СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ КУПРІН — ГРАНАТОВИЙ БРАСЛЕТ

L. van Beethoven. 2 Son. (op. 2, М2)

У середині серпня, перед народженням молодого місяця, неспсИ

вано настали бридкі погоди, такі властиві узбережжю Чорного мо

То цілодобово тяжів над землею та морем густий туман, тоді сирі

на маяку ревіла і вдень і вночі, немов скажений бик. Або ж з ранку

ранку не вгамовувався дрібний дощ, який перетворював глинисті

роги у суцільну грязюку, у яку надовго загрузали вози та екіпажі

Але на початку вересня погода змінилася. Настали тихі безхмя

дні, такі теплі і сонячні, яких не було і в липні. Заспокоєні дерева
кірно втоачали жовте листя.

Княгиня Віра Миколаївна Шеїна, дружина предводителя дворя]

ства, не змогла покинути дачі, бо в її міському будинку ще не скі

чився ремонт. Тепер вона дуже раділа чудовим дням, тиші, самі

ності, чистому повітрю, щебету ластівок, які готувалися відлітав
ласкавому солоному вітерцю з моря.

Сьогодні був день її іменин — 17 вересня. У цей день вона завж J

чекала чогось чудесного. Чоловік, який поїхав у місто, поклав їй 1
столик футляр з чудовими сережками з грушоподібних перлів.
дарунок дуже звеселив її.

Вона була сама в усьому будинку. Її брат, товариш прокурора, ш

їхав у місто, до суду. Чоловік обіцяв привезти обідати лише кільк^Г

близьких знайомих. Все виходило пречудово: у місті довелося б вщ

трачатися навіть на бал, а на дачі витрати були мізерні. Князь Шеїі

ледве зводив кінці з кінцями: його родова садиба не давала прибВ

ків, а життя потребувало влаштовувати прийоми, добре вдягатись
займатися благочинністю, тримати коней… Княгиня Віра допомаеі|

ла чоловікові утриматися від повного розорення.

Тепер вона ходила у саду, зрізаючи ножицями різнокольорог

гвоздики і левкої. Почувся звук автомобільного ріжка: приїхала мД

лодша сестра Віри, Анна Миколаївна Фрієссе, — допомогти прийн^Р
ти гостей. Вони були зовсім не схожі між собою. Віра була у матар

красуню англійку, з високою гнучкою фігурою, ніжним, але холод!

ним і гордовитим обличчям, прекрасними, але задовгими рукамиТ
тією чарівністю похилих плеч, яку побачиш тільки на старовинни

мініатюрах. Анна успадкувала монгольську кров батька, татарської

го князя, дід якого був хрещений тільки на початку XIX століття

походив від самого Тамерлана. Вона була нижча за сестру, широка 1
плечах, насмішкувата, жива і легковажна. Її обличчя монгольської»

типу з ледь помітними вилицями, з вузенькими очима, з пихатим в^

368

 

ОЛЕКСАНДР КУПРІН. Гранатовий браслет


|ішшм маленького чутливого рота зачаровувало невловимою посміш- ііо, жіночністю, кокетливою мімікою. Вона, граційна і негарна, [рЛуджувала і привертала до себе чоловіків частіше, ніж аристокра- іична краса її сестри. Анна була заміжня, за дуже багатим та дуже цп|юзумним чоловіком, камер-юнкером. У них було двоє дітей: хлоп­чик і дівчинка. У Віри дітей не було, тому вона палко любила мало­цінних та гарненьких діточок своєї сестри.

Лнна могла фліртувати і у столицях, і на курортах Європи, але Ніколи не дозволяла собі зраджувати чоловіка, любила азартні ігри, пицц, сильні враження, гострі видовища, була щедрою і побожною, ипіпть таємно прийняла католицтво. Казали навіть, що під її низь- им декольте завжди надягнена власяниця. Віра ж була простою, з сіма однаково холодно люб’язною, незалежною, по-царському спо­кійною.

