СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

МИХАЙЛО ОПАНАСОВИЧ БУЛГАКОВ — МАЙСТЕР І МАРГАРИТА. Частина перша. Розділ 14-18

Розділ 14 СЛАВА ПІВНЕВІ!

И Римського не витримали нерви. Він сидів за столом і дивився на митові червінці. Публіка вже покидала Вар’єте. Раптом він почув трелі мі ліцейських свистків і зрозумів, що це пов’язане з сеансом магії. Він іиіґшчив на тротуарі внизу даму в сорочці і панталонах бузкового кольо­ру На голові в дами був капелюшок, у руках — парасолька. Дама пори- инлпся кудись бігти. Юрба реготала, а пан біля неї здирав із себе літнє мп и і,то, та від хвилювання не міг цього зробити. Інша дама в рожевій бі- •іП’іііі намагалася заховатися в під’їзді, бідна жертва паскудного Фаго­ти мріяла провалитися під землю! Веселі молодики в кепках реготали…

Римський відскочив від вікна, посидів за столом. За вікном стало І’ихо, треба було діяти, відповідати за те, що сталося, вигороджува-

i  и себе… Двічі директор клав руку на телефон і відсмикував її. Та от тім апарат задзеленчав. Тихий розпусливий голос у слухавці шеп­ну»: «Не дзвони, Римський, нікуди…»

Римський озирнувся. Крізь вікно він побачив місяць, від якого пройнявся страхом. Він підвівся і прислухався до тиші в театрі… і від- чу п непереборний страх від того, що зараз доведеться йти одному по­рі шсніми коридорами. Римський мало не закричав від страху… та две­рі иідчинилися і зайшов Варенуха. Римський впав у крісло. Варенуха р< і: і повів, що Лиходєєва знайшли в корчмі у Пушкіні! Він напоїв пуш-

ii Міського телеграфіста, і почали вони надсилати телеграми «з Ялти».

 

93

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита

 

Зараз Лиходєєв у витверезнику! Варенуха розповів про цілий ланцюг лиходєєвих хамств і неподобств: танець в обіймах з телеграфістом, го нитву за якимись громадянками, розкидання цибулі і розбиття вісьмом пляшок вина у «Ялті»… Тут Римський зрозумів: для Стьопи це булЛ занадто… Варенуха брехав! Він не їздив у Пушкіно, і Стьопи у Пуп1 кіно також не було! То до чого це все? Фіндиректор відчув небезпеку і Г натис на ґудзик дзвоника… але замість дзеленчання панувала тиша.Я У очах Варенухи спалахнув лихий вогонь… Римський побачив, що в І нього немає… тіні! Він зойкнув. «Додумався, проклятущий!» — Варен1ха злодійкувато озирнувся, підскочив до дверей і замкнув замок. Фіг директор глянув у вікно і зомлів: він побачив там обличчя голої дівулі яка намагалася влізти до кімнати… Рука її була вкрита трупною зелені ню. Покійниця ступила на підвіконня… Римський зрозумів, що це загі» бель. Та в цей час з саду долетів радісний крик півня. Із третім його крив ком руда покійниця зникла. Слідом за нею виплив у вікно Варенуха* Посивілий Римський вислизнув у двері. Він кинувся до машині з червоним вогником і поїхав на Ленінградський вокзал… За п’ятЛ хвилин з-під скляного шатра вокзалу зник кур’єрський поїзд, а ра| зом з ним і Римський.

Розділ 15 СОН НИКАНОРА ІВАНОВИЧА

Неважко здогадатися, що товстун з багряним обличчям, якого по містили у клініку, був Никанор Іванович Босий. Від того, що з ним) трапилося, залишилося мало чого. Пригадувалися якісь запитання.., Запитували: «Ви Никанор Іванович Босий, голова будкому номер триста два-біс по Садовій?» Він відповідав: «Я Никанор! Але який же й голова? Якби ж то я голова, то мусив зметикувати, що він нечиста силі?’ Пенсне надтріснуте… весь у дранті. Це не перекладач для чужоземця Це Коров єв! У квартирі №50 засів! Його негайно треба виловити!..»

Потім запитали: «Звідки валюту взяв?» Никанор Іванович тільки хрестився, в руках ніколи не тримав! Нашими — брав! А валюти не брав! Він потроху втихомирився, тільки молився і схлипував.

