СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ ТОЛСТОЙ — ВІЙНА І МИР — ТОМ ДРУГИЙ (Частина четверта)

У біблійній притчі сказано, що відсутність праці — неробство — була умовою блаженства першої людини до її падіння. Любов до не-І робства залишилася в людини і після падіння. Таємний голос гово-| рить, що ми маємо бути винні за своє неробство. Якби людина могла б знайти стан, у якому вона, перебуваючи у неробстві, почувалася б Я що є корисною й виконує свій обов’язок, вона б віднайшла один бік] первісного блаженства. І таким станом обов’язкового і бездоганного неробства користується ціла верства — верства військових. Микола Ростов відчував це блаженство вповні, продовжуючи служити в Пав­лоградському полку, де він тепер командував ескадроном, прийняв тим від Денисова. Більшість колишніх московських знайомих вирі­шили б, напевне, що він став дещо грубим, але в полку його любили і поважали. У 1809 році в листах від рідних він дедалі частіше відчу- і ває тривогу — господарські справи занепадали. Читаючи ці листи,І «Микола відчував страх, що його хочуть вивести з того середовища, в якому він, відмежувавши себе від житейської плутанини, жив тихо і спокійно». Але він розумів, що рано чи пізно йому доведеться-таки їхати й розв’язувати проблеми родини, адже він старший. Серед ін­ших новин йому повідомляють про заручини Наташі і Волконського.! Микола Ростов кілька разів мав намір їхати у відпустку, але кожного разу не наважувався вирватися із звичного і простого кола полково­го життя. Він побоювався того, що чекало його вдома: господарських справ, у яких він нічого не тямив, і кохання Соні, і своїх обов’язків перед нею. Та в останньому листі графиня написала, що якщо Мико­ла не приїде і не візьметься до справ, то весь маєток піде з молотка. Мати писала, що батько вже слабкий, довірився Мітеньці, а той його ошукує. Ростов змушений був їхати у відпустку. Товариші по службі влаштовують Ростову урочисті проводи. Приїхавши додому, Ростов бачить люблячу його Соню, Наташу, що вражає його своєю «дорос-

680

 

ЛЕВ ТОЛ СТОЙ. Війна і мир


лістю». Наташа розповідає йому про свій «роман» із князем Андрі­єм, а на питання, чи любить вона Волконського, відповідає: «Я була закохана в Бориса, учителя, в Денисова, але це зовсім не те. Мені спо­кійно, твердо. Я знаю, що кращих від нього не буває людей, і так мені спокійно, добре тепер. Зовсім не так, як колись…»

На третій день після приїзду Ростов почав займатися господарством. Він пішов до управителя і звелів подати «рахунки всього», хоча не дуже добре розумів, що то таке. За кілька хвилин на очах у всіє’ Двірні Рос­тов стусаном викидає управителя з ґанку. Наступного дня батько нама­гається заступитися за Мітеньку, виправдати його. Ростов вибачається перед батьком і з того часу більше не втручається в господарські справи. Якось графиня говорить йому, що в неї є вексель на 2 тисячі від Анни Михайлівни Друбецької, і запитує, як їй діяти. Микола відповідає, що він не любить ні Анни Михайлівни, ні Бориса, хоч колись ті були з ними у дружніх стосунках і бідні, і розриває вексель. Від того часу молодии Ростов не втручався в жодні справи, а вдався до полювання.

У вересні настав найкращий час для полювання. Микола Ростов від­дався цій новій для нього справі з усією пристрастю. Одного дня старий і поважний мисливець Данило повідомив, що в отрадненському лісі зна­йшли вовчий виводок. Полювання на вовка було суто чоловічою спра­вою, але Наташа і Петя вмовили Миколу взяти і їх. Старии граф теж вирішив розважитися і зібрався їхати. Вже в полі, яким їхали до лісу, Ростови зустріли «дядечка» — далекого родича і сусіду. Всі їдуть на по­лювання. Дядечко — досвідчений мисливець, він доречно й недоречно повторює приказку: «Чиста справа марш». Побачивши Наташу і Петю, дядечко глянув на них несхвально: полювання — справа серйозна. Незабаром мисливці розходяться по своїх місцях. Старий граф приїз­дить у візку і тільки тепер сідає на коня. Він випив за традицією добру чарку і перебуває у доброму гуморі, розмовляючи зі своїми супутниками: старим камердинером, ловчими, власним блазнем. За розмовою вони не помітили, як погнали вовка і той побіг просто на них. Ніхто не встиг ви­стрілити, і вовк зник у кущах. Тієї ж миті з лісу вискочив Данило-мис- ливець. Він накинувся на графа з брутальною лайкою, навіть замахнув­ся батогом — так прикро було йому, що вовка впустили горе-мисливці. Микола Ростов стояв на своєму місці і чув, що відбулося щось прикре, якась несподіванка, котра псувала полювання. Він майже молився, аби вовк вискочив на нього. Він уважно придивлявся і прислухався до всьо­го. Раптом він побачив, як полем біжить старий вовк. Він підняв своїх собак, почалося цькування. Микола бачив, як молоді і сильні собаки не наважуються кинутися на вже сивого вовка. Лише один його пес зміг ви­йти на цей двобій; коли ж пес вчепився вовку у горло, накинулися інші.