♦       Боже, як тут гарно, — говорила Анна.— Минулого літа я зробила идкриття: морська вода пахне резедою…» Вона підійшла до краю гли­бшого провалля і відсахнулася: «Як високо!» Віра запросила сестру ногидіти. Глибоко-глибоко під ними лежало море. Вода, ласкаво-спо- иіііна і весело-синя, світлішала у місцях течії та переходила у густо- і и ній колір на горизонті. Анна сказала, що в неї аж у грудях щемить, ■»ш все ж таки щось тягне її… туди, у провалля. Віра розуміла сестру, т море хвилювало її по-іншому: вона любила велич морського просто­ру, його величезне урочисте чудо, але недовго, бо скоро усе це набрида­ло їй. Найбільше Віра любила ліс — сосни, мухомори немов з червоно­го атласу з білою бісерною вишивкою, тишу і прохолоду…

Тут Анна схаменулася: вона зовсім забула про подарунок! І витягла

ііі          свого ручного мішечка маленький записничок у пречудовій опра- іі: на старому, зітертому від часу синьому оксамиті мережився філі- Грпнний малюнок рідкісної складності. Книжка була прикріплена до тоненького золотого венеційського ланцюжка, листочки в середині Пули замінені вставочками зі слонової кістки… Річ Вірі дуже сподо- Пмлася, але Анна була невдоволена ювеліром, який не зміг вправно «робити для цього антикварного скарбу пристойне оздоблення. Віра Пула здивована вигадливістю сестри: тільки їй спало б на думку пере- рооити старовинний молитовник на дамський записничок!

Обід накрили у їдальні, бо на відкритій веранді було вже якось хо- иоднувато. Приготували перепелів, яких дістали в мисливців, непо- гмний ростбіф, раків, навіть морського півня в цьому домі любили попоїсти.

Приїхала подруга Віри зі Смольного інституту, Женні Рейтер, чу­дова піаністка, чоловік Анни привіз із собою величезного професора

369

 

ОЛЕКСАНДР КУПРІН. Гранатовий браслет


Спешникова та місцевого віце-губернатора фон Зекка. Серед госм був генерал Аносов з грубезним червоним обличчям і презирливі виразом очей — бойовий товариш покійного батька Віри та Ані князя Мірза Булат-Тугановського. Він дуже любив обох дівчатЦ Анна була навіть його хрещеницею. Віра і Анна називали його ді сем, та він і був їм немов справжній дідусь: балував подарунками, возив у цирк і театр, розповідав про військові походи і битви. В ньаіі були суто російські мужицькі риси, які надавали йому вигляду м» ченика і майже святого: добрий і веселий погляд на життя, холоді відвага, покірність перед смертю, жалість до переможених, терпіні та фізична і моральна витривалість. Про нього знаменитий генер Скобелев казав: «Я знаю тільки одного офіцера, який хоробріш^” за мене, — це майор Аносов». Дідусь був майже глухий, із хвора ногою, на якій було ампутовано три пальці. Він ходив з палицею правиці, неодмінно у супроводі двох жирних лінивих мопсів. Гоі> рив так голосно, що в опері інколи сміялися з його реплік, ЩО ЇХ, ]] його думку, він промовляв пошепки. Часто відвідував гауптвахту дізнавшись про молодецький, але протизаконний вчинок арешті та, замовляв для нього обід з комендантського будинку. Іще до війь дружина покинула його із заїжджим актором, та генерал надсил^И їй пенсію до самої її смерті. Всю свою приховану ніжність і потребу | сердечній любові він переніс на Віру та Анну.

…Вечір був теплий, свічки та терасі горіли нерухомими вогнянії Гостей розважав князь Василь Львович. Він розповідав про який! епізод із таким серйозним обличчям, таким тоном, що слухачі маля не давилися від сміху. Він розповів історію шлюбу Густава Іванові’] ча Фріссе, Анниного чоловіка, як він намагався за допомогою поліції забрати дружину з помешкання батьків до свого будинку. Усі реготі ли. Анна всміхалася самими очима, а Густав Іванович — голосно, іі захватом…

Перед тим, як підвестися з-за столу, Віра Миколаївна перерахД вала гостей і здригнулася: їх було тринадцять і це було недобре. пЛ обіді грали в покер: усім гостям роздавали жетончики з кістки і гра ли доти, доки усі жетончики не опинялися в однієї людини. Тоді гр> припиняли. Так зробили і сьогодні.

