СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАК — ГОБСЕК

Якось узимку 1829/1830 року в салоні віконтеси де Гранльє аж до першої години ночі засиділися два гості, що не належали до її рідні.

Перший з них гарний молодий чоловік, зачувши бій камінного го­динника, поспішив відкланятися. У салоні її брат та друг сім’ї ще за­лишилися закінчити партію гри в пікет, а вона підійшла до своєї доч­ки Камілли, побачивши, що та стоїть біля каміна й прислухається до звуку кабріолета, що саме від’їжджав. Мати почала м’яко докоряти дочці за надмірну увагу до молодого графа де Ресто. «Я нагадаю тобі тільки одне: у пана де Ресто є мати, жінка, здатна поглинути хоч і мільйон», — сказала вона Каміллі і розповіла, що графиня де Ресто була особою низького походження, мала прізвище Горіо і дуже не­гарно поводилася з батьком. Вона не заслуговує на такого сина, як Ернест, який ніжно піклується про матір, брата і сестру. І хоч сам молодий граф гідний поваги, жодна з матерів не зважиться довірити йому свою дочку, доки жива його мати.

Зачувши розмову віконтеси, друг їхньої сім’ї стряпчий Дервіль по­спішив на допомогу Каміллі, пообіцявши розповісти історію, яка має змінити погляди на становище Ернеста де Ресто. Чому ж віконтеса, одна з найвпливовіших дам Сен-Жерменського передмістя, так охо­че спілкувалася зі звичайним стряпчим? Свого часу, повернувшись до Парижа разом з королівською родиною після революції, вона, втративши все, змушена була жити на невеликі гроші, що виділяв їй Людовік XVIII як придворній дамі. Дервіль зумів настільки вправно и профес іно повести справи, що незабаром повернув їй будинки, лі­сові угіддя, акції Орлеанського каналу та інше майно. До того ж він був чесним, мав гарні манери і не скористався жодною вигідною про­позицією щодо блискучої кар’єри у судовому відомстві. Проте в сало­ні де Гранльє бував частенько і його охоче приймали. Він уже давно помічав закоханість молодих людей і прихильно ставився до обох, за що Камілла була йому вдячна.

Отож, зібравшись з думками, Дервіль розпочав так: «Сьогодніш­ній вечір нагадав мені про одну романтичну історію, єдину у мо­єму житті… Адже колись і мені було двадцять п’ять років…* І він розповів про дивного сусіда, якого послав йому випадок, коли Дер­віль мешкав на вулиці де-Гре. На думку Дервіля, обличчя його су- сіда-лихваря нагадувало місячний диск, оскільки його «жовтувата блідість нагадувала колір срібла, з якого злізла позолота. Волосся… було абсолютно пряме, завжди охайно зачесане і з сильною сивиз­ною — попелясто-сіре. Риси обличчя нерухомі, безпристрасні, немов у Талеирана, здавалися відлитими з бронзи. Очі, маленькі й жовті

22

 

ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАК. Гобсек


немов у тхора, і майже позбавлені вій, не терпіли яскравого світла, тому він захищав їх великим козирком зношеного картуза. Гострий кінчик довгого носа, поритий ряботинням, скидався на буравчик, а губи були тонкими, як у алхіміків та древніх дідуганів на картинах Рембрандта і Метсу». Вік його був загадкою: чи то постарів дочасно, чи то добре зберігся й залишиться моложавим навіки.

Усе в житті лихваря здавалося настільки впорядкованим, ніби його хтось завів, наче якийсь механізм. У нього, здавалося, й емоцій не було. Життя його минало безшумно, немов «сипався цівкою пісок у старовин ному пісочному годиннику ». Часом його жертви обурювалися, кричали, але потім наставала тиша, «як буває на кухні, коли заріжуть качку*. Отакий був сусід Дервіля, коли він мешкав у будинку, що був колись монастирським готелем. Сам Дервіль був тоді ще студентом-правником останнього курсу і лише молодшим писарем у конторі стряпчого. Вна­слідок безгрошів’я він жив дуже скромно, отож і заслужив на повагу свого сусіда-лихваря, якого звали Гобсек.

