СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ ТОЛСТОЙ — ВІЙНА І МИР — ТОМ ТРЕТІЙ (Частина третя)

«Людині не зрозуміла абсолютна безперервність руху …хоча рух1 людства, витікаючи з численних людських свавіль, здійснюється безД перервно. Розуміння законів цього руху є мета історії». Історична нау­ка докладає великих зусиль,, аби збагнути великий закон історії. Силі? «двонадесяти язиков» Європи увірвалися до Росії. Російські війська і населення відступають, уникаючи зіткнення. Французьке військЛ стрімко котилося до своєї мети — до Москви. У російському військіг дедалі більше розпалюється озлобленість проти ворога. Після Бороді-і на війська відступили і стояли у Філях. У штабі збирається величез-| на кількість народу, всі обговорюють, як потрібно діяти, згоди немаД кожен намагається сказати щось своє. Кутузов, слухаючи всі ці дуїЛ ки, стає сумним і заклопотаним. «З усіх розмов цих Кутузов бачив, одне: захищати Москву не було ніякої фізичної можливості в повному! значенні цих слів, тобто до такого міри не було можливості, що коли б якийсь божевільний головнокомандувач віддав наказ про дачу бою, то сталася б плутанина і бою все-таки б не було». Бенігсен наполягав на захисті Москви, тому що у разі невдачі може завжди звалити прсн вину на Кутузова, а в разі перемоги приписати всі заслуги собі. Куте зов їде зі штабу. Наступного дня нарада продовжується. Біля однієї з хат Кутузов та інші генерали чекають на Бенігсена, що «докінчуваИ свій смачний обід під приводом нового огляду позицій». Його чекаютЯ другу годину. Нарешті Бенігсен прибуває і знову починає промову прЛ необхідність захисту Москви. Проте Кутузов приймає вольове рішен­ня і наказує відступати. Вночі Кутузов мучиться, не може заснути, го-| ворить, що не очікував, що доведеться залишити Москву, а потім ви-1 крикує: «Будуть же вони кінське м’ясо їсти, як турки!»

У Москві відбувалося те саме, що й у Смоленську. Народ із бези турботністю чекав наближення супротивника, але в останній мов мент знаходив у собі сили зробити те, що було необхідно. «Багаті ^ люди ішли, кидаючи своє майно, найбідніші зоставалися і підпалю-1 вали й винищували те, що залишалося». Мешканці залишали МоЯ скву, незважаючи на афішки і відозви Растопчина, що він збиратиме ополчення, що повітряні кулі погублять французів, тощо. Тікали всі тому, що «не було питання, добре чи погано буде під владою француті зів, під владою французів не можна було бути, і кожен це розумів». 1