Віру, яка не брала участі у грі, раптом покликала покоївка Даші Вона втаємничено поклала на стіл невеликий предмет, загорнуті?’ у білий цапір і перев’язаний рожевою стрічкою: «Я не винна, валЯ світлість, він прийшов і сказав…» Віра не зрозуміла, хто «прийшов

і  сказав», та покоївка додала: «Червона шапка, ваша світлість, розЯ сильний…»

 

ОЛЕКСАНДР К.УПРІН. Гранатовий браслет


Віра наказала наздогнати розсильного, але його вже не було. Тоді Інші розрізала стрічку і кинула її у сміття разом із папером з адре- «іж> Там був невеликий ювелірний футляр червоного плюшу, ма­буть, тільки-но з крамниці. Під кришечкою, підбитою голубим шов­ком вона побачила втиснутий у чорний оксамит золотии браслет, а ймредині нього записку. Вона розгорнула її: почерк був якийсь дуже киииомий, але як справжня жінка, вона відклала записку і стала роз- г и «дати браслет.

Він був золотий, низької проби, дуже товстий, весь вкритий старо-

■                и 11 ними, погано відшліфованими гранатами. В середині був якиись мпленький зелений камінець, п’ять чудових гранатів-кабашонів, І.пжний завбільшки з горошину. Коли Віра повернула браслет, у ньо­му загорілися приємні густо-червоні живі вогники. «Наче кров!* думала Віра. Вона чомусь занепокоїлася і знову взяла листа. Рядки Пули написані дрібно, каліграфічним почерком:

«Ваша ясновельможність, глибокошановна княгиня Віро Микола- тпо! Поздоровляючи Вас із світлим днем Вашого Янгола, я насмілю- ЩН Н надіслати Вам свій скромний подарунок… Я ніколи б не дозволив п>бі подарувати Вам щось, вибравши особисто: для цього в мене немає Ш смаку, ані коштів. Та й у всьому світі не знайдеться прикраси, „ка була б достойною Вас. Цей браслет належав моїй прабабці, остан­ньою його носила моя матуся. Посередині, між великих камінців, и побачите один зелений. Це дуже рідкісний сорт — зелений гранат. За сімейними легендами, він має особливість надавати дар передбачен­ий жінкам, що його носять, і відганяти важкі думки, чоловіків же обе- пігає від наглої смерті. Усі камені перенесені сюди зі старого срібного Ораслета і ви можете бути певною: ніхто цього браслета ще не вдя­гав. Ви можете миттю викинути цю іграшку або подарувати комусь, але я буду щасливий вже тим, що до нього торкалися Ваші руки.

Молю Вас, не гнівайтеся на мене. Я червонію, згадуючи про свою : .іухвалість сім років тому, коли Вам, панні, я насмілювався писа­ти безглузді і дикі листи і навіть очікувати відповіді. Тепер у мене шлишилося тільки благоговіння, вічне поклоніння та відданість. ІІ щохвилинно бажаю Вам щастя і радію, коли Ви щаслива. Я подум- ки вклоняюся до землі меблям, на яких ви сидите, паркету, по яко­му ви ходите, деревам, до яких ви торкаєтеся… Та я не заздрю ані

І людям, ані речам.

Іще раз вибачаюся, що занепокоїв Вас довгим непотрібним листом.

Ваш до смерті і після смерті покірний слуга

Г.С.Ж.»


371

 

ОЛЕКСАНДР КУПРІН. Гранатовий браслет


Віра роздумувала, показати чи не показати браслет чоловікоі

Вона не могла очей відвести від червоних кривавих вогнів, які трії

тіли у гранатах.

…Вечір тривав. Князь Василь Львович, сидячи за великим кругл

столом показував гостям домашній гумористичний альбом із мал-м

ками_ Альбом був яскравим доповненням до його сатиричних розпої

деи. Він показував «Історію любовних походеньок хороброго гене»
ГМА3 Турц«* аб° «Пригоди князя Ніколя Булат-Тугановськ|

нте Карло». Сьогодні він ілюстрував гостям короткий життєі
своєї сестри, Людмили Львівни. «Частина перша. Дитинство. Диті

росла, и назвали Л-ча… Частина друга. Перше кохання. Кавалерів

ТО нТС.Рті тті ттііпотіглт тгі пп.,,.; тт:_______________ •                          .                  .                                                                  ґ


