СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ (Бейль Анрі Марі) — ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ — 1

ЧАСТИНА ПЕРША І

Провінційне місто

Наймальовничіше у Франш-Конте містечко Вер’єр розташоване в долині річки Ду. З півночі воно захищене горою Вера, яка вже у жовтні ікривається снігом. Гірський потічок перетинає Вер’єр і приводить у рух безліч лісопилок. Проте містечко розбагатіло не завдяки лісопил- ііпм. Джерелом добробуту стала фабрика вибивних тканин. Ще в міс­ці’іку є цвяхова фабрика, що вражає подорожнього страшним гурко- и >м велетенських молотів. Вона належить меру Вер ’ єра пану де Реналь.

Пан де Реналь — «кавалер кількох орденів, у нього великий лоб, ирлинии ніс і взагалі досить правильні риси обличчя». Але нову лю­дину «неприємно вражає вираз самозадоволення і зарозумілості, змі- ишної з якоюсь посередністю і обмеженістю». Почувається, що най­повніший його талант це уміння вимагати від людей акуратної сплати боргів, а самому якомога довше не платити власних боргів.

Мер живе у гарному будиночку, навколо якого за залізними шта- ттами гарні сади.

Кажуть, що пан де Реналь «походить із старовинного іспансько-

іі  роду, що оселився в цій країні задовго до завоювання її Людови- И»м XIV».

У Франш-Конте можна завоювати повагу сусідів тільки тоді, коли ■и маєте навколо своєї землі багато мурів. Ось тому мер умовив уперто- гі) й грубого селянина Сореля перенести свою лісопилку подалі, а зем­лю продати йому. Пізніше пан де Реналь зрозумів, що 6000 франків — іонелика ціна, та шана городян була для нього дорожчою. Громадська думка у Франш-Конте була така сама тупа, як і в інших провінційних істечках Франції, але навіть мер не міг не рахуватися з нею.

II

Пан мер

Гуляючи міським бульваром, городяни могли милуватися одним їй наймальовничіших краєвидів Франції. Але кожної весни дощові •»>токи розмивали доріжки цього бульвару. Виникала потреба збуду- ■ити величезний підпірний мур по схилу горба. Цю нелегку справу, Що увічнила його ім’я, зробив пан де Реналь. «Не зважаючи на опір ряди муніципалітету, мер наказав насипати землі вздовж усього ве- чичезного підпірного муру й розширив таким чином бульвар більше


517

 

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ. Червоне і чорне


ніж на шість футів». Садівники посадили розкішні платани. Двічі рік ці дерева нещадно ампутували, і «рука міського садівника ста! набагато безжальнішою, відколи пан вікарій Маслон став привл|і нювати собі плоди цієї стрижки».


Якось старий полковий лікар, учасник італійської компанії, поч, скаржився мерові на калічення цих чудових дерев. Пан де Реналі відповів, що він наказує підстригати дерева, щоб вони давали нок. Він не розумів, «для чого ще може служити дерево, коли воноі^н дає прибутку, як, приміром, горіх».

«Ось воно, те велике слово, яке все вирішує у Вер’єрі: давати прН буток; лише до цього і зводяться думки понад трьох чвертей усь^| населення».

Чужоземець, зачарований красою й свіжістю долин, споча’^И уявляє, що жителі чутливі до краси, адже вони дуже багато говорі|^| про красу своєї країни. Так, вони дорожать нею, але тільки тому, іЯ ця краса «дає прибуток місту».

«Одного погожого осіннього дня пан де Реналь прогулювавс^^Н Алеї Вірності (назва бульвару) зі своєю дружиною» і трьома хлопчЯ ками. Мер сердито розповідав пані де Реналь, що з Парижа приїз^Ц пан Апер і «якось умудрився побувати не тільки в тюрмі і у Вер’е| ському притулку для бідних, а й у лікарні, якою безплатно відав разом з найповажнішими домовласниками міста».


III

Майно бідних

Пан Апер мав рекомендаційного листа до вер’єрського кюре. Вісі десятирічний абат Шелан зберіг залізне здоров’я і залізну вдачу. Ра/ із паном Апером він відвідав тюрму, лікарню, притулок, багато роз| тував. «Незважаючи на дивні відповіді, не дозволив собі ні слова огу, Через декілька годин вони знову повернулися в тюрму. «При вж ді їх зустрів тюремник, кривоногий велетень шести футів на зрісші Він сказав священикові, що дістав найсуворіший наказ префекта® пускати пана Апера в тюрму. А тепер його можуть усунути з поі Уранці пан мер у супроводі пана Вально, директора притулку бідних, пішов до кюре, щоб висловити своє крайнє незадоволе: Священик не мав ніяких покровителів і розумів, якими наслідкЛ загрожує йому ця розмова. Але страх втратити посаду не зміг приї сити кюре укласти угоду з сумлінням.

Пан де Реналь жив у злагоді із дружиною. Вона була гарною ц| тір’ю, уважною, спокійною, розсудливою співрозмовницею. «См го часу вона мала славу першої красуні на весь край. …Казали, ■ 518

 

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ. Червоне і чорне


їм її Вально, багач, директор притулку, залицявся до неї, але не мав успіху». Її дуже дратувала невгамовна метушливість цього рослого, ■Іцно збудованого молодого чоловіка, з рум’яним лицем і густими чорними бакенбардами. Вона ніколи не вміла користуватися своєю популярністю, любила самотньо блукати в саду.

♦ Це була душа проста і наївна; вона ніколи не наважувалася су- іити свого чоловіка, не признавалася сама собі, що їй з ним нудно… Ирештою, пан де Реналь здавався їй значно менш нудним, ніж усі Інші знайомі їй чоловіки*.

IV

Батько і син

Пан де Реналь вирішив узяти гувернером до своїх синів сина лісо- чльника Сореля, який добре знає латинь і примусить дітей учитись. Дидько Сорель дуже здивувався, а ще більше зрадів, почувши пропо- Іицію мера стосовно його сина Жульєна. Хитрий старий ніяк не міг утямити, чого ради така поважна людина хоче взяти до себе його ле- щчого сина, але про всяк випадок затягував розмову.

Старий Сорель попрямував до лісопилки, де його старші сини, іправжні велетні, обтесували стовбури. Жульєн, замість того, щоб ■■«•жити за ходом пилки, сидів і читав. «Ніщо не могло завдати Соре- ію такої прикрості, він ще так-сяк міг би подарувати Жульєнові його іікатну поставу, непридатну до фізичної праці й таку несхожу на поставу його старших синів, але ця пристрасть до читання була йому ні оружна; сам він не вмів читати*. Сорель вибив із рук сина книжку,

‘ «‘гим ударом по потилиці ледь не збив юнака з ніг і, гримаючи ку- імнсом у спину, погнав ЗКульєна додому. Дорогою хлопець сумно гля-

■           уи на потік, куди впала його книга.

«Це був невисокий на зріст юнак вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти •сів, тендітний на вигляд, з неправильними, але тонкими рисами «Пличчя і орлиним носом*.

З дитинства він був кволий і всі в сім’ї зневажали його. Він ненавидів шіі’х братів і батька, але всім серцем полюбив старого полкового ліка­ря, який давав йому уроки латини та історії, вмираючи, відказав йому іюст Почесного легіону, залишки пенсії і три-чотири десятки книг.

V

Переговори

Старий Сорель намагався випитати у сина, звідки той знає пані де І’ічіаль, яка запрошує його гувернером до своїх дітей, але Жульєн і Іим нічого не розумів. Єдине, що він хотів мати у будинку мера, — це


519

 

ФРЕДЕРІК С ТЕН ДАЛЬ. Червоне і чорне


привілей їсти не зі слугами, а з хазяями. «Жах їсти зі слугами віен позичив із «Сповіді» Руссо. Це була єдина книга, з допомогою як< його уява малювала йому світське життя».