720

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


Елен повернулася разом із царським двором із Вільно в Петербург і перебувала у скрутному становищі. У Петербурзі вона користувалася заступництвом вельможі, який обіймав одну з найбільш значних по­сад у державі, а у Вільні зблизилася з одним молодим іноземним прин­цом. Тепер вони обидва були в Петербурзі й обидва заявили свої пра­ва. Елен виплуталась дуже просто: вона не стала ні виправдуватися, ні хитрувати, а пішла у наступ сама, заявивши на перші ж закиди моло­дого чоловіка, що в усім винуватий егоїзм і жорстокість чоловіків і що ніхто не має права вимагати від неї звіту в її уподобаннях і приятель­ських почуттях, адже вона ставиться до вельможі як до батька, і то не її провина, коли той відчуває до неї щось інше. Елен додає: «Одружіть­ся зі мною», хоча розуміє, що це неможливо. І ось уже принц піддаєть­ся, а через деякий час до неї починає вчащати такий собі пан Жубер, єзуїт, який веде з нею розмови про Бога; по деякому часі Елен перехо­дить у католицтво, і, ходять чутки, навіть папа римський дізнався про неї і надіслав їй якийсь папір. Елен була хитра і прекрасно розуміла, що «навернення її в католицтво мало своєю основною метою вичавити з неї грошей на користь єзуїтських установ». Але Елен поставила за умову: перед тим, як давати гроші, звільнити її від чоловіка. Елен на­магається також натиснути і на свого другого коханця, повідомивши йому так само, як і першому: єдиний засіб мати на неї права — це одру­житися з нею. І це подіяло. «Коли б помітні були хоч найменші ознаки вагання, сорому або скритності в самій Елен, то справа її, без сумніву, була б програна; але не тільки не було цих ознак скритності і сорому, але, навпаки, вона з простотою і добродушною наївністю розповідала своїм близьким друзям (а це був увесь Петербург), що їй зробили про­позицію і принц, і вельможа, і що вона любить обох і боїться засмути­ти і того, і другого». Петербургом поширюються чутки, усі говорять про те, хто з двох претендентів на руку Елен кращий, тобто питання про чоловіка і розлучення громадську свідомість вже не хвилює роз­рахунок Елен виявився точним. Одна Марія Дмитрівна Ахросімова, що приїздить до сина у Петербург, побачивши Елен на якомусь прийо­мі, відверто виказала свої думки з цього приводу: вона зупинила Елен посеред зали і грубо її вилаяла, та на це ніхто не звернув уваги у ви­шуканому товаристві, пошепки повторили лише брутальні слова, що стосувалися Елен. На питання Елен, кому з двох віддати перевагу, усі дають різні поради: дипломат Білібін, що був одним із постійних від­відувачів салону графині Безухової, відповідає, що краще виходити за старого графа-вельможу: той незабаром може померти, і тоді принцу буде не принизливо одружитися з удовою високопоставленого держав­ного чоловіка. Мати Елен намагається переконати її, що при живому

721

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


чоловікові виходити заміж не дозволяє релігія, на що Елен відпові­дає, що релігійні забобони — то нісенітниця і що її становище у сві ті важить набагато більше. Вона пише лист П’єру, де повідомляє пр< свій намір вийти заміж, просить його залагодити усі формальності і розлученням і передати папери подавцю цього листа. П’єру доставля ють лист на московську адресу саме тоді, коли він перебуває на Боро дінському полі.

Удруге, вже після Бородінського бою, ІІ’єр пішов з батареї Раєв- ського і, разом з натовпом солдатів дійшовши до перев’язувального пункту й побачивши кров, почувши стогін, поспішив далі, бажаючи одного — повернути колишній порядок життя. Якісь солдати допо­магають йому знайти своїх. П’єр засинає, йому сниться сон, у якому він намагається знайти відповіді на питання, які його хвилюють: про війну і мир, про життя і смерть, обов’язок і почуття. Уві сні він кар­тає себе за переляк і захоплюється солдатами: «Солдатом бути, про­сто солдатом! — думав П’єр, засинаючи. — Увійти до цього спільно­го життя всім єством, пройнятися тим, що робить їх такими. Але як скинути з себе все це зайве, диявольське, ввесь тягар цієї зовнішньої людини?..» Він міркував, наче хтось підказував йому дивні думки: «Війна є найважче підкорення свободи людини законам Бога, — гово­рив голос. — Простота є покірність Богу; від нього не втечеш. І вони (так він називав солдатів) прості. Вони не говорять, а роблять… Ні­чим не може володіти чоловік, поки він боїться смерті. А хто не бо­їться, тому належить все». Дорогою його наздогнала коляска, якою він поступився пораненому генералу. Разом вони доїхали до Москви, тоді йому сказали про смерть його шурина і князя Андрія Волкон­ського. Коли П’єр повертається до Москви, біля застави зустрічає ад’ютанта Растопчина, який розшукує його за наказом Растопчи- на. П’єр, не заїжджаючи додому, їде до головнокомандувача Москви графа Растопчина. У приймальні чекають чиновники, які довідалися про відхід з Москви і прийпіли до Растопчина, аби зняти з себе відпо­відальність і діяти за його наказами. П’єру показують нову афішку Растопчина, в якій ні слова не говориться про відхід з Москви, а на­впаки, втішають, що місто захищатимуть до останнього. П’єр запе­речує: військові йому говорили, що в місті залишатися ніяк не мож­на і що позиція погана. Ад’ютант, який показав афішку, цікавиться більше чутками про дружину Безухова Елен і намагається розпита­ти ГГєра. Але той з щирою байдужістю говорить, що йому про пла­ни графині Безухової нічого не відомо. П’єр дізнається, що багатьох його побратимів-масонів заарештували під приводом того, що вони поширювали французькі прокламації. З цього приводу запросив до

722

 

■ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


себе П’єра і граф Растопчин, він радить Безухову припинити всі сто­сунки з масонами і терміново їхати з Москви. П’єр намагається за­перечувати, що провина заарештованих не доведена, але його ніхто не слухає. Графа Растопчина теж цікавлять плітки щодо Елен. Від Растопчина П’єр вийшов такий сердитий, яким його ніколи не бачи­ли. Щойно він приїжджає додому, до нього приходять люди у різних справах, нарешті залишившись сам, він читає листа. Всі думки і всі враження переплуталися йому у голові: солдати на батареї, смерть князя Андрія, дружина, що збирається заміж. Не маючи більше сил, він падає на ліжко і миттю засинає. Ранком П’єр, незважаючи на те що його у вітальні чекало з десятеио людей, вийшов через чорний хід і пішов з дому. «З того часу і до кінця московського розорення ніх­то з домашніх Безухових, незважаючи на всі пошуки, не бачив біль­ше П’єра і не знав, де він». Ростови до самого вступу ворога в Москву залишалися в місті. Графиня переживає, охоплена страхом за двох своїх синів, які тепер на війні. Вона перестала спати, а коли заси­нала, бачила їх убитими. Вона намагалась зробити бодай щось, аби хоч один з них був поряд, але це виявилося неможливим. У двадця­тих числах червня поїхали майже всі. Через звичайну безтурботність графа всі приготування Ростових відклали на останній день.

З 28 до 31 серпня вся Москва перебуває в русі, містом повзуть супереч­ливі чутки, мешканці їдуть з Москви. Прибуває молодший син Росто­вих Петя, якого перевели у полк Безухова, і тепер графиня мала намір не відпускати його від себе. Петя, відчуваючи це, холодно ставиться до матері, весь час віддаючи товариству Наташі. Ростови одержують та­кож листа від Миколи, у якому він повідомляє про свою випадкову зу­стріч із княжною Мар’єю. Графиня відверто розповідає про це за сто­лом і радіє, розуміючи, що це була б гідна пара для його сина, а також можливість виправити їхні майнові справи. Вона вбачає у цій зустрі­чі Миколи і Мар’ї руку долі. Тільки Соня сумна, хоч і розуміє добре, у якому стані, у якій матеріальній скруті опинилися люди, які дали їй прихисток. Соня намагається дати раду речам, які призначені до ви­везення, присвячує час господарським клопотам, укладає речі, готую­чись до виїзду з Москви. Наташа весела, це переважно тому, що «вона занадто довго була в пригніченому настрої і сумувала». Наташа бачить на вулиці обоз із пораненими, запитує офіцера, чи можна пораненим зу­пинитися в їхньому будинку. Потім біжить до графині за дозволом від­дати пораненим їхній дім. Граф, проїхавши містом, привозить невтіш­ні новини: майже всі знайомі вже залишили Москву, і він квапливо та безглуздо починає керувати зборами у дорогу своєї сім’ї. Всі метушать­ся, але справа йде погано доти, доки Наташа не бере всі розпоряджен-

723

 