ПІДН0СИТЬ * ,чині Лімі на колінах віршик, що сам написав…

Наприклад, там є перл: «Твоя чудовая нога — видіш

небесних…» І показував зображення ноги. Потім йшли малюнки, і


видіння пристрасті


ний ^докушав Ліму і влаштовував утечу з рідного дому, як р

нни батько Лі :и наздоганяв утікачів… Нова повість князя мала на:

«Княгиня Віра і закоханий телеграфіст». Тексту ще не було але
був намальований кольоровими олівцями портрет телеграфіста, с,

Віри, пронизане стрілою, епізоди, у яких Віра демонструє листа зак«Ц_

ного телеграфіста батькам і своєчу нареченому, Васі Шеїну, а Ваа* •
повертає Вірі свою обручку зі словами: «Я не смію заважати твоєму
щаспо, але подумай ще раз, бо ти не знаєш зрадливого світу, усі тел#3
графісти привабливі і зрадливі, вони насолоджуються своїм обманЯ
асшхаюм із почуттів своїх жертв… За півроку Віра забуває свсЗ

прихильника, виходить заміж за красеня Васю. Але телеграфіст їїі*
забуває: він перевдягається трубочистом і йде до Віриної відпочивала
ні Ось тут сліди його пальців і губ — всюди, всюди: на килимах, по]
душках на шпалерах, навіть на паркеті… Ось він влаштовується ні
кухню Віри посудомийною, але занадто велика увага до нього повар.

Луки примушує його зникнути… Ось він у божевільні… Ось


нахом… Та щодня він надсилає Вірі листи… Насамкінець


став мо-


™°Г ІРОСИТЬ Передати ВІРІ два телеграфні ґудзикита’флГкЯ

■ під парфумів, він повний його сліз…»

Настав вечір. Гості поїхали. Генерала Аносова примусили вдяг ти пальто, ноги закутали теплим пледом. Перед ним стояла пляшка улюбленого червоного вина, поруч сіли Віра і Анна. Старому було до­бре. «Осі. ь, осінь…», — задумливо хитав він головою. «Який жаль вже осінь, треба повертатися до служби. А тут тільки-но насталі гарні дні…» Генерал почав розповідати одну зі своїх військових іс­торій, цього разу про Бухарест, потім про Шипку, про свої зустрі-І чі з гарними жінками і дівчатами… Людмила Львівна запитала, чи 372                                                                                                                                               1

 

ОЛЕКСАНДР КУПРІН. Гранатовий браслет


по в генерала справжнє кохання — святе, чисте, вічне… «Мабуть, ні — задумливо відповів генерал. «Спочатку було ніколи: моло­дість, війна, карти… потім схаменувся — вже руїна…»

Перед тим, як піти проводити дідуся, Віра підійшла до свого чо- іішііка і сказала: «Подивися у мене на столі у шухлядці — червоний футляр, а в ньому лист. Прочитай його…»

…Віра йшла поруч з генералом. Продовжуючи розпочату розмо-

■                   V. нін сказав, що в наші часи ніхто не вміє кохати і що він давно вже ііп бачив справжньої любові, хоча й був одружений. «Одружуються ««раз із різних мотивів — жінки від бажання тепла, затишку, необ­хідності мати своє гніздо, чоловіки — від схильності якось вцоряд- ііунати своє життя, від намагання уникнути обідів по трактирах, не- мипраної білизни, боргів… Та й посаг майбутньої дружини декому конче потрібний. Але я не про це, я про кохання кажу. Воно має бути інігедією! Найвеличнішою таємницею у світі! Тут ні до чого розра- «упки, компроміси…»

І енерал розповів історію полкового прапорщика та дружини пол­кового командира. На думку генерала, вона була «стара кляча», а мім — «жовторотий горобець». Коли юнак набрид цій військовій Моссаліні, вона покинула коханця, та він не покинув її: зблід, схуд, простоював під її вікнами. Одного разу вона прошепотіла закохано­му у вухо: «Ви тільки кажете, що любите мене. А під поїзд не кинете- і ні…» Прапорщик побіг до товарного потяга, який йшов назустріч, І, можливо, його б розрізало навпіл, та його стали утримувати. Не п римали, він вчепився у рельси, тож обидві кисті рук йому і відріза­ло… Пропала людина, службу довелося залишити, врешті він замерз десь в Петербурзі…»

