СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ ТОЛСТОЙ — ВІЙНА І МИР — ТОМ ДРУГИЙ (Частина друга)

Після з’ясування стосунків з дружиною П’єр Безухов поїхав у Пе­тербург. На станції Торжок не було коней чи їх просто не хотів дати станційний доглядач. Але П’єр був настільки заглиблений у свої дум­ки, що, здається, чавіть не помічав, де він. Тоді йому було все одно, чи пробуде він на цій станції годину, чи все життя. Якісь люди заходили, щось пропонували, але він нічого не чув. Думка його постійна крути­лася навколо одного питання: у чому сенс буття, хто керує світом, де логіка всього, що відбувається. Саме тоді й зайшов до станції немоло­дий подорожній із суворим обличчям і проникливими очима. Упізнав­ши графа Безухова, говорить, що знає про нещастя, яке його спітка­ло, і хоче йому допомогти. Цей подорожній, як з’ясувалося, належить до «Братства вільних каменярів» (масонів). Він пояснив, що ці люди наче збирають по камінчику знання, що накопичувались попередни­ками, разом намагаються вдосконалювати себе, людей і світ. У відпо­відь П’єр зізнається, що не вірить у Бога, подорожній заперечує, що П’єр просто не знає Бога — «Бог, безумовно, існує, але зрозуміти його важко». Масон немов угадує ті думки, що хвилюють молодого Безухо­ва, — про сенс життя, про призначення людини. П’єр захоплюється бесідою, хоч і не погоджується у чомусь, але цей чоловік чимось його привертає. Масон запевняє його, що одним лише розумом неможливо досягти чого-небудь. «Вища мудрість має одну науку — науку усього, науку, що пояснює усю світобудову і місце у ній людини. Для того щоб


661

 

осягнути цю науку, на думку масонів, треба займатися внутрішнім сані мовдосконаленням, тобто осягати Бога. Коли дивний незнайомець зій брався їхати, П’єр злякався, що вони більше не зустрінуться, а так ба гато ще хотілося дізнатися, але той дав йому рекомендаційного листа до одного з масонів — графа Вілларського. Після від’їзду масона П’єп подивився у книгу реєстрації подорожніх і довідався, що той, з ким він говорив, був Осип Олексійович Баздєєв. Уночі П’єр не міг заснутм його охопило дивне відчуття оновлення і надії. Прибувши до Петербур­га, Безухов береться читати книгу Фоми Кемпійського, яку йому при* несли, відчуваючи «незвідану ще ним насолоду вірити в можливість досягнення досконалості й у можливість братерської і діяльної любої ві між людьми». Через тиждень до нього приходить той граф ВілларН ський, до якого він мав листа, і повідомляє, що завдяки клопотанні« високопоставленої особи П’єра приймуть у братство раніше від приЛ значеного терміну. Той погоджується, підтверджує, що тепер вірить у Бога. П’єра приймають у масони з усіма належними цьому обряду та-і їнствами, які спочатку не викликають у нього належного захвату, бо, здаються якимись штучними. Він дає клятву, що вступає в масонство, аби протистояти злу, яке панує у світі. П’єра приводять у масонське товариство, де він бачить багатьох людей, яких знав або зустрічав ра-1 ніше у світі. Але тепер він бачить їх іншими і вірить щиро у слова прсі те, що справжнє джерело блаженства не назовні, а всередині кожної людини. Коли в нього спитали про найбільшу пристрасть, яка зваблює його на шляху доброчесності, П’єр назвав жінок, і йому дали рукавич-* ки, аби він віддав їх жінці, яку найбільше поважатиме. Наступного дня до П’єра приїжджає князь Василь, як завжди впевнений, що йому’ все вдасться, і намагається умовити його помиритися з дружиною.-« Проте Безухов більше не той розгублений слухняний молодий чоло­вік, якого так легко колись ошукав князь Василь, він рішуче відмов^ ляється і виставляє тестя геть. Ще через тиждень, залишивши масо-і нам значну суму на пожертву, П’єр їде у свої малоросійські маєткии Його нові « брати » дають йому листи в Київ і Одесу до місцевих масонів!

