СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

МИХАЙЛО ОПАНАСОВИЧ БУЛГАКОВ — МАЙСТЕР І МАРГАРИТА. Частина друга. Розділ 27-Епілог

Розділ 27 КІНЕЦЬ КВАРТИРИ № 50

Коли Маргарита дійшла до останніх слів розділу «…Так зустрів «иітанок п’ятнадцятого нісану п’ятий прокуратор Іудеї Понтій Пі- нпт…*, настав ранок. Маргарита була спокійною. Її не хвилювала ппдприродно проведена ніч, згадки про бал у сатани і те, яким дивом III було повернено майстра, — все було наче так, як і мало бути. Вона пішла до сусідньої кімнати, подивилася на майстра, який спав спо­к ІІІним сном, і сама заснула навпроти, на канапці…

Але не спав цілий поверх у одній з московських установ, поглину­тий слідством у справі Воланда. Справа виглядала дивовижною, до- і і именною чортівщиною з домішкою гіпнотичних фокусів і відвертої і’ і їй мінальщини.

Перший, кому довелося побувати на освітленому електрикою по­версі згаданої установи, був Аркадій Аполлонович Семпеляров, голо- пя Акустичної комісії. Відбулася найнеприємніша розмова про цей ппскудний сеанс і бійку в ложі й про багато ще речей, розповіді про икі завдавали йому невимовних страждань. Свідок тямущий і квалі- ціікований, інтелігентна і культурна людина, Аркадій Аполлонович чудово змалював таємничого мага і його помічників-негідників. По- |іі иняли його свідчення зі свідченнями інших, серед яких була і дама я Пузковій білизні, і кур’єр Карпов, з’ясували адресу — місце, де слід шукати винуватців прикрих подій. Все зійшлося на квартирі № 50.

У квартирі ретельно все обшукали, стіни вистукали, перевірили пішоходи, але так нічого і не знайшли. Не було згадок про Воланда ні

■ програмках, ні в будь-яких інших паперах. Всі розводили руками!

Той самий Прохор Петрович, голова видовищної комісії, повер­ну ііся у свій костюм негайно після того, як міліція увійшла до кабі-


127

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


нету. Він цілком схвалив всі резолюції, які накладав костюм без йот відома. І він нічого не знав про жодного Воланда.

Щезлого Римського розшукали доволі швидко — в готелі «АстЛ рія» в Ленінграді, в шафі для одягу, куди він заховався. Там йогоИ допитали, виявили, що він у нестямі і на запитання путніх відпомЯ дей не дає. Врешті Римського під охороною доправили до Москви. І Знайшовся і Ліходєєв. З Ялти надійшла телеграма, що він перебу вав у Ялті, але вже вилетів аеропланом до Москви. Лише Варенухи ні знайшли. Відомий театральний адміністратор зник, як у воду впаї Дванадцятеро людей здійснювали слідство головокрутної справи, до­сліджували не тільки випадок у Вар’єте, а й інші випадки по всій МосЛ ві. У клініці Стравінського знайшли Івана Миколайовича, який дунВ перемінився після випадку з Берліозом. Він охоче відповідав на запитам ня слідчого, але був байдужий. Його більше не обходила доля Берліозя Він дрімав і бачив місто дивовижне, незбагненне, неіснуюче, а мармуром, колонадами, з чорною вежею, з палацом на пагорбі і брош зовими статуями, з крокуючими римськими кентуріями… Він бачш чоловіка у кріслі з вимученим пожовклим обличчям у білій мантії І червоним підбоєм, який з ненавистю дивився на пишний та чужил сад, і пагорб, на якому стояли пусті порожні стовпи з поперечинами Допитавши Івана Миколайовича, слідчий збагнув, що добрався до початку цієї дивовижної історії — убивства на Патріарших. Слідчий переконався, що Берліоз кинувся під трамвай, бо був загіпнотизовЛ ний. Впіймати нікого так і не змогли, хоча в тричі проклятій квартя рі №50 хтось таки був.

Повернувся Лиходєєв, який одразу був замкнений у камері, потім заарештували і Варенуху, який повернувся до своєї квартири після дводобової відсутності. Варенуха почав брехати, незважаючи на дана Азазелло обіцянку, але ж він обіцяв не робити це тільки по телефоні* Потім він розридався і сказав, що бреше тільки тому, що боїться помі сти Воландової зграї, і прагнув сидіти лише в броньованій камері! Після розмови з Варенухою з’ясувалося, що били його двоє — одий ікластий, а другий товстун, схожий на кота.