Віра запитала: «Тож жінок, які вміють кохати, не буває?» Розмір­ковуючи над цим, генерал сказав: «Майже кожна жінка здатна на най- иіпций героїзм у коханні. Вона цілує, обіймає, вона вже мати. Для неї кохання — це всесвіт, сенс життя! Та вона невинна у тому, що кохан­им в людей набуло таких вульгарних форм, стало життєвою зручніс­тю, маленькою розвагою. Винні чоловіки, з тілами курчати, з душею ‘імиця, не здатні на героїчні вчинки, на ніжність… Днями я читав іс­торію Марусі Леско та кавалера де Гріє… Слізьми обливався… Скажи, пюба, чи не кожна жінка у глибині свого серця бажає про таке кохан­им — єдине, всепрощение, на все готове, самовіддане?… Та немає його, і жінки мстяться. Років за тридцять жінки візьмуть у світі велику вла­ду. Вони вдягатимуться, як індійські ідоли, зневажатимуть чоловіків, міс рабів. Це все за те, що цілі покоління не вміли вклонитися і благо­говіти перед коханням. Це буде їхня помста…»


373

 

О Л ЕКСАНДР КУПРІН. Гранатовий браслет


Генерал несподівано запитав Віру про історію з телеграфістом

що тут правда, а що вигадане? І Віра розповіла про якогось бо —

вільного, який переслідував її своїм коханням іще за два роки до

міжжя. Вона жодного разу не бачила його і не знає його прізвищі

Одного разу він обмовився, що працює у якомусь закладі дрібни!

чиновником. У листах він виказував своє знання Віриного житт»

писав про бали і вечори, на яких вона бувала, як була вдягнена. *

якому товаристві… Листи були вульгарні та палкі. Віра письмові

попросила його більше не писати їй, не утруднювати її своїми вилЛ

вами кохання… З того часу він писав їй лише на Великдень, НовиЛ

рік та день іменин. Віра розповіла й про сьогоднішній лист з подЛ рунком…

Генерал задумливо сказав: «Але, можливо, твій життєвий шля*, перетнуло саме таке кохання, про яке мріють жінки і на яке майж* не спроможні чоловіки…»

Потім усі розпрощалися.

Княгиня Віра з неприємним почуттям піднялася на терасу і ввій шла у кімнати. Вона почула голос брата Миколая і побачила його ви] соку, сухорляву постать, він розлючено говорив про те, що давно на 1 полягав якось припинити ці листи від божевільного Пе Пе Же: ці зухвало і вульгарно, пора покласти цьому край, треба потурбуват*- ся про добре ім’я Віри… А що, як телеграфіст вихвалятиметься перЯ усіма, що княгиня Віра Миколаївна Шеїна приймає його подарунки, і це стимулюватиме його до нових «подвигів»! Сьогодні він надсилЛ тиме ш перстні з діамантами, післязавтра кольє з перлів, а там, диві- ся, сяде у в’язницю за розтрату, а князів Шеїних викличуть як свід-І ків… Вирішили відіслати браслет відправнику, та Віра не знала ні і адреси, ні його імені. Миколай Миколайович сказав, що за ініціала ми це зробити досить просто: треба знайти «Пе Пе Же» у міському по­кажчику… Віра виправила: «Ге Ес Же»…

…Назавтра Миколай Миколайович і Василь Львович піднімалі- ся темними сходами, де пахло мишами, кішками, гасом і пранняЛ Іідсвічували собі сірниками. Знайшовши потрібний номер, подзво-1 нили. Відчинила повна, сивоволоса, сіроока жінка в окулярах. Вони! запитали, чи вдома пан Жолтков. їм відповіли ствердно. Булат-ТугЛ новський постукав і почув слабкий голос: «Увійдіть…»

Кімната була низька, широка і довга, майже у формі квадрата. Її ледве освітлювали два круглих вікна, схожих на пароходні ілюмінаї тори. Біля однієї стіни стояло вузеньке ліжко, біля іншої — велики* І .широкии диван, вкритий витертим чудовим текинським килимом, 1 посередині — стіл з кольоровою малоросійською скатертиною 374

 

ОЛЕКСАНДР КУПРІН. Гранатовий браслет


I    Хазяїн кімнати стояв спиною до світла. Він був високий на зріст, шдорлявий, з довгим пухнастим і м’яким волоссям, блідий, з ніж­ним дівочим обличчям, голубими очима, з дитячим підборіддям з Імкою посередині. Йому було десь близько тридцяти — тридцяти Р’пн и років.

