Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

МОРФОЛОГІЯ Розділ І. СИСТЕМНІСТЬ КАТЕГОРІАЛЬНИХ ВІДНОШЕНЬ У СТРУКТУРІ МОВИ 1. ГРАМАТИЧНА ФОРМА І ЗМІСТ МОВНИХ ОДИНИЦЬ

загрузка...
Граматичний зміст реалізується у структурі української мови пере­важно формальними показниками, що мотивується її флективністю. Співвідносячись на основі певної ознаки, форми утворюють елементарне протиставлення, кваліфікація якого визначається засобами відображен­ня позамовного змісту. Реалізація узагальненої семантики афіксами свідчить про морфологічний статус форми (вираження семантики регу­лярними конструкціями повнозначних слів засвідчує синтаксичний статус форми). Протиставлені ряди МФ з однорідним значенням форму­ють загальне значення категорії і становлять її структуру. Особливості МК зумовлюються кількістю рядів МФ, співвідношенням із позамовним світом, участю у вираженні частиномовного значення, послідовністю вираження загальної семантики. Останнє визначає приналежність ка­тегорії до одного рівня мови або її міжрівневий статус (категорія істот/ неістот). МФ є носіями видового значення щодо загальнокатегоріальної родової величини, тобто однорідні значення видових компонентів ви­ступають за рангом найнижчою величиною у системі МК. Семантичні ознаки, на яких ґрунтується певна категорія, переважно утворюють ієрархії (МК відмінка) і зумовлюють різний їх вияв, унаслідок чого ви­різняються маркований (ознаковий) і немаркований (безознаковий) компонент МК . У першому концентрується категоріальна семантика (док. в., ж. р., множина), немаркований компонент(недок. в.,ч. р., од­нина) категорії співвіднесений з усім обсягом категоріальної семанти­ки і в силу цього йому властивий ширший функціональний діапазон.

Поняття МК засвідчує регулярність і послідовність реалізації се­мантики на рівні слова й охоплює найбільш формалізовані структури, співвідносячись із морфологічним ярусом мови. Частково входять до нього величини, що характеризуються морфологізованістю/ неморфо- логізованістю категоріальної семантики, для яких властивою є реаліза­ція семантики на різних рівнях мови (морфологічному, синтаксично­му, лексичному).

Різнорівневе вираження загального значення з наявністю мор­фологічної площини свідчить про граматичний статус самої категорії (категорії істот/неістот, особи/неособи іменника) та її складників — ГФ, що співвідносяться переважно з морфологічним і синтаксичним ярусами мови.

У системі мови МФ характеризується закріпленим за нею певним ГЗ (вужче — морфологічним значенням (МЗ)), тому що воно співвідне­сене з відповідним афіксом1, мотивованим позамовною дійсністю, що

 

Морфологія


16


становить центр МК. Наприклад, ГЗ роду іменників типу дід//баба, брат//сестра, фехтувальник// фехтувальниця, ювіляр//ювілярка, півень//курка, баран//вівця послідовно мотивується ознакою чолові­чою/жіночої статі референта. ГЗ інших МФ прилягає до центру, транс- формуючисьу структурну функцію. Закріпленість МФ затим чи іншим позамовним змістом в одній частині категорії семантично насичує фор­манти в усій структурі МК. Якраз цим пояснюється єдність усієї кате­горії, незважаючи на семантичну мотивованість її МФ в одній пло­щині й немотивованість в іншій (граматичний рід іменника). В ук­раїнській мові форма мовного знака та його значення взаємопроника- ють одне в одне, утворюючи спільний сегмент, фактично не відрізня­ються між собою. Статус сегмента зумовлюється функціями мовного знака, його семантико-парадигматичними зв’язками та ієрархічно-ва- лентними властивостями.

