СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ ТОЛСТОЙ — ВІЙНА І МИР — ТОМ ЧЕТВЕРТИЙ (Частина третя)

«Бородінський бій, а потім і вхід французів до Москви і втеча фран- || цузів без нових боїв — одне з найбільш повчальних явищ історії». Адже I всі війни призводили до того, що переможена сторона занепадала, тоді як переможці роз] вітали. Але от диво — французи перемогли російську армію, увіип ти до Москви, але Росія не перестала існувати, а переста­ла нувати шістсоттисячна армія Наполеона, а відтак і наполеонівська Франція Напнути факти на правила історії — неможливо. «Період кампанії 12-го року від Бородінського бою до вигнання французів до­вів, що вигрании бш не тільки не є причина завоювання, але навіть і не постійна .знака завоювання; довів, що сила, яка вирішує долю народів, криється не в завойовниках, навіть не в арміях і боях, а в чомусь іншо­му» . З часу вступу французів до Смоленська починається партизанська війна і увесь хід кампанії не підходить ні під які «старі канони воєн». Наполеон відчував це, і «з самого того часу, коли він у правильній позі фехтування зупинився в Москві і замість шпаги супротивника побачив іднятии над собою дрюк, він не переставав скаржитися Кутузову й ім­ператору Олександрові на те, що війна велася всупереч усім правилам І (неначе існують якісь правила для того, щоб убивати людей). Попри скарги французів на невиконання правил, попри те, що вищим за ста зо вищем росіи« ьким людям здавалося чомусь соромно битися дубиною, а хотілося за всіма правилами стати в позицію третю й четверту, зробите] май стернин випад у першу і т. д., — дубина народної війни піднялася з усією своєю грізною і величною силою і, не питаючи нічиїх смаків і пра­вил, із дурною простотою, але з доцільністю, не розбираючи нічого пі- 742

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


діймалася, опускалася і гамселила французів доти, поки не згинула вся навала. І благо тому народові, що не як французи в 1813 році відсалюту­вав за всіма правилами мистецтва і, перевернувши шпагу ефесом, гра­ційно та поштиво передає її великодушному переможцеві, а благо тому народу, що у хвилину випробування, не питаючи про те, як за правила­ми чинили інші в подібних випадках, із простотою і легкістю піднімає першу придатну дубину і гамселить нею доти, поки в душі його почуття кривди і помсти не заміниться презирством і жалістю».

24 серпня був заснований перший партизанський загін Давидова, а слідом за ним стали організовуватися інші. Денисов також керує од­ним із партизанських загонів. Невеликим загоном керує й Долохов, з яким вони часто виступають разом. Партизани Денисова вистежують французький транспорт із великим вантажем кавалерійських речей і російських полонених і вибирають найзручніший момент для нападу. Щоб підготуватися ще краще, Денисов посилає одного зі своїх парти­занів, Тихона Щербатого, «по язика». Погода дощова, осіння. Поки Денисов чекає на його повернення, у загін приїжджає офіцер із паке­том від генерала. Денисов із подивом впізнає в офіцері Петю Ростова. Петя намагається триматися «по-дорослому », усю дорогу готує себе до того, як буде, не натякаючи на старе знайомство, тримати себе з Дени- совим. Але, побачивши ту радість, що виказує Денисов, Петя забуває офіційність і просить Денисова залишити його в загоні на день, хоча при цьому й червоніє (причиною цього було те, що генерал, який бояв­ся за його життя, відправляючи Петю з пакетом, суворо наказав йому одразу повертатися і не вплутуватися ні в які «справи»). Петя залиша­ється. У цей час повертається Тихін Щербатий — послані на розвідку партизани бачать, як він утікає від французів, що стріляють у нього З’ясовується, що Тихін захопив «язика» ще вчора, але, оскільки той виявився «несправний і дуже лаявся», Тихін не довів його живим до табору. Тоді спробував добути ще одного «язика», але його помітили. Тихін Щербатий був одним із найпотрібніших людей. Підібрали Щер­батого в невеличкому селі. Староста цього села зустрів спочатку Дени­сова непривітно, але коли той сказав, що його мета — бити французів, і запитав, чи не заходили французи в їхні краї, староста відповідає, що « мародери бували *, але в їхньому селі один тільки Тишка Щербатий за­ймався цим. За розпорядженням Денисова Щербатого приводять, той пояснює, що французам поганого не робили, що тільки побили зо два десятки тих, хто приходив у село грабувати. Спочатку Тихін виконує у загоні всю чорну роботу: розпалює вогнища, добуває воду і т. п., але потім виявляє «дуже велике бажання і спроможність до партизанської війни». «Він уночі ішов на пошуки здобичі і кожного разу приносив із