681

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мип


Ростов уже хотів злізти з коня, аби заколоти вовка, але той вирвався від собак і побіг. Його наздогнали собаки «дядечка». Мисливець ДаниЛ що вчасно під’їхав до Миколи, накинувся на звіра разом із собакамЯ схопив за вуха і зв’язав ще живого вовка. Потім всі мисливці з’їхалиія, дивилися на старого вовка. Під’їхав і старий граф Ростов. Данило, що стояв поруч із вовком, поспіхом зняв шапку. Граф подивився на вовка 1 пригадав, як пропустив свого, як вилаявся на нього Данило. «Одначе, брате, ти сердитий», — тільки й сказав граф Ростов Данилові. Той по­сміхнувся, як дитина, що завинила. Старий граф поїхав додому відпо­чивати. Наташа і Петя залишилися на полюванні. Потім гнали лисищЛ тут трапилася ще одна пригода. Микола Ростов знав, що у мисливських володіннях, які давно за звичаєм належали Ростовим, полюють сусіді поміщика Ілагіна. Того дня мисливці Ілагіна вбили лисицю, яку гналЯ собаки Ростових. Микола, гарячий у своїх судженнях, скочив на коня, аби зараз же, на полюванні, розібратися і покласти край свавіллю Ілаї гіна.Не встиг Ростов виїхати з лісу, як назустріч йому під’їхав сам Ілаї гін. То був товстий, чемний пан, який вибачився за дії своїх мисливціЯ і запропонував їхати полювати зайця у його поле. Для Миколи це було і вражаюче полювання — змагання. Він сам, «дядечко», Ілагін вдаваліЯ що їх зовсім не цікавить, чий собака знайде і загонить зайця. Та коли вони побачили, як собаки травлять, азарт охопив їх так, що вони забу-, ли все на світі. Переміг тоді «дядечко», собака якого не коштував такиИ грошей, як у його суперників, але був справжнім майстром у своїй спр Л ві. Ростови приймають пропозицію «дядечка» заїхати до нього в село і там дочекатися візка для Наташі і Петі. Все у цей день — і полювання, і дім «дядечка», і він сам, і його люди — все здається Наташі і Миколі! чудовим. У домі, простому і небагатому, «дядечко» пригощає їх траЛ ником, наливками, грибами, щільниковим медом, смаженою куркою,! які приготувала для гостей економка «дядечка» — Онисія Федорівна,! гарна й ставна молодиця, якою милуються Ростови. Наташі здавало- 1 ся, що ніколи в житті вона не їла нічого смачнішого. Наче виправдову-1 ючись, «дядечко» розповідає, що він живе так усе життя, ніде не слуЯ жить, тому що нічого не розуміє в службі. Чути, як кучер Митька граЯ в людській на балалайці. Коли він закінчує, Наташа у захваті проситЛ заграти ще і ще. Микола трохи поблажливо погоджується: грає кучері добре. Наташа, відчувши ту поблажливість, навіть образилася, каже* що «це чудо, як гарно». Митька виконує «Бариню» із переборами «ДяИ дечко», не втримавшись, і собі бере гітару. Мелодія народної пісні, якЛ майстерно грає «дядечко», наче висвітлила Наташину сутність. Дядеч-И ко з гітарою виходить на середину кімнати і весело, але водночас сер-1 иозно запрошує Наташу танцювати. «Де, як, коли всотала в себе з того І

682                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           І

