СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ ТОЛСТОЙ — ВІЙНА І МИР — ТОМ ТРЕТІЙ (Частина перша)

З кінця 1811 року почалося посилене озброєння і зосередження сил Західної Європи, і 1812 року сили ці — мільйони людей (раху­ючи й тих, що перевозили і годували армію) рушили із Заходу на Схід, до кордонів Росії, до яких точно так само з 1811 року стягалися сили Росії… 12 червня сили Західної Європи перетнули кордон Ро­сії, і розпочалася війна, тобто «сталася противна людському розуму і всій людський природі подія». Мільйони людей здійснювали одне проти одного таку численну кількість злодіянь, обманів, зрад, кра­діжок, підробок і випуску фальшивих асигнацій, грабунків, підпа­лів і вбивств, якої через цілі століття не збере літопис усіх судів сві­ту і на які в цей період часу люди, що їх чинили, не дивилися як на злочини. І справді: «Для нас, нащадків, …не зрозуміло, щоб мільйо­ни людей-християн убивали і мучили одне одного, тому що Наполеон був властолюбний, Олександр твердий, політика Англії хитра, а гер­цог Ольденбурзький скривджений. Не можна зрозуміти, який зв’я­зок мають ці обставини із самим фактом убивства і насильства; чому внаслідок того, що герцог скривджений, тисячі людей з іншого краю Європи вбивали і розоряли людей Смоленської і Московської губер­ній» . Для початку війни було недостатньо волі Наполеона й Олексан­дра, «необхідний був збіг незліченних обставин, без жодної з яких подія не могла б відбутися». Є дві сторони життя у кожної людини: життя особисте, яке тим більш вільне, наскільки більш абстрагова­ні її інтереси, і життя стихійне, в якому людина невідворотно ви­конує запропоновані їй закони. Людина свідомо живе для себе, але служить несвідомим знаряддям для досягнення історичних загаль­нолюдських цілей. Здійснений вчинок незворотний, і дія його, збі­гаючись у часі з мільйонами дій інших людей, набуває історичного значення. Що вище перебуває людина на суспільних сходинках, то з більшою кількістю людей вона пов’язана, то більше влади вона має на інших людей, то очевидніша визначеність і неминучість кожного її вчинку». «Серце цареве в руці Божій». «Цар є раб історії».

29 травня Наполеон виїхав із Дрездена і став на чолі своєї армії. Де б він не з’являвся, його зустрічали захопленим криком. Незважа­ючи на дружні листи до імператора Олександра, незважаючи на зу­силля дипломатів щодо збереження миру, Наполеон просувався на схід чимраз ближче до кордонів Росії, віддаючи накази, які набли­жали війну. 13 червня він на чистокровній арабській кобилі галопом поскакав по одному з мостів через Неман під захоплені крики ти-


695

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


сяч людей. Потім він повернув назад і поскакав до річки Вілії. ЗупяЯ нившись, Наполеон оглянув місцевість і звелів шукати броду через річку, а сам сів на колоду і задумливо підпер голову рукою. Старий офіцер, уланський полковник-поляк, попросив у ад’ютанта дозволу перейти річку без броду — тут, на очах імператора Наполеона. Со­тні уланів кинулися у воду, тонули, пливли, але були горді від того Я що «вони пливуть і тонуть на очах людини, яка сиділа на колоді і на ■ віть не дивилася, що вони роблять». Наполеон звик, що «присутність його на всіх кінцях світу, від Африки до степів Московії, однаково вражає і валить людей у безумність самозабуття».