Дуель Безухова з Долоховим, «незважаючи не суворе ставлення государя», залишилася без наслідків, навіть ніхто із секундантів не постраждав. Проте у світі вона мала широкий розголос, у результаті чого в усьому звинуватили П’єра, адже «після його одруження дівча­там на виданні та їхнім матерям нічого було чекати від нього». Коли Елен повертається до Петербурга, її приймають прихильно, а вона! розігрує роль дружини, що покірно переносить випробовування долі і ревниву кепську вдачу свого чоловіка. Елен сяє у салоні Анни Пав­лівни Шерер, яка говорить тепер, що П’єр «божевільний молодик, зі- 662

 

ЛЕВ Т О Л СТ О Й. Війна і мир


псований розбещеними ідеями нашого часу», не соромиться вона го­ворити й те, що ніколи не бажала цього шлюбу, бо передбачала такий кінець. Анна Павлівна давала свій черговий вечір для «вишуканого товариства» і, як завжди, мала «частувати» гостей цікавим гостем. Цього разу це був Борис Друбецькой, який приїхав кур’єром з прус- ської армії, де був ад’ютантом у дуже «важливої особи». Він уже ціл­ком оволодів законом, за яким роблять кар’єру: «для успіху на служ­бі потрібні не зусилля, не хоробрість, не праця, а треба було тільки вміння поводитися з тими, хто винагороджує за службу». Елен звер­тає на нього увагу. Борис рветься зробити кар’єру всіма засобами, заводить «потрібні знайомства». Тепер він не буває в Ростових і со­ромиться своєї дитячої любові до Наташі. Елен запрошує Бориса до себе. Приїхавши у призначений час, Борис зустрічає у Елен багато інших гостей і не дуже й розуміє, навіщо його, власне, запрошували. Проте, прощаючись, Елен знову запрошує його, а невдовзі Друбець­кой стає своєю людиною в домі Елен.

Тим часом війна проти Наполеона наближалася до кордонів Ро­сії. Усі в тривозі, по селах збирають рекрутів. 1806 року старого кня­зя Волконського призначають одним із восьми головнокомандувачів ополчення. Активна діяльність підтримала старого князя, тепер він увесь час присвячував державній службі. Княжна Мар’я майже пере­стала за браком часу у батька брати у нього уроки математики. Вона присвятила себе вихованню племінника, намагаючись замінити йому матір. На могилі маленької княгині поставили пам’ятник, привезе­ний з Італії. Вираз обличчя янгола на тому пам’ятнику дивно нагаду­вав князю Андрію вираз обличчя дружини після смерті. Старий князь виділив князю Андрію Богучарівський маєток, і той, аби позбутися тяжких спогадів і усамітнитися, почав у маєтку будівництво і прово­див там більшу частину свого часу. Князь Андрій після Аустерліца ви­рішив більше не служити і, щоб не йти на дійсну службу, приймає по­саду під керівництвом батька. Батько й син наче помінялися місцями: «Старий князь, збуджений діяльністю, очікував тільки кращого від теперішньої кампанії; князь Андрій, навпаки, не беручи участі у війні й у душі шкодуючи про це, бачив тільки погане».

На початку 1807 року старший князь поїхав у справах ополчення по губерніях. Князь Андрій залишився у Лисих Горах: захворів його маленький син. Разом з княжною Мар’єю вони доглядають хворого хлопчика. Від старого князя приносять листи, де сповіщається про перемогу російської армії в одному з боїв. Князь Андрій із сумом ви­знає, що ці перемоги здобуваються саме тоді, коли він не служить. Але життя його тепер зосереджене тільки на справах сімейних. Ніби


663

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


надолужуючи те, що не цінував і що вже втратив, він опікується, справами рідних. Князь Андрій боїться втратити свого сина, тому по чувається майже щасливим, коли хлопчик починає одужувати. Сто— ячи разом з сестрою над дитячим ліжечком, він змушений визнати, що тільки це щастя йому й залишилося.