 

ЛЕВ Т О Л СТ О Й. Війна і мир


російського повітря, яким вона дихала, — ця графинька, вихована емі- гранткою-француженкою, — цей дух, відкіля взяла вона ці прийоми, що їх pas de chale давно б мали витіснити? Але дух і прийоми ці були ті самі, виняткові, яких не навчишся, російські, котрих і чекав від неї дя­дечко. Щойно вона стала, посміхнулася, урочисто, гордо, хитро й весе­ло, перший страх, який охопив був Миколу і всіх присутніх, страх, що вона зробить щось не те, минув, і вони вже милувалися нею. Вона зроби­ла те саме і так точно, …що Онисія Федорівна, яка відразу ж подала їй необхідну для такої справи хусточку, крізь сміх просльозилася, дивля­чись на цю тоненьку, граційну, таку чужу їй, у шовку й в оксамиті ви­ховану графиню, що вміла зрозуміти усе те, що було в Онисії й у батько­ві Онисії, і в тітці, і в матері, і в кожній російській людині». Дядечко, у захваті від своєї «племінниці», говорить, що доброго б чоловіка їй тіль­ки вибрати. Микола каже, що вже вибрали, Наташа додає — ще й яко­го. Згадка про Волконського на мить змінила всю Наташу, вона подума­ла, чи зрозумів би він цю їхню радість. І сама собі відповіла — напевне, зрозумів би. Вже майже поночі приїхали дрожки від Ростових. Петю, як мертвого, поклеїли у дрожки, бо він, як тільки увійшли у дім дядеч­ка, заснув і не прокидався, коли Наташа намагалася його розбудити. Дядечко прощався з Наташею з особливою ніжністю. Ніч була темна, навіть коней не було видно. Наташа і Микола довго мовчали. Кожен ду­мав про своє. Тільки коли вже під’їхали до дому, вони заговорили. На­таша сказала, що, напевне, ніколи не буде вже така щаслива, як тепер. Микола назвав це нісенітницею, а сам подумав, що кращого друга, ніж Наташа, він не матиме.

Старий граф Ростов так заплутався у грошових справах, що графи­ня не бачить іншого виходу залагодити справи, як знайти для Миколи багату наречену. Графиня написала листа до своєї давньої приятельки Карагіної, пропонуючи одружити її дочку Жулі зі своїм сином. Кара- гіна погодилася. З того дня графиня Ростова то говорила, що могла б померти спокійно, якби син її одружився, то радила Миколі їхати до Москви на свята, відновити старі знайомства, повеселитися. Син здо­гадався, до чого веде мати, і вирішив поговорити відверто. Графиня сказала, що тільки шлюб з Карагіною врятує їх від розорення. Микола хотів «показати своє благородство» і запитав у матері, невже він пови­нен нехтувати своїми почуттями заради грошей. Мати заплакала. Він згоден був «принести свої почуття у жертву», але мати не хоче жертви, вона хоче, щоб він був щасливий. Та відверта розмова не допомогла. Тільки графиня від того часу почала без причини сердитися на Соню, а більше на себе через те, що сердилася на нещасну дівчину, яка не мала ніякої провини, крім тієї, що не мала ні посагу, ні грошей. Микола че-


683

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


кав кінця своєї відпустки, аби повернутися в полк і покласти край мон чазним докорам матері. Прийшов лист від князя Андрія, у якому тсД сповіщав, що мусить ще затриматися, бо відкрилася його стара ран.і Наташа, яка чекала свого нареченого чотири місяці, засумувала. У та­кому настрої в домі Ростових зустрічали святки. На третій день свят^, по обіді, Наташа нудилася. Її життєва енергія не мала ніякого виходу! вона тинялася з кімнати в кімнату, «як безпритульна». «Ніхто у доі^І’і не розсилав стільки людей і не давав їм стільки роботи, як Наташа. Л Вона наче пробувала, чи не розсердиться… на неї хтось із них, протеї нічиїх наказів люди не любили так виконувати, як Наташиних. Т те­пер вона розсилала прислугу, наче випробовувала свою владу. Всі роа біглися виконувати Наташині примхи, а їй все одно було нудно. І піс­ля чаю Наташа, Микола й Соня сіли у куточку для тихої «душевної розмови». Вони пригадували дитинство, порівнювали свої враження, говорили про сни і безсмертя душі. Наташа і Микола цілком розумі­ли одне одного. Соня не пам’ятала багато з того, що з радістю і задо­воленням пригадували вони, а те, що пам’ятала, не викликало у неї такого поетичного почуття, яке вони відчували. Графиня просить Нач ташу заспівати, і, хоч Наташі й не хотілося переривати розмову, вона заспівала, й заспівала так, як ніколи раніше. Всі заслухалися. Наташа ще не закінчила співати, коли до кімнати забіг радісний Петя і закрив чав, що прийшли «ряжені». Наташа раптом зупинилася, закричала на брата і розплакалася так, що її довго не могли заспокоїти. Графи-] ня материнським серцем відчувала, що Наташа — незвичайна дівчи­на, що в ній надлишок життя, через який, думала мати, вона не буде щаслива.