Російський імператор уже понад місяць жив у Вільні, роблячій огляди і маневри. Від чекання усі втомилися. «Всі прагнення людей, що оточували государя, здавалося, були спрямовані тільки на те, щоб змушувати государя, приємно проводячи час, забути про майбутню віШ йну». У той самий день, коли Наполеон дав наказ перейти Неман, ім­ператор Олександр розважався на балі, який улаштували на його честив генерал-ад’ютанти. Елен Безухова, яка приїхала серед інших дам з по­чтом государя, звернула на себе увагу, навіть удостоїлася танцю з госу* дарем. Активну участь у підготовці балу брав Борис Друбецькой, який залишив свою дружину в Москві. «Борис був тепер багатою людиною, що далеко пішла в почестях», «він уже не шукав заступництва, а на рівній нозі стояв із вищими зі своїх перевесників». Борис бачить, як під час балу генерал-ад’ютант Балашов щось повідомляє государю. Б^Н рис виходить на балкон і, ніби випадково, чує, що Наполеон без оголо­шення війни вступив у Росію. «Государ із хвилюванням особисто оіЯ раженої людини» говорив, що замириться з Наполеоном тільки тод^Н коли жодного озброєного неприятеля не залишиться на моїй землі». Цей вислів сподобався государю і згодом став популярним. Але імійЯ ратору Олександру не сподобалося, що Друбецькой став свідком ро^| мови, і він натякає, що Борису краще помовчати про те, що чув. Пр^Н дворні веселяться, государ через півгодини залишив бал. Борис, якиЯ першим почув звістку про порушення російських кордонів, все ж такЯ мав нагоду натякнути деяким важливим сановникам, що багато з того^ що приховане від інших, йому, Борису Друбецькому, добре відомо, це надало йому ваги в очах тих сановників.

Наступного дня цар Олександр пише французькому імператор листа, у якому нагадує, що Наполеон «ще має можливість позбавІИ ти людство лихоліття нової війни». Імператор Олександр не напис^Н у листі свої слова, що йому так сподобалися і які чув Борис, але БалЯ шов, який береться доставити листа Наполеону, мав наказ переказа’Я ці слова усно. На шляху до французькою імператора Балашов зустріче!


696

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


ється з Мюратом, який нещодавно був призначений неаполітанським королем. «Обличчя Мюрата сяяло дурною пихою, у той час як він слу­хав, навіщо посланець російського імператора їде до Наполеона. Ба­лашова перепроваджують далі — до маршала Даву, що був «Аракчеев імператора Наполеона». Балашов мав наказ передати листа імперато­ра Олександра особисто в руки Наполеону; Даву демонструє зневаж­ливе ставлення до російського посланця, забирає листа, а самого Бала­шова «просить» залишатися на місці, ні з ким не розмовляти, а коли буде наказ, їхати разом з багажем маршала. Через чотири дні Балашо­ва привезли у Вільну, тепер зайняту французами, на ту саму заставу, з якої він виїжджав з дорученням свого імператора. А наступного дня Балашов був прийнятий Наполеоном «у тому самому домі у Вільні, з якого його виряджав Олександр». Балашова вражає розкіш і пиш­ність двора французького імператора. Наполеон приймає Балашова перед прогулянкою верхи. «Вся його потовстіла, коротка фігура із ши­рокими товстими плечами і мимоволі виставленим уперед животом та грудьми мала той представницький, ставний вигляд, що мають соро­карічні люди, які живуть пестощами долі… Він… одразу ж став гово­рити як людина, що дорожить кожною хвилиною свого часу і не знева­жається до того, щоб підготовляти свої промови, а впевнений у тому, що він завжди скаже добре і те, що потрібно». Наполеон починає по­яснювати, що не він винуватий у розв’язанні війни, пригадує всі «про­вини» російського імператора, головна з яких та, що імператор Олек­сандр провадить власну державну політику, а не підтримує політику Наполеона. Поступово імператор дратується дедалі більше і більше.

♦                   Чим більше він говорив, тим менше він міг керувати своєю промо­вою» . Посланець шанобливо слухає, як Наполеон дедалі більше розпа­лює себе, намагаючись лише піднести своє значення і принизити імпе­ратора Олександра. Балашов не зміг передати Наполеону тих слів, що звелів цар Олександр, бо йому взагалі не дали й слова сказати. Напо­леон сам говорив і слухав тільки себе, він думав не про мир, а лише про війну. Балашов гадав, що Наполеон не захоче його бачити, бо то був скривджений посланець, свідок бурхливого і нестримного настрою ім­ператора. Проте до обіду Балашова запрошують до імператора, який зовсім не ніяковіє, впевнений у тому, що він не може зробити помил­ки, бо він завжди бездоганний і винятковий. Наполеон ставиться до Балашова так, наче той вже переконався у нікчемності свого імпера­тора і присягнув Наполеону на вірність. За столом він виявляє інтерес до Росії, цікавиться, скільки мешканців у Москві, скільки будинків, чи правда, що в Москві дуже багато церков. Дізнавшись, що в Москві понад 200 церков, Наполеон дивується, навіщо так багато, але одразу