З’їздили на Садову, в квартирі №50 побували, але нікого не знаі йшли. Ввечері хворого відправили до клініки Стравінського. Там йому щось вприснули, і опівночі Никанор Іванович заснув. На ньогсЦ найшло сновидіння: його ввели крізь лаковані двері під урочисті зву ки сурм. Бас з неба сказав: «Здайте валюту, Никаноре Івановичу!..» І Потім Босий опинився у театральній залі з завісою, усіяною зобрав женнями десяток. Усі сиділи просто на паркеті. Якийсь артист вий-|| шов назустріч. Він всміхався. «Невже вам цікаво і не обридло?..» —

94

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита

 

им питав він у публіки і весело оголосив: «Отже, наступний номер програми Никанор Іванович Босий, голова будинкового комітету, «фідувач дієтичної їдальні. Просимо! Покажіть нам приклад, здай­те иплюту!» Стало тихо. Босий став Богом присягатися, та його пере­гнали крики обурення. Ведучий програми співчутливо сказав: «Але нідки взялися чотириста доларів у вашій квартирі, де мешкаєте і іліжи ви і ваша дружина?» Босий тільки руками розводив: «Нечис­ті сила, картатий перекладач підкинув!» Ні, відповіли йому: дитину, ініонімний лист, прокламацію, пекельну машину — можна підкину- і п… «Але немає ідіотів, які підкидали б чотириста доларів. Засмути- >п ни мене, Никаноре Івановичу! Ідіть на місце!» — артист покалатав ц;мюником і оголосив: «Антракт, негідники!»Потім Никанору Івановичу знову наснилася ця зала, на стінах її червоним світлом горіли слова: «Здавайте валюту!» На сцену запро­сили якогось Сергія Герардовича Дунчиля. До нього звернулися з мпказом здати валюту і діаманти, навіть у дружини запитували: де пил юта? Та оскільки валюта була вже здана, Сергія Герардовича від­пустили з театру… Той вже полегшено зітхнув і пішов, та… «Одну к иилиночку!» зупинив Дунчиля конферансьє. «Дозвольте показа­ні ще один номер!» — і плеснув у долоні. З’явилася юна красуня у пильній сукні з золотою тацею у руках, на якій лежала пачка грошей І діамантове кольє.

«Вісімнадцять тисяч доларів і кольє на сорок тисяч золотом пере­копував Сергій Герардович у місті Харкові на квартирі своєї коханки Іди Геркуланівни Ворс, котру ми бачимо перед собою. Це вона допо­могла нам знайти такі неоціненні скарби!» — конферансьє звернувся ції Дунчиля: «А ви — прихований жадібний глитай, облудник і бре- к у и! В його особі перед вами виступив типовий осел! Зберігати в себе ішлюту — безглуздя, бо використати її ніхто не може! Чого бракувало цьому Дунчилю? В нього гарна платня, чудове помешкання… А на­жив собі таку халепу! Отож хто здає валюту? Нема охочих? У тако­му разі наступний номер програми артист Куролєсов Сава Потапович м и конає уривки зі “Скупого лицаря” поета Пушкіна…» .

Куролєсов розповів, що дуже любить гроші, навіть з бідолашної удови, яка стояла перед ним на колінах, узяв їх… Никанор Івано- мич віршів Пушкіна не читав, хоча по кілька разів на день повторю- ипн: «За квартиру Пушкін платитиме?», «Лампочку на сходах Пуш- і> ін викрутив? »… Слухаючи твір Пушкіна, він уявляв собі бідолашну жінку і думав, який гидкий тип цей Куролєсов! В кінці Куролєсов номер лихою смертю, прокричавши: «Ключі! Ключі мої!» Померши, \фОЛЄСОВ підвівся і пішов собі під оплески. Конферансьє супрово­

 

95

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита

 

див його думками про згубну силу золота та попередженнями, що і в ним станеться щось подібне, якщо він не здасть валюти!…«Я здам…» — на сцені опинився білявенький чоловічок на прізви-І ще Канавкін і зізнався, що переховує валюту в тітки, у її льоху, в ко­робці… «Нема в мене! Нема!» — кричав Никанор Іванович…

Розтанув сон, театр розпався. Він побачив свою кімнату в лікарніЯ двох людей у білих халатах… «Що ж це таке», — гірко казав Ника-Г нор Іванович, поки йому робили заштрик. «Нема в мене! Хай Пушкі- їм здає валюту!..»

…Збентежена лікарня засинала. Пізніше за всіх заснув Іван. Йом наснилося, що сонце вже хилилося над Лисою Горою, і було цю горш оточено у дві лави…

Розділ 16 СТРАТА

Сонце вже хилилося над Лисою Горою, і було цю гору оточено у дві лави.

Та кавалерійська колона, яку бачив прокуратор опівдні, вийшла де Хевронської брами. Шлях для неї вже було наготовано… Загін, йд\ риссю та збиваючи до неба білі стовпи куряви, вийшов на перепуття,, сходилися дві дороги: південна, що вела до Віфлеєма, і північно-захі, на — до Яффи. Вершники полетіли північно-західною дорогою, обігна ши другу когорту Блискавичного легіону і першими підійшли до підні> жя Лисої Гори. Спішилися. Солдати оперезали все підніжжя пагорба залишивши вільним лише один узвіз на нього з боку Яффської дороги!