743

 

ЛЕВ Т ОЛ С Т О Й. Війна і мир


собою одежу і зброю французьку, а коли йому наказували, то приво­див і полонених». Денисов звільнив Тихона від робіт, почав брати його із собою в роз’їзди, а потім зарахував у козаки. Тихін не любить їздити на коні, завжди ходить пішки, але не відстає від кавалерії. Зі зброї він має тільки мушкет, який «він носив радше для сміху», піку і сокиру, котрими «він володів, як вовк володіє зубами». «Коли треба було зро­бити що-небудь особливо важке і брудне — підняти плечем із грязю­ки візок, за хвіст витягти з болота коня, обдерти його, залізти в саму середину французів, пройти вдень п’ятдесят верст, — усі показували! підсміюючись, на Тихона… Ніхто більше за нього не відкрив випадків! нападу ворога, ніхто більше не взяв і не побив французів; і внаслідок цього він був блазень усіх козаків, гусарів і самий охоче піддавався цьому чину». Якось, намагаючись узяти язика, Тихін одержує пора-1 нення «у м’якоть спини». Від рани він лікується винятково горілкою «внутрішньо і зовнішньо», при цьому з нього потішається весь загін.

Цього разу Тихін виправдовується перед Денисовим за те, що не доставив язика живим, намагається повернути все на жарт. Проте,] «коли пройшов сміх, що опанував ним від слів і посмішки Тихона, і Петя зрозумів на мить, що Тихін цей убив людину, йому зробилося ніяково». Петя залишається в загоні, він вечеряє за одним столом з офіцерами, їсть баранину і «перебуває в захопленому дитячому стані | ніжної любові до всіх людей і внаслідок того — впевненості в такій же | любові до себе інших людей». Він довго вагається, але потім усе ж за­питує Денисова, чи не можна покликати хлопчика-француза, що його партизани якийсь час тому взяли в полон. Денисов дозволяє, і Петя йде по французького барабанщика, якого звали Вінсентом. Козаки! вже переробили його ім’я на «Весняний», а мужики й солдати звуть] його просто Весеня. Один із гусарів запевняє Петю, що вони нагодува-1 ли француза «страшне якии голодний був». Його навіть одягають у російський каптан. Петя запрошує юного француза в будинок і, див-1 лячись на нього, намацує в кишені гроші, перебуваючи в сумніві, чи. не соромно буде дати їх барабанщику. Незабаром приїжджає Долохов, Петя дивиться на нього із замилуванням: про Долохова ходять фантас-1 тичні розповіді. Він надзвичайно хоробрий і жорсткий до французів. ] Долохов запрошує «панів офіцерів» проїхатися разом із ним у табір французів. У нього із собою є два французьких мундири. За словами Долохова, він хоче підготуватися краще до наступу, тому що «любить І акуратно справу робити». Петя одразу називається їхати з Долоховим І і, незважаючи на всі умовляння Денисова й інших офіцерів, наполя- і гає на своєму. Долохов бачить Вінсента і виказує здивування з приво­ду того, навіщо Денисов бере полонених: адже їх потрібно годувати. І