У лінгвістиці наявне вузьке і широке тлумачення ГЗ, відповідно до цього є неоднаковим визначення ГФ. Перший підхід ґрунтується на кваліфікації поняття граматичності як послідовно формально репре­зентованого явища (звужується до аналізу МФ та їх МЗ). Прихильни­ки широкого тлумачення ГЗ не обмежуються лише співвідношенням форми і змісту, форми і значення, відзначаючи особливості їх симетрії, а підводять під статус граматичного будь-яке значення, незважаючи на його формальне вираження чи невираження. Традиційне визначен­ня ГЗ зводиться, по суті, до встановлення регулярності його формаль­ної репрезентації, тим самим воно обмежується рамками морфології, у межах якої ГЗ характеризується найпослідовнішим формальним ви­раженням. Такий підхід дає можливість: 1) установити семантичну мотивованість тієї чи іншої форми; 2) розкрити симетрію та асиметрію ГЗ і ГФ на віртуальному рівні мовного знака; 3) простежити потенційні можливості форми на шляху реалізації різноманітних комунікатив- но-актуальних і ситуативно-прагматичних завдань; 4) виявити коре­лятивність однієї форми до інших у структурі певної ГК і розвиток на цьому ґрунті синонімії засобів реалізації певної семантики на різних ієрархічних рівнях: мовному (Виступила справжній ерудит// Висту­пила справжня ерудит); узусному (Уже йдемо// Уже будемо йти — про подію, часовий відлік якої співвіднесений з моментом мовлення про неї); мовленнєвому (Марія — сучасний учитель// Марія — сучас­на учителька; виступив ерудит// виступила ерудит// виступила

ерудитка).

ГФ можна визначити як єдність певного ГЗ і способу його виражен­ня, «змінюючи спосіб при збереженні значення або змінюючи значен­ня при збереженні способу (реалізації значення. — А. 3.), ми отримує­мо нові форми» [Реформатский 1960, с. 214]. При цьому значущість форми в системі мови і мовлення зумовлюється вміщеним у ній тим чи іншим змістом, складником якого є ГЗ. Якраз ГЗ чи не найяскравіше співвідноситься з лексичним значенням (ЛЗ) як узагальнене з індівіду- альним. Констатація ЛЗ як індивідуального ні в якому разі не озна­чає його тлумачення як такого, що відзначає індивідуальні особли-

 

Розділ І. Системність категоріальних відношень.


17


зості кожного предмета чи явища, процесу чи ознаки об’єктивної дійсності. Узагальнюючий характер ЛЗ виявляється в тому, що воно репрезентує певний різновид референтів з однорідними ознаками, од- новимірність яких перебуває в одній денотативній площині (ГЗ пере­буває у сигніфікативній площині), часто зливаючись із ГЗ й утворюю­чи єдиний комплекс, одиниці якого різняться нерівнорядністю і неоднаковим статусом у системі мови. Протиставлення лексичного і граматичного значення здійснюється не за рівнем абстракції та її відмінністю (хоча й це має місце), а за особливостями реалізації. ГЗ відрізняється: 1) своїм формальним вираженням, обсяг якого зводить­ся не лише до зовнішніх показників словозміни; 2) узагальнюючою специфікою у контексті слів однієї семантичної ознаки; 3) парадигма­тичною зумовленістю і регулярністю свого вияву.