Заарештували Аннушку: вона намагалася всучити касирці в універ мазі на Арбаті десятидоларовий папірець. Аннушка розповіла про літуИ нів у будинку на Садовій і золоту підківку з діамантами. Вона не розумі­ла, як червінці могли перетворитися на долари, яких вона в очі не бачилі Допитали і Миколу Івановича, заарештованого через дурість дружл ни, яка повідомила міліцію про його зникнення. Він розповів якусь ня сенітницю про те, що возив у повітрі голу хатню робітницю Маргарш ти Миколаївни, Наташу, кудись до чортів купатися. Кинулися шукати 128

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


і іоох жінок — і не знайшли. Близько четвертої години великий гурт чо­ловіків у цивільному вискочив з трьох машин біля будинку № 302-біс, нони трьома різними групами стали підніматися до квартири № 50.

У цей час Коров’єв і Азазелло сиділи в їдальні квартири, закінчу- тіли снідати. Воланд перебував у спальні, де був кіт — невідомо.

«Що то за кроки на сходах?» — запитав Коров’єв, бавлячись ло­жечкою в чашці кави. «Це нас арештовувати йдуть…» — відповів Азазелло і відпив з чарочки.

Ті, що кралися по сходах, мали з собою маузер, відмички, тон­кі шовкові тенета і аркан, марлеві маски та ампули з хлороформом. Нідкрили парадні двері, інша група надійшла з чорного ходу. По всіх кімнатах розсипалися люди, та нікого не знайшли. Лише у вітальні па камінній полиці сидів величезний чорний кіт.

Кіт промовив: «Не бешкетую, нікого не чіпаю. Лагоджу примус. Попереджаю, що кіт — древня недоторкана тварина!» Його поча­ли ловити, а він миттю випустив з рук примуса і вихопив з-за спини браунінг і вистрілив. Від пострілу кіт бухнувся головою на долівку

I сказав слабким голосом: «Дійшов я краю! Відійдіть від мене, дай- ■г»! попрощатися з землею! — очі кота почали згасати. Він говорив у напрямку дверей до їдальні: — Ти не прийшдв до мене з допомогою н час нерівного бою. Ти кинув бідолашного Бегемота, проміняв його

II         а склянку коньяку. Тож нехай моя смерть тяжіє над твоєю совістю! Гцине, що може порятувати пораненого, — це ковток бензину…»

Кіт скористався розгубленістю ловців і напився бензину, одразу підскочив живий і здоровий, схопив примус і скочив із ним на камін, шідти на металевий карниз, потім на люстру й почав стріляти. Поси- иалися друзки від люстри, розтріскалося зірками дзеркало над камі­ном… Дивно було, але ніхто від зчиненої стрілянини не постраждав.

Примостившись на горішній частині рами камінного дзеркала, кіт почав промову: «Я абсолютно не розумію причин такого грубого поводження зі мною…»

Несподівано залунав низький голос: «Що діється у квартирі? Мені заважають працювати…» Йому відповів низький гундосий го­лос: «Певно, це Бегемот, чорти б його взяли!» Третій голос продерен­чав: «Мессіре! Субота. Сонце заходить. Нам час…»

Кіт сказав: «Даруйте, нам час», — і, шпурнувши свій браунінг, иибив шибки, потім плеснув униз бензином і стовп вогню піднявся до стелі. Задиміли шпалери, паркет. Усі почали вибігати у коридор…

У той час, коли на Садовій залунали дзвони сполоху на червоних довгих машинах, натовп у дворі побачив, як разом із димом вилетіли три темні чоловічі силуети і один силует голої жінки.


129

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


Розділ 28

ОСТАННІ ВИТІВКИ КОРОВ’ЄВА І БЕГЕМОТА

Чи були ці силуети мешканцями будинку на Садовій, твердо ска зати не можна. Через чверть години після пожежі коло дзеркальний дверей торгсину на Смоленському ринку з’явився цибатий громад» нин у картатому костюмі, з ним чорний кіт. Швейцар заступив йому дорогу: з котами не можна! Та ніякого кота вже не побачив, лиш*» кепка чоловіка чимось нагадувала пику кота. Тоді швейцар сказав] що тут купують тільки за валюту. Громадянин у рванині відповів, щг не можна дивитися тільки на одяг, а товстун, схожий на кота, ска* зав, що в нього, може, повний примус валюти.

Незвичайна парочка попрямувала повз сувої ситцю, полички із взут тям та патефонами до гастрономічного і кондитерського відділу, де піра­мідами були викладені мандарини, і, довідавшись, що вони коштуют) тридцять копійок кіло, зітхнула: все кусається! Тут Коров’єв висмик­нув верхній мандарин з піраміди, ковтнув його, взявся за другий…

«їж, Бегемоте», — запросив він.