Через деякий час до пагорба прийшла друга когорта, піднялас/ ярусом вище і обручем увінчала гору. Насамкінець підійшла когорта^ Марка Щуролупа — двома лавами вздовж дороги. Між ними, під охс роною таємної сторожі, їхали в повозі троє засуджених з білими доші ками на шиях, на кожній з яких був напис «розбійник і заколотник» двома мовами — арамейською та грецькою. За цим возом котилися! інші, з свіжостесаними стовпами з поперечинами, мотуззям, лопата« ми, відрами і сокирами. Тут було шестеро катів. За ними верхи їхад кентуріон Марк, командир храмової сторожі Єршалаїма, і той самі чоловік у каптурі, з яким Пілат мав побіжне побачення у палаці.

За процесію вже сунуло близько двох тисяч цікавих, які не побо­ялися пекельної спеки і прагли бути присутніми на захопливому ви­довищі… Під тонкі вигуки кликунів процесія заповзла на Лису Гору. Юрба могла бачити страту Крізь нещільну лаву піхотинців.

Сонце вже хилилося над Лисою Горою, спека ще була нестерпна,! і вояки в обох кордонах потерпали від неї, страшенно знудились і в ]

96

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита

 

душі кляли трьох розбійників, щиро бажали їм якнайшвидшого ско­пу… Побоювання прокуратора, що під час страти можуть статися за­ворушення, не справдилися. І коли почалася четверта година страти, поміж двома кордонами, верхньою піхотою і кавалерією біля підніж­жя, не залишилося жодної людини. Сонце спалило юрбу і погнало її у Сршалаїм… Тільки один чоловік там був, його не всі могли бачити, іхі він був на північному схилі, під фіговим деревцем, — єдиний гля­дач, а не учасник страти… Він то зітхав, розкриваючи свій талліф, то ініодив до неба очі, він бачив трьох шулік у вишині, які прилетіли у передчутті близького бенкету, то безнадійно дивився у жовту землю І бачив на ній напівзотлілий собачий череп та метких ящірок. «Який м глупак! Безмізка баба, боягуз! Падло я, а не людина!», — бубонів пін і дряпав собі нігтями груди, змовкав, оживлювався, хапався то за ніж, захований під талліфом, то за сувій пергаменту, який лежав пе­ред ним на камені поряд з паличкою і пляшечкою туші.На цьому пергаменті вже було накреслено записи: «Спливають хнилини, і я, Левій Матвій, перебуваю на Лисій Горі, а смерті все нема!..» І далі: «Сонце хилиться, а смерті немає». Потім Левій Мат- ііій записав гострою паличкою: «Боже! За що ти прогнівився на ньо­го? Пошли йому смерть…»

Левій був у відчаї, бо звинувачував себе у тому, що сталося з Іє- шуа, в тій важкій помилці, якої він, Левій, на його власну думку, припустився. Навіщо, навіщо він відпустив Ієшуа самого! Увечері Матвій не зміг йти до Єршалаїма — якась нагла й страшна хвороба нразила його. Його тіпало, нутро наповнилося вогнем, він цокотів зу- Гтми і щохвилини просив пити. Хворий прокачався до світанку п’ят­ниці, коли хвороба так само несподівано відпустила Левія. Занепоко- гний лихим передчуттям, він рушив до Єршалаїма і там, у натовпі, почув, як прокуратор оголошував вирок…

Коли приречених повезли на гору, Левій Матвій біг уздовж ше­ренги… Сяйнула проста й геніальна думка: можна було зловчитися, точно вивірити рухи, проскочити між двома легіонерами, добігти до поза і вискочити на нього. Тоді Ієшуа буде позбавлений від мук. Од­нієї миті досить, щоб ударити Ієшуа ножем у спину, гукнувши йому: Лєшуа! Я вивільняю тебе і відхожу разом з тобою! Я, Матвій, твій вір­ний і єдиний учень!»

Але в Левія не було з собою ножа і жодної монети грошей. Лю­туючи на самого себе, Левій виборсався із юрби і побіг до міської брами, … побачив ліворуч розчинені дві крамнички, де продавали хліб. Левій повільно зайшов до однієї, привітав господиню, попро­сив її зняти з полиці горішній коровай, а коли та обернулася, мовчки

97

 

МИ ХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита

 

ДК° схопив 3прилавка вигостреного, як бритва, довгого хлібно­го ножа і одразу кинувся з крамнички геть…На Яффській дорозі процесії не було видно. Він побіг. Час від часді йому доводилося падати просто в порох і лежати непорушно, щоб від

Коли спливла четверта година страти, муки Левія досягли най більшої сили, і він знавіснів: він проклинав себе, викрикуючи бе глузді слова, гарчав і плювався, паплюжив своїх батька і матір як|| привели на світ глупака. Бачачи, що прокльони й лайка нічого н^З ь, він стис сухі кулаки, здійняв їх до неба і зажадав у Бога негай ого чуда. Він вимагав, щоби Бог тієї миті послав Ієшуа смерть.