Поширення семантичної тотожності граматичного і лексичного зна­чення (ГЗ мотивується однією із сем) визначається тим, що форми і категорії мислення є однаковими у всіх народів [Общее язьїкознание 1972, с. 428], відмінними виступають лише форми репрезентації того чи іншого позамовного змісту. Будучи адекватними в одному напрямі, лексичне і граматичне значення залишаються індиферентними в іншо­му (це зумовлюється специфікою ГЗ, пор., наприклад, ГЗ числа, роду і відмінка іменників типу ліс, далина, село), у силу цього розв’язання проблеми співвідношення форми і змісту мовних одиниць стає реаль­ним тільки тоді, коли одиниці мовлення і мови як сукупності мовлен­нєвих актів не протиставляються одні одним, а ототожнюються [Ру- санівський 1988, с. 11]. Останнє відбиває динаміку змісту в межах однієї ГФ, його співвідношення з когнітивним смислом, репрезентова­ним віртуально. Якраз це й об’єднує різноманітні вживання тієї самої ГФ, що засвідчують витворення функціонально-семантичних парадигм або їх спектрів, пор.: функції відмінкових форм іменників типу камінь, вітер, дощ, весло, молоток, комбайн, коса, лопата, серп, молотарка. Н аз. в. таких іменників у конструкціях типу Камінь вікно розбив; Весла весело занурювались у воду, підштовхуючи човен вперед (Гр. Тютюнник, 1986, с. 21); Вітер за минулу ніч зніс дах з ферми, розкидав половину соломи біля господарства, звалив три опори висо­ковольтної мережі (Сільські вісті. — 1987. — 12 січня) виражає інстру­мент дії. Структура предикативної одиниці імплікує суб’єкт дії і свідчить про вторинний статус подібних утворень в українській мові та їх похідність і семантичну складність, яка не відповідає формальній реп­резентації компонентів змісту, пор.: Камінь розбив вікно <- Хлопчик каменем розбив вікно <— Хлопчик кинув камінь + Камінь розбив вікно; Весла весело занурювались у воду <— Ми підштовхували човен вперед веслами, занурюючи їх у воду <— Ми сиділи у човні + Воду гребли вес­лами. Похідність синтаксичних одиниць свідчить про вторинний ста­тус форми наз. в., що виступає спеціалізованим реалізатором суб’єкта. У подібних утвореннях форма наз. в. виражає значення інструментно- го суб’єкта, її семантика характеризується дискретністю й опосередко- ваністю у співвідношенні з реаліями об’єктивної дійсності.

 

18


Морфологія


загрузка...
Кількість ГФ у структурі певної МК української мови не є універ­сальною, вона може охоплювати одну-дві словоформи (ГК числа імен­ників, прикметників) і поширюватись на загальну парадигму слова, що свідчить про міжпарадигматичний статус категоріального значення (гра­матичний рід іменників; значення числа у плюративів, сингулятивів; значення виду у дієслова тощо). Парадигма словоформи певною мірою має самостійну цінність: вона закріплює формальні потенції слова того чи іншого класу, відбиваючи потенціал слова. Для морфології україн­ської мови суттєвою є поліфункціональність МФ, оскільки монофунк- ціональність кожної форми трансформувала б її у синтаксис. Водно­час поліфункціональність як діагностичний показник членів па­радигми слова засвідчує взаємозв’язок і взаємодію синтаксису та мор­фології, підтверджуючи тезу В. В. Виноградова, виражену в класичній формулі: «Немає нічого в морфології, чого немає або не було в син­таксисі і лексиці. Морфологічні форми — це синтаксичні форми, що відстоялись» [Виноградов 1975а, с. 266]. У синтаксичних умовах ви­робляються лексико-граматичні властивості слова, тобто формується система частин мови, синтаксичні умови сприяють переходу слів з однієї частини мови в іншу, завершальним етапом такого переходу є семан­тична спеціалізація похідного [Вихованець 1988, с. 18-22].

У парадигматиці словоформ спостерігається послідовне відображення принципу тотожності/нетотожності двох знаків. У реалізації ГЗ на­явна відносна адекватність мовних знаків — дві словоформи, висту­паючи різними знаками з погляду граматики, є репрезентацією того самого знака з боку словника. В українській мові вирізняється така ієрархія засобів вираження ГЗ: 1) трансформація (зміна-заміна морфе­ми (кореня) в межах загальної семантичної ідеї, наприклад: дід// баба; брат//сестра; син//дочка тощо); 2) афіксація (перетворення морфеми та її заміна), тобто зміна знака в межах слова (виховати// виховува­ти; принести// приносити; перейти//переходити; учитель// учи­телька та ін. — у площинах цих утворень перетинаються формо- та словотворчі тенденції); 3) використання службового слова, тобто замі­на або додавання знака, окремого щодо похідного слова (читаю// буду читати; йду//буду йти (пор.: [Касевич 1988, с. 127-137]). Між афік­сацією та використанням службового слова існує і проміжний тип, який варто кваліфікувати як квазілексемний. Прикладом цього є реа­лізація граматичного роду і ГЗ особи за допомогою слів типу дівчина, хлопець, юнак (дівчина-тракторист, жінка-агроном, хлопець-зоо- технік). Це ще один доказ на користь активного впливу лексики на регулярність та продуктивність ГЗ, участі в цьому процесі словотвірних факторів, які виступають і як супровідні (фемінативні суфікси серед іменників — назв осіб), і як визначальні (імперфективні суфікси у дієслові) величини.

