СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

АЛЬБЕР КАМЮ — ЧУМА

Якщо вільно зобразити ув’язнен­ня через інше ув’язнення, то й віль­но зобразити будь-який реально іс­нуючий предмет через щось зовсім неіснуюче.

Даніель Дефо

ЧАСТИНА ПЕРША

Цікаві події, що взяті сюжетом цієї хроніки, відбулися 194… року в Орані — звичайній французькій префектурі на алжирському униережжі. Саме містечко, слід визнати, бридке: місто без голубів, о«:« дерев і без садів — тут не почуєш ні шелесту листя, ні лопотіння к рил, — словом, місто безлике. Нову пору року видно тільки по небу: пнвесні змінюється повітря, влітку сонпе спалює все навколо, а во- і ічіи місто потопає в болоті. Гарно буває тільки взимку. «Найзручні­ший спосіб познайомитися з містом — це спробувати дізнатися, як тут працюють, як тут люблять і як тут помирають*. Наші співгро­мадяни працюють багато, але тільки для того, аби збагатіти. Сьогод­ні звичайна річ бачити, як люди працюють від рання до смеркання і ніс потім гають час, що лишився їм на життя. Та все ж є такі міста, де июди здогадуються про існування чогось іншого. А от Оран — місто, нке ніколи ні про що не здогадується, себто місто цілком сьогочасне. Тому ви легко погодитеся: наші співгромадяни ніяк не могли чекати шіпадків, що сталися навесні цього року. Проте завдання хроніста пише сказати «Так було», і оповідач не мав би ані найменшого права братися до такого завдання, якби випадково йому не пощастило зі­брати деякі свідчення і якби лихою годиною він не був уплутаний у все, що збирається переповісти. Але чи не час облишити розумуван­ня і перейти до самої оповіді?

Уранці шістнадцятого квітня лікар Бернар Ріє, вийшовши зі сво- іч) помешкання, перечепився на сходовому майданчику об здохлого щура, а ввечері того ж дня на його очах здох ще один щур: він пере­крутився і, кволо пискнувши, впав, заюшений кров’ю. Воротар Мі­тель сприйняв цю звістку як справжню ганьбу: в домі нема щурів, а цих хтось нахабно підкинув. Словом, це якась витівка. Та Ріє не ду­мав про щурів: його дружина слабувала вже рік і мала від’їжджати до санаторію на лікування. Він посадив її до спального вагона і, по­мовчавши, сказав: «Коли ти повернешся, все буде інакше. Почнемо псе по-новому». Її обличчя було мокре від сліз, але вона посміхалась.

339

 

АЛЬБЕР КА МОТ. Чумя


Тут на вокзалі Ріє зустрів слідчого Отона, який тримав за руку св синочка. Гой саме зустрічав дружину, яка поверталася від роди Ьони говорили про щурів, яких усе більшало. Невдовзі прибула ма: доктора Ріє, яка мала пильнувати його господу за відсутності дру: ни. А навала щурів у місті не припинялася. «Лізуть, лізуть]» — ворив зі старечою втіхою, потираючи руки, один із пацієнтів ліка старии ядушник, який увесь вільний час пересипав горох з одно горнятка в інше, напівсидячи у ліжку. Того ж дня по обіді Ріє п йняв молодого журналіста Раймона Рамбера, який справляв враж* ня цілком гармонійної людини. Він прибув від великої паризь: газети взяти у лікаря інтерв’ю щодо умов життя арабів. Закінч» бесіду на тому, що останнім часом у місті побільшало щурів і було б проце написати. На сходах свого будинку Ріє побачив моло го сусіда Жана Тарру, що задумливо дивився на щура, який конаї корчах. «Навала щурів — цікава штука», — сказав він, але вони ж рішили, що це клопіт сторожа. Четвертого дня-щури почали згр ми виходити на світло й гинути цілими купами. Дійшло до того, г агентство Інфдок повідомило, що тільки за двадцять п’яте квітня брано и спалено шість тисяч двісті тридцять одного щура, за кіл* днів цифра сягнула восьми тисяч і в місті почався справжній пе полох. Сторож біля воріт лікаревого будинку здавався втомленим І швидко и зовсім занедужав. Ріє зайшов до нього, аби оглянути. Зн£ силений Мішель майже задихався і натужно блював рожевуватою жовчю. На шиї, під пахвами та в пахвинах у нього з’явилися тверді, ніби дерев’яні, вузлики, які гостро боліли. Він марив і скаржився м щурів, а другого дня, марячи, помер у машині «швидкої».

Смерть сторожа позначила межу між першим періодом зловіс­них ознак чуми і другим, коли здивування перейшло в паніку. Яксс» вранці лікаря телефоном викликав один з його пацієнтів — служ«< овець з мерії Жозеф Гран: на дверях його сусіда Коттара був напи* червоною крейдою «Заходьте. Я повісився». Гран і витягнув Коттара з зашморгу в останню хвилину. Гран був п’ятдесятирічним чолові­ком, високим і сухорлявим, він був бідним, — тому Ріє лікував його задарма. Щовечора Гран працював над своїм романом: багато рокі* поспіль він відточував одне-єдине перше речення, мріючи, як видаї- Ці «скинуть шапки геть» перед його досконалим твором. Одружився

І ран зовсім молодим з юною небагатою сусідкою Жанною. Якось пг ред Різдвом Жанна захоплено зупинилась перед святковою вітриною і, звівши на свого кавалера очі, прошепотіла: «Як гарно!» Він стис­нув їй руку. Так прийшла думка про шлюб. Кінець історії був вель*І ми простий: втомлений від роботи Гран, злидні, жодного просвітк^

340

 

АЛЬБЕР КАМЮ. Чума


и мміїбутньому. 1 Жанна пішла від нього, написавши: «Я дуже тебе щ і к пла, але я надто втомилася… Я не знайшла своєї долі, але щоб по­ні ш наново жити, щасливої долі й не треба». З того часу Жозеф Гран 1>мждає і увесь час думає про неї. Сусід Грана Коттар був низькорос­лим товстунчиком, відлюдкуватим і з нечистим сумлінням, він мав ції ігь проблеми з поліцією і дуже боявся, що його заарештують.

Тим часом, протримавшись із тиждень, щуряча навала раптово Іршіинилася.

Жан Тарру з’явився в Орані за кілька тижнів до початку цих див­ин ї подій. Він вів власні нотатки, які містять хроніку тих часів. У сво- ‘к »описах на початку він висловлює неабияку радість, що опинився в Нікому бридкому місті. Наводить підслухані на вулиці та в трамваях німлоги. І майже не супроводжує свої записи коментарями. Тарру вра- иі.пп сцена, яку він спостерігав щодня з вікна свого готельного номера.

