СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ ТОЛСТОЙ — ВІЙНА І МИР — ТОМ ЧЕТВЕРТИЙ (Частина четверта)

Наташа Ростова і княжна Мар ’ я після смерті князя Андрія однаково відчували біду і «сторожко берегли свої відкриті рани від образливих, болючих дотиків», їх об’єднала спільна біда. Вони мало говорили одна з одною, взагалі не будували планів на майбутнє. Княжна Мар’я, як і раніше, виховує племінника, вона одержує листа від родичів і незаба­ром збирається їхати до Москви. Вона кличе Наташу із собою, батьки також умовляють Наташу їхати, але та відмовляється, бажаючи зали­шитися там, де провела останні дні з коханою людиною. Вона постійно думає про Андрія, згадує слова, які вони говорили одне одному. Пла­нований від’їзд княжни навіть ображає її, вона усамітнюється в кімна­ті й сидить годинами. Незабаром Ростови одержують звістку про заги­бель Петі. На всіх це справляє страшне враження. Графиня декілька днів перебуває на межі божевілля. Наташа, отямившись від особисто­го горя, доглядає її. Княжна Мар’я відкладає від’їзд, допомагає На- таші піклуватися про графиню, яка ледве витримала страшну звіст­ку. Через місяць після звістки про смерть Петі, що застала графиню «свіжою, бадьорою п’ятдесятилітньою жінкою», вона виходить зі сво­єї кімнати «напівмертва» і стара, не здатна брати участі у житті. «Але


747

 

та сама рана, що наполовину убила графиню, ця нова рана покликала Наташу до життя». Наташа думала, що життя її скінчилося, але рап­тово любов до матері показала їй, що «сутність її життя — любов — ще жива в ній. І прокинулася любов, і прокинулося життя». Нове горе ще більше зближує Наташу і княжну Мар’ю. Мар’я розповідає їй про своє життя — про дитинство, про батька, про свої мріяння. «Наташа, яка колись із спокійним нерозумінням відверталася від цього життя відданості, покірності, від поезії християнського самозречення, тепер, почуваючи себе пов’язаною любов’ю з княжною Мар’єю, полюбила і минуле княжни Мар’ї і збагнула незрозумілий їй колись бік життя». Для княжни Мар’ї «теж відкривалася раніше незрозуміла сторона життя, віра в життя, в насолоду життям». Наташа дуже виснажила­ся за цей час, схудла, і коли княжна Мар’я їде до Москви, граф напо­лягає на тому, щоб дочка теж поїхала з нею — порадитися з лікарями.

Багато істориків, навіть сучасники, звинувачували Кутузова за його помилки і його поразку під Красним і під Березиною. А Наполеона ви­вищують навіть деякі російські історики, хоч він був людиною, яка ні­коли, навіть у вигнанні, не виказала людської гідності. Про Кутузова, який жодного разу ні словом, ні дією не зрадив себе, що являє собою приклад самозречення і розуміння у сьогоденні майбутнього значення подій, представлений то жалюгідним старим, то хитрим придворним. А це несправедливо. Як же він сам, на противагу багатьом іншим, зу­мів точно вгадати значення народного змісту події? «Джерело цієї не­звичайної сили прозріння щодо сенсу явищ, які відбувалися, було в тому народному чутті, яке він мав у собі в усій чистоті й силі його… Проста, скромна і тому істинно велична фігура ця не могла вміститися в ту облудну форму європейського героя, що удавано керував людьми, яку придумала історія. Для лакея не може бути великої людини, тому що в лакея своє уявлення про велич». Кутузов був противником того, щоби йти далі за межі Росії. Він вважав, що подальша війна шкідли­ва і марна, що за десять французів він не віддасть і одного російського солдата. Саме цим він і викликав на себе немилість Олександра і біль­шості придворних. Кутузов робить об’їзд військ, оглядає полонених, захоплені стяги. Він говорить, як проста стара людина розмовляла б із своїми товаришами: «Я знаю, важко вам, та що ж робити! Потерпіть: недовго лишилося. Спровадимо гостей, відпочинемо тоді. За службу вашу вас цар не забуде. Вам важко, і усе ж ви вдома; а вони — бачите, до чого вони дійшли, — сказав він, показуючи на полонених. Гірші від злиденних і упосліджених. Поки вони були сильні, ми їх не жаліли, а тепер і пожаліти можна. І вони-бо люди…» Після цього він додає пару міцних виразів, чим викликає схвальний регіт війська.


