СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

ВАСИЛЬ ВОЛОДИМИРОВИЧ БИКОВ — АЛЬПІЙСЬКА БАЛАДА

1

Іван спотикнувся, упав, але зразу ж підскочив і, загубивши колод­ки, побіг босими ногами по бетонних уламках, що розкидав вибух. Позаду чулися крики, гулко тріщали автоматні черги, попереду була остання перешкода — напівзруйнована заводська стіна, а далі — ву­лиці, що потопали в зелені.

Він узяв у зуби пластмасову ручку пістолета, плигнув, ухопився за край стіни і швидко перескочив її. Упав у колючки, підскочив і щосили побіг.

Позаду чувся гавкіт собак, крики, постріли, але все це вже не мог­ло зупинити його.

Вибух на заводі схвилював населення. Іванові зустрілися два хлопчики, дівчина, та він мовчки пробіг повз них. Постріли чулися скрізь, але це стріляли в інших, бо Іван не чув свисту куль.

Бігти доводилося на гору, підйом ставав дедалі крутішим, але він з останніх сил намагався дістатися до лісу. Та раптом зовсім близько почувся гавкіт. Іван сховався за сосну, підпустив вівчарку ближче і вистрілив. Собака вискнув і впав. Та із-за каменя вискочив вовкодав

з  нашийником, на якому теліпався повідок. Пістолет заклинило. Со­бака кинувся, Іван схопив його за нашийник, став душити, але зро­зумів, що не впорається. Тоді він з усієї сили вдарив собаку коліном. Щось хруснуло, і пес безсило простягнувся поряд. Іван чекав нападу, собака зі злістю дивився на людину, але лежав нерухомо. Тоді Іван узяв великий камінь, хотів ударити ним вовкодава по голові, але передумав і став тихо задкувати. Пес поповз, скиглячи від безсилої люті, а чоловік кинув камінь, підхопив браунінг і побіг вгору, в яли­нові зарості.

2

Іван біг уздовж стрімкого ручаю з прозорою водою. Швидко пере­суватися заважало каміння. Він хотів бігти потоком, але вода була льодяною. Раптом Іван почув чийсь голос. Це був не німець, а гефт- лінг утікач. Можливо, він кликав на допомогу, та Іван кинувся тікати. Один раз він чув тріск мотоциклів, але дорога була далеко. «Іван обдумував, як йому бути далі, і в той же час якийсь неясний звук підказав, що позаду хтось біжить». Із-за ялинки вискочила жін­ка у смугастому одязі, за каменем виднілася ще одна фігура втіка­ча. Жінка відкрито йшла вгору, шукаючи Івана. Коли вона підійшла ближче, то чоловік зрозумів, що це дівчина-італійка.

ЗО

 

ВАСИЛЬ Б И К О В. Альпійська балада


Десь угорі зовсім недалеко тріщали мотоцикли, а дівчина йшла, не ховаючись. Іван вискочив, схопив її за руку і потяг під скелю. Вона влетіла за ним, мов пір’їна, як раптом її колодка зірвалася з ноги і покотилася вниз. Дівчина побігла за нею. «Іван не встиг затри­мати її, тільки в гніві скрипнув зубами». Коли дівчина повернулась, Іван із злістю вдарив її по щоці і тихо вилаявся.

«Удар обпік її щоку», але вона не відхилилась, а кинула на нього повний подиву погляд і невміло повторила його лайку.

Іван запитав, куди вона біжить, а дівчина повторила це запитан­ня. Почувся гавкіт собак, крики, постріли. Треба було тікати, і він швидко поліз схилом.

3

Іван швидко ліз між каменів, поблискуючи голим коліном. Він тільки тепер помітив порвані собакою штани і рани на нозі, Що кро­воточили. Утікач спішив, бо добре розумів, що німці піднімуть на ноги всю охорону і поліцію. «Часом він чув за спиною кроки своєї су­путниці — вона не відставала».

Почав накрапати дощ і круги-мішені на мокрій куртці стали ще помітнішими. Раптом Іван побачив дорогу. Дівчина підійшла до ньо­го і зупинилась. Було ясно, що бетонку треба переходити разом, щоб дівчина не наробила якихось дурниць. Узявшись за руки, вони пере­бігли через бетонні плити, а дощ змивав їхні сліди.