697

 

ЛЕВ ТОЛ СТОЙ. Війна і мир


додає, що «велика кількість монастирів і церков є завжди ознакою віМ сталості народу». Балашов відповідає, що в Іспанії теж багато церко^^ То був натяк на поразку Наполеона у воєнній кампанії проти ІспанМ Але всі вдали, що не зрозуміли цього натяку. Говорячи про Олексан-| дра, Наполеон дивується, навіщо той очолив військо: «Війна — мов ремесло, а його справа — царювати, а не командувати вшськами! На­віщо він взяв на себе таку відповідальність?» Балашов мовчав. НапЛ леон підійшов до нього і, взявши за вухо (бути відтягнутим за вух* імператором вважалося за честь при дворі Наполеона), запитав, чому! ж мовчить придворний Олександра. Потім звелів подавати посланце­ві коней: «Дайте йому моїх, йому далеко їхати». «Лист, що привіз БіД лашов, був останнім листом Наполеона до Олександра. Всі подро&в ці розмови були передані російському імператору, і війна почалася»* Після побачення в Москві з П’єром князь Андрій поїхав до ПетерШ бурга. Домашнім він говорить, що їде у справах, але мета його роЗШ шукати Анатоля і викликати того на дуель. Про справжні наміри БолИ конського здогадується П’єр, який і попередив Курагіна. Той виїхав* із Петербурга, отримавши призначення в молдавську армію. У Петев бурзі князь Андрій зустрічає Кутузова, який пропонує йому місце в молдавській армії, на що Андрій одразу погоджується, оскільки спо­дівається зустріти там свого кривдника. Князь Андрій розуміє, що Ну* рагін — мерзотник, але, незважаючи на все презирство, не може не ви« кликати його на дуель. У молдавській армії князь Андрій Курагіна нН застає — той знову поїхав у Росію. Волконський вирішив далі АнатоИ ля не переслідувати, але знав, що викличе Курагіна на дуель, де іколв б не зустрів. Всю свою злість князь Андрій спрямував на роботу. Колиі до князя Андрія дійшла звістка про вторгнення Наполеона, він подавЧ прохання Кутузову про переведення у Західну армію. «Кутузов, яке му вже набрид Волконський своєю діяльністю, що служила йому до-*, кором у ледарстві», дуже охоче відпускає його і навіть дає рекомендШ ційний лист до Барклая де Толлі. По дорозі князь Андрій заїжджає Ш Лисі Гори, де усе залишилося як і раніше, «ніби в зачарованому заїв ку». Тільки його син змінювався і зростав. Старий князь, як і ранШ ше, тероризує княжну Мар’ю, скаржиться Андрієві на її нетямущість Князь Андрій уперше береться судити батька і, дратуючись, каже, щЯ батько чинить несправедливо, віддаливши від себе дочку і замість неИІ наблизивши до себе «негідну француженку». Батько у розпачі вигаШ няє сина. Перед від’їздом Андрій розмовляє з княжною Мар єю. ТШ скаржиться йому на свою долю. Андрій скрикує: «Ох, Боже мій… 1 як подумаєш, хто — якась нікчема — може бути причиною нещастя лю| дей!» Княжна Мар’я розуміє, що, «говорячи про людей, яких він нЯ


698

 

ЛЕВ ТОЛ СТОЙ. Війна і мир


зивав нікчемами, він мав на увазі не тільки мадемуазель Бур’єн, але і того, хто згубив його щастя». Княжна Мар’я нагадує йому, що треба прощати своїм ворогам, на що князь Андрій заперечує: «Коли б я був жінкою, я б це робив. Це чеснота жінки. Але чоловік не може і не по­винен забувати і прощати».