«Рано-вранці другого дня пан де Реналь послав по старого Сорв ля; примусивши почекати себе годину або й дві, той нарешті шов…» Хитрий Сорель зажадав, щоб показали йому кімнату си^ його одяг, «були обмірковані численні пункти, що мали визначаГ нове становище Жульєна; платня не тільки була підвищена з трьої сот до чотирьохсот франків, але її мусили видавати наперед».

Коли Сорель зрозумів, що більше нічого не може домогтися, ■

обіцяв прислати сина до замку.

Із самого дитинства Жульєн мріяв пробити собі дорогу — вир* тись із Вер’єна. Він ненавидів свою батьківщину і з насолодою пор* нав у мрії, уявляючи, як познайомиться з паризькими красуняИ як його покохає якась блискуча пані, як покохала де Богарне бідЛ і нікому не відомого Бонапарта.

Спочатку він марив військовою кар єрою, але пізніше, ді^В вшись, що священик у сорок років одержує платню в три рази бЛ шу, ніж уславлені генерали Наполеона, вирішив стати попом. Ш цього він вичав теологію, день і ніч читав церковні книги, подруявЯ

ся з простодушним кюре.

Перед тим, як іти до мера, Жульєн зайшов у церкву, бо вирш^Н що для його лицемірства це буде корисно. На лаві хлопчик поміЯ клаптик паперу, на якому було надруковано: «Подробиці стра^ останні хвилини життя Луї Женреля, страченого в Безансоні… льєн здивувався, що прізвище страченого співзвучне з його ім’ям.

«Коли Жульєн виходив, йому здалося, що біля кропильниці (Я щить кров: це була розлита свячена вода, але від червоних завіс на]

кнах вона здавалася кров ’ю ».

У Жульєна стислося серце, коли він входив у дім мера. Але Я зяйка дому була зовсім приголомшеною, що якась чужа людина^^ стояти між нею і дітьми. «Вона вже уявляла собі гидкого, грубе розпатланого суб’єкта, якому дозволяється лаяти її дітей тіл» тому, що він знає латинь…»

VI

Клопіт

Пані де Реналь саме виходила із вітальні в сад, коли побачила б!| входу дуже блідого й заплаканого хлопця у чистій білій сорочці.Г цього молодого селянина були такі ніжні, що пані спочатку подуі ла, що це переодягнена дівчинка. Як же нестримно й весело вона о|


520

 

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ. Червоне і чорне


ішся, коли дізналася, що де і є той гувернер, якого вона уявляла шГіі брудним нечупарою.

Пані де Реналь запросила Жульєна в будинок. Вона просила хлопця »Піти другом її дітям, не бити хлопчиків за пустощі. Жульєн був здиво- Ііпий лагідним виразом обличчя цієї чарівної жінки. Він наперед про- і ни пробачення за можливі його помилки, адже він ніколи ні з ким не |и:імовляв, крім полкового лікаря і кюре, і ніколи не ходив до школи.

Пан де Реналь, почувши їхню розмову, звернувся до Жульєна із за- итсреженням ніколи не зустрічатися ні з родичами, ні з товаришами, по їхні манери не підходять для синів мера», ніколи не давати грошей Ьтькові. Потім він повів хлопця до сукняра і купив йому костюм.

Коли мер і Жульєн повернулися, то пані де Реналь була здивована , ги ми змінами, що відбулися з хлопцем. Це була зовсім інша людина.

Жульєн познайомився із дітьми, показав їм Біблію, проказав на­ситять цілу сторінку.

ІИн говорив і говорив по-латині, коли до дверей вітальні підій- шпії лакей, потім з’явилися покоївка і кухарка. Усі були зачаровані І .иіхоплені. На завершення тріумфу до вітальні зайшов пан Вально,

І ілмсник прекрасних нормандських коней, і пан Шарко де Можірон, іуперпрефект округи.

«Жульєн зумів так поставити себе, що менше ніж через місяць пігпя його появи в домі навіть пан де Реналь став поважати його».

VII

Спорідненість душ

«Діти обожнювали його. Він їх зовсім не любив… Холодний, спра- Ірдливий, байдужий… він був добрим вихователем». У душі він від- умав ненависть до вищого товариства. Інколи він насилу стримував •Пою відразу до всього, що його оточувало.

Якось прогулюючись на самоті в лісочку понад Алеєю Вірності, НСульєн зустрів двох своїх братів. «Гарний чорний костюм, надзви- ііііно охайний вигляд Жульєна і його відверта зневага до братів збу­дили в них таку люту зненависть, що вони його побили мало не до ■морті і кинули непритомного й скривавленого». Пані де Реналь, пан ІІнльно і суперпрефект випадково знайшли його. Жінка так розхви- і«жалася, що пан Вально відчув ревнощі.

«Він турбувався передчасно». ЗКульєн майже ненавидів пані де Гималь за вроду.

♦    Еліза, покоївка пані де Реналь, незабаром закохалася в молодого І гунернера, і це викликало у лакея ненависть до Жульєна. Пан Вально Вл’ж ненавидів юнака за його вроду і турботу про свій зовнішній вигляд.

521

 

ФРЕДЕРІК СТЕН ДАЛ Ь. Червоне і чорне


Пані де Реналь дізналася, що у Жульєна мало білизни, виріші подарувати йому кілька луїдорів і попросила його не говорити про* чоловікові. Жульєн був ображений цим до глибини душі і вичитав І Він таємно кохав її, а вона відчувала до нього повагу і захоплея Юнак був не схожий на тих товстосумів, для яких гроші були : більшою цінністю і серед яких їй доводилося жити.

Щоб спокутувати свою вину перед Жульєном, «пані де Реналь ц пила на десять луїдорів книжок, щоб подарувати своїм дітям. Аяе| були саме ті книги, які — вона знала — хотів мати Жульєн*.

Жульєну спало на думку вмовити пана де Реналя записати | нентом в книгарню кого-небудь із слуг, щоб мати можливість бра| потрібні книги. Мер погодився, бо думав, що все це для дітей.

Пані де Реналь із задоволенням спілкувалася із Жульєном в код нії, але коли вони залишалися удвох, то обоє ніяковіли і замовкалі

«Пані де Реналь, багата спадкоємиця побожної тітки, одружу в шістнадцять років з немолодим дворянином, за все своє життя і переживала нічого, що хоч би трохи нагадувало кохання… Завд^ цьому незнанню пані де Реналь, цілком захоплена Жульєном, бу^ щаслива, і їй навіть на думку не спадало за щось докоряти собі*.

VIII

Дрібні події

«Ангельська лагідність пані де Реналь… трохи зраджувала її 1 ки тоді, коли вона згадувала про свою покоївку Елізу*. Дівчина от| мала спадщину і зізналася кюре, що любить Жульєна і хоче одруз| тися з ним. Але улюбленець Шелана рішуче відмовився від вигід пропозиції мадемуазель.

Кюре попереджав Жульєна, що йому не треба піддаватися ілн ям, адже сан священика може не дати очікуваного. Кюре хвилюві ся за душу юнака.

Жульєн уперше в житті відчув, що його люблять, і дуже роз^ лився. Але він хотів одурити людину, яка бачила всі потаємні по) хи його душі. Для свого віку він дуже вдало прикривав своє лице* ство правильними словами і жестами.