Гобсек був людиною багатою, проте жив дуже скромно, не бажа­ючи, аби хоч хтось дізнався про його справжні статки. Одного разу, коли він ішов сходами, з його жилетної кишені випала золота моне­та проте коли йому хотіли віддати гроші, що покотилися сходами, Гобсек відмовився, сказавши, що в нього, людини бідної, не може во­дитися золотих монет, інакше хіба б він так жив. Жив він самотньо, нікого до себе не пускаючи, але Дервіль вів його справи, отож мав прихильність цієї дивної людини. Згодом він дізнався, що старому було вже сімдесят шість років і народився він в Антверпені, що мати його була єврейка, а батько голландець і що повне його ім я Жан-Ес- тер ван Гобсек. Прізвище у перекладі з голландської означало «жи­воглот* . У нього була сестра, в якої були дочка та онука, проте Гобсек ніколи не цікавився рідними і заздалегідь ненавидів своїх спадкоєм­ців. Колись ще десятирічним хлопчиком мати віддала його юного на корабель, що відпливав до голландських володінь Ост-Індії. Там він поневірявся 20 років. Намагаючись розбагатіти, зв’язався з корсара­ми, шукав скарб диких племен поблизу Буенос-Айреса. Де тільки він не був, однак не дуже полюбляв про це говорити, хіба що часом Дер- вілю, та й то потім про це жалкував: «Якщо людяність, спілкування між людьми вважати свого роду релігією, то Гобсека можна назва­ти атеїстом». Дервіль говорив: «Душа його залишалася для мене та ємницею за сімома замками*. Він не знав, якої віри Гобсек, чи вона в нього була, чи є щось святе для цієї людини: «Про що думає оця істота? Чи знає вона, що є у світі Бог, почуття, любов, щастя?» Од­ного разу, коли вони заговорили про гроші, Гобсек розповів своєму

23

 

молодому сусідові, як він розважається. Відтак відкрив свої погля­ди на життя, щастя, людей. Непорушним Гобсек вважав лише єдине почуття — інстинкт самозбереження, який, на його думку, в держа­вах європейської цивілізації називають особистим інтересом. Лих­вар сказав, що «з усіх земних благ є лише одне, достатньо надійне, аби людині варто було гнатися за ним. Це… золото. У золоті зосеред­жені всі сили людства». Саме золото містить у зародку все, що ми ба­жаємо, вважав Гобсек, нахвалюючись: «…я володію світом, не втом­люючи себе, а світ не має наді мною ані найменшої влади». Саме тоді Гобсек розповів Дервілю про історію двох векселів, за якими крила­ся історія життя двох жінок. Того ранку Гобсек пішов по гроші, що належало сплатити за цими векселями. Він, маючи неабиякі статки і завжди беручи з клієнтів гроші на візника, ходив пішки, економлячи на цьому. Отож перший вексель дістався йому від гарного молоди­ка, красеня і дженджика. А видала цей вексель жінка, одна з найгар- ніших парижанок, що була дружиною графа. Коли Гобсек прийшов до^графині, служниця сказала, що пані, повернувшись з балу о тре­тій годині ранку, ще спить. Отож він пішов на вулицю Монмартр, де жила Фанні Мальво, яка видала другий вексель. Він не застав її вдо­ма, проте консьєржка сказала, що гроші для нього вона лишила. Але йому кортіло подивитися на боржницю, і він вирішив зайти пізні­ше. Опівдні він знову відвідав графиню і дізнався, що сплатити борг вона не може, хоч покої, куди його запросили, були дорого оздобле­ні, скрізь лежали дорогі прикраси, одяг, які цієї ночі скинула з себе втомлена після балу жінка. Усюди панував безлад, «в усьому була краса, позбавлена гармонії». Спостережливий Гобсек одразу вгадав по всьому сумну долю нерозважливої жінки. Вона благала про від­строчку платежу, аж тут нагодився її чоловік, якому вона збрехала про Гобсека, що це її постачальник, і вона швидко віддала лихваре­ві діамант, звелівши йти якомога скоріше. Виходячи з дому, він по­бачив, як під’їхав той самий молодик, коханець графині, Максим де Трай. Дізнавшись, що графиня сплатила гроші по векселю, він по­сміхнувся дещо іронічно. *1 Я прочитав на його обличчі усе майбут­нє графині. Цей білявий красень, холодний, бездушний гравець, розориться сам, розорить її, розорить її чоловіка, розорить дітей! розтринькавши спадок». Потім Гобсек Навідався до Фанні Мальво,’ яка мешкала на шостому поверсі у невеличкій, дуже чистій кварти­рі з двох кімнат. Усюди в кімнаті, куди його запросили, лежали сто­си розкроєного полотна, і він зрозумів, що вона білошвейка. Ночами їй часто доводилося працювати, проте гроші по векселю вона сплати­ла вчасно. Вдягнена вона була просто, але з витонченістю парижан-