Після приїзду до Києва П’єр одержав від масонів указівки, що йому робити у своїх маєтках. Він збирає управителів, пропонує звільнити селян від кріпацтва, не змушувати працювати жінок і дітей нарівні з чоловіками, скасувати тілесні покарання, а перейти до умовлянь, ор­ганізувати притулки, школи тощо. Деякі слухають слова пана зі зди-* вуванням, більшість же швидко розуміє, як обернути його ідеї на свою користь. Незважаючи на величезне багатство П’єра, його справи йдуть! погано, гроші витрачаються невідомо на що, невідомо куди, головний управитель щороку повідомляє то про пожежі, то про неврожаї. П’єр щодня «займається* із головним управителем, але почуває, що «занят-| тя» ні на крок не зрушують справи з мертвої точки. Як найбільш зна­чного землевласника П’єра приймають у губернії дуже радо, на його честь знову влаштовуються обіди, затіваються вечори, відтак знову Безухов починає жити старим життям, але тільки в іншій обстановці.

Повертаючись до Петербурга навесні 1807 року, П’єр вирішив на­відатися по дорозі у свої маєтки і перевірити, «у якому стані перебуває тепер той народ, який ввірив йому Бог і якому він намагався дарувати благодіяння». Головний управитель, який «поки що» не бачить мож­ливостей для звільнення селян, приготувався зустрічати Безухова по селах з образами і хлібом-сіллю. П’єр не знав, що насправді села пере< бувають у занепаді, що жінок, які годують дітей, перестали посилати на панщину, але замість цього вони виконують найтяжчу роботу на своїй половині, що піп, який підносив йому образа, обкладає селян не­посильними поборами та ін. Управитель переконує П’єра, що селянам не потрібно звільнення, оскільки вони і без того щасливі. П’єр, щаслив вий від того, що його реформи мають такий успіх, вирішив навідатися до свого друга Волконського. Князь Андрій на той час перебував у сво< єму Богучарівському маєтку. П’єр помічає, що на усьому в садибі ле-< жить «відбиток акуратності і господарської розпорядливості молодого князя Волконського: дороги рівні, мости з перилами, біля дому наса-І джено молодий сад*. Мешкав його друг тепер у маленькому недобудо­ваному флігелі, так не схожому на той розкішний будинок, у якому вони останній раз зустрічалися в столиці. Князь Андрій радий гостю! але Безухова вражає зміна, яка відбулася в приятелеві: «погаслий! мертвий погляд, котрому князь Андрій, незважаючи на всі старан! ня, не може надати радісного блиску». П’єр розповідає про себе, гово-І 664

 

ЛЕВ ТОЛ СТО Й. Війна і мир


рить, що став зовсім іншою людиною, розповідає про свої плани у гос­подарській діяльності. Але князь Андрій ставиться до всього досить скептично. За обідом розмова заходить про одруження П’єра, про ду­ель. Безухов говорить, що радіє з того, що Долохов залишився живий. Князь Андрій заперечує, що «убити лютого собаку — навіть корисно». Проте, на думку П єра, це несправедливо — не можна чинити того, що є зло для іншої людини. Андрій вважає, що ніколи не знаєш напевно, що є зло. Він додає, що знає два справжніх зла в житті: хвороба і до­кори совісті, і щастям є вже сама відсутність цих двох зол ». Князь Ан­дрій розповідає, що раніш жив заради слави, але тепер позбувся цієї химери, став спокійнішим, тому що живе для одного себе. П’єр вважає за щастя активне добродійство, говорить, що треба будувати лікарні, давати притулок старцям тощо. Андрій відповідає, що сам він може будувати дім, насаджувати сад, П’єр — улаштовувати лікарні, але і те, й інше лише засіб згаяти час, а не життя. Андрій додає, що, звільня­ючи від кріпацтва, П’єр тим самим бажає вивести мужиків із тварин­ного стану і дати їм «моральних потреб», хоча, на його думку, якраз, може, єдине можливе щастя — щастя тварини. «Я заздрю йому, а ти хочеш його зробити мною, але не давши йому ні мого розуму, ні моїх почуттів, ні моєї маєтності. Далі — ти говориш: полегшити його робо­ту. А по-моєму, праця фізична для нього є така ж необхідність, така ж умова його існування, як для мене і для тебе праця розумова. Ти не можеш не думати… Він не може не орати, не косити; інакше він піде в шинок або захворіє…» «Лікарні, ліки… у нього напад, він умирає, а ти пустив йому кров, вилікував. Він калікою буде ходити десять ро­ків, як тягар для всіх. Набагато спокійніше і простіше йому помер­ти». П єр жахається і говорить, що з такими думками жити не можна. Князь Андрій відповідає, що «життя і так не дає спокою». Він тепер допомагає батькові, але не справи ополчення його хвилюють, а батьків характер, адже той має звичку до влади і тепер тою владою користу­ється жорстоко. Тільки князь Андрій тепер має на нього вплив і може врятувати батька від зайвих мук совісті. Звільнення від кріпацтва, веде далі князь Андрій, не вигідне і не потрібне ні П’єрові, ні селянам. Воно потрібно тільки тим, кого псує влада над людьми. Князю Андрію прикро, що страждає людська гідність, спокій совісті, чистота, але не самі люди, «котрих скільки не січи, скільки не голи, усі залишаться такими ж…» П’єр ніяк не може з цим погодитися.