748

 

ЛЕВ ТОЛ ПТОЙ. Війнаімир


Солдати російської армії розташувалися в лісі. Боні: >а маються своїми справами, жартують, мріють про своє. Один із них, потлянув- ши на небо, порівняв Чумацький Шлях із полотном, яке розстелили сохнути. У міру подальшого просування російської армії в ній зали­шалися люди лише сильні духом і тілом — одної крові. З боку лісу з’являються дві Обірвані фігури. Одна з них — Рамбаль, який ледь тримається на ногах. Росіяни підбирають їх, влаштовують обігріти ся біля вогнища, годують. Коли захмелілий француз, обійнявши од­нією рукою за шию російського солдата, заспівує французьку пісн , російський солдат намагається підспівувати по-французькому.

Історики сперечаються, підкреслюючи особливу роль Березини у розгромі наполеонівського війська, хоча більших втрат його армія зазнала біля Красного. Але військові операіі тепер планувалися у Петербурзі, і тим-Таки Пфулем, а до Кутузова ставляться дещо іро­нічно, не помічаючи, що хоч і потовщала його фігура, хоч і поста­рів цей дивний чоловік, та не втратив ані проникливого розуму, ані логічного тверезого мислення, ані вміння радіти життю и цінувати його. Коли його армія увійшла до Вільна, він одразу відчув се е вдо ма адже двічі був тут губернатором. Він дозволив собі, чекаючи на Олександра, поринути у мирне спокійне життя, затримавши в цьо­му місті й більшість війська. Діставшись до Вільна разом з усім по­чтом, Олександр робить почесті Кутузову. нагороджує його Георгієм першого ступеня. Проте усі прекрасно розуміють, що ця процедура означає лише дотримання пристойностей, що насправді «старии ви­нен і нікуди не годиться». Кутузов не розуміє, навіщо потрібно ити в Європу, вказує на те, що набрати нові війська буде дуже складно, говорить про важкий стан населення. Олександр забирає у Кутузова штаб, перебираючи владу на себе. Свою роль рятівника Роси він віді­грав, а рятувати Європу мав інший, Кутузов цього не хотів розуміті . «Представнику російського народу, після того як ворог був знище­ний Росія звільнена і поставлена на вищии щабель своєї слави, р сійській людині робити більше було нічого. Представнику народної війни нічого не залишалося, крім смерті». І він помер.

Увесь тягар фізичних прикрощів і нестатків П’єр відчув на собі, звільнившись із полону. Приїхавши в Орел, він зібрався був у Київ, але занедужав і два місяці пролежав у гарячці, але здоров я до ньо­го таки повернулося. Коли їх звільнили з полону, він бачив труп Петі Ростова і того ж дня дізнався, що Андрій Волконський був живии ще місяць і помер у домі Ростових. Тоді ж Денисов, якии і розповів йому про всі новини, між іншим, думаючи, що той і так уже знає, повідомив про смерть його дружини Елен. П’єр ніяк не може оговтатися від того.

 

ЛЕВ ТОЛСТОЙ. Війна і мир


що йому довелося пережити в полоні, але поступово «радісне почуття свободи — тієї повної, невід’ємної, властивої людині свободи, усвідом­лення якої він вперше відчув на першому відпочинку при виході з Мо­скви», наповняє його душу в період видужання. Мета життя, що він її так болісно шукав увесь час, тепер несуттєва для нього, і це дає йому відчуття повної свободи. Він знаходить щось більш важливе віру, Н «не віру в які-небудь правила, або слова, або думки, але віру в живого Бога». Тепер на всі «чому» він знає відповідь: «тому що є Бог, той Бог, без волі якого не впаде й волосина з голови людини».