II                  будинку навпроти на балкон виходив старенький дідок. Він неголо- ін) ісликав котів, що дрімали в затінку, рвав білий аркуш і кидав униз. Приваблені роєм «метеликів» коти підходили під балкон. І тоді дідок >мично і влучно плював у котів. Якщо він бодай один раз досягав мети, пін заходився реготом. Підчас історії зі щурами позникали й коти і, за шдченням Тарру, дідок якось розгубився. Занотував Тарру і розмову і нічним сторожем, якому щиро зізнався, що не лякається через нава- пу щурів, а єдине, чого він шукає, — це душевний спокій. Щодня він їмчив у готельному ресторані дивну родину (як він пізніше дізнаєть- і, це родина слідчого Оттона), у якій батько «викає» жінці і навіть ді- і’іім, звертаючись до них завжди безапеляційно. У записниках Тарру пиляється кілька записів про таємничу лихоманку, яка вже посіяла

11ні ногу в місті: він може назвати з десяток випадків захворювань на (іч, і все закінчувалося смертю. Документальну цінність має і накрес- ігчгий Тарру портрет доктора Ріє: «На вигляд років тридцять п’ять. Іріст середній. Плечистий. Очі темні, погляд прямий. Волосся темне, гмижеться дуже коротко. Хода прудка, переходить через вулицю, не ■іювільнюючи руху, легко вискакує на протилежне узбіччя. Машину цідить неуважно. Ходить завжди без капелюха. Вигляд людини, що іоОре знає свою справу».

І Іо смерті сторожа Ріє подзвонив колезі Рішару і ще кільком лі- чірям. Виходило, що протягом останніх днів було випадків з двад- шть подібного захворювання. Завітавши до свого старого пацієнта- ідушника, Ріє побачив, що той лежить і марить, а лімфатичні вузли і нього набрякли. Ясно було, що болячки треба розрізати, і хворі ле­тіли, як розп’яті. А Ріє кликали до нових і нових пацієнтів з цією ■їїмою хворобою. За кілька днів смертних випадків побільшало. Тоді


341

 

АЛ Б БЕР КАМЮ. Чума


до доктора Ріє завітав його старший колега Кастель. «Сподіва Ріє, ви вже знаєте, що це таке?» — спитав він. «Хочу дочекатися зультату аналізів», — була відповідь. «А я знаю. І аналізів мені потрібно…» — впевнено почав говорити Кастель. І саме він пер промовив уголос слово «чума». І Ріє мовчки залишився біля ві поринувши у власні роздуми. Цифри росли, і Гран (якому іноді д чали складати статистичні таблиці) приніс інформацію про оди цять смертних випадків за останні дві доби. І наступного дня ч неабияку наполегливість доктора Ріє префектура погодилась ск кати санітарну комісію і подбати про відповідну телеграму — щ Парижа виписали сироватку.

Префект зустрів членів комісії стримано, але не без нервозн «Головне, — брутально урвав промовця старий Кастель, — голок з ясувати собі чума це чи ні». Дехто з лікарів аж скрикнув із п ву, а префект навіть підскочив на стільці. Втім, аналізи вказували, знайдений мікроб дещо відрізняється від класичного чумного мікрс «Коли пошесть піде з такою швидкістю далі, її не спинити, вонгГ ком здатна за якихось два місяці вигубити половину міста. Отож, дуже, як ви її назвете, цю хворобу, — чумою чи лихоманкою. Важл< одне не дати їй згубити половину міста», — говорив доктор Ріє.

Наступного дня по нараді вісті про захворювання просочилися віть у газету, поки що у вигляді непевних натяків, а префектура клеїла містом скромні сірі оголошення, у яких йшлося про боро з гризунами, контроль питної води і дезінфекцію приміщень. БлиІ ким хворого рекомендувалось негайно повідомляти про хворобу проходити санітарний огляд. А вдома на Ріє вже чекав Жозеф Г з новою статистикою, згідно з якою цифри зростали. Мимохідь Г розповів і про зміни, що відбулися з Коттаром: здавалося, він х примиритися з людьми, завоювати їхню симпатію, показати себе диною добропорядною й товариською. Зайшовши до Коттара, Ріє бачив, що Гран не помилявся.

Коли лікар думав про чуму, голова йому паморочилася і він спі мав себе на тому, що боїться. Хвороба швидко прогресувала, уже три дні обидва корпуси лікарні були переповнені. Ріє чекав на в£* цину, тим часом розтинаючи жовна у хворих. Кастель витяг всі с книжки і годинами сидів у бібліотеці. За посередництва доктора Р1 шара до столиці колонії надіслали доповідну, вимагаючи розпо джень. За день надійшла сироватка.

Тим часом у місто прийшла весна: з міських околиць на базари з везли тисячі квітів. Тарру і далі спостерігав за дідком, а дідок і да.і плював на котів. Гран вечорами поспішав додому до своєї — таємнц 342

 

АЛЬБЕР КАМЮ. Чума


мої для сторонніх — праці. Коттар вештався містом, пан Оттон муш­трував домашніх, а журналіст Рамбер, який прибув до міста напи­лити про побут арабів, спокійно і зацікавлено роззирався навсібіч. І’їмідемія, здавалося, вщухла, а потім стрімко пішла вгору. Того дня, коли було зареєстровано тридцять смертей, Бернар Ріє перечитував іфіційну депешу, у якій стояло: «Офіційно оголосіть про чумну епі- цпмію. Місто вважати закритим».

ЧАСТИНА ДРУГА

Відтоді чума, можна сміливо сказати, стала загальною справою. До того часу кожен опікувався своїми справами, а тепер усі відчули, що опинилися у спільній пастці і що слід якось пристосовуватися до ної. Либонь, найпомітнішим наслідком оголошення міста закритим Оуло це раптове роз’єднання людей, зовсім до розлуки не готових. У перші ж години, коли заборона набрала чинності, префектуру бук­ші льно облягла ціла юрба прохачів, що висували однаково поважні причини. Тільки через багато днів ми усвідомили те, що в цій ситуа­ції відпадають усі компроміси і що такі слова, як «домовитися», «по­їш уга», «як виняток» уже втратили всякий глузд. Позбавлено нас на-

■                   Іть такої невинної втіхи, як листування, бо й лист може стати носієм Інфекції. Протягом кількох днів через перевантаження телефонних п І ній і тисняву в переговорних кабінах міжміські телефонні розмови ти кож були геть заборонені. Єдиним порятунком, отже, залишився телеграф. Та штампи, уживані при складанні телеграм, не можуть не

■                   ичерпатися, — і незабаром все звелось до обміну шаблонами: «Усе піразд. Думаю про тебе. Цілую». Коли стало ясно, що нікому не по- тнланить покинути місто, хтось звернувся із запитом, чи можуть по- ■прнутися ті, хто виїхав з міста до епідемії. Запит було дано. І дехто Миніть необачно ним скористався. Тоді ми стали свідками лише одно­го нипадку, коли почуття виявилось сильнішим за страх перед смер­тні. І це були не молоді закохані, а літнє подружжя Кастель. Ця рап- тона розлука з усією очевидністю показала, що вони не можуть жити одне без одного. І перед цією новою істиною нічого не важила й чума. Ти для інших розлука мала скінчитися тільки разом з епідемією. і)тож перше, що принесла нашим співгромадянам чума, було ув’яз- иічіня. І вони зазнавали болю всіх вигнанців та ув’язнених — жити ішм’яттю, коли пам’ять уже ні на що не потрібна. Але не забувай­мо й про тих, хто зазнав подвійного вигнання. Для таких, як, напри- к ‘іид, журналіст Рамбер, муки відірваності від світу підсилювались і тим, що вони перебувають у чужому їм місті, де їх раптово заскочи­ли чума. Наші співгромадяни уникали будь-яких прогнозів про за-