П єр і Андрій їдуть в Лисі Гори, і, коли вони переправляються по­ромом через розлиту широку ріку, П’єр повертається до перерваної розмови, говорить, що він колись так само, як князь Андрій, не знав істинного шляху у житті, та його врятувало масонство. І П’єр розповів


665

 

JIEB ТОЛСТОЙ. Війна і мир


про масонство, як він його розумів. ІІ’єр запитав, що князь Андрій дзж має про масонство. Той відповідає, що, можливо, ІІ’єр і має рацію, але чому ж тоді князь Андрій не бачить того, що так ясно усім: «Ви бач™ те на землі царство добра і правди, а я його не бачу». П’єр запитує А^И дрія, чи вірить він у майбутнє життя: «На землі, саме на цій землі.И немає правди, усе неправда і зло; але у світі, в усьому світі, є царство І правди, і ми тепер діти землі, а вічно — діти усього світу. Хіба я не пЛ чуваю у своїй душі, що я є частиною цього величезного, гармонійного І цілого? Хіба я не почуваю, що я в цій величезній незліченній кількос* ті істот, у яких виявляється божество, — вища сила, як хочете, щ» я складаю одну ланку, один щабель від нижчих істот до вищих? Колш я бачу, ясно бачу цей східець, що веде від рослини до людини, то чомя ж я маю припустити, що цей східець переривається зі мною, а не веде далі і далі? Я почуваю, що я не тільки не можу зникнути, як ніщо не зникає у світі, але що я завжди буду і завжди був. Я почуваю, що, крім мене, наді мною живуть духи і що в цьому світі є правда». РозумнийЛ начитаний Андрій упізнає в його міркуваннях учення Гердера і гово-і рить, що насправді дійсно переконує лише смерть — коли бачиш, які умирає близька тобі людина, тоді розумієш усю марнотність і нікчем-І ність життя, тоді ставиш питання: невже немає нічого, крім цього жит- j тя? П’єр заперечує: «Коли є Бог і майбутнє життя, тобто істина, є чес-І нота; і вище щастя людини полягає в тому, щоб прагнути досягти їх.І Треба жити, треба любити, треба вірити, що живемо не нині тільки на І цьому клаптику землі, а жили і будемо жити там, у всьому (він пока-І зав на небо)». Незважаючи на зовнішній спокій, князь Андрій почул ває, що слова П’єра справили на нього сильне враження, і «уперше nie-1 ля Аустерліца він побачив те високе, вічне небо, що він бачив, лежачи І на Аустерліцькому полі, і щось давно заснуле, щось краще, що було в ньому, раптом радісно і молодо прокинулося в його душі». Приїхав-! ши в Лисі Гори, П’єр і Андрій бачать «божих людей», що прийшли до княжни Мар’ї. Старший Волконський наказує проганяти старців, але Мар’я їх приймає. Андрій ставиться до старців іронічно. Одна з палом-1 ниць розповідає про чудодійну ікону, яку вона бачила: Богоматір пла­че, у неї «з очей миро ллється» .П’єр говорить, що це обманюють про­стий народ. Княжна Мар’я конфузиться, паломниці обурюються. П єр] з Андрієм їх заспокоюють, говорять, що вони жартують. Через якийсь час приїжджає старий князь, якому П’єр дуже сподобався. П єр про! був у Волконських два дні, а й після його від’їзду говорили про нього! тільки хороше.