. РозтУли®піи очі, він пересвідчився, що на пагорбі нічого не пепе мінилося. Левій заволав: «Проклинаю тебе, Боже! Ти глухий! Якби ти не ув глухим, ти почув би мене і вбив його одразу ж1 »

3амРЗившись, Левій чекав вогню, що впаде з неба і знищі його самого. Такого не сталося… Він кричав про свою цілковиту зне-1 РУ і про те, що є інші боги та інші релігії. «Я помилявся! Ти бог зла! і душаГ.7°ГУТН1И ПР°клинаю -бе, боже розбійників, їх патрон

Щось війнуло в обличчя колишньому збирачеві податків, щось за-

щГвсе7с0в^Ь0Г0 ПІД Н°/аМИВІЙНУД0 Р-. і ^ді Левій побачив. ГнилппГг Т° В1Д И0Г0 ПР°КЛЬ0НІВ> ™ то від чого іншого, пере- чооГТьп Є ЩЄЗЛ°’ НЄДІЙШОВШИ до М°РЯ> в якому тонуло щове- хмаоа КпяТ ^ 3аХ°ДУ піДіймалася застрашливо і невпинно грозова хмара. Краї хмари вже скипали білою піною, чорне димне черево від- свічувале жовтим. Хмар. гур,ала, і , чае від чвсу

вогненні шнури, летіли курні стовпи.                                                    ьалювалисн

Дивлячись на вогняні нитки, які краяли хмару, Левій почав про-

спіТши?з / СТ0ВП ІЄШУа ВДаРИЛа блискавка>1 ДУ“ав. Що безглуздо по­спішив з прокльонами: тепер Бог не послухає його.

Звернувши погляд на вершину пагорба, Левій прикипів очима до того місця, де стояв кавалерійський полк, і побачив значні змГни! Полк збирався рушати. Левій розгледів убрану в багряну військову хламиду постать, яка сходила угору до місця страти. Від передчутті радісного кінця а: їлося серце колишнього збирача податків. Щу- ролуп, гидливо косуючи на брудне ганчір’я, що лежало на землі біля стовпів 1 недавно було одягом злочинців, від якого відмовилися кати відкликав двох і наказав: «За мною!»                                                                                                                                       Ка™’

Підвішений на стовпі Гестас під кінець третьої години катувань

втратив розум від мух та сонця і тепер тихо співав щось про вино-

98

 

МИХАЙЛО БУЛГАКО В. Майстер і Маргарита

 

град. Дісмас на другому стовпі мучився більше, він хитався часто й ипвпинно… Щасливішим за цих двох був Ієшуа. У першу ж годину пін почав втрачати притомність, а згодом поринув у забуття. Мухи та і’пдзі через це повністю обліпили його.Один із катів узяв списа, другий приніс до стовпа відро і губку. Пер­тий кат підняв списа і вдарив ним спочатку по одній, а потім по другій руці Ієшуа, що були витягнуті і прикручені до поперечного бруса стов­пі», провів списом по животі і сказав: «Га-Ноцрі! Пий!» Просякнута подою губка на кінці списа піднеслася до губ Ієшуа. Радістю сяйнуло тому в очах, він припав до губки і жадібно почав усмоктувати вологу.

З сусіднього стовпа линув голос Дісмаса: «Несправедливо! Я та­кий самий розбійник, як він!» Ієшуа відірвався від губки і хрипко по­просив ката: «Дай попити йому…»

…Темнішало. Хмара затопила вже півнеба, прямуючи на Єршала- )м. Зблиснуло і загримало над самісіньким пагорбом. Кат зняв губку зі списа: «Слав великодушного ігемона!» —врочисто шепнув він і легень­ко штрикнув Ієшуа в серце. Той здригнувся, прошепотів: «Ігемон…»

Кров заструменіла в нього по животу, і голова його обвисла. Вдру- іч) ударив грім, кат уже напував Дісмаса і з такими самими словами «Слав ігемона!» забив його. Збожеволілий Гестас перелякано скрик­нув…. Через кілька секунд обвисло і його тіло…

Зайшла напівтемрява, блискавки пропорювали чорне небо. З ньо­го раптом пирснуло вогнем, і крик кентуріона: «Знімай кордон!» — потонув у гуркоті. Щасливі вояки кинулися бігти з пагорба, надяга- ючи шоломи.

Темрява вкрила Єршалаїм.

