Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Григорій Костюк — ПОЕТ юності і сили (Аркадій Любченко. 7. III. 1899 — 25. II. 1945)

Глухої осені 1943 року у Львові, в передпокої комендатури * Гестапо, де пересиджували свої перші хвилини свіжосхоп- лені жертви, сиділа пані Онуферкова, керівничка й вихова­телька одного з львівських дитячих будинків. Її «викликали» на переслухання в справі давньої товаришки, яку агентура Гестапо ловить, хоч і безуспішно, починаючи від Харкова, Дніпропетровського н Києва, і яка, за найсвіжішими агентур­ними даними, тепер виринула у Львові, а про її місцеперебу­вання і діяльність нібито знає пані Онуферкова.

Пані Онуферкова в деталях розуміє, що це все значить. Вона намагається зовні бути абсолютно спокійною. Вона свідома того, що, можливо, оце сьогодні востаннє проходи­ла такими милими, хоч місцями вузенькими і дрантивими ву­лицями цього рідного їй міста. Що, може, їй не вдасться після «переслухування» вже вийти на світ Божий. Але вона спокій­на. Вона твердо готова на все. Вона знає, що вона нічого не знає. Це була українська жінка.

Раптом відчиняються двері і вводять закуту в залізні на­ручники людину. Років 45, вища від середньої на зріст, кре­мезна, елегантно одягнена. Постава горда, погляд видається спокійний, зневажливий. Обличчя, колись, видно, гарне й ви­пещене, тепер укрите зморшками, де-не-де прищиками і яко­юсь сіруватою осугою, що нагадує про недавню тяжку хво­робу.

У комендатурі зчинився рух. В’язень, очевидно, важливий. Вийшов якийсь старший, глянув уважно і запитав:

—  Як ваше прізвище?

—   Аркадій Любченко, — спокійним тоном відповідає людина в наручниках.

 

444


Григорій Костюк


—  Який ваш фах?

—  Письменник.

—   Від несподіванки, — каже пані Онуфсркова, — мене пройняв нервовий струс. Я вхопилася руками за лавку і вп’я­ла свій погляд у людину, що назвала себе Любченком. Боже, невже це він? Я стільки чула про нього, читала його, і раптом така зустріч. Тут! Власне, мене не здивувало те, то він тут, — мене вразила несподіванка.

Хвилина мовчання. Гестапівець пильно глянув на Люб- ченка, і кров ударила йому в лице. Враз весь наїжачився, зро­бив крок уперед, і з розмаху, з усієї сили, вдарив письменника кулаком в обличчя. І при цьому заверещав люто якусь лайку. Любченко від несподіваного удару заточився, заковані руки рвонулись, залізо дзвякнуло… і, бувши безсилим боронити­ся, став, випростався, підвів голову і з такою ненавистю гля­нув на свого ката, що той не наважився більше вдарити, а тільки гаркнув ще одну лайку й наказав його, Любченка, не­гайно відвести до горезвісної тюрми на вулиці Лонцького.

—  Я ніколи не забуду цього, — згадувала пані Онуферко- ва. — Не забуду ні цієї першої і, можливо, останньої зустрічі з нашим письменником, у цих трагічних для мене умовах, не забуду ні його погляду, повного презирства й ненависті, ні його твердого й рішучого голосу, ні тієї синьо-чорної від за­кипілої крові плями, що лягла на його праве око й вилицю після удару, ні тієї крові, яка юшила з нього і яку він не міг навіть витерти хустинкою, бо мав заковані назад руки. Я не забуду цього ще й тому, що все, що я бачила в ту хвилину, дало мені багато сили, витривалості і, що найголовніше, віри в себе і в наших людей. Такі не зрадять. Такі не відступлять. Такі у ворога просити нічого не будуть. Вони до кінця, до ос­таннього скопу будуть тверді, як криця, непохитні і чесні.