Дівчина вперто йшла за ним, а Іван, сам страшенно зморений, че­кав її. Вона була вдячна за це. Зупинившись відпочити, Іван вирішив оглянути свою ногу. «У п’яті стирчала колючка, яку він намагався витягти, але як не старався, не міг ухопити її пальцями». Тоді дівчи­на обхопила його ступню маленькими пальчиками, нахилилась і зу­бами витягла колючку.

Плутаючи німецькі слова, Іван подякував дівчинці, а вона у від­повідь радісно посміхнулася.

Вони відпочивали на сухій землі між коренями розлогої сосни, але треба було йти далі. Іван згадав про третього гефтлінга, який біг за ними, і дівчина пояснила, що то був психічно хворий німець-в’язень.

4

«Зранку вони, п’ятеро військовополонених, у напівзруйнованому під час нічного бомбардування цеху відкопували бомбу, що не розі­рвалася». Вони вирішили востаннє спробувати утекти з цього комбі­нату смерті. Чорноморський моряк Голодай викрутив з бомби дефор­мований детонатор, Жук замінив його новим, одноокий Янушка усіх

31

 

ВАСИЛЬ Б И К О В. Альпійська балада


підбадьорював. Четвертий, Сребников, безперервно кашляв, а Іван Терешка стояв поряд і мовчав, бо не любив марно говорити.

Треба було вирішити, хто вдарить молотом по детонатору, щоб зі­рвати бомбу і своєю загибеллю дати іншим можливість утекти. Усі знічено мовчали, і тоді Іван сказав, що зробить це сам.

Раптом до ями підійшов есесівець Зандлер. Він тикнув пальцем у Івана, підізвав його і наказав почистити чоботи. Недалеко зупинилися жінки в смугастих робах, і Іван піймав на собі презирливий погляд од­нієї з них. Коритися фашистові було принизливо, але хлопець опустив­ся на коліна і рукавом куртки вичистив німцеві чобіт до блиску. Потім до його колін придвинувся другий чобіт, носком якого Зандлер штовх­нув Івана в груди. Полонений якусь хвильку стояв непорушно, а потім у нього неначе лопнула якась пружина. Він підхопився і з усієї сили вдарив німця в обличчя так, що есесівець упав на бетонний пол. Потім повільно повернувся на бік, сів, рвонув на ремені шкіряний язичок ко­бури і схопився на ноги. Іван зрозумів, що зараз загине від есесівської кулі, і, щоб померти недарма, кинувся головою на ворога.

Раптом земля під ногами здригнулася. Через секунду Іван відчув, що лежить на підлозі, а навкруги щось падає. Поряд лежав німець. Іван схопив шмат бетону, кинув його у ворога, і той затих. Потім хло­пець схопив пістолет німця і кинувся тікати.

5

«Іван усе вище ліз на гору, зрідка зупиняючись, щоб почекати дів­чину, яка з останніх сил уперто йшла за ним… Прокляті гори! Іван був вдячний їм за недоступність для німецьких мотоциклістів, але вже починав й ненавидіти їх за те, що вони так безжально забирали сили…» Він згадував свою втечу із Сілезії. Вони йшли тоді невелич­кою групою ночами, а вдень відсипалися подалі від сел. Його пійма­ли не есесівці, а схожі на своїх прості сільські хлопці, які говорили знайомою мовою і були вдягнені у свитки.

Смеркало. Дівчина впала від утоми, і Терешка став шукати місце для ночівлі в ущелині.

Притулившись спиною до скелі, Іван миттєво заснув і занурився у страшний сон, що снився йому кожної ночі. Війська обходять Харків і наступають на Зміїв. Його рота потрапила в оточення. Іван не почув команди відходити і, доганяючи своїх, налетів на німця, який багне­том пронизав йому груди. «Іван знає, що він убитий, що це кінець, задихається від відчаю, хоча болю чомусь не відчуває…»

Сновиддя плутаються, і ось він уже у своїх Терешках. Війни ще немає, а до комори пригнали зв’язаних полонених, серед яких знайо-

32

 

ВАСИЛЬ БИКОВ. Альпійська балада


мі йому гефтлінги. Він намагається довести, що полон — це не зрада, а нещастя, біжить до комори, але раптом бачить чорнооку усміхнену красуню, яка говорить:

—  Чао, Іване!

6

Іван проснувся від дзвінкого сміху дівчини. Він із зусиллям пере­ключився на реальність і, щоб зігрітися, за армійською звичкою став розмахувати руками і присідати. Дівчина знову засміялася, та Іван не поділяв її веселощів. Вони були зморені, голодні, але треба було йти далі в гори, у Трієст, де діяли партизанські загони.