її Р в Т П П С Т О Й. Війна і мир


ня на себе. Спочатку їй не вірили, не слухалися, вона ледве не плакала але потім побачили, що її накази розумні й доречні. Навіть граф зму шений був віддати належне Наташиній розпорядливості і не сердпвся, коли йому доповідали, що «Наталя Іллівна скасувала його наказ». Все, що Натапїа робила, вона робила пристрасно, так само всією душею вона віддалася тепер новій для неї справі. Проте і Соня, і Наташа, йінші ро зуміють, що їм не впоратися за один день, і залишаються ночувати в домі. Вночі привозять нового пораненого, і Мавра Кузьмівна залишк його у будинку. Це був Андрій Волконський. Наступного дня до Рос тових приїжджає Берг, котрий, як і раніше, служить у «спокійному приємному місці», він розповідає про геройство російських солдатів.

У графа з графинею суперечка через те, що граф хоче віддати частину підвід для поранених, а графиня наполягає, що на них потрібно ви зитй майно, якого у них залишилося і так не дуже багато. Наташа ді­знавшись про це, дорікає матері і наполягає, щоб підводи ^^по­раненим, які розміщалися в їхньому будинку. Соня бачить коляску, у ,“й        князя Андрія, і впізнає його. Вона повідомляє гршіїит, т.

просить її не говорити нічого Наташі. Раптом Наташа помічає у вікні П’єра що йде, одягнений у кучерський кафтан, разом із якимось двд Г Спив запитує н ІГєра, іде нін куди-небудь. ІГєр відповідає, що залишається в Москві. Він здається цілком зануреним у свої дум ки, але посмішка Наташі підняла йому настрій. П єр уже другий д живе на квартирі покійного Баздєєва, про якого він бачив сон, заснув­ши після бою біля Бородіно. Прокинувшись другого дня після свого по­вернення у Москву і розмови з Растопчиним, він довідався що на нього чГає молодий Фрдаув, який приніз лиса нід Елен і оподшався ,ідвез- ти їй відповідь. На П’єра раптом найшло почуття безнадії, якому важк було дати раду. Аби не піддатися тому почуттю остаточно, ви отихень- ку вийшов з дому і поїхав на квартиру Баздєєва, бо вдова просила П єра розібратися у книжка* покійного чоловіка. П’єр вирішив, що єеред тих Г» ікі чекали на нього, ця була найважливішою. Вдовиця з дітьми вже поїхала з Москви, тому ніхто не заважав П’єру спок сно обміркува ти в кабінеті небіжчика майбутні плани. Старии слуга кілька разів на відувався у кабінет, але щоразу бачив П’єра, який сидів замислившись у тій самій позі. Нарешті він покликав слугу і попросив дістати для себе простий мужицький одяг і пістолет. Слуга не здивувався, одяг дістав і прожарив. Коли П’єр зустрів Ростових, він саме прямував у супров д

того слуги купувати пістолет.                                                                                ,

Першого вересня вночі Кутузов віддав наказ про відступ російських військ через Москву на Рязанську дорогу. Другого дня Наполеон стояв з військом на Поклонній горі і милувався краєвидом: перед ним була

 

пти ТПП СТОЙ. Війна і мир


Москва. Він думає про те, що здійснилося його давнє, яке здавалося
неможливим, бажання, що це велике місто лежить біля його ніг. На-
полеон думає: «Із висот Кремля я дам їм закони справедливості, я по
кажу їм значення справжньої цивілізації, я змушу покоління бояр із
любов’ю згадувати ім’я свого завойовника… На давніх нам ятниках
варварства і деспотизму я напишу великі слова справедливості і ми
лосердя…» Наполеон іде снідати, думаючи про те, як він обсипле ми
лостями «російських бояр», він подумки вже призначав губернатора
який би зумів залучити до себе населення, «він думав, що як в Африці
треба о*ло сидіти в бурнусі в мечеті, так у Москві треба було бути милос-

тивим, як царі». Наполеон посилає привести до нього бояр, він чекає


депутацію від міста, що запросила б його до Москви. Тим часом позад

  • злані по депутацію, що Москву всі покинули. Вони

не знали, як це сказати імператорові. Не дочекавшись депутацп, Напо-


нього


леон подає знак, і війська вступають у місто. Москва порожня. Наполе

она вражає ця звістка, це здається йому неймовірним. Він не іде в^м

то а зупиняється на заїжджому двор Дорогомилівського передмі _ .

