СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

МИХАЙЛО ОПАНАСОВИЧ БУЛГАКОВ — МАЙСТЕР І МАРГАРИТА. Частина перша. Розділ 1-13

МАЙСТЕР І МАРГАРИТА1

«Ну, добре, хто ж ти є? — Я — тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого…»

Гете. «Фауст*2

Частина перша

Розділ 1

НІКОЛИ НЕ РОЗМОВЛЯЙТЕ З НЕВІДОМИМИ

У пору спекотливого весняного заходу сонця на Патріарших став- кпх з’явилося двоє громадян. Перший — сорокарічний, у сіренькій пітній парі, малого зросту, темноволосий, вгодований, з лисиною, в чорних рогових окулярах — Михайло Олександрович Берліоз, редак­тор товстого журналу і голова правління однієї з московських літера­турних асоціацій — МАСОЛІТу. Другий — плечистий, рудий, чубас- і ий молодик у збитій на потилицю картатій кепці — був у ковбойці, жмаканих білих штанях і чорних тапочках — поет Іван Миколайо- иич Понир’єв, що писав під псевдонімом Бездомний.

Вони поспішали до ятки «Пиво і води». Навкруги не було нікого. У ятці була тільки тепла абрикосова. Напившись, літератори сіли на лаві. Щось навкруги було не так. Берліоза чомусь охопив безпричин­ний страх, йому захотілося втекти. То ж він подумав, що пора на від­починок, до Кисловодська.

Тієї миті повітря згусло і з нього з’явився прозорий громадянин — жокейський картузик, картатий куценький піджачок, на зріст у са­жень, але в плечах вузький, худий, фізіономія глумлива. Берліоза инову охопив жах, він вирішив, що це галюцинація. Руки його трем­тіли.

Розмовляли Беиліоз і Бездомний про Ісуса Христа і велику анти­релігійну поему, яку Іван Миколайович писав. На думку редактора, поему треба було переробити, бо сенс її був не в тому, був Ісус лихим чи добрим, а в тому, що Ісуса, як особи, взагалі ніколи не існувало!

Тут в алеї з’явився перший перехожий. Пізніше хтось казав, що чоловік був низький на зріст, зуби мав золоті і накульгував на праву погу, а інші — що він був на зріст височезний, коронки мав платинові, накульгував на ліву ногу, треті зовсім описати перехожого не змогли.


1       За вид.: Булгаков М. О. Майстер і Маргарита: Роман / Пер. з рос. М. А. Білоруса;

Передм. і прим. Н. П. Євстаф’євої.— X.: Фоліо, 2006.— 415 с.— (Б-ка світ. літ.).


* Перекл. М. Лукаша.


69

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


Перехожий був схожий на чужоземця: високий, з лівого боку були платинові коронки, з правого — золоті, років сорока з гаком, криво­ротий, чисто виголений брюнет у дорогому сірому костюмі, в закор­донних, під колір костюма, черевиках. Сірий берет він заломив на вухо, мав тростину з чорним руків’ям у формі голови пуделя. Праве око чорне, ліве зелене. Брови чорні, але одна вища за другу. Берліоз прийняв його за німця, Бездомний — за англійця.

Обидва продовжували розмову про Христа — був він чи ні. їх пе­рервав чужоземець. Він запитав, чи справді вони думають, що Ісуса не було на світі? І до всього іншого не вірять в Бога? Берліоз і Бездом­ний відповіли, що це справді так і у Росії всі перестали вірити в каз­ки про Бога.

Незнайомець спитав, як же бути з доказами існування Божого, що їх є рівно п’ять? Берліоз відповів, що не вірить у жодний з них. Не­знайомець завважив, що філософ Кант дощенту поруйнував усі п’ять доказів та створив власний шостий доказ. Берліоз відповів, що цей доказ також непереконливий, а не дуже освічений Бездомний поду­мав, що цього Канта треба арештувати та відправити на Соловки. Не­знайомець сказав, що про недоладність його доказу він говорив Кан­тові за сніданком, чим дуже збентежив співбесідників.

Берліоз витріщив очі, не розуміючи, що верзе незнайомець — бо філософ Кант вже давно помер! Іноземець відповів, що Кант перебу- : ває набагато далі, ніж Соловки, і запитав, хто ж керує життям, якщо ! Бога немає. На думку Бездомного ■— життям керує сама людина. Не­знайомець слушно зауважив, що людина не може планувати навіть завтрашній день, бо замість відпочинку в Кисловодську може втра­пити під трамвай. Невже це вона сама собою так покерувала? Тут Берліоз зрозумів, що незнайомець відповідає на його, Берліозові, думки — так, людина смертна, раптово смертна! Навіть не може зна­ти напевне, що робитиме сьогоднішнього вечора.

Тут вже Берліоз заперечив: він був певен, що сьогодні ввечері буде керувати засіданням МАСОЛІТу. Незнайомець передрік Берліозо­ві інше: засідання не буде, бо Берліозові відріже голову… російська жінка, комсомолка. І це буде обов’язково, бо Аннушка вже купила олію і вже встигла її розлити…

Бездомний зрозумів, що незнайомець — пацієнт з лікарні для ду­шевнохворих. Та той тільки сміявся: «Шкода тільки, що я не спро­мігся запитати у професора, що таке шизофренія! То ви вже самі до­відайтесь про це в нього, Іване Миколайовичу!»

Незнайомець звідкись знав, як його звуть! Тут обидва вирішили, що ця людина — шпигун, а той ніби почув їхні думки і показав якусь

70

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


кСіижечку в темно-сірій палітурці, цупкий конверт з доброго паперу ні и і питну картку. Приятелі встигли угледіти в документах друкова- ііі’ латиною слово «професор» і початкову літеру прізвища подвій­ні’ • В» — ».

«Ви — німець?» — запитував Бездомний. Незнайомець відпові- ііп н, що так, але невпевнено, мовляв, він — фахівець з чорної магії.

І пояснив: у державній бібліотеці виявлено рукописи — оригінали чорнокнижника Герберта Аврилакського, написані у десятому сто­річчі, він їх розбиратиме, бо він єдиний на весь світ фахівець.

Бездомний і Берліоз полегшено зітхнули: зрозуміло, їх співбесід­ник — історик. Та тут незнайомець прошепотів: «Майте на увазі, що Ігус таки існував…»

Друзі не погодилися і зажадали доказів. Фахівець був непохитний: модних доказів не потрібно… І акцент його чомусь зник: «…Усе просто: у оілому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи но­гами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана…»

Розділ 2 ПОНТІЙ ПІЛАТ

«У білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шарка­ючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця ні- пі на в криту колонаду між двома половинами палацу Ірода Великого нийшов прокуратор Іудеї Понтій Пілат».

В нього боліла голова і бентежив запах троянд, який прокуратор ионавидів більш за все. Пілат був хворий на гемікранію, від якої не пуло ліків.

Прокуратор сів у кріслі на мозаїчній підлозі біля водограю і почав розмову з секретарем про піддослідного з Галілеї. Треба було затвер­дити смертний вирок Синедріону, ради старійшин.

Привели звинуваченого — чоловіка років двадцяти семи, у син­цях, вдягненого у старенький роздертий блакитний хітон. Голова ііого була покрита білою пов’язкою з ремінцем округ лоба, а руки ив’язані за спиною.

Голова прокураторова боліла, та він запитав, чи не підбивав той народ зруйнувати єршалаїмський храм? У відповідь звинувачений тільки назвав прокуратора, якого весь Єршалаїм називав страховись­ком, — «Чоловіче добрий».

Прокуратор здивувався. Він наказав покликати кентуріона Марка ІЦуролупа, вивести дивака на хвильку і пояснити, як слід розмовляти ;і самим прокуратором. Вивівши чоловіка з-під колонади, Щуролуп ви­тяг з рук легіонера бича і, несильно розмахнувшись, вдарив арештан-

71

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


та по плечах… Той впав, як мішок. Чоловіку наказали римського про­куратора називати «ігемон», інших слів не говорити, стояти рівно…

Ув’язнений просив тільки не бити його. Виявилося, що його ім’я — Ієшуа Га-Ноцрі з міста Гамали, мандрує з міста у місто, бать­ко був сирієць. Одним словом, волоцюга — підсумував прокуратор. Та волоцюга виявився вельми дивним: знав крім арамейської грець­ку та, за звітом, збирався зруйнувати будівлю храму й закликав де цього народ… Дивак заперечував: ні, не збирався, не намовляв, доб­рі люди переплутали… Говорив лише те, що розпадеться храм старо] віри і постане новий храм істини і що Левій Матвій, збирач податків, мабуть, щось не так записав, наслухавшись Ієшуа. Прокуратор не ві­рив своїм вухам: збирач податків викинув гроші на дорогу і сказав, що піде з цим диваком у мандри!..