744

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


Денисов відповідає, що він відсилає полонених у штаб армії. Доло- хов резонно заперечує: «Ти пошлеш їх сто чоловік, а прийдуть трид цять. Помруть із голоду або їх уб’ють. Так чи не дорівнює це тому, що їх не брати?» Денисов погоджується, але додає: «Я на свою душу гріха взяти не хочу… Ти кажеш — помруть… Тільки не від мене». Долохов сміється: «А якщо спіймають — мене і тебе, із твоїм лицарством, усе одно на осику». Петя розмовляє з Долоховим, намагаючись довести, що він уже дорослий і на його думку варто зважати. Одягнувшись у французькі мундири, Долохов і Петя вирушають у табір супротивни­ка. Вони під’їжджають до одного з вогнищ, розмовляють із солдата­ми французькою. Долохов поводиться зухвало і безстрашно, починає випитувати солдатів про їх кількість, про місцезнаходження офіцерів тощо. Петя зі страхітливістю щохвилини чекає викриття, але до цьо­го не доходить. Обидва повертаються у свій табір цілими і неушкодже- ними. Петя захоплено реагує на «подвиг» Долохова, навіть цілує його. Денисов зустрічає Петю з невдоволенням: він не спав, очікуючи його повернення. Петя щосили наслідує «дорослих» гусарів і, зокрема, До­лохова. Ростов іде до одного з козаків і просить нагострити йому ша­блю, оскільки наступного дня вона йому знадобиться в справі. «Я звик усе робити акуратно», — додає Петя, наслідуючи Долохова. Усе, що Петя бачить навколо себе, здається йому прекрасним сном. Він одразу «потрапив у доросле життя, і йому усе здавалося можливим». Уранці він просить Денисова доручити йому що-небудь. У відповідь той нака­зує Петі слухатися його і нікуди не лізти. Лунає сигнал до атаки, і тієї ж миті Петя, забувши про наказ Денисова, пускає щодуху свого коня. Зопалу він першим увірвався в село, куди вони їздили з Долоховим на­передодні вночі. Петі дуже хочеться відзначитися, але йому це ніяк не вдається. За огорожею французи із засідки стріляють по козаках, що юрмляться біля воріт. Петя побачив Долохова, який кричав, що треба почекати піхоту. Замість цього Петя кричить «Ура!» і кидається впе­ред. Козаки і Долохов слідом за ним вбігають у ворота будинку. Фран­цузи тікають, але кінь Петі уповільнює свій біг, а він сам падає на зем­лю. Голову йому пробито кулею, і він майже миттєво вмирає. Долохов холодно реагує на загибель хлопчика, із яким уночі ходив у розвідку, висловивши своє ставлення у двох фразах: «Наповал? Брати із собою не будемо». Денисов з жалем пригадав, як Петя ділився з гусарами ро­дзинками, соромлячись того, що полюбляє солодощі, і заплакав. Серед полонених, яких звільнив загін Денисова, знаходиться і П єр Безухов.

З трьохсот тридцяти полонених, які вийшли з Москви, живими за­лишилися менше ста. Полонені французам не потрібні, у них дедалі більше помітна жорстокість: вони змушені охороняти і годувати лю-

745

 

ЛЕВ ТОЛ СТОЙ. Війна і мир


ДЄИ, від яких їм немає ніякої користі. Тих, хто не може далі йти, фран-і

с~СТР1ЛЮЮТЬ— * У ПОЛОНІ Пєр дізнався не розумом, а всім єствоЛ
вош, життям, що людина створена для щастя, що щастя в ній самійі
У задоволенні природних людських потреб, і що усі нещастя відбува-
ються не від браку, а від надлишку; але тепер, у ці останні три тижні
ходу, він пізнав ще нову втішливу істину — він пізнав, що на світі