П’єр практично не змінився у зовнішніх рисах характеру. Він, як і раніше, добрий, безпосередній. Різниця між колишнім П’єром і тепе­рішнім полягає лише в тому, що «тепер посмішка радості життя по­стійно грала біля його рота, і в очах його світився інтерес до людей — питання: чи задоволені вони так само, як і він. І людям було приємно в його присутності». Навіть коли старша княжна, дочка Кирила Воло­димировича Безухова, що ніколи не любила ГІ єра, спеціально приїж­джає в Орел доглядати за ним, щоб продемонструвати свою чесноту, вона помічає, що П’єр дуже змінився і навіть починає «виявляти при­ховані добрі сторони свого характеру». Лікар годинами засиджується у П’єра, розповідає історії зі своєї практики, ділиться спостереження­ми про вдачу хворих. В Орлі живуть декілька полонених французьких офіцерів, серед них один італієць, який часто відвідує Безухова; через якийсь час здається, що він щасливий лише тоді, коли може прийти до П’єра і розповісти йому про своє минуле, про своє життя, про свою любов і «вилити йому своє обурення на французів, і особливо на Напо­леоне». Одного разу він сказав П’єрові, що коли всі росіяни такі, як він, то воювати з таким народом злочин. В Орел приїхав і старий знайомий П’єоа масон граф Вілларський (один із тих, хто вводив його в ложу 1807 року). Він дуже радий П’єру, але «на свій подив… неза­баром зауважив, що П’єр дуже відстав від справжнього життя і вдав­ся в апатію й егоїзм». П’єр дивиться на Вілларського: «слухаючи його тепер, дивно і неймовірно було думати, що він сам нещодавно був та­кий самий». Але П’єр, «не намагаючись змінити його погляд, не за­суджуючи його, зі своєю тепер постійно тихою, радісною посмішкою, милувався цим дивним, настільки знайомим йому явищем». У П єра з’являється одна дуже важлива риса — це «визнання можливості для кожної людини думати, почувати і дивитися на речі по-своєму; визна­ння неможливості словами переконати людину». На власний подив, П’єр відчуває, що в нього з’явився «внутрішній суддя», який підка­зує йому, що слід і що не слід робити в кожній конкретній ситуації. Це стосується і грошових питань, і керування господарством тощо.


750

 

TTF.B ТОЛГ.ТОЙ. Війна і мир


До ІГера приїжджає управитель, доповідає про зіятш

П’рп ЯР fivne відбудовувати московських будинк ,

SSSSSSSSSSs

зуміє необхідність ЦИХ кроків.                            мрптканиі починається ВІД-

Пп Москви тим часом повертаються п м                           ,                    ..

«п’рп також приїжджає в Москву, зустрічається зі своїми ста

дрія, про свою друж у                           rt’fD із гіркотою думає: невже князь

Гдр«То

паньйонок. П’ер розио.ляє з                                 ‘                         ^ двться на

дрій перед смертючастогтор^,^ ^                                            п,ер тільви тепер

ГрТзу““ «о ”Тред’ним Наташа. Вій зніяковілий. але дуже ра­дий. Княжна Мар’п розповіла.;йо»у.проі про знається, що Андрій заспокоївся по« якшав.^*» ,,траждання,

“ворпГпТньоГ Z 2Г

■о гтотлгш П’рп ніяковіючу зізнається, що це т . Р ™.^“Гщо йовд До.елГя пережити, обминаючи ті моменти де

Е Гб’и виТляДаГгероем (пошуки

рить, бійка з французами через вірменську сім ю                                 J по.

=SS=SS=SSS==i55S»

“поговорить. що, якби йому запропонували вибирати- » лишитися тим, ким він був до полону, або ще разом переж                                                                 ^

він пе„ жив, піп обрав би друге. Цього дня П єр довгп не м                             У^

він думав про Наташу,       пре  Андрія,     про їхнє   кохання,і         т    Р               у

 

ЛЕВ Т О Л С Т О Й. Війна і мир

 

її до минулого, то дорікав, то прощав собі за це». П’єр починає часто бувати в княжни Мар’ї і Наташі, відкладає свій від’їзд до Петербур­га. П’єр запитує в княжни Мар’ї, як йому сказати про своє кохання, княжна Мар’я розуміє його нерішучість і просить дозволити їй за­лагодити цю справу, бо вона впевнена: Наташа покохає П’єра. На­ступного дня П’єр їде до Петербурга, і Наташа під час прощання го­ворить, що чекатиме на нього. Поїхавши до Петербурга, П’єр думав про Наташу, він називав це відчуття божевіллям. «Божевілля П’єра полягало в тому, що він не чекав, як раніше, особистих причин, які він називав чеснотами людей, для того щоб любити їх, а любов пере­повняла його серце, і він, безпричинно люблячи людей, знаходив без­перечні причини, за які варто було любити їх».

Княжна Мар’я помітила зміни, які відбулися в Наташі. Зрозумів­ши їх причину, вона спочатку ревниво подумала про те, невже вона так мало кохала її брата, щоб так скоро його забути. Наташа наче прокинулася від першого, після його повернення у Москву, побачен­ня з П’єром. «Незвичайна для неї самої сила життя, сподівання на щастя випливли на поверхню і вимагали задовольнити їх. З першого ж вечора Наташа наче забула все те, що було з нею… Сила життя, що прокинулася у Наташі, була, очевидно, така нестримна, така неспо­дівана для неї самої, що княжна Мар’я відчувала: навіть у душі своїй вона не має права докоряти їй». Мар’я повідомляє, що П’єр любить Наташу, та говорить, що вона теж любить П’єра, тільки не розуміє, