СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ ТОЛСТОЙ — ВІЙНА І МИР — ТОМ ТРЕТІЙ (Частина друга)

Наполеон розпочав війну з Росією, оскільки ним керувала якась сила, що змусила його приїхати до Дрездена. Голова його не могла не отуманіти від почестей, він не міг не одягнути польського мундира, не піддатися впливу червневого ранку. І кожен діяв лише так, як і мав діяти. Але кожен, начебто переслідуючи власні цілі, крок за кроком сприяв досягненню того результату, про який ніхто з них (ані Наполе­он, ані Олександр, ані хтось інший з учасників війни) і найменшої гад­ки не мав. Отож, розмірковуючи над причинами поразки французь­кої армії, можна дійти висновку, що Історія твориться з безлічі подій, мета яких не завжди збігається з кінцевим результатом. Сила-силен- на людей, які вперто йдуть до власної мети, не завжди усвідомлюють, який вплив матимуть на історичні події. Загальновідомо, що причи­ною загибелі військ Наполеона був, «з одного боку, вступ їх без підго­товки до зимового походу в глиб Росії, а з іншого боку, характер, яко­го набула війна від спалення російських міст і народження ненависті до ворога в російському народі». В історичних творах одні говорять, що Наполеон від самого початку почував небезпеку розтягнутості сво­єї лінії, що він шукав бою і його маршали радили йому зупинитися в Смоленську і т. ін. Інші стверджують, що росіяни від самого початку мали план заманювання Наполеона у глиб Росії. Насправді нічого цьо­го не було. Заманювання Наполеона в глиб Росії «відбулося не за чиї­мось планом, а відбулося від складної гри, інтриг, цілей, бажань лю­дей, учасників війни, що не вгадували того, що повинно бути, і того, що було єдиним порятунком Росії. Усе відбувається випадково».

Другого дня після від’їзду князя Андрія старий Волконський по­кликав до себе княжну Мар’ю і напустився на неї за те, що вона нібито намовляла проти нього сина. Після цієї розмови він захворів, і Мар’я помічає, що батько віддаляє від себе мадемуазель Бур’єн. Княжна отри­мує патріотичні листи від Жулі Карагіної, тепер княгині Друбецької, написані російською мовою, якою Жулі володіє набагато гірше, ніж французькою. Волконські одержують звістки від Андрія. У першому листі він перепрошує перед батьком за свої різкі слова. У другому по­відомляє про відступ російських військ. Старий князь не хоче вірити тим звісткам, удаючи, ніби нічого страшного не відбувається. Учитель маленького князя Миколи натякає на хворобу старого князя і радить княжні Мар’ї подумати про переїзд до Москви. Старий князь посилає у Смоленськ управителя Алпатича по різний крам, дає також наказ довідатися у губернатора про справжній хід подій.

Наполеон тим часом підходить до Смоленська і починає обстрілюва­ти його з гармат. Частина мешканців покидає місто, частина залиша-


705

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


ється. Алпатич намагається з’ясувати у губернатора, чи будуть відН вати Смоленськ французам, але той нічого певного не говорить, поэта радить їхати князю і княжні до Москви, та й сам збирається. Нез^Я- ром поширюється наказ про відхід армії з міста. Деякі крамарі, аби,то1 вари не діставалися французам, підпалюють свої лавки. Несподівано на вулиці, коли Алпатич дивиться на пожежу, його гукає князь Ан­дрій, що зі своїм полком перебуває у Смоленську. Князь Андрій ттиЛ сестрі коротку записку, що Лисі Гори будуть зайняті не пізніше, ніж через тиждень, і просить їх їхати до Москви. Під час розмови з Алпа- тичем до князя Андрія під’їздить штабний офіцер з почтом І КРИЧИТЬ| що полковник, у присутності якого запалюють будинки, за це відпові* датиме. Князь Андрій тільки глянув на того штабного офіцера і нічого не сказав, продовжуючи розмову з Алпатичем. Штабний офіцер, а ції був Берг, впізнавши князя Андрія, просить пробачення, говорить, що він лише виконує наказ. Князь Андрій мовчки, не звертаючи уваги ва Берга, повернув свого коня у провулок.

10 серпня полк, яким командував князь Андрій, проходив пови «проспект», що вів у Лисі Гори. Стояла нестерпна спека, від якої на було спасіння, бо навіть ніч не давала прохолоди. Після виїзду зі Смо­ленська князь Андрій відчув, що лють до ворога примусила його за­бути своє горе. «Він весь був відданий справам свого полку… В полку, його називали «наш князь», ним пишалися і його любили. Йому було боляче усвідомлювати, що хворий батько з сестрою змушені були по­кинути родовий маєток і тікати від французів. І хоча він отримав звістку, що рідні його виїхали до Москви, по дорозі він заїжджає ■ Лисі Гори. У маєтку залишився тільки Алпатич. Декілька лип у саду зрубано, Алпатич говорить, що це наслідки зупинки полку драгуні Я У саду князь помічає селянських дівчаток, що крадуть зелені сливі у панському саду, і розуміє, що життя, незважаючи ні на що, триваЯ адже для них у той момент найважливіше було дістатися до тих слив і скуштувати їх. Він озирнувся і ще раз подивився на дівчаток, відчД ваючи, що на душі стало спокійніше.

Князь Андрій наздогнав свій полк на привалі, біля загати. ВтоЛ лені на марші солдати з радістю купаються в ставку. Андрій дивить ся на масу голих тіл і розуміє, що це «усього лише гарматне м’ясої яке, можливо, незабаром доведеться пустити в діло».

Незважаючи на війну, у салонах Анни Павлівни Шерер і Елен Безухової нічого не змінилося. З 1805 року в салоні Анни Павлів! ни «говорять про Бонапарте зі здивуванням, вбачаючи у його успі-І хах злісну змову, що має єдиною ціллю завдати прикрості і занепо­коєння тому придворному гуртку, представницею якого була Анна 706

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


Павлівна». У салоні виражаються патріотичні почуття, не рекомен­дується їздити у французький театр, з осудом ставляться до тих, хто залишає Москву. У салоні Елен все ще захоплювалися великою французькою нацією, війна, на думку цього гуртка, незабаром мала закінчитися миром. Князь Василь відвідував обидва салони і нерід­ко плутав, що й де треба говорити. Коли Кутузова обрали головою петербурзького ополчення, князь Василь сказав, що дворянські збо­ри, які затвердили це обрання, зробили поганий вибір, і государеві це не сподобається. Він сміється з Кутузова, каже, що той сліпий, старий і вже нічого не тямить. Коли государ призначив Кутузова го­ловнокомандувачем, князь Василь різко змінює свою думку. У тому самому салоні в Анни Павлівни він говорить, що щасливий призна­ченням Кутузова. Коли ж йому нагадують його власні слова, що

♦                   Кутузов сліпий і нічого не бачить», відповідає, що той бачить ціл­ком достатньо. Наполеон тим часом підходить до Москви. Він шу­кає бою, але росіяни уникають його.

Хитрий і підступний денщик Ростова Лаврушка потрапляє в полон до французів. Напередодні він був висічений різками, бо напився і за­лишив Ростова без обіду, а потім поїхав у село по курей, де захопився мародерством і потрапив у полон. Наполеон особисто бажає «дивитися на козака» й розпитує його про те, хто виграє війну, що він думає про Наполеона тощо. Лаврушка, одразу зметикувавши, що перед ним На­полеон, узявся вдавати, ніои не знає цього, відповідав так, щоб сподо- оалося «новим господарям». Коли Наполеон закінчує розмову і від’їж­джає, то просить передати козаку, що з ним говорив сам Наполеон. Розуміючи, що від нього чекають здивування, Лаврушка мистецьки демонструє це, за що одержує свободу. Цей випадок був згодом опи­саний придворними істориками Наполеона, які й гадки не мали, що то за «чудо Лаврушка». Отримавши свободу, Лаврушка поїхав до сво­їх, дорогою обдумуючи, як він розкаже про весь цей випадок, бо те, як було насправді, здавалося йому не гідним цікавої розповіді.

Княжна Мар’я зовсім не була у безпеці і не поїхала до Москви, як думав князь Андрій. Після повернення Алпатича зі Смоленська батько князя Андрія вирішив зібрати ополчення, нікуди не їхати, а вахищати Лисі Гори до останнього, про що й написав головнокоман­дувачу і поклався на його розсуд: вдаватися чи ні до заходів для «за­хисту Лисих Гір і одного з найстаріших російських генералів». Про­те княжні Мар’ї князь наказав їхати разом з маленьким Миколою до Москви. Княжна вперше не підкорилися батькові й не поїхала, а сина князя Андрія відправила з вихователем. Старий не показував


707

 

ЛЕВ ТОЛ СТОЙ. Війна і мир


цього, але він був задоволений рішенням княжни Мар’ї. Наступно» дня старий князь Волконський одягнувся у військовий мундир, на дів усі свої ордени і наказав подавати коляску, щоб їхати до головні командувача. Але спочатку хотів поговорити з ополченцями й пін»» до селян. Раптом княжна побачила, як її батька чомусь несуть на ру ках, виявляється, з ним стався удар, і двірські принесли його у дім Наступного дня лікар і княжна Мар’я з немічним батьком їдуть у Бо гучарово. Стан старого князя безнадійний, його розбив параліч, він не може говорити, хоча щось мучить його і він хвилюється, особ.г^в во у присутності княжни. Підсвідомо розуміючи, що зі смертю бать ка княжна Мар’я нарешті одержить можливість жити вільно, вони жене геть ці думки і молиться, аби Бог дав йому зцілення. Залишай ся в Богучарові небезпечно, тому що з усіх боків наступають франп$ зи. Три тижні пролежав недужий князь, і йому не ставало ні гірш«, ні краще. Одного ранку лікар послав по княжну, бо хворому наче ста­ло краще, він навіть виразно назвав її ім’я. Княжна увійшла до бать ка, той щось хотів сказати, але його ніхто не зрозумів. Одна княжив здогадалася, що то за слова: «Душа болить». Ледь чутним голосок він просить у неї пробачення, дякує за все добро, що вона йому зро била. Князь бідкається, що Росію погубили, і плаче, просить поклр кати сина Андрія, знову лагідно говорить до дочки. Княжна зариЛ ла. Лікар вивів її з кімнати і звелів готуватися до від’їзду. Княжна а* може ні про що думати, тільки про батька, про його любов до дочни, якої він ніколи не виказував, лише тепер, перед смертю. Вона пл^К і докоряє собі за грішні думки, за те, що бажала йому смерті і думал» про свою свободу. Приходить покоївка і кличе її до батька. Всі ро| ступаються перед княжною, коли вона заходить у кімнату — батько помер. Княжна з жахом і відчаєм сприймає цю страшну звістку. ] Селяни у Богучарові, хоч село було всього за шістдесят кілометре від Лисих Гір, були іншими не тільки за одягом і звичаями, але, незвв’ жаючи на всі полегшення, які зробив для них князь Андрій, не оціі^| ли його послуг, бо були «дикунами», як казав ще старий князь. Вони були роботящі і вправні господарі, але поміж них постійно ходили нв’ певні чутки: то наче цар дарував селянам волю, а пани її вкрали, Т»’ що їх хочуть перехрестити у нову віру тощо. Колись вони тікали НІ південь, «на теплі річки», де на них нібито чекала свобода. Тепер, під час війни, ці настрої особливо загострилися. Алпатич чув, що в селяї якісь відносини з французами, один із них, повернувшись, привіз па1 пір про те, що козаки руйнують села, а французи їх не чіпають, ЩО французи за все, що беруть у селян, платять гроші. Один селянин на­віть на доказ показував 100 рублів, видані йому за сіно (він не знав,


708

 

ЛЕВ ТОЛСТО Й. Війна і мир


що асигнація фальшива, бо Наполеон, готуючись до війни, заздалегідь надрукував ті «гроші»). Мужики не збираються нікуди йти і не дають коней панам. Алпатпч наказує людям дати підводи, але селяни знову збираються на сходку і відмовляються, хочуть погнати коней у ліс.

Княжна Мар’я перебуває в горі, коли до неї підходить мадемуазель Бур’єн, наче для того, щоб утішити, а тим часом намагається умовити її нікуди не їхати, а чекати французів, бо в неї, мовляв, є документ, у якому французи обіцяють своє заступництво місцевим жителям. Ця її заява вивела княжну Волконську зі стану байдужості, бо щойно вона жаліла свою компаньйонку за те, що її останнім часом віддалив від себе батько, та й вона сама, а тепер княжна уявила, як з милості фран­цуженки житиме у своєму ж домі і вирішила неодмінно їхати. Та бо- гучарський староста виправдовується перед княжною Мар’єю, що ко­ней немає, бо їх або позабирали військові, або вони виздихали, а самі селяни голодують. Княжна наказує роздати мужикам панський хліб. Увечері мужики приходять до неї. Княжна Мар’я виходить на ґанок. Мужики заявляють, що вони нікуди не підуть із маєтку і хліб її їм не потрібен, бо нічим не хочуть бути зобов’язаними перед панами, та й її нікуди не випустять, адже сказано в папірці, щоб усі залишалися на місцях. І княжна, і Алпатич у розпачі, а селяни постійно гуртуються поблизу новозбудованого князем Андрієм будинку.

Ростов з Ільїним саме хотіли спробувати, як їздить щойно придба­ний кінь та заразом розвідати, чи нема де сіна для коней, і поїхали у Богучарово. Лаврушка розповідає про зустріч з Наполеоном, але офі­цери сміються, не вірячи цьому. Ростов не знає, що цей маєток Вол­конських, і дивується, коли бачить стільки п’яних селян серед білого дня, які не дуже шанобливо ставляться до них. Підходить Алпатич і просить Ростова від імені княжни зайти у дім. Дорогою він розпові­дає, що селяни відмовляються відпустити з маєтку княжну, погрожу­ють випрягти коней, якщо вона все ж спробує поїхати. Ростов зайшов у дім і побачив бліду налякану княжну Мар’ю. Княжна не думала про свою зовнішність, коли говорила з Ростовим, але її променистий по­гляд сяяв такою вдячністю, що тільки це й помітив Ростов. Він так шанобливо і шляхетно розмовляє а княжною, що та відразу розуміє і те, що він людина одного з нею кола, і те, яке прекрасне серце він має. Княжна, розповідаючи про події, які сталися на другий день після по­хорону батька, навіть помітила, як на очі йому набігли сльози. Рос­тов обіцяє супроводжувати княжну. Вийшовши від княжни, Ростов з люттю накидається на селян, наказує в’язати старосту і всіх, хто сміє суперечити. Мужики лякаються, в’яжуть старосту і ще одного чоло­віка. Через годину підводи стоять біля ґанку богучарівського маєтку і

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


на них починають складати начиння. Ростов супроводжує княжну до шляху, який контролювали російські війська. Прощаючись, він чер­воніє і не хоче слухати слів подяки від княжни, каже, що так на його місці вчинила б кожна порядна людина. Княжна Мар’я досить довго згадує про Ростова, почуваючи, як у її душі народжується ніжне по­чуття. А згадуючи його очі, його погляд, думала про те, що щастя не таке вже й неможливе і що, мабуть, це воля провидіння привела його до Богучарова у такий час. Ростов, приїхавши в частину і розказавши про свою пригоду, зрозумів, що княжна Мар’я справила на нього неза-1 бутнє враження. Товариші по службі жартують, що «Ростов поїхав по сіно, а підчепив одну із найбагатших наречених у Росії». Ростов се» диться. Річ у тому, що думка про одруження з княжною Мар’єю і йому спадала на думку, бо вона йому сподобалася. Він знав, що вона була б гарною дружиною, а він міг би дати їй щастя, що й батьки його цьош) б хотіли. Але він пригадував слово, дане Соні, і через те сердився не жарти й натяки товаришів щодо княжни.

Кутузов приймає командування всіма арміями, і незабаром князі Андрій одержує розпорядження прибути до головної штаб-квартиріЯ Приїхавши туди, він зустрічається з Денисовим, тепер уже підполЯ ковником. Андрій знав про першого нареченого Наташі від неї самої, І і спогади знову ожили в його душі. Денисов розмовляє з Андрієм пре план кампанії, який він придумав особисто і вже подавав Барклаю де Толлі, а тепер має намір представити Кутузову. План полягав в томуі що основна лінія французів розтягнута, і, замість того щоб діяти а фронту, потрібно нищити їхні комунікації. Денисов упевнений, що основною формою ведення війни має стати партизанська. З’являєть-1 ся Кутузов. З того часу, як князь Андрій його не бачив, той «ще більИ ше потовстів». Андрій повідомляє Кутузову про смерть свого батькД Кутузов сприймає цю звістку з жалем і тому, що добре знав старої»! князя, і тому, що сам уже старий. Денисов, «який так само мало бояЯ ся начальства, як і ворога», тим часом просить дозволу викласти свій , план і починає доповідати. Кутузов знехотя слухає, Денисов говоритИ переконливо. Кутузов просить його залишитися при штабі й обіцяє до[ І слухати його завтра, потім іде в штаб і так само неуважно слухає штабг них офіцерів. «Те, що говорив черговий генерал, було ще доцільніше й розумніше, але очевидно було, що Кутузов нехтував і знанням, і роЯ зумом, і знав щось інше, що мало вирішити справу, — щось інше, неї залежне від розуму і знання». Запросивши до себе князя Андрія, КуИ тузов повідомляє, що викликав його у штаб для того, щоб мати при собі. Князь Андрій відмовляється, говорячи, що при штабі служити не буде. Кутузов схвалює це рішення: «Іди з Богом своєю дорогою.! 710

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


Н знаю, твоя дорога — це дорога честі». Він пригадує князя Андрія на полі Аустерліца з прапором у руках. Далі Кутузов говорить про війну:

  • • порадників багато, людей мало», потрібно терпіння, щоб вигнати во- пога — «узяти фортецю неважко, важко кампанію виграти». Князь Андрій заперечує, що генерального бою не минути. Кутузов відпові­дає: «коли усі хочуть, так нічого робити». Князь Андрій повертаєть­ся до себе заспокоєний і впевнений, що армія тепер справді в надій­них руках. Про Кутузова він думав так: «у нього не буде нічого свого. Нін нічого не придумає, нічого не почне, але він усе вислухає, усе за­пам’ятає, усе поставить на своє місце, нічому корисному не зашкодить І нічого шкідливого не дозволить. Він розуміє, що є щось сильніше і вагоміше від його волі — це неминучий хід подій, і він уміє бачити їх, уміє розуміти їхнє значення і через це значення уміє відрікатися від участі в цих подіях, від своєї особистої волі, спрямованої на інше».

Супротивник наближається до Москви, але москвичі ставляться до небезпеки ще легковажніше, ніж раніш. Головнокомандувач Мо­скви граф Растопчин випускає афішки з картинками, із «народним ге­роєм Карпушкою», який глузує з французів, говорячи, що вони «від капусти розбухнуть, від каші полускаються, від щів задихнуться», впевнений, що вони усі «карлики і їх трьох одна баба вилами закине». Прочитавши ці афіші, П’єр остаточно зрозумів, що Москву віддадуть ворогу. У салоні Жулі ДрубеЦької і в інших аристократичних салонах іаведено говорити лише російською мовою, той із гостей, хто вимов­ляє хоч слово французькою, повинен сплачувати штраф на користь ко­мітету пожертвувань. П’єр витрачає на своїх ополченців майже міль­йон рублів. Ходять чутки, що він збирається одягнутися у військовий мундир і їхати на коні попереду свого полку. Жулі під час зустрічі з іронією запитує Безухова, чи не має наміру він сам повести свій полк у пій. П’єр жартує, що зможе вилізти на коня. Жулі також повідомляє Везухову про смерть старого князя Волконського і про приїзд княжни Мар’ї в Москву, розповідає історію чудесного порятунку Мар’ї Мико- юю Ростовим, перекручуючи події, ніби Мар’ю оточили, схопили, хо­тіли убити, але тільки поранили її людей. Ростов же нібито не вагаю- і чись накинувся на кривдників і врятував дівчину.

Растопчин поширює, афішки, у яких божиться, що ворог не ввій­де в Москву, і негласно забороняє виїжджати з міста. П’єр вислухо­вує доповідь управителя, із якої випливає, що витрати на ополчення і розорять Безухова. У глибині душі П’єр навіть радіє від цього. Він іде Москвою і бачить, як на Болотній площі городяни влаштовують «кзекуцію двом французам — один з них кухар, другий — чи то вчи­тель, чи то чиновник, їх звинувачують у шпигунстві. П’єр сердиться

ЛІ

 

ЛЕВ ТО ЛСТО Й. Війна і мир


і повертає додому. Вирішивши їхати в Можайськ до війська, Безухої наказує закладати коней. По дорозі до нього доходять чутки, що від бувся якийсь великий бій, але чим він закінчився, ніхто не знає.ЛИ| Можайськом на всі боки рухаються війська, П’єр пожвавлюється «П’єр не усвідомлює, та й не намагається усвідомити собі, для кого і для чого він знаходить особливу принадність пожертвувати усім, його не те зачіпало, для чого він хоче жертвувати, але саме жертву вання було для нього новим радісним почуттям».

Бій, про який чув П’єр, дістав назву Шевардинського. «Для чопі і як були дані і прийняті бої при Шевардині і при Бородіні?.. Для чого був даний Бородінський бій? Ні для французів, ні для росіян ці не мало ані найменшого смислу». Дня росіян результатом бою ст* ла необхідність здати Москву. Якби полководці керувалися розум­ними причинами, то обидва ухилилися б від Бородінського бою. «Н» полеон зрозумів би, що, зайшовши за дві тисячі верст і приймаючі бій, у разі втрати чверті армії він ішов на вірну загибель». Істодя* ки потім знайшли розумне обґрунтування бою, що відбувся. Нібито від самого Смоленська росіяни відшукували вигідну позицію, яку І знайшли при Бородіні і т. ін., але це неправда. Бородіно не було най­кращою позицією. Кутузов нічого не міг вдіяти, це був не його вибії Бородінський бій виставляють у більш вигідному світлі, щоб сховв- ти помилки воєначальників, а внаслідок цього применшують славу російського війська і народу. Через утрату Шевардинського редуту Бородінський бій був прийнятий росіянами на майже не укріплі ній, відкритій місцевості, із удвічі меншими силами проти фран^И зів. Двадцять п’ятого числа П’єр виїжджає з Можайська, бачить до ранених солдат, обози, що йдуть йому назустріч. П’єр намагаєтьая розшукати «позицію», але не може нічого знайти. Солдати на дорош розмовляють про те, що навіть мужиків зігнали копати укріпленЛ «нині не розбирають, усім народом навалитися хочуть; одне словом Москва. Один кінець зробити хочуть». П’єр бачить, як будуютіоі укріплення, і переконується в справедливості слів про народну <в йну. Безухов запитує офіцера про позицію, той охоче відповідає м питання, показує, де розташовані росіяни, а де знаходяться францу) зи. П’єр іде далі. Зненацька повз нього пробігають солдати й ополі ченці. Проноситься чутка, що несуть ікону Іверської Божої Мав рі — образ заступниці, у яку дуже вірили солдати. Це була ікона, ям вивезли зі Смоленська й тепер возили за військом. Зібравши велив кількість народу, служать молебень. Разом з іншими до ікони під’їв джає Кутузов. Коли молебень закінчується, він сходить з коня, підха дить до образу і, важко ставши на коліна, цілує ікону. Його приклей

712

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


наслідує генералітет, а потім солдати й ополченці. У юрбі П’єр зне­нацька зустрічає Бориса Друбецького. Незважаючи на те, що Куту- вов скоротив число ад’ютантів, Борис, проте, утримався при штабі і «приєднався» до графа Бенігсена, начальника штабу, який у бага­тьох питаннях протистоїть Кутузову. П’єр хоче оглянути позицію, Борис запрошує його поїхати разом із ним, супроводжуючи Бенігсе- ка на лівий фланг, зауважує, що вони будуть проїжджати повз полк князя Волконського. П’єр зустрічає і Долохова, що, за словами тих, що зібралися, «скрізь пролізе… адже тепер йому вискочити треба. Якісь проекти подавав і в ланцюг ворожий вночі лазив… Але моло­дець!» П’єр підходить до Кутузова, говорить, що готовий життям по­жертвувати на благо Батьківщини. Борис розповідає, що ополченці, готуючись до смерті, наділи чисті білі сорочки. Кутузов чує ці слова і говорить: «Чудесний, незрівнянний народ!» Коли П’єр відходить від Кутузова, до нього наближається Долохов і «напередодні дня, у який Бог знає, кому з нас призначено залишитися н живих», просить П’є- ра простити йому за минуле. Безухов прощає й обіймає Долохова. Ра- іюм з іншими П’єр проїжджає повз редут Раєвського, який запам’я­тався йому краще від всіх укріплень Бородінського поля. Бенігсен піддає розпорядження, які не відповідають задуму головнокоманду- нача: не знаючи, що частина війська поставлена в засідку, пересуває її вперед, не повідомляючи про це Кутузова.

Того ясного серпневого вечора князь Андрій перебував у розламано­му сараї села Князькова, поблизу свого полку, і, очікуючи завтрашньо­го бою, знову міркував про сенс життя, згадував прожите, розуміючи, що завтра його можуть убити. Три головних горя його життя особли- I во непокоїли Волконського: його кохання до жінки, смерть батька і Французька навала, що охопила половину Росії. Він усвідомлює, що Ііого віра в ідеальну любов була не більш ніж маревом, що не треба було змушувати Наташу чекати на нього цілий рік, що в житті усе ро­биться набагато простіше й природніше, ніж він думав. Міркуючи про смерть батька, він згадав слова сестри про випробування, які випада­ють на нашу долю. Але ж батька вже нема, то кому ж випробування?

І він раптом виразно уявив собі світ без себе, і його ніби раптом обда­ло холодом. Якраз приїхав П’єр і зайшов до князя Андрія. Тут були й інші офіцери. П’єр розповідає про Москву і про розташування військ. Ті, що зібралися, розмовляють про Кутузова і Барклая де Толлі. Князь Андрій вважає, що Барклай де Толлі не підходить на роль командува­ча, бо він усе розраховує, але не розуміє російської душі. Він наказав підступати під Смоленськом, хоча дух і підйом російського війська був меличезним. Барклай не розумів, що під Смоленськом росіяни впер-

713

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


ше билися за свою землю. Андрій говорить, що мистецтва полково* ця взагалі не існує, тому що неможливо до кінця угадати, що робити­ме супротивник. П’єр здивовано нагадує поширену думку, ніби війИ подібна до шахової гри. Князь Андрій відповідає: «Тільки з тією і ленькою різницею, що в шахах над кожним кроком ти можеш думаЖі скільки завгодно, що ти там поза умовами часу, і ще з тією різницею, що кінь завжди сильніший від пішака і два пішаки завжди сильніші від одного, а на війні один батальйон іноді сильніший від дивізії, а іно ді не встоїть проти роти… Успіх ніколи не залежав і не буде залежати ні від позицій, ні від озброєння, ні навіть від кількості…» На питання, від чого ж залежить успіх, князь Андрій відповідає: «Від того почув тя, що є в мені, у ньому, — він показав на Тимохіна, — у кожному сол­даті… Бій виграє той, хто твердо вирішив його виграти. Чому ми іЯ Аустерліцем програли бій? У нас утрати були майже рівні з французі* ми, але ми сказали собі дуже рано, що ми програли бій, — і nporpajM А сказали ми це тому, що нам там не було чого битися: скоріш хотілЯ ся піти з поля бою… А завтра ми цього не скажемо». Князь Андрій до­дає, що для штабних і багатьох інших, із якими П’єр їздив на позицщ війна — це можливість «підкопатися під ворога й одержати зайвЯ хрестик або’стрічку», вони опікуються навіть у таку хвилину своїми дрібними особистими інтересами. «Для мене на завтра от що: етотЯ сячне російське і стотисячне французьке війська зійшлися битися J факт той, що ці двісті тисяч б’ються; і хто буде лютіше битися і себе менше жалітиме, той переможе. І хочеш, я тобі скажу, що, як би таї не було, як би не плутали там угорі, ми виграємо бій завтра». Тимохіи погоджується з князем Андрієм, говорить, що в його батальйоні сол,і^В ти не стали навіть горілку пити: «не такий день», кажуть. Коли П’єр а Андрієм залишаються наодинці, Волконський ще раз каже, що бій ви! грають, і додає, що якби він мав владу, то «не брав би полонених. Щп таке полонені? Це лицарство. Французи розорили мій будинок і йдутї розорити Москву, образили й ображають мене щосекунди. Вони воро­ги мої, вони злочинці… І так само думає Тимохін і вся армія. Треба їх страчувати… А то ми гралися у війну — от що кепсько, ми великодуь ні і таке інше. Я бачив у 1805 році лицарство, парламентерство: нас на! дули, ми надули. Грабують чужі будинки, пускають фальшиві асигн ції… І гірше за все убивають моїх дітей, мого батька і говорять про правила війни та милосердя до ворогів. Не брати полонених, а вбив* ти і йти на смерть!.. Війна не люб’язність, а найбільш бридка справі житті, і треба розуміти це, а не гратися у війну. Треба приймати стро1» ■ і серйозно цю страшну необхідність. Усе в цьому — відкинути непран* ДУ» і війна так війна, а не іграшка. А то війна — це забава легковажния

714

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ.Війнаімуїр


людей… Мета війни — вбивство, знаряддя війни — шпигунство, зра­да і заохочення її, знищення жителів, пограбування їх або злодійство для здобування продовольства для армії; обман і неправда, називані військовими хитрощами; звичаї військового стану, відсутність свобо­ди, тобто дисципліна, ледарство, неуцтво, жорстокість, розпуста, пи­яцтво. І незважаючи на те — це вищий стан, що шанується усіма. Усі царі, крім китайського, носять військовий мундир, і тому, хто біль­ше убив народу, дають велику нагороду…» П’єр їде, князь Андрій по­вертається в сарай, довго не може заснути, згадує Наташу, чомусь те, як вона розповідала про свій похід по гриби, коли вона заблукала і її врятував старий, як вона боялася, що Андрій її не зрозуміє. О, як він її розуміє, як цінує ще й тепер у ній сердечну силу, щирість. Він зга­дує, чим скінчилася його любов, розуміє, що Анатолеві нічого цього не було потрібно. Нічого він не бачив і не розумів, у Наташі він бачив лише гарненьку і свіженьку дівчинку, і ця людина, що завдала іншим стільки страждань, дотепер жива і весела.

25 серпня, напередодні Бородінського бою, Наполеон довго не вихо­див зі своєї спальні, закінчуючи туалет. Камердинер розтирав одеко­лоном його гладке тіло, а він кректав від фізичного задоволення, коли зайшов до спальні ад’ютант і доповів, що полонених немає, що росія­ни воліють бути краще вбитими. Префект його палацу Боссе та полков­ник Фабв’є підносять Наполеону картину, на ній зображений його син, спадкоємець престолу, народжений дочкою австрійського імператора, який грається в більбоке земною кулею, — улеслива алегорія, зрозумі­ла всім. Наполеону подобається картина. Він наказує винести її і поста­вити перед своїм наметом, щоб стара гвардія також подивилася і пораді­ла. Сам він надає обличчю виразу задумливої ніжності, відчуваючи, що все, що він скаже й зробить тепер, — це історія. Наполеон пише диспо­зицію, віддає розпорядження по військах, що згодом не були виконані та й не могли бути виконані, тому що ґрунтувалися на незнанні реаль­ної обстановки. Під час самого бою Наполеон був далеко від бойовища і також не міг віддавати розумних розпоряджень, тому що не володів об­становкою, яка постійно змінювалась. Багато істориків вважають, що не в останню чергу бій під Бородіном Наполеон не виграв тому, що в ньо­го був нежить. Якби в нього не було нежитю, то він би віддавав розпо­рядження ще більш геніальні і напевно б цілком виграв бій. Проте це не так. «Солдати французької армії йшли вбивати російських солдатів у Бородінському бої не внаслідок розпоряджень Наполеона, за власним бажанням. Вся армія: французи, італійці, німці, поляки — голодні, обі­рвані і змучені походом, — у вигляді армії, що загороджувала від них Москву, почували, що вино відкорковане і треба його випити. Коли б

715

 

ЛЕВ Т О Л С Т О Й. Війна і мир


Наполеон заборонив їм тепер битися з росіянами, вони б його убил|Н пішли битися з росіянами, тому що де було їм необхідно». Повернув шись після поїздки по лінії, Наполеон сказав: «Шахи розставлено, гро почнеться завтра». Потім згадує Париж, придворні інтриги, зміни по чту імператриці тощо. Наполеон п’є пунш і їсть пастилки, котрі лікарі прописують йому від нежитю, скаржиться на нездужання, називаю1® тіло «машиною для життя», не знає, як убити час до ранку. Вранці На­полеон прямує до Шевардинського редуту і бій починається.

Повернувшись від князя Андрія в Горки, П’єр засинає в кутку, від­веденому йому Борисом. Вранці його будять, коли бій уже почавсЯ Кутузов відправляє одного з генералів до переправи, і Безухов їде за ним, попросивши для себе сумирну конячку. Він плутається в усіх під ногами, всім заважає. Він зустрічає декого із знайомих, вони скептиЯ но ставляться до його перебування на позиції. Один із знайомих ад’ю­тантів запрошує П’єра на батарею Раєвського. Дорогою виявляєтьсЯ що конячку Безухова поранено в ногу. Аби не заважати, він пішки йді на курган. Біля кургану вони з П’єром розходяться, а наприкінці дні Безухов дізнається, що цьому ад’ютантові відірвало руку. П’єру зда­ється, що місце, куди він потрапляє, — найменш значне на всьому бо­йовищі, хоча це зовсім не так. Поява «невійськової» фігури П’єра в білому капелюсі спочатку неприємно дивує людей, на нього злякані косяться. Але, помітивши, що ця дивна людина не робить нічого по­ганого, а спокійно сидить на укосі валу або «із тихою посмішкою, по­штиво сторонячись навіть перед солдатами, походжає батареєю під пострілами так само спокійно, як бульваром, солдати змінюють своя недовірливе ставлення до нього на жартівливе співчуття. У декількох кроках від П’єра, закидавши його брудом, вибухає ядро. Солдати ди­вуються, як він не боїться. І ставлення до «пана» стає ще теплішим. До десятої години чоловік двадцять уже виносять із батареї, дві гармати, виходять із ладу. Незважаючи на втрати, солдати у захваті від битвЯ вони обслуговують гармати «радісно і злагоджено». «П’єр не дивив­ся вперед на поле бою і не цікавився тим, що там робилося: він весь був заглиблений у споглядання того душевного вогню, що дедалі дуэя! че розпалюється, що точно так само (він почував) розпалювався в його душі». Батарею обстрілюють дедалі сильніше, на П’єра більше ніхто не звертає уваги. Молоденького офіцера, певно, нещодавно випущено­го із кадетського корпусу, на очах Безухова вбивають. На батареї залм шається тільки вісім снарядів. П’єр погоджується принести снаряди, біжить під гору, але ядро потрапляє прямо в ящик, і той вибухає зо­всім близько від Безухова. Його злегка контузить, він біжить назад на батарею, бачить, що старшого полковника вже убили, на батареї фран-|

716

 

ПРИ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


цузи, на очах П’єра вони заколюють декількох російських солдатів.
Безухов зіштовхується з французьким офіцером і хапає того за горло.
Обидва не розуміють, що відбувається, кожен із них думає: «Чи я узя-
тий у полон, чи він узятий у полон мною?» Зовсім низько над їхніми
головами пролітає ядро, француз із П’єром кидаються в різні боки.
Цієї миті росіяни починають атакувати, французи втікають II єр 6а-

іть на кургані людей, але всі, хто був поранений на батареї Раєвсько-
, убиті. П’єр біжить з кургану, думаючи: «Ні, тепер вони зупинять

і, тепер вони жахнуться того, що вони зробили!»

На однім із курганів за ходом бою спостерігає в підзорну трубу На-

полеон. До нього підбігають ад’ютанти з повідомленнями про хід по-
дій, проте усі їхні доповіді застарівають раніше, ніж вони встигають

донести їх до полководця. Крім того, багато ад’ютантів просто не до-
їжджають до місця бою і передають Наполеону інформацію, отри

VIану з третіх рук. «Всі розпорядження… робили самі начальники
частин, що були в рядах, не питаючи навіть думки Даву і Мюрата,

п не тільки Наполеона». На прохання ад’ютанта Мюрата про підкрі-

плення Наполеон відповідає, що немає ще полудня і він не бачить,

розташовані шахи. Наполеон розмовляє з почтом про справи, що
стосуються бою. Приїжджають ще декілька ад’ютантів, які та-
„_ж просять підкріплення. Наполеон відмовляє. Усе ж він вирішує

ввести в бій резервні частини, але в останній момент змінює одну ди-
візію на іншу, що лише уповільнює справу. Через якийсь час ад ю-
тантів прибуває усе більше, і кожен вимагає підкріплення: росіяни
тримаються на своїх позиціях, а французьке військо швидко тане.
Зрештою французи відбивають Багратіонові флеші, але це не дає На-
полеону і його оточенню радості. Один із генералів пропонує ввести в
бій особисту гвардію Наполеона. Той відповідає, що за 3200 верст від
Франції він не може дозволити собі віддати свою гвардію на розгром.
Наполеон відчував те, що відчуває щасливий гравець, якии раптом
почав програвати: «Військо те саме, генерали ті самі, ті самі були
приготування, та ж диспозиція, …він сам був той самк , він це знав,
він знав, що був навіть набагато досвідченішим і вправнішим тепер,
ішіж був колись, навіть ворог був той самий, що під Аустерлщем і
Фридландом; але страшний розмах руки падав чарівно-безсило».

Кутузов сидів на ослінчику, не робив ніяких розпоряджень, а
тільки погоджувався або не погоджувався з тим, що йому пропону-
вали. «Довголітнім військовим досвідом він знав і старечим розумом

розумів, що керувати сотнями тисяч людей, які борються 31 смертю,
не можна одній людині, і знав, що вирішують долю битви не розпо-
рядження головнокомандувача, не місце, на якому стоять війська,


ЯК

не

кож


717

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


не кількість гармат і вбитих людей, а та невловима сила, що нали вається духом війська, і він стежив за цією силою і керував нею, «а- скільки це було у його владі». Отож він не дуже зважав на донеіен ня, бо бачив набагато більше, чутливо реагуючи на найменші зміни. І коли до штабу приїхав німецький генерал Вольцоген, що слуісі,ін у російській армії, і доповів з напівпрезирливою посмішкою, дивля чись на «старого пана» (так називали між собою Кутузова німці), що всі пункти наших позицій у руках супротивника, «відбиватися ні­чим, тому що військ немає, вони тікають і немає можливості їх зу пинити», Кутузов розлютився і закричав: «Як ви смієте говорити цс мені? Ви нічого не знаєтеї Передайте генералові Барклаю, що його відомості неправильні і що справжній хід подій відомий мені, го­ловнокомандувачеві, краще, аніж йому». (Прибув німець від БаЩ клая де Толлі.) «Супротивника підбили на лівому, уразили ні право­му фланзі. Коли ви погано бачили, … то не дозволяйте собі говорит! того, чого не знаєте!.. Відбили скрізь, за що я дякую Богові і нашо­му хороброму війську! Супротивник переможений, і завтра пож«’ немо його зі священної землі російської, — сказав Кутузов, хрестя­чись, і раптом схлипнув». Німець говорить, що він хотів би одержати! письмовий наказ від Кутузова атакувати, тому що Барклай (колиш­ній головнокомандувач) намагався уникнути особистої відповідаль­ності. Кутузов віддає розпорядження написати наказ. Коли військом розноситься чутка, що «назавтра наказано атакувати», всі офіцери і солдати заспокоюються, «зачувши підтвердження того, чому хотіли вірити». Цей наказ підняв дух армії, і це розуміли найкращі полко­водці, зокрема Раєвський, що підтримував Кутузова.

Полк князя Андрія перебуває в резерві. Не сходячи з місця і не ви­пустивши жодного заряду, полк загубив третину своїх людей під ар­тилерійським вогнем. Усі чекають, намагаючись себе бодай чимось зайняти. Князь Андрій ходить похмурий і блідий. Ядра пролітаюї поруч. Раптово одне з них падає зовсім близько, князю Андрієві кри­чать: «Лягай!» Князь Андрій розуміє, що на нього дивляться, і вод­ночас думає: «Невже це смерть?.. Я не можу, я не хочу померти, я люблю життя, люблю цю траву, землю, повітря…» Проте він нама-‘ гається дорікнути за боягузтво людині, що крикнула «лягай», але н нього це не виходить, тому що ядро вибухає і князь Андрій падає# Його поранено в живіт, і офіцери, що збіглися, і солдати розуміюті^| що рана смертельна. Князя Андрія відносять у лісок, де був перев’я­зувальний пункт. Його вносять у намет, кладуть на стіл — один 1э трьох, що були там. На сусідньому столі лежить татарин, якого опе­рують, а на другому — «високий чоловік з кучерявим волоссям, який

718

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


здався князю Андрієві знайомим». Цей чоловік «судорожно ридав і захлинався». Йому відрізають ногу, він просить показати її, санітари показують, і чоловік «ридає, як жінка». Раптом князь Андрій впіз­нає в ньому Анатоля Курагіна. Андрій згадує Наташу — такою, якою він побачив її вперше на балу 1810 року, «із тонкою шиєю і тонки­ми руками, із готовим до захоплень, переляканим, щасливим облич­чям». «Князь Андрій пригадав усе, і жаль та любов до цієї людини наповнили його щасливе серце. Князь Андрій не міг утримуватися більш і заплакав ніжними сльозами любові над людьми, над собою і над їхніми та своїми помилками. «Страждання, любов до братів, до люблячих, любов до тих, хто ненавидить нас, любов до ворогів — так, та любов, яку проповідував Бог на землі, якої мене вчила княж­на Мар’я і якої я не розумів; ось чому мені шкода було життя, от воно те, що ще залишалося мені, коли б я був живий».

Хоча Наполеон любив розглядати вбитих і поранених на полі бою, цього разу моторошний вигляд бойовища справляє на нього непри­ємне враження. Проте через якийсь час Наполеон знову починає від­давати розпорядження. «І не на одну тільки цю годину і не на один цей день були потьмарені розум і совість цієї людини, важче від усіх інших учасників цієї війни носила вона на собі усю вагу того, що ді­ялось; проте ніколи, до кінця життя свого, не міг розуміти він ні до­бра, ні краси, ні істини, ні значення своїх вчинків, що були занад­то протилежні добру і правді, занадто далекі від усього людського, для того, щоб він міг розуміти їх значення. Він не міг зректися своїх учинків, що схвалюються половиною світу, і тому повинен був зрек­тися правди і добра та всього людського». Наполеон об’їжджає бойо­вище і намагається розрадити себе, обдурити, підраховуючи, скіль­ки на одного вбитого француза припадає росіян.

«Хоча до кінця бою люди почували весь жах свого вчинку, хоча вони й раді були б перестати, якась незрозуміла, таємнича сила ще продовжувала керувати ними, і, спітнілі, у поросі і крові, залишив­шись по одному на трьох, артилеристи, хоча й спотикаючись і задиха­ючись від утоми, приносили заряди, заряджали, наводили, прикла­дали гніт…», «росіяни не атакували французів, вони лише стояли на місці, загороджуючи дорогу на Москву. Але наполеонівська армія також не зробила рішучого кидка. І хоча російська армія втратила майже половину свого чисельного складу, а французька армія тіль­ки п’яту частину, у французів не вистачило духу атакувати, тому що росіяни, незважаючи на величезні втрати, продовжували стояти так само непохитно, як і спочатку бою». «Моральна сила французької армії, що атакує, була виснажена. Не та перемога, що визначається

719

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир _____________________________________________________ Гу

 

I                                   Я

підхопленими шматками матери на палицях, називаних стягамі* і тим простором, на якому стояли і стоять війська, а перемога мораль­на, та, що переконує супротивника в моральній перевазі ворога і сво­єму безсиллі, була здобута росіянами під Бородіном».

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.