Злива почалася раптово. Вона ринула так страшно, що коли вояки бігли вниз, їм навздогін вже мчали вируючі потоки… За кілька хви­лин на пагорбі у паруючому вариві грози, води й вогню лишився тіль­ки один чоловік. Розмахуючи недарма вкраденим ножем, зриваючись нп слизьких виступах, часом повзучи навколішках, він поривався до стовпів. Діставшись до них, уже по литки в воді, він припав до ніг Іє- іпуа, перерізав мотузки на гомілках, піднявся на нижню переклади­ну, обняв Ієшуа і вивільнив руки від горішніх зав’язок. Голе мокре тіло Ієшуа впало на Левія і повалило його на землю. Левій перерізав мотуззя на інших стовпах, і ще два тіла обвалилися на землю.

Минуло кілька хвилин, і на вершині пагорба залишилися тільки ці два тіла і три спорожнілі стовпи. Вода била і повертала мерців… Ні Левія, ні тіла Ієшуа на пагорбі в той час вже не було.

 

99

 

МИХАЙЛО__ БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита

 

Розділ 17 НЕСПОКІЙНИЙ ДЕНЬ

Уранці в п ятницю, наступного після проклятого сеансу дня, усі наявні службовці Вар’єте — бухгалтер Василь Степанович Ласточ- кш, два рахівники, три друкарки, обидві касирки, кур’єри, капель динери і прибиральниці не працювали, а сиділи на підвіконнях ві кон, які виходили на Садову, і дивилися на те, що діється під стіною Нар є те. Там тулилася багатотисячна черга, у якій обговорювали вчо­рашній небачений сеанс чорної магії. На десяту годину ранку черга охочих взяти квитки розбухла, тому швидко було вислано піші і ків ні загони міліції для її впорядкування.

Всередині Вар’єте теж було вельми негаразд. З ранку почали дзво­нити телефони в кабінетах Лиходєєва, Римського, в бухгалтерії, в касі, в кабінеті Варенухи. Спочатку щось відповідали, згодом зовсім перестали відповідати, бо ніхто не знав, де Лиходєєв, де Варенуха, де Римський, тож відповісти було нічого.

Десь після десятої увірвалася мадам Римська. Вона ридала і за­ламувала руки, не знаючи, куди зник її чоловік. О пів на одинадця­ту з явилася міліція. Довелося зізнаватися в тому, що адміністрація Вар єте, в особі директора, фіндиректора і адміністратора, зникла і невідомо де перебуває, що конферансьє після вчорашнього сеансу відвезли до психіатричної лікарні…

Мадам Римську відправили додому. В будинку Вар’єте з’явилися слідчі з собакою. Говорили, що цей пес — не хто інший, як славет­ний Бубновии Туз. Пес вбіг до кабінету фіндиректора, загарчав, ліг на живіт і з тужним і водночас лютим виразом очей поповз до розби­того вікна. Переборовши свій страх, він раптом скочив на підвіконня

і,  задравши гостру морду догори, дико і люто завив…

Пса вивели з кабінету і пустили у вестибюль, звідти він вийшов

через параднии вхід і привів до таксомоторної стоянки. Коло неї він слід загубив.

Слідство розташувалося в кабінеті Варенухи, куди по черзі ви­кликали службовців. З’ясувалося, що зникли всі афіші, не знайшли жодних слідів угоди, не могли згадати навіть прізвища мага.

— Во… Наче Воланд… Можливо, Фаланд…

Виходило щось несусвітне: пропало усе керівництво адміністра­ції, вчора був дивацький скандальний сеанс, а за чиєю намовою — невідомо.

Бухгалтеру Василю Степановичу належало терміново виконати два завдання: здати звіт про вчорашні події та здати вчорашній виторг —

1        711 рублів. Він попрямував до стоянки таксі. Тільки-но шофери 100

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита

 

і рі.ох машин побачили пасажира, усі троє з-під носа від’їхали гіорож- ииком. Вражений, бухгалтер довго думав, що б то воно означало.Хвилини за три прикотила порожня машина, і обличчя шофера одразу перекосилося, тільки-но він угледів клієнта. Василь Степано- тіч запитав, чи вільна машина: Шофер злостиво всміхнувся і попро- іні» показати гроші, мовляв, клієнти усі дають червінці, які пізніше перетворюються на папірці з нарзанової пляшки. Все тому, що вчора и цьому Вар’єте якийсь гадина-фокусник сеанс з червінцями зробив!

Приїхавши куди треба, розплатившись, бухгалтер попрямував до кабінету завідувача і зрозумів, що прийшов невчасно. «Нема, нема, нема, любі мої!» — кричала кур’єрша з виряченими очима. «Піджак і штани тут, а в піджаку нічого нема!»

Через зачинені двері кабінету долинав грізний голос голови ко­місії. Поруч у шкіряному кріслі, закинувши голову на його спинку, ридала особиста секретарка Прохора Петровича — красуня Анна Рі- чмрдівна. «Слава Богу! Знайшовся хоч один сміливець! Усі порозбіга­лись, усі відступились!» — сказала вона.

