СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

ДЖЕИМС АВГУСТИН АЛОЇЗІУС ДЖОЙС — ДЖАКОМО ДЖОЙС

Хто? Бліде обличчя в ореолі пахучих хутр. Рухи її сором’язливі нервові. Вона дивиться в лорнет.

Так: вдих. Сміх. Злет вій.

Павутинний почерк, видовжені витончені літери, погордливі т покірні: знатна молода особа.

Я підіймаюся на легкій хвилі вченої мови: Сведенборг, псевдо Ареопагіт, Мігель де Молінос, Йоахім Аббас. Хвиля відійшла. Її ігі друга мурчить віденсько-італійською. Це культура!

Високі підбори стукають голими кам’яними сходами. Холод у зам ку, задерті кольчуги, грубезні та величезні ліхтарі під звивами ба вих сходинок. Швидко стукають підбори — дзвінкий і пустий звук.

Форма мови — малим сказати дуже багато.

Витончена, стигла: виточена різцем внутрісімейних шлюбів оранжерейній тиші свого народу.

Молочний схід над рисовим полем поблизу Верчеллі. Опущ крила капелюха затінили брехливу усмішку. По ній біжать тіні, обличчю, освітленому гарячим молочним світлом, жовтаво-жов’ тіні на вологому лобі, усмішка в очах.

Падуя далеко за морем. Спокій середини шляху, ніч, морок істо­рії дрімає під місяцем на П’яцца дель Ербле. Місто спить. У підворот- нях розпусники: п’ять послуг за п’ять франків. Темна хвиля почу тів, ще, ще, ще.

Очі мої у темряві не бачать нічого, любове моя. Ще. Не треба біл? ше. Темне кохання, темна втома. Не треба більше. Темрява.

Темніє. Вона йде через площу. Вечір спустився на шавлієво-зел ні пасовиська, мовчки розливає надвечір’я на росу. Вона йде за мат сею, вуглувато-граційна, кобилиця веде кобилятко. Із сірих сутінкЗ випливають тонкі витончені стегна, ніжна, гнучка худенька ш витончена голівка.

Вечір, спокій, таїна..: Гей! Конюше! Гей!

„ Батько з дівчатками мчать схилом верхи на санчатах: султан т його гарем. Низько натягнуті шапки, застібнуті куртки, пригрів на нозі язик чобота, він туго перетягнутий навхрест шнурком, кор тенька спідничка натягнута на круглі коліна. Білосніжний спала* пушинка, сніжинка:

Коли вона знову вийде на прогулянку,

Чи зможу я знову нею милуватися!

Вибігаю з тютюнової лавки і кличу її. Вона зупиняється і слуха мої слова про уроки, години, уроки години; щоки її червоніють. Ні ні, ні, не бійтеся!


192

 

ДЖЕЙМС ДЖОЙС. Джакомо Джойс


Ноже мій! У найпростіших вчинках вона не така, як всі. Звідки ні’/ Дочка моя у. захваті від вчителя англійської. Обличчя літнього Чоловіка, красиве, з довгими білими бакенбардами, єврейське облич­им обертається до мене, коли ми разом спускаємося схилом. О! Добре їжааано: ввічливість, доброта, допитливість, природність, стареча ипміч, підозрілість, зарозумілість, вихованість, пристрасність, спів­чуття: чудова суміш. Ігнацію Лойоло, де ж ти?

Серце стомилося, воно в тузі. Хресна путь любові?

Тонкі чуттєві таємні вуста: темнокровні молюски.

У ночі і негоди я дивлюся туди, на сповитий туманами схил. Світ­ам у спальні. Вона збирається до театру.

І Іривиди у дзеркалі… Свічки! Свічки!

Моя мила. Опівночі, після концерту, підіймаюся вулицею Сен Мі- келе, нашіптую ці слова. Облиш, Джеймсе! Чи не ти, гуляючи дуб­’ї І іи.ькими вулицями, шепотів інше ім’я?