Іван поліз між каменями, дівчина, знявши важкі колодки, мов ящірка, пробиралася за ним і, плутаючи слова різних мов, розпиту­вала, хто він. їй було важко зрозуміти, що таке колгосп, колективіза­ція, рядовий, але вона повторювала слова і вимагала пояснень. Себе дівчина назвала Джулією.

7

Вони вибралися на кручу і сіли перепочити. Раптом Джулія показа­ла вниз і прошепотіла: «Руссо, менш! Людина!» Іван жестом наказав їй сидіти, а сам побіг до стежки, якою важко піднімався чоловік. Це був старий австрієць у короткій курточці. Іван вискочив із-за каменя, під­няв пістолет і наказав зупинитися. Переляканий чоловік щось загово­рив про есесівців, і хлопець зрозумів, що він не бреше. Іван розстебнув мішок, який ніс австрієць, забрав черству паляницю, наказав чоловіко­ві зняти курточку. Схопивши добро, хлопець кинувся бігти.

8

«Вони з усіх сил бігли вгору». Єдина думка переслідувала Івана — тільки б есесівці не спустили на них собак. Він проклинав тих, хто зробив з нього злочинця, який грабує мирних жителів. «Для чого йому зупиняти цього чоловіка, погрожувати йому пістолетом і тим більше грабувати, якби не війна, не полон, не знущання і принижен­ня, не те, на що він зважився заради свого життя, заради Джулії, за­ради цього австрійця теж? »

Зрозумівши, що відійшли вже далеко, Іван і Джулія сіли перепо­чити, відломили окраєць хліба, поділили його порівну і з’їли. Рап­том знизу почулися крики і постріли. Іван із-за скелі бачив, як схи­лом бігла фігурка у смугастому. Німці стріляли, і кулі густо лягали навколо втікача, але він біг далі. Раптом фігурка впала, постріли припинилися.


33

 

ВАСИЛЬ БИКОВ. Альпійська бапала


9

Іван увесь час думав, що позаду себе залишив свідка. Досвід усіх його втеч підказував, що саме такі обставини були для втікачів фа­тальними.

Рік тому він тікав з полону і дійшов до Волині. В одному селі Іван потрапив під облаву і змушений був сховатися в селянській хаті в печі. Фашисти не знайшли його, хазяїн не видав, але поліцаї добре знали, де його шукати. Саме ці прості, на перший погляд, селюки ви­курили Івана з печі і передали німцям.

10

Вони знову продиралися крізь чагарники і каміння, вперто лізли вгору. До Івана прийшла впевненість, що німці не знайшли їхніх слідів, а австрієць їх не виказав. Фашистам буде достатньо повернути в табір труп божевільного, а вони можуть поки що перевести подих. Іван вірив, що зможе знести все, перейде хребет, дістанеться до партизанів, але по­ряд з ним ішла дівчина, за яку він відчував уже якусь відповідальність.

Йшли довго, а коли відчули нелюдську втому, сіли перепочити і поїсти хліба. Розділивши ще шматок буханця навпіл, підкріпили­ся. Раптом Джулія злякано втупилась у щось позаду Івана. Хлопець оглянувся і побачив на камені страшного божевільного гефтлінга, що якимсь дивом уник куль переслідувачів. «Лисий череп на його тон­кій шиї стирчав із широкого коміра смугастої куртки, на якій чор­нів номер, а темні орбіти-провали, наче загіпнотизовані, дивилися на них». Він простягав руки до хліба і хрипко вигукував: «Брот! Брот! їх бешайне гестапо! Гіб брот!» Іван вихопив пістолет, але Джулія зля­кано заговорила: «Дати он хляб! Дати хляб!» Хлопець розумів, що бо­жевільний наробить крику і викаже їх гестапівцям. «І убити жалко, і відчепитися неможливо». А той уже подався кудись, викрикуючи щось про хліб і гестапо. Хліба було мало, але Іван відламав окраєць і поклав його на камінь, біля якого вони сиділи.

11

За великою скелею втікачі побачили ледь помітну стежку, яка ви­лася вгору. Вони пішли нею, а на тому місці, де Іван залишив хліб, топтався божевільний.

Вітер шарпав їхній благенький одяг, босі ноги залишали сліди на снігу. Іван віддав курточку Джулії. Дівчина загорнулася в неї і сказа­ла, що колись у неї було чотири манто. Хлопець поцікавився її сім’єю, і Джулія розповіла, що її батько хазяїн фірми, фашист. Вражений Іван зупинився.

