СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ ТОЛСТОЙ — ВІЙНА І МИР — ТОМ ЧЕТВЕРТИЙ (Частина перша)

У Петербурзі у вищих колах у цей час ще палкіше, ніж будь-коли, точилася важка боротьба партій Румянцева, французів, Марії Федо­рівни, цесаревича й інших. Тут минало спокійне життя, що занепо­коєне привидами, тінями життя. «Петербурзьке життя йшло по-ста­рому; і через хід цього життя треба було робити великі зусилля, щоб усвідомлювати небезпеку і той скрутний стан, у якому перебував ро­сійський народ. Ті самі були виходи, бали, той самий французький театр, ті самі інтереси двору, ті самі інтереси служби й інтриги. Тіль­ки в найвищих колах робилися зусилля для того, щоб нагадувати про скрутність теперішнього стану».

У Анни Павлівни Шерер у день битви під Бородіном був званий вечір. Цього дня квіткою вечора мало бути читання листа преосвя­щенного, надісланого ним у супровід до образа преподобного угодни­ка Сергія, який він надіслав государеві. Очікували на князя Василя, що збирався читати послання патріарха: князь Василь славився сво­їм читанням — він то знижував голос, то підвищував, прикривав очі і завивав. Однією із найбільш значних новин була хвороба графині Безухової. «Усі дуже добре знали, що хвороба чарівної графині по­ходила від незручності виходити заміж одразу за двох чоловіків і що лікування цієї «хвороби» лікарем-італійцем полягало в усуненні цієї незручності…» Син князя Василя Іполит теж був тут присутній, він намагався жартувати, але робив це, як завжди, безглуздо. З’являєть­ся князь Василь і читає послання. Усі слухають із захватом.

Наступного дня був день народження государя, і саме цього дня на­дійшла звістка про успіх російських військ під Бородіном: Кутузов написав депешу між боями і одразу після бою, вважаючи, що росій­ські війська перемогли французів, відправив повідомлення в ставку.


729

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


У світі й у салоні Анни Павлівни всі радіють не стільки успіху війська, скільки тому, наскільки вчасно надійшла ця звістка. Князь Василь, забувши свої негативні відгуки про Кутузова, хвалиться, що завжди вважав, що «він один може перемогти Наполеона». Тим часом від при­їжджого з Москви дізнаються про справжній стан справ, про те. що за­гинули Тучков, Багратіон, Кутайсов. Загальна тривога посилюється й звісткою про смерть графині Елен Безухової. «Офіційно у великих то­вариствах усі говорили, що графиня Безухова померла від страшного нападу ангіни, але в інтимних колах розповідали подробиці про те, як лейб-медик королеви іспанської призначив Елен невеличкі дози яки­хось ліків для відомої дії; але Елен, яка мучилася тим, що старий граф підозрював її, і тим, що чоловік, якому вона писала, не відповідав їй, раптом прийняла величезну дозу виписаних їй ліків і померла в муках до того, як її могли врятувати. Розповідали, що князь Василь і старий граф узялися було за італійця; але італієць показав такі записки від нещасливої покійниці, що його відразу ж відпустили. «Ще через три дні приходить депеша від графа Растопчина, де він доповідає про здачу Москви й про те, що Кутузов відмовився дати бій за Москву. Князь Ва­силь, одразу забувши свої останні схвальні висловлювання про Куту­зова, обурюється: « Як можна було доручити такій людині долю Росії!»