Бегемот сунув лапу у споруду з шоколадних плиток, висмикнув нижню з золотою обгорткою і заковтнув її, потім дістав оселедчики з бочки з написом «Оселедець керченський добірний», заковтнув і їх, виплюнувши хвости.

Продавці заволали: «Ви збожеволіли!», «Давайте чек!», «Що ти робиш, гадино?!» Біля них зібрався натовп, а Коров’єв, показавши на Бегемота, обурювався: «Що ж це діється? Бідна людина! — Ко­ров єв додав тремтіння до свого голосу, — весь день лагодить при­муси! Звідки йому взяти валюти? Він засмучений голодом і спрагою) Йому жарко! Ну взяв мандарин, йому ціна три копійки! А ось цей — він від лососини весь розбух, весь набитий валютою! Гірко! Гірко!»

Натовп почав гнівно здригатися, промова Коров’єва викликала спів­чуття…

…У натовпі промайнули два міліцейські шоломи. Підступний Бе­гемот облив з примуса кондитерський прилавок, і той спалахнув сам собою. Полум’я сягнуло вгору і побігло вздовж прилавка. Продавщи-1 ці з вереском пустилися в різні боки, публіка подалася з кондитер­ського назад, видавила скло у дзеркальних дверях… А обидва негід­ники Коров’єв і Бегемот — кудись поділися. Дехто розповідав, що обидва злетіли під стелю і там луснули, як повітряні кульки!

Після цієї пригоди парочка не вгамувалася. Вони підлетіли до письменницького дому, розмірковуючи, що тут дозрівають таланти, як ананаси в оранжереї. Негідники попрямували до ресторану, який ‘ ще не відчував біди. Громадянка в білих шкарпеточках та в білому ж

130

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


Поретику не пустила негідників до ресторану без письменницьких по­. иідчень. Коров’єв сміявся: зовсім не посвідкою визначається пись­менник, а кількістю думок у голові! Тут якийсь письменник зробив помилку і запросив парочку з собою. Це був Арчибальд Арчибальдо- иич, у білому фраці, з флібустьєрською борідкою — найавторитетні­шії людина. Коров ’ єв назвався прізвищем « Панаєв », а кіт пропищав:

  • • Скабичевський». У книзі реєстрації відвідувачів Коров’єв навпро­ти запису «Панаєв» поставив підпис «Скабичевський», а Бегемот нав­проти запису «Скабичевський» написав «Панаєв».

Арчибальд Арчибальдович ураз зрозумів, хто ці двоє, щось про­шепотів офіціантам, і зі столу вмить зникла несвіжа скатертина, її ,іпмінила білісінька, крохмальна скатертина, з’явилися вази зі сві­жою ікрою, запітніле срібне відерце, філейчики з рябчиків… Тут до ресторану увійшли троє з револьверами, і обидві мішені стали розчи­нятися в повітрі. З примуса пихнув вогонь, зчинилася метушня…

Розділ 29

ДОЛЮ МАЙСТРА ІМАРГАРИТИ ВИЗНАЧЕНО

Під час заходу сонця високо над містом на терасі однієї будівлі в Москві були двоє: Воланд і Азазелло. Воланд сидів на складеному та- Оуреті у чорній киреї. Тінь шпаги, встромленої вертикально між пли­ти ми тераси, утворювала сонячний годинник і підповзала до чорних чпревиків сатани. Воланд невідривно дивився на скупчення палаців, ииличезних будинків і маленьких халуп. Вони розмовляли про Моск- иу, про пожежу у «Грибоєдові» та про те, що Коров’єв і Бегемот, без жодного сумніву, побували там. Око Воланда горіло так само, як ві- і. па на заході сонця. Зі стіни круглої вежі за спиною Воланда вийшов понурий чорнобородий чоловік у хітоні та сандаліях.

«Я до тебе, дух зла і володар тіней, — сказав збирач податків Ле­ні й Матвій. — Він прислав мене. Він прочитав твір майстра і просить гобе, щоб ти узяв майстра з собою та винагородив його спокоєм. Не- н же це важко зробити? » «Це неважко зробити, — відповів Воланд, — ти чому ж ви не берете його до себе, у світло?»

«Він не заслужив світла, він заслужив спокій, — печально відпо­їм ц Левій.— І ще, він просить, щоб ту, котра любила та страждала чнрез нього, ви взяли також…» Воланд погодився і наказав Азазел- ло усе влаштувати. Тут повернулися Коров’єв із Бегемотом, які із .ніхватом розповіли про свої пригоди і пожежу, на якій навіть допо­магали пожежникам. Вони чекали нових вказівок. Та Воланд нових послуг не потребував і відпустив обох блазнів відпочивати.