Князь Андрій прибув у штаб армії наприкінці червня. «Всі були не- задоволені загальним станом справ у російській армії; але про небезпе­ку навали на російські губернії ніхто й не гадав, ніхто не передбачав, що війна може бути перенесена далі західних польських губерній». Бар­клай де Толлі перебував у таборі на річці Дріссі; прийняв Волконського він сухо й холодно, сказав, що доповість імператору, аби той призначив кудись князя Андрія, а поки що запропонував служити при його шта­бі. Курагіна в армії не було, він поїхав до Петербурга. Андрій із задо­воленням сприйняв цю новину, бо вже втомився від люті і хотів хоча б на деякий час звільнитися від цього почуття. Князь Андрій намагаєть­ся розібратися в ситуації, що склалася в армії. Він об’їздив укріплен­ня дрісського табору, який спричинив суперечки серед російських вій­ськових, але не зміг дійти певних висновків стосовно доцільності табору та його недоліків. Наполеон наступав, а в російській армії не було єди­ного центру. При штабі налічується близько десятка «партій», чиї по­гляди на ведення війни не збігаються. Перша партія — це Пфуль та його послідовники, теоретики, «які вірять, що є наука війни і що в цієї на­уки є свої незмінні закони». Друга партія була протилежна першій, її члени вимагали нічого не планувати заздалегідь, а вплутуватися в бій­ку і вирішувати все в ході подій. До неї належали Багратіон, Єрмолов та Інші. Вони вважали, що «треба не думати, не наколювати голками кар­ту, а битися, бити супротивника, не впускати його в Росію, не давати пудьгуватися війську». З усіх тих «партій» вирізнялася одна, до складу якої входили люди старі, розумні, «державно-досвідчені». Вони вважа­ли, що все дурне відбувається переважно від присутності государя з вій­ськовим двором при армії, через це «в армію перенесена та невизначена, умовна хиткість відносин, що зручна при дворі, але шкідлива в армії». і Іредставники цього угруповання пишуть листа до государя, який пого­джуються підписати разом із ними Балашов (той самий посланець, що нідвозив лист Олександра Наполеону) і Аракчеев. Зваживши на це, го­судар складає маніфест, відозву до народу, і залишає армію.

Лист цей ще не передали імператору, коли той забажав побачити князя Андрія, аби розпитати його про армію у Молдавії. Князь Ан­дрій прибув до государя і став свідком невеликої неофіційної військо- пої ради. Государ зібрав деяких високопоставлених військових, аби дізнатися про їхню думку щодо дрісського табору і планів подальшо-

699

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


го ведення війни. На нараді слово надається Пфулю, головному так­тикові російської армії, теоретику, який упевнений у тому, що війну виграють завдяки правильній теорії, а програють, коли відступак» від теорії. Головна мета Пфуля — довести на практиці правильність своєї теорії. «Пфуль був один із тих безнадійно, незмінно, до муче-І ництва самовпевнених людей, якими тільки бувають німці, і тому саме, що тільки німці бувають самовпевненими на ґрунті абстрактної ідеї — науки, тобто удаваного знання кінцевої істини. Француз бувай самовпевнений тому, що він вважає себе особисто як розумом, такій тілом, непереборним — чарівним як для чоловіків, так і для жінок. Англієць самовпевнений на тій підставі, що він є громадянином най- улаштованішої держави у світі і тому, як англієць, знає завжди, що йому робити потрібно, і знає, що все, що він робить, як англієць, без­сумнівно добре. Італієць самовпевнений тому, що він схвильований і забуває легко і себе, й інших. Росіянин самовпевнений саме тому, що він нічого не знає і знати не хоче, тому що не вірить, щоб мож­на було повністю знати що-небудь. Німець самовпевнений найгірше і тому що він уявляє, що знає істину, науку, яку він сам видумав, але яка для нього є абсолютна істина».

У Пфуля багато опонентів, кожен з яких хоче показати у при­сутності царя, що має свою власну думку. Князь Андрій розуміє не­потрібність і безглуздість усієї цієї метушні. «Заслуга в успіху вій­ськової справи залежить не від них, а від тієї людини, що в рядах закричить: «Пропали!» або закричить: «Ура!», і тільки в цих рядах можна служити з упевненістю, що ти корисний! Князь Андрій мірку­вав про це і навіть не помітив, як ця дивна нарада закінчилася». Hit ступного дня на огляді государ запитав у князя Андрія, де той бажм служити, і князь Андрій назавжди втратив себе для придворного сві­ту, бо не попросив залишитися при особі государя, а, навпаки, попр» сив дозволу служити в армії.