Пілат думав, що найпростіше було б вигнати з балкона цього чуд­ного харциза, промовивши лише два слова: «Повісити його», піти до палацу, впасти на ложе, жалісно покликати собаку Банга, поскар­житися йому на біль, а може, випити отрути…

І несподівано почув голос: «Істина у тому, що в тебе болить голова і болить так сильно, що ти думаєш про смерть, тобі навіть дивитися важко на мене і зараз я мимоволі завдаю тобі мук. Ти не можеш на­віть і думати про що-небудь і прагнеш, аби прийшов твій собака, єди-і на істота, до якої ти прихильний. Але муки твої зараз скінчаться, го-‘ ловний біль минеться…»

Прокуратор підвівся, на його обличчі проступив жах. Однак вів притлумив його своєю волею і знов опустився у крісло. Біль минув. І

«Гроза почнеться пізніше, надвечір… — сказав прокураторові Іє-І шУа— Прогулянка тобі була б вельми корисна, а я супроводив би тебе. Ти справляєш враження дуже розумного чоловіка…»

Секретар прокуратора зблід, як мрець, і впустив сувій на підлогу: ніхто не мав права так розмовляти з прокуратором.

Дивний чоловік продовжував: «Лихо в тому, що ти надто замкне- і ний і втратив віру в людей. Не можна віддавати всю свою прихиль- ] ність собаці. Твоє життя вбоге, ігемоне…»

Секретар вірив і не вірив своїм вухам. Доводилося вірити і чекати і гніву прокуратора на таке зухвальство. Та прокуратор почав розмов-1 ляти з чоловіком латиною: він вирішив, що той — лікар, роблячи ви- 1 сновок з того, що чоловік розуміє його, та дивуючись, як він дізнався ^ про собаку. «Це просто, — відповів ув’язнений також латиною. — Ти І водив рукою у повітрі, наче хотів погладити, і губи…»

Але прокураторові треба було дізнатися, чи правда, що дивний чоло­вік не закликав зруйнувати або в якийсь інший спосіб знищити храм,

72

 

І


МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


чи правда, що він з’явився в Єршалаїмі верхи на віслюку в супроводі і. і чодранців, що гукали вітання, наче якомусь пророкові? Але ув’язне­м п п ніякого віслюка не мав: він прийшов пішки, разом з Левієм Матві- „м. Прокуратор запитав, чи не знає чоловік таких собі Дісмаса, Теста­ми та Вар-раввана? «Цих добрих людей я не знаю…», — відповів Ієшуа.

Прокуратор здивувався: чоловік чомусь усіх називав «добрі іиоди», навіть злодіїв! Та Ієшуа був впевнений: лихих людей немає ми світі. Пілат засміявся: виходить, для Ієшуа і Щуролуп — також добрий чоловік?

Відповідь приголомшила: так, кат Щуролуп також добрий, але ■нчцасливий, бо добрі люди знівечили його. «Якби з ним поговори­ти, думаю, він перемінився б…» — додав Ієшуа. Пілат подумав, що цей філософ, мабуть, не сповна розуму, і хотів просто вислати його ні межі Єршалаїму — і все. Але секретар подав йому записи, з яких (іуло видно, що цей чоловік промовляв крамолу проти великого кеса­ри. Це було дуже погано, і Пілат запитав, що саме говорив Ієшуа і чи иіає він якогось Іуду з Киріафа? «Правду говорити так легко і приєм­но», — відповів арештований.

«Було це так. Іуда виявив зацікавлення моїми думками, пригостив мі-не, попросив мене викласти свій погляд на державну владу, відка- ;шв, що будь-яка влада — це насильство над людьми і що надійде час, коли не буде влади ні кесарів, ані жодної іншої влади, людина перейде н царство істини та справедливості, де взагалі не потрібна ніяка влада. Л потім прибігли люди і повели мене у в’язницю», — розповідав Ієшуа.

Пілат був розлючений: для нього на світі не було, немає і ніколи мі; буде величнішої й прекраснішої для людей влади над владу імпе­ратора Теверія. А цей безумний злочинець веде розмови про владу!

Пілат зажадав, щоб усі вийшли. Він хотів поговорити з дивним арештантом наодинці. Ієшуа подумав, що щось лихе скоїлося з Іудою :і Киріафа. Пілат дивувався ще більше: для Ієшуа розбійники Дісмас і Гестас, що забили чотирьох вояків, і паскудник-виказувач Іуда псі були добрими людьми! Чому ця людина проповідує настання яко­гось царства істини і зовсім не думає про своє власне життя? Чому нірить у якогось свого бога і відмовляється від інших богів? «Ти зло­чинець!» — заволав Пілат.

Ієшуа зрозумів, що, мабуть, його мають вбити, і попросив відпус­тити. Та римський прокуратор не міг відпустити людину, яка гово­рить таке. Сторожа відвела Ієшуа.

Тоді були викликані до палацу голова та два члени Синедріону і на­чальник храмової сторожі Єршалаїма. На верхній терасі саду Пілат зустрівся з первосвящеником іудейським Йосифом Каїфою. Говори-

73

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


ли грецькою про затвердження смертного вироку Ієшуа Га-Ноцрі. На страту, яка має відбутися сьогодні, було засуджено трьох розбійни­ків: Дісмаса, Гестаса, Вар-раввана та ще цього, Ієшуа. Перших двох, які підбивали народ на бунт проти кесаря, захоплено з боєм римськи­ми властями, тому про них мова не йтиме. Вар-раввана і Га-Ноцрі захопила місцева влада, і засудив їх Синедріон. Згідно з законом та звичаєм, одного з цих двох злочинців треба буде звільнити на честь великого свята Пасхи, яке настає сьогодні. Тож кого обрати — Вар- ’раввана чи Га-Ноцрі?

Каїфа обрав Вар-раввана. Прокуратор добре знав, якою буде від­повідь, та показав, що здивований нею, бо злочини Вар-раввана і Га- Ноцрі непорівнянні за тяжкістю. Ієшуа просто несповна розуму, ви­нен у виголошенні безглуздих промов, а Вар-равван — вбивця! Та Каїфа був непохитний: Синедріон звільнить Вар-раввана. Знову у цей день здивувався Пілат, який мав надію зберегти життя Ієшуа: за звичаєм, священик повторив тричі: ми звільняємо Вар-раввана. Пі­лат змушений був погодитися.

Усі присутні рушили на великий майдан і вийшли на поміст. У людському морі чутно було жіночі зойки. Коли стихло, прокура­тор викинув угору правицю, набрав гарячого повітря у груди і закри­чав: «Іменем кесаря імператора!.. Чотирьох злочинців, заарештова­них в Єршалаїмі за вбивства, підбурювання до заколоту й зневагу до законів та віри, засуджено до ганебної страти — вони висітимуть на стовпах! Страта буде зараз на Лисій Горі! Злочинці — Дісмас, Гестас, Вар-равван і Га-Ноцрі. Та стратять з них тільки трьох, бо за законом і звичаєм, на честь свята Пасхи одному із засуджених, за вибором Ма­лого Синедріону і підтвердженням римської влади, великодушний кесар-імператор повертає його нице життя!»

У юрбі на майдані запанувала велика тиша, і усі почули ім’я того, кого зараз Синедріон відпустить на волю, — Вар-равван!

Пілат обернувсь і рушив помостом назад до сходинок. Засуджених конвой повів до бокових сходинок, щоб спровадити їх на Лису Гору. Лише опинившись за помостом, Пілат розплющив очі, знаючи, що він тепер у безпеці бачити засуджених він вже не міг. Пілат рушив далі в напрямку брами палацового саду. Було близько десятої ранку.

Розділ З СЬОМИЙ ДОКАЗ

«Так, було близько десятої години ранку, вельмишановний Іване Миколайовичу», — повторив професор. На Патріарших настав вечір. Дивний професор розповідав, що особисто був присутній і на балконі

74

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


у ІІонтія Пілата, і в саду, коли він з Каїфою розмовляв, і на помості, иле таємно, інкогніто, це цілковитий секрет!