Починалася гроза. Чорна хмара піднялася на заході і відрізала

131

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


сонце. Стало темно. Щезли мости, палаци, через усе небо перебігл одна вогненна нитка. Все зникло, ніби ніколи не було на світі. Всі ланд перестав бути видимим у імлі.

Розділ ЗО ВЖЕ ЧАС! ВЖЕ ЧАС!

«Ти знаєш, — казала Маргарита, — саме як ти заснув вночі, я чиї тала про пітьму, яка прийшла з Середземного моря…»

Той, хто зазирнув би крізь відчинене вікно, побачив би, як по-чу дернацькому виглядають співбесідники. Маргарита була в чорному плащі на голому тілі, а майстер просто не хотів одягатися. Кімнаті також виглядала дивно: на килимі лежали рукописи і на дивані теж.’

Майстер запитував, чи переконана Маргарита, що саме в Сатанц вони були вчора? Маргарита тільки реготала: яка вона щаслива, щі пристала до Сатани у спілку! Доведеться тепер майстру жити з відь­мою! Вона почала обіймати і цілувати майстра: «Мій єдиний, мій лю­бий, не думай ні про що. Тобі довелося забагато думати, і тепер буді думати за тебе я!..»

Та ось у їхній затишній кімнаті з ’явився Азазелло. Майстер здриг нувся, бо ніколи його не бачив, а Маргарита радісно привіталася, на віть запросила випити коньяку, на що Азазелло із радістю погодився охоче підсів до стола, поставивши біля груби згорток у темній парчі! Він передав майстру з Маргаритою вітання від мессіра та запрошен­ня прибои на невелику прогулянку…

Маргарита не відмовлялася. «Мені до вподоби швидкість і голиз­на», — пояснила вона. Тоді Азазелло розгорнув згорток — дарунок від Воланда. Це було справжнє фалернське вино — те саме, яке пив прокуратор Іудеї. Вино розлили у склянки, і тут все забарвилося у колір крові. Маргарита і майстер випили за здоров’я Воланда… Світ-, ло почало гаснути в їхніх очах, смертельно пополотніла Маргарита, майстер відчув, що настає кінець…

Коли отруєні затихли, Азазелло пересвідчився, чи все виконано як слід. Він повернув тіло Маргарита, як ляльку, обличчям до себе, і дивився, як воно змінювалося: відьомські риси зійшли, обличчя про] світліло. Тоді Азазелло розціпив зуби Маргарита і влив у рот кілька крапель того вина, яким її отруїв. Потім те саме зробив із майстром.1

«Нам час. Вже гримить гроза, чуєте? Коні чекають, здригається маленький сад. Швидше прощайтеся з своїм підвалом!..» — говорив Азазелло.                                                                                                                                               І

Маргарита хотіла взяти із собою роман, та майстер сказав, що те-І пер не забуде його довіку. Нічого не потрібно, усе є в його пам’яті…

132

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


■                   ‘Годі вогонь! — гукнув Азазелло, — вогонь, з якого все почалося і нким усе ми закінчуємо!»

Азазелло засунув руку з кігтями у грубку, витяг димлячу голо- іи-шку і підпалив скатертину, стос старих газет, рукопис, фіранку на нікні… «Гори, старе життя! Гори, страждання!» — кричали майстер і Маргарита. Кімната вже горіла…

Троє чорних коней хропли поруч. Маргарита, майстер і Азазелло скочили на них і вже летіли над дахами Москви — над бульваром, де людські постаті розбігалися під першими краплинами дощу. Місто »же заливала темрява, спалахували блискавки. Вони опустилися на галявині, неподалік клініки Стравінського, зайшли попрощатися з І паном — невидимі і непомічені. Іван уже чекав їх і був задоволений, побачивши разом. Маргарита поцілувала його у чоло.

«Прощавай, учню…» — сказав майстер і почав танути в повітрі.

І              Іотім щез разом з Маргаритою…

До Івана в клініці Стравінського підійшла Прасковія Федорівна, намагалася покликати до нього лікаря. Вона сказала, що ось зараз, іа стіною, упокоївся Іванів сусід, той, що називав себе майстром.

«Я так і знав! — сказав Іван. — Я запевняю вас, що зараз у місті ще упокоїлася одна людина. Я навіть знаю, хто, це жінка!..»