Ростов служить у своєму полку. У той час, як він перебував у від­пустці, він отримав звання ротмістра. Через деякий час він одержу* листа від батьків із звісткою про хворобу Наташі і з проханням прж їхати. Проте він вважає неможливим під час початку військової кам панії їхати у відпустку. Саме це утримує його від одруження з Сонею, до якої він пише ніжні листи. Ростов уже досвідчений вояк, який опі­кується молодим офіцером Ільїним. «Офіцер цей, шістнадцятирічний хлопчик, що недавно вступив у полк, був тепер у ставленні до Миколи тим, чим був Микола у ставленні до Денисова сім років тому». До гусар доходять чутки про бої, що йдуть далеко від них. Офіцер, який приїхаі з-під Вільни, розповідає про подвиг Раєвського, який, за його словіЛ

700

 

ЛЕВ Т О Л С Т О Й. Війна і мир


ми, разом із двома своїми синами захищав міст і підняв солдат в ата­ку своїм особистим прикладом жертовності. Ростов слухає скептично, розуміючи, що все це здебільшого вигадка, тому що під час бою зазви­чай буває така плутанина, що навряд чи хто зміг би помітити цей «по­двиг» , а тим більше впізнати синів Раєвського серед великої кількості молодих людей. Слухаючи розповідь цього офіцера. Ростов думає, що ніколи не зміг би не тільки брата Петю наразити на небезпеку, а навіть Ільїна, чужого, але доброго хлопчика не пустив би у таку справу.

Незабаром і гусарам довелося побувати в ділі. Колись Ростов, іду­чи в бій, боявся; «тепер він не відчував ні найменшого почуття стра­ху, …він вивчився керувати своєю душею перед небезпекою». Ростов помічає французьких драгунів, що переслідують російських уланів. Микола почувається, як на полюванні, покладається більше на ін­стинкт, ніж на розум. Ростов відчув, що вдарити потрібно негайно, інакше буде пізно. Він каже про це начальнику, той вагається, і Рос­тов без наказу веде ескадрон в атаку. Він наздоганяє французького офіцера, як робив це з вовком на полюванні. Ростов уже заніс був руку з шаблею, коли побачив обличчя цього француза, помітив бла­китні очі, ямочку на підборідді — усе бліде перелякане обличчя не ворога, а кімнатне якесь. Рука його на мить завмерла, але опустилася на ворога, поранивши шаблею його руку трохи вище ліктя. Француз із жахом дивиться на Ростова і здається в полон. За цю вдалу атаку Ростова представляють до нагороди Георгіївським хрестом. Микола, очікуючи покарання за те, що повів ескадрон у бій без наказу, мав би радіти, але щось підсвідомо його мучить. Він пригадує французько­го офіцера, якого взяв у полон. Декілька днів Ростов ні з ким майже не розмовляв і «усе думав про цей свій блискучий подвиг, за який, на його подив, отримав Георгіївський хрест і навіть репутацію хороб­рого вояка, — і ніяк не міг зрозуміти чогось. “Так вони ще більше на­шого бояться! думав він. — Так це і є все, що називається герой­ством? І хіба я робив це для Батьківщини? І в чому він винуватий із своєю ямочкою і блакитними очима? А як він злякався! Він думав, іцо я уб ю його! За що ж мені вбивати його? У мене рука здригнулася. А мені дали Георгіївський хрест. Нічого, нічого не розумію…”» Графиня Ростова, довідавшись про хворобу Наташі, приїхала з си­ном Петром у Москву. Стан здоров’я Наташі погіршувався, і нікому .) близьких не спадало на думку дорікати їй тим страшним учинком, Що призвів до розриву з князем Андрієм. До Наташі ходили лікарі, по­одинці і консиліумами, але дієвих результатів лікування не давало. Нона мало їла, мало спала, була у пригніченому настрої. Життя своє