немає нічого страшного». П’єр розуміє, що є межа страждання,


а та-


ож те, що страждання пана, який спить на нерівному матраці, і лю-
дини, яка заснула на голій землі, нічим не відрізняються. Ноги П’єра
збиті і вкриті болячками, навколо весь час пристрілюють поранених
анедужує Каратаєв і слабшає з кожним днем. Але «що гірше йому
було, що страшнішою уявлялась майбутність, то більш незалежно від
ого стану приходили йому радісні, заспокійливі думки, спогади й
уявлення». На одному спочинку Каратаєв розповідає історію про куп-
ця, якого за обвинуваченням в убивстві посадили в острог. Убивства
купець не чинив, а страждав безвинно. Він покірно терпів усі випро-
ування, що випали йому, а якось зустрівся з одним каторжним і роз- і
повів йому свою долю. Каторжник той, почувши від старого подроби-
в огтппгИ313НТЬСЯЩ° ЦЄ ВІН УбИВ ЛЮДИНуза ЯКУ купця посадили ‘
острог падає йому в ноги, просить простити. Старий відповідає, що

♦  усі ми богу грішні, я за свої гріхи страждаю». Проте злочинець звер
тається до начальства, зізнається, що «шість душ згубив». Поки пере-1
лядають справу, минає час, і коли від царя виходить указ випустити I
купця і нагородити, виявляється, що він уже помер, «його Бої .ро-
стив». Ця розповідь, 11 глибокий зміст та захоплена радість, що сяя- І

душу П єпГпКаРаТаЄВа ШД ЧПС °ПОВІДІСаМЄ ЦЄ наповнювало тепер

а єраПісля °Дного спочинку Каратаєв не може йти далі. П’єр
не озирається, і незабаром позаду лунає постріл. «Життя — це все
Життя є бог. Усе переміщується і рухається, і цей рух є бог. І поки є
життя, є насолода самоусвідомлення божества. Любити життя, люби-
ти Бога. Сутужніше і наипрекрасніше усього любити це житт; і у своїх
стражданнях, у безвинності страждань», — думає П’єр, опинившись
на черговому спочинку. Того ранку загін Денисова розбиває францу-
зів і звільняє полонених. Козаки «оточили полонених і квапливо про-
понували хто одежу, хто чоботи, хто хліб». «П’єр ридав, сидячи серед
них, 1 не міг вимовити ні слова; він обійняв першого солдата, що пі-
дійшов до нього, і, плачучи, цілував його». Долохов тим часом рахує
полонених французів, погляд його «спалахує жорстоким блиском»

У саду вирили могилу для Петі Ростова і ховають його.

З 28 жовтня починаються морози, і втеча французів із Росії набу-
ває ще більш трагічного характеру. Начальники кидають своїх солда-

746

 

ЛЕВ Т О Л СТ О Й. Війна і мир

 

тів, намагаючись рятувати власне життя. Увійшовши до Смоленська, французи билися між собою за провіант. Пізніше історики намагати­муться знайти пояснення й виправдання діям Нея, який дістався до Орші лише з тисячним військом — усе, що залишилося від десяти ти­сяч солдат. Потім історики знайдуть велич душі маршалів навіть у вчинку того ж таки Нея, який вночі, втікаючи лісом, перебрався через Дніпро і без прапорів й артилерії і без дев’яти десятих війська прибіг до Орші. «Для нас, з даною нам Христом мірою хорошого й поганого, немає невимірного. І нема величі там, де нема простоти, добра і прав­ди». Часто історики пишуть історію, спираючись на папери царів і ге­нералів, тому й звинувачують то Кутузова, то Тормасова, то Чичагова в тому, що, хоч російські війська й оточили французьку армію, вони не знищували її і не захоплювали в полон Наполеона, його генералів тощо. Не в цьому полягала мета війни 1812 року. Мета була не в за­хопленні воєначальників і знищенні армії, що й так здебільшого за­гинула від холоду і голоду, а в тому, щоб прогнати навалу з російської землі. «Росіяни, навіть напівмертві, зробили все, що можна зробити і слід було зробити задля досягнення гідної народу мети… Російська ар­мія мала діяти, як батіг на тварину, що біжить. І досвідчений погонич знав, що найвигідніше тримати батога піднятим, погрожуючи ним, а не по голові стьобати тварину, що біжить».

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.