Статус кожного із засобів вираження ГЗ в українській мові неодна­ковий, немає відповідно і єдиного погляду на МФ. Визначаючи кри­терії розмежування частин мови, К. С. Аксаков заперечив, наприклад, наявність у російській мові аналітичних форм (майбутнього часу, умов­

 

РОЗДІЛ І. Системність категоріальних відношень.


19


ного способу і т. д. [Аксаков 1880]). Відома і теза Л. В. Щерби про те, що «в описовій граматиці повинні вивчатися лише більш або менш живі способи утворення слів, форм та їх сполучень; останнє — справа словника» [Щерба 1915, с. 170], та її заперечення О. І. Смирницьким, який акцентував увагу на необхідності дослідження всяких способів утворення граматичних форм і вивченні граматичного моменту в слові, способу формотворення і значення граматичних форм на матеріалі кон­кретних слів і користуванні останніми прикладами [Смирницкий 1959, с. 7-8]. Аналіз граматичного в слові та способів його вираження став ґрунтом для визначення інвентарю глибинних ГК, комплекс яких утворює імпліцитну морфологію та імпліцитний синтаксис як галузі прихованої граматики [Соколов 1990, с. 11-17]. Не заперечуючи мож­ливостей подібного дослідження реалізації граматичності у слові, слід констатувати її ієрархічно нижчий рівень щодо регулярно й обов’яз­ково вираженого ГЗ, що свідчить про взаємопроникнення форми і зна­чення мовного знака і нерівнорядний вияв ГК. Прихована (внутріш- ньолексемна) реалізація ГЗ відбиває динаміку граматичного ладу мови, тенденцію до регулярності вираження граматичної семантики (пор. значення результативності конструкції типу Книга лежить на столі; значення стативності в реченнях Двері відчинені; Стіл пофарбовано іт.д.). Безсумнівним є протиставлення «формалізована/неформалізо- вана реалізація семантики МК», перша є закріпленою на рівні слова, остання виступає лише супровідною і становить компонент функціо­нального поля МК [Бондарко 1978; Загнітко 199їв; Соколов 1990], що особливо частотним є у категорій перехідного типу, пор. реалізацію ГЗ особи в узгоджувальних моделях типу красивий мужчина, одинокий сирота, технолог визначила, державний радник виступила і за допо­могою лексико-аналітичних засобів (дівчина, хлопець = дівчина-сирота/ хлопець-сирота).

При розрізненні у слові трьох структур як реалізаторів різних рівнів слова (морфемна, формотворча, словотворча) і закріпленні за кожною з них відповідного формально-семантичного плану слід виходити з наяв­ності у слові надморфемної структури, що у функціональному плані виступає як цілісне утворення. Остаточною є основа — особлива одини­ця формо- і словотворення, специфічність і функціональна самостійність якої є автономною щодо одно- чи поліморфемності власної структури. У сучасній українській мові і дериватори (словотвірні показники), і форма- тиви (формотворчі показники) можуть бути одно- і поліморфемними. Прикладом поліморфемного дериватора є функціонування елементівроз- і ся (розбігтися,розчекатися), підтвердженням поліморфемного форма­тива є утворення МФ умовного способу тощо. Форматив умовного спосо­бу дієслова — афікс -л + службове слово — на синхронному зрізі мовної системи сприймається цілісно. Регулярність вираження ГЗ певним фор­мативом дає підставу для його зарахування до складу ГФ, незважаючи при цьому на її синтетичність чи аналітичність.