343

 

АЛЬБЕР КАМЮ. Чума


кінчення пошесті, та й відверті розмови швидко припинилися. От* кожен із нас мусив жити сам, віч-на-віч із цим небом. А тим часо чума завертала кораблі, що взяли колись курс на Оран, в місто не вЯ хало жодної машини. Префект щодня повідомляв статистичні данЯ але просив публікувати їх у вигляді тижневого зведення. Одначе пу­бліка схаменулася не одразу. На третій тиждень газети повідомила про кількість померлих — триста два. Та, може, така смертність ці^Н ком нормальна? Лише коли крива смертності різко стрибнула вгоріу, І громадськість усвідомила істину. Оран прибрав химерного виглядуЯ рух транспорту та продаж бензину було суворо лімітовано, розкішЯ ні крамниці зачинялися, бо до міста постачали лише найнеобхіднИ ше. Перехожих побільшало, бо після зачинення кількох крамниц» та деяких контор люди вийшли у вимушені відпустки, а місто нaбyJ^| оманливого вигляду святковості. Кінотеатри та кав ярні скорис тал ся з нагоди і непогано заробляли. На людях наші співгромадяни велН себе вельми весело, та чи не один Коттар в усьому місті щиро радіїи «І підстав нібито нема, щоб пошесть припинялася. Усе піде шкер^| берть. Чудово! Скоро ми всі з глузду з’їдемо, повірте!» — говорив вів лагідним голосом, що не пасував до його слів. Знаючи, що поки трЯЯ ває чума, про нього не згадають і арешт йому не загрожує, Коттар пи ребував у піднесеному настрої і почувався в цілковитій безпеці.

Через три тижні після закриття міста Ріє біля лазарету наткнувся на молодика, котрий чекав на нього. Це був журналіст Раймон Рам­бер, який прибув у місто іще до початку пошесті й просив сприяннЯ «Чи не могли б ви видати мені довідку, де б офіційно підтверджува­лось, що в мене нема цієї клятої чуми? ». Він мріяв будь-що вирватися’ з міста: в Парижі в нього залишилась дружина. Та доктор Ріє запері- чно похитав головою, бо справді не знав, чи хворий Рамбер на цю н^М дугу і чи не підхопить він її в ту мить, коли вийде від нього; зрештою, існують закони і розпорядження, на які треба зважати. Намагаючи« втішити Рамбера, доктор зауважив, що в Орані тепер гори матеріал* для найцікавішого репортажу. Та Рамбер був налаштований на іншиВ лад: «Я народився на світ не для того, щоб писати репортажі. Може, я народився на світ, щоб кохати жінку… .Ви живете в світі абстракцій! •

—  говорив він палко. Пообіцявши тримати доктора в курсі своїх успі-1 хів, він зайшов у під’їзд готеля, де мешкав і Тарру.

Кінець першого місяця пошесті затьмарився новим спалахом чуми і відзначився палким казанням отця Панлю, єзуїта, адже церкі ва вирішила теж боротися з чумою власними засобами, проголосив-! ши тиждень всезагальних молебнів. Собор був повний богомольців, бо вхід до порту було заборонено і звичні морські купання відпали, та


344

 

ЛПЬЕЕР КАМЮ.Чума


І „ранні мали якийсь особливий настрій, хоча и ставилися до чуми I да непроханої гості, ш. ян прийшла, тан і ш».

*„ від цьоп, не буде,, — думала чи не більш,сть. Отець Панлк£о мився за край кафедри і почав промову: «Братове мої, вас врази Піди, ви самі накликали її на себе, братове. …Від самого початку^с- ,,,.цї людства ця кара Божа приборкує сліпих і                                                           °“0

миніться і станьте навколішки». Ця фраза пролунала так владно, що д„хто, повагавшись, зіслизнув зі стільця і вклякнув на «олитовно- му ослінчику. Інші подумали, що треба вчинити за їх їм прикладом, гйлелюбний отець, не шкодуючи барв, змалював *™™ ° Р пича Божого — і слухачі немов побачили його над містом. «І спасен : путь указує вам також закривавлений спис, і він же підштовхує I Мс до Бога. Той самий бич, що мордує вас, підносить кожного и ук „ус, йому шлях. Найпроникливішим умам він показує осяйне св іності в надрах будь-якого страждання». Важко сказати, чи поді- „ „о те казання на наших співгромадян. Просто після нього вони го- I , тпіше відчули те, що досі бачилось їм якось невиразно, ЩО IX пр

ім ‘чено невідомо за які злочини, на ув’язнення, яке годі собі уяви             .

Атмосфера в місті змінилися, здавалося, в ньому оселився переляк.

И атмосфері дедалі більшої наиінн хтось намагався вибратися в то- 1 ™ДУ?НВИШ віпсьнові нордони чи силою. Не збирався зупинятись І 1‘амбер. Спочатку він спробував усі офіційні способи. Він витратив «„бояче нервів, склав уявлення про те, що ж таке мерія, і навіть роз „„бив класифікацію службовців. Але бажаного РезУ™> не дом^ ,4„. За якийсь час йому надіслали анкету з проханнлм якнаи І. її заповнити. В душі Рамбера блиснув вогник надії, то швидко игпс: анкети розсилали на випадок, якщо він захворіє на уму і по мре. По тому для Рамбера настав одночасно інаитяжчииі^ ший період: період заціпеніння, коли журналіст годинами вештався » “ом даів у кав’ярнях, заходив і на вокзал читати старі розкла­ди потягів… Саме місто, здавалося, також заціпеніло: насталоспр№’

.сне літо, і все потерпало від немилосердної спеки. Жан Тарру знову »< таки докладно описав ці дні в своїх записниках. До бубонної чуми підпряглася ще й легенева. Кількість смертей зростала. Статисти- „у знов повідомляли за один день, а не за тиждень: бо сто ТР»™»Ь, ічайно ж, менше, ніж дев’ятсот десять. Котячии ..док позбавив­, „ своєї розваги, бо бездомних котів розстріляли як можливих носив ІХ директор готелю пригнічений; нан Оттон незмінно ходить обі­™ до готельного ресторану, тепер вже тільки з дітьми (дружина поховала матір І тепер на карантині). Згадує Тарру 1 про розмову з доктором Ріє, яку він сам зініціював.