Берліоз зблід. Він зрозумів, що німець божевільний, з’ясувалися і дивовижний сніданок у покійного філософа Канта, й пророкування, що голову буде відрубано, і все інше. Він спитав, де зупинився профе­сор і де його речі. Нахабний професор відповів: «У вашій квартирі!», її потім поцікавився: «…А диявола також нема?»

Друзі вважали, що диявола також нема. Божевільний розрего­тався. Берліоз попросив професора посидіти, а сам мав намір добігти до найближчого телефону і сповістити в бюро чужоземців про те, що приїжджий закордонний консультант сидить на Патріарших у не­нормальному стані і необхідно вжити заходів. Професор ніби відчув ппміри друзів і промовив: «Зателефонувати? Ну що ж, телефонуйте. Ллє благаю вас на прощання, повірте хоч у те, що диявол існує! На це г. сьомий доказ. І вам його зараз буде надано! Я звелю зараз же зателе­фонувати вашому дядечкові в Київ…»

Берліоз здивувався: звідки той знає про існування київського дядька? Йому стало не по собі. Він кинувся бігти і знову на дорозі зу­стрівся той прозорий громадянин, але зараз він був з плоті, вусики в нього були немов куряче пір’я, очиці маленькі, іронічні і напівп’яні, штани картаті… Картатий запитав, чи не турнікет шукає громадя­нин, і показав, куди бігти. Берліоз не зупинився, підбіг до турніке­та, мав уже ступити на рейки, аж тут в обличчя йому бризнуло світ­ло: загорівся напис — «Стережись трамвая!» Трамвай, що повертав з Срмолаєвського на Бронну, вийшов на пряму, раптом засвітився зсе­редини і набрав швидкість. Берліозова рука ковзнула, нога поїхала по бруківці, другу ногу підкинуло, і Берліоза кинуло на колію. Він нстиг побачити підзолочений місяць і біле від жаху обличчя жінки- нодія та її червону пов’язку, які нестримно летіли на нього… Трам­вай накрив Берліоза, і в бік Патріаршої алеї викинуло круглу темну річ. Це була відрізана Берліозова голова.

Розділ 4 ГОНИТВА

Іван Миколайович упав на лаву — Бездомного ніби розбив параліч. Коло нього зіштовхнулись дві жінки, і одна з них загукала про якусь Лннушку, яка розлила олію. Почувши це, поет згадав, як дивний про­фесор сказав, що засідання не відбудеться, бо Аннушка розлила олію. Таємничий консультант точно знав наперед про жахливу смерть Бер­ліоза! Іван Миколайович миттю повернувся до лави, де сидів профе­сор. Іван зрозумів, що той дивний чоловік ніякий не німець і не профе-

75

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


сор, а вбивця і шпигун. І зажадав від нього документи. Але підозрілий професор пішов геть від Івана. Іван звернувся до картатого і раптом зрозумів, що вони у змові, — невдовзі обидва були вже біля виходу в Патріарший провулок. Третім до них приєднався величезний кіт з ка­валерійськими вусами. Іван побіг навздогін трійці, яка проскочила Спиридонівку та Нікітські ворота, де кинулася врозсип. Картатий сів у автобус, кіт у моторний вагон «А», тримаючи гривеник на кви­ток. Кондукторка заволала: «Котам не можна! З котами не можна!» Було дивно, що нікого не вразила сутність факту: кіт ліз у трамвай, і ще збирався платити! Кота виштовхнули з переповненого трамвая, але після того, як він рушив, кіт скочив на задню дугу і поїхав, заощадив­ши гривеника. Через кота Іван загубив професора, який біг із надпри­родною швидкістю у якомусь бридкому провулку.

Іван зупинився і, віддихавшись, оглянув провулок. Чомусь він подумав, що професор міг бути неодмінно в будинку №13 і обов’яз­ково у квартирі №47.

…У коридорі було темно. Іван смикнув якийсь гачок. Йому пота­ланило — але не так як треба! Він опинився у ванній кімнаті, де ми­лася якась громадянка, що заверещала, побачивши поруч незнайом­ця. Іван вискочив, опинився у кухні, де в пилюці й павутинні висіла забута ікона, з-за кіота висовувалися кінчики двох вінчальних сві­чок. Під великою іконою висіла маленька, паперова.

Іван схопив паперову ікону і свічки й вибіг з невідомої квартири.

Розділ 5

БУЛА КОЛОТНЕЧА В ГРИБОЄДОВІ

Старовинний двоповерховий будинок кремового кольору розта­шувався на бульварному кільці в глибині миршавого саду. Його на­звано «Будинок Грибоєдова» на підставі того, що колись він був у власності тітки письменника Грибоєдова. Тепер тут розташувалася організація літераторів МАСОЛІТ, яку очолював нещасний Берліоз. На дверях у коридорах були написи: «Каса», «Редакційна колегія», «Голова МАСОЛІТу», «Більярдна».

Літератори чекали на Берліоза і сердилися, казали, що голова міг би й зателефонувати. Та Берліоз нікуди телефонувати.не міг, бо в цей час у величезній залі на трьох цинкових столах лежало те, що недав­но було ним — голе, в засохлій крові, тіло з перебитою рукою і роз­чавленою грудною кліткою, голова з вибитими передніми зубами і розплющеними очима і купа ганчірок.

Коло позбавленого голови стояли: професор судової медицини, па­тологоанатом і його прозектор, представники слідства і заступник

76

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


Верліоза по МАСОЛІТу — літератор Желдибін. Радилися, як краще пчинити: чи пришити відрізану голову до шиї, чи виставити тіло в гри- боєдовській залі, закривши мерця до підборіддя чорним покровом?

Опівночі дванадцятеро літераторів, які так і не дочекалися свого і-олови в «Грибоєдові», пішли в ресторан. Ударив славетний грибоє- довський джаз. Всі танцювали, офіціанти несли над головами кухлі ;і пивом. Брязкав посуд, гримали тарілки у джазі — пекло! Невдовзі усі побачили видіння: на веранду вийшов чорноокий красень з гост­рою бородою, у фраці, з царственним поглядом…

Раптом за столиками промайнуло: «Берліоз!» Стих джаз, пішли іюйки, хтось метушився, горлав, що необхідно ось зараз, тут же, не сходячи з місця, скласти якусь колективну телеграму і негайно ві­діслати її. Але яку телеграму і куди? Навіщо здалася будь-яка теле­грама тому, чия розплющена потилиця затиснута цієї миті в гумових руках прозектора? Хвиля горя піднеслася, потрималася і почала спа­дати. Хтось першим випив горілочки, хтось закусив… Так, загинув Верліоз… Але ж ми живі!., і ресторан зажив своїм звичайним жит­тям. Не пропадати ж курячим котлетам де-воляй?

Невдовзі сталося зовсім незрозуміле: ^сі побачили відомого поета Івана Бездомного — босого, у розірваній толстовці, до якої була при­шпилена паперова іконка. У руці Бездомний ніс запалену свічку. Лі­тератори вирішили, що в нього біла гарячка.

Іван звернувся до них з проханням спіймати іноземного консуль­танта, який тільки-но на Патріарших вбив Мішу Берліоза! Ловити треба було мерщій, а то консультант накоїть лиха-біди! Ніхто не зби­рався нікуди бігти.

Його запитали про прізвище того, кого треба ловити. Та Іван не пам’ятав — тільки першу літеру «Ве»! Вагнер? Вайнер? Він вимагав дзвонити негайно у міліцію, щоб вислали п’ять мотоциклетів з куле­метами професора ловити, а з ним ще двох: довготелесого картатого у надтріснутому пенсне і товстого чорного котяру… З ресторану таки зателефонували, але не до міліції, а до клініки. Приїхала машина з санітарами, з ресторану винесли сповитого, як лялька, Бездомного, і вантажівка повезла нещасного Івана Миколайовича…

Розділ 6

ШИЗОФРЕНІЯ, ЯК І БУЛО СКАЗАНО

О другій ночі в приймальню психіатричної лікарні увійшов чоло­вік з гострою борідкою і в білому халаті. Троє санітарів не зводили очей з Івана Миколайовича, котрий сидів на дивані. Тут же був за­смучений поет Рюхін.