Розділ 31 НА ВОРОБЙОВИХ ГОРАХ

Грозу прогнало без останку, аркою стояла в небі барвиста веселка, набирала воду з Москви-ріки. На пагорбі видно було три постаті — Во­лан д, Коров’єв і Бегемот сиділи на чорних конях у сідлах… У повітрі зашуміло, за Азазелло підлетіли до гурту майстер і Маргарита. Вже на­став час вилітати, тому Воланд наказав попрощатися з містом. Марга­риту і майстра охопив смуток перед далекою дорогою. Бегемот свиснув на прощання, вклавши пальці в рот, і надув щоки. Коров’єв всміхався: сниснуто вельми середньо! — і визвався спробувати по старій пам’яті, винятково лише заради розваги… Він ураз витягнувся вгору, наче був гумовий, закрутився, наче гвинт, раптово розкрутився і свиснув. Мар­гариту разом з конем кинуло сажнів на десять убік. Дуб поряд із нею нирвало із коренем, земля вкрилася тріщинами. Вода у річці скипіла, на протилежний берег виплеснуло річковий трамвай з пасажирами…

Так відбувалося прощання.

«Вже час!!» — прокотився страшний, як трубний глас, голос Во- ланда. Коні рвонулись, вершники піднялися вгору і поскакали. Коли Маргарита обернулася, вона не побачила вже міста, яке увійшло у аемлю і валишило по собі самий туман.


133

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


Розділ 32

ПРОЩЕННЯ ТА ВІЧНИЙ ПРИТУЛОК

Боги, боги мої! Яка сумна вечірня земля! Які таємничі тумані над болотами. Хто блукав у цих туманах, хто багато страждав пере! смертю, хто летів над цією землею, тримаючи на собі непомірний тя­гар, той знає це. Знає це стомлений. І він без жалю покидає тумани землі, її болітця та ріки, він з легким серцем віддається в руки смел ті, знаючи, що лише вона єдина…

Чаклунські коні притомилися і несли своїх вершників повільно,

і  невідворотна ніч почала наздоганяти їх. Притих навіть Бегемот і[ вчепившись у сідло кігтями, летів мовчазний та серйозний, розпуі шивши свій хвіст.

Ніч почала закривати чорною хусткою ліси та луги, ніч запалюваї ла сумні вогники десь далеко внизу, тепер уже непотрібні і нецікав: ані Маргариті, ані майстрові чужі вогники. Ніч випереджала каваль каду, сіялася на неї згори і викидала то там, то тут в журливому небі білі цятки зірок.

Коли Маргарита розтулила повіки, вона побачила, як змінюється вигляд усіх, хто летів з нею до мети. Коли ж назустріч їм з-за крав лісу почав викочуватися багряний і повний місяць, усі омани поще­зали, канули в болото, потонула в туманах чаклунська одіж.

На місці того, хто в драному цирковому одязі покинув Москву під ім’ям Коров’єва-Фагота, тепер скакав, тихо дзвонячи золотими лані цюгами поводів, темно-фіолетовий лицар з понурим обличчям, якого’ ніколи не торкався усміх.

«Чому він так змінився?» — тихо запитала Маргарита у Воланда! «Лицар цей колись невдало пожартував…» — відказав Воланд, повер­таючи до Маргарити своє обличчя з тихо палаючим оком, — його ка] ламбур про світло й пітьму був не зовсім добрий. І лицарю довелося ще жартувати трохи більше і довше, аніж він передбачав. Але сьогодні такіЗ ніч, коли закінчуються рахунки. Лицар свій рахунок сплатив і закрив!

Ніч відірвала пухнастий хвіст у Бегемота. Той, хто був котом для забавок князеві тьми, тепер виявився худеньким юнаком, демоном! пажем, найкращим блазнем, який існував будь-коли не світі. Тепер притих і він і летів тихо-тихо, підставивши молоде своє обличчя ттітЗ місячне світло.

Збоку від усіх летів, сяючи крицею обладунків, Азазелло. Місяць! змінив його обличчя. Пропало без сліду недоладне огидне ікло, і зизо- окість виявилася фальшованою. Обидва ока Азазелло були однакові-] сінькі, порожні та чорні, а обличчя біле і холодне. Тепер Азазелло летів у своїй справжній подобі, як демон безводної пустелі, демон-убивця. І

134

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


Себе Маргарита не могла бачити, але їй добре було видно, як пере­мінився майстер. Волосся його біліло тепер при місяці й ззаду зібрало-

іі             и п косу, яка летіла за вітром. Майстер летів, не відводячи очей від мі- ічіця, але усміхався йому, як комусь добре знайомому та дорогому…

І, нарешті, Воланд летів також у своїй справжній подобі. Марга­рит не могла сказати, з чого вироблено повіддя його коня, і міркува- ип, іцо це місячні промені, а сам кінь — тільки брила мороку, і грива ці.ого коня — хмаровище…

Так летіли в мовчанці довго, аж поки і сама місцевість унизу не мочила мінятися. Сумні ліси потонули в мороці і потягнули за собою и.мяні леза річок.