Зміст ГФ слова може бути пізнаним лише при встановленні статусу ГЗ, його корелятивності /некорелятивності з ЛЗ. Визначаючи ГЗ як

 

20


Морфологія


супровідне основному значенню слова, що в певній мові знаходить собі морфологічне або синтаксичне вираження, О. О. Шахматов [Шахма- тов 1927, с. 15] актуалізував одну з провідних ознак ГЗ — як засобу реалізації зв’язків лексичних значень між собою в реченні [Кучеренко 1961а, с. 18]. Здобуваючи своє вираження, ГЗ характеризується рядом специфічних ознак, провідною серед яких більшість лінгвістів уважає абстрагований [Грамматика 1970, с. 302], узагальнюючий [Смирниц- кий 1959, с. 5-8], додатковий [Гвоздев 1958/1, с. 103], класифікаційно- абстрагуючий [Степанов 1975, с. 126], формально виражений [Касевич 1988, с. 136] характер. Кваліфікація ГЗ інколи здійснюється через вста­новлення їх дефінітивних ознак. Так, розглядаючи співвідношення лексичного і граматичного в межах слова, І. К. Кучеренко робить вис­новок: 1) про відображення ГЗ форми існування/ вияву предмета чи явища в ЛЗ слова; 2) корелятивність лексичних і граматичних зна­чень логічним поняттям; 3) оформляючий характер ГЗ щодо лексич­них; 4) опозитивну специфіку виявлення ГЗ [Кучеренко 1961а, с. 16- 30]. Узагальненням виділених ознак є думка про існування в будь- якій мові значень, які не можуть бути не вираженими при вживанні тих чи інших слів. Якраз такі значення і є граматичними, службови­ми виявляються морфеми з граматичною семантикою [Ахманова 1961, с. 48]. їх реалізація характеризується примусовою специфікою, що пояснює обов’язкове їх вираження, яке в сучасній мові характери­зується різними рівнями такої обов’язковості: 1) при словах певного класу відповідні значення не можуть залишатися не вираженими, і для цього класу завжди використовуються спеціальні форманти (ГЗ є послідовно формально маркованим); 2) значення обов’язково наявне, але спеціальні форманти його репрезентації в українській мові відсут­ні — і тому засоби реалізації відповідної семантики можуть міститися в контексті (пор. значення часової локалізованості /нелокалізованості і т. д., звідси бере витоки дослідження прихованих ГК); 3) поряд з вираженням певної семантики тим чи іншим формальним засобом, контекстом наявні випадки нейтралізації ГЗ, коли інформація про певну ознаку стає несуттєвою, невизначеною (пор. узагальнюючу функ­цію МФ однини у конструкціях типу Людино! Живи чесно! і членова­ної множинності у випадках типу Вітри… Вітри… Знову шумлять вітри (Поліщук, 1987, с. 45) або семантику членованої сукупності: Народ! Зніміть шапки, буду слово говорити! (Підмогильний, 1989, с. 126)). Лише за першим рівнем вираження ГЗ встановлюється систе­ма МК української мови, два інших рівні відбивають особливості групування різноманітних засобів як виразників певної семантики, співвідносячись із структурою поняттєвих категорій.

ГЗ відбивають найістотніші закони організації слів у цілісну змістову єдність і репрезентують найзагальніші їх закономірності. З цього ви­пливає їх узагальнюючий, абстрагований характер, що мотивується відносною семантичною бідністю ГЗ. За відомим законом логіки (ви­щий рівень абстрагованості передбачає ширший обсяг, об’єм), така особ­ливість ГЗ зумовлює їх поєднуваність із надзвичайно широким зага­

 

РОЗДІЛ І. Системність категоріальних відношень.


21


лом конкретних значень. Цим, очевидно, й можна пояснити регулярність експонентів як носіїв ГЗ, відносну необмеженість охоплення слів з конкретним (лексичним) значенням і закономірності співположення ГЗ в одному форманті (пор.: жінка (-а =ж. р. + одн. + наз. в.); дуб- ф (-0 = ч. р. + одн. + наз. в. (знах. в.) і т. д.).