Нона підіймає руки, намагаючись застібнути ззаду чорну серпан- »■■ііу сукню. Вона не може: ні, не може. Вона мовчки підходить до мине. Я підіймаю руки для допомоги: її руки падають. Я тримаю ніжний, як павутинка, край сукні, застібаю його й бачу крізь роз- |і|и чорного серпанку гнучке тіло в помаранчевій сорочці. Бретельки Ионзнули по плечах, сорочка повільно падає: гнучке гладке голе тіло ииолискує срібною лускою. Сорочка ковзнула по срібних сідницях… Мильці холодні, легкі, ласкаві…

Доторки, доторки.

Безумний, безпомічний, слабкий подих. А ти схилися і слухай: голос. Горобець під колісницею Джаггернаута волає до володаря сві­ту. Прошу тебе, пане Бог, добрий пане Бог! Прощавай, великий світ! По це вже свинство.

Ііеликі банти на витончених бальних черевичках: шпори зніже­ній пташки.

Дама йде швидко, швидко, швидко… Чисте повітря на гірській «прозі. Похмуро прокидається Трієст: похмуре сонячне світло на без- іімдній тісняві дахів, вкритій коричневою черепицею черепахоподіб- Мих; натовпи пустих базік у чеканні національного звільнення. Кра- пупчик встає з ліжка дружини коханця своєї дружини; темно-сині и юті очі хазяйки зблискують, вона метушиться, крокує будинком із і’КЛЯНКОЮ оцту в руці… Чисте повітря на гірській дорозі, тупіт копит. К )на вершниця. Гедда! Гедда Габлер!

Торгівці розкладають на своїх вівтарях юні плоди: зеленувато-жов-

11 лимони, рубінові вишні, збезчещені персики з обірваним листям. Карета проїжджає крізь ряди, спиці коліс сліпучо блищать. Дорогу!


193

 

ДЖЕЙМС ДЖОЙС. Джакомо Джойс


В кареті її батько зі своїм сином. У них совині очі і мудрість совине. Совина мудрість в очах, вони тлумачать своє вчення (талмуд).

Вона вважає, що італійські джентльмени недарма вигнали ЕттЯ ріо Альбіні, критика «Секоло», з партеру за те, що той не підвівся! коли оркестр заграв Королівський гімн. Про це казав за вечерею. ЩУ б пак! Свою країну любиш, коли знаєш, яка це країна! Вона слухав діва вельми розумна. Спідницю піднято швидким рухом коліна, біля мереживо, кайма нижньої спідниці, виглядає вище, ніж дозволені найтонше павутиння панчіх. Дозвольте?

Тихо награваю, наспівую томну пісеньку Джона Дауленда. Гіркої та розлуки: мені також гірко розлучатися. Той час перед і мною. 0<1 розкриті з темряви бажання, затьмарюють світанок, їх мерехтлии вий блиск — блиск стічної канави перед палацом слюнтяя ДжеймсЯ Вина бурштинові, завмирають наспіви ніжних мелодій, гордови* пава, поступливі знатні дами у лоджіях, заманливі вуста, гнилі си’ філісні дівки, юні дружини в обіймах своїх спокусників, тіла, тіла.1

У пелені сирого весняного ранку пливе слабкий запах: аніс, во­лога тирса, гарячий хлібний м’якуш: і коли я переходжу міст Сені Мішель, синювато-сталева весняна вода холодить серце моє. Вон. плескає та лащиться до острова, на якому живуть люди від часіц кам яного віку. Іржавий морок у величезному храмі з мерзенно*] ліпниною. Холодно, як того ранку: тому що було холодно. Там, сходинках головного приділу простерті у тихій МОЛИТВІ священно1її служителі.