І             Іаташавважалапонівеченим назавжди. Вона згадувала минуле безтур-


701

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


ботне життя: дядечка, полювання і святки, дні в Отрадному. І знала, н^Н все це скінчилося і не повернеться ніколи, а що чекає її в майбутньомз^И Наташа не могла вгадати. Безухов постійно буває в Ростових, він дуяв ласкавий і ніжний у ставленні до Наташі, але вона не розуміє його по-Ц чуттів. Наташа вирішила, що словами про те, ніби якби він був віль­ний, то просив би її руки і серця, П’єр просто хотів розрадити її. ЧереЯ хворобу Наташі влітку 1812 року Ростови не виїжджали з Москви. М(і литися у московських церквах приїздить набожна знайома Ростових« Незважаючи на пораду лікарів стерегтися ранкової прохолоди, Ната­ша, з дозволу графині, ходить з цією знайомою на всі ранкові служби. Вона пристрасно молиться, кається у своїх вчинках. Наташа проситЯ простити те зло, що вона заподіяла князю Андрію і всім своїм ріднигЯ Цей тиждень говіння вплинув на Наташу: вона не стала веселіша, але якось заспокоїлася, майбутнє вже не здавалося їй таким жахливим.

«На початку липня в Москві поширювалися все далі тривожніпИ чутки про хід війни: говорили про звернення государя до народу, прИ приїзд самого государя з армії у Москву… Говорили, що государ від’їз­дить тому, що армія у небезпеці, говорили, що Смоленськ віддали, щЛ у Наполеона мільйон війська і що тільки диво може врятувати Росію Я

11    липня маніфест і звернення государя отримали, і наступного дн)Я в неділю, П’єр обіцяв Ростовим привезти їх. Ростови йдуть до церквИ на звичайну недільну обідню. Коли вони йшли туди, Наташі здалося! що якийсь молодик показує на неї і називає імена Волконського і Ку-> рагіна. Таке їй тепер часто ввижалося. Вона спробувала зосередити*І на почуттях, які викликало у неї відвідування церкви під час говін-» | ня. Наташа молиться за себе і просить Бога навчити її, як далі жити* «Коли молилися за воїнство, вона згадувала брата і Денисова. Ко.)И молилися за плаваючих і тих, що подорожують, вона згадувала княяИ Андрія і молилася за нього, і молилася за те, щоб Бог простив їй за ти’ зло, що вона йому заподіяла, коли молилися за тих, «хто ненавидиЯ нас», Наташа придумувала ворогів, аби молитися за них, …пригадЯ вала Анатоля, який заподіяв їй стільки лиха, …молилася за ньогоII, Несподівано звичайний обряд обідні змінився — священик на колінш почав читати молитву, яку щойно отримали від священного синодам молитву про спасіння Росії від ворожої навали. Урочисті слова молі^И ви справили на Наташу сильне враження, хоча тільки-но всі молилЯ ся за тих, «хто ненавидить нас». Жах перед карою за гріхи людей і за свої власні відчула Наташа. Вона просила Бога, аби він простив їх всЯ і дав їм спокою і щастя. їй задавалося, що Бог чує її молитву».

П’єр, як і раніше, живе бездіяльним життям. Один із братів-масЯ нів уже після вступу Наполеона в Росію сказав йому, що в Апокалів


702

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


сисі сказано про прихід «звіра в образі людському і число його буде (>66, а межа йому призначена числом 42». Якщо усі французькі бук­ви за абеткою позначити цифрами (від 1 до 10, а далі десятками — 20; ЗО; 40 і т. д.), то, написавши по-французькому «Імператор На­полеон», підставивши замість букв цифри і склавши їх, одержимо 666. Якщо написати по-французькому ж «сорок два» і також скласти (.уму чисел, замінивши на них букви, то також одержимо 666. 1812 року Наполеону виповнилося 42 роки. Виходило, Антихрист — це Наполеон, і кінець йому настане саме в 1812 році. На ІІ’єра це справ­ляє сильне враження. Поставивши за мету з’ясувати, що саме покла­де край владі звіра, тобто Наполеона, він за допомогою зображення (лів цифрами та обчислень спочатку підраховує число, що відповідає словосполученням «імператор Олександр» та «російський народ», иле сума виходила набагато більшою або меншою від 666. Тоді він спробував підрахувати суму чисел у власному імені і прізвищі, але токож не одержав 666. Трохи нехтуючи граматику, замінивши один артикль на інший, П’єр пише «росіянин Безухов» і отримує бажану суму чисел. Домігшись того, чого хотів, він думає про своє призна­чення, про те, що цей збіг невипадковий, і саме він має якимось чи­ном стати визволителем світу від Антихриста, тобто Наполеона. П’єр даьно думав про військову службу, але заважали цьому, по-перше, приналежність до масонського товариства, що проповідувало вічний мир і знищення війни, по-друге, занадто багато москвичів зробили подібний крок, і П’єру було совісно робити, як усі. Головна ж при­чина полягала у тому, що П’єр повірив у своє незвичайне призначен­ня, яке пророкувала сума цифр в іменах «росіянин Безухов» і «ім­ператор Наполеон», отже, усе визначено, виходить, і робити нічого не треба, доводиться лише чекати, поки здійсниться призначене. 12 липня П єр, як і обіцяв, приїздить до Ростових з маніфестом царя. Він привіз ще й накази по армії, серед яких був і наказ про нагоро­дження Миколи Ростова і призначення князя Андрія командиром єгерського полку. Молодший син Ростових, Петя, якому минає п’ят­надцятий рік, благає Безухова «замовити за нього слівце», щоб його уляли в гусари, і той обіцяє. Після обіду Соня, що славиться вмінням ииразно читати, схвильована від великої кількості слухачів, читає маніфест, у якому цар звертається до населення Москви, закликає їх стати на захист міста. Граф Ростов зі сльозами на очах промовляє, що нічого не пожаліє для правдивої справи. Петя заявляє батькам, що .де на військову службу. Наташа із сяючими очима дивиться на П’є- іт. Цей погляд примусив його зніяковіти: незважаючи на те, що він мав намір весь вечір просидіти у Ростових, він збирається їхати. На-