Таке враження винесла з цієї випадкової зустрічі пані Ону- феркова, свідок, на щастя для історії, такого трагічного епі­зоду з життя нашого письменника. Цс вона запам’ятала й переказала нам. Переказала, щоб ми так само ніколи цього не забули. І ми ніколи не забудемо, що одного з найкращих письменників наших останнього двадцятиліття, єдиного, що залишився ще був серед нас із славної когорти «м’ятежних

 

Поет юності і сили


445


геніїв» доби українського Sturm und Drang, 20-их років, су­часника, однодумця і друга М. Хвильового — замучили гес­тапівські посіпаки. То не важить, шо вони йому не пустили кулю в потилицю десь там на Лонцького, а викинули за бра­му, бо вже знали, що він умре, як не тут, за брамою тюрми, то десь трохи далі. Воно так і сталося. Але як це сталося, я доз­волю собі заглянути дещо в минуле.

* * *

Знесилений тяжкою хворобою шлунку, голодом, що його принесли нові «визволителі», А. Любченко десь на початку

1942   року дуже підупав на здоров’ї. Він був свідомий того, що злочинно було б йому, саме тоді, коли український народ кривавиться у важкій і нерівній боротьбі з новим завойовни­ком, десь сидіти осторонь. Але й зробити щось в обставинах прифронтового Харкова і при такому стані здоров’я немож­ливо було. Деякі наші громадські чинники роблять усе мож­ливе, щоб вихопити А. Любченка з Харкова і перевезти до Києва. З великими труднощами це, нарешті, вдалося.

Та Київ не був тоді ані місцем спокою для хворого пись­менника, ані місцем більш-менш законспірованої громадсь­кої праці. Тут Гестапо лютувало ще в більшій мірі, аніж у містах, близьких до фронту. Tyr ще не засохла була кров за­мучених у Гестапо Олени Теліги, сина Срібної Землі Івана Ірлявського, молодого драматурга, що пережив страхіття совєтських тюрем і каторг. Костя Гупала, публіциста і гро­мадського діяча Івана Рогача, професора Багазія та багатьох інших відомих і невідомих діячів. Щойно помер від голоду і переслідування гестапівською агентурою старий письменник, сучасник І. Франка, М. Коцюбинського та інших — Юрій Будяк, який тільки-но повернувся з совєтського невільниць­кого табору (Воркутпечлаґ), де вистраждав повних 8 років; змушені були до негайної втечі або нелегального життя До- кія Гуменна, Галина Лащенко і славної пам’яті О. Ольжич, якого їм таки вдалося впіймати і замучити пізніше. Отже, кажу, коли Любченко приїхав саме в цей «гарячий час» до Києва, його відразу було обставлено агентурною стежею та наглядом. Аркадій Панасович побачив, що далі його пере-

 

446____________________________________________ Григорій Костюк


бування в Києві є загрозливе. Але стан здоров’я йому по­гіршав, і він змушений був лягти в університетську хірургіч­ну клініку, під догляд знаного проф. Крамаренка. До речі, в тій клініці лежав і помер М. Коцюбинський. У зв’язку з цим Аркадій Панасович, жартуючи, сказав: «Дуже милі тут люди, але не подобається мені ця клініка, бо тут письменники вми­рають». Отже, лежачи в цій клініці, коли Є. Фоміна заареш­тували, він з тривогою казав: «Це вони почали з Фоміна, бо він молодий і здоровий. На мене чекають, поки я видужаю трохи». Стало ясно, що йому треба виїхати десь чи на Во­линь, чи до Галичини. Як тільки він трохи поздоровішав, то зробив був спробу одержати офіційний дозвіл на виїзд, але відразу дістав рішучу заборону. Тоді було вжито відповід­них заходів українським організованим громадянством, і Аркадій Любченко виїхав нелегально спочатку до Рівного, а згодом до Львова. Звідти він писав мені 29. 3. 1943 року:

«Мені надзвичайно пощастило: після грунтовних досліджувань у львівській клініці лікарі прийшли до вис­новку, що я можу і мушу обійтися без операції. Стан хво­роби такий, що треба обмежитись на спеціальному ліку­ванні упорскування новітніх закордонних препаратів, тре­ба назавжди покинути палити й негайно перевести ліку­вання на курорті в Моршині, після чого буду цілком здо­ровий. Через два дні виїздю до Моршина, вже маю туди путівку на місяць. Буду там лікуватись і працювати. Львів прийняв мене дуже добре і всіляко мені сприяє. Отже, як бачиш, щастить».