34

 

ВАСИЛЬ Б И К О В. Альпійська балада


—  А ти що ж… Теж, може, фашистка?

—    Джулія фашиста? Джулія — комуніста! — об’явила дівчина и гордістю.

Потім Джулія почала розпитувати Івана про село, колгосп, про його дівчину. Хлопець розповів, що жив у Білорусії, в селі Терешки, біля двох озер. Батько помер, залишивши чотирьох малих дітей.

Згадавши домівку, Іван зітхнув і замовк. «Справді, нащо їй знати про те важке і складне, що було в його житті?»

12

Пробираючись через скелі, Іван думав про те, що за двадцять п ять років свого життя звик обходитися без чужого співчуття. Він завжди покладався тільки на себе, на свої сили.

Джулія відставала, і хлопець зрозумів, що треба відпочити. «У цій иахмарній висоті стало нестерпно холодно, бурхав, рвав одяг, гудів

оскаженілий вітер».

Джулія сіла на камінь і вже не змогла піднятися. Вона відмовила­ся йти. Іван спочатку вмовляв її, потім став погрожувати табором і вірною загибеллю, але вона тільки ледь чутно повторювала: «Джулія фініта! Аллес! Іван Трієсто. Джулія нон Трієсто».

Іван розізлився, махнув рукою і швидко пішов стежкою. «Один він усе стерпить, перейде хребет, аби навіть довелося повзти по пояс у снігу… Нащо зв’язуватися з цим дівчиськом? Хто вона йому?» Але ноги самі притишили крок. Іван оглянувся, побіг униз. Він забрав у Джулії колодки, які ще тримали тепло її ніг, підняв дівчину, посадив її собі за спину і поніс угору. «Недавнє рішення кинути її тепер зля­кало Івана, і він, важко стукаючи колодками, поліз до перевалу».

13

«Іти було важко, але Іван відчував, що коли сяде, то більше вже не підніметься».

Коли він відчув, що ноги вже не тримають його, то знайшов за­хищене місце, зупинився і зняв Джулію. Її ноги змерзли так, що дів­чина вже не відчувала їх. Іван розтер маленькі ступні снігом, дав дівчині шматочок хліба і знову поніс її далі. «Його шию лоскотало тепле дихання дівчини. Тонкі пальці її раптом погладили його гру­ди, і він стрепенувся від неочікуваної ласки». Іван подумав, як це чудесно мати на чужій землі близьку людину, і відчуття її мовчазної близькості наповнювало його тихою радістю.

Вони дійшли до сідловини, стежка петляла вниз, вітер трішки стих. Іван заговорив з Джулією, але вона спала у нього на спині.


35

 

ВАСИЛЬ Б И К О В. Альпійська балада


Над ранок вони спустилися в зону трав і квітів. Іван тихенько опустив дівчину на землю. Вона не проснулась.

14

Іван спав, і цього разу йому не приснився його страшний сон. Де­кілька годин він спав глибоко, потім поступово реальність стала про­сочуватись у його свідомість.

У двадцять п’ять років юність уже закінчується, але Іван Терешко не пережив того, що дає ця чудова пора людині. Коли помер батько, він ще підлітком допомагав матері піднімати менших дітей. Потім армія, війна, полон.

«Було не до кохання. Він не знав жінок і все ж, як це часто буває в молодості, до звичайних стосунків хлопців і дівчат ставився скеп­тично».

На фронті Іван був свідком кохання між лейтенантом Глебовим, у якого він служив ординарцем, і медсестрою Анютою. Лейтенант був тяжко поранений, помер на операційному столі. Анюта страшно убивалася, а через деякий час утішилася новими стосунками з лег- копораненим майором. Побачивши це, Іван самовільно покинув гос­піталь і повернувся в роту. «Рана на плечі зажила, а туга від знева­женого чужого кохання залишилась, і Іван думав, що дівчата не для нього».

15

Його розбудила тиша і тепло. Іван повернувся на бік і перше, що побачив, — була яскраво-червона квітка біля обличчя. «Не розумію­чи, де він, Іван підхопився із землі, широко розкрив почервонілі зі сну очі і радісно здивувався небаченій, майже казковій красі навко-’ ло». Скрізь росли червоні альпійські маки.                                                                                                                                                ‘1

Раптом Іван стривожився — де Джулія? Тишу тривожив шум во­доспаду. Іван побіг туди і побачив чудову картину: «під… потоком водоспаду спиною до нього стояла на камені Джулія… На її мокрих від бризок худеньких плечах переливалися різнокольорові веселко* ві відблиски».