Перед самим вступом ворога в Москві починаються безладдя. Фа­бричний та інший люд виходить на вулицю. Біля стін Китаи-города читають чергову афішку Растопчина, що тепер називається указом. Народ не розуміє, що йому читають. Растопчин роздратований тим що Кутузов ігнорує його думки і що, незважаючи на його пропозиц про захист Москви до останньої краплі крові, населення кидає місто. Якийсь час до Растопчина ще приходять по розпорядження, але коли війська, відступаючи, починають проходити через місто, перестають це роби™ Перед міською управою збирається юрба, що чогос: жадає від начальства. Растопчин наказує привести одного з заарештованих масонів, Верещагіна, молодого купецького сина, якии не схотів ви­дати тих, хто передав йому масонську прокламацію. Растопчин виво­дить Верещагіна на ґанок і говорить, що цей чоловік зрадник, щ він продався Бонапарту і т. ін. Потім наказує «бити, рубати» його. На род після деякого вагання кидається на Верещагіна. Кількох людей задавили, когось помилково побили. Верещагіна забиваюіьдосмер ті Растопчин, «блідий і вражений, із тремтячою нижньою щелепою , їде. Від їхавши на деяку відстань, Растопчин починає каятися: «вш із невдоволенням пригадав тепер хвилюваннях переляк, яківш^^ ^


перед своїми підлеглими». Зрештою він заспокоївся тією думкою
за всіх часів люди вбивали один одного і нічого страшного не відбуло
ся По дорозі Растопчину трапляються божевільні, яких він наказав
випустити з лікарні і залишити в місті, бо «в нас божевільні арміям
командують». Один із них наздоганяє карету графа Растопчина і кри-

725

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир_____________________________________ ____________ ______ ^


чить про хресні муки, про роздерті тіла. На Растопчина це справляє жахливе враження, він згадує про свій злочин, розуміючи, що шксН ли не зможе про нього забути. Біля Яузівського мосту Растопчин на­здогнав армію і Кутузова. З ненавистю, шукаючи, на кому б зігнати 1 злість на себе, на увесь світ, він підійшов до Кутузова, що сидів на лав­ці і дивився, як безладно просуваються підводи через міст. Растопчин І закричав на Кутузова, що усього цього б не було, що Москва б вистоя- І ла, якби дали ще один бій. Кутузов наче не чув слів, а уважно дивився І на Растопчина. Потім сказав, що Москви без бою він не віддасть. «Див- І не діло! Головнокомандувач Москви, гордий граф Растопчин, взявши 1 у руки нагайку, пішов до мосту і криком почав розганяти підводи»._ Французи входять у місто. Купка людей намагається чинити їм опір біля воріт Кремля, але безнадійно — їх розстрілюють із гармат. 1 Навіть голодна й обідрана армія Наполеона, входячи до Москви, ще 1 була грізною силою, військом. Потім, коли вони йшли з Москви, це вже був натовп людей, охоплених лише думкою про те, як зберегти на- 1 грабоване — речі, що їх вони вважали потрібними. Відтоді як фран­цузьке військо розбрелося по вулицях і будинках, покинутих господа- І рями, розпочалося мародерство. Французькі начальники намагалися заборонити військам розходитися містом, зупинити насильство і ма-1 родерство, але їхні зусилля біли марні, і навіть вони самі захопилися тим самим процесом: по всьому місту починається здирство. Згодом пожежу в Москві росіяни приписували французам, а французи, навпа­ки — росіянам. Але… Москва згоріла внаслідок того, що вона була по­ставлена в такі умови, за яких будь-яке дерев’яне місто має згоріти».