Через деякий час, після лікування в Моршині, Любченко справді дуже поправився. Про це він свідчить у листі до мене від 12. 5. 1943:

«А сам Моршин лежить у лісовій долині на мочарах, де є лікувальне соляне болото і джерела лікувальної стра­шенно гіркої та солоної води. Оцю воду я п’ю вранці і вве­чері з додатковими ще ліками, — п’ю і мучусь, ніяк до неї звикнути не можу. А болотом отим, нагрітим до нестрй- му, щодня обкладають мені живота на півгодини. А в ропі отій я через день купаюсь. Дуже все це заморочливо і не­приємно, однак терплю, бо бачу добрі наслідки, жодних

 

Поет юності і сили


447


ознак моєї хвороби вже нема. Взагалі я значно поздоро­вішав, посвіжішав, аж віри не йму, чи це я, чи не я».

1 справді, хто бачив його на початку осені 1943 року і знав його стан рік-два тому, той таки був дуже мило вражений, що цей колись неабияк активний, фізично міцний, непоправ­ний оптиміст, «аристократ», як його жартома називали друзі, знову набирає колишньої сили й вигляду. Вірилося, що саме тепер, видужавши, він зможе багато й багато ще зробити. Бо за його плечима, в його душі — ціла велика історія, великі прагнення, великі жадання і велике «вірую» гвалтовно на по­чатку 30-их років припиненого громадсько-політичного та мистецького руху новітнього українства. Він сам на це споді­вався і горів творчо. Писав роман з часів нашої національно- визвольної революції 17—21 років «Вірую», новелу «Неспра­ведливий хрест» (до речі, цих речей чомусь нема серед архі­ву) та книжку про М. Хвильового «Його таємниця». Мав ве­ликі плани і сподівання.

«У всякому разі, — звірявся він мені, — якщо здоров’я не підкачає знову, всі сили віддам, щоб надолужити те, чого не міг зробити під більшовиками. Адже у нас із то­бою нема нічого більшого і святішого, як УКРАЇНА, тож будьмо достойними її синами і оборонцями».

Він таким був, так розумів своє призначення письменни­ка, бо інакшим бути не міг. Це знали добре всі вороги народу нашого. Тому, коли побачили, що сили і здоров’я до нього повернулись, що він знову включається активно в українське національне життя, тоді, одного сірого жовтневого дня, під’їхали автом озброєні гітлерівські людолови, несподівано обскочили мешкання, закували в залізні наручники і повезли письменника на Лонцького. Як його там зустріли, ми вже знаємо зі спогадів пані Онуферкової, а як з ним поводилися Далі, протягом кількох місяців перебування його в тюрмі Ґес- іапо, про це добре знають ті в’язні, які пережили страхіття 1 ітлерівських тюрем. Сам же Любченко в деталях ніколи, принаймні мені, про це не розповідав.

Коли після кількох місяців гестапівських тортур його, що Систематично вже непритомнів, нічого не їв, блював кров’ю, гестапівці «за непотрібністю» викинули поза браму тюрми.

 

448


Григорій Костюк


то він ледве дійшов до мешкання знайомих. Був в такому стані шо його негайно відправили до лікарні. І це трохи його підтримало. Він почув себе краще. З’явилася сподіванка і віра в справжнє воскресіння. Це звело його на ноги їдало змогу ті трагічні дні, коли ми всі покидали межі своєї рідної землі,

теж переїхати за кордон.

Але Лркадій Любченко цього разу покидав рідну землю назавжди. Покидав, щоб пройти свій останній хресний шлях по руїнах Європи і перед самим безславним кінцем гестапі­вської держави десь у маленькому Бад-Кіссінґені вмерти.


*  * *


Тієї втрати, якої зазнала українська література зі смертю Аркадія Любченка, ми, його сучасники, ще не усвідомлюємо собі. Та й ледве чи скоро усвідомимо це в уси повноті і силі.