Миколай Миколайович відрекомендував себе та князя Васи- <ч Львовича Шеїна. Про справу, у якій прийшли обидва, було ека­ймо коротко: Жовткову повертають річ, надіслану Вірі Миколаїв-

■                  I, і просять, щоб таких сюрпризів більше не було… Почервонівши, ИСоктков просив пробачити йому зухвалість і запропонував гостям Ияю. Та гості ніби не почули. Миколай Миколайович сказав, що по- ■п’і ив у Жовткові благородну людину, тому й не звернувся до влади… РКовтков гірко всміхнувся, почувши це, і раптом попросив вислуха­ти. Говорив він одними щелепами, губи його побіліли і не рухалися,

■                  и н мерця. Кілька секунд він ротом хапав повітря…

♦         Важко говорити… я кохаю вашу дружину. Але сім років безнадій­нії та ввічливої любові дають мені право на це. Спочатку, коли Віра М иколаївна була ще панночкою, я писав їй досить безглузді листи і не цикав на них відповіді. Погоджуюся, мій останній вчинок із браслетом пуп ще більшою дурницею… Та, думаю, ви мене зрозумієте. Я знаю, що не маю сили її розлюбити, ніколи… Ви не зможете це припинити, шиіть виславши мене. Все одно я кохатиму Віру Миколаївну і навіть у тюрмі я знайду змогу дати їй знати про моє існування. Лишається

II ш.ки одне — смерть… Я прийму її у будь-якій формі…»

Вирішили, що Жовтков має поговорити з Вірою Миколаївною по телефону. Василь Львович і Тугановський на кілька хвилин за­пінилися удвох. Миколай Миколайович вважав, що Василь Льво- ■ич дуже нерішучий, розкис і дозволив цьому Жовткову розповідати Про свої почуття. Василь Львович був вражений: така людина не буде пЬманювати. Та й чи винен Жовтков у коханні, не можна ж керува­ти таким почуттям, як кохання! Він жалів цю людину, відчував, що присутній при якійсь величезній трагедії душі і тут не можна блаз­нювати. «Це декадентство», — відповів Миколай Миколайович.

За десять хвилин Жовтков повернувся, весь білий і нервовий, очі Ного блищали. «Я готовий… Я наче вмер для вас. Завтра ви про мене ні­чого не почуєте… Та молю вас, я маю зникнути з міста, бо витратив ка- .11 ч і ні кошти. Дозвольте мені написати останній лист Вірі Миколаївні…»

Ввечері, повернувшись на дачу, Василь Львович розповів дружи- иі усі подробиці візиту. Вона не була здивована. Та вночі, коли чоло- ■Iіс прийшов до її спальні, вона сказала, відвернувшись до стіни: «За­лиш мене. Я знаю, що цей чоловік уб’є себе…»


375

 

ОЛЕКСАНДР КУПРІН. Гранатовий браслет


…Княгиня Віра Миколаївна ніколи не читала газет, але того ^ вона розгорнула саме ту сторінку, де було надруковано: «ЗагадкпЛ| смерть. Минулого вечора, близько сьомої, покінчив життя самог^И ством чиновник контрольної палати Г. Жовтков. Смерть покійнЯ була спричинена розтратою казенних грошей… Вирішено не відпрм| ляти труп до анатомічного театру…»

Віра передчувала саме це, а прочитавши повідомлення, стала рі и мірковувати над словами генерала Аносова про справжнє, самовіЛ дане кохання…

О  шостій принесли пошту. Там був лист від Жовткова. Цьо«| разу Віра розгортала і читала його з невимовною ніжністю. Жовті ков писав, що відчуває себе небажаним клином, який врізавск » їхнє життя. Та він безмежно вдячний їй, Вірі, за те, що вона про^В існує у світі, бо сам Господь винагородив його цим коханням. «л* святиться ім’я твоє…» — писав Жовтков. Він згадав, як вперше пт бачив її у ложі в цирку і в ній втілилася уся краса землі. Тому і не міг нікуди бігти від неї, щохвилини вона була у його мріях, вій стидався за цей дурний браслет… Він зізнавався, що вкрав її ху» точку на балу у Дворянському зібранні. Сьогодні її та Вірину запис ку із забороною писати листи він спалює. Жовтков був впевнениЯ вона пам’ятатиме його, особливо коли гратимуть на концертах бет* ховенську сонату Б-сіиг №2, ор. 2… «Хай щастить Вам і нехай ніщо не стривожить Вашу прекрасну душу. Цілую Ваші руки…» — там закінчувався лист.