24

 

ки. У неї була «граціозна голівка, свіже личко і привітний вигляд, капітанове, гарно зачісане волосся, спускаючись двома гладенькими напівколами, прикривало скроні, і це надавало якийсь тонкии ви­раз її голубим очам, чистим, як кристал». Гобсекові вона так сподо­балася, що він ледве не запропонував позичити їй гроші під дванад­цять процентів, але вчасно схаменувся, бо вважав, що благодіяння «для того, кому воно призначене… буває погибельним». Так Дервіль уперше дізнався і про Фанні Мальво, з якою потім одружився, і про графиню Анастазі де Ресто, і про те, як розважається, спостерігаю­чи за людськими трагедіями, старий лихвар Гобсек. Виявляється, зі слів Гобсека, що таких, як він, «у Парижі чоловік десять.~» Він на­зиває таких людей володарями людських доль, адже, на його дум ку, життя — «це машина, яку приводять до руху гроші». Тому вони й збираються у певні дні щотижня у кафе «Феміда» поблизу Ново­го мосту, аби поділитися фінансовими таємницями і проаналізувати події. Він хизувався тим, що у його голові ті самі ваги, на яких ви­важуються спадки і інтереси всього Парижа. «Ну то як вам здаєть­ся тепер, — сказав він, повернувшись до мене блідим своїм облич­чям, ніби вилитим зі срібла, — чи не ховається жагуча насолода за цією холодною, застиглою маскою, яка так часто дивувала вас своєю незворушністю?» Дервіль раптом побачив Гобсека зовсім іні им, він здавався «фантастичною фігурою, уособлеЬням влади золота». Отоді

він злякався: невже все сходиться до грошей?

Нині, розповідаючи про нього у салоні віконтеси де Гранльє, Дер­віль ніби переживав усе знову. Якраз у цей час, доживши до вісім­десяти дев’яти років, Гобсек помер, і тепер Дервіль міг розповісти, як саме щастя Камілли де Гранльє залежить від цього дивного лих­варя Гобсека. І Дервіль згадав, як тоді, багато років тому, він захис­тив дисертацію, здобувши ступінь ліценціата права, й був зарахова­ний до колегії стряпчих. Довіра Гобсека до нього ще більше виросла, і він звертався до молодого юриста за порадою у найризикованіших справах. За три роки невтомної праці Дервіль став старшим клерком у конторі і переїхав з вулиці де-Гре, але Гобсек, як і раніше, звертав­ся до нього по поради. Якраз тоді хазяїн контори, де служив Дервіль, наробивши боргів, змушений був її продати за сто п’ятдесят тисяч франків. Дервіль, розрахувавши, як він зможе за десять років повер­нути гроші, звернувся по гроші до Гобсека. Той, як завжди, усе знав наперед, хоч ніхто про це не говорив публічно. Вони розпочали торг, і Дервіль отримав позику під п’ятнадцять відсотків, лихвар не хо­тів йому поступатися, бо вважав, що найгірше для людини обов язок вдячності. Краще вже розплачуватися грошима. Проте він пообіцяв

 

ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАК. Гобсек


рекомендувати його своїм колегам Вербрусту, Пальма, Жигонне. Він додав ще умову, аби Дервіль консультував його безкоштовно до кінця днів І годував обідом під час спілкування по середах і суботах. «За п’ять років, — згадував Дервіль, — я вже розквитався з Гобсе­ком повністю*. Гроші дісталися йому працею і талантом та знаннями юриста. Власними особистими якостями він досяг певного соціаль­ного стану, стабільності й одружився з Фанні Мальво, яка отримала у спадок від померлого дядька сімдесят тисяч франків. Отож усе разом і допомогло віддати борг.