Невидимий голос ширяє, читає нарозспів з Осії. Так говорить Гос подь: «У скорботі своїй вони з самого ранку шукатимуть Мене і казе тимуть: «Підемо і повернемося до Господа!» Вона стоїть біля мене бл) да і закацубла, сповита тінями темного, як гріх, нефа, тонкий лікот її біля моєї руки. Її тіло ще пам’ятає тремтіння того сирого, затягн;И того туманом ранку, квапливі факели, жорстокі очі. Її душа сповш на печалі, вона здригається і ось-ось заплаче. Не ридай за мною, доч ко Єршалаїмська!

Я розтлумачую Шекспіра тямущому Трієсту: Гамлет, кажу я,В який вишукано ввічливий і зі знаттю, і з простолюдом, був грубиД тільки з Полонієм. Ідеаліст, він втратив віру і, можливо, бачить у батьках своєї коханої лише нікчемну спробу природи відтворити її образ…

Невже не помічали?

Вони йдуть коридором попереду мене, повільно розсипається вуЯ зол її волосся. Повільний водоспад волосся. Вона чиста і йде попереї ДУ> проста і гордовита, ось так вона йшла у Данте, проста і горда, Н0 194

 

ДЖЕЙМС Д Ж О Й С. Джакомо Джойс


•«плямована кров’ю і насильством, дочка Ченчі, Беатріче, йшла до иіпсї смерті:

Мені

пояс затягни і зав’яжи мені волосся

У простий вузол…

Покоївка каже, що її довелося негайно відвезти в лікарню, бідна, ■ома дуже, дуже страждала, бідна, це дуже серйозно… Я йду з її по- рпжнього будинку. Сльози підступають до горла. Ні,’ цього не може Пути, не так одразу, ні слова, ні погляду… Ні, ні! Моє дурнувате щас-

іі не зрадить мене!

Оперували. Ніж хірурга проник у її нутрощі і відсахнувся, зали- ні іншій свіжу рвану рану у її животі. Я бачу глибокі, темні, страж- дічіііі очі, прекрасні, як очі антилопи. Страшна рана! Кровожерли­вий бог!

І знову в своєму кріслі біля вікна, щасливі слова на вустах, щасли-

■           іііі сміх. Пташка щебече після бурі, щаслива, дурненька, що уник­ли кігтів припадочного владики, щебече щасливо, щебече і щасливо кнірінькає.

Нона каже, що, якби «Портрет художника» був відвертий лише поради відвертості, вона запитала б, чому я дав їй читати його. Так, ми спитали б! Дама вчена.

Вся у чорному — біля телефона. Боязкий сміх, сльози, боязкі сло- ип, які згасають… Поговори з мамою… Цип-цип! Цип-цип! Чорна ку-

… ка-молодка перелякалася: тупоче, зупиняється, схлипує — де

мима-курка?

Гальорка в опері. Стіни у патьоках випарів. Безформна купа тіл

  • • пилася у симфонії запахів: кислий сморід пахв, висмоктані апель- і иии, затхлі притирання, їдка сеча, чорне дихання часникових ве- чі’р, гази, пряні парфуми, наглий піт достиглих до заміжжя дівчат та ітміжніх жінок, сморід чоловіків… Весь вечір я дивився на неї, всю мім я буду її бачити: висока зачіска, оливкове овальне обличчя і без­пристрасні оксамитні очі…

Зелена стрічка у волоссі і вишита зеленою ниткою сукня, колір Hf дії родючості пишної трави, цього могильного волосся.

Мої молитви: холодні гладкі камені, які поринають у вир.

Ці бліді безпристрасні пальці торкалися сторінок, огидних і пре- ьрмсних, на яких моя ганьба горітиме вічно.

Нліді, безпристрасні пальці. Невже вони ніколи не грішили?

Тіло її не пахне: квітка без запаху.

Сходи. Холодна тендітна рука: боязкість, мовчання, сповнені м пості очі: тоскно.