Пані де Реналь захворіла і навіть злягла, коли дізналася, що поЦ ївка мріє про одруження із Жульєном. Еліза почала страшенно, тувати її. Але, дізнавшись про те, що Жульєн відмовився, пані де ] наль відчула полегшення і пообіцяла Елізі поговорити з гувернере

«На другий день, після сніданку, пані де Реналь віддалася чарИ ній насолоді — захищати справу своєї суперниці і бачити, як пр гом години Жульєн уперто відмовляється від руки і достатку Елізі

522

 

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ. Червоне і чорне


‘Пурхливий потік щастя, що ринув у її душу після стількох днів роз- н«чу, зломив її сили. Вона знепритомніла».

Прийшовши до тями, вона дуже здивувалася і нарешті спитала ■■бе: «Невже я покохала Жульєна?» Але це відкриття не злякало її, мр иикликало докорів сумління. «Вона вже навчилась трошки хитру- ілі и з того часу, як покохала». Її тільки стали глибше вражати недо- яугі жарти чоловіка.

З настанням перших весняних днів пан де Реналь переїхав із сі- ■і’йством у село. Так робила придворна знать, а мер старанно наслі- дуиав її звичаї.

У Вержі стояв замок з чотирма баштами, який належав пану де І’ічіаль. Біля замку був парк, а далі — яблуневий сад.

«Пані де Реналь наче вперше відчула красу природи; вона захо- ішювалась усім до нестями. Кохання, що проймало її, робило її за- ионзятливою і рішучою». Без згоди чоловіка вона, за порадою Жу- яи на, наказала прокласти доріжку через увесь сад. «Це дозволило ЯІ ґям гуляти зранку, не ризикуючи замочити черевики у росі».

Пані де Реналь цілі дні проводила в саду разом з дітьми. Вони ве­ликими сачками ловили метеликів, «Жульєн розповідав їм про див­ні звичаї цих бідолашних комашок».

Покоївка Еліза дивувалася, чому пані де Реналь тепер так дбає про свої туалети і міняє плаття тричі на день. Але пані так уважно тм вилася до свого туалету без жодних намірів. «Без якоїсь прихова­нні думки вона майструвала з Елізою нові вбрання», купувала нову Ікннину на літні сукні.

«Вона привезла з собою у Вержі свою молоду родичку пані Дер-

■            Іль, з якою колись училася в монастирі Секре‘-Кер». Подруга помі­тила, що пані де Реналь дуже щаслива.

Жульєну вже не треба було хитрувати і стримуватись. Далеко від шодських поглядів він віддавався радощам життя. Він показав пані Дпрвіль краєвиди, які вже не були для нього отруєні заздрощами братів і присутністю деспотичного й буркотливого батька. Жульєн уже не ховався із книжками, із захопленням читав міркування про жінок.

Часто темними спекотними вечорами Жульєн і жінки сиділи під іпличезною липою за кілька кроків від дому. Одного разу він нена- ітком торкнувся руки пані де Реналь. «Вонй в ту ж мить відсмикну­ті руку, але тут Жульєнові спало на думку, що його обов’язок — до- шігтися, щоб надалі її рука не уникала його дотику». Він вважав це ишїм обов’язком, але страх опинитися у принизливому становищі ■мить отруїв усю його радість.


523

 

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ. Червоне і чорне


IX

Вечір у маєтку

Другого дня Жульєн окинув пані де Реналь дивним поглядом: « ц стежив за нею, наче за ворогом, з яким доведеться битися». Вон не могла одвести від нього очей.

Набагато раніше закінчивши уроки з дітьми, Жульєн порину* думки про те, «що йому неодмінно треба сьогодні ж домогтися, вона залишила свою руку в його руці».

Наставала темна задушлива ніч, наближалася вирішальна м: серце Жульєна шалено калатало.

Пені де Реналь, пані Дервіль і Жульєн сіли у садку. Юнак не зосередитися на розмові, страшенно нервувався і боявся вико дану собі обіцянку, яку вважав обов’язком. «Обурений своїм гузтвом, він сказав собі: “Як тільки годинник проб’є десяту годи я виконаю те, що цілий день обіцяв собі зробити ввечері, — інаг піду до себе і застрелюсь”».

Кожен удар баштового годинника відбивався в його грудях коли пробив десятий, Жульєн «узяв руку пані де Реналь — вона ’ разу поквапливо відсмикнула її». Мало розуміючи, хлопець зн схопив руку жінки і переміг її останнє зусилля вирватись.

«Душа його сповнилася щастям; не тому, що він любив пані де наль, а тому, що нарешті скінчилась ця жахлива мука». Пані Дерв’ помітила, що голос пані де Реналь тремтить, і запропонувала йти дос му. Пані де Реналь уже хотіла підвестися, але цієї миті Жульєн міцЯ стиснув руку, яку йому покірно залишили, і жінка залишилась.

Пані де Реналь відчувала величезну насолоду від того, що її руЛ стискала рука Жульєна. Вона на хвильку піднялася, поправила і зон з квітами, «але як тільки знов сіла, то віддала йому руку, май не опираючись, наче це було наперед домовлено між ними».

Вночі пані де Реналь не склепила повік, переживаючи нові себе почуття. «Жульєн, зовсім знесилений тією боротьбою, яку день вели в його серці боязкість і гордість, враз поринув у МІЦНИЙ сой а на ранок і не згадав про жінку, забувши про свою перемогу. «С каючись у вітальню, він напівжартома подумав: Треба буде сказав цій жінці, що я її кохаю».

А внизу його ждав пан де Реналь, який не приховував свого не доволення, що діти цілий ранок били байдики. Кожне уїдливе сло« чоловіка на адресу Жульєна краяло серце пані де Реналь, а гуверщ досить різко відповів: «Я нездужав». Це тільки розпалило гнів ме і він вибухнув грубою лайкою. Жульєн не дуже приховував нищі погляди на пана і пані де Реналь. Але лише пані Дервіль помітив 524

 

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ. Червоне і чорне


»•І >і і.ки в очах Жульєна люті і безмежної зневаги. «Безперечно, саме »і хвилини приниження створюють робесп’єрів».

І Усі вийшли в сад, і Жульєн опинився між двома подругами, які шли його під руки. Вони говорили йому якісь милі речі, але «він

|. нажав цих двох жінок і всі їхні ніжні почуття».

і   Між іншим пані де Реналь сказала, що її чоловік наказав перетру- іги матраци в усьому домі. Жульєн якось дивно глянув на неї і тихо іііііюсив, щоб пані де Реналь знайшла у його кімнаті в кутку матра- ■■ коробочку із портретом і заховала її. Він наполягав, щоб жінка не *иішлася на портрет, бо це його таємниця.

ІІані де Реналь думала, що в коробочці портрет жінки, яку кохає (Сульєн. Насправді там був портрет Наполеона, якого юнак боготворив.

X

Благородне серце й малі статки

Жульєн зустрів пана де Реналя в будинку і зі злістю попередив Ічні), що піде з цього дому, якщо ще раз почує про нехтування ним оїх обов’язків. Замість перепросити пан де Реналь збільшив плат­нії і’увернеру. Він вирішив, що Жульєна переманює до себе пан Валь- |0, і хотів будь-що перешкодити цьому.

Жульєн відпросився на сповідь до пана Шелана, але пішов у гори, щоб подумати, чого так злякався пан де Реналь, що збільшив йому Іілптню.

♦      Чисте гірське повітря сповнило його душу спокоєм і навіть ра- |[|стю».

XI

Вечір

Повертаючись, Жульєн зустрів пана Вально, якому розповів, що ■ому збільшили платню.

Увечері Жульєн пішов у сад, де його вже чекали пані Дервіль і Піші де Реналь. Він намагався заволодіти рукою пані де Реналь, але

  • •після деякого вагання її вирвали».