Аж раптом вже за рік випадково, майже проти своєї волі, потра­пив я на парубоцьку вечірку», — вів далі Дервіль. Там приятель по­зі іиомив його 31 світським жевжиком Максимом де Траєм, аби він повів цього гравця й улюбленця жінок до Гобсека й допоміг з ним по­миритись. Дервілю довелося це зробити. Виявилося, що й Гобсек був зацікавлений у цьому примиренні, бо хотів врятувати свої гроші. Не­забаром Максим де Трай привів до лихваря жінку дивної краси. Це и була графиня де Ресто, яку вправно використовував красень Мак­сим де Трай, що штовхав не її одну на дно страшної прірви. Вона при­несла чоловікові діаманти, на які не мала права, аби тільки здобути грг гтч для свого коханця. І хоч Дервіль намагався врятувати її від не­обережного кроку, принади де Трая перемогли. Вона віддала діаман­ти за досить низьку ціну, знаючи, що треба їх викупити неодмінно, ще й за справжню ціну. Старий лихвар до того ж виписав чек лише на п ятдесят тисяч, а решту віддав векселями Максима де Трая, який нещодавно вихвалявся, що його векселі будуть оплачені завжди. Він розлютився, але Гобсек ладен був викликати його на дуель, і моло­дик змушений був вибачитись. Графиня вискочила в розпачі. А не­забаром до Гобсека прибіг чоловік років тридцяти п’яти, схожий манерами и статурою на покійного герцога Рішельє. Це був чоловік £рафк де Ресто. Він у гніві погрожував Гобсекові судом, оскільки його дружина не мала права самостійно розпоряджатися будь-яким майном. Але Дервіль розтлумачив графу безперспективність задума­ного і врешті-решт уклав угоду з Гобсеком про викуп діамантів. Тоді ж лихвар порадив графові знайти надійного друга, щоб за допомогою фіктивного документа про купівлю-продаж зберегти спадщину для своїх дітей. Граф спитав у Дервіля, якої він думки про Гобсека, і той сказав, що в цій людині «живуть дві істоти: скнара і філософ, підла істота і вивищена*. «Але якщо я умру, залишивши малолітніх дітей, то він буде їхнім опікуном», — сказав Дервіль. І граф де Ресто вирі­шив скласти договір купівлі-продажу свого майна Гобсекові, а Дер­вілю доручив скласти зустрічну розписку Гобсека про те, що продаж

 

ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАК. Гобсек


фіктивний і що як тільки старший син графа Ернест де Ресто досягне повноліття, Гобсек зобов’язується віддати йому все майно. Оскільки Ернест був надто прив’язаний до матері, жінки легковажної, то граф попросив Дервіля зберігати розписку в себе. У цьому ж документі він виділяв долю спадщини і для молодших дітей. Проте минуло три мі­сяці, а документа Дервіль так і не отримав. Одного разу, обідаючи з Гобсеком, Дервіль таки спитав у нього, що з графом, і той сказав, що граф де Ресто на порозі смерті. Він не витримав горя й захворів. Вони разом пішли до графа, але графиня, побоюючись заслуженої кари, зробила все, аби не пустити Дервіля до графа. Весь час вона прово­дила біля чоловіка, і всі думали, що вона така віддана й турботлива дружина, а тим часом графиня шпигувала за чоловіком, і коли він помер, влаштувала справжній обшук. Коли після смерті графа Гоб­сек і Дервіль зайшли до його спальні, вони були вражені безладом, який там учинила графиня, навіть тіло чоловіка вона зухвало пере­вернула, шукаючи потрібні документи. Мабуть, граф до останнього ховав зустрічну розписку під подушкою. Дервіль побачив на кили­мі розірваний конверт з гербовою печаткою графа, що був адресо­ваний саме стряпчому. У каміні горіли якісь папери. Почувши, що впни прийшли, графиня швидко пробігла очима перші рядки запові­ту і, побачивши там імена своїх молодших дітей, кинула папери у во­гонь, думаючи, що документ позбавляє їх спадщини. «Що ви нароби­ли! — скрикнув я, вихопивши з каміна шматочок паперу, якого ще не торкнувся вогонь. — Ви розорили своїх дітей! Адже ці документи забезпечували їм спадщину*, — так згадував про це Дервіль. Гобсек вирішив сам користуватися майном графа, оскільки зустрічна роз­писка була спалена. «Будинок графа Гобсек здав для винаймання; літо проводив по-панськи у його маєтках, тримав себе там за хазяї­на, будував ферми, лагодив млини і дороги, саджав дерева*. Одного разу, зустрівши Гобсека на одній з алей Тюїльрі, Дервіль сказав, що графиня змінилася, увесь час присвячує дітям, дала їм гарну освіту, а старший її син Ернест гарний юнак, він намагається працювати, аби забезпечити матір і молодших брата і сестру. Але на запитання про те, чи не збирається Гобсек таки допомогти Ернесту, той відпо­вів, що нещастя — найкращий учитель. У нещасті він багато чого на­вчиться, дізнається про ціну грошей, чоловіків і жінок. «А як стане вправним лоцманом у життєвому морі, ми його до капітана підвищи­мо*, — зауважив лихвар. Через деякий час Гобсек захворів. Навідав­шись до нього, Дервіль побачив, що той зовсім заслаб, але не слабша­ла його жадібність. На той час він винаймав увесь будинок сам, не бажаючи нікого бачити біля себе. Однак щодня отримував дари. Він