Діяльність і творчість Аркадія Любченка нерозривно по­в’язана з тим багатогранним політичним і мистецьким про цесом, що після втрати нашої незалежної держави розгортався

від 1921 року в межах УРСР.                                    .

Ми можемо по-різному ставитися и оцінювати і цю добу тих людей, ЩО були активними співтворцями и. Можемо ви­словлювати свої міркування, свої узагальнення, свої виснов­ки Але повинні робити це, зважаючи на ті конкретні істо­ричні умови, в яких жив, страждав і боровся наш народ.Нам треба не плакати чи сміятися, а розуміти. 1 коли зрозуміємо, то прийдемо до простої істини, що історію нашу ми прий­маємо і вивчаємо не такою, якою б нам хотілося, щоб вона була, а такою, якою вона є. 1 коли ми таким оком, з такого погляду подивимося на цю добу, на тих наших діячів, шо в цих нових умовах робили все, шоб знайти вихіл. знаити нош шляхи культурно-національного розвитку, знайти нові ме­тоди НОВІ форми боротьби, життя і творчост. українського національного духу, то ми, бувши чесними з собою, не може­мо не шанувати цих людей. Не можемо не шанувати їх наш.ь тоді, коли вони помилялися. Але коли ш люди все це робили щиро, з переконань, в інтересі українського народу і коли вони згодом, побачивши несподівані наслідки цієї своєї прац , д ходили до усвідомлення своєї помилки 1 мужньо шукали шши,

 

Поет юності і сили


449


шляхів, ризикуючи всім, навіть власним життям і спокоєм, то хіба ці люди не варті пошани? Ми ненавидимо і вічно бу­демо ненавидіти тільки того тупоголового раба, «донощика і стукача», «презренного малороса», який робив своє каїнове діло страха ради юдейського, який сподівався і вічно буде сподіватися своєю гнучкохребетністю заслужити якусь теплу місцинку, теплу посаду, чин. відповідний приділ чи смачний шматок із державного пирога свого пана. Але не про цих людей мова. Аркадія Любченка не можна зрозуміти, коли не розглядати його творчості на тлі саме цієї доби, в цих умовах і в зв’язку з літературним процесом 20-их років. Він надто органічно пов’язаний з усім цим процесом і життям.

Любченко належав до тієї української національно-свідо- мої молоді, яка, віддавши все, що могла, в добу великої бо­ротьби українського народу за свою державну незалежність, після 1921 року, не пішовши на еміграцію, опинилася в стані бездоріжжя та безперспективності. Треба було або ставати малюсінькою, малюсінькою людиною: рахівником коопера­тив, вчителем у глухому селі чи якимось дрібненьким урядов­цем третьорядної установи й сидіти тихо, або, зорієнтував­шися в обставинах, використати поле дії, піти в народ, увім­кнутись у шереги як передовий і свідомий авангард його і в усіх ділянках творити українську духовість як засновок полі­тичної та економічної єдності, ergo — українську державу. Яку? Однаково: жовто-блакитну, білу, червону, аби — україн­ську, аби незалежну, аби народ наш перестав бути рабом, аби реалізувати соціально-національні гасла справедливості Великої революції 1917 року.

Епіграма провідника української партії есерів-бороть- бистів поета Василя Еллаиа-Блакитного, писана жартом ро­сійською мовою: «Мы сольемся, разольемся и зальем боль­шевиков»— звучала як заклик, як програма дій, словом, імпо­нувала.

1 пішли тисячі української свідомої інтелігенції, талано­витої молоді на творчу працю в усі ділянки народного жит­тя. Бо твердо вірили: «зальем большевиков». То були роки, коли все органічне, творче, той непоборний дух нації, про який так блискуче писав світлої пам’яті Юрій Липа в своєму «При-


29-9-584

 

450


Гоигорііі Коапнж


значенні України», стихійно підносило голову і владно заяв­ляло, кажучи словами нашого сучасника Івана Багряного: Ми є. Були. І будем ми!

Й Вітчизна наша з нами!

Нехай ідуть до чорта всі З розпукою й сльозами!

Це був нестримний вимарш української людини. І в першій колоні цього бойового вимаршу йшов Аркадій Любченко.

