мишко обурився, глянув через голову з викликом. І все ж

таки Ромчині очі привітно посміхалися, хоч з більшим уже непокоєм і сторожкістю.

Ну, хто зна, що готував цей Ромка?

Хто припустив би, що цей легковажний хлоп’яга щиро шукає ближчих взаємин? Особливо після сьогоднішньої су­тички, після неприємних вичитувань у шахті.

Вони якраз мусили збільшити Ромчине упередження, підсилити неприязнь. Недарма-бо Ромка після сутички ані в шахті, ані потім у казармі жодним словом до Мишка не звер­нувся. Навіть не дивився в його бік. І якщо тепер він, навмис­не сюди завітавши, почав підсипатися, то це теж недарма.

 

Проста історія


379


Якісь хитрощі. Треба бути обережним.

Ромка вийняв свіжу пачку цигарок і, підморгнувши, за­пропонував:

—  Тут уже, брат, можна. Ану! Моїх!

—  Ні, дякую.

—  Та брось. Бери, коли вгощають.

—  Не хочу.

—  Та бери.

Тон серйозної добродушності, якого він намагався при­брати, йому не личив. Було враження, що він вдає, хитрує. Здавалось, що справа з цигарками має якесь принципіальне значення, бо занадто вже він припрошав. Це підсилювало підозру.

—  Дякую. В мене свої.

Найкраще було б на цьому балачку припинити і піти собі геть. Але Мишко сягнув уже рукою по свої цигарки. Вийма­ючи. він зачепив з кишені насіння, розсипав. Це одразу нага­дало за дівчину, бо, власне, для неї ж купив він насіння. І от замість швидше знайти її, він мусив тепер казна-чого стовби­чити отут на самому розі, гаяти час, розважати Ромку, шала­путного хлопця.

Взяла злість.

—       А! В тебе насіння? — зрадів Ромка. — Ну, давай, бра- юк, насіння!

Перемігшії себе, Мишко насипав з досади повнісіньку жме­ню.

—   Ну, ходімо, — запропонував Ромка, — почалося вже. Подивимось.

Тепер кінчик випорскував назовні. Не інакше як цей хит­рий Ромка встиг довідатись про його зустріч із дівчиною і хоче стати на перешкоді.

—  Нам не по дорозі, — коротко, сухо кинув Мишко.

—  Та брось. Чого ти сердишся?

— Я не серджусь. Але нам — ти чув? — не по дорозі.

—  От чудак! — знизав Ромка плечима.

І коли Мишко, теж сіпнувши плечем, рішуче почав про­тискатися далі, Ромка гукнув йому ще раз занепокоєним, об­раженим голосом:

 

380


Аркадій Любченко. ВИБРЛШ ТВОЇ’И


—  Стривай, чусш?

Мишко не оглянувся.

—  Чуєш, ти?

А потім долетіло і впало зневагою, докором, пересердям:

—  Задавака…

Мишко почув, але вдав, що не чує— не оглянувся.

Зараз це безглузде слово прозвучало так, ніби Ромка вкла­дав у нього більше власної образи, ніж бажання образити когось другого. Після сьогоднішнього випадку в шахті у Мишка зароїлося вже чимало нових думок, він уже дивився ширше, стояв вище над подібні глузливі витівки, і ця допірі- шня витівка не дуже його зачепила.

Він згадав, що сьогодні під землею так само Ромка про­понував закурити, гак само одмовився Мишко, так само обу­рився Ромка з відмови і лайнувся прозвищем. Тоді це Мишка розгнівало. Тепер ні. Він уже не скипів, не зупинився погроз­ливо, навіть не оглянувся. І не тому, що поспішав. А тому, що від сьогодні в ньому взагалі почалась якась зміна.

Багато втратив в його очах сам Ромка, зазнавши догани від шахтарів.

Під впливом цих же розмов у шахті прокинулась і в нього ширша думка про відношення до людей, до товаришів, до життєвих явищ.

Було так, ніби досі щось плуталось, заважало, а тепер по­чинало поволі розв’язуватись, ізсуватись, зникати. Ставало вільніше, простіше, легше. Більше самовпевненості, більше незалежності від яких завгодно навмисних чи несвідомих кеп­кувань.

Неприємно тільки, що між ним і Ромкою утворилась зай­ва напруженість. Але як інакше бути, коли ось-ось на дорозі може знову виникнути причіпливий Ромка, знову щось сум­нівне вигадати?

Обережність не зашкодить. Треба стежити на два боки, щоб не навести й Ромку на той потайний слід, яким він пішов далі, розшукуючи дівчину.

Це вимагало і сприту і терпіння. Головне — терпіння. От уже кінчалось друге крило натовпу, а дівчини з чорним на­мистом він однаково не бачив.

 

Проста історія


381


Це вимагало терпіння і часу. Бо поки він перевірив третє, найгустіше крило, минуло хвилин десять. І в третьому крилі він її не знайшов.

Лишалося четверте з головним ходом на спортивний май­дан. Там здіймалась надто висока огорожа, і глядачів з того боку було зовсім мало.

Дівчини нема.

Невже й тепер, як учора, після довгих та майже безна­дійних турбот він несподівано стикнеться з нею в юрбі?

Вдруге обійшов майдан. Ніде не було.

Спізнилась?

Чи щось трапилось?

Ще раз обійшов. Ще раз оглянув. Мабуть, щось трапи­лось. Від початку вже минуло часу багато. Вже й спізнюва­тись пізно.

Мишко губився. Він тинявся поза гуртом, втрачав певність і зрозуміти не міг, навіщо його обдурили.

Був злий. Готовий був піти додому. Вже навіть одійшов, але в кишенях натрапив на насіння. А може?.. Шкода ж гак швидко. Передумав. Повернувсь у натовп, у найгустіше місце натовпу.