Опинившись у кабінеті, бухгалтер здивовано випустив з рук порт­фель, а всі його думки пішли шкереберть…

За величезним письмовим столом сидів порожній костюм і сухим пором водив по аркушу. Костюм був при краватці, але над коміром не було ні шиї, ні голови, так само, як з манжетів не виглядали кис­ті рук. Почувши, що хтось зайшов, костюм відкинувсь у кріслі, а над комірцем пролунав голос Прохора Петровича: «У чому справа? Адже на дверях написано, що я не приймаю…» Секретарка з відчаєм пока­зала на все це: «Ви бачите? Нема його! Нема! Я завжди, завжди зу­пиняла його, коли він сипав чортами! От і досипався! І пише, пише, пише! Збожеволіти можна! У телефон говорить! Костюм!»

Бухгалтер тілько стояв і трясся. Але доля тут його врятувала. До гекретарської ввійшли двоє міліціонерів. Бухгалтер миттю вискочив і;і секретарської і за хвилину опинився на чистому повітрі. Після того Ііасиль Степанович вирішив побувати у філії, що розташовувалася у Иаганьківському провулку в облупленій від часу віллі в глибині двору.

Декілька відвідувачів стояли, заціпенівши, і дивилися на дівчи­ну, що, плачучи, сиділа за столиком, заваленим літературою на про­даж. Поплакавши, дівчина раптом здригнулася, скрикнула: «От зно- ну!» — і несподівано заспівала тремтливим сопрано: «Море славетне священний Байкал…» Кур’єр заспівав негучним тьмяним барито­ном: «Славне судно, омулевая бочка!..» Сльози текли по обличчю ді- нчини, рот розкривався сам собою: «Молодець ось недалечко!..»

Парадні двері розчинились, в них з’явився громадянин у літньо-

 

101

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ.Майстер і Маргарита

 

» » » 1 му пальто, з-під якого стирчали поли білого халата, а за ним міліці

онер. Дівчина істерично просила захистити її від нестримного співу! Секретар філії припустив, що це випадок масового гіпнозу… і, не до­кінчивши фрази, раптом заспівав тенором: «Шилка і Нерчинськ…»

Лікар дав усім валер’янки, а Василь Степанович запитав, чи не за­ходив вчора до них чорний кіт?.. » Який там кіт? — з люттю закрича­ла дівиця. — Осел у нас у філії сидить, осел!»

…Через чверть години до ґратованої огорожі під’їхали три ванта-і жівки, і на них повантажився весь склад філії на чолі з завідувачем.’ Усіх відвезли в клініку професора Стравінського.

Бухгалтер дістався до фінвидовищного сектора, сунув голову у ві ­конечко з написом: «Прийом сум» і ввічливо попросив прибутковий ордерок: «Хочу здати суму. Я з Вар’єте». Службовець запитав, чи ба­гато він здаватиме грошей. «Двадцять одна тисяча сімсот одинадцять рублів…» «Ого!» — іронічно відповів службовець і простягнув бухгал­терові зелений аркушик. Той заповнив форму і почав розв’язувати та- сьомку на пакунку. Перед очима зарябіли іноземні гроші — канадські долари, англійські фунти, голландські гульдени, латвійські лати, ес тонські крони… і почувсь крик: «Ось він, один з тих штукарів з Вар’єте!»

Василя Степановича заарештували.

Розділ 18 НЕВДАТНІ ВІЗИТЕРИ

У той самий час, коли бухгалтер нісся у таксі, щоб побачити са­мописний костюм, з вагона №9 київського потяга, який прибув де Москви, вийшов… дядечко покійного Берліоза, Максиміліан Андрі- І йович Поплавський. Він тільки-но отримав телеграму такого змісту: і «Мене щойно зарізало трамваєм на Патріарших. Похорон п’ятницю, ‘ три години дня. Приїзди. Берліоз».

Така телеграма здатна загнати в глухий кут. Раз людина телегра- : фує, що її зарізало, то, очевидно, що її зарізало не на смерть. Але до | чого ж тоді похорон?.. Слово «мене», без сумніву, потрапило сюди з іншої телеграми замість слова «Берліоз». З таким виправленням зміст ставав яснішим, але, безперечно, трагічним.

Йому було шкода жінчиного небожа, який загинув у розквіті літ. Але ) як людина практична, він розумів, що якоїсь особливої потреби в його і присутності на похороні немає. Та… квартира в Москві! Це серйозно.

Треба було зуміти успадкувати квартиру небожа на Садовій, це було ] складно, але необхідно було за всяку ціну перебороти складнощі.