Ноланд зупинив свого коня на кам’янистій безрадісній пласкій першині. Місяць заливав площину зелено і яскраво, і Маргарита нев- доизі побачила в цій пустелі крісло і в ньому білу фігуру людини, що і иділа. Сидень, очі якого здавалися сліпими, короткими рухами по­тріпочи руки, тиснув їх до грудей, а своїми незрячими очима впи- рпіІСЯ в місячний диск. Пооуч лежав темний, величезний гострову­сий собака і так само бентежно дивився на місяць.

Вершники ЗУПИНИЛИ своїх коней.

«Ваш роман прочитали… — заговорив Воланд, обертаючись до мпйстра, — і сказали лише одне, що він, на жаль, незакінчений. Так її і., мені захотілося показати вам вашого героя. Близько двох тисяч років сидить він на цій площині й спить, але, коли сходить повен мі- і нць, як бачите, його мордує безсоння. Воно не дає спокою не лише Йому, але й вірному собаці. Якщо правда, що боягузтво — найгірша « ипд, то, мабуть, собака непричетний до цього. Єдине, чого боїться пробрий пес, це грози. Ну, що ж, той, хто любить, повинен поділяти ДоЛЮ того, кого він любить…»

«Що він проказує?» — спитала Маргарита. «Він каже, — відповів Ноланд, — що й при місяці йому нема спокою, що в нього препогана посада. Так говорить він завжди, коли не спить, а коли спить, то ба­чить одне й те саме — місячну дорогу, і поривається йти нею й роз- мпнляти з арештантом Га-Ноцрі, позаяк чогось не договорив тоді, дав­но, чотирнадцятого числа весняного місяця нісана. Та ба, на цю дорогу Иому вийти чомусь не стає снаги, і до нього ніхто не приходить. До сво- і І мови про місяць він додає, що найдужче за все на світі ненавидить лиос безсмертя і нечувану славу. Він твердить, що охоче проміняв би тою долю на долю лахмітника і волоцюги Левія Матвія».

♦Дванадцять тисяч місяців за один місяць колись-то, чи не заба- піто це?» — спитала Маргарита. «Все буде гаразд, на цьому стоїть гніт…» — відповів Воланд. «Відпустіть його», — крикнула Маргари-

135

 

МИ ХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


та так, як колись кричала, коли була відьмою, і від цього крику! рвався камінь у горах і полетів у безодню.

« Вам не треба просити за нього, Маргарито, бо за нього вже просив та з ким він прагне розмовляти… — Воланд знову повернувся до майсі і сказав. Ну, тепер ваш роман ви можете закінчити однією фразою Іаистер наче цього чекав, поки стояв нерушно і дивився на прокура1 ра, що сидів. Він склав руки рупором і гукнув так, що луна пос акі безлюдними і безлісими горами: «Вільний! Вільний! Він чекає на ‘.е6<

Гори перетворили голос майстра на грім, і цей грім їх таки зру] нував. Прокляті скелясті стіни впали. Залишилася тільки площші з кам яним кріслом. Над чорною безоднею загорілося неозоре містс сяючими ідолами поверх розбуялого за багато тисяч цих місяців саД Просто до цього саду пролягла місячна дорога, що на неї так довго З кав прокуратор, і перший нею кинувся бігти гостровухий пес.

Чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм підвівся з крісла] щось прокричав хрипким зірваним голосом. Не можна було зр >зу! ти, плаче він чи сміється і що він кричить.

«Мені туди, за ним?» — питав занепокоєний майстер, смикнуї ши повіддя. «Ні, — відповів Воланд, — нащо гнатися слідами тої що вже дійшло кінця?» «Отож туди?» — спитав майстер, оберну> ся і вказав назад, на місто з монастирськими цяцькованими вежал з розбитим на скалки сонцем у шибках. «Також ні, — відповів В ланд, — романтичний майстре! Той, кого так жадає побачити виї дании вами герой, котрого ви самі щойно відпустили, прочитав ваі] роман…» Тут Воланд повернувся до Маргарити: «Маргарито Микол, івно. Не можна не вірити в те, що ви прагли вимудрувати майстрові ] іикраще майбуття, але те, що я пропоную вам, і те, про що просД Ієшуа за вас же, — ще краще! Лишіть їх удвох, — говорив Воланд,15 не будемо їм заважати. І, може, вони до чогось домовляться…» Туї Боланд махнув рукою в бік Єршалаїма, і він згас.

«О, тричі романтичний майстре, — сказав Воланд, — невже ви Л хочете вдень гуляти зі своєю подругою під вишнями, що починаю зацвітати, а ввечері слухати музику Шуберта? Невже вам не будепрі ємно писати при свічках гусячим пером? Невже ви не хочете, як то Фауст, сидіти над ретортою, сподіваючись, що вам випаде виліпи* нового гомункула? Туди, туди! Там чекає вже на вас дім і старий слуЯ свічки вже горять, а незабаром вони згаснуть, бо ви негайно зустрін<Д світанок. Цією дорогою, майстре, цією! Прощавайте! Мені час!»