У квітні у військах чекали на приїзд государя, однак Ростову не по­щастило потрапити на огляд, що його здійснював государ у Бартенш-


666

 

ЛЕВ Т ОЛ СТ О Й. Війна і мир


тейні, бо Павлоград ці стояли далі. Але він радіє поверненню в полк і планує повернути батькам гроші, які ті були змушені сплатити за його картярський борг. Раніш Ростову надсилали по 10 тисяч на рік, тепер же він вирішує брати тільки дві, а інші повертати батькам у рахунок сплати боргу. Микола ще ближче сходиться з Денисовим. Була зима, і полк стояв у запасі. Провіант надходив нерегулярно, тому гусари бі­дують, годують коней соломою з дахів хатин, а солдати відшукують якесь коріння. Одного разу у зруйнованому війною польському селі Ростов надибав старого хворого поляка і його дочку з немовлям, які голодували, але не мали ні сил, ні коштів, аби виїхати з села. Ростов привозить їх до себе, годує і дає притулок, аж поки старий не одужав. Коли один з офіцерів натякає на дещо інше, ніж приятельські стосун­ки між молодою полькою і Ростовим, Микола у властивій йому палкій манері спростовує обмови, і Денисов ледь утримує друга від дуелі. Піз­ніше віч-на-віч Ростов зізнається Денисову: полька йому як сестра, і йому дуже прикро, що його запідозрили в непорядності. Денисов і сам схвильований вчинком друга, говорить про «дурну ростовську поро­ду», але сльози стоять на очах бравого гусара.

Солдати, як і раніше, живуть надголодь. Денисов, бачачи, як ниж­чі чини шукають по околишніх лісах їстівне коріння, не витримує, і наважується виправити такий стан речей будь-яким засобом. Через якийсь час він повертається з продовольством, яке відбиває у своєї ж піхоти, і роздає продукти солдатам. Наступного дня полковий ко­мандир викликає Денисова і відправляє його в штаб залагодити ін­цидент, адже все сталося через чиєсь недбальство і тепер треба про­сто розписатися за отримане продовольство. Сам командир згоден дивитися на «інцидент» крізь пальці. Денисов їде в штаб, але до ве­чора повертається сам не свій і почувається дуже зле. Денисов розпо­відає, що в провіантському полку, де він сподівався залагодити спра­ву, йому зустрівся Телянін. З’ясувалося, що саме він і морив солдат Денисова голодом увесь цей час. Денисов б’є Теляніна. Через якийсь час приходить припис Денисову з’явитися до суду, тому що на ньо­го заведено справу. Штабні подають інцидент так, ніби Денисов був п’яний і побив двох чиновників. На одному з оглядів Денисов дістає легке поранення (випадкова куля) і, скориставшись випадком, їде в шпиталь. Ростов через якийсь час їде відвідати його. У шпиталі тиф. На Ростова справляє страшне враження солдатський шпиталь. Пер­шим, кого зустрів Ростов в офіцерських палатах, був Тушин, той са­мий капітан, що довіз пораненого Миколу під Шенграбеном. Тепер Тушин без руки. Він показує, де знайти Денисова. Незважаючи на те, що Денисов намагається виглядати веселим, Ростов помічає змі-


667

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


ни, що відбулися в командирі: не розпитує про загальний хід спраА про полк і навіть ніби не радіє приїзду Миколи. На питання про хіД судового розгляду Денисов відповідає, що справа погана, зачитує Ростову повний сарказму лист, який він планує надіслати до суду. Напевне, більшість офіцерів уже не раз чули той лист і він їм добрячі набрид, бо майже всі виходять, і в палаті залишаються тільки двоє — Тушин і улан, який по ходу читання дає Денисову пораду підкорити­ся рішенню суду. Зрештою Денисов погоджується, підписує прохан ня про помилування на ім’я государя і віддає його Ростову.