П’єр пішов із будинку, переодягтись і озброївшись пістолетом, щоб узяти участь у народному захисті Москви. Потім П’єр згадує про кабалістичне значення свого імені (число 666) у зв’язку з їм ям Бона­парта і про те, що саме йому призначено покласти край владі «звіра». П’єр збирається убити Наполеона, навіть якщо доведеться при цьому пожертвувати власним життям. П’єр повертається у свій порожній дім, спить не роздягаючись, їсть грубу їжу, і все це підтримує його «у стані роздратування, близькому до божевілля».

У будинок П’єра приїжджають французи з тим, щоб оглянути кім­нати і розмістити солдатів. П’яний слуга П’єра намагається вистріли­ти у французького офіцера, але П’єр вибиває в нього пістолет, і той промахується. Француз дякує П’єрові. П’єр умовляє французького офіцера залишити без наслідків учинок «несамовитої і п яної люди­ни» Офіцер, що звався Рамбаль, великодушно прощає слузі і запро­шує П’єра на вечерю, за якою у бесіді високо оцінює хоробрість росій­ських солдатів, стійкість російського народу. П’єр говорить, що був

 

ЛЕВ ТОЛ СТОЙ. Війна і мир


у Парижі, француз починає згадувати свою батьківщину. П’єру не до вподоби балачки француза, він хоче піти, але не може. Француз тим часом пропонує йому свою дружбу, розповідає «із легкою і наїв­ною відвертістю француза» історію предків, своє дитинство, юність і змужнілість, усі свої родинні, майнові, сімейні відносини. Потім роз­повідає про жінок у своєму житті. І щоразу він виглядав у тих історіях шляхетним героєм. «Незважаючи на те, що всі любовні історії Рамба- ля мали той характер паскудства, у якім французи бачать виняткову принадність і поезію любові, капітан розповідав усі свої історії з та­ким щирим переконанням, наче він один випробував і пізнав усі при­надності любові, і так заманливо описував жінок, що П єр із цікавіс­тю слухав його». Рамбаль розповідає про своє останнє захоплення в Польщі, про те, як предмет його почуття довго і болісно вибирав між обов’язком і пристрастю. П’єр згадує про Наташу і починає у відповідь французу розповідати, що він усе життя любив і любить тільки одну жінку і то ця жінка ніколи не може належати йому. П’єр говорить, що кохав цю жінку із самого юнацтва, але не смів і думати про неї, тому що вона була занадто молода, а він був незаконний син без імені. По тім, коли він одержав ім’я і багатство, він не смів думати про неї, тому що занадто любив її, занадто високо ставив над усім світом і тому, тим більше, над самим собою. Француз не розуміє, називає це платонічним почуттям, але найбільше з розповіді П’єра капітана вражає те, що той був дуже багатий, що він мав два палаци в Москві, що він кинув усе і не поїхав із Москви, а залишився в місті, приховуючи своє ім’я і зван­ня. Вночі П’єр із французом виходять на вулицю, П’єр бачить красу і спокій ночі, але раптово згадує про свій намір убити Наполеона, йому стає недобре, він іде в дім і через якийсь час засинає.

Обоз Ростових вже доїхав до Митищ, коли вночі люди помітили над Москвою заграву пожежі. На графа, Наташу і графиню це справ­ляє жахливе враження, графиня плаче. Наташа вже знає про те, що князь Андрій перебуває поруч. (Ще зранку, коли їй сказали про рану і присутність князя Андрія, вона вирішила, що повинна побачити його. Вночі, коли батьки засинають, Наташа виходить з кімнати й у страху перед тим, якого князя Андрія вона побачить — понівеченого, нерухо­мого, — йде туди, де розташовано поранених. Наташа знаходить ліж­ко князя Андрія, стає перед ним на коліна, і Андрій простягає їй руку.