Межі між лексичним і граматичним у мові не можуть характе­ризуватись як абсолютні (прикладом може бути реалізація семантики

статі особи у ГЗ роду—— а — ознака ж. р. = жіноча стать; -0 — ознака

ч. р. = чоловіча стать та її відображення спеціальними лексемами типу дівчина, хлопець [дівчина-тракторист, хлопець-тракторист) і взає­модія із семантикою особи). Мова належить до динамічних величин, і тому постійно спостерігаються тенденції перерозподілу її засобів між граматикою і словником. Те, що було особливістю граматики, транс­формується у словник, а те, що виступало закономірністю семантич­ного угруповання лексики, переходить у розряд абстрагованих зна­чень (пор. трасформацію граматичного роду іменників в англійській мові у розряд культурно-історичних цінностей; втрату відмінка у бол­гарській мові; частковим перерозподілом у структурі ГЗ є перетворен­ня тричленної (в індоєвропейській мові — полічленної (однина //двої­на // троїна // множина)) структури ГК числа іменників у давньо­руській мові нової пори у двочленну та ін.).

Обов’язковість є дефінітивною ознакою ГЗ, оскільки регулярність вираження ГЗ свідчить про високий рівень організованості його фор­мантів. Останнє мотивує наявність/відсутність експонента форми: якщо компонент певного типу «повинен бути у відповідній позиції, то його відсутність… набуває сили знака поруч із наявністю матеріально ви­раженого елемента структури» [Касевич 1988, с. 148].

Зміст ГФ як репрезентанта певної ГК не дорівнює видовій семі, що є складником загального значення ГК, і тому не покривається відпо­відним ГЗ. Уже на віртуальному рівні мовного знака ГФ уміщує по­тенціал власного вживання на мовному, узусному, частково на мов­леннєвому рівні (мовленнєвий аспект ГФ не завжди прогнозується, він значною мірою залежить від реалізації ситуативно-прагматичних зав­дань), який передбачає кілька спектрів інтерпретації когнітивного смислу, зокрема прагматичну, стилістичну тощо (пор., наприклад, праг­матичний і стилістичний аспекти семантичної функції спонукання імпе­ратива типу іди//ідіть, чекай//чекайте, неси//несіть, ходи//ходіть, відпочивай/ /відпочивайте.

Зміст ГФ вимірюється у двох площинах — парадигматичній і син­тагматичній, у кожній з них простежується своєрідна взаємодія однієї ГФ з іншими ГФ — компонентами загальнопоняттєвої ідеї ГК, у ре­зультаті чого видозмінюється функціональна перспектива ГФ і роз­кривається асиметрія між означуваним та означеним у структурі мов­ного знака. Зміст ГФ є широким поняттям, що охоплює потенційний

і результативний аспекти вживання ГФ і віртуальну закріпленість ГФ за когнітивним смислом. Ядром змісту тієї чи іншої ГФ є відповідне ГЗ, навколо якого групуються вторинні модифікації ГФ. На користь

 

22


Морфологія


включення вторинних функцій ГФдо її змістових параметрів свідчить взаємодія вторинних функцій з первинними, трансформація первин­них у вторинні і, навпаки, віртуальне відображення останніх (омоні­мія ГФ роду, числа, відмінка іменників та ін.). Тут необхідно розме­жовувати актуалізований зміст ГФ (пор. використання ГФж. р. імен­ників типу гадюка, змія, ворона для характеристики осіб чоловічої статі, персоніфікацію форм роду іменників — назв неістот і т. д.), денотативний (подібне спостерігається при використанні слів типу академік, генерал, отоларинголог, хірург для номінації осіб жіночої статі) і сигніфікативний, який відображає участь ГФ у мовній репре­зентації денонативної ситуації. Ґрунтуючись на одному-двох центрах, зміст форми може охоплювати вторинні функції, що є спеціалізовани­ми функціями співвідносних/альтернативних ГФ. Прикладом подібної змістової парадигми ГФ є використання форми знах. в., що може по­значати: 1) об’єкт дії; 2) об’єкт стану; 3) суб’єкт стану; 4) просторові відношення; 5) предикатно-обставинні відношення (часу, міри дії/ваги, вартості, цінності) [Вихованець 1987, с. 94-96].