Підійшов пан де Реналь, став нудно говорити про політику, а Жу- ді.<:н повторив маневр і заволодів рукою пані де Реналь, хоча її чоло- іік був за чотири кроки від них.

Пані де Реналь відчувала, що кохає Жульєна. Це почуття було но-

■           ім для неї, і вона розгубилася від пристрасті, не звіданої досі.

Жульєну було приємно тримати руку цієї чарівної жінки, ніжно цілувати її в темноті саду, але він із задоволенням пішов у свою кім-

■           иту, де його чекала недочитана книга.


525

 

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ. Червоне і чорне_________________________________


«Пані де Реналь не могла заснути. Вона переживала в думці раї вання, що охопило її, коли відчула, як Жульєн вкриває її руку жі гучими поцілунками». Але її душа час від часу поринала в безодв і жахливих мук, адже вона, заміжня жінка, чинила гріх, кохаючиві того чоловіка. Від цих думок їй стало погано.

XII

Подорож

Наступного дня Жульєн відпросився на три дні. Перед від’їзді) він хотів побачити пані де Реналь і вийшов у сад. Через деякий Я вона прийшла, і Жульєн був зачарований красою схвильованої яа- ки. Але вираз її обличчя був підкреслено холодним. Жульєн вир шив, що його зневажають; він відчув пекучу досаду, нічого не скааа| про від’їзд, вклонився і пішов.

Жульєн весело простував стежкою в гори до свого друга лісота_ говця Фуке. «На майже прямовисному схилі одної зі скель він помі тив невеличкий грот*. Жульєн забрався в цей грот і відчув себе Я солютно вільним і щасливим. «В безмежній темряві, яка обстуї його, душа його поринула в споглядання картин його майбутньД життя в Парижі». Він мріяв про жінку з високою душею, яка коха^ його. А він розлучається з коханою тільки для того, «щоб вкрити себ| славою й стати ще більш достойним її кохання*.

Жульєн переночував у гроті, а вранці пішов до Фуке і розповії другові про сварку із паном де Реналем. Фуке запропонував Жулі нові стати його компаньйоном. Але Жульєн відмовився, бо ця про4 зиція закривала йому шлях до слави.

XIII Ажурні панчохи

Жульєн три дні не згадував про пані де Реналь. Повертаючи^ замок, він із задоволенням думав про пропозицію Фуке, яка дава йому можливість розбагатіти і відчути себе незалежним.

«Весь час, поки Жульєн був відсутній, пані де Реналь невимов­но страждала: муки її були найрізноманітніші, але всі однаково : стерпні».

Перед його приїздом пані де Реналь наділа ажурні панчохи, на сукню з модної тканини. Пані Дервіль помітила ще й те, що, розмов* ляючи з Жульєном, її подруга блідла, а її «очі, повні тривоги, бул| прикуті до юного гувернера».

Увечері в темному саду Жульєн хотів скористатися своїм прив|| леєм, взяв пані де Реналь за руку, відчув потиск її руки, «однак .

526

 

ФРЕДЕРІК С Т Е Н Д А Л Ь. Червоне і чорне


•иісім не було йому приємно». Він не міг повірити у щирість почут- fli цієї чарівної жінки, адже йому здавалося, що вона завжди бачить Чого «в образі робочого парубка, що, почервонівши по саме волосся, іпмяв біля дверей дому, не наважуючись подзвонити».

XIV

Англійські ножиці

Пропозиція Фуке зробила Жульєна нещасливим; він не міг обра-

іі    щось одне, а тому вирішив продовжувати інтрижку з господинею, ірклав собі докладний план кампанії і записав його собі на папері*, •«й дурний план пригнічував жвавий розум Жульєна. Він часто не ■находив відповіді на прості запитання, а тому пані де Реналь вва- і впла, що «у нього такий вигляд, неначе він усе обмірковує і кожний нинок розраховує наперед*.

Жульєн поклав собі за обов’язок виправити свою незграбність пе- рад пані де Реналь «і, вибравши слушну хвилину, коли вони перехо- їй чи з одної кімнати в іншу, скоряючись цьому обов’язку, поцілував II». Ця недоречна витівка страшенно злякала і обурила жінку. «І вся h доброчесність повернулася до неї, бо кохання затьмарилося». Але ■лльєн продовжував здійснювати свій план спокуси. Проте він до­бачив, «що йому зовсім не вдається бути не тільки звабливим, але чросто чемним*.

Після сніданку всі зібралися у вітальні, і ось тут наш герой не «■пйшов нічого кращого, як злегка наступити на маленьку ніжку піні де Реналь. Вона злякалася, але ніби ненароком впустила на під- Jory ножиці, клубок шерсті, голки, для того, щоб Жульєнів жест міг ттися незграбною спробою підхопити все начиння для вишивання. Ц» обдурило всіх, крім пані Дервіль. Вона добре розуміла, що озна­чають ці жести.

Жульєн, що ніколи не мав коханки, уперто грав роль Дон Жуана <> день. Відчуваючи себе несосвітенним дурнем, «він сказав панові & Реналю, що йде у Вер’єр до кюре».

ІІана Шелана звільнили, і його місце зайняв вікарій Маслон. До- Иимагаючи доброму кюре перебиратися в нове житло, Жульєн наду­ман написати Фуке, що він побачив несправедливе ставлення до свя­щеників, а тому для спасіння його душі буде краще відмовитися від |*ііу і пристати на пропозицію друга.

Жульєн хотів «залишити сооі вихід, щоб мати змогу зайнятися імргівлею, якщо сумна обережність переможе в ньому героїзм*.


527

 

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ. Червоне і чорне____________________________________ __


XV            Крик півня

Коли Жульєн пішов у Вер’єр, усі його помилки були забуті. Ув#^ рі він раптом з неймовірною сміливістю сповістив пані де Реналь, к прийде до неї в кімнату о другій годині ночі. Говорячи це, він тре* від страху, що вона погодиться. «Роль звабника гнітила його», і ■■ волів би замкнутися у себе в кімнаті, «щоб не бачити цих дам». 1

Пані де Реналь страшенно обурилася, і в її відповіді «йому віцішк но почулося слівце “фе”».

Коли опівночі всі розійшлися, Жульєн з похмурою впевненістЦ вирішив, що пані Дервіль і пані де Реналь його глибоко зневаже «н Від цих думок він не міг заснути і «почував себе глибоко нешасЯІ^| коли раптом на замковому годиннику пробило дві години».

«Цей звук збудив його так само, як крик півня збудив святого|^И тра». Жульєн ніколи ще себе так не силував, як тепер. Його коДІШ^ підломлювалися, коли він ішов повз кімнату пана де Реналя, якк| голосно хропів.

У кімнаті пані де Реналь горіло світло. Страх Жульєна був такЦ1 | великим, що він «забув усі свої честолюбні плани і став самим tflu бою». У відповідь на докори переляканої жінки «він кинувся їй Ц ніг, обхопив її коліна» і розридався.

Через декілька годин Жульєн вийшов із кімнати пані де Рена^В Він був щасливий, але і в найсолодші миті близькості «він ні на x^Éü лину не дозволяв собі забути про свій «обов’язок» і намагався роль покорителя жіночих сердець». Жульєн був схожий на шіствЯ цятирічну дівчину «з чарівним кольором обличчя, яка, їдучи на ба з дурного розуму накладає на щоки рум’яна».

Смертельно перелякана появою Жульєна, пані де Реналь «вважн ла себе пропащою навіки жінкою і, щоб відігнати від себе прима) пекла, осипала Жульєна найпалкішими пестощами».