У п ятницю серед дня Максиміліан Андрійович увійшов у двері і управління будинку №302-біс. «Чи можу я бачити голову правлін- ^

102

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита

 

•ні? Він у себе на квартирі? А коли він буде?» Йому відповіли якось іичіиразно, нерозбірливо.«Ага! Але ж хто-небудь є в правлінні?» «Я…» — слабким голосом нідгукнувся чоловік. Берліозів дядечко відрекомендувався як єди­нії« спадкоємець покійного Берліоза, що має обов’язком опікувати-

I и спадщиною, яка міститься в квартирі номер п’ятдесят…

Цієї миті до кімнати зайшов якийсь громадянин. Чоловік за сто­пим зблід. «Член правління П’ятнажко?..» «Я…» Громадянин щось прошепотів, і обидва вийшли з кімнати. Поплавський залишився him у порожній кімнаті правління. «Ото халепа! І треба ж було, щоб їх одразу всіх…» і поспішив у квартиру №50.

…Його здивувало те, що він не побачив, хто йому відчинив: у пе­редпокої нікого не було, крім величезного чорного кота, який сидів на і’гільці. Максимиліан Андрійович кахикнув. Двері розчинилися, і до передпокою увійшов Коров’єв. «Моє прізвище Поплавський. Я дово­джуся дядечком… покійному Берліозові…» — проказав Максиміліан Лмдрійович. Коров’єв вихопив з кишені брудну хусточку і заплакав.

  • • Ніс же, як же! Тільки-но глипнув на вас, здогадався, що це ви! Горе nit о, га?» «Трамваєм задавило?» — пошепки запитав Поплавський.
  • • Начисто! Я був свідком. Вірите — раз! Голова — геть! Права нога

к руп, надвоє! Ліва — хруп, надвоє! Ось до чого ці трамваї доводять!.. Ні, м и<> можу більше! Піду, вип’ю триста крапель ефірної валер’янки!..»

Максиміліан Андрійович запитав, чи це він давав телеграму. Але ІСпіюв’єв показав пальцем на кота… Той зіскочив зі стільця, став на ішдні лапи, взявся в боки: «Ну, я дав телеграму. Далі що? Я, здаєть- I’ и. людською мовою питаю… — суворо сказав кіт, — далі що? »

І Іоплавський не дав жодної відповіді…

«Паспорт!» — крикнув кіт і простяг руку. Поплавський вихо-

II                 її и з кишені паспорт. Кіт начепив окуляри: «Яким відділком вида­ми документ?..» Берліозів дядечко не відповів. «…Чотириста дванад­цятим…» — відповів собі кіт, гортаючи паспорт. «А я, приміром, не иидпв би такому, як ви! Ні за що не видав би! Ваша присутність на по­хороні відміняється! їдьте додому! — і запросив: — Азазелло!»

Ііибіг маленький кульгавий чоловічок у чорному трико, з ножем, її пільмом на лівому оці. «Випроводь!» — наказав кіт. Кульгавий узяв иплізку і вивів Берліозового дядечка на майданчик сходів…

І Іажаханий Поплавський побачив нижче на сходах малесенького чоловічка у літах, із зажуреним обличчям у твердому солом’яному ка-

I                    Плюсі, оперезаному зеленою стрічкою, який зупинився біля Поплав- г.і.кого із запитанням, де квартира номер п’ятдесят? «Вище!» — відпо- IIі и [Іоплавський. Чоловічок пішов нагору, а Максиміліан Андрійович

103

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита

 

вибіг у двір. За кілька хвилин тролейбус мчав економіста-планув; ника у бік Київського вокзалу.З маленьким же чоловічком сталася найнеприємніша історія. ЧА ловічок був буфетник з Вар’єте — Андрій Фокович Соков. Він йшой до мага. Коли він подзвонив у квартиру №50, йому негайно відчиші ли, але буфетник обімлів і увійшов не одразу: відчинила двері діві ля, на якій нічого не було, крім кокетливого мереживного фартушк^ і білої заколки на голові. На ногах, правда, були золоті черевички.1 «Заходьте, коли добивалися», — сказала дівчина, оглядаючи буфеІ ника зеленими розпусними очима.                           1

«Мені необхідно бачити громадянина артиста…» — сказав буфе ник. Покоївка пішла запитати: «Лицарю, тут з’явився маленький чо ловік, який говорить, що йому потрібен мессір…» Коров’єв дозволи увійти до вітальні… Та увійшовши, буфетник про справу свою забув І так вразила його обстава кімнати. Крізь кольорові шибки великих ві­кон лилося надзвичайне, немов церковне, світло. В старовинному вели) чезному комині палали дрова. Перед каміном на тигровій шкурі сид? і мружився на вогонь чорний котище… Коло каміна маленький ру­дий, з ножем за поясом, на довжелезній шпазі смажив шматки м’яса..,

Приголомшений буфетник несподівано почув густий бас: «Отож чим я вам міг би прислужитись?» Чорний маг був на якомусь нео сяжному дивані. На ньому була лише чорна білизна і чорні ж гострі] носі черевики.