Через дев’ять днів після залишення Кутузовим Москви приїхав офіційний посланець Кутузова, француз Мішо, із пакетом до госуда­ря. Мішо передав слова полководця про те, що битися під Москвою не було можливості, оскільки залишався вибір — втратити армію й Мо­скву чи тільки Москву, — фельдмаршал обрав останнє. Олександр сумний, вирішує, що тепер ніякого примирення з Наполеоном бути не може, що буде вести війну, поки «не використає усіх засобів, що в його руках», навіть якщо зрештою йому самому доведеться «відпус­тити бороду… і піти їсти саму картоплю з останнім із… селян». Поло­вина Росії завойована, усюди піднімається ополчення. Проте вважа­ти, що люди того часу займалися тільки самопожертвою і геройством, було б помилкою. «Значна частина людей того часу не звертала ніякої уваги на загальний хід справ, а керувалася тільки особистими інтер­есами. І такі люди були найбільш корисними діячами того часу. Ті ж, що намагалися зрозуміти загальний хід справ та із самопожертвою і геройством хотіли брати у ньому участь, були нікчемні члени товари­ства; вони бачили усе навиворіт, і усе, що вони робили для користі, ви­являлося марним, як полки П’єра, Мамонова, що грабували російські села, як корпія, щипана баринями, що ніколи не доходила до поране­них». «Тільки одна несвідома діяльність дає плоди, і людина, що віді­грає роль в історичній події, ніколи не розуміє її значення. Коли вона 730

 

ЛЕВ ТОЛ СТОЙ. Війна і мир


намагається зрозуміти її, вона уражається безплідністю… У Петер­бурзі і губерніях, віддалених від Москви, дами і чоловіки в ополчен­ських мундирах оплакували Росію і столицю і говорили про самопо­жертву; але в армії, що відступала за Москву, майже не говорили і не думали про Москву, і, дивлячись на заграву її пожежі, ніхто не кляв­ся помститися французам, а думали про наступну третину платні, про наступну стоянку, про Мотрійку-маркітантку тощо».

До таких людей належав і Микола Ростов. Він не думав про долю Росії, а якби його запитали про це, то він відповів би, що для того, щоб вершити долю країни, існують Кутузов й інші високопоставле­ні чини. Йому ж варто думати про виконання свого обов’язку, про кар’єру, про те, як років через два одержати полк. За кілька днів до Бородінського бою Ростов, отримавши гроші і папери, поїхав до Во­ронежа купувати коней. У Воронежі він відвідує губернатора, який запрошує його на бал. Губернське життя в 1812 р. залишається та­ким, яким було завжди. У місті панує певне пожвавлення з нагоди приїзду кількох багатих сімей із Москви. «В усьому, що відбувало­ся в той час у Росії, помітний був якийсь особливий розмах — море по коліно», а ще вульгарна розмова, що необхідна між людьми і що велася колись про погоду і про загальних знайомих, тепер точилася про Москву, про військо і Наполеона». Ростов перебуває в центрі ува­ги, усі дами від нього у захваті. Микола поводиться дещо розв’язно, бо розуміє: від нього чекають чогось незвичайного. Він робить фурор серед панянок своєю невимушеною манерою танцювати, намагаєть­ся волочитися за однією заміжньою білявкою. У розпал балу Миколу покликала губернаторша і сказала, що його хоче бачити якась літня дама. Ця дама була тіткою Мар’ї Волконської. Її звали Анна Гнатів- на Мальвінцева. Під час розмови тітонька із похвалою говорить про пам’ятний їй випадок, коли Ростов заступився за княжну Мар’ю, дя­кує йому. Ростов ніяковіє, червоніє. Губернаторша, побачивши ре­акцію Миколи, обіцяє посватати за нього княжну Волконську. Він раптом розповідає цій ледве знайомій жінці про своє потаємні дум­ки й сумніви, про те, що йому не хочеться за наказом матері одружу­ватися з багатою нареченою, але Мар’я йому дуже подобається, так що обставини їхньої зустрічі він одразу сприйняв як знак долі. Проте Ростов нагадує, що він пов’язаний обіцянкою, яку дав своїй кузині Соні, і не може просити Мар’ю стати його дружиною. Губернаторша заспокоїла Ростова, що це не так швидко відбудеться, адже княжна Волконська ще перебуває у жалобі за батьком, і все ж таки жінка ви­рішила зблизити молодих людей, оскільки якраз княжна перебуває у тітки. Анна Гнатівна, у свою чергу, розповідаючи небозі про свою


731

 