77

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


Лікар запитував, чи не пив пацієнт, тарганів, пацюків, чортиків або вертких собак не ловив? Рюхін відповів, що ще вчора Бездомний був цілком здоровий, але отак, у кальсонах, прийшов сьогодні у рес-і торан…

Лікар почав розпитувати пацієнта. Іван відповідав на запитання: йому двадцять три, у білизні він тому, що поспішав, вдяг, що було, бо треба консультанта ловити. Це він Берліоза під трамвай спрова­див! Консультант… з нечистою силою водиться… Він особисто з Пон- тієм Пілатом розмовляв… Іван стверджував, що каже чисту правду і просив дати вказівку, щоб вислали п’ять мотоциклістів з кулемета­ми ловити іноземного консультанта… Ви слухаєте? Алло!..

Підбігли санітари, шприц зблиснув у пальцях лікаря. Запахло ефіром, Іван ослаб, затиснутий чотирма чоловіками, і спритний лі­кар уштрикнув голку в Іванову руку… «Ув’язнили, — заспокоївся Іван і ліг. Ну й гаразд… Я попередив, а там як знаєте! Мене ж зараз найбільше цікавить Понтій Пілат… Пілат…»

Івана переклали на кушетку на коліщатках і вивезли у коридор. Лікар сказав, що в Івана рухове і мовне збудження… Мабуть, шизоф­ренія, ще й алкоголізм. Можливо це була галюцинація…

Розділ 7 НЕДОБРА КВАРТИРА

Наступного ранку Стьопа силувався щось пригадати, але пригаду­валося лише одне — здається, вчора він намагався поцілувати якусь даму. Ні хто була ця дама, ні котра зараз година, ні яке число і яко­го місяця Стьопа не знав і не міг дібрати, де перебуває. В напів­темряві щось відсвічувало. Нарешті він впізнав трюмо і зрозумів, що лежить горілиць у себе у спальні на тій квартирі, у якій він мешкав разом з Берліозом у великому шестиповерховому будинку, розта­шованому літерою «П* на Садовій вулиці.

Квартира №50 давно вже мала славу якщо не погану, то принай­мні дивну. Ще два роки тому власницею її була вдова ювеліра де Фу­жере, Анна Францівна. Три кімнати з п’яти вона здавала кварти­рантам… Та два роки тому почалося щось незбагненне: люди почали безслідно зникати. Якось у вихідний день з’явився в квартирі міліці­онер, викликав у передпокій одного пожильця, сказав, що його про­сять зайти в чомусь розписатися. Пожилець сказав хатній робітниці Анфісі, що повернеться за десять хвилин, і не повернувся — не лише за десять хвилин, а взагалі ніколи. Зник і міліціонер.

Другий пожилець зник у понеділок, а в середу третій квартирант, Бєломут. Уранці за ним заїхала машина, щоб відвезти його на служ- 78

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


йу, і відвезла, але назад нікого не привезла і сама не повернулася. І’оре й жах мадам Бєломут не описати. Тієї ж ночі Анна Францівна не застала вже громадянки Бєломут у квартирі, а двері обох кімнат ииявилися запечатаними.

Пройшло два дні, а на третій Анна Францівна, яку весь цей час мучило безсоння, поїхала на дачу… І вона не повернулася! Анфіса, за лишившись сама, наплакалася досхочу і лягла спати о другій годині ночі. Що з нею було далі — невідомо, мешканці чули було якісь сту­ки, і до ранку горіло світло. Вранці виявилося, що й Анфіси не стало!

Про зниклих і про трикляту квартиру довго розповідали легенди,

І Іотім в неї вселилися покійний Берліоз із дружиною і Стьопа, також :і дружиною. І в них почалося казна-що! Протягом місяця зникли обидві дружини. Дружину Берліоза бачили ніби в Харкові з якимось балетмейстером, дружина Стьопи наче знайшлася на Божедомці…

Стьопа застогнав. Він хотів покликати домашню робітницю Гру­ню і попросити пігулку. Роблячи спробу викликати на допомогу Бер­ліоза, двічі простогнав: «Міша… Міша…», але відповіді не дістав. Зате побачив своє відбиття в трюмо: зі скуйовдженим волоссям, з по­рослою чорною щетиною фізіономією, з каламутними очима, в бруд­ній сорочці з комірцем і краваткою, в кальсонах та в шкарпетках. Поруч із дзеркалом він побачив невідомого чоловіка, зодягнутого в чорне й у чорному береті.

Незнайомець приязно посміхнувся і привітався, витяг великий золотий годинник з діамантовим трикутником на кришці, який про­дзвонив одинадцять разів і сказав: «Одинадцята! І рівно годину я очі­кую на ваше пробудження, ви призначили мені бути у вас о десятій. Ось він — я!»

Стьопа нікого не чекав, та чоловік сказав, що Стьопа просто забув його прізвище і жодна таблетка від цієї хвороби не допоможе… «Лі­куйте подібне подібним. Єдине, що поверне вас до життя, це дві чар­ки горілки з гострою і гарячою закускою!»

Стьопа побачив перед собою білий хліб, паюсну ікру у вазочці, білі мариновані гриби на тарілочці, щось у каструльці й горілку в караф­ці. Особливо вразило Стьопу те, що карафка запітніла від холоду. Не­відомий спритно налив півчарки.

Невідомий назвався професором чорної магії Воландом і пояснив, що вчора вдень він приїхав з-за кордону в Москву, негайно з’явився до Стьопи і запропонував свої гастролі у Вар’єте. Стьопа почув, що він особисто подзвонив у Московську видовищну комісію і підписав з професором Воландом контракт на сім виступів, призначивши при­йти о десятій ранку сьогодні… Оце ж Воланд і прийшов!


79

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


Стьопа зажадав проглянути контракт. Побачивши аркуш, він по­холов — усе було на місці: власноручний Стьопин підпис, навскіс­ний напис збоку рукою фіндиректора Римського з дозволом видати артистові Воланду в рахунок належних йому за сім виступів тридця­ти п яти тисяч рублів десять тисяч рублів. І тут же розписка Во- ланда про те, що він ці десять тисяч уже одержав!

Голова в Стьопи пішла обертом. Він набрав номер у кабінеті фінди­ректора вар’єте Римського. Почувши різкий, неприємний голос Григо­рія Даниловича, Лиходєєв запитав про Воланда. Римський запевнив, що все як слід і афіші зараз будуть. Це було погано, бо Стьопа нічо­го не пам ятав. Тут у дзеркалі передпокою він побачив якогось дивно­го суб’єкта — довгого, як жердина, і в пенсне. Той відбився і згинув. Потім у дзеркалі пройшов величезний чорний кіт і так само зник. Не встиг Стьопа здивуватися, чому цей кіт тут шастає, як почув голос гос­тя зі спальні: «Кіт це мій. А Груні немає, я відіслав її до Воронежа…»

Усе було несподіване і недоладне. Але гість був у спальні вже не сам: у другому кріслі сидів той суб’єкт, що привидівся у передпокої: на пуфі в нахабній позі розсівся жахливих розмірів чорний кіт із чаркою горілки в одній лапі й виделкою, на яку він встиг настромити марино­ваний гриб, у другій. «Ось як воно божеволіють… >> — подумав Стьопа.

Воланд ніби чув Степанові думки. Він пояснив, що це його почет, який також потребує місця, тому хтось із них у цій квартирі зайвий. «І мені здається, що цей зайвий — саме ви!»

Тут просто із дзеркала трюмо вийшов невеличкий чоловік, ши­рокоплечий, у котелку на голові і з іклом, що стирчало з рота, вог­ненно-рудий. «Я взагалі не збагну, як він вискочив у директори, — бубонів рудий. — Він такий же директор, як я архієрей. Дозвольте, мессіре, викинути його під сто чортів із Москви?»

Спальня пішла обертом, Стьопа ударився головою об одвірок і, не- . притомніючи, подумав: «Я вмираю…»

Але він не вмер. …Коли Степан роздер очі, то збагнув, що шумить море і хвиля погойдується біля ніг, що над ним блакитне сяюче небо, а позаду — біле місто у горах. На запитання, де він, Стьопі відповіли, що це… ЯлтаІ Стьопа зітхнув, повалився на бік, вдарився об нагрітий камінь молу. Свідомість полишила його.