 

АЛЬ БЕР КАМЮ. Чума


Того дня Тарру говорив лікареві про необхідність створення новиЯ санітарних дружин з цивільного населення, адже спроби префектуД ні до чого не привели. І Ріє, звісно, пристав на таку пропозицію, хоД цьому й передувала довга розмова. Вже наступного дня Тарру взящ ся за роботу і створив першу санітарну дружину, за прикладом якої мали створюватись і інші. Втім, оповідач не має наміру надавати в«* ликої ваги цим санітарним осередкам. Приписуючи надто велиД вагу добрим вчинкам, ми тим самими складаємо хвалу і самому злуї Цілком зрозуміло, що всі вони взялись до організації цих дружин, уло б незбагненно, якби вони цього не зробили. Чимало людей тоД говорили, що нічого не допоможе і найкраще зараз — впасти навяо- линки, та ані Тарру, ані Ріє, ані їхні колеги та приятелі таких по­глядів не поділяли. Так, і старий Кастель доклав усіх зусиль до ство-І рення нової сироватки власними силами, і з дня на день сподівавсД дістати першу партію. Роботу статистичного обліку в санітарних І дружинах взяв на себе Гран. Незадовго до того Гран довірив друзяД таємницю свого загадкового твору і навіть прочитав перше і поки що! єдине речення: «Погожого травневого ранку чепурна амазонка вер] хи на чудовій гнідій кобилі скакала квітучими алеями Булонського Лісу…» Згодом вона фігурувала вже як елегантна, потім як струнка, а кобила — як сита, лискуча тощо. Гран так мучився над добором по­трібного слова, що виглядав часом дуже стомленим, та не покинуД роботи зі статистичними даними для санітарних дружин.

Тим часом Рамбер все ще не залишав наміру вибратися з містп.І І якщо вже офіційного дозволу йому не домогтися, він вирішив CKO» ‘ ристатися з «інших каналів». І людиною, яка знає деякі лазівки, ви- І явився Коттар, сам він тоді займався контрабандою дрібних товарів, І Коттар звів Рамбера зі своїм знайомим Гарсією, а той влаштував їм 1 з Раулем, іншим посередником, зустріч, яка й відбулася за кілька днів. Коло Рауля сидів якийсь тип, що обіцяв звести Рамбера з «дво- І ма нашими приятелями». Чоловіка звали Гонсалес; коли Рамбер ді-і знався, що той цікавиться футболом, розмова швидко зав’язалась. І Лише за кілька днів журналістові пощастило вийти на нових людей * у цій справі, — Гонсалес представив їх як Марселя та Луї, які у склп-1 ді посту з чотирьох осіб охороняють західну браму. Тож Рамберу вар-І то було оселитися в них і чекати наступного тижня слушного момен* ■ ту. Домовилися про нову зустріч. Та наступного вечора, хоч РамбеІ) , ■ і чекав понад дві години, ніхто не з’явився. Тоді йому нічого не за-1 лишилось, ніж спитати в Ріє, як зв’язатися з Коттаром, і почати все І спочатку. Рамбер спіймав себе на думці, що під час цієї біганини вія І і не згадував майже про свою дружину. Часто він заходив до докторШ 346

 

АЛЬБЕР КАМЮ. Чума


I’ll1, де вони подовгу говорили втрьох з Тарру, іноді заходив і Коттар чи Гран. Коттар не збирався вступати до санітарних дружин: Навіщо Поротися з чумою, коли вона мені вигідна? — говорив він. Якось Рам- Пі>р розповів, що воював в Іспанії і відтоді збагнув, що людина здат­нії па великі подвиги. «Але якщо вона не здатна на великі почуття, її мчи мене не існує», — додав він. Він сказав, що з нього досить людей, ми і помирають за ідею, що він не вірить у героїзм, бо знає, що бути І*роєм легко, але цей героїзм згубний: «Єдине, що для мене цінне, — її« имерти або жити тим, що любиш». Ріє відповів, що людина — не Ідо«, а єдина зброя проти чуми — це чесність: «Бути чесним — зна­чить робити свою справу». Вже попрощавшись, Тарру спитав у Рам- Пі’ра, чи знає той, що у Ріє дружина перебуває в санаторії за кількасот її І юметрів від Орана. Рамбер здивувався, а наступного ранку зателе- фчііував лікареві: «Ви не проти, щоб я працював з вами, аж поки мені трапиться нагода вибратися з міста?» На тому кінці дроту на якийсь ч«г запала тиша. «Авжеж, Рамбере. Дякую вам», — відповів лікар.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

‘Гак протягом довгих тижнів в’язні чуми билися як уміли і як мо- і ми. Але ж дехто з них уявляв собі, як, скажімо, Рамбер, ніби вони Ш<* діяли як люди вільні, ніби їм ще дано право вибирати. Та о тій норі, у середині серпня, чума здолала всіх і вся. Тепер уже не стало пкремих, індивідуальних доль — була тільки наша колективна істо- рЬі, точніше, чума. Саме того року, посеред літа, знявся вітер і кіль- ічі днів поспіль сік зачумлене місто. Жодна крапля дощу не освіжила І Ірина, і він весь укрився сірим нальотом, який лупився під порива­ми вітру. Тепер вечорами по вулицях вже не юрмився люд, намага­ючись розтягти прожитий день, частіше зустрічалися окремі гурти Нюдей, що поспішали повернутися додому чи зазирнути до кав’яр­ні І порожнє місто, убілене курявою, пересякле морськими пахоща­ми . лунке від крику вітру, стогнало, як проклятий Богом острів. Досі чума косила людей на околицях, бідніших і населеніших, та ось вона Перекинулася на центр міста. Хтось додумався оточити кілька осо- Ьімво заражених кварталів і випускати звідси лише тих, кому це не- оПхідно по роботі. Ті, що потрапили в оточення, вважали мешканців Інших кварталів вільними людьми, а ці останні тішилися думкою, іі(о іншим гірше, ніж їм. Десь на ту пору почалася низка пожеж, при- чипою яких ставали самі люди, які, повернувшись з карантину, збо- іінчіоліли від горя. Довелося вдатися до крутих заходів щодо цих па­ні! н, і вони подіяли, бо люди не так боялися опинитися в тюрмі, як розуміли, що ув’язнення тепер — все одно що смертний вирок. Чума


347

 

АЛЬБЕР КАМЮ. Чума


надто лютувала серед тих, що жили гуртом, тобто серед вояків, че ців та арештантів. У міській тюрмі варта платила данину хворобі ніі рівні з арештантами. З погляду самої чуми, в тюрмі всі були однаїЛ во приречені на смертний вирок, і, можливо, вперше за довгі роЛ там панувала цілковита справедливість. Ченців обох міських монаО’Ш тирів порозселяли по доброчесних родинах. Пожежі палали і в дві1 ких головах: знов здійснено було напади на міську браму, здійнял ся стрілянина, кільком навіть вдалося втекти. Тоді пости посилил З’явилися і випадки мародерства, розстріл двох мародерів не спрр вив належного враження, тож влада вдавала, що нічого не помічай “І Врешті-решт, введено було комендантську годину.