З того моменту, як Волконського було поранено, минуло сім днів, і майже всі дні він перебував у безпам’ятстві. На сьомий день йому ста­ло краще, але лікар відзначає це з деяким невдоволенням, оскільки знає, що з такою раною, як у князя Андрія, вижити не можна і якщо він не помре тепер, то помре через деякий час, але з іще більшими му

727

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


ками. Андрій запитує в Тимохіна, майора його полку, що також, по­ранений у ногу, лежить у цій самій хаті, чи не можна дістати Єван­геліє, потім знову впадає в безпам’ятство і лише повторює, щоб йому дали Євангеліє. Лікар дивується, як князь Андрій витримує, тому що знає: біль має бути страшний. У проміжках між безпам’ятством Ан­дрій міркує про своє життя, розуміє, що «йому відкрилося нове щастя, невід’ємне від людини… щастя, що знаходиться поза матеріальними силами, поза матеріальними зовнішніми впливами на людину, щастя однієї душі, щастя любові. Зрозуміти його може кожна людина, але усвідомити і покарати його міг тільки один Бог». Князь Андрій розу­міє, що «це не та любов, що любить за що-небудь, для чого-небудь або чому-небудь, але та любов, що він відчув перший раз, коли, умираю­чи, побачив свого ворога (Анатоля) і все-таки полюбив його». Він розу­міє: щира любов — це любити усе довкілля, усе живе, любити Бога у всіх проявах. «Любити дорогу людину можна людською любов’ю; але тільки ворога можна любити любов’ю божою». Він пригадав Наташу і «вперше зрозумів усю жорстокість своєї відмови, побачив жорстокість свого розриву з нею. У цей момент князь Андрій побачив Наташу, яка підійшла до нього, збагнув, що це справжня, жива Наташа. Вона про­сить простити їй, Андрій відповідає, що любить її. «Від цього дня, під час усієї подальшої подорожі Ростових, на всіх відпочинках і зупин­ках, Наташа не відходила від пораненого Волконського, і доктор зму­шений був визнати, що він не очікував від дівчини ні такої твердості, ні такого мистецтва доглядати пораненого».

Уранці третього вересня П’єр пізно прокинувся у своєму будинку, голова його боліла, а на душі було погано від чогось такого, чого слід соромитися. Це була розмова з Рамбалем. Згадавши про свій намір убити Наполеона, він узяв пістолет і пішов з дому. По Москві палах­котить пожежа. Дорогою, плутаючи провулками й садами, він бачить якусь жінку з кількома дітьми, яка, ридаючи, кричить, що молодшу дочку лишили в будинку, який горить, її чоловік-чиновник не знає, що робити. П’єр називається допомогти. Дівчина-служниця відво­дить його до палаючого будинку. Поруч французи грабують чийсь бу­динок, виламують двері, віднімають у москвичів майно. До будинку підійти неможливо — він увесь охоплений полум’ям. П’єр запитує про дитину у французів, ті його відводять до ослона, під яким лежить дівчинка років трьох. П’єр схопив її й побіг до того місця, де лишив чиновника з дружиною, але тих уже немає. Він намагається розпи­тати про них, але це не дає жодного результату, тільки якась баба говорить, що начебто знає батьків дівчинки. Тим часом П’єр бачить вірменську сім’ю, до якої підходять французи, один з яких стягує зі

728

 

г

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир

 

старого чоботи, а другий зриває з молодої красуні-вірменки намисто, ледве не задушивши її.. П’єр віддає дитину тій бабі, яка наче знає її батьків, і кидається на французів. Один утікає, другого П’єр збиває із ніг, починає душити. У цей час з’являється кінний французький роз’їзд, П’єра б’ють до безпам’ятства, обшукують, знаходять у ньо­го пістолет і приймають за шпигуна. Його допитують, та він зухва­ло відповідає французам, не називаючи свого імені. З усіх затрима­них людей саме П’єр здавався найбільш підозрілим, і його французи тримають окремо під суворою вартою.

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.