Особливістю української мови є семантична кумулятивність афіксів, у яких репрезентуються ядерні МК певної частини мови. Флективний характер української мови свідчить про спрямованість її афіксів на план вираження змісту (в аглютинативних мовах афікси спеціалізу­ються на плані форми), що прогнозує закономірну синонімію афіксів як репрезентантів того чи іншого ГЗ і семантичного змісту. Флектив­ний характер української мови не означає рівнорядності всіх афіксів, підпорядкованих реалізації ГЗ. Серед них виділяються: 1) афікси, що нагадують спеціалізованість аглютинативних компонентів, поєдную­чи в собі флективні ознаки (пор. статус закінчення -а МФ ж. р. у дієслів типу читал-а, писал-а, виступал-а, співала, де експонент -а обслуговує всі дієслова без винятку у минулому часі (давноминулому) при вираженні значення ж. р., виявляючи ознаки аглютинативності,

1 вводить форми одночасно в опозицію за родом і числом, виступаючи перехідним афіксом); 2) акумулятивні афікси (відмінок, число, рід іменника реалізуються в одному афіксі та ін.).

Семантична кумулятивність афіксів флективних мов протистоїть їх моносемності в аглютинативних мовах. В останніх афікс є носієм одного ГЗ, навіть при своєму нульовому вираженні, при цьому важливим є розташування цих нулів як реалізаторів тих чи інших ГЗ. Наприклад, для узбецької словоформи ез «пиши» встановлюють структуру ез + 0, + + 0г + 03 + 04 + 0512 + 06 + 07[Ревзин 1962.с. 52], де нулі характеризу­ються такими значеннями: 0 . — неінтенсивність (небагатократність),

2   — незворотність, Оз — некаузативність, несумісність, непасивність,

0, — незаперечність, 05М2 — імперативність (наказовість), 06, — 2-га особа одн., 0Т — незапитальність. Водночас автори прагнуть підкресли­ти «істотну відмінність між типами нульових афіксів (у граматиках порядку. —А. 3.). В одному порядку нульовий афікс… означає лише не­гативне значення певноїознаки… Вінших… ми маємо справу з деяким позитивним значенням…» [Ревзин 1962, с. 52].

 

РОЗДІЛ І. Системність категоріальних відношень.


23


Аналіз змісту МФ мовного знака ускладнюється семантичною ку- мулятивністю афіксів та реалізацією ГЗ за допомогою допоміжних компонентів. Аналітичність форми полягає в тому, що її власні харак­теристики перебувають поза нею. При творенні МФ, наприклад, майбут­нього недоконаного типу буду працювати, буду чекати, буду ходити, буду шептати її засобом є форма працювати, чекати, ходити, шеп­тати; ознакою форми виступає службове слово, у нашому випадку буду (йор. [Касевич 1988, с. 193]).

Інфінітив набуває значення майбутнього часу в контексті до­поміжного дієслова у відповідній формі. Якраз контекст (ширше — синтагматичне поле МФ) є визначальною величиною реалізації ГЗ, по­казником якого виступає функціонально переосмислений граматика- лізований компонент. Синтагматичне поле МФ як основний показник фукціонального виміру МФ є одним із факторів граматичного ладу української мови у зв’язку із значним поповненням напрямів і тен­денцій «прихованої» граматики у галузі формотворення (мова йде не про приховані категорії, а про тенденції прихованого формотворення щодо реалізації ГЗ роду, числа і відмінка серед так званих невід­мінюваних іменників, кількість яких у сучасній мові постійно збільшується).

Синтактика мовного знака виступає його фундаментальною озна­кою поруч із наявністю означаючого й означуючого у його структурі. Досі актуальним залишається питання про входження/невходження синтаксичних потенціалів у коло іманентно-прогнозуючих властивостей слова. Поза синтактикою не реалізуються ГЗ так званих невідмінюва­них іменників. їх число, відмінок визначаються за узгодженням та керуванням, що пізнаються на ґрунті зіставлення з відповідними афік­сальними формами (бачу какаду//бачу мавпу; кольоровешанто// ко­льорові манто; поїхав на поні// поїхав на коні, поїхав конем// поїхав поні або поїхав таксі; нове фойє//нові фойє). Виступаючи семантично мотивованими, ГЗ числа і відмінка у таких випадках виводяться із комбінаторики, не маючи окремого вираження ні в самому слові, ні поза його межами.