Найхарактернішою рисою тогочасного поховального обряду ста|^| квапливість. І, ясна річ, принаймні на початку епідемії рідні були и ражені в своїх найкращих почуттях. З часом стало сутужно з харч ми, і у людей просто не стало часу міркувати. Так матеріальні труд« нощі обернулись добром. Невдовзі вже бракувало домовин, полотм , для саванів та місця на кладовищах. У лазареті доктора Ріє залиш лось всього п’ять домовин. Родичам заборонили бути присутніми 34 похороні, бо сам обряд виродився в досить непривабливу формал ність. У кінці пустиря викопали два величезні рови, на дні яких ш піло негашене вапно. Згодом для робіт, пов’язаних із похованнярЛ забракло персоналу, бо більшість гинула від чуми, та через розладціИ не економічне життя охочі виконувати ці роботи знаходились. Роли * копали якнайглибше, та довелося шукати нових шляхів поховань Тоді хтось порадив використовувати сміттєспалювальну піч, а трупи звозити трамваями, які раніше ходили понад морем. І літніми ночаА ми до оранців долітав дзенькіт трамваїв, вантажених трупами і киї» і тами, які потай приносили родичі померлих. Епідемія на той час ста* білізувалася, та й страждання від розлуки втрачали свій первісний] пафос. Позбавлені пам’яті і надії, люди вкоренилися в теперішньому Г дні, втративши навіть здатність до оцінних суджень. Ріє вважав, щаі біда не стільки у відчаї, скільки в тому, що до відчаю звикли. Чумі позбавила багатьох здатності до любові і дружби, адже любов ви1 магає бодай краплини майбутнього, а всі заглибилися у дану митЛ Увесь цей довгий етап був фактично довгим сном: «Наша любов буї. довготерпінням без майбутнього і упертим чеканням…»

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

У вересні і жовтні чума все ще підминала під себе місто. Вкрай втомлені доктор Ріє і члени санітарних дружин помітили, як нарооч тає в них якась дивна байдужість: вони знали все про роботу, яку| 348

 

АЛЬБЕР КАМЮ.Чума

виконували, проте майже не цікавилися загальною цифрою жертв, пимх забрала чума в останні дні чи тижні. Навіть Гран не міг би під­питії загальні підсумки. Він ніколи не міг похвалитися здоров’ям, а імкільки суміщав роботу в мерії, санітарній дружині та нічну працю наради «шапки геть», то виглядав надзвичайно стомленим. Часом піп розчулювався та довго оповідав про свою Жанну. Ріє теж загово­рим про свою дружину, хоч це було і не в його правилах, і потім він пожалкував про це. Не ймучи віри втішним телеграмам від неї, він імітолефонував лікареві і дізнався, що стан її погіршився. Тарру пере- П|>м вся жити до Ріє та його матері і тримався стійкіше за інших. У сво- I* нотатках він цікавився здебільшого Коттаром. Ріє почав усвідом- ‘і їй мати ступінь своєї втоми. Серед цієї пошесті його завданням було нп<и не зцілювати, а реєструвати, ставити діагнози й ізолювати, хоч ній іце пам’ятав, як сприймали завжди лікаря і як вірили, що варто пробити укол і випити пігулки, як усе буде добре. Тепер він прихо­пи її у супроводі солдатів, щоб ізолювати хворого від близьких, і чума ■’приймалася ним як суцільна поразка. Штучна зачерствілість і вто­ми допомагали йому триматися серед цілодобового видовища смерті. ІІтома призвела до того, що борці з чумою і самих себе занедбали: де- ішлі частіше вони забували зробити необхідне щеплення, бо це здава- іііігі, їм зайвим і втомливим. Всі вони сподівались на випадок.

Проте була в Орані людина, яка не виглядала втомлено чи зажу­рено, а радше навіть була живим образом вдоволення. Це був Коттар. Нін багато спілкувався з Тарру, тож нотатки цьго чоловіка були при-

■                  іпічені здебільшого Коттару. Коттар вірив, що чума не візьме його, Пи людину, охоплену якоюсь хворобою чи переляком, не може здо- ‘імти якась інша небезпека. Загальний настрій Коттара окреслював- і и фразою «Я цього всього раніше від вас насьорбався». Та особливої ііноетивості в його поведінці не відчувалося. Скоріше навпаки: він те­пер почувався частиною суспільства, таким, як усі, бо саме прагнен- им тепла гнало людей на вулиці, в людні місця, де відчувалося, що ні-1 вони бранці спільної біди, що завтра може не настати для будь- ипго з них. Тоді Коттар сказав, що на людей варто було наслати чуму, нПн вони об’єдналися. Ціни в місті невпинно зростали, та ніколи ще Гик в Орані не тринькали гроші, а Тарру з Коттаром проводили бага- ііі вечорів разом, спостерігаючи за юрбою. Занотував Тарру і випа­док, що стався з ними в міській опері, куди вони прийшли послуха­ні «Орфея». Сталося так, що театральну трупу, що заїхала в Оран, ііметала чума, і актори змушені були залишитися й працювати. Ви- іч’пиа давалася раз на тиждень, проте незмінно збирала повну залу, де кожний намагався виглядати якнайефектніше. Аж ось у третьо-

 

АЛЬБЕР КАМЮ. Чума


му акті залою пробіг легкий шум і ворушіння — Орфей, дивно розі шрившись, ступивши крок до рампи, раптом упав серед декорацій

лядачі усе зрозуміли й спочатку поволі потягнулися із зали, та р прискорився, перетворившись на біг, і зчинилась тиснява, у якій і на ходу забували віяла і мереживні хусточки: чума на сцені нагада про чуму в житті й зробила недоречними ознаки розкоші.

Упродовж першого тижня вересня Рамбер працював, як навіжі нии, допомагаючи Ріє, і попросив для себе вихідний лише для тої щоб зустрітися з Гонсалесом і братами. Коли він влаштував ще оді зустріч з Марселем та Луї, ті запропонували одразу ж поселити його І себе, аби чекати слушної нагоди для втечі. Вона могла статися лиаЯ під час чергування братів на виїзді з міста. Чергування довелося чекі ти два тижні, а протягом цих двох тижнів Рамбер працював, не піка дуючи сил. Найближчого тижня, коли випало чергування хлопції Рамбер сидів у їхньому будиночку, розмовляючи з їхньою старені кою матір’ю та чекаючи. Вона була на диво оптимістично налаштої на, бо щиро вірила в Бога й не забувала відвідувати месу. До Рамбер ставилася дуже приязно і жаліла його, надто коли він ще сказав, Я невіруючий. Одного дня Марсель повернувся і сказав: «Завтра опій ночі. Чекайте». Тоді Рамбер попрямував поговорити з лікарем. Вії побачив стомленого Ріє, який продовжував робити свою справу — {L ротися з чумою, поговорив з ним, і той сказав, що ніхто б його не осу! див за те, що Рамбер обрав щастя, але сам він не може інакше, бо Ж можна водночас знати й діяти. Ріє вирішив діяти до кінця, не нам! гаючись виважити, варто це робити чи ні. «Я не їду, я хочу залипЖ тися тут, з вами, — сказав Рамбер Ріє й Тарру. — Все-таки соромне бути щасливим самому». Він раптом відчув, що вже не чужий у цьс му місті, бо в нього тут є обов’язки, він тут потрібний. Виявилося, ці він надіслав записку братам Марселю й Луї з відмовою від утечі ще J розмови з Ріє, це був його вибір.