Жульєн, повернувшись у свою кімнату, «був у тому стані здив* вання й розгубленості, що опановує душу людини, щойно домоглаоі1 того, чого давно прагнула».

XVI          Наступного дня

Уранці за сніданком поведінка Жульєна була бездоганною. А пан де Реналь «не могла на нього дивитись, не червоніючи, і водночії їй несила було прожити й хвилини, не глянувши на нього». Ідучий їдальні в сад, вона схопила й потиснула руку Жульєна, а «він глянуї на неї полум’яним зором». Ці таємні знаки не помітив пан мер, а^|


528

 

ФРЕДЕРІК С Т Е Н Д А Л Ь. Червоне і чорне


добре розгледіла пані Дервіль. Протягом цілого дня вона дошкуляла подрузі натяками на небезпеку, але тільки набридла ш. Увечері пані Дервіль сіла між закоханими, і ця перешкода збільшила хвилюван­ім пані де Реналь. Вона раніше пішла у свою кімнату і дві години че- кпння були для неї наче два століття катувань. Але о першій годині ночі Жульєн прослизнув у кімнату своєї коханки.

Цієї ночі він уже не грав роль. «У нього відкрилися очі, щоб бачи­ти, і вуха, щоб чути». Жульєну сподобалося, що пані де Реналь гні­тить різниця у віці між ними, але він не розумів її страждань.

«Минуло кілька днів, і Жульєн закохався з усім запалом юності». Нін навіть зізнався пані де Реналь у своїх юнацьких побоюваннях, і це пикликало новий спалах любові жінки. «Я могла б одружитись з та­ким чоловіком і жити з ним, мов у раю», — часто думала вона, схилив­шись на юнацьке плече. Вона навчала його безлічі усіляких життєвих дрібниць і правил, підносячи Його до свого високого становища, і була (х’змірно щасливою. «Тільки пані Дервіль зовсім не виявила под них почуттів». Переконавшись, що її мудрі поради лише дратують подру­гу, вона раптом покинула Вержі. «Після від’їзду подруги пані де е ішль майже цілі дні проводила віч-на-віч зі своїм коханцем».

XVII

Перший помічник мера Якось увечері Жульєн необережно заговорив про те, що за часів правління Наполеона молоді французи мали змогу здобути освіту, а ипраз відсутність грошей стає причиною нещасть бідняків. Пані де і’еналь вважала, що такі думки можуть бути тільки у слуг, і насу­пила брови. Гроші для неї не мали ніякого значення, адже вона 63 а дуже багата. Ці насуплені брови завдали першого удару ілюзіям Жу- і пьєна. Він зрозумів, що вона з ворожого табору, який не допустить, щоб якийсь бідак зробив кар’єру. «У її оточенні всі повторювали, що треба побоюватися появи нового Робесп’єра саме з середовища отих ііанадто добре освічених юнаків з нижчих верств ».

«Жульєн більше вже не наважувався щиро висловлювати свої мрії». Тепер він вирішив спокійно Міркувати про все. Йому спало на думку, що пані де Реналь буде безпечніше приходити до нього, ніж йому до неї. Але у нього були книги, які він розгортав тільки вночі, чекаючи побачення. Із цих книг та з виховання, яке проводилося лю- I блячою жінкою, Жульєн дізнався багато корисного про світське то- иариство, про інтриги, що плетуться навколо безансонського префек­та Привілейоване товариство було глибоко зацікавлене, щоб посада старшого помічника дісталася панові де Муаро, який мав три будин­

 

ФРЕДЕРІК С Т Е Н Д АЛ Ь. Червоне і чорне


ки на королівському тракті. Вони підлягали зносу. Якби панові ді Муаро пощастило б із посадою, його будинки і будинки інших замож: них городян були б лише трохи перебудовані і стояли б ще сто років.

Одного разу Жульєн дізнався про якийсь спасенний заклад дла чоловіків, у який кожен вносить двадцять франків, і де всі члени за­кладу звертаються один до одного на «ти». У засіданнях по п’ятни­цях брали участь і високоповажні городяни, і їхні слуги.

Час минав, почуття між закоханими розгорялися дедалі більїхиі Діти могли помітити їхні ласкаві погляди, інтимні жести, а тому ки ханцям доводилося бути особливо уважними. Пані де Реналь часто л вила себе на думці, що любить Жульєна, як свою дитину. І хоча пок що їй доводилося відповідати на його наївні хлопчачі запитання, « во« уявляла його собі то папою, то першим міністром, як Рішельє».

XVIII Король у Вер’єрі

Третього вересня кінний жандарм проскакав Вер’єром. Він спові. стив, що в неділю у місто прибуде король. Пан де Реналь зайнявся ор ганізацією почесної варти, а її командиром призначив пана де Муар Дружини лібералів просили пані де Реналь посприяти, щоб мер приї значив їхніх чоловіків до почесної варти, а закохана жінка задумЖа нечувану річ: «вона добилась у пана де Муаро і в суперпрефекта де Мо жірона, щоб Жульєна призначили до почесної варти, хоч на це місц> претендували п’ять чи шість юнаків з родин багатих фабрикантів..^ Пан Вально, який ненавидів Жульєна, погодився дати йому одного зі своїх нормандських коней. Пані де Реналь хотіла вразити коханлР костюмом. «Вона замовила йому повну форму, зброю, кашкет — вс| потрібне для почесного вартового* не у Вер’єрі, а чомусь у Безансощ.

«Король хотів відвідати мощі святого Климента, що зберігают-‘ ся в Бре-ле-О, за милю від Вер’єра*. Новий кюре не хотів допустите присутності на церемонії опального пана Шелана, і панові де Реналн довелося доводити кюре, що короля супроводжує маркіз де ла Моль! який «уже тридцять років знає абата Шелана». Якщо він дізнається про опалу Шелана, то сам піде до будиночку старого. Усе закінчилося! тим, що Шелану відправили запрошення «взяти участь в урочистій! церемонії». Пан Шелан зажадав, щоб Жульєн супроводжував його як іподиякон.        .

З раннього ранку у неділю вулиці Вер’єра наповнилися тисячами городян і селян. Десь о третій годині загули всі дзвони: король вступи! на територію департаменту. Почесна варта рушила. «Усі милувалися і блискучими мундирами, кожен пізнавав чи то родича, чи то приятЛ 530

 

——————  ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ. Червоне і чорне


І ля». У дев ятій лаві першим їхав «дуже гарний, стрункий юнак, яко-

ііі   спочатку ніхто не міг впізнати». Раптом хтось вигукнув, що це син іі’сляра Сореля, і в натовпі зчинився переполох. «Всі одноголосно ви- I вловлювали обурення мером, особливо ліберали», що в почесну варту призначено «майстрового», «гувернера», «мужицькепоріддя».

Тим часом Жульєн почував себе найщасливішою людиною у світі.

  • • Нін уявляв себе ад ютантом Наполеона, що мчить в атаку на ворожу Лнтарею».

Його величність мав після обіду вирушити на поклоніння мощам ..ятого Климента. Жульєн, зітхаючи, переодягся у свій старенький чорний костюм, сів на коня і через кілька хвилин опинився в Бре-ле-О. Навколо відбудованого під час Реставрації старого абатства товпила- |и десятитисячна юрба. Святу реліквію мав показати королю молодий «пископ агдський, племінник пана де ла Моля. «Але зараз цього єпис­копа ніде не могли знайти». Зухвалі лакеї єпископа не пустили до ньо­го навіть пана Шелана, який був ректором капітулу Бре-ле-О і «мав привілей входити в усякий час до єпископа своєї церкви».