Розділ 8

ДВОБІЙ ПРОФЕСОРА З ПОЕТОМ

Саме тоді, коли свідомість полишила Стьопу в Ялті, вона поверну­лася до Івана Миколайовича Бездомного. Той прокинувся і побачив якусь кімнату з білими стінами. Голова вже не боліла, він пригадав,

80

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


що перебуває в лікарні, згадав про загибель Берліоза. Іван Миколайо- ііііч побачив ґудзик дзвоника і натис його, чекаючи дзеленчання. У но­гах його засвітився матовий циліндр з написом «Пити», потім циліндр мочав обертатися, висвічуючи написи: «Няня», «Викличте лікаря»,

  • •Фельдшерка». Іван натис ґудзика, і в кімнату увійшла симпатична жінка в білому халаті. Вона запропонувала йому прийняти ванну, яка краща, ніж у «Метрополі», її демонструють лікарям і інтуристам…

Про Понтія Пілата Іван більше не розповідав. Він вже зрозумів учо­ра, що його ніхто не слухатиме. Івана перевдягли, оглянули та записа­ли з його слів усе про його рідню, їхні хвороби, виміряли температуру, полічили пульс, стукали молоточками по колінах, брали кров, кололи її лікоть… Іван міркував, як по-дурному все обернулося, він же хотів настерегти всіх від небезпеки невідомого консультанта…

Несподівано у дверях з’явилася група людей у білих халатах. По­переду йшов чоловік з приємними, але пронизливими очима і ґреч­ними манерами. Весь почет виявляв йому пошану і повагу. «Як Пон- тій Пілат…» — подумав Іван.

Це був доктор Стравінський. Йому було подано списаний з обох боків аркуш Іванового огляду.

«Цілу справу зшили… і латиною, як Пілат говорить…», — подумав Іван, почувши слово, яке примусило його здригнутися, — «шизофре­нія». Іван почав розповідати лікарю про те, що його тут у божевільно­го пошили, про випадок з чужоземцем на Патріарших, який наперед знав про смерть Берліоза і особисто бачив Понтія Пілата… Стравін­ський зацікавився: це той, що жив за Ісуса Христа? І чи справді цей Берліоз загинув під трамваєм? Іван почав розповідати про Патріарші і про загадкового громадянина, який наперед сказав про те, що Ан­нушка розлила олію… І він послизнувся саме на тому місці!

Іван казав Стравінському, що його тут силоміць утримують, тиця­ють у очі лампу, купають у ванні! Він вимагав, щоб його якнайшвид­ше випустили. Доктор не заперечував. Він запропонував поміркувати логічно: у пошуках якогось чоловіка, відомого як Понтій Пілат, Іван повісив на груди іконку, зірвався з огорожі і пошкодив собі обличчя, прийшов в ресторан із запаленою свічкою у руці, в самій білизні, по­бив когось. Потім телефонував до міліції, просив прислати кулемети. Зробив спробу вистрибнути з вікна… «І куди ви підете, коли вас випус­тять?» — запитав Стравінський. Іван відповів: «У міліцію».

Доктор крикнув: «От і добре! Випишіть громадянина Бездомного, а цю кімнату лишіть вільною, постіль не міняйте. За дві години Без­домний буде тут знову…» Іван здивувався: «Чому» ? Стравінський по­яснив, що тільки-но Іван у кальсонах з’явиться у міліції і скаже, що

81

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргапмтд


розмовляв з людиною, яка бачила Понтія Пілата, його знову негайно ПРИКДУТ» сюди , він аноау ОПІШИІ,ся у т кімнеті Іван

но слухав. Стравінський наполягав на тому, що Іван — знервований

~о“Л°В1КЩЛМ Природно’ Щ° його тримають за боже- р унок його в цілковитому спокої. Для цього Іванові

тоЄг°ГТ Гре Залишитися тут. у лікарні. А для того, щоб зловил я го професора, треба все докладно описати…

ПОГОД«В( Голос Стравінського, який обіцяв допомогу, зву­чав все далі. Очі Іванові почали склеплятися. Перед ним не було ні Стравінського, ані його почту…                                                                                                              У

Розділ 9 ВИТІВКИ КОРОВ’ЄВА

по Г»И™«Н°Р ІВаН°ВИЧ Босийголова житлового товариства будинку по Садовій вулиці, де мешкав покійний Берліоз, зробив опечатуван­ня рукописів і речей покійного.                                                                                                     опечатуван

Ві ЛГСТКа ПР° 3аГибель БеРлі°за швидко поширилася по будинку і ‘ °МШ Ранку в четвеР До Босого почали телефонувати і приход ти

пять лТ Т °РЄТЄНЗІЇ На ЖИТЛ0ВУ ПЛ0ЩУ ПОКІЙНОГ°- а— «Ж трид цять дві — благання, погрози, кляузи, доноси. Серед іншого — вра­жаючий опис викрадення пельменів, які в квартирі №31 щезли з ки-

тШа^в~;°бІЦЯНКИ —’ — — РУКИ ‘ -е зізнанні

ли ?ЛКГ°Ра ІВаНОВИЧа викликали у передпокій, нашіптували, бра- ру ава, Підморгували, обіцяли не залишитися в боргу. Муки ці

тириТне побГгРШОЇ ГОДНИ ДНЯпоки він ПР°СТ0 не втік зі своєї квар­тири і не побіг у шостии під’їзд у паскудну квартиру №50.                                                                ‘

”ГГР Іванович подзвонив, але ніхто не відчиняв і не озивався. Діставши з кишені дублікатну в’язку ключів з будинкоуправління

к^нТИНИВУВІЙШ°ВСтупив — і ^вмер, вражений: зісїолом по^ иного сидів невідомим худий і довготелесий громадянин у картато-

ЯКос ГєТ’ЖОК8ЙСЬКІЙ шап°чЩ та в пенсне. «Ба! Никанор Іванович! квяпГ пеРеклаДач, перебуваю при особі чужоземця, який має цю квартиру за резиденції…» — сказав несподівано громадянин і запро­сив сісти закусити. Іноземець, та ще й з перекладачемТцТквартирі був сюрприз™, тому Никанор Іванович зажадав пояснень і швидко іх ™ іноземний артист добродій Воланд люб’язно запрошений ди­ректором Вар’єте Лиходєєвим жити тут на час своїх гастролерки

не^овірив^таНаПИСаВ УЧ°РаГ°Л0Ва

Іванович розкри^іїорт^№^іьі^іяв^у ньому листа Лиход&єваі щзояюий

02

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


■                  їм не міг забути, бо його там раніше не було. Коров’єв заспокоїв, що усе буває: заклопотаність, неуважність, перевтома, зависокий кров’я­нії (і тиск… Тут же Никанора Івановича запитали, чи можна винайня- 1 и всю квартиру, разом із кімнатою небіжчика Берліоза, якому тепер кииртира ні до чого. На гроші хазяїн не скупитиметься… Мільйонер! Никанор Іванович запропонував платити три з половиною тисячі на і иждень. Коров’єв сказав: «Хіба то гроші? Просіть п’ять, він дасть…»

Никанор Іванович і сам не зрозумів, як швидко і вправно виписав у двох примірниках контракт. Йому було видано п’ять нових банків­ських пачок. Тут спантеличений голова попросив контрамарочку на дві особи у першому ряду. Її перекладач лівою рукою всучив Никанору Іва­ні тичу, а другою поклав у другу руку голови грубий хрусткий пакунок. Зиркнувши на нього, Никанор Іванович почервонів і став відштовхува­ні пакунок від себе. Та сталося диво: пакунок сам собою вповз до нього в портфель. А голова, розслаблений і розбитий, опинився на сходах…

Тільки-но голова пішов, зі спальні пролунав низький голос: «Мені днй Никанор Іванович не сподобався. Він пройда і шахрай. Якби так

■                  робити, щоб він тут більше не з’являвся!..» Коров’єв одразу зате- пі’фонував у міліцію: «Алло! Вважаю обов’язком дати до відома, що ції ні голова житлового товариства будинку №302-біс на Садовій, Ни- шшор Іванович Босий спекулює валютою. Саме зараз у нього у квар­тирі №35 у вентиляції, в убиральні, в газеті — чотириста доларів…»

Невдовзі у квартирі Никанора Івановича, який саме сів обідати,

■                  ‘явилися двоє й наказали показати, де вбиральня. Один із них хутко шсунув руку до вентиляційного хідника і дістав пакунок. В очах Ни- кпнора Івановича потьмарилося: там були невідомі гроші — чи сині, чи зелені, з портретом якогось дідугана… В Никанора Івановича за­питали, чи то його долари у вентиляції? Той відповів, що їх підкину­ті вороги. «Що ж, таке трапляється… Треба і решту віддавати!» — і казали йому. Никанор Іванович відповідав, що в нього нічого немає, хотів показати контракт… але нічого в портфелі не знайшов.