ЛЕВ ТО Л С ГОЙ. Війна і мир


розмову з Ростовим, згадує про те, як молодий чоловік почервонів, коли назвали ім’я княжни. Мар’я ніяковіє, її думки дедалі частіше звертаються до Миколи. Вона не знає, як їй триматися з ним, і боїть­ся, що, зустрівшись із Миколою, не зможе приховати хвилювання. Незабаром приїжджає Ростов. Побачивши його, княжна Мар’я ми­моволі змінюється. Вперше в її-голосі «зазвучали нові, жіночі, груд-і ні звуки». У князівни з’являється грація. Мадемуазель Бур’єн зди­вовано поглянула на княжну Мар’ю, не розуміючи, що раптом із тією відбулося. «Неперевершена кокетка, вона сама не могла б краще ма-‘ неврувати при зустрічі з чоловіком, якому треба було сподобатися».

«Уперше вся та чиста, духовна внутрішня робота, якою вона жила дотепер, виступила назовні. Вся її внутрішня, незадоволена собою ро­бота, її страждання, прагнення до добра, покірність, любов, самопо­жертва — усе це світилося тепер у цих променистих очах, у тонкій по­смішці, у кожній рисі її ніжного обличчя. Ростов побачив усе це так само ясно, начебто він знав її усе життя. Він почував, що істота, яка була перед ним, була зовсім інша, краща, ніж усі ті, що він зустрічав дотепер, і краща, головне, ніж він сам». Ростов забуває всі заготовлені заздалегідь для розмови слова. Під час короткого візиту в дім Мальвін- цевої Микола, взявши на руки маленького сина князя Андрія, розпи­тує того, чи хоче він у гусари, і, обернувшись раптово, бачить погляд княжни Мар’ї, сповнений ніжності, ласкавий, несміливий, і вони ро­зуміють одне одного. Після того Ростов часто думав про неї, але інак­ше, ніж про всіх інших жінок, що зустрічалися йому раніше. «Про всіх панянок, як майже кожен чесний молодий чоловік, він думав як про майбутню дружину, приміряв у своїй уяві до них всі умови подруж­нього життя — білий капот, дружина за самоваром, дітлахи… І ці уяв­лення майбутнього давали йому задоволення; але коли він думав поо княжну Мар’ю, за яку його сватали, він ніколи не міг нічого уявити собі з майбутнього подружнього життя. Коли він і намагався, то все виходило недоладно і фальшиво. Йому тільки ставало моторошно».

Звістка про Бородінський бій бентежить усіх. Ростов поспішає з купівлею коней і поверненням у полк. Він ще раз зустрічається з Мар’єю, цього разу в церкві. Його вражає той одухотворений вираз, що з’являється на обличчі княжни під час молитви. Ростов шкодує, що поквапився дати обіцянку Соні і тепер невільний. Повернувшись після служби в церкві, він раптом стає навколішки й щиро молиться про можливість виконати свій обов’язок перед батьками і все зробити правильно. Саме тієї миті ординарець приніс йому листи з дому — від матері й від Соні. Остання звільняє його від даного їй слова, пише, що справи Ростових у глибокому занепаді і лише одруження Мико- 732

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


ли з Мар’єю Волконською може виправити становище. З материного листа він дізнався, що Андрій Волконський перебуває в їхньому обо­зі і що Наташа й Соня доглядають його. Про це Микола повідомив княжну Мар’ю, яка саме збиралася їхати шукати брата. Провівши її в дорогу, він сам повертається в полк.

Родина Ростових перебувала в Троїці, де й були написані обидва листи. Графиня мала розмову із Сонею і переконала її пожертвува­ти собою заради добробуту сім’ї, якій вона багато чим завдячує. Соня спочатку вагалася. «Колись у всіх діях самопожертви вона з радістю усвідомлювала, що, жертвуючи собою, цим самим піднімає собі ціну в очах своїх та інших і стає більш гідною Миколи… Але тепер жертва її мала полягати в тому, щоб відмовитися від того, що для неї стано­вило всю винагороду жертви, весь сенс життя». Дівчина гірко розча­рувалась у сім’ї, у якій живе, а її любов до Миколи перетворилася на пристрасть. Соня заздрить Наташі, що та не зазнала нічого подібно­го, а проте її не раз кохали. Крім того, спостерігаючи, як Наташа до­глядає пораненого князя Андрія, Соня потай сподівається, що після його видужання вони одружаться, і тоді Миколі не можна буде зв’я­зати свою долю із сестрою Волконського. Саме тому Соня й зважила­ся написати Миколі лист, у якому розриває їхні заручини.