У ці роки, починаючи з 1922 і далі, ми бачимо його актив­ним членом спілки письменників «Гарт», співтворцем ново­го, європейської форми, театру, що його вів неповторний Лесь Курбас, чільним організатором і редактором Українського видавництва, ініціатором та членом проводу новоутвореної літературно-мистецької організації ВАПЛІТЕ (1925—27), зго­дом так само «Літературного ярмарку» (1929), а ще пізніше

—  Пролітфронту (1930) і нарешті — керівником, радником і виховником різних робітничих і студентських студій і гуртків, що дали нам чимало справжніх талантів з надр народу нашо­го. Згадати хоча б Івана Калянннка, оригінального, глибоко обдарованого поета, робітника виробні ХПЗ, що обіцяв ви­рости в неабиякої сили мистця, але трагічно загинув у НКВД, не встигши виявити всіх своїх творчих можливостей.

І поруч з цією своєю громадською й організаторською пра­цею Аркадій Любченко писав. Не писав, а різьбив і гаптував свої майстерні новели. 1924 року, поминувши перші його юнацькі вірші та нариси у «Сквирському віснику» за 1918 рік, уперше з’являються оповідання та новели Аркадія Любченка в тогочасній періодичній пресі. Людське, глибоко-гуманне оповідання «Зяма», сільська молодь в її побуті і прагненні, її шукання великих доріг до справжнього творчого життя в опо­віданні «Дні юності», степова легенда «Гайдар», навіяна віка­ми давніми, про невільника Гайдара, що прагнув волі, боров­ся за волю і вмер за неї, оповідання справді проспіване, в яко­му автор показав просто незвичайні мовні скарби; оповідання про тихі закутки новітнього радянського міщанства, про лю­дей, тих українців, які «буремну путь» поміняли на «тихий хутір», тобто на моральну смерть; психологічний шкіц з історії польсько-української і польсько-радянської війни — «Опові­

 

Поет юності і сили


451


дання про втечу». І ще кілька інших оповідань цього часу… Але вже і цього було досить, щоб 1926 року найвибагливіший і найавторитетніший цінувач мистецької прози М. Хвильовий писав про Любченка:

«Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом. Це вибагливий, вишуканий мініатю­рист, що, очевидно, буде продовжувати Коцюбинського в його європейських імпресіоністичних новелах*».

А проф. О. Білецький, з властивою йому точністю, писав: «Цей поет юності не по-юначому суворий до своєї форми, до свого стилю й композиції: він взагалі скупий на слова й лише зрідка показує, які скарби слова встиг надбати, і починає кидати їх із щедрот». А коли пізніше з’явилися його «Via dolorosa», уривки з роману «Незнані гості», повісті «Обра­за», «Вона» і, нарешті, «Вертеп», то своєрідне і йому тільки притаманне місце в українській літературі загалом для Арка- дія Любченка було забезпечене. І слушно один із критиків наших днів говорить про Любченка як про «майстра різьбле­ної форми, що зумів піднести багатющу… українську літера­турну мову до довершеності і блиску французької мови Фло- бера (з яким взагалі мав дещо спільне, як майстер)» (Г. Шев­чук, «Безіменна могила»).

Одна характеристична деталь: всю творчість Аркадія Любченка пронизує один панівний настрій — надзвичайний життєвий оптимізм і активізм. І це саме в ті роки, коли, зда­валось би, найменше було підстав у довколишній дійсності для оптимізму.

А може, Любченко не бачив реальної дійсності? Може, на все він дивився крізь рожеві окуляри? Може, не ясно було йому, що оте «зальем большевиков» не вийшло? Що, замість вимріяної Великої України, запанувала, як казав М. Хвильо­вий, «світова сволоч, що пролізла в святая святих», що «ре­волюція зайшла в раковину з калом», що, замість обіцяної справедливості і добробуту, «навкруги нас люди живуть у не­можливих злиднях, у таких злиднях, що аж ридати хочеть­ся», як погрозливо кричав Дмитрій Карамазов із «Вальд­


* «Соціологічний еквівалент трьох критичних оглядів».