Будь-що-будь — принаймні, додивиться кінець змагань.

Мишко на грі розумівся погано. Коли ж протиснувся й побачив, що завзяття грачів закипає, що вони доходять та­кого сприту, як і сам верткий м’яч, що вираз їхніх облич стільки ж напружений, скільки й погрозливий, що натовп хвилинами зовсім стихає, аж завмирає, або раптово й радіс­но скрикує, — він і сам почав перейматися захватом.

І сам мало-мало не скрикнув. Не повірив очам своїм: там, на спортивному полі, серед інших учасників, була дівчина — тільки без чорного намиста. Та сама дівчина, тільки без на­миста. У білій блузі, у темно-синій спідничці, ловкенько й коротко підібганій для зручності.

Він уже не пропускав жодного її руху. Він так жадібно сприймав кожний найменший іі рух, ніби й сам змагався.

Думкою, почуттям, всією істотою він був уже там. Як і вона, хвилювався він, коли м’яч робив у повітрі лукаву спіраль. Як і вона, — здавалося йому,—вгинався, щоб захис­

 

382


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


титись чи захистити, як і вона, легко й бистро шугав у напад.

Лише згодом, коли перше здивування й захват одлннули, він відчув себе сторонньою особою, звичайним глядачем і поглянув на все збоку, з-поза бар’єру. Тоді він сповнився до дівчини ще більшої поваги. Стала вона йому ще дорожча, але неприступніша.

І знову набігла та згадка, від якої він раз у раз хмурнів. Адже між ними є прикра неясність. Він бовкнув учора дурни­цю, якої не наважився одразу виправити.

Тепер її виправити важче.

Він згадав літнього вибійника, що говорив з лагідною ус­мішкою спокійно й переконливо. Він згадав слова: «Це все одно, якби ти сміявся, що він… ну, що він вугілля тягне». Зга­дав і збентежився.

Ще бракувало йому глибшого життєвого досвіду, шо знає ціну цінностей, знає місце цінностей і допомагає правдиво зважувати людей та речі. Але, помиляючись, він досвід набу- вав?

От він мріяв бути інженером чи техніком, але хіба він має право, хіба може легковажити свою теперішню працю?

Хіба, працюючи сам під землею, не може він оцінити важ­ливість цієї праці? Хіба не мусить її поважати? Як же він учо­ра допустився такої дурниці, майже брехні ?

Випадок?

Але він ще не знав, що випадки теж мають свої причини. Не розумів, яке значення іноді мають сторонні сумнівні впли­ви, як запопадають вони молодих, не досить загартованих, які взагалі ще не зжиті бувають вони не тільки по глухих за­кутках, але й на великих шляхах.

1 йому кортіло швидше зустрітися з дівчиною, швидше цю справу розв’язати. Він одразу скаже: вчора я вам збрехав. Так найкраще.

Чекати довелося з півгодини.

Тоді тільки насторожений, в суцільну істоту поєднаний, величезний натовп очутився. Востаннє завмер на мить у на-, пруженні і прокинувся громом щедрих оплесків, сміху, ви­гуків, найбурхливіших виявів задоволення й вдячності.

Матч скінчений.

 

Проста історія_________________________________________________________


В натовпі говорили, що «наша взяла», що «Маріуполь» хоч як старався та хитрував, а «Капітальна» йому все ж таки здорово набила. Тепер пам’ятатимуть. І Мишко був дуже радий, наче сам змагався й виборював славу місцевої коман­ди.                                                                               г- , Підхоплений натовпом, він швидко одлинув од оар єра. його силоміць зносило. Він силоміць затримався через кілька кроків. Тоді одступився вбік, де менше вирувало. Але це за­важало швидше потрапити до головного виходу: там гримів оркестр і якраз там мусили бути учасники змагання.

Добутися можна було довкола паркана або навпростець

через шумний людський потік.

Він довго не думав. Він уже загребисто протискався крізь

натовп.

Біля виходу гуртувалися засмаглі й потомлені герої дня. їх оточувало коло найзацікавленіших глядачів. їх обдарову­вали теплими усмішками, нестримними вигуками, найщирі тою хвалою. Тут же згадували про найяскравіші моменти

гри і жваво обмінювались думками.

Герої, як і личить справжнім героям, визнавали багато переваг у своїх супротивників, віддавали переможеним вели­кодушну честь і вкупі із своїми прихильниками, оточені зазд­рістю й славою, поволі рушали з майдану.

Серед інших побачив Мишко і знайому дівчину. Була вона в товаристві кількох веселих друзів. Один жартом ловив ч за руки Вона жартома ухилялась. Один сказав щось кумедне. Вона сміялась. І той, що сказав, що примусив сміятись, був

Ромка.

Мишко відсахнувся.

Цей неможливий хлопчисько наче знав про його таємни­цю і вирішив увесь час ставати на заваді. Звідки ж він узявся. А втім, чи довго шалапутному Ромці? Він може прилипнут н де завгодно, до кого завгодно і зразу розважати, як ось роз­важає цю дівчину.

Мишко не міг уже підійти. Він одступився, притаївся.

Тільки встиг почути уривок розмови:

— Аня! Слово честі, ви сьогодні грали, як справжній чем­піон!

 

384

 

АркадійЛюбченко. ВИБРАНІ ТВОРИ

 

—  О, да! А ви сумнівались? Я така. Я можу!

—  Теж… задавака! — насмішкувато кинув Ромка.

І це найбільше Мишка здивувало.

Він мимоволі озирнувся в той бік.

Вона повагом поправила косинку і, не помітивши, прой­шла повз нього.

 

Категорія: Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.