♦ Горда Жульєнова натура обурилася із зухвалості лакеїв». Він так рішуче кинувся в келію, де був єпископ, що слуги не посміли зупи­нити його. Жульєн побачив молодого єпископа у похмурій залі перед иоликим дзеркалом. «Правою рукою він поважно роздавав благосло- ішння в бік дзеркала». Тільки пізніше Жульєн зрозумів, що єпископ, н кий був старшим за нього на шість чи вісім років, просто вчився роз­ливати благословення.

Жульєн, як особа, приставлена до абата Шелана, ніс балдахін для короля і був за шість кроків від його величності під час молитви пе­ред вівтарем у маленькій каплиці.

Після служби пан де ла Моль наказав роздати селянам десять ти- гяч пляшок вина. Перед від’їздом король відвідав дім мера.

XIX

Мислити — значить страждати

Прибираючи в кімнаті, де гостював пан де ла Моль, Жульєн знай­шов листа, що написав до маркіза пан де Шолен. Це було прохання дати йому місце завідувача вер’єрською лотерейною конторою.

Цей лист показував Жульєну шлях, яким йому треба йти.

Через тиждень після від’їзду короля від пересудів, смішних плі­ток, об’єктами яких були король, єпископ, маркіз де ла Моль, бідо- ■■ Муаро, який упав з коня перед каретою короля, «залишились тільки балачки про непристойну безсоромність, з якою «пропхнули» и лави почесної варти отого Жульєна Сореля, сина тесляра».


531

 

ФРЕДЕРІК С Т Е Н Д АЛ Ь. Червоне і чорне__________________


Сім’я мера повернулася до Вержі, а невдовзі тяжко захворів най Г менший хлопчик, Станіслав-Ксав’є. «Пані де Реналь раптом пройї ли жорстокі докори сумління». Вона стала дорікати собі за коханні до Жульєна, вважаючи, що це Боже покарання за злочин перелю6> Вона довела себе до того, що готова була зізнатися чоловікові у свое Я му гріховному коханні до гувернера. І ніякі розумні докази ЖульєАІ не тільки не заспокоювали, а навпаки, дратували її. Юнак розумів И і стан і любив ще більше за те, що вона все-таки кохала його, навіть дЛ маючи, що цим убиває свого сина. Пані де Реналь хотіла своїми стра* даннями і відмовою від кохання покаятися перед Богом, але сльози 1 вмовляння Жульєна змінили її рішення розповісти все чоловікові. І

Стан їлав став помалу одужувати, і щастя закоханих «відтепер стало піднесеним, а полум’я, що сушило їх, запалало ще сильніше. Вони віддавались безумним поривам… Тепер їхнє щастя іноді нагаі дувалозлочин».

Одного дня Еліза пішла у Вер’єр і зустріла пана Вально, що буї дуже сердитии на Жульєна. Саме від покоївки пан Вально дізнався*І образливу для себе новину: найблискучіша у окрузі жінка, «якій він протягом шести років виявляв стільки уваги», і ВСІ це бачили, «взя> ла собі в коханці отого ремісника, що вдає із себе гувернера».

Того ж вечора пан де Реналь одержав анонімного листа, «в якому наидокладніше сповіщали про те, що відбувається в його домі».

XX

Анонімні листи

Жульєн бачив, як пан де Реналь читав листа, люто поглядаючи на гувернера, а тому вирішив, що сьогодні йому не слід зустрічатися Я коханкою. А ранком він отримав записку, в якій пані де Реналь пи-1 сала про своє кохання і про свої підозри щодо автора анонімки: це був! пан Вально. Щоб відвести від себе підозру, вона пропонувала ЖульєЩ ну написати ще один анонімний лист, уже на її адресу, в якому було;

б сказано, що «автор» знає про її гріх і пропонує назавжди порвати а селюком. Цей лист мав бути написаний на папері пана Вально.

Потім пані Де Реналь віддасть цього листа чоловікові і переконав його, що це пан Вально мститься їй за нелюбов і відразу до нього.

За її хитромудрим планом Жульєн повинен був виїхати у Вер’єр»! влаштуватися там, заприятелювати з усіма, навіть з лібералами. Не- і хай у Вер’єрі думають, що він «має намір влаштуватися гувернером І у пана Вально чи в когось іншого». Пані де Реналь була впевнена, що І п чоловік ставитиметься до Жульєна так, «як йому вкаже громад-1 ська думка».

532

 

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ. Червоне і чорне


XXI

Діалог із владарем і Цілу годину Жульєн майстрував анонімного листа. Пані де Ре- ииль просто, рішуче взяла його, поцілувала дітей і швидко пішла. Жульєн був вражений величним спокоєм своєї коханки.

Пан де Реналь, отримавши анонімний лист, зазнав страшного по­трясіння. Він тепер боявся зізнатися самому собі, що зовсім не має друзів, з якими міг би порадитись. Фалькоса і Дюкро, друзів дитин­ства, він відштовхнув від себе своєю пихатістю у 1814 році. «Вони Пули не з дворян, і він захотів покласти край тонові рівності, який »становився між ними з дитячих років».

У його душі бушувала буря. Він розумів, що більше не знайде собі іпкої розумної, красивої і багатої дружини, як Луїза. Якщо у сім’ї мера спалахне сварка, то з нього сміятиметься все місто. Але ж і про­шити зраду не можна.

Після багатьох годин вагань пан де Реналь вийшов у сад і раптом на алеї зустрів ту, якій нещодавно бажав смерті. Його дружина йшла и церкви. Вона подала йому листа. «Оцю мерзоту, — сказала вона, — мені передав… якийсь підозрілий суб’єкт. Я вимагаю від вас одного: щоб ви негайно відіслали до батька цього пана Жульєна».

Пан де Реналь люто зібгав цей лист і мовчки широкими кроками пішов геть. Пізніше між подружжям відбулася розмова, після якої пан де Реналь, повіривши у невинність дружини, дав Жульєну від­пустку з умовою, що той поїде у Вер’єр.

XXII

Так діяли у 1830 році

Пан де Реналь наказав Жульєну жити в домі пана Шелана. На третій день перебування до абата приїхав пан суперпрефект де Можі- рон, який довго вихваляв скромність напіврозжалуваного гуверне­ра, а потім запропонував йому назавжди покинути роботу в пана де І’оналя і перейти до одного урядовця виховувати його дітей. Жульєн дипломатично висловив свою вдячність за пропозицію, багато гово­рив про свою повагу до пана мера і до вер’єрського товариства. «Жод­ному ще міністрові-балакунові не вдавалося наговорити так багато слів, не сказавши при цьому так мало». Суперпрефект так і не добив­ся від Жульєна чогось певного.

Пізніше Жульєну передали запрошення на обід до пана Вально, ‘чн, виявляючи шанобливість, прийшов раніше і «застав цю значну особу перед купою папок із справами. Густі чорні баки, неймовірна шевелюра, феска… величезна люлька, вишивані туфлі, масивні зо-


533

 

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ. Червоне і чорне


лоті ланцюжки…» викликали у Жульєна бажання віддубасити пп лицею цього провінційного грошового туза.

На обіді були збирач податків, акцизний інспектор, жандарм ський офіцер, двоє чи троє урядовців з дружинами, кілька багати лібералів. Приймала гостей дружина Вально, одна з найзнатнішиШ дам у Вер’єрі. «У неї було грубе мужоподібне обличчя, яке вона за­ради урочистого випадку густо нарум’янила…» Жульєн згадав прі красу і вишуканість пані де Реналь. Слуги в пишних лівреях нали* вали дороге вино, а Жульєну спало на думку, що тут, за стіною, сімі дять голодні мешканці притулку. «Незважаючи на все лицемірстм до якого він так часто вдавався, він відчув, як в нього по щоці скотЛ лася велика сльоза». Він думав про прекрасні часи панування Наі^| леона, коли люди завойовували щастя в боях і боролися з підлотію] Та його мрії перебив один з гостей, який попросив Жульєна проде­монструвати знання з латинської мови. Жульєн проказав напам’ять уривки з Нового Завіту, перекладав латинські фрази. Гості аплоду| вали і захоплено перешіптувалися. Обід закінчився, і перш ніж піти| «Жульєн отримав чотири чи п’ять запрошень на обід ».