«ВАПЛІТЕ», ч. 1, 1927.


29*-9-584

 

452


Григорій Костюк


шнепів»? Може, Любченкові далекий був той настрій, що прийшов був на зміну першим оптимістичним пробоєвим поезіям колишнього козака військ УНР Володимира Сосю- ри, той страшний крик душі поета, який побачив, що з його вимріяної «Червінькової України» нічого не вийшло:

Хто розуміє цей жах, коли думка така одинока?

Моє серце — Благбаз в часи військового комунізму. Коли далі були такі пахучі, такі червоні…

А тепер всі в крові і душа і долоні, —

І пропадають мої вогні за муром…

Ні. Все це було ясно для Аркадія Любченка. Все це він гли­боко розумів. Реальне життя він розумів і бачив в усій його наготі, настрій розпачу, відчуття національної і соціальної задухи в умовах підрадянської дійсності йому було більше ніж близьке. Цьому безсмертний доказ — його повість «Вер­теп». І все-таки основний тонус всієї творчості його на всіх етапах — оптимізм. У чому ж справа? Де причина цього оп­тимізму та активізму Любченкового?

*  * *

Славна когорта «м’ятежних геніїв» 20-их років на чолі з Миколою Хвильовим, піднісши відважно меча проти світо­вої сволочі, що залізла в «святая святих», проти «неперемо- женого хама», що з кожним роком все більше і більше ствер­джував свою диктатуру, як гарт своєї мистецької зброї, як вияв пробоєвої духовості новітнього українства викинули гасло нового стилю в мистецтві — стилю активного роман­тизму.

Активний романтизм не зв’язує митця жодною мертвою догмою — ні щодо форми, ні щодо теми, ні щодо жанру. Ак­тивні романтики розуміли, що єдність їхнього стилю, як вияв світовідчування новітнього українства, визначається не тією чи тією формою, темою чи жанром, а вищими і загальніши­ми законами, що випливають із тих виняткових умов бу гтя і свідомості української нації, які формують її силу та визна­чають місце і роль на найближче майбутнє.

Активний романтизм мав бути (кажу — «мав бути», бо майже всіх його адептів або морально, або фізично знищено

 

Поет юності і сили


453


на початку 30-их років і тим на деякий час гвалтовно припи­нено його величаву духовну експансію), отже, мав бути спад­коємцем всіх стильових мистецьких надбань минулого в філо­софсько-мистецькому синтезі і новій якості. Тому активні романтики так плекали «глибину думки, поєднану з витон­ченим словом, каламбур з оригінальністю, сльозину із теп­лою пародією, велику та глибоку радість із тією журбою, що прикрашає чоло мислителя» (з передової «Літературного яр­марку», ч. 9, 1929).

Кого б ми не взяли з цієї групи: М. Хвильового, Ю. Яновсь- кого, І. Сенченка, М. Куліша, Т. Осьмачку, Б. Антоненка- Давидовича, І. Багряного, Г. Косинку, М. Івченка, О. Виш­ню, Л. Курбаса у театрі, В. Меллера та А. Петрицького у ма­лярстві або навіть по сей бік сущих У. Самчука, Є. Маланю- ка, О. Телігу, О. Лятуринську, Ю. Клена, С. Гординського,

—  то в них усіх побачите, що саме цей генеральний тонус, тонус активного сприймання життя і активного ставлення до нього проймає всю їхню творчу істоту, навіть коли поет розі­рваний рефлексіями, гірким сарказмом чи всеспалимою не­навистю.

Аркадій Любченко посідає одне з перших місць серед цих письменників. Він ніколи не розколювався, він ніколи не зрад­жував, він ніколи не шукав якихось нових орієнтацій та мис­тецьких постулатів. Він був чи не найпослідовніший із актив­них романтиків. І творчістю, і світовідчуванням. І таким за­лишився до кінця днів своїх.

За блиском думки і слова, за сумішшю оригінального ка­ламбуру з сльозиною, пародією, радості з журбою у Аркадія Любченка завжди стояв той активний оптимістичний світо­гляд, який ніколи не покидав його. Його не роз’їдала над­мірна рефлексія, як В. Сосюру чи інколи й М. Хвильового, він не був надміру ліричний, як деякі його сучасники (хоч інко­ли й не цурався ліризму), він не був протокольно сухим, як інколи О. Досвітній чи І’. Епік. Великий оптимізм був прита­манний і М. Хвильовому. Але оптимізм М. Хвильового зав­жди був поєднаний чи, вірніше, нейтралізувався страшними сумнівами, чорними фарбами, всероз’їдаючим сарказмом та рефлексіями. Аркадій Любченко не знає такого всебічного

 

454


Григорій Костюк


вияву душі. Він у цьому був моністичніший, отже, звичайно, вужчий.

Мені його оптимізм видається виявом глибокого спокою філософа, що спостерігає світ, розуміє і глибинно бачить його перспективу. Тому він не переймається трагізмом там. де його сучасники бачили саме непереборний трагізм і розпач. Це, ширше, спонтанний вияв переможного духу української нації, що, незважаючи на всі страшні катаклізми і поразки, які є явищем минущим і тимчасовим, виразно бачить у прийдеш­ньому велике і ніким непоборне призначення та історичну місію свою. «Багато ще в нас соковитої цілини й багато-бага­то весен попереду». Ось головний настрій Любченка.

Десь 1922-23 років, коли так вірилося, що хоча й на руї­нах нашої демократичної незалежної держави, але ціною спільних зусиль ми зуміємо відсунути окупантів, знешкоди­ти їхній вплив і таки створити справжню народну, хай кому­ністичну, але українську державу; коли сотні тисяч поклика­ної революцією до життя і творчості української молоді ста­вали до нового державного будівництва і вірили, — цю віру, цей творчий пафос молоді відображав Аркадій Любченко у своїх новелах. І цей оптимізм був умотивований і виправда­ний.

Коли ж з бігом часу виявилася незаперечна істина, що ті сподіванки на опанування ситуації в рідному краю були марні, що відсунути окупанта прийняттям доктрини Леніна не вдається, що замість заслуженого і вибореного добробуту наш народ у перспективі має тюрми, примусові табори і масовий голод,—то політично думаюча, революційна українська інте­лігенція перейшла до пошуків нових шляхів, нових генераль­них ідей, які б вивели наш народ на широкий історичний тракт. Різко ставиться питання в новій площині про колоні­альну залежність України від Москви («волобуївщина»), про нову культурну орієнтацію, про категоричний розрив з Мос­квою, словом, плекається велика всеосяжна ідея відродження української нації і виразно формуються світоглядові прин­ципи української незалежної соборної держави, держави мо­гутньої, що в близькому вже європейському ренесансі відігра­ватиме не останню роль.

 

Поет юності і сили


455


Це був психологічний вихід зі страшної задухи дійсності, це давало перспективи, підсилювало віру, збуджувало новий оптимізм. І все це кладе свою познаку на творчість Любчен- ка. В цьому теж часткова причина його оптимізму.

До того ж він, в силу йому тільки властивої ментальності, не так кричуще реагує на наші поразки і жертви цього часу, а ще з більшим спокоєм, з більшою вірою і певністю підкрес­лює наші невичерпні, незважаючи ні на що, творчі можли­вості і перспективи.

Коли ми, для прикладу, візьмемо такі його речі, написані вже після 1926 року, як «Образа», «Ворог», «Кров», «Два ли­сти», «Кострига», нарешті, «Вертеп», то побачимо, що саме через ці твори з дивним внутрішнім вогнем і зовнішнім філо­софським, інколи ніби холодним, спокоєм безстрасного спо­стерігача найтрагічніших епізодів життя народу нашого, про­ходить оптимізм і незламна віра в наших людей, у безсмерт­ну відпорність їхнього духу.

Яку б тему, що безпосередньо зв’язана з страшним буттям українського народу тих вікопомних 30-их років, — чи то початки колективізації, масового винищування селян під гас­лом «ліквідації куркуля як класу», чи то безнадійний трагіч­ний опір нашого народу проти нового закріпачення і раб­ства («Кострига», «Ворог», «Кров»), чи то хвилюючі питан­ня нашого державно-політичного і правного існування на планеті («Вертеп»), чи то проблеми моралі і людської гідності в радянських умовах («Образа») — яку б із цих гем не роз­робляв він, ніде у Любченка трагізм, безвихідь, розпач і зне­віра не лежать в основі його новел. Навпаки, він з подиву гідним спокоєм використовує цю трагедію людську як фон, як тло, на якому вирізьблює характери, типи українського народу та дивогідну відпорність їхнього невмирущого духу.

Справді, ось оповідання про те, як у селянина забирають останній хліб і він стоїть перед перспективою неминучої го­лодної смерті, але не це головне у Любченковому трактуванні; ні, це можна відчути, але головне у нього — психологічний образ нашого селянина, непохитного і твердого, як криця, який знає, що при всіх умовах для ворога хліба у нього «нема» («Кострига»); або ось у селянина вже все забрали і нарешті

 

456


Григорій Костюк


хочуть одібрати єдине, що в нього залишилося — випещено­го ще з лошатка, найулюбленішого коня, — і знову ж таки, в Любченковому трактуванні цієї теми, головне — не ті злидні, не те беззаконня, що, як спрут, обсотує цього чесного трудів­ника; головне — знову ж таки психологічний образ селянина нашого, твердого і послідовного в своїх рішеннях: коли так беззаконно мають забрати мого найулюбленішого коня і пе­редати в чужі негідні руки, то краще я його вб’ю. І він твердо і послідовно виконує свій задум («Ворог»),

Автор цим трактуванням і цими образами ніби хоче ска­зати нам: то нічого, що святкує перемогу «всесоюзний хам», то нічого, що держава використовує такі диявольські мето­ди, таке нечуване беззаконня, таке цинічне знущання з прав людини! То нічого! Не плачте, не стогніть, не впадайте в роз­пач. Дивіться в глибини життя. Гляньте, які наші люди, які їхні характери, яка сила! В цьому наша витривалість і вічність. Це джерело оптимізму і Аркадія Любченка.

«Хай живе все, що ненавидить морок і любить силу, все, що не знає супокою і зневіри!» — каже у своєму «Вертепі» Любченко.

Наше життя «визнає тільки сміливих і здібних. Воно об­даровує ласкою тільки імкливих та енергійних. І воно нена­видить усіх, що кволі і зневірені». Це так само з його «Верте­пу» — повісті, що відкриває новий вищий ступінь у повній шукань творчості Аркадія Любченка. «Вертеп» — це синтез. Тут і письменницька лабораторія з творчими експеримента­ми, і глибока філософська думка, і вся багатогранна, коло­ритна, багатолика і трагічна наша сучасність. Складна сим­воліка образів, різьблена, справді філігранна мова, подекуди легка іронія, сарказм, загравання з читачем, що поступово у певних місцях то переходить у справжній величний пафос, то в глибоку, меланхолійну лірику присмерків, спалахи ненависті переходять у ніжність і людяність почувань. Це поема про Україну. її велич, шляхи її оновлення, поразок і перемог. Це поема про дужий, міцний народ наш, про наших мистців, що своїм пензлем завойовують світ, про наших дітей, що знають горе і радість, але мусять бути дужими, бо їм належить май­бутнє. Про нашу молодь, що «напоєна південним сонцем.

 

ГІоет юності і сили


457


насичена південною свіжиною й завзяттям, молодь, що ніко­ли не схилить голови, що ступає твердо, дивиться сміливо, — вона в своїй більшості кріпка, як сама земля».

У цьому — весь Любченко. І як мистець, і як громадянин, і як людина. Він був і залишився назавжди незмінним прапо­роносцем творчого оптимізму, можливо, своєрідної течії, коли хочете, в загальному буревійному річищі АКТИВНОГО РО­МАНТИЗМУ.

Він залишається і залишиться назавжди поетом «днів юності» нашої молодої нації, поетом «буремної путі» її.


МУР, альманах, ч. 1,1946
Категорія: Аркадій ЛЮБЧЕНКО - ВИБРАНІ ТВОРИ

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.