А П’єра утримують під вартою. З ним разом ще сімнадцятеро лю­дей нижчого суспільного стану, яких також звинувачують у підпалі. Французи влаштовують щось схоже на суд, ставлять безліч зайвих і непотрібних, на думку Безухова, запитань, на деякі з яких П’єр про­сто відмовляється відповідати. Він розуміє, що весь цей «суд» — ніко­му не потрібна процедура, що рушійна сила всього — влада, завдяки якій французи і судять його, і головна їх мета — звинуватити його. Москва продовжує горіти, по місту стелиться дим. Через якийсь час полонених ведуть до генерала Даву, про жорстокість якого Безухов до­бре знає. Той показує на П’єра, нібито впізнаючи в ньому російського шпигуна. Безухов намагається виправдатися, називає своє ім’я, але Даву не слухає його. І все ж на якусь мить їхні погляди зустрічаються, і П’єр відчув, що цей момент людського спілкування зробив його не рядком на папері, а «людиною, братом по людству». Аж тут увійшов ад’ютант, і Даву поспіхом віддає якісь розпорядження (як з’ясовуєть­ся потім — наказ страчувати полонених). П’єра виводять на вулицю, разом з іншими підводять до стовпів, лунає барабанний дріб, французи радяться при них, чи по одному їх розстрілювати, чи по двоє. Видно, що французи поспішають. На очах П’єра розстрілюють перших двох полонених, потім ще двох. Безухов помічає, що жах і страждання на­писані не тільки на обличчях полонених, але й на обличчях францу-


733

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


зів. Він не розуміє, навіщо вершиться «правосуддя», якщо стражда­ють і «праві*, і «винуваті». Французи скидають тіла в яму «із видом людей, що чинять злочин». П’єра не розстрілюють: страту припинено, а він був шостим, наступним. Безухова відокремлюють від інших «зло­чинців» і поміщають у невеличку розорену і «запаскуджену» церкву. «З тієї хвилини, як П’єр побачив це страшне вбивство, скоєне людь» ми, що не хотіли цього робити, у його душі раптом ніби висмикнули пружину, на якій усе трималося, і усе завалилося в купу безглуздого сміття. У ньому знищилася віра й у справедливий устрій світу, і в люд­ську, і у свою душу, і в Бога».

П’єр знайомиться з людиною на ім’я Платон Каратаєв, який умов­ляє Безухова «не тужити»: «Час терпіти, а вік жити». Він пригощає П’єра, який не їв цілий день, картоплею, смачніше від якої той, зда­валося, не куштував. На питання Каратаєва, як він опинився тут і чому не поїхав, Безухов відповідає, що залишився в місті випадково, пішов подивитися на пожежу, а його заарештували як підпалювача і засудили. Каратаєв зауважує, що «де суд, там і неправда». Про по­дії війни є й народна примовка про черв’яка, який капусту їсть, а сам наперед того конає. Він відрекомендувався як солдат Апшеронського полку. Слухаючи розповідь Безухова про його сім’ю, Каратаєв спів­чуває, що в П’єра немає батьків («Дружина для ради, теща для приві­ту, та немає миліше рідної матінки!»), а те, що П’єр бездітний, засму­чує Платона ще більше. Каратаєв розповідає і свою історію, «як він поїхав у чужий гай за лісом і попався сторожу, як його сікли, судили і віддали в солдати». Але на власному прикладі він переконався: не­має лиха без добра. У солдати мав був іти його брат, але в нього п’я­теро дітей, а в самого Платона залишилася тільки жінка-солдатка — була дочка, але її «ще до солдатчини Бог забрав». Каратаєв згадує, як їздив додому: рідні живуть добре, трудяться усі разом. Ніхто не знає за життя, чому й що відбувається: «Доля голови шукає. А ми все су­димо: те не добре, це не до ладу. Наше щастя, друже, як вода в нево­ді: тягнеш — надулося, а витягнеш — нічого нема». На ніч він читає якусь дивну молитву, у якій звертається не тільки до Ісуса Христа, Миколи-угодника, а й згадує Фрола і Лавра. На здивоване запитан­ня П’єра ІІлатон відповідає, що це кінське свято і що «і худобу жалі­ти треба». І він, ласкаво подивившись на собаку, що скрутився біля його ніг, і собі побажав: «Положи, Боже, камінчиком, підніми кала­чиком». Потім він говорив це кожного дня, і справді легко вставав і брався до якоїсь роботи свіжим і бадьорим. «П’єр довго не спав і з розплющеними очима лежав у темряві на своєму місці, прислухову- ючись до хропіння Платона, що лежав біля нього, і почував, що ко- 734