У їдальні підпиті гості ще говорили про чудові здібності Жульєна! а він уже попрощався. Вийшовши за ворота, Жульєн із задоволен ням вдихнув свіже повітря. «Ну й компанія! — думав він. — Хай б| вони дали мені навіть половину того, що крадуть, я все одно не зго дився б із ними жити».

Проте він став модним і, виконуючи наказ пані де Реналь, мусиі ще кілька разів бути присутнім на подібних обідах. «Серед юрби цих нових для нього людей Жульєн знайшов, як йому здалося, одну чесну людину: то був математик, на ім’я Ґро, якого вважали якобінцем» Я

Жульєн був дуже обережний у висловлюваннях, виконував усі на­кази пані де Реналь, але дуже скучав за коханкою. Та ось одного раїЛ ку вона приїхала до нього разом з дітьми. Це була безмежно щасліВ ва, хоч і коротка зустріч. Жульєн слухав щебетання дітей, дивував^! ніжності їхніх голосів, простоті і благородству в усій їхній поведім ці «і відчував потребу очистити свою уяву від усіх цих вульгарні? манер, гидких вчинків і думок, серед яких змушений був існувати я Вер’єрі».

Пан де Реналь був незадоволений радісним настроєм сім’ї за йоЛ відсутності. Хворобливе самолюбство підказувало йому, що Жульея може стати в сто разів милішим для дітей, ніж він, господар дому.Я

Пані де Реналь не звернула уваги на похмурий настрій чоловіка! їй спало на думку затриматися у Вер’єрі, і вона заявила, що хоче зро! бити покупки.


534

 

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛ Ь. Червоне і чорне


«Пан де Реналь покинув свою дружину в першій же галантерей- гіїй крамниці, в яку вона зайшла: йому треба було відвідати декого. Повернувся він ще в похмурішому настрої, бо переконався, що ціле місто цікавиться ним і Жульєном». Усі хотіли знати, чи залишить- гл Жульєн учителем дітей мера за шістсот франків, «чи перейде на ■Ісімсот — до пана директора притулку». Сам пан Вально прийняв ннна де Реналя дуже холодно: «у провінції так рідко трапляються не- пбпчні вчинки, що з ними розправляються жорстоко».

Пан Вально був «під владою пана де Реналя, але був активнішим, дплеко енергійнішим, ніж той, і, нічим не гребуючи, у все втручав­ся, невпинно до когось ходив, комусь писав… і, ні на що особисто не претендуючи, кінець кінцем похитнув авторитет свого мера в очах церковної влади». Він домігся звільнення старого кюре Шелана, але шшнився у цілковитій залежності від старшого вікарія Фрілера, який «давав йому тепер досить дивні доручення».

Пан Вально хотів зберегти за собою керівництво притулком, а тому в боротьбі з мером шукав собі союзників навіть серед лібералів.

  • • Ніколи гонор у боротьбі з найжадібнішою, дріб’язковою прихиль­ністю до грошей не призводив людину до того жалюгідного стану, в якому був пан де Реналь» тепер.

XXIII Турботи чиновника

«Одразу після обіду вся сім’я виїхала у Вержі, але через день Жу- льєн знов побачив їх усіх у Вер’єрі». Він помітив, що пані де Реналь щось приховує від нього, адже при його появі часто уривалася роз­мова. Жульєну здавалося, що вона хоче замінити його іншим кохан­цем, і «він зробився холодним і стриманим». Та мова між подруж­жям йшла лише про продаж великого старого будинку.

«Жульєн пішов на торги». Він стояв серед юрби і прислухався до позмов. Якийсь чоловік був готовий дати за будинок вісімсот фран­ків, але право на цей будинок отримав начальник канцелярії префек­тури пан де Сен-Жіро всього за триста тридцять франків. Усі розу­міли, що пан де Сен-Жіро повинен дякувати за це панові Вально, і на­віть мер не зміг цьому протидіяти.

«Увечері всі мовчазно сиділи біля каміна…» Раптом пролунав д.івінок, і «в кімнату увійшов дуже гарний пан з пишними чорними Виками». Це був славетний італійський співак синьйор Джеронімо, який привіз листа пані де Реналь від її кузена кавалера де Бовезі.

«Веселий неаполітанець вніс несподіване пожвавлення в цей сум­ний вечір… Він проспівав з пані де Реналь невеликий дует. Потім за-


535

 

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ. Червоне і чорне


чарував усіх різними оповіданнями» про своє навчання в консерватор рії і виступи в театрі.

«На другий день пан і пані де Реналь дали синьйору Джеронім листи, потрібні для того, щоб бути рекомендованим до французько двору». Після його від’їзду Жульєн часто на самоті думав про те, я роль у житті людини відіграє випадок і добрі знайомства.

Сім’я пана де Реналя покинула ліси Вержі, а порядне товарист Вер’єра продовжувало лихословити про пані де Реналь і Жульєна. чутки дійшли до пана Шелана, який силою свого авторитету намагай ся переконати юнака виїхати з міста. Пан де Реналь теж відверто по говорив з дружиною. Він зізнався їй, що громадська думка у Вер’е( якось дивно налаштована, а тому треба зробити так, «щоб Жульєн по кинув Вер’єр і вступив до безансонської або діжонської семінарії». і

Пані де Реналь була в розпачі. Вона думала про те, що Жульєн по кохає іншу і забуде її. Але розставання було неминучим. Жульєн п просив у пана де Реналя рекомендаційні листи, і мер з радості звел чив усі його чесноти.

Пані де Реналь з цієї хвилини могла думати тільки про одне: « бачу його востаннє».

XXIV Велике місто

Жульєн прибув до Безансона — одного з найкрасивіших мі Франції і, перш ніж поховати себе за стінами семінарії, вирішив сп чатку оглянути високі стіни, глибокі рови, грізні гармати фортеці, потім пообідати у кав’ярні.

У просторій залі кав’ярні на двох більярдах ішла гра. Гравці бу високі на зріст, з важкою ходою, величезними бакенбардами, в д вгих сюртуках. «Ці благородні нащадки стародавнього Бізонтія розмовляли, а кричали, вдаючи з себе грізних воїнів».

«Дівчина, що сиділа за прилавком, звернула увагу на врод# ве обличчя юного провінціала», який сором’язливо стояв на поре кав’ярні. Вона звернулася до нього, і Жульєн чемно замовив чаш кави з хлібом. Дівчина запросила його сісти за столик біля прил ка, поставила перед ним чашку, цукор і хлібець. «Жульєн замрі/ ся, порівнюючи в думці красу цієї веселої білявої дівчини з деяки хвилюючими спогадами, які раз у раз виникали перед ним».

Красуня Аманда уважно дивилася в очі Жульєна і, здається, з зуміла причину його ніяковості: він опинився у великому місті знайомих. Дівчина написала свою адресу на картці і передала її Ж| льєну, який сказав, що безтямно закохався в неї. «Він цитував 536

 

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛ Ь. Червоне і чорне


чарованій мадемуазель Аманді «Нову Елоїзу» і був щасливий від иласної хоробрості», як раптом «один з її коханців з’явився в дверях кав’ярні».