Віра Миколаївна забажала побачити Жовткова.

…Вона залишила свій екіпаж за дві вулиці до Лютеранської. Зна* йшла квартиру Жовткова. Жінка, яка відчинила Вірі, була полькою, розмовляла з акцентом. Вона сказала, що вважала цього чоловіка квартирантом, а рідним сином. Віра просила розповісти їй про Жові- кова, бо вона його… друг.

З розповіді Віра зрозуміла, що до Жовткова приходили двоє чо* ловіків, потім він писав листа і відніс його у поштову скриньку, пг тім почулося, ніби з дитячого пістолета вистрелили. О сьомій, КОЛИ Жовтков завжди пив чай, він не відповів і прислуга зламала двері…] А перед тим, як писати листа, він попросив хазяйку повісити брасле’ з чудовими гранатами на ікону матки боски…

Віра ввійшла до кімнати. Пахло ладаном, Жовтков лежав на сто-І лі. Голова покоїлася низько. Губи всміхалися блаженно і сумирно,, немовби перед розлукою з життям він зрозумів якусь глибоку І СО’ лодку таємницю, яка вирішила усе його людське життя. Такий вирл, обличчя Віра бачила на масках стражденних Пушкіна і Наполеона.« 376

 

ОЛЕКСАНДР КУПРІН. Гранатовий браслет

 

(Ітара жінка пішла. Віра витягла велику червону троянду, підня­ті голову трупа і поклала її під шию. Цієї секунди вона зрозуміла, іцп кохання, про яке мріє кожна жінка, пройшло повз неї. Вона поці- ji у пала, його в холодний, вологий лоб довгим дружнім цілунком…

І$же на виході її зустріла хазяйка квартири. «Пані, він сказав, щ.і, якщо трапиться і до мене прийде дама, скажіть їй, що в Бетхове- иїї найкращий твір… ось, я записала…» Віра взяла папірець і запла­тиш. Вона прочитала слова, записані знайомим почерком: «L. Van llpiithoven. Son. №2, op. 2. Largo Appassionato».

…Повернувшись додому ввечорі, Віра Миколаївна не побачила ані чоловіка, ані брата. Але приїхала піаністка Женні Рейтер. Схвильо- ипііп Віра попросила Женні щось заграти і вийшла з кімнати у квіт­ник. Вона не мала сумніву, що Женні гратиме саме те місце з Другої КІІІІПТИ, про яке просив цей мрець зі смішним прізвищем Жовтков…

Так воно і було. Вона пізнала з перших акордів цей єдиний за гли- Пи пою твір. Віра думала про те, що велике кохання, яке повторюєть- і’іі тільки раз на тисячу років, проминуло її. Її думки росли і збігали- і’іі ;і музикою: «У цих ніжних звуках я покажу життя, яке прирекло гі’ґіе на муку, страждання і смерть. Ані жалю, ані докору, ані долі са­молюбства я не знав… Хвала тобі, велике кохання. Згадую кожний і «їй крок, твою посмішку, погляд… Я йду, я не спричиню тобі болю… Дм святиться ім’я твоє…»

Княгиня обійняла стовбур акації і плакала. Легкий вітерець за­шелестів листям, гостріше запахли зірки тютюну… А музика продо- ижувала: «Заспокойся, кохана, заспокойся… Ти мене пам’ятаєш? Ти моя єдина і остання любов. Я з тобою. Думай про мене, ми з тобою ко- кмли одне одного лише одну мить, але навіки. Я відчуваю твої сльо­ті. Мені так солодко спати…»

Женні скінчила грати і вийшла з кімнати. Вона побачила Віру у ■»льозах. «Що з тобою?» — запитала вона. Віра відповіла: «Він мене простив тепер. Усе добре…»

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.