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


лись зруйнований світ тепер із новою красою, на якихось нових і не­порушних основах, рухався в його душі».

Разом із П’єром у церкві утримуються ще двадцять троє полоне­них солдатів, три офіцери і два чиновники. Вони провели разом чо­тири тижні, і всі вони потім як у тумані уявлялися П’єру, але Пла­тон Каратаев залишився назавжди в його душі найсильнішим і найдорожчим спогадом — уособленням усього російського, добро­го і «круглого». «Вся фігура Платона в його підперезаній мотузкою французькій шинелі, у кашкеті і постолах, була кругла, голова була цілком кругла, спина, груди, плечі, навіть руки, які він носив, ніби завжди збираючись обійняти щось, були круглі; приємна посмішка і великі карі ніжні очі були круглі…» Скільки йому років, Безухов не знав, але, судячи з його розповідей про походи, у яких він брав участь, йому за п’ятдесят. Проте в Платона немає жодної сивої во­лосини, і зуби всі цілі. Його обличчя, незважаючи на зморщечки, «мало вираз цнотливості і юності; голос у нього був приємний і спі­вучий». «Він, певне, ніколи не думав про те, що він сказав і що ска­же; і від цього у швидкості і точності його інтонацій була особливо незаперечна переконливість». «Фізичні сили його і проворність були такі від самого початку полону, і, здавалося, він не розумів, що таке втома і хвороба». Промова Платона буяє народно-просторічними зво­ротами прислів’ями, приказками. Платон постійно був чимось за­йнятий: «він усе вмів робити — не дуже добре, але й не погано. Він пік, варив, шив, стругав, лагодив чоботи. Він завжди був зайнятий і тільки вночі дозволяв собі розмови, які він любив, і пісні. Потрапив­ши у полон, він, певне, відкинув від себе все напущене на нього, дале­ке, солдатське і мимоволі повернувся до старого, селянського, народ­ного складу… Головна принадність його розповідей полягала в тому, що в його промові події найпростіші, іноді ті самі, що бачив П’єр, набували характеру урочистої благопристойності… Він любив свою шавку, любив товаришів, французів, любив П’єра, що був його сусі­дом; але П’єр почував, що Каратаєв, незважаючи на свою лагідність і ніжність до нього… ні на хвилину не засмутився б розлукою з ним». Каратаєв нічого не пам’ятає, крім своєї молитви. Якщо П’єр, ураже­ний глибоким змістом якогось спостереження Платона, просить його повторити щойно сказане, той не може цього зробити.

