СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ БУНІН — ЛЕГКЕ ДИХАННЯ

На кладовищі, над свіжим глиняним насипом стоїть новий хрест, ітжкий і гладкий. У сірі дні квітня вітер видзвонює порцеляновим шиком біля підніжжя хреста. У нього вправлений великий опуклий порцеляновий медальйон — портрет гімназистки з радісними живи­м н очима. Це Оля Мещерська.

Дівчинкою вона нічим не виділялася серед натовпу коричньових її мназичних сукеньок: гарненька, багата та щаслива дівчинка, кміт- пива, пустотлива та безтурботна до настанов класної дами. Та у чо­тирнадцять у неї вже була тонка талія, стрункі ніжки, у п’ятнадцять

її усі вважали красунею. Вона нічого не боялася — ані чорнильних плям на пальцях, ані почервонілого обличчя, ані розпатланого во­лосся, ані заголеного у біготні коліна. Без усяких зусиль прийшли до мої витонченість, звабливість, блиск очей… Ніхто так не танцював на Гнілах, як Оля Мещерська, ніхто так не бігав на ковзанах, як вона, ні до кого так не залицялися, як до неї. Непомітно вона стала дівчиною, постала її гімназична слава, пішли чутки, що вона легковажна і не мооке жити без залицяльників, що у неї був безумно закоханий гім­назист Шеншин і навіть мало не вбив себе…

Останньою зимою Оля Мещерська зовсім збожеволіла від весело­щів. Зима була снігова, сонячна, морозна, сонце рано опускалося за

11линки засніженого гімназичного саду і обіцяло на завтра гуляння на Соборній вулиці, ковзанку у міському саду, рожевий вечір і музи­ку, натовп на ковзанці, серед якого Оля Мещерська була найбезтур- гіотнішою, найщасливішою.

Одного разу на великій перерві, коли за нею ганялися пустотливі першокласниці, її запросили до начальниці. Оля з розбігу зупинила­ся, зробила глибокий вдих, швидко, звичним жіночим рухом попра- ііила волосся, смикнула кутки фартуха і побігла нагору. Моложава, иле сива начальниця спокійно сиділа із плетінням за столом, під ім­ператорським портретом.

—   Доброго ранку, mademoiselle Мещерська, — промовила вона французькою. — Я вже не вперше викликаю вас сюди поговорити іюо вашу поведінку.

—  Я слухаю, madame, — відповіла Мещерська і присіла так гра­ційно, як тільки вона одна вміла.

—   Слухаєте ви мене погано, я вже переконалася в цьому, — ска­зала начальниця, підвівши на неї очі. — Не буду повторюватися, не говоритиму довго.

Мещерській подобався цей дуже чистий і великий кабінет, який так гарно дихав у морозні дні теплом блискучої голанки та свіжістю

141

 

ІВАН БУНІН. Легке дихання


конвалій на столі. Вона подивилася на молодого царя, написаного н„

весь зріст, на рівнии проділ акуратно гофрованого волосся начальна ці і мовчала.                                                                                                                             1

— Ви вже не дівчинка, — багатозначно промовила начальниця починаючи дратуватися.

—  Так, madame, — майже весело відповіла Мещерська.

— Але и не жінка, — із тиском сказала начальниця, її матове об личчя зажеврілося. — Що це за жіноча зачіска?!

— Я не винна, madame, що в мене гарне волосся, — відповіла Met щерська.

— То ж ви не винні! — повторила начальниця.— Не винні у зачіс Щ, У цих дорогих гребінцях, не винні, що розорюєте своїх батьків Ні туфельки у двадцять рублів! Але ж ви поки що гімназистка…

Тут Мещерська, не втративши простоти та спокію, перебила її:

— Вибачте, madame, ви припускаєтесь помилки: я жінка. І вин нии у цьому — знаєте хто? Друг і сусід мого батька, ваш брат Олексій Михайлович Малютін. Це сталося минулого літа у селі…

Через місяць після цієї розмови козачий офіцер, негарний, пле] бейського вигляду, зовсім не з кола Олі Мещерської, застрелив її на платформі вокзалу, серед натовпу. Усе підтвердилося: офіцер заявив слідчому, що Мещерська звабила його, була з ним близькою, покля­лася стати дружиною, та на вокзалі, проводжаючи до Новочеркаськ ка, мимохіть зауважила, що й не думала кохати його, що усі розмови про одруження — тільки знущання з нього і дала прочитати сторін«», з щоденника про Малютіна.