Нову сироватку Кастеля випробували тільки наприкінці жовтн* Вона була останньою надією доктора Ріє. Тоді ж занедужав син слідИ го Огтона, який одразу ж викликав лікаря. Всю родину відправили* карантин (карантинні табори було облаштовано в готелі і на міськоїЛ стадіоні). Хлопчика відвезли в допоміжний лазарет, і після двадцяті годинної боротьби Ріє зрозумів, що випадок безнадійний. Дитині зрД или крапельне вливання, і на ранок усі зібралися біля хлопчика, абщ подивитись, чи є якісь позитивні наслідки. Крім Ріє і Тарру, прийшоі, отець Панлю, який також працював у санітарній дружині, Кастель тД І ран, прийшов і Рамбер. Хлопчик нерухомо лежав під ковдрою, су­домно зціпивши зуби, його обличчя було спотворене болем. Він заді»

350

 

АЛЬБ ЕР КАМЮ. Чума


■ нм частіше, його почали бити конвульсії. Поборовшись трохи довше, и звичайні хворі, у страшних муках хлопчик помер. Ріє рвучко ви- іііо’іив на подвір’я, де вмостився на лаві. Отець Панлю був одним із Иврших у санітарній дружині, бачив він багато, та після цього ранку і

‘….. . Щось надломилося. Ріє у розпачі з докором сказав священику:

і Vі цього ж, сподіваюсь, не було гріхів — ви самі це прекрасно знаєте!» ІІмілю сказав, що смерть дитини й справді не може не викликати про- Тггту, але «може, ми маємо любити те, чого не можемо пояснити розу- Ьрм». Він написав тоді трактат про те, чи повинен священик зверта- IИІ’ІІ до лікаря. Другу проповідь він проголосив одного вітряного дня. і’идіі слухачів значно порідішали: через хворобу, через те, що подібні Піиіповіді втратили принаду «новизни», через велику кількість забо- ….. .  та прикмет, які в чомусь заступили оранцям релігію. Проголо­шу тчи цю проповідь, отець Панлю говорив вже не «ви», а «ми». Все- ІИшні своєї промови проповідник сказав: «Братове мої, настав час. Агні треба у все вірити, або все відкинути… А хто серед нас посміє від­пий ути все?..» Закінчив свою проповідь отець Панлю такими слова­ми: «Братове мої, любов до Бога — трудна любов. Вона вимагає цілко­витого самозречення, зневаги до своєї особи, смирення. Але тільки Він

р<! и може змити жах страждання й загибелі дітей, бо людина не годна ці «і о розуміти, вона може тільки бажати цього. Ось така наука, яку я *ц ї ї її засвоїти разом з вами. Така віра, жорстока в очах людей і єдино цінна в очах Всевишнього, до якого ми й повинні наблизитись…» За

«.ка днів отець Панлю мав змінити помешкання і перебратися до рчіі’-ї бабусі, ревної богомолки, пошану своєї господині він втратив чи |і’ п|д час першої їхньої розмови, коли він був не надто люб’язний че- |нч утому. Отець Панлю був справді зморений і незабаром відчув хвилі ‘їм чоманки, яка розливалася по всьому тілу. Наступного ранку стара

■        і, здивувавшись, що отець Панлю не виходить до сніданку, зайшла /ці нього й побачила, що він тяжко хворий. Та на її пропозицію викли- (чі i n лікаря він відповів відмовою: це, за його ж словами, суперечило Иш о принципам. Вона заходила до нього кожні дві години і, нарешті, /іігтпла відповідь, що лікаря він бачити все ще не хоче, але хай його управлять до лазарету згідно з відповідними приписами. Доктор Ріє, ні і я даючи пізніше хворого, був здивований: у нього не було всіх симп- ммів чуми. Тим часом отець Панлю підкорився всім процедурам і ле­Р», не випускаючи з рук розп’яття. Назавтра санітари знайшли його мпртвим, а в картці написали: «Випадок сумнівний».

Того року день усіх святих пройшов зовсім не так, як звичайно. Міике, то через погоду. Несподівано настала осіння прохолода, на ву­лицях з’явилися плащі. І якщо раніше в цей день люди мовчки ру-


351

 

АЛЬ БЕР КАМЮ. Чума


шали туди, де поховано їхніх близьких, несучи в руках квіти, то ці

го року ніхто не бажав думати про мертвих, про них і про смерть і ті___

думали забагато. У печі крематорію палахкотів феєрверк чуми.^И
крива смертності стабілізувалась, досягши, за словами доктора Н
шара, «стелі». Префектуру охопив оптимізм, але коли ця сама чуІІ
забрала самого доктора Рішара, оптимізм змінився на справжній
симізм, утім, обидва були безпідставні. Кастель ще стараннішеї^]
тував свою сироватку. Легенева чума почала швидко ширитися, а,
випадки бубонної порідшали. З харчами ставало дедалі сутужніші,

бідні родини жили у скруті, тоді як багатим не бракувало майже^И
чого. Бідняки, пухнучи з голоду, мріяли про сусідні села, де хлів ■■

такий дорогий. На стінах почало з’являтися гасло «Хліба або вол*
Газети, за наказом згори, діяли в дусі неймовірного оптимізму, го>
рячи про спокій і витримку.

Окремим прикладом «спокою та витримки» був табір для ізольоїш
них на карантин, який розташувався на міському стадіоні. Однієї м
ділі Тарру, Рамбер та колишній футболіст Гонсалес пішли відвідати
карантин. Гонсалес, той самий, який допомагав Рамберові у його ні
мірі втекти, взяв на себе нагляд з вартою біля воріт табору. Зайшовші
на стадіон, друзі побачили, що трибуни повні, а на полі стоїть кільи|
сотень червоних шатрів, в яких можна розгледіти ноші та клунки з паї
житками. Люди сиділи на трибунах мляво і мовчки. Щовечора воящ

мали розходитись по своїх шатрах, а вдень нічого не робили. З часи,
вони навіть припинили розмовляти. Там Тарру із Рамбером зустріли
пана Оттона, який перебував на карантині. «Сподіваюся, що Філіп ■
дуже мучився», — сказав він, вперше називаючи сина на ім’я, і Тар
РУ відзначив, що зміни в цьому чоловікові відбулися беззаперечЛ
«Правда, правда, відповів Тарру, — він зовсім не мучився».

Якось одного вечора Тарру вирішив відкрити свою душу Ріє. Боні

разом навідували старого ядушника, а на терасі над його поменшав

ням і сталася та розмова, «…для простоти почнімо, Ріє, з того, що

вже пережив чуму ще до того, як потрапив до вашого міста в розпа

епідемії. І мені завжди хотілося вирватись. Замолоду я жив з думі®;

про свою безневинність, тобто без будь-яких думок. Але одного дії
я почав замислюватись. Треба сказати, що бідності я не знав, бо мі

батько був помічником прокурора, тобто посідав неабияке становії

ще, проте їм не величався. Мати моя була проста і скромна, я її люби)
і люблю, та волію про неї мовчати. Батько зі мною панькався, любиІІ
мене. Людина він був не надто своєрідна, прожив життя не як святи»
і лихим теж не був, тримався середини. Одначе він мав одне диві*

Цтво: він знав чи не напам’ять великий залізничний довідник ТексіИ
352


г

 

___________________________________ АЛЬБЕР КАМЮ. Чума


В»м пін не подорожував, та міг назвати будь-який маршрут. Своїми ІМіміііями він вельми пишався. Прямого впливу на моє становлення і.ісо не мав, найбільше — він дав мені остаточний поштовх. Коли В Міми було сімнадцять, батько покликав мене в суд послухати його.