Наявність різних засобів реалізації і сигналізації ГЗ свідчить: 1) про флективність української мови; 2) розгалужену систему синонімічних засобів вираження ГЗ; 3) взаємозв’язаність синтетичних і аналітич­них тенденцій у реалізації змісту МФ (напишу//буду писати/писа­тиму; прочитаю//буду читати//читатиму); 4) складність співвідно­шення означаючого й означуючого в структурі мовного знака; 5) тен­денцію до статики форми мовного знака і динаміки його змістових величин; 6) нерівнорядність ГЗ у структурі ГК, поєднання різноплано­вих величин (пор. семантичну і структурну функцію ГЗ роду імен­ників); 7) взаємодію у реалізації ГЗ у межах однієї частини мови (уні­фікація експонентів однієї ГК зумовлює динаміку в структурі іншої, пор. взаємодію видової і часової семантики дієслова, її результатом є витворення дієслів одновидової семантики (імперфектива і перфекти- ва тантум)).

 

24

 

Морфологія

 

ГФ виступає мовна одиниця, структура якої характеризується регу­лярністю вираження певного значення. Така форма завжди входить, з одного боку, в ряд МФ з індентичним значенням, тобто горизонтальний ряд (фабрик-ою, кон-ем, навчанням, озер-ом, свіжіст-ю), з другого, є приналежністю ряду МФ з адекватним ГЗ, що ґрунтується на спільній семі як складнику загальної ідеї ГК, тобто вертикального ряду, що на певній підставі кваліфікується як парадигма тієї чи іншої ГК. Пара- дигма-система функціонує на ґрунті закритого списку протиставлених однопорядкових форм того самого слова, що закономірно змінюють одна одну в певних умовах.

Кожен із протиставлених елементів у парадигмі в українській мові характеризується власним позитивним показником.

Сукупність МФ як реалізаторів видових (часткових) сем, що в широ­кому діапазоні становлять загальну ідею (сема однини й сема множи­ни виступають складниками ідеї числа; сема реальності і сема ірреаль­ності дії є компонентами загальної ідеї «реальність/ірреальність дії»), утворює МК. Така загальна ідея може характеризуватися спектра­ми свого вираження і на інших ієрархічних рівнях мови, але там вона позбавлена регулярності в плані закритого списку форм і не утво­рює МК.

МК традиційно визначають як єдність МФ і граматичного змісту. Про неадекватність понять граматичного змісту і ГЗ щодо МФ свідчить формування функціонально-семантичних парадигм МФ, включення компонентів яких до змісту МФ є проблематичним. Потенціали функ­ціональної перспективи МФ витворюються на ґрунті переплетення пер­винних і вторинних функцій, їх взаємодії з когнітивним смислом. У широкому плані, кваліфікуючи МК, слід вести мову про своєрідну «три- єдиність»: 1) єдність у сфері форми (план вираження); 2) єдність у сфері значення (план змісту); 3) співвідношення форми і змісту. МФ є регулярним засобом репрезентації позамовного змісту, який набуває у мові безпосереднього/опосередкованого граматичного/граматикалізова- ного вираження.

На ґрунті МФ витворються ієрархічно вищі утворення — МК. По­руч із ними перебувають ГК проміжного і перехідного типу з непослі­довно морфологізованою семантикою, що об’єднуються у площині сво­го вираження: а) власні окремі МФ; б) синтаксичні позиції; в) лексич­не значення слів.

До них належать іменникові категорії істот/неістот, особи/неособи

з граматикалізованим ядром реалізації загального значення, утворю­ючи перехідну площину між морфологізованою і неморфологізованою семантикою і відбиваючи особливості закріплення семантики за окре­мим афіксом.

Рівень регулярності/нерегулярності вияву останньої свідчить про однорівневий/міжрівневий статус ГК. Категорією проміжного типу є валентність дієслова, реалізація якої є регулярною внаслідок приєднан­ня іменникових аргументів. Формальні показники останніх є репре­зентантами ГЗ валентності дієслова.

 .

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.