«Прощавайте!» — відповіли Воланду Маргарита і майстер. Чоь нии Воланд, не розбираючи дороги, кинувсь у провалля, і слідом аЛ ним з шумом ринув весь його почет. Ні скель, ні площини, ні місяі

136

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


■                   »і дороги, ні Єршалаїма не стало довкола. Пропали й чорні коні. Мміістер і Маргарита побачили обіцяний світанок. Він почався тієї ж Ьиті, одразу ж після опівнічного місяця…

«Слухай безгоміння, — говорила Маргарита майстрові, і пісок шурхотів під її босими ногами, — слухай і втішайся тим, чого тобі Мк давали в житті, — тишею. Дивись, он попереду твій вічний дім…

II иже бачу венеційське вікно і завитий виноград, він піднісся до само­ті даху. Ось твій дім, твій вічний дім. Я знаю, що ввечері до тебе при­пнуть ті, кого ти любиш, до кого лежить твоя душа… вони будуть гра- і и і співати тобі, ти побачиш, яке світло в кімнаті, коли горять свічки. Ти будеш засинати, натягши свій затертий і вічний ковпак, ти будеш иигішати з усміхом на вустах. Сон зміцнить тебе, ти звикнеш мислити мудро. А прогнати мене ти вже не зумієш. Берегти твій сон буду я…»

’Гак говорила Маргарита, простуючи з майстром у напрямку віч­ного їх дому, і пам’ять майстра, бентежна, поштрикана голками ним’ять почала згасати. Хтось відпускав на свободу майстра, як він І’ІІМ відпустив свого героя. Герой пішов у безодню, пішов без поворо­ту, прощений у ніч на неділю син короля-звіздаря, жорстокий п’я­ти іі прокуратор Іудеї вершник Понтій Пілат.

ЕПІЛОГ

Та ж все таки, що діялося далі в Москві після того, як у суботній ■пчір, при заході сонця, Воланд із почтом щез з Воробйових гір?

І        іішли чутки… У чергах шепотіли про нечисту силу, слідство було переконане, що діяла зграя гіпнотизерів та черевомовців. Справа Пула жахлива! Чотири спалені будинки, сотні зведених з глузду лю­тні, були і вбиті — Берліоз і горезвісний службовець з бюро по озна­йомлюванню чужоземців з визначними місцями Москви.

Пули й ще жертви — ними стали чорні коти. Десь сотню мирних тва­ри п було винищено різними способами. Десятка півтора понівечених котів опинились у міліції. Почалися арешти. Серед затриманих були: в Л і.ч іінграді громадяни Вольман і Вольпер, у Саратові, Києві і Харкові — Грог. Володіних, у Казані — Волох, а в Пензі — незрозуміло, чому — кандидат хімічних наук Ветчинкевич. Щоправда, цей був височенний омуглявий брюнет. Крім того, затримали дев’ять Коровіних, чотирьох Коровкіних і двох Караваєвих та фокусника-картяра, який надумав ро:іважати пасажирів фокусами… Був великий розбрід у головах.

Слідство з’ясувало, що злочинці були гіпнотизерами. Проясни­лися незбагненна невразливість кота, якого на люстрі не було, а був Коров’єв, який усе навіював громадянам, а пізніше підпалив квар­тиру, розливши бензин. Виявилося, що Стьопа Лиходєєв у Ялту не


137

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита


літав, телеграм звідти не надсилав, а свідчення кримінального рог шуку Ялти у справі не виявили. У Вар’єте також нічого не відбувал ся, крім сеансу масового гіпнозу і фокусів! Балакучий кіт, відрива ня голови конферансьє, зникнення речей — усе дрібниці!

Це Коров єв погнав під трамвай Берліоза на певну смерть. Це він зви з глузду бідолаху-поета Івана Бездомного та змусив щезнути з Москь Маргариту Миколаївну та її хатню робітницю Наташу. Можливо, чі рез їхню красу. Але чому був викрадений чоловік з психіатричної клів ки, який називав себе майстром? Навіть прізвища його ніхто не згада] він так і залишився під «номером сто вісімнадцять з першого корпусу!

Майже все з’ясувалося, слідство скінчилося. Минуло кілька рс ків, усе забулося, але не всіма.

Щороку, тільки-но настане весняний святковий повний місяці* надвечір приходить на Патріарші рудуватий, зеленоокий, скромв, одягнений чоловік, співробітник Інституту історії та філософії, про фесор Іван Миколайович Понир’єв.