«Азазелло! Табурет добродієві завідувачу буфету!» Буфетник ска­зав: «Вчора ви зволили фокуси робити на сеансі чорної магії…» МаїІ перервав його: «Я? Майте милосердя! Хіба таке мені личить! Відкрию^ вам таємницю: я зовсім не артист, а просто мені хотілося побачит москвичів у гурті, а найзручніше це було робити в театрі. Ось мій пф чет і влаштував цей сеанс, я ж тільки сидів і розглядав москвичів…»’

«Розумієте, продовжував буфетник, — серед іншого папірці на-‘ падали зі стелі, ну їх усі і похапали. Я усім давав решту. А сьогодні перевірив касу — там замість грошей різаний папір. На сто дев’яті рублів прогорів буфет!»

Артист розсердився: «Та невже вони думали, що це справжні гроі-і ші? Я не припускаю думки, щоб вони зробили це свідомо… Невже шахраї? Невже серед москвичів є шахраї?» У відповідь буфетник гір! ко посміхнувся. «Це низько! обурився Воланд.— Ви людина біді на… Адже ви — бідна людина? У вас скільки заощаджень?..»

Буфетник запнувся: «…Двісті сорок дев’ять тисяч рублів у п’ят ощадкасах, відгукнувся із сусідньої кімнати деренчливий голос, -ш і вдома, під підлогою, двісті золотих десяток…» Буфетник прикипіі

104

 

А

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита

 

до свого табурета, а маг продовжував: «Ну, безперечно, це не гроші, коча, власне, вам вони і не потрібні. Ви коли маєте померти?» Буфет­ник відповів, що такого ніхто не знає… Паскудний голос з кабінету кмзав: «Помре він через дев’ять місяців, у лютому наступного року, під раку печінки в клініці Першого МДУ, в четвертій палаті…»Вуфетник зжовк на обличчі.

♦         Дев’ять місяців… — задумливо рахував Воланд. — Двісті сорок дом’ять тисяч на місяць? Малувато. Але для скромного життя стане… і п ще десятки…» Проте голос заперечив: «Десяток реалізувати не по- щмстить, по смерті Андрія Фоковича дім негайно повалять і десятки Пуде передано в Держбанк…»

♦І не радив би вам лягати в клініку, — вів далі артист, — який і ічіс помирати в палаті під стогін і хрипіння безнадійно хворих? Чи ні> краще влаштувати бенкет на ці двадцять сім тисяч і, заживши

III     рути, перейти в інший світ під звуки струн, в оточенні сп’янілих красунь і друзів?»

Буфетник не рухався і одразу постарів.

«Покажіть ваші папірці…» — наказав господар. Буфетник витяг ітку, розгорнув її і остовпів. У газеті були загорнуті червінці… «Ви справді недужий…», — сказав Воланд і запропонував, якщо знову трапиться подібне, знову прийти сюди… Буфетник пішов, як п’яний.

11              ройшовши трохи вниз, він зупинився, сів на сходинку, перевірив — червінці були на місці. Побачив, що забув капелюха, повернувся і по- дііііонив. Гелла простягнула йому капелюха та ще шпагу з темним ру- кім’ям, та буфетник відмовився: «Не моє…» Буфетник пішов униз. Голові його було чомусь незручно. Він тихо зойкнув: у руках у нього Пуп оксамитовий берет з півнячим обстріпаним пером. Потім берет її ивкнув, перетворився на чорне кошеня і, вискочивши на голову Ан­дрієві Фоковичу, кігтями впилося йому в лисину. Той закричав, ки­нувся бігти вниз, кошеня звалилося з голови і побігло сходами вгору.

Вирвавшись на повітря, буфетник назавжди облишив чортів бу­динок №302-біс…

Нам добре відомо, що з ним сталося далі. Буфетник прибіг до лі­каря Кузьміна і розповів, що йому сказали про те, що в лютому на-

■гупного року він помре від раку печінки, і благав зупинити хворо- Оу. Професор тільки знизував плечима: ніхто не може цього сказати, и кщо він не лікар, та й лікар також не може…

«У четвертій палаті…» — додав буфетник. Професор подивився на гіюго пацієнта і подумав: «Божевільний!» Спитав, чи не п’є пацієнт горілку? «Ніколи не торкався»,— відповів буфетник. Професор ре­тельно оглянув його і сказав, що жодних ознак раку немає. Буфет-

105

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Мдпглпмтд

 

ник став тицяти гроші: «Скільки вам платити, професоре? Благанізупиніть рак.» Йому було запропоновано здати аналізи і прийти нТ ступного разу.                                                                                                  р

гтт„:’КИДаЮЧИ ХалатПрофесор глянУв на те місце, де буфетник зали-| шив червінці, 1 побачив, що жодних червінців немає, замість них три етикетки з пляшок Абрау-Дюрсо…

Що діялося ще дивовижного в Москві тієї ночі, ми не знаємо і до щукуватись, певно, не будемо, бо надходить час нам братися за другу частину цієї правдивої оповіді. За мною, читачу!

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.