Спочатку сором’язливо, а далі сміливіше у вітальню увійшли пеН реодягнені дворові люди. Почалися святочні пісні й ігри. Незабаром між ними з’явилися і нові обличчя: Микола, переодягнутий старою пані, Соня — черкесом, Наташа — гусаром. Костюми були такі гар-І ні, що вирішили їхати до сусідки-поміщиці Мілюкової, взявши з со­бою чоловік із десять дворових. Старий граф теж збирався переодяга­тися і їхати з молодими, але графиня його не пустила. їхали на двох санях, і дорогою до Мілюкових Микола, який правив своїми новими кіньми, відчув справжній захват, коли мчав крізь сніг і ніч. Сони-ї не вбрання було найкраще і дуже їй пасувало. їй личили і чорні бро-. ви й вуса, що дівчата собі намалювали, а найбільше їй личила жва-І вість, якої у звичайному вигляді їй завжди бракувало. Микола наче вперше за свою відпустку побачив її і здивувався, як це він раніше міг не помічати такої краси. У Мілюкових було ще веселіше. Коли сіли вечеряти, заговорили про ворожбу. Соня сказала, що нічого не

684

 

ПРИ ТОЛСТОЙ. Війна і мир

 

боїться і погодилася йти ворожити до клуні. Микола перестрів її на стежці. Соня теж ніколи не бачила Миколу таким, як тепер, з новою для неї щасливою посмішкою. Вона кинулася до нього, і він пригор­нув її, поцілував. Вони разом підбігли до клуні і повернули назад. На­таша, яка все помічала, зрозуміла, що сталося, і так розсадила людей у сани, аби Миколі і Соні ніхто не заважав бути поруч. Десь на поло­вині дороги Микола зупинив коней, підбіг до саней, де сиділа Ната­ша, і сказав їй, що він вирішив одружитися з Сонею.

Невдовзі після святок Микола розповів матері про свій намір. Графиня відповіла, що ні вона, ні граф не благословлять його на цей шлюб. Граф, відчуваючи свою провину перед сином за розлад У госпо­дарстві і відсутність грошей, не міг опиратися, бо знав, що якби Ми­кола був багатим, то кращої дружини, ніж Соня, йому годі було б і шукати. Але графиня була невблаганна. Через кілька днів після цієї розмови вона покликала Соню до себе і жорстоко дорікала їй за не­вдячність. Микола пішов до матері «з’ясувати стосунки». Графиня назвала Соню «інтриганкою». Микола так образився на це слово, що ладен був наговорити казна-чого. Мати і син відчували, що вже не мо­жуть зупинитися. Справу хоч якось зарадила Наташа. Вона увійшла до кімнати і попросила Миколу замовкнути, до матері ж звернулася із лагідними словами, які не мали особливого змісту, але були щирі і заспокійливі. Графиня, яка відчувала, що може втратити сина, схо­вала своє обличчя на грудях дочки. Микола схопився за голову і ви — шов. За допомогою Наташі мати і син домовилися: вона не буде утис­кати Соню, він же нічого не зробить таємно від батьків. З твердим наміром, залагодивши в полку свої справи вийти у відставку, при­їхати й одружитися з Сонею Микола, смутний і сериознии, у розладі з рідними, але, «як йому здавалося, жагуче закоханий», на початку січня поїхав у полк. Здоров’я графині похитнулося, але відкладати надалі поїздку до Москви вже було неможливо: треба було готувати посаг, а для того продавати дім під Москвою тощо. Наприкінці січня граф разом із Сонею і Наташею поїхав до Москви.

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.