…За п’ять хвилин мешканці будинку бачили, як голова, супрово­джуваний двома особами, сам не свій, йшов до воріт і похитувався, як п’яний…

Розділ 10 ВІСТІ З ЯЛТИ

У той час, коли трапилося лихо з Никанором Івановичем, у кабі­неті фінансового директора Вар’єте Римського були двоє: сам Рим­ський та адміністратор Варенуха.

Римський, який сидів за письмовим столом, з ранку був у кеп-

83

…………..

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


Римський опанував себе і замовив термінову розмову з Ялтою. Ллє, як навмисне, лінія зіпсувалася. Тоді він продиктував блискавку п Ялту: «Ялта. Кримінальний розшук. Сьогодні приблизно половину дванадцятої Лиходєєв говорив мною телефоном Москві. Після цього ма службу не з явився. Розшукати не можемо. Руку підтверджую. За­ходи стеження вказаним артистом роблю. Фіндиректор Римський».

Потім Варенуха накрутив на телефоні номер Стьопиної кварти­ри — чи не вдома Степан Богданович Лиходєєв? Йому радісно відпо- ііів Коров’єв: Лиходєєва нема. Поїхав. За місто. Кататися на машині. Наиенуха Наказав передати мосьє Воланду, що виступ його сьогодні в третьому відділенні… А про Лиходєєва подумав, що, мабуть, Лиходє- ‘■II сп’янів у новій чебуречній з назвою «Ялта». Зрозуміло!

Однак відчинилися двері. Знову принесли телеграму: «Спасибі підтвердження терміново п’ятсот карний розшук мені завтра вилі­таю Москву Лиходєєв».

Римський відлічив п’ятсот карбованців і передав кур’єру, послав­ши на телеграф. Варенуха узяв усі телеграми і вибіг з кабінету Рим­’ і.кого. Зайшов до себе за кепкою. Цієї миті дзеленькнув телефон: у слухавці наказали нікуди не йти і телеграми нікому не показувати.

Варенуха розлютився і вибіг у сад. Там дув вітер, очі засипало піс ком. Потемніло. Десь загурчало. Варенуха забіг в літню вбиральню. У ній він побачив товстуна з котячою мармизою. На дерев’яний дах ринула злива. «Що в тебе в портфелі, паразит? Телеграми? А тебе по­переджали? А ти все-таки побіг? Дай сюди портфеля, гад!»

Схожий на кота і другий, маленький, підхопили адміністратора і по­мчали з ним Садовою. Скачучи в каламутних річках, бандити за секун­ду доволокли адміністратора до будинку №302-біс, на п’ятий поверх, у передпокій квартири Стьопи Лиходєєва. Потім вони зникли, та замість них з явилася голісінька руда дівуля. Вона підійшла до адміністрато­ра і поклала йому на плечі крижані холодні руки: «Дай-но я тебе поці- чую!» Варенуха зрозумів, що це і є найстрашніше. Він знепритомнів.

Розділ 11 ІВАНОВЕ РОЗДВОЄННЯ

Іван тихо плакав, сидячи на ліжкові і дивлячись на каламутну річку. Списані ним аркушики були розкидані по підлозі. Початок нін написав скоро:

^ «В міліцію. Члена МАСОЛІТу Івана Миколайовича Бездомного. Маява. Вчора увечері я прийшов з покійним М. О. Берліозом до Пат­ріарших ставків…» Думки плуталися. Як це з покійним можна ку­дись прийти? Мерці не ходять! Він виправив: «З М. О. Берліозом, піз-


85

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


ніше покійним…», потім виправив на «Берліозом, котрий по^раш» під трамвай…» Для переконливості усе оповідання про Понтія Піла та він вирішив викласти повністю з того моменту, як той у білому плащі з кривавим підбоєм вийшов у колонаду Іродового палацу…

Лагідна фельдшерка навідалася до Івана під нас грози, закриля штору. Прийшов лікар, зробив укол і запевнив Івана, що він більші не плакатиме, все забудеться. Невдовзі туга почала відступати. Поеі лежав тихо…

Увечері, напившись теплого молока, він перемінився. Не лякав проклятий кіт, не лякала відрізана голова… Чому це він так розхви­лювався через те, що Берліоз втрапив під трамвай? Хай йому грець! За що він розлютився на загадкового консультанта? До чого безглуз­да гонитва за ним у спідніх штанях і веремія у ресторані? Консуль тант особа надзвичайно таємнича, особисто знайомий з Понтієм Пілатом. Чи не мудріше було розпитати, що сталося з цим Га-Ноц рі? І хто ж він сам такий? — Іван новий чи Іван старий? «Дурень!» — озвався десь бас, схожий на бас консультанта.

Іван чомусь не образився. Він всміхнувся і в напівсні затих… Рап­том ґрати розсунулися і на балконі постала фігура чоловіка. Він при­клав палець до вуст і прошепотів: «Цссс!..»

Розділ 12 ЧОРНА МАГІЯ ТА її ВИКРИТТЯ

Маленький чоловічок у жовтому котелку та з малиновим носом, в картатих штанях та лакованих черевиках виїхав на сцену Вар’єте на двоколісному велосипеді. Під звуки фокстроту він зробив коло, про­їхав на задньому колесі… На високій металевій жердині з одним ко­лесом виїхала блондинка в трико і в спідничці з срібними зорями. На­решті прикотився малюк зі старечим обличчям і зашугав між ними на крихітному велосипеді. Уся компанія підкотила так близько до краю сцени, що публіці здалося: уся трійця от-от звалиться в оркестр…

Єдиною людиною, яку не цікавили дива, був Римський. Він ду­мав про зникнення Варенухи. Римський намагався зателефонувати, але всі телефони в будинку зіпсувалися. Ввійшов кур’єр і повідомив» що прибув чужоземний гастролер. Він вразив усіх своїм небаченим за довжиною фраком чудного фасону і чорною напівмаскою. Але най- дивовижніші були супутники мага: довготелесий картатий у надтріс­нутому пенсне і чорний гладкий кіт, який увійшов на задніх лапах…

За хвилину в глядацькій залі згасли кулі, спалахнула рампа і пе­ред публікою виник повний, веселий конферансьє Жорж Бенгаль­ський, який представив публіці славетного чужоземного артиста мо-

86

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


г1.1 Воланда із сеансом чорної магії! Бенгальський висловив сумнів щодо магії: її зовсім не існує на світі і вона не що інше, як забобон, її просто маестро Воланд володіє технікою фокуса, що й виявиться у ті »цікавішій частині, тобто викритті цієї техніки… Воланд був за­прошений вийти до глядачів…

«Крісло мені, — неголосно наказав Воланд, і воно невідомо звідки и’ и вилося. — Скажи мені, любий Фаготе, — запитав Воланд, — чи московське народонаселення значно перемінилося?» «Саме так, мес- иіре», — відповів Фагот-Коров’єв. «Ти маєш рацію. Городяни дуже мгпемінилися… Про костюми нічого говорити, і з’явилися ці… трам- наї. автомобілі…» «Автобуси…» — підказав Фагот.

Публіка уважно слухала… Воланд наказав Фаготові показати пуб- іц ці щось простеньке. Фагот клацнув пальцями, гукнув: «Три, чоти­ри!» — упіймав з повітря колоду карт, потасував її та й пустив стріч­кою котові. Кіт стрічку перехопив і пустив її назад, потім роззявив рота і, карта за картою, заковтнув.

Фагот тицьнув пальцем у партер і оголосив: «Колода ця тепер міс­титься у сьомому ряду в громадянина Парчевського, якраз між Тро­цком і повісткою з викликом до суду у справі про виплату аліментів громадянці Зельковій!» Парчевський із подивом видобув із портмоне колоду. Фагот залишив її громадянину на згадку і продовжив: «Не­дарма ж ви казали за вечерею, що якби не покер, життя ваше в Москві Оуло б зовсім нестерпне…» 3 галереї загукали, що це стара штука, а цей у партері з цієї ж компанії. Фагот заперечив: «Ви гадаєте? У такому разі ви разом з нами, бо колода у вашій кишені!» Усі зажадали зігра­ні у колоду з червінцями, і Фагот тричі вистрелив з пістолета… Поміж трапеціями почали падати у залу білі папірці. Усюди було чутно сло­ті «червінці», лунали вигуки і сміх. Загальне збудження наростало, і невідомо у що це переросло б, якби Фагот не припинив грошовий дощ.

«Оце, громадянство, ми з вами бачили зразок масового гіпнозу. І !уто науковий дослід… Попросимо ж маестро Воланда викрити його ііпм. Зараз ці грошові аркушики зникнуть так само несподівано, як і «’явилися…» — промовив Бенгальський. Публіці це не сподобалася.

«А це випадок так званої брехні, — сповістив Фагот. — Папірці, громадяни, справжнісінькі! Між іншим, цей, — він показав на Бен­гальського, — мені обрид. Щоб нам таке з ним зробити?» Натовп глу- нував: «Голову відірвати!..» І сталася несподіванка: шерсть на котові »:тала дибки, він нявкнув і метнувся просто на груди Бенгальському І, дико ревнувши, зірвав йому голову з товстої шиї. Дві з половиною тисячі людей у театрі скрикнули. Кров текла з розірваних вен, зали- ііп манішку і фрак. Безголове тіло сіло на підлогу. В залі залунали зой-

87

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


ки, а голова розпачливо гукнула: «Лікаря!» Фагот запитав у залу і Во’ ланда, чи треба простити Бенгальського. Публіка волала: «Простити простити!» Мессір Воланд відповів: «Що ж, вони — люди. Люблягт гроші, але це завжди було. Людство любить гроші, хоч би з чого ті не були зроблені. Легковажні… Та милосердя інколи достукується до їх| ніх сердець… Так, звичайні люди… загалом нагадують колишніх… їх зіпсувало квартирне питання…» — і наказав: «Начепи голову!»

Кіт насадив голову Бенгальському на шию, обтрусив його фрак,! підвів Бенгальського на ноги і випровадив з пачкою червінців і сло­вами: «Котіться звідси! Без вас веселіше!»

Тоді Фагот запропонував відкрити дамську крамницю, і підлога сцени вкрилася перськими килимами, постали величезні люстра і вітрини. Глядачі побачили багато суконь, капелюшків, черевичків, сумочок, парфумів, футлярчиків з губною помадою. Фагот оголо­сив, що фірма обмінює старі сукні та черевики на нові паризькі мо­делі. Руда спокуслива дівуля солодко заспівала малозрозумілі слова: «Герлен, Шанель, Міцуко, Нарсис Нуар…» Фагот запросив глядачок йти на сцену без церемоній. Одна зважилася і пішла на сцену. ВонаІ зняла стару туфлю і приміряла нову, бузкову… Старі черевики було кинуто за штору, туди ж пішла і вона сама, а за секунду повернулася в такій сукні, що увесь партер завмер. Публіку прорвало, звідусіль на сцену посунуло жіноцтво. Жінки ховалися за штору, вдягали нові сукні, викидали старі, розбирали панчохи, черевики… Та ось Фагот оголосив, що крамниця закривається через пізню годину. Гримнуї пістолетний постріл, дзеркала зникли, зникла височенна гора ста рих суконь і взуття, сцена стала порожньою і голою.                                                                                                                                                  і

Тут з ложі №2 пролунав баритон голови Акустичної комісії мос­ковських театрів Аркадія Аполлоновича Семпелярова: «Все ж таки бажано, щоб ви відкрили техніку ваших фокусів, особливо з паперо­вими грішми…»

Фагот розсердився, але погодився на це, коли Семпеляров відпо­вість, де був учора ввечері поважний Аркадій Аполлонович? Цим Фагот дуже засмутив Семпелярова. Відповіла його дружина: «Арка­дій Аполлонович ввечері був на засіданні Акустичної комісії…» Фа­гот заперечив: мадам в омані! Згаданого засідання вчора не було, Ар­кадій Аполлонович їздив на Євлохівську вулицю до акторки Мілиш Андріївни Покобатько і пробув у неї близько чотирьох годин…

Дружина Семпелярова закричала, що давно це підозрювала і те­пер їй все зрозуміло! Вона розмахнулася рожевою парасолькою і вда- | рила чоловіка по голові. «Оце викриття!» — закричав кіт. Він підско­чив до рампи і ревнув: «Сеанс закінчено! Маестро, марш!»

88

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


Диригент, сам не знаючи, що робить, махнув паличкою, і оркестр ндприв неймовірний, ні на що не схожий у своїй розв’язності марш, і ‘цнна раптом спорожніла, і Фагот, і Бегемот розчинилися в повітрі…

Розділ 13 ПОЯВА ГЕРОЯ

Невідомий погрозив Іванові пальцем і прошепотів: «Цссс!» З бал- іиніа заглядав чоловік з бентежними очима, років тридцяти восьми, у білизні і черевиках на босу ногу, на плечах — лікарняний халат.

І шиї здивувався, як той пройшов крізь балконні ґрати із замками. Гість сказав, що поцупив в’язку ключів і може виходити на балкон і іііиндувати сусіда. Іван зацікавився: гість має ключі й не тікає? Той підповів, що не може втекти звідси не тому, що високо, а тому, що т|кати нікуди. Вони сіли розмовляти. Гість спитав, хто є Іван і яка його професія. Іван зізнався: «Поет Бездомний». Почувши це, гість чимусь сказав: «Ох, і не щастить мені!», але тут же вибачився. Іван ппрішив, що незнайомцю не подобаються його вірші. Вони не подоба- /іися тому, що він зовсім ніяких віршів ніколи не читав. Коли незна­йомець почув, що Іван потрапив у лікарню через Понтія Пілата, він попросив Івана розповісти про все.

Іван розповідав і дійшов до того моменту, коли Понтій Пілат у бі- >і ій мантії з кривавим підбоєм вийшов на балкон. Чоловік прошепо­тів: «О, як я вгадав!», а слухаючи опис жахливої смерті Берліоза, чо- іювік вимовив: «Дуже жаль, що на місці Берліоза не було критика Литунського або літератора Лавровича!..» Про Іванове жахливе ста­новище гість сказав: «Ви самі винні. Не можна було так поводити себе її ним. Ви й поплатилися…» Іван запитав, хто це — Він? Гість всміх­нувся: «Учора на Патріарших ставках ви спіткалися з сатаною…»

Іван мало не впав. Цього не могло бути, бо він не існує! «Ви тільки почали його змальовувати, я вже став здогадуватись, із ким ви вчора мили бесіду. Дивуюсь Берліозові! Ну, ви — людина зовсім незайма­нії, але той усе-таки щось читав! Перші ж слова цього професора роз- иіяли усі мої сумніви. Втім, ви… людина неосвічена? Може, й опери

  • •Фауст» не чули?..»

Іван зніяковів, почав белькотати про якусь подорож до санаторію в Нлту. Виявилося, що гість сидить у лікарні також через Понтія Пілата І |)ік тому написав про Пілата роман! «Я — майстер», — гість зробив­ся суворим і вийняв з кишені халата чорну шапочку з вишитою на ній жовтим шовком літерою «М». — Вона своїми руками пошила її мені, — тіісмничо докинув він. Гість не назвав своє прізвище, бо відмовився І під нього, і від усього іншого в житті. Але розповів про свій роман:


89

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


«Життя моє склалося не зовсім звичайно… Історик за освітою, я ще два роки тому працював у одному з московських музеїв, а крім того, займався перекладами… Я знаю п’ять мов, окрім рідної — ангі лійську, французьку, німецьку, латину та грецьку. Ну, трохи ще чи] таю по-італійському…»

Жив історик самотньо, не маючи ні рідні, ні знайомих у Москві. І от якось виграв сто тисяч рублів. Він накупив книжок, покинув свою кімнату на М’ясницькій… і винайняв у забудовника в провулку^ поблизу Арбата дві кімнати в підвалі невеликого будиночка в садку.1 Службу в музеї облишив і почав писати роман про Понтія Пілата.

Оповідач продовжував, сяючи очима: «Яка була золота пора! Окре-І ма квартирка, передпокій, і в ньому раковина з водою, маленькі ві­конця… Навпроти, під парканом, бузок, липа і клен. І в грубці в мене завжди палав вогонь! Настала весна, крізь брудне скло побачив я мо­лоде листя на кущах бузку. Одного разу я відчинив віконця і сидів у другій, зовсім крихітній кімнатці: канапа, а навпроти друга канапа, поміж ними столик, на ньому гарна нічна лампа. А до віконця ближт че книжки, тут маленький письмовий столик, а в першій кімнаті — величезна кімната, чотирнадцять метрів, — книги, книги і грубка.