— Я перебіг ці рядки і прямо тут, на платформі, де вона гуляла, че­каючи, поки я скінчу читати, вистрелив у неї, — сказав офіцер. — Що денник ось він. Це було написано десятого липня минулого року. ]

У щоденнику було написано таке:

«Зараз друга ночі. Я міцно заснула, але одразу ж прокинулася… Сьогодні я стала жінкою! Усі поїхали до міста, я сама й така щасли­ва Зранку гуляла в садку, в полі, в лісі, я була сама в цілому сві і) Обідала одна, потім грала, під музику в мене виникло відчуття, що я житиму нескінченно і буду невимовно щасливою. Потім заснула у батьковому кабінеті. О четвертій мене розбудили — приїхав Олексій Михайлович. Мені було приємно його приймати. Він залишився, бо пішов дощ, жалкував, що не зустрів батька, ходив переді мною ка­валером, жартував, що давно у мене закоханий. Ми гуляли в садку, була знову чудова погода, він вів мене під руку й говорив, що він Фа­уст із Маргаритою. Йому п’ятдесят шість, він ще гарний і гарно вдяг­нений, очі молоді, чорні, борода зовсім срібна. За чаєм ми сиділи не

142

 

ІВАН БУНІН. Легке дихання

 

ккляній веранді, я почувала себе нездоровою й прилягла на тахті, а піп палив, потім пересів до мене, промовляв люб’язності, розглядав і цілував мою руку. Я закрила обличчя шовковою хусткою і він кіль­ки разів поцілував мене крізь неї… Не розумію, як це могло статися, п »божеволіла, я не думала, що я така! Тепер для мене тільки один ііііхід… Я відчуваю до себе таку відразу, що не зможу пережити цьо­го!..»

Місто у ці квітневі дні стало чистим, сухим, каміння побілішало, ЦІЇ ньому легко й приємно йти. Кожної неділі, після обідні, Соборною нулицею йде маленька жінка в жалобі, у чорних лайкових рукавич­них, з парасолькою з чорного дерева. Вона хреститься і звично йде головною алеєю кладовища. Дійшовши до лави біля хреста, вона сі­пне й залишається під вітром на весняному холоді годину, дві. Слу- шіючи пташок та видзвонювання вітру у порцеляновому вінку, вона д«має інколи, що віддала б півжиття, аби не було перед очима цього мертвого вінка. Як це можливо, що під ним та, чиї очі так безсмертно і нють з порцелянового медальйона! Як співставити з цим чистим по­пі ядом усе те жахливе, що поєднане тепер з ім’ям Олі Мещерської?

Жінка — класна дама Олі, немолода дівчина, яка живе мріями, іціі замінюють їй справжнє життя. Спершу такою мрією був брат, з ним вона пов’язувала своє майбутнє, та його було вбито під Мукде­ном, потім вона переконувала себе, що вона — ідейна працівниця. (Імерть Олі Мещерської стала для неї новим предметом невідступних думок і почуттів. Вона ходить на могилу кожного свята, згадує лич­ко Олі Мещерської у труні, серед квітів, та підслухану її розмову із (Іиботіною:

—  У одній із батькових книжок я прочитала, якою має бути жіно­ча краса… Там стільки написано, що одразу все не запам’ятаєш: чорне колосся, яке кипить смолою, їй-богу, так і є: кипить смолою! — чорні, нк ніч, вії, ніжний рум’янець, тонкий стан, довші за звичайні руки, мпленька ніжка, помірно великі груди, круглі литки, коліна кольору мушлі, похилі плечі — як це точно! Та головне, знаєш що? — Легке ди­хання! А воно в мене є, — ось, послухай, як я дихаю, — справді, є?

Тепер легке дихання знову розсіялося у світі, у цьому хмарному небі, у цьому холодному весняному вітрі.

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.