Він підійшов до прилавка, безцеремонно налив собі склянку го­рілки і втупився у Жульєна. Юнак «схопився, не тямлячи себе від люті, але не знав, як почати сварку». Аманда стала між чоловіками і не дала розгорітися сварці.

Нарешті Жульєн пішов. «Він пробув у Безансоні всього кілька го­дин, а йому вже було за що докоряти собі».

XXV         Семінарія

«Ще здаля Жульєн побачив на дверях залізний золочений хрест», ‘емінарія лякала його, вважалася йому земним пеклом, з якого вже не вийти. «Кінец кінцем він наважився подзвонити». Хвилин за де­сять двері відчинив дуже дивний святенник із зловісним обличчям і мовчки повів юнака до ректора семінарії пана Пірара. У Жульєна шалено калатало серце, підгиналися ноги, «він заплакав би, але не •■мів». Вони увійшли в теплу кімнату. Біля столу сидів чоловік у зно­шеній сутані і щось писав. Раптом він підвів голову, і Жульєн «поба­чив довге обличчя, вкрите червоними плямами, яких не було тільки на лобі, мертвотно блідому. Між цими червоними щоками й білим нобом виблискували маленькі чорні оченята, що могли б злякати й найхоробрішого. Густе, гладеньке й чорне, як смола, волосся обля­гало величезне чоло». Від страху перед цим чоловіком Жульєн рап­том знепритомнів. Прийшовши до тями, юнак побачив, що абат Пі- рар читає листа пана Шелана, в якому той характеризував Жульєна нк кмітливу людину.

Пан Пірар звернувся до Жульєна латинською мовою, і юнак до­стойно витримав екзамен з теології, логіки і Святого Письма, але ви- ивив повне незнання учення отців церкви. Ректор наказав воротарю підвести Жульєна в окрему келію; «це була маленька кімнатка на ві­сім квадратних футів, на верхньому поверсі будинку».

XXVI

Світ, або те, чого бракує багатію

Вранці Жульєн спізнився до сніданку. Наглядач його суворо ви­лаяв, та він не виправдовувався, а схрестив руки на грудях і сказав із засмученим виглядом: «Согрішив, преподобний отче».

Семінаристи, яких Жульєн поклав собі розглядати як ворогів, зрозуміли, що цей новенький не новачок у їхній справі.


537

 

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ. Червоне ічорне


«Всі перші кроки нашого героя, переконаного в тому, що він дуже обережно», були дуже необачні: духівником він вибрав аб ІІірара; показав себе гарним учнем, що в семінарії сприймалося вс ^ дуже негативно; був мовчазним, а всі думали, що він зарозумілий.

Листи до Жульєна не доходили: їх читав і спалював абат Пірар.

Одного разу до нього приїхав Фуке. Друзі довго розмовляли. І р^ том Фуке сказав, що пані де Реналь «вдалася в найглибше благочг тя… у найпалкішу побожність».

Приїзд Фуке і розмова з ним навели Жульєна на думку, що з сам І го початку свого перебування в семінарії він тільки те й робив, що пЯ милявся. Він обмірковував кожний крок свого життя, але не дбав пцШ деталі. Безліч дрібних похибок створили йому репутацію «вільнодум ця», адже він мислив замість того, щоб сліпо коритись авторитетові,! «Відтепер увага Жульєна була завжди насторожі. Він повинен був у|^| вати з себе зовсім іншу людину». Але й після багатьох місяців невпив Них зусиль Жульєна його манери зовсім не свідчили про сліпу віру .Я

Найгрубіші селюки-семінаристи почували повагу до грошей, бА гатства, до уряду. Спочатку Жульєн їх зневажав, але нарешті відч^Ц жаль: ці хлопці з дитинства знали лише злидні. Вони були переконн ні, що духовне звання дасть їм можливість добре обідати і мати взиіж ку теплий одяг.

Одного разу Жульєна викликав ректор. У руках абат Пірар трЛ мав гральну карту з адресою Аманди. Жульєн зрозумів, що її викр«4 ли донощики абата Кастанеда, заступника ректора. Спокійно витр)и« мавши грізний погляд абата Пірара, Жульєн розповів, що це адр«г незнайомої жінки, хазяйки кав’ярні, яка пожаліла його і згодилаоиС допомогти.

Усе, що він сказав, було ретельно перевірено. Абат Пірар поперг див Жульєна, що зберігати цю адресу — велика необережність, щ може зашкодити й через десять років.

XXVII Перший життєвий досвід

У семінарії Жульєн лишався сам, як човен, покинутий серед окем ну. «Це була найтяжча пора його життя». На уроках викладачі дове^ дили семінаристам, що уряд — це влада, яку треба поважати сами»Я вчити паству коритися цій владі. Учні мріяли про одне — дістати прЛ буткову парафію. Вони розповідали історії про знайомих священикіЯ які отримували місця підлабузництвом, умінням вчасно догодитЯ «Жульєн бачив, як з’являється у них ідея другого бога, але бога далВ ко могутнішого і страшнішого, ніж перший. Цим богом був папа». І 538

 

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ. Червоне і чорне

 

Щоб викликати до себе повагу, Жульєн розповів семінаристам -ні, що знав із книг про папу. Але «їм не сподобалось, що він краще ■п них викладає їхні власні думки». Вони пліткували про Жульєна, тривали його Мартін Лютер.

XXVIII

Процесія

«Хоч як намагався Жульєн прикидатися нікчемним і дурним, він

—    Міг нікому догодити, бо занадто відрізнявся від інших». Тільки викладач риторики абат Ша-Бернар був обманутий готовністю Жу­ці,г.на «всьому вірити й строїти з себе дурника». Часто після лекції ■Ін брав юнака під руку, походжав з ним садом і розповідав про різні наборні прикраси, бо був розпорядником церемоній у соборі.

Якось увечері Жульєна покликали до абата Пірара, який наказав «шокові йти до абата Ша-Бернара, щоб допомогти прикрасити собор <> свята. Це був перший вихід Жульєна у місто, відколи він вступив

до семінарії.

Абат Ша зустрів Жульєна на паперті дорогого його серцю собору, готичні пілони якого треба було задрапувати червоним адамашком. Ись коли Жульєну стала в пригоді його спритність. Він немов літав .і однієї драбини на іншу, виконуючи важку роботу. Наостанок треба Вуло закріпити п’ять величезних китиць із пер на великому балдахі­ні над головним вівтарем. Дістатися туди можна було лишень по ста- I рому дерев’яному карнизу на висоті сорока футів. Ніхто не хотів ри- »икувати, адже карниз, можливо, підточено шашелем. І тоді Жульєн дуже спритно заліз по драбині і закріпив китиці. Абат Ша розчулено сказав, що ще ніколи його собор не був так гарно прикрашений.

Коли задзвонили до свята, абат Ша поставив Жульєна сторожити церкву від злодіїв. Пахощі ладану і трояндових пелюсток, урочис­ті звуки великого дзвона викликали в душі юнака хвилю тепла. Він цілком віддався своїм мріям у пустій церкві. Та раптом Жульєн по­мітив двох жінок, які стояли на колінах у сповідальні. Він підійшов ближче. Одна з жінок повернула голову, почувши кроки Жульєна, І голосно скрикнула і знепритомніла. «І в ту ж мить Жульєн побачив плечі і шию зомлілої дами. Добре знайоме йому кручене намисто з І нвликих перлин вразило його зір». Це була пані де Реналь! Другою І жінкою була пані Дервіль. Побачивши Жульєна, вона владно сказа- па, щоб він ішов геть, поки пані де Реналь не опритомніла. Розгубив­шись, Жульєн послухався і відійшов.

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.