О,  яка в мене була обстанова! Надзвичайні пахощі бузку! І голова моя ставала легкою від утоми, і Пілат летів до кінця…»

«Біла мантія, чорний підбій!» — вигукнув Іван. «Саме так! Пілаті летів до кінця, до кінця,- і я вже знав, що останніми словами будуть:! «П’ятий прокуратор Іудеї вершник Понтій Пілат». Я виходив на про-] гулянки або обідав в дешевому ресторані на Арбаті…»

Тут очі гостя широко розплющилися. Він зашепотів, дивлячись на місяць: «Вона несла в руках бридкі, тривожні жовті квіти. Біс йогої знає, як їх називають, але вони перші чомусь з’являються в Москві.’ Квіти дуже чітко виглядали на чорному її весняному пальті. Вона нес-І ла жовті квіти! Недобрий колір. Тверською йшли тисячі людей, але побачила вона лише мене одного і подивилася не те що бентежно, а якось навіть болісно. І мене вразила не так її врода, як надзвичайна,« ніким не бачена самотність в очах!

Корячись цьому жовтому гаслу, я пішов її слідами. Ми йшли кри-І вим, брудним провулком безмовно, я з одного боку, вона — з другого. І Мені здавалося, що з нею необхідно говорити, і думав, що не вимов-1 лю й слова, й вона піде, і ніколи більше я її не побачу.

Несподівано заговорила вона: «Подобаються вам мої квіти?» Я за-1 пам ятав її голос, низький, але зі зривами… «Ні…» Виявилося, що не-1 знайомка любить квіти, але не ці. Вона любила троянди… Всміхнув-1 шись якось провинно, вона кинула квіти у рів. Та я все-таки підняв їх і І 90

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


и І юстяг їй, але вона з осміхом відштовхнула квіти, і я сам поніс їх у ру­ки х. Далі… Кохання вискочило перед нами, як вбивця в провулкові, й ■разило нас обох — як блискавка, як фінський ніж! Вона казала, що з ж<жтими квітами в руках вона вийшла в той день, для того щоб я її на­решті знайшов… Ми розмовляли так, неначе були знайомі сто років… І Ігндовзі вона стала моєю таємною дружиною. Вона приходила щоден­ні >, я чекав на неї з самого ранку — сідав до вікна і слухав, чи не стукне і шртка… Ми знали, що це доля зіштовхнула нас на розі Тверської та того провулка і що створені ми одне для одного навіки…»

Іван слухав свого гостя, який говорив і говорив…

…Коли скінчилися грози і настало літо, у вазі в кімнаті з’явили- і*п любі обом троянди. Той, хто називав себе майстром, працював над і’іішм романом, і цей роман поглинув і незнайомку.

…Вона без кінця перечитувала написане, аперечитавши, сідала шити шапочку для нього. Вона віщувала славу, підганяла його і саме тоді по- чплп називати майстром. Вона нетерпляче чекала обіцяних останніх і- Н і в про п’ятого прокуратора Іудеї, співуче і голосно повторювала окре- м і фрази, які їй подобалися, казала, що в цьому романі — її життя.

Роман було дописано в серпні. «І я вийшов у життя, тримаючи Пито в руках, і тоді моє життя дійшло до краю. Тепер, коли загибель мил довершена, згадую про нього з жахом! Так, він надзвичайно вра­нці* мене, ох, як вразив!» — шепотів гість.

«Хто?» — ледве чутно промовив Іван. «Редактор! Він прочитав, і їм питання його видалися мені божевільними: хто я такий та звідки ■-швея, чи давно пишу і чому про мене нічого не чув, навіть запитав, І то мене надоумив писати на таку дивну тему? Я спитав, чи буде він лрукувати роман? Редактор мимрив, що сам вирішити не може, що з піором повинні познайомитися інші члени редакційної колегії, кри­тики Латунський та Аріман і літератор Мстислав Лаврович. Він ска- ііпн прийти через два тижні.

… Мене зустріла якась дівчина зі скошеними до носа від брехні очи- мп. Вона сказала, що редакція забезпечена матеріалами на два роки

■                  ииред і що тому питання про публікацію мого роману «відпадає».

Після того пам’ятаю дуже мало. Опалі червоні пелюстки на руко­пису та очі моєї коханої…»

Розповідь Іванового гостя ставала дедалі плутанішою, наповнюва­лися недомовками. Він казав про навкісний дощ і відчай у підвалі…

Далі сталося щось несподіване і дивовижне. Якось герой розгор­нув газету і побачив статтю критика Арімана, яка називалася «Ви­писка ворогів», де Аріман попереджав усіх і кожного, що він, тоб- і*іі герой, зробив спробу надрукувати апологію Ісуса Христа… Через


91

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


день у іншій газеті за підписом Мстислава Лавровича вийшла дру­га стаття, де автор пропонував ударити, і добряче, по пілатчині і по тому богомазові, який намагався її надрукувати. У третій було дві статті: одна — Латунського, а друга — підписана літерами «М. 3.». Називалася стаття Латунського «Войовничий старообрядець».

Він так захопився читанням статей про себе, що не помітив, яв вона постала перед ним з мокрою парасолькою і газетами в руках Очі її палали, та руки були холодні. Вона кинулася цілувати май стра, потім хрипко сказала, що отруїть Латунського…

Настали безрадісні осінні дні, невдача з романом неначе вийняла з майстра частину душі. З ним щось сталося: було тоскно, з’явились якісь передчуття…

Статті не припинялися. Що більше їх з’являлося, то більше змі­нювалося ставлення до них. Другою стадією був подив. Він бачиь щось винятково фальшиве у кожному рядку… Настала третя ста­дія страху… перед іншими речами, що не стосувалися до рома­ну… Він почав боятися темряви. Це було вже психічне захворюван] ня. Коли він засинав, то відчував, що якийсь холодний спрут стискає серце. Спати доводилося зі світлом. Кохана його також змінилася — схудла і зблідла, перестала сміятися і все благала простити її за те! що порадила друкувати уривок. Вона хотіла, щоб він виїхав на пів­день, до Чорного моря… Він витяг усі свої гроші і віддав їй — ніби на квиток, сказав, що боїться злодіїв, просив зберегти гроші до від’їзду. Вона взяла їх, цілувала його, казала, що їй легше було б вмерти, ніж покинути його в такому стані, але на неї чекають…

…Це було надвечір, у середині жовтня. Вона пішла, майстер за снув. Прокинувся від того, що спрут близько… Він скрикнув, хоті> бігти… дістався до грубки й розпалив в ній дрова. ЗКар почав опалюї вати його обличчя та руки, він кликав кохану…

Але ніхто не йшов. У грубці палав вогонь, у вікна стукав дощ. Тод) дійшло до кінця. Майстер почав палити рукописи, але це важко роби ти, бо списаний папір горить неохоче… Слова тріпотіли перед очима і зникали, коли папір чорнів… У вікно хтось почав дряпатись. Це буль вона. Побачивши погорілі рукописи, вона стала вихоплювати з грубки

і  кидати на підлогу останнє, що там залишалося, — останній стос…

«Я зненавидів цей роман, і я боюся. Я хворий. Мені страшно…» — казав майстер. Вона відповіла: «Боже, який ти хворий. Але я поря тую тебе, порятую…»

Він бачив її запухлі від сліз очі, відчував, як її холодні руки гла-І дять його по голові… «Я тебе вилікую… — казала вона, — ти відно­виш його. Чому, чому я не залишила у себе хоча б один примірник!..» 92

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита

 

Ііішп збирала і розправляла обгорілі сторінки — якийсь розділ з се- Iшдини роману, акуратно склала аркуші, загорнула їх у папір, пе- рші’язала стрічкою. Потім вона пішла, сказавши: «Я гину разом з то- Оою. Вранці я буду в тебе… Не бійся. Потерпи кілька годин…»

І І,е й були останні її слова в житті майстра… За чверть години у ((иго вікно постукали… «Бідна жінка… — казав майстер.— Та у мене « мпдія, що вона забула мене… Я невиліковний. Коли Стравінський ям же, що поверне мене до життя, я йому не вірю… Четвертий місяць я і ут. І, знаєте, дійшов переконання, що тут дуже і дуже непогано…»

Іван слухав, як зачарований. А потім запитав: «Що ж сталося її ІІонтієм Пілатом?» Та гість відмовився відповідати, бо не міг без і*»• що згадувати свій роман… Потім він пішов.

І Іізніше за всіх стишився Іван, коли над річкою вже світало. Піс- м и ліків, які вгамували його тіло, настав спокій, голову обвивала теп- ііим вітерцем дрімота. Іван заснув, останнє, що він чув, було щебе­ні и іія птахів. Йому наснилося, що сонце вже хилилося над Лисою І орию, і було цю гору оточено у дві лави…

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.