*                Нін пюдівався, що ця церемонія заохотить мене стати на його сте­рні» Мені й самому було цікаво побачити його в іншій ролі. Одначе з ■> дня моя пам’ять утримала лише один образ — образ підсудного, «їм скидався на сполоханого сича, я відчував лише одне: хочуть вби- I пі живу людину. І я зрозумів, що батько ім’ям суспільства вимагає І імі’рті цього чоловіка. Від того дня я не міг бачити без дрожу огиди ■псового довідника. Я прожив удома ще майже рік, але серце моє й|ііиілося. Коли батькові треба було бути присутнім при «останніх І «мпиинах злочинця», він вставав раніше. Одного вечора він попро- I мім V матері будильник, всю ніч я очей не склепив, а назавтра пішов з В «нму. Він розшукував мене, і ми навіть зустрілись, але розуміння не І мііііпли. Я ходив навідувати матір, тоді зустрічався і з ним. І це його, пишнілось, влаштовувало. Коли батько помер, я перевіз матір до себе, І І мини й досі жила б зі мною, коли б теж не померла. Тоді, у вісімнад- ммгі. років, вирісши в достатку, я спізнав бідність. Єдине, чим я ці- мшівся, були смертні вироки. Я думав про те, що наше суспільство ірумтується на вбивствах, і не було в Європі такої країни, де я б не участі в боротьбі. Одного разу в Угорщині я побачив, як розстрі­ли               людину, відтоді я почав погано спати. Ось тоді я зрозумів, що

■  мім як був, так і зостався зачумленим, що хай не безпосередньо, та я І *ім засудив на смерть тисячі людей, схвалюючи дії і принципи, які р гч гнуть їх за собою. Проте я заперечував, що головні зачумлені — Ір ті, що напинають на себе червоні мантії. Відтоді я не змінився. Уи»г давно мені соромно. І в цьому світі годі кроку ступити, не ризи­куючи заподіяти комусь смерть. Ось чому я вирішив відкинути все, щ<> хоча б віддалено, з добрих чи лихих намірів, виправдовує вбив- I тип. Ця чума не принесла мені нічого нового, крім розуміння, що №|і<чш боротися з нею пліч-о-пліч з вами. Я поклав собі у всіх випад- I Юі \ ставати на бік ясертв, аби хоч якось обмежити розмах лиха. Опи- іімиіітись серед жертв, я можу спробувати намацати шлях до третьої цп іугорії, тобто до миру». Тарру замовк, і на терасі запала мовчанка.

  • •Тепер я знаю тільки одну конкретну проблему: чи можна стати свя- і им без Бога», — трохи пізніше сказав Тарру. Ще поговоривши, дру- В<|і иирішили на знак зміцнення своєї дружби піти скупатися в морі, Пі і перепустки вони мали. На узбережжі Ріє спізнав якесь тривожне іщнтя і побачив схоже почуття й на обличчі свого друга. З того дня В #І‘||ЦЄМ вони поріднились.


353

 

АЛЬБЕР КАМЮ. Чумд


Чума цілий грудень палала


в грудях співгромадян. Пан От


гюьтотТк^бп3 *‘раитиа?-                                            відпустку і „„„

тнсь туди як доброволець. «По-перше, в мене буде заняття А пя*

вГ;“ИВоГ01 СЛОВа Здадуться вам дурними, але там я буду ме

Д увати розлуку з моїм хлопчиком», — говорив слідчий і пі

твердому и безвиразному погляді раптом виникала ніжність Та

Гх~йЯлКив3оаВГ« 3>ЯВЛЯВСЯ УСЮДИ1 Й0Г°

х_ заспокшливо: Рамберові пощастило налагодити лист* ваш ,

на своїх ма*|


своєю дружиною. Коттар благоденствував і багатів


Ц1ЯХ.


?аПЄРГДНІ РІЗДВа Гран Не пРийшов У призначений час тож М

вирішено було шукати. За якийсь час Ріє Примітив Грана ВЫ

чЯю’йГИСНУВШИСЬ Д° ВІТрини 3 Дерев’яними іграшками, а по обЛ|
го текли сльози. Ріє здогадався про причину тих сліз і ло Я

6™Г-ГоГ »У«“ЛИДаНМЛІИ— “«£“• ЩО наш с»;Х
бові мертвий світ. Гран думав про свою Жанну. Коли лікір ві

л£ГГ°МУ 1рВКЛаВ У Л1ЖК0лерені йому заклало. За ним дом

ли Тарру , сам Ріє, проте за короткий ‘


Піт ‘ ‘короткий час хвороба дуже пио^т/лЛ

РУК0°писВуЄЧрГ Н ПОПр°СИВ лікаРя прочитати останню в«™« й
рукопису. Ріє взяв у руки з п’ятдесят аркушів, списаних

тієї самої фрази. На останній сторінці був остаточний вар

ка слів початку листа: «Люба моя Жанно, сьогодїїиздво

М *« ОГОЖОГ° ТРаВНЄВОГ<>                                              «аГ™

«Спаліть йог£-‘“■«»“И^Ул.нсьпого лісу..


амазонка на чу|


Впорснувши Гпятт М К1ЛЬКа ХВИЛИН попР°сив ГРан. Ріє послуха

ч^7о2^іо^:::сгроваткулікар сказав таррущ° ^ ^

Гне збилося а «Г На РаНОК ГйРЯЧКа МИНулася’ ополудні ні

чого не по^мі              ДВЄЧФ СТаЛ° ЯСН°’ Щ° Гран «Рятований. Рі*

ото не розумів у цьому воскресінні з мертвих. Протягом тижнР

■     кнувся з кількома випадками подібного одужання. Тим часом

ри ядушник, побачивши Ріє і Тарру, знов задоволено потиоав ру

.Знову лізуть. Щури!» Ріє очікував останнього повідомлені ї

гальними підсумками. Згідно з ним хвороба спадала.