Отримавши від Миколи звістку про те, що князь Андрій перебуває з Ростовими в Ярославлі, княжна Мар’я виїжджає до них разом з небо­жем, семирічним Миколкою. Дорогою вона переймається долею бра­та, її ж кохання до Миколи Ростова за останній час стає «нероздільною частиною її самої». «Княжна Мар’я знала, що вона кохала перший і


735

 

ЛЕВ ТОЛ СТОЙ. Війна і мир


.»станній раз у житті, і почувала, що вона кохана, і була щаслива». Ростови зустрічають її радо, князь Андрій почувається як і раніше, але, як запевняє оточення, життя його поза небезпекою. Першою на /р.чку будинку, де зупинилися Ростови, Мар я побачила повновиду ді­вчину з чорною косою і нещирою посмішкою. То була Соня. У перший момент у ній піднімається вороже почуття до цієї дівчини, але, перебо­ровши себе, Мар’я тримається з нею привітно. Дізнавшись, що іі брата доглядає Наташа, Мар’я ледь стримує сльози досади. Проте, побачив­ши цю Наташу і прочитавши на її обличчі страждання, каяття і лю­бов, Мар’я «із сумною насолодою заплакала в неї на плечі». Наташа повідомляє княжні Мар’ї, що князеві Андрію тепер краще, але лікар побоюється зараження. Проте Наташа додає, що днів зо два тому Ан­дрій перемінився, і їй здається, ніби він умирає. Увійшовши до пора­неного, Мар’я розуміє, наскільки справедливі спостереження Наташі. Вона сподівалася побачити ніжне, розчулене, як у дитинстві, обличчя брата, проте, увійшовши, ледве впізнає його: «У глибокому погляді, що дивився не з себе, а в себе, була майже ворожість, коли Цін повіль­но поглянув на сестру й Наташу». Вони привіталися, князь Андрій по­дякував сестрі за те, що вона приїхала до нього, проте «розмова була холодна, незв’язна і переривалась щохвилини». Вона зрозуміла, що саме сталося за ці два дні: в його погляді почувалася страшна для жи­вої людини відчуженість від усього мирського. Андрій говорить, що знає про почуття, що спалахнуло між Мар’єю і Миколою, додає, що був би радий їхньому шлюбу». До князя Андрія приводять сина, потім він намагається поговорити із сестрою про Євангеліє, але, не догово­ривши, замовк, тому що «всі думки, яким люди надають значення», і слова здаються йому блідими в порівнянні з тієї істиною, що відкри­лася йому. Він говорив із сестрою і сином, роблячи зусилля, аби на де­який час повернутися до них, до їхніх проблем, які вже були для ньо­го неважливими, вони вже не розуміли один одного, ніби були по різні боки життя. Маленький Миколка, побачивши батька, зрозумів усе, він не плакав при батькові, однак коли вийшли в коридор, «мовчки шдійшов до Наташі, яка вийшла за ним, сором’язливо поглянув на неї задумливими прекрасними очима; ледь піднята верхня губа його за­тремтіла, він прихилився до неї головою і заплакав». Відтоді він часті • ше підходив до неї, ніж до когось іще. Князь Андрій не тільки знав, що помре, але й відчував, що вмирає і не боявся — він усвідомлював від­чуженість від усього земного і радісну, «дивну легкість буття». Князь Андрій очікує приходу смерті без страху і тривоги, хоча раніше вона лякала його. Він почуває, що любить Наташу, намагається зрозуміти, у чому сенс і сутність любові. «Любов? Що таке любов? — думав він. —

736

 

ЛЕВ ТОЛ СТОЙ. Війна і мир

 

Любов заважає смерті. Любов є життя. Усе, усе, що я розумію, я розу­мію тільки тому, що люблю. Усе є, усе існує тільки тому, що я люблю. Усе пов’язано однією нею. Любов є Бог, і вмерти — це означає мені, частці любові, повернутися до загального і вічного джерела». В остан­ні години життя князя Андрія його навперемінно доглядали княжна Мар’я разом із Наташею. Волконського сповідають і причащають, до­машні приходять проститися з ним. Коли він умирає, всі плачуть (Ми­колка, син Андрія, — «від страждальницького здивування», графиня і Соня — від жалості до Наташі і тому, що Андрія більше немає, ста­рий граф — від того, що незабаром і йому належить піти за князем Ан­дрієм). Наташа і Мар’я теж плачуть, але «не від свого особистого горя; вони плакали від побожного розчулення, що охопило їхні душі перед усвідомленням простого й урочистого таїнства смерті, що звершилась перед ними».

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.