27

 

ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАК. Гобсек

 

приймав усе, починаючи від кошика з рибою, піднесеного якимось бідаком, і закінчуючи пакунком свічок — подарунком людей скупу­ватих, брав столове срібло від багатих людей і золоті табакерки від спекулянтів*. Служка сказала, що їй здається, ніби він це все погли­нає, а сам усе худне, бо воно йому все не на користь.

За деякий час Гобсек прислав по Дервіля, бо йому було зовсім зле. Увійшовши до кімнати лихваря, Дервіль побачив, що Гобсек стоїть навколішках біля каміна, в якому не було вогню, хоч і було досить холодно, а лише купка попелу. Але затопити камін він відмовився

і   сказав, що це вже його останні години, а встав він, бо йому здало­ся, ніби по всій кімнаті котиться золото, і він хотів його підібрати. Помираючи, він бідкався, кому ж піде його добро, і попросив Дерві­ля відшукати його єдину родичку, дочку Прекрасної Голландки, по­вію на прізвисько Вогник. Він заповідав також розпорядитися його майном і, навіть помираючи, давав поради, як що продати дорожче. Гобсек помер, зупинивши погляд на купці попелу в каміні, і коли Дервіль придивився ближче, то побачив під золою купи золота й сріб­ла, вірогідно, його доходи за час хвороби. Гобсек нікому не довіряв. Коли Дервіль вирішив оглянути й інші кімнати, то був вражений: там були їстівні припаси, вкриті де-не-де пліснявою, якісь продукти гнили, і стояв страшний сморід. Лежали також і різні товари: кава, ящики цукру, діжечки з ромом тощо. Скрізь були складені банкно­ти, навіть у книжках. Дервіль розповідав, що ніколи ще у своїй юри­дичній практиці не зустрічав такого дивного поєднання скупості зі своєрідністю характеру. Повернувшись до кімнати, де жив і помер Гобсек, Дервіль побачив під прес-пап’є переписку лихваря з тими, кому він збирався продати свої подарунки. Він торгувався за кож­ний дріб язок. І заради чого? ІДоб віддати величезне багатство в руки якоїсь непотреби — легковажної родички.

Але разом з тим, — звернувся Дервіль до пані де Гранльє, — за документами, Ернест де Ресто незабаром матиме настільки солідне майно і гроші, що це дозволить йому одружитися з Каміллою та ще й виділити неабиякий капітал для матері й брата, а сестру забезпечити посагом». Віконтеса де Гранльє згадувала про древність свого роду, але Дервіль нагадав: А ви знаєте, який герб у Ресто? Чотиричасне червлене поле зі срібною смугою й чорними хрестами. Дуже древній герб». — Ну що ж, — розсудила пані де Гранльє, — Камілла може і не зустрічатися зі своєю свекрухою, порушницею гасла на гербі Res tuta (надійність). До того ж у деяких домах її таки приймають бодай на раутах».

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.