Повернувшись у свій полк, Ростов доповідає командиру про хід справ у Денисова і вирушає у Тільзит з листом до государя, де малі відбутися зустріч російського і французького імператорів. Борис ДруГ бецькой просить свого начальника взяти його на цю зустріч. Він був серед тих небагатьох, хто бачив проїзд Наполеона на протилежному березі Немана перед гвардією, самого імператора Олександра, зустріч імператорів. Почет імператора Олександра у Тільзиті був невеликий, так що до обличчя Друбецького звикли наближені до царя і вже не сприймали за «нову особу». Борис розумів, що це новий і значний крок у його кар’єрі. Він квартирує ще з одним ад’ютантом, багатим поля, ком Жилінським, який є палким шанувальником французів. МайжІ кожного дня французькі офіцери обідають на квартирі Друбецького і Жилінського. Серед гостей — один з ад’ютантів Наполеона, декілька офіцерів французької гвардії, паж Наполеона. Того самого дня до Тіль- зиту приїздить Ростов і привозить прохання Денисова. Він заходити до Бориса. Побачивши французів, Микола не може побороти ворожос1 ті. Сам Борис зустрічає гостя з досадою, Ростов це відчуває. Борис ре комендує Ростова своїм гостям, але ті також почувають ніяковість, бо ворожість Миколи відчутна. На прохання Ростова про клопотання за Денисова Друбецькой відповідає ухильно, проте обіцяє посприяти V справі. Та день випадає незручним для будь-якого роду прохань, тому що підписуються перші умови Тільзитського миру. Вранці Ростов за лишає квартиру, щоб не бачити Бориса, блукає вулицями. Він підхо дить до будинку, де зупинився цар, і намагається пройти усередин Його не пропускають, а радять передати прохання по команді. Сереї почту государя Ростов випадково зустрічає генерала, який раніше буї командиром його полку, передає йому листа. Коли государ виходить! генерал щось довго говорить йому, але цар відповідає: «Не можу, гене рале, тому що закон сильніший за мене». Микола, як і раніше, закоха ний у государя і разом із юрбою захоплено біжить йому вслід. Ростоі присутній на огляді, який разом проводять Олександр і Наполеон. Ми кола помічає, що Наполеон «погано і нетвердо сидить на коні». Фра 668

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир

 

цузький імператор нагороджує одного з російських солдатів орденом Почесного легіону. Потім для всіх учасників огляду (російських солда­тів і французьких гвардійців) влаштовують обід. Після огляду Ростов перебуває в схвильованому здивуванні. Йому пригадуються то Дени­сов, то шпиталь із відірваними руками і ногами, із брудом і хвороба­ми, то «цей самовдоволений Бонапарте зі своєю білою ручкою, що був тепер імператором, якого любить і шанує імператор Олександр. Для чого ж відірвані руки, ноги, вбиті люди?» Микола заходить у готель, де й собі замовляє обід, випиває дві пляшки вина і чує, як офіцери за­певняють, що якби війна протривала ще трохи, то Бопапарту прийшов би кінець, тому що у французьких військах уже не залишилося ні бо­єприпасів, ні провіанту. Раптом один з офіцерів сказав, що прикро ди­витися на французів і сприймати такий ганебний мир. Він ніби озву­чив те, що мучило і Миколу, і багатьох інших солдатів та офіцерів, але Ростов не хоче зізнаватися в цьому навіть самому собі. У роздратуван­ні Ростов кричить, що Нони солдати і не сміють судити про вчинки го­сударя: якщо імператор звелить їм умирати, вони повинні вмирати, але якщо він укладає мир, вони повинні це вітати. Офіцери не мали на­міру сваритися, Миколу заспокоюють, він просить ще вина.

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.