Іван засоромився, ліг у траву і відвернувся.

Попереду чекала важка дорога, але Івану зробилося по-дитячому добре і світло на серці.

Джулія одягла смугасту куртку і побігла туди, де залишила Івана, і раптом злякано зупинилась. Хлопця ніде не було. «Однак щось при­мусило її оглянутися.

—  Іване!!!

 

ВАСИЛЬ Б И К О В. Альпійська балада


У цьому оклику прозвучали переляк, полегшення і радість; вона млпснула в долоні і пташкою кинулася йому назустріч… обхопила його за шию… обпекла п’янким поцілунком».

16

Іван поділив частину хліба, а залишок грамів двісті засунув у ки- іііі-ню. Скоринку віддав Джулії, але вона відмовилась і поділила її ипвпіл. Доївши хліб, дівчина розповіла, що батько хотів віддати її за­між за багатого, а вона «…любив… як це руско?.. Уно джовінотто — к лопця Маріо» і втекла з ним у Неаполь.

—  А де ж тепер твій Маріо?

—  Маріо фу уччізо?

—  Убили?

—  Сі.

Вона стала серйозною, але потім її очі потеплішали під поглядом І нона. «Недовга печаль у них розтанула, і вона розсміялась».

Сонце припікало дедалі більше. Вони йшли лугом, і раптом Джу- иія заспівала знайому пісню. Вона плутала слова «Катюші» і сміяла­ся, мов дитина. Серед цієї невимовної краси смугастий одяг в’язня ■давався Іванові ще ненависнішим і він зірвав з плечей куртку. Джу- иія захоплено глянула на його широкі плечі.

—  О ЕрколеІ Геркулес! Русо Геркулес!

Він повернувся, і дівчина замовкла, побачивши страшні рубці від поранень.

17

Вони дійшли до середини лугу. Під зеленими листочками Іван по­бачив червоні суниці. «їх було багато — великих, соковитих, майже нсюди спілих». Джулія назбирала багато ягід, їла їх сама, частувала Івана. Наївшись досхочу, вони пішли далі.

Ішли довго, а коли зупинилися перепочити, Іван почув кроки. Це ;інову був німець-утікач. «Як привид, він невідступно йшов за ними, невідомо на що розраховуючи». Німець жалібно простягнув руку і :і відчаєм у голосі сказав: «Брот!» Хліба було дуже мало, але Іван не міг витримати погляд голодних очей. Він відламав шматочок і дав його німцеві. У концтаборі Іван зустрічав і німців-антифашистів, і штрафників, яким не пощастило десь на розбійницькій службі, і пе­ресічних громадян, яких відправляли в табір за необережне слово.

18

Відчувши спрагу, вони набрели на гірський струмок з чистою хо­лодною водою. Іван напився, умився, закотив холоші і забрався у

37

 

ВАСИЛЬ БИКОВ. Альпійська балада


воду. Раптом Джулія скрикнула: «Кров! Кров! Ульсангве!» По мо крій Івановій нозі від коліна повзла вузька смужка крові з рани, якої завдав йому вовкодав. Хлопець не звернув на неї уваги, а Джулія ві­дірвала шмат тканини від білизни і забинтувала поранену ногу. По­тім ласкаво погладила його бік, торкнулася губами до шрамів: де осколкового — на плечі, до кульового — на руці, до рубця від багне­та в боку, спустилася нижче і поцілувала пов’язку. «Іван завмер, до серця прилила хвиля ніжності, а вона все цілувала і цілувала». Не знаючи, добре це чи погано, він обхопив її за плечі і теж поцілував. У її очах відбився подив, радість, шалене щастя.

20

«Лежачи на траві, Іван гладив і гладив її вузьку, нагріту сонцем спину, дівчина, притулившись до його грудей, терлась гарячою що­кою об його розсічене осколком плече… Вона щось шепотіла незро­зуміле, але Іван розумів усе*. Тепер уже нічого не мало значення — поряд з ним була вона, загадкова, невідома, але безкінечно рідна і дорога.

21

Він проснувся, злякавшись, що дав зникнути чомусь великому і радісному. Та вперше за довгі роки дійсність була щасливішою за найрадісніший сон. Поряд з ним спала Джулія. Треба було йти, але йому було жаль будити кохану. Та все ж Іван тихо покликав Джулію. Вона зітхнула, посміхнулась і розплющила наповнені щастям очі.