703

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир

 

таша просить його залишитися, але раптом замовкає. «Вони зляканц і зніяковіло дивилися одне на одного. Він спробував посміхнутис’я, але не міг: посмішка його відобразила страждання, і він мовчки поці­лував її руку і вийшов. П’єр вирішив більше не їздити до Ростових».

Петя тим часом умовляє батьків відпустити його «в гусари», але одержує рішучу відмову. До Москви приїжджає цар, і величезна юрба народу збирається подивитися на нього. Петя також вирушає у Кремль із таємним наміром пробратися до царя і попросити госу­даря зацисати його в гусари. Його мало не задавили у натовпі. Юри кричала: «Ура!» Сидячи верхи на Царі-гарматі, Петя кричить разфм із усіма, хоча і не впізнає государя серед придворних. Під час обіду цар виходить на балкон. Він тримає в руці бісквіт, від якого відлам« ється шматочок і падає униз. Якийсь кучер чи лакей підхоплює цей шматочок, інші виривають у нього бісквіт. Тоді цар виносить цілу та« рілку бісквітів і кидає їх вниз. Люди виривають один в одного «цар­ське частування», Петя теж кидається вперед і, збивши з ніг якусі бабусю, одержує бажаний шматок «із рук государя». Повернувшись додому, Петя рішуче говорить: якщо його не відпустять служити, ві> утече. Наступного дня граф Ілля Андрійович, аби не доводити сина до настільки відчайдушних дій, поїхав дізнаватися, як би улаштувати Петю в більш-менш безпечне місце. Через три дні збираються вели­кі Дворянські Збори. П’єр також присутній на засіданні. Він слуха* суперечки, та не розуміє їх’змісту. Він каже, що готовий жертвувати гроші на ополчення, але бажав би дізнатися у військових або в самого государя, який передбачається план кампанії, у якому стані військ* тощо. На П’єра обрушується шквал обурення тих, хто зібрався, і Би зухов покірно замовкає. З’являється цар, усі розчулені, в одностай­ному пориві жертвують гроші. Із залу дворянства цар переходить Л залу купецтва. «Як потім дізналися, государ щойно почав промовл* ти перед купцями, як сльози бризнули з його очей, і він тремтячм голосом договорив до кінця». За государем біжать два багатих куп­ці, обидва плачуть, один говорить: «І життя, і майно візьміть, Ваш» Величносте!» П’єр теж піддається загальному пориву і, почувши, щі один із графів жертвує на полк, одразу повідомляє, що віддає тисЯ» чу чоловік і кошти на їх утримання». Старий Ростов також був прЛ сутній на цих зборах. Повернувшись додому, задовольняє проханЛ Петі і сам їде записувати його. «Наступного дня государ поїхав. Я дворяни познімали свої мундири, знову розмістилися по домівках крекчучи, віддавали накази управителям про ополчення, і дивували ся тому, що вони наробили».

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.