ЧАСТИНА П’ЯТА

не поТпітП ЦЬОМУ НЄ«ЄРЄДбаЧЄН°МУ СПаДУ пошес^. спів™

поспішали радіти. Вони вже відучились розраховувати на блиі

.Г = » ™ В ГЛИбт“                                      “»КЯ “РОД*™‘аГ

Д Я. Іума вщухала не одразу, та втрачала сили швидше ніж ло»

бУдо сподіватись. Тепер Кастелева                                                                         Д


одним щасливі одужання, тоді як раніше


сироватка приносила одне і


354


майже не діяла. Складав

 

АЛЬБЕР КАМЮ. Чума


нраження, ніби зараз цькують вже саму недугу. Лише іноді чума Окрала кількох хворих, попри сподівання на їхнє одужання. Так пощастило і панові Оттону. Та загалом, доводилось констатувати, ІК» чума відходить так само несподівано, як прийшла. Спочатку міс- I» ,1<ЖНІ ніби і не змінилось. Удень було тихо і пустельно, вечорами кішці заповнювала юрба, вдягнена у пальта і шарфи, бо місто огор- |уп дивний для цієї місцевості холод. Протягом усього тижня ситуа­цію сприймали досить суперечливо. Кимсь оволодів справжній скеп-

  • • III, пле ті, хто жив у розлуці з коханими, сповнилися надії. Почали Ии х і йно з являтися ознаки оптимізму. Було зафіксовано зниження Цін, хоча з точки зору чистої економіки це було незбагненне явище:   терігалося явище суто морального характеру. Обидва монасти­рі стали такими самими, як раніше, і братія знову зажила спільним
  • иттям. Те саме можна сказати і про військових. Нарешті після три- Іішої консультації з медичною комісією префектура оголосила, що •ИІдомію можна вважати припиненою, але з міркувань обачності Місто залишиться закритим ще два тижні. І ввечері двадцять п’ятого «Ічня радісне збудження охопило все місто. Образ близької свободи |уи ;ірошений слізьми і сяяв усмішкою. Того вечора Тарру, Ріє і Рам- ■■|і разом з юрбою блукали містом. Тоді ж в місті помітили кота — ■■ І коти зникли з початком епідемії. «Ото старий навпроти буде ра-

міі*. — думав Тарру. Але наступного дня, як і пізніше, віконниці •и пишались зачиненими, з чого Тарру дійшов висновку, що котячий яідок або образився, або помер. Тоді ж записи Тарру набули якогось чудернацького вигляду, письмо стало нерозбірливим, а автор пере­йми кував з однієї теми на іншу. Писано там про Грана, який знову цінися до роботи, про Ріє та його матір, її усмішку і манери. «Моя ми ти була така сама, я любив у ній цю здатність добровільно знічува- і мі і,, і понад усе мені хотілося б бути з нею», — писав Тарру.

Знайшовся в місті й чоловік, якого звістка про закінчення епіде-

<   і неабияк зажурила, це був Коттар. Він часто заходив до Ріє, аби діііііптися про ситуацію з чумою, і щоразу по оптимістичних прогно­їш х пін відчував зажуру або досаду. Вид розхвильованого міста дещо •пі иокоював його, та тепер він круто порвав з усіма, з ким спілкував­ші, і сиднем сидів удома, замкнений у своїй дикості. Потім з якогось яіімп він знову ставав товариський, вів бесіди з Тарру, які той зано- тшіував у своїх зошитах, дедалі частіше скаржачись на втому. Місто ітупалося розпочати нове життя.

Одного дня доктор Ріє повернувся додому ополудні, міркуючи, чи и» надійшла очікувана телеграма від дружини. Прочинивши двері, І’Іг одразу помітив, що мати його стурбована, бо Тарру занедужав.


355

 

АЛ Ь_1 Е 1 НАМ Ю. Чума


1 г=- кімнат^хв^огскТар^руледьзнмаД0Д°МУ

здається, пр^граноГ- ^Т» рГз^ Т”МетаМа:Тв°еР ніч починалася для Т„„п„ боротьбою У„„ ^ П°С1Дали в к1м

ВИДІВ ЧУМИ ІІІРПІ.™^“’                                                           Г0 були симптоми!

нерухомо.                                                     ТаРРУбОРОВСЯХ°Ч 1 4

дня і скасував усі візити до інших хворих Опівл«Ш°ВР°б°ТУ ла апогею. Коли настав кінртгк т                                Опівдні лихоманка сг

люлина здатнві

™:^Гв^7.^ГщоТграт:

о™о’н~^Г ПЛа™ — ^

брамуЛ цю нод.ЪрадТсн “устр?лГн™рННІ НаРвШТВідкрили МІС1< ра в своїх повідомленнях. Улашт“вл™ГГ’трЇЇ1‘ ПРЄФЄ*

™лЙ„“ГтГ»

гаючись одно до одно™ тс,                               “ЛИК°Г ЗустрічіМ™»» при*

близькими, розходились додо„ГГдТГ™хљò”\ПРИбУЛИ РОНІ рідного Обличчя, для ма’т„ДчоГі™ кГ.н»ТТіії

ВРУ„ГГІ’ ‘таТ‘ц~бГ 1ЕГ“

1Т“Го ї|£~^даЛ===:-

™ на кілька годин. р.м6вр того ж^”у

 

АЛЬБЕР КАМЮ. Чума

 

«V. яка домоглась дозволу на приїзд до нього. І такі, як Рамбер, мим доктор Ріє, знайшли відсутнє, знайшли щось, що вже майже Iі» шли. Ці принаймні якийсь час раюватимуть. Тепер люди знали, и Існує на світі щось, до чого треба пориватися завжди і що іноді да-

і.і н до рук, і це щось — людська ніжність.

І  Інша хроніка добігає кінця. І час вже докторові Ріє зізнатися, що н її пвтор, якии, втім, увесь час намагався дотримуватися тону сто­мім і.ого свідка, бо він мав говорити за всіх.

У час святкування доктор також працював, бо недуги не відсту­пи.. Коли він збирався завернути в провулочок, де мешкали Гран гтаром, його зупинив поліцейський патруль: «Не можна. Там ШІсь божевільний в натовп стріляє». До Ріє підійшов Гран, якого е пропустили. Стріляли з Коттарового вікна. За кілька довгих ■шін стрілянини поліцейські виволокли з будинку невисокого чо- МІКП. який увесь час про щось волав. «Це Коттар, — пробурмотів »ні. З глузду з ’їхав ». Після цього інциденту вулиця знов напов- «иим.-ь гудінням юрби, а Гран розпрощався з лікарем, сказавши, що

Ц*’.. . написав Жанні, і знову взявся за свою фразу. Тим часом Ріє

попрямував до свого давнього пацієнта, старого ядушника. Під­митись на терасу, він багато міркував. Над темним портом вже зле- »1 чи ракети офіційного святкування. Ось тут доктор Ріє і задумав на- НИпгги свою хроніку цих подій. Написати, щоб не уподібнитись до

■иі’іушв, щоб засвідчити на користь зачумлених, принаймні пам’ять Ими шити про несправедливість і насильство, учинені над ними, та

■    просто для того, щоб сказати, чого навчає тебе лиха година: люди ■Гімне заслуговують на захоплення, ніж на зневагу. Він розумів що М хроніка не може стати історією остаточної перемоги, а може бути И мі. ки свідченням того, що треба було вчинити і що мають чинити всі »•дп всупереч страху, усім особистим мукам, що мають чинити всі Види, які, через знемогу стати святими і відмову прийняти лихо, на- ■ппоться бути зцілителями. Дослухаючись до радісних криків, що п ішли з центру міста, Ріє згадав, що будь-яка радість — під загро- *»•- Ьо і а знав те, чого не відала ця щаслива юрма і про що можна В*»штати в Книжках: бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не ще-

  • десятиліттями може дрімати вона десь у закутку, і, можливо, на- im.ii,* день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і ■«тле їх конати на вулиці щасливого міста.

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.