 

ДЖЕЙМС ДЖОЙС. Джакомо Джойг



Кільця сірої пари над пустищем. Обличчя її таке мертве і похмурі Вологе спутане волосся. Її губи ніжно торкаються, я відчуваю її па дих. Поцілувала.

Голос мій потопає у луні слів, як потопав у відлунні пагорбів вічниі голос Передвічного, який кликав Авраама. Вона відкидається на па душки, одаліска в розкішному присмерку. Я розчиняюся у ній: душі струменить, ллється, вивергає рідкеірозкішнесім’яувологий, тепли! податливий та зазивний спокій її жіночності… Тепер бери її, хто хочії

Вийшовши з будинку Раллі, я побачив її, вона подавала милосте ню сліпому, Я вітаюсь, моє вітання застає її зненацька. Вона відвеї тається і ховає чорні очі василіска. Той, хто тільки дивиться на на| вже отруєний. Дякую, мессір Брунетто, добре сказано.

Підстилають мені під ноги килими для Сина Людського.

Чекають, коли я увійду. Вона стоїть у золотистому присмерк! зали, холодно, на похилі плечі накинутий плед; я зупиняюся, шукв» її поглядом, вона холодно киває мені, проходить сходами, кинувлН на мене отруйний погляд.

Вітальня, дешева, зім’ята горохова завіса. Вузька паризька кі4 ната. Щойно тут лежала перукарка. Я поцілував її панчохи і окраєЩ її темно-іржавої запиленої спідниці. Це інше. Вона. Гогарті прийшД учора познайомитися. Взагалі-то через «Улісса»…

Символ совісті… Отже, Ірландія? А чоловік? Походжає по корид ру у м’яких туфлях і гра,є у шахи сам із собою.

Навіщо нас тут залишили? Перукарка щойно лежала тут, затис нувши мою голову між бугристих колін. Символ мого народу. Слі хайте! Впав вічний морок. Слухайте!

—    Я не впевнений, що подібну діяльність духа або тіла можна н» звати нездорового. Вона говорить. Слабкий голос з-за холодних зіроД Голос мудрості. Говори, говори, обдаруй мене мудрістю. Я ніколи Д чув цього голосу.

Звиваючись змією, вона наближається до мене у зім’ятій вітальн Я не можу ані рухатися, ані говорити. Мені не сховатися від цієї зіц» кової плоті. Мудрість перелюбу. Ні, я піду. Піду.

Джиме, милий! Ніжні жадібні губи цілують мою ліву пахвуЬ цілунок проникає у мою вируючу кров. Горю! Зіщулююся, як папЯ рець, який згоряє. Полум’я виривається з-під моєї правої пахви.

Зіркова змія поцілувала мене: холодна змія у ночі. Я згинув!

—  Нора!

Ян Пітер Свелінк. Від дивного імені старого голландського музиЦ ки стає дивною і далекою будь-яка краса. Я слухаю його варіації длИ

клавікордів на старий мотив: молодість проходить.

196

 

ДЖЕЙМС ДЖОЙС. Джакомо Джойс


У тумані старих звуків з’являється цяточка світла: ось-ось заго- іирить душа. Молодість проходить. Кінець настав. Цього ніколи не Луде.1 ти це знаєш. То й що? Пиши про це, чорт тебе забирай, пиши! ІІп що ти іще здатен?

«Чому?»

«Тому що в іншому разі я не могла б вас бачити… »

Ковзання — простір — повіки — водоспад зірок, схожих на лис­і н — спадають небеса — безгомінно — безнадійне безгоміння.— без- IІІМІННЯ зникнення у її голосі.

1 Іе його, але Варавву.

Запустіння. Оголені стіни. Холодне денне світло. Довгий чорний |іупль: мертва музика. Дамський капелюшок з червоною квіткою, складена парасолька. Її герб: шолом, червлень і тупий спис на щиті, мпроному.

Посилка: любиш мене, люби й мою парасольку.

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.