СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

ГЕНРІХ ТЕОДОР БЬОЛЛЬ — ПОДОРОЖНІЙ, КОЛИ ТИ ПРИЙДЕШ У СПА…

Машина зупинилася, але мотор ще гурчав; десь відчинилася вели­кії брама. По тому мотор замовк, і знадвору добувся чийсь голос:

—   Мерців сюди, чув? А решту сходами нагору, до зали малюван­ні!, зрозумів?

—  Так, так, зрозумів.

Та я не був ще мертвий, я належав до решти, і мене понесли схо­ди ми нагору.

Спочатку йшли довгим, тьмяно освітленим коридором, із зелени­м и, пофарбованими олійною фарбою стінами.

Ось з темряви коридору виринули двері з табличками 6-А і 6-Б, між тими дверима висіла Фейєрбахова «Медея». Далі пішли двері з іншими табличками, між ними — «Хлопчик, що виймає терня* — рожеве з червонястим полиском фото в брунатній рамі. А на сходовій клітці, на стіні, пофарбованій у жовтий колір, пишалися всі вони — під великого курфюрста до Гітлера…

Повз мене проплив портрет старого Фріца в небесно-блакитному мундирі, взірець арійської породи. Потім виринуло все інше: погруд­ді! Цезаря, Цицерона і Марка Аврелія, Гермесові колона з рогом, лі- иоруч у золотій рамі — вуса й кінчик носа Ніцше (решту портрета пуло заліплено написом «Легка хірургія»)… «І перш ніж санітари стали сходити на третій поверх, я встиг побачити і її — перевиту ка­мінним лавровим вінком таблицю з іменами полеглих, з великим зо-

потим Залізним хрестом угорі».

Якщо зараз, майнуло в мене в голові, якщо зараз… Та ось і він, я його вже побачив — краєвид Того, великий і яскравий, плаский, як ітаровинна гравюра… на першому плані змальована велика в язка Гшнанів, на середньому з них було щось надряпано; я розгледів той напис, бо, здається, сам його й надряпав…

Мене занесли в залу малювання, над дверима якої висіло зобра­ження Зевса, там тхнуло йодом, калом, марлею й тютюном і стояв гомін. Усе це, думалося мені, ще не доказ. Кінець кінцем, у кожній гімназії є зали малювання, коридори із зеленими й жовтими стіна­ми, кінець кінцем, те, що «Медея* висить межи 6-А й 6-Б, ще не доказ, що я у своїй школі. «…Жодне чуття не говорить тобі, що ти в рідній школі, яку всього три місяці тому покинув… Серце в мені не озивалося».

Я виплюнув сигарету й закричав; коли кричиш, легшає, треба тільки кричати дужче, кричати було так добре, я кричав, як навіже- ний. Я попросив пити і ще сигарету, у кишені, вгорі. Мені принесли

145

 

ГЕНРІХ БЬОЛЛЬ. Подорожній, коли ти прийпріітт/Гп;.


води, тільки тоді я розплющив очі й побачив старече втомлене облич­чя, пожежну форму, на мене війнуло духом цибулі і тютюну…

Де ми? — спитав я.

—  У Бендорфі.

Дякую, — сказав я й затягся.

Мабуть, я таки в Бендорфі, себто вдома.

У Бендорфі три класичні гімназії: гімназія Фрідріха Великого, гімназія Альберта та (може, краще було б цього й не казати), але остання, третя, — гімназія Адольфа Гітлера.

Тепер я чув, як десь били важкі гармати. Гармати били впевнено й розмірено, наче врочиста органна музика. Достоту як у тій війні, про яку пишуть у книжках із малюнками… Раптом мені спало на думку, що й моє ім’я стоятиме на таблиці полеглих, укарбоване в камінь, а в шкільному календарі проти мого прізвища буде написано «Пішов зі школи на фронт і поліг за…» Та я ще не знав, за що, й не знав ще на­певне, чи я у своїй школі, я хотів тепер про це дізнатися будь-що.

Я виплюнув другу сигарету в прохід між солом’яниками й спробу­вав посовати руками, але відчув такий біль, що знову закричав

Нарешті переді мною виріс лікар, що мовчки дивився на мене, він дивився на мене аж так довго, що я відвів очі. Позад нього стояв по­жежник, що давав мені пити. Він щось зашепотів на вухо лікареві….

Хвилиночку, уже скоро ваша черга…

Я знов заплющив очі й подумав: ти мусиш, мусиш дізнатися, щ: в тебе за рана й чи ти справді у своїй школі. Усе тут було таке далеке мені та байдуже, неначе мене принесли до якогось музею міста мерт вих, у світ, глибоко чужий для мене й нецікавий. Ні, не могло бути що лише три місяці минуло, як я малював тут вази й писав шрифти’ а на перервах спроквола сходив униз — повз Ніцше, Гермеса, Того’ повз Цезаря, Цицерона, Марка Аврелія і простував до сторожа Бірге лера пити молоко — в малу тьмяну комірчину.

Аж ось санітари підняли мене й понесли за дошку, і я нагледів ще одну прикмету, тут, над дверима, висів колись хрест, як гімназія звала­ся ще школою Святого Хоми; хреста потім зняли, але на стіні лишився свіжин темно-жовтий слід, такий виразний, що його було, мабуть, ще краще видно, ніж сам той старий, маленький, благенький хрест. Тоді спересердя вони перефарбували всю стіну, та маляр не зумів дібрати фарби, і хрест знов виступив. Вони лаялися, та нічого не зарй аил Хреста було видно, було видно навіть слід від букової галузки, яку чіп ­ляв сторож Біргелер, коли ще дозволяли чіпляти по школах хрести…

Аж ось мене поклали на операційний стіл і я побачив своє відо­браження в світлі лампочки. Обважнілий пожежник стояв навпроти 148

 

ГЕНРІХ БЬОЛЛЬ. Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…

 

/юшки й усміхався мені; він усміхався втомлено й скорботно. І рап­том за його плечима на нестертому другому боці дошки я побачив щось ти ке, від чого закалатало серце в мене в грудях — на дошці був напис моєю рукою. Усе інше не було ще доказом: ані «Медея», ні Ніцше, ні динарський профіль верховинця з кінофільму, ні банани з Того, ні на­міть слід хреста над дверима, усе це могло бути й по всіх інших шко- ипх. Та навряд щоб по інших школах писали на дошках моєю рукою. Он він, ще й досі там, той вислів, який нам звеліли тоді написати, у тому безнадійному житті, яке скінчилося лише три місяці тому: «По­дорожній, коли ти прийдеш у Спа…» О, я пам’ятаю, як взяв завеликі ттери і вчитель малювання розкричався. Сім разів було там написа­но — моїм письмом, латинським шрифтом, готичним, курсивом, рим­, і.ким, італійським і рондо «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…»

Я сіпнувся, відчувши укол у ліве стегно, хотів був підвестися на мікті й не зміг, проте встиг поглянути на себе й побачив — мене вже розмотали, — що в мене немає обох рук, немає правої ноги, тим-то я одразу впав на спину, бо не мав тепер на що спертися; я закричав; та її кар тільки знизав плечима; я хотів ще раз подивитися на дошку, але пожежник стояв тепер зовсім близько біля мене й заступав її; він міцно тримав мене за плечі, і я чув лише дух смалятини й бруду, що йшов від його мундира, бачив тільки його втомлене, скорботне об­личчя; і раптом я його пізнав: то був Біргелер.

—  Молока, — тихо сказав я…

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.