Прийшовши під липи, він сідає на ту саму лаву, на якій сидів І той вечір, коли давно забутий Берліоз востаннє у своєму житті бачи> розбитий на шматки місяць.

Тепер він цілий, на початку вечора білий, а потім золотавий з тем ним коником-драконом, пливе над колишнім поетом, Іваном Мико­лайовичем. Йому все відомо, усе він знає і розуміє. Він знає, що ста* жертвою злочинців-гіпнотизерів, лікувався. Але дещо він не можг перебороти — весняний повний місяць. При повному місяці чомусь він виходить і йде на Патріарші, сидить на лаві, розмовляє сам з со­бою, палить, дивиться то на місяць, то на той турнікет. Щось вабит> його до ґрат огорожі, за якою пишний сад і готична вілла у місячному сяйві. Він знає, що побачить на лаві одне й те саме: літнього чоловік» з борідкою, в пенсне і з дещо поросячими рисами обличчя, звернено го до місяця. Чоловік мимрить: «Венера! Венера! …От я дурень!»

«Боги, боги! шепоче Іван Миколайович.— Ось ще одна жертв» місяця… як я сам…»

Так триває, поки не не пролунає неприємний жіночий голос: «Ми! коло Івановичу! Що за фантазії? Малярію хочете підчепити? ідіті чай пити!..» Тоді чоловік плентається в будинок. Іван Миколайович промовляє до себе: «Дорого б я заплатив, щоб промкнутись у його та їну, щоб знати, яку таку Венеру він утратив і тепер марно ловить її. хапаючи руками повітря?..»

Повертається професор недужим. Його дружина вдає, що не помі чає його стану, вкладає його в ліжко, сама не лягає і сидить з книж-І кою коло лампи. Вона знає, що на світанку Іван Миколайович проки- 138

 

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ. Майстер і Маргарита

 

■іггься з криком, плакатиме. Тому і наготовані в неї шприц у спирті пі пмпула з рідиною густого чайного кольору. Після уколу хворий і;митиме зі щасливим обличчям і бачитиме щасливі сни.

А бачить він безносого ката, який коле списом у серце прив’язано- і іі до стовпа Гестаса. Уві сні неприродне освітлення якогось хмарови­ми) кипить і напливає на землю, як при світовій катастрофі.

Після уколу все змінюється перед заснулим. Від ліжка до вікна про- и н гає широка місячна дорога. І на ту дорогу ступає чоловік у білому пла- и(і з кривавим підбоєм і починає іти до місяця. Поряд з ним іде якийсь молодик у роздертому хітоні та розбитим обличчям. Ідучи, вони про щось говорять жваво, сперечаються, прагнуть на чомусь зійтися.

«Боги, боги! — каже, обертаючи обличчя до свого супутника, той чоловік у плащі. — Яка банальна страта! Але ти мені, будь лас­ка, скажи — її не було! Благаю тебе, скажи, не було?» «Ну, певно, мо було, — відповідає хрипким голосом супутник і всміхається, — цр тобі привиділося, присягаюсь…» «Більше мені нічого не потріб­но!» — надірваним голосом вигукує чоловік у плащі й сходить усе іш ще до місяця, ведучи свого супутника. За ними йде спокійний та ипличний гостровухий пес.

Тоді місячний шлях закипає, з нього починає бити місячна ріка і розливається на всі боки. Місяць панує і виграє. Місяць танцює і ко­лобродить. Тоді в потоці проступає непомірної вроди жінка і виво­дить до Івана оброслого бородою чоловіка, який лякливо озирається. Це — той номер сто вісімнадцятий, його нічний гість. Іван Микола­йович уві сні простягає до нього руки й жадібно питає: «Отож цим і ип кінчилося?..»

«Цим і закінчилося, мій учню», — відповідає номер сто вісімнад­цятий, а жінка підходить до Івана й каже: «Певно, цим. Усе закін­чилося і все закінчується… І я вас поцілую в чоло, і у вас буде все га-

|ІІІЗД…»

Вона хилиться до Івана і цілує його в чоло, й Іван тягнеться до неї і ндивляється їй у вічі, але вона відступає і відходить разом зі своїм гупутником до місяця…

Тоді місяць починає шаленіти, він виливає потоки світла просто на

І             пана, він розплескує світло навкруги, у кімнаті починається місячна повінь, світло гойдається, піднімається вище, затоплює постіль…

Уранці він прокидається мовчазним, але зовсім спокійним і здо­ровим. Його роз’ятрена пам’ять затихає, і до наступної повні профе- гора не потурбує ніхто: ні той безносий, що колов Гестаса, ані жор­стокий п’ятий прокуратор Іудеї вершник Понтій Пілат.

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.