—   Іван — маріто! Нон синьйор Дзангаріні, нон Маріо. Русо Іван — маріто.

—  А ти не пошкодуєш, що Іван — маріто?

«Вона підняла пухнасті вії… і в її очах заясніли зірочки». Джулія сказала, що народить йому сина, після війни поїде з ним у Білорусію, у селоТерешки, де близько-близько два озера. Вони будуть щасливими.

Іван вірив, що Джулія буде найкращою дружиною. Її полюблять селяни. Він не міг навіть подумати про розлуку з нею. «Смерті він не боявся, міг поборотися за себе, тим більше тепер, коли треба бороти­ся за життя двох. Нехай спробують взяти її від нього!»

Він піднявся, обдивився навколо і сів біля Джулії. Хотілося їсти, а головне — боліла нога.

22

Іван проснувся від крику:

—  Во біст ду, русе?

 

ВАСИЛЬ Б ИКО В. Альпійська балада


Далеко внизу йшов божевільний зі зв’язаними руками, а поряд з иим крокували есесівці. Іван схопив Джулію за руку і вони побігли вго­ру. Хмара спустилася з гір і закрила їх, та вище туман помітно рідшав.

Іван боявся наступити на хвору ногу, але намагався не відставати від Джулії. Тепер уже вона допомагала чоловікові, підтримувала його.

Останні шматки хмари розсіялися, і тепер можна було не ховатися від гітлерівців. Ті зразу повеселішали і з криками кинулися вгору.

Німці доганяли їх. Передні почали стріляти, але кулі не долітали до втікачів. Треба було будь-що затримати фашистів. Іван вистрілив тричі, але не влучив. Джулія попросила його не витрачати кулі за­дарма, щоб залишилося дві для них.

Вони перейшли сідловину і тепер бігли вниз. Джулії здалося, що їм вдалося втекти, і вона раділа, мов дитина. Німці затрималися у сідловині і чомусь більше не переслідували втікачів. Іван, здається, здогадався про причину цього: вони добігли до урвища, внизу якого біліли плями залишків снігу.

24

♦Джулія лежала на кам’яному карнизі за п’ять кроків від урвища і плакала». Він не втішав її — сидів поряд і думав, що, мабуть, усе вже закінчилось. Вони були у безвиході.

фашисти у них на очах штрикали в божевільного запаленими си гаретами, а той кричав і просив Івана допомогти йому.

Німці не йшли до них. Схоже, вони чекали на допомогу. Іван розу­мів, що ця четверта втеча з полону виявилася останньою.

Джулія побачила на сідловині німців, підняла кулачки і стала їх ображати. Там затихли, а тоді закричали у відповідь:

—   Ком полон! Кидай холодна гора. Шпацирен гарячий кремато-

ріум!..

Джулія заплакала від безсилля, а Іван обняв її за плечі і заспокою­вав ласкавими словами. Дівчина витерла сльози, розгладила коротке кучеряве волосся і раптом запропонувала з’їсти хліб. Вони розділили шматок, із задоволенням проковтнули хліб, і тут Іван з новою гостро­тою відчув невідворотність кінця.

Раптом десь далеко почувся гавкіт собак. Вівчарки йшли по слі­ДУ і були розлютовані гонитвою. П’ятеро псів бігло до втікачів. Іван схопив Джулію, штовхнув до урвища. «Дівчина не опиралась, лише слабо схлипувала, неначе задихаючись, очі її стали величезними, але сліз у них не було…» Іван глянув у глибінь і побачив, що в одному місці сніг вузьким довгим язиком піднімався вгору. Тоді він схопив Джулію за комір і штани і з силою кинув у прірву. «В останню мить

39

 

ВАСИЛЬ БИКОВ. Альпійська бладпа

 

встиг побачити, як тендітне тіло в повітрі полетіло над прірвою, а чи потрапило воно на сніг, він уже не помітив». Страшний удар у груди повалив Івана на спину, нестерпний біль від собачих зубів пронизав горло, і все назавжди зникло…

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

«Добрий день, рідні Івана, люди, які знали його, село Терешки біля Двох Синіх Озер у Білорусії». Так починався лист Джулії Но- велли з Рима, в якому жінка розповідала про три дні втечі, любові і щастя. Доля врятувала її: вона впала тоді в сніг і вижила. Довгі міся­ці по тому були наповнені лише згадками про ті три дні. А потім на­родився син Джиованні, який вивчає мову батька і готується стати журналістом.

Джулія благословляла долю, яка не дала їй пройти повз Івана, звела їх разом.

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.