Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Аркадій ЛЮБЧЕНКО — ПРОСТА ІСТОРІЯ 5

V

Вранці, коли Мишко прокинувся й заквапився на роботу, між ділом спало йому на думку, що є якась неприємність. Враз ізгадався вчорашній матч, згадалось, що Ромка повернувся до казарми пізно.

І водночас постало тверде рішення: більше не завдавати собі мороки і знайомство припинити.

Шкода було гарних, втрачених назавжди хвилин. Шкода було самих сподівань, чудесних витворів уяви, тієї таємни­чості й трепету, що встигли виникнути довкола їхньої зустрічі й стати дорогими. Але треба покласти край.

На Ромку гніву не мав. Почував себе переможеним, пого­дився з цим, тільки не хотів нічого назовні виявляти. Най­краще поводитись так, ніби Ромки для нього не існує.

Як і вчора, вони мали бути в одній зміні. Чи йде Ромка, чи пішов уже, він не знав, бо ні разу не глянув у той бік. Дуже кортіло, але не глянув.

З відчуттям бодай маленької переваги попростував він на шахтний двір.

У ламповій, що містилася серед двору, одержавши лампу й вертаючись, на вході хвилинку затримався.

Тут висіла контрольна дошка для надвірного робочого складу. Біля дошки серед інших шахтарів він помітив ніби знайому постать. Вона бистрим рухом почепила чи зняла нумерок. Потім так само бистро, звично розчинила скрипяві двері.

Вражений, але ще не певний, він чимдуж кинувся за нею. Він наздогнав її. і, стакнувшись віч-на-віч, стали вони, як уко­пані.

В зашкарублих, трохи скоцюрблених робочих черевиках, у зашерхлому робочому вбранні, у старому капелюсі з похи-

 

Проста історія


385


лими крисами, трохи важкуватий, трохи незграбний, з лам­пою в руках і з виразом превеликого здивування та радості на чистому ше обличчі стояв Мишко.

В таких же шкарубких черевиках, у такому ж брудному, заношеному робочому вбранні, пов’язана рябенькою хусточ­кою, неймовірно здивована і теж зраділа — стояла вона.

Стояли обоє, як видалось їм, дуже довго, і обом бракува­ло сміливості, щоб мовити перше слово.

—  Як же це так? — наважився, кінець кінцем. Мишко.

Дівчина посміхнулась, подумала і, переборюючи сум’ят-

ність, тихо відповіла:

—  Дуже просто.

Значить, і ви тут? — похопився Мишко, ще й досі не ймучи собі віри.

—  І я тут.

—  Де ж ви тут?

—  А он, на горі. На вивозі.

Ще раз пильно глянувши одне одному в вічі, вони одне одного цілком зрозуміли. Вони вже ніколи не говоритимуть про свою маленьку неприємну таємницю, але й ніколи про неї не забудуть.

Значить, і ви тут? — повільно, розгадливо перепитав Мишко.

Над ним, як і над нею, тяжів іще напад великого здиву­вання. Перебуваючи в цьому полоні, не все він міг іще собі пояснити. Він дивився на неї зацікавлено, ніби вперше зустрів.

Бо й справді як слід він її бачив уперше.

Гепер він не забуде цей гарний, трохи продовгастий овал обличчя, бистрий змах тонких і темних брів над рівним но­сом. темні, сторожкі очі, неможливі очі, такі, ніби вони щось особливе знають.

Дуже й дуже бракувало чорного намиста. Уява звикла до нього, і, хоч його не було, уява все одно бачила намисто. Він пожадливо ловив кожну найменшу ознаку, всмоктував все До останньої риски. Навряд щоб потім він уже не міг собі пригадати обличчя і всю постать, міцну, струнку, ловку, дар­ма що була вона зодягнена в старе, безформне вбрання і в шкарубкі безформні черевики.


-5-9-584

 

386


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


«Ви грали, як справжній чемпіон» — згадав він учорашню захоплену фразу і поглянув сам захоплено.

В цьому напруженні думка блискавично передалася. Вона спитала:

—  А чому ви не приходили вчора на матч?

—   Я був.

—  А чому ж я вас не бачила?

—  А я вас бачив.

—  А де ж ви ділися, як ви були?

—  А я не хотів заважа ги вам.

—  Цебто?

—        Ну, розумієте… біля вас там стільки людей… весело було вам і без мене.

—  Е, це вже ви… це вже мені не подобається.

Він уже й сам шкодував, то так невдало, з недоречним прибідкуванням повернув розмову. Навіщо? Кому це по­трібно? Хотів швидше виправити, але нараз почувся знайо­мий голос:

—  А, землячок!..

Він упізнав. За інших обставин він удав би, шо не чує. Те­пер все змінилось. І, почуваючи незалежність, упевненість, він спокійно глянув на Ромку, що з лампкою в руках стояв уже поруч, спокійно, усмішкувато спитав:

—  Ну, який я тобі землячок, скажи на милість?

—        Як то який? — здивувався Ромка. — Чули, Аню? Ще й питає!

—  А який? Я теж не розумію.

—        От народ, єй-право. — перебільшено кумедно розвів Ромка руками. — Скажи, браток, де ти працюєш? Під зем­лею _ правда? А я де працюю? Теж під землею. Земляки ми з тобою чи ні?

Дівчина засміялась. Засміявся Ромка. Останнім, не втер­півши, засміявся й Мишко.

—  А поки ми ще на землі, давай, землячок, курнемо.

Мишко не одмовився. Що тепер різні сумніви останніх

днів? Що там всякі упередження й непорозуміння? Чому б і не закурити?

—   Ну, давай… шоб дома не журились.

 

Проста історія


387


Ромка кілька разів хутко поглянув то на нього, то на дівчи­ну. Хоч як вільно він поводився, але видко було, що йому чогось бракує. Може, на нього вилинула сама зустріч? Не сподівався, може, що їхній новачок так швидко заведе знайомства, що дівчина так швидко почне обдаровувати но­вачка увагою?

Була хвилина — Мишко її добре постеріг — коли в Ром- чиних очах зникли усмішкуваті вогники і вираз став спокій­ніший, зосередженіший, серйозніший. Була така хвилина, і Ромка злегка доторкнувся рукою до Мишкового плеча, тро­хи ніяковіючи, просто, неголосно сказав:

—Ти не сердься на мене, землячок… Я не хотів… розумієш?

Дівчина зацікавилась. Але ні Ромка, ні Мишко не хотіли розповідати — справа, мовляв, особиста. Дівчина все ж була невідступна, і Ромка перший піддався.

Справа, мовляв, така, що цей Мишко все за культурою турбується, і він вигадав на нього дражливе слово. Він хотів тільки пожартувати, не ображати. Учора, між іншим, на фут­болі він уже пробував порозумітися — не вийшло. Так оце він тепер.

—  Он як! — звела дівчина тонкі брови і змовно, заохотли­во кивнула до Мишка головою:

—  А ви не звертайте на них уваги. Робіть, як я роблю. Вчіться та інших вчіть. До речі, у нас же тут є різні гуртки. Приходьте сьогодні до клубу.

—  Добре.

—  Тоді й поговоримо. Видко буде. Чи, може, ви взагалі дуже образливий? Може, й мені не забули?

—  Чого?

—  А що я вас вороною назвала.

—  А то ви?

—  Авжеж.

Обоє дзвінко засміялись. Зареготав і Ромка. Однак їм усім перебили:час до роботи.

Дівчина рушила на естакаду. Вони — до групи, що ладна­лась на кліть.

Так я прийду! Чуєте? — гукнув Мишко.

Вона привітно махнула рукою. Ромка весело відповів, хоч


25*-9-584

 

388


Аркадій Любченко. ВИБРАНІ ТВОРИ


це найменше його стосувалося, і почав з Мишком дальшу розмову.

Була теплінь і справжня молодість. Та молодість, що хо­дить бистро і не завжди встигає поглянути під ноги: хіба їй страшно, якщо й спіткнеться? Заохочена, поспішна, вона іноді береться навмання, іноді хапає речі наосліп, вона збивається чи обпікає руки, проте з усмішкою збільшує досвід і з певні­стю простує наперед, — примхлива, нестримна, неперемож­на молодість.

В гурті, що ладнався на кліть, одразу ж охопили і Ромку і Мишка інші інтереси.

Тут жваво говорили про останні цифри з таблиць шахт­кому, сперечалися, нахвалялися, сміялися, билися об заклад.

їхня група вчора хоч і була в небезпеці, хоч і зазнала пере­шкод, а все ж вийшла нарівно. Сьогодні вона мусила стати попереду. Конче.

І Мишко з Ромкою, з іншими ступили до погойдливої кліті, щоб через хвилину вкупі з іншими полетіти в знайому, чорну глибінь. Він раптом згадав за дівчину. Трохи дивно було ду­мати про неї саме тут, у кліті, в тісному оточенні зосередже­них, а то й похмурих людей. Але подобалось, що є в нього своя маленька таємниця. Ніхто, крім нього, не знав, що цими днями на «Капітальній» трапилась така собі звичайна, про­ста історія.

Кліть пішла.


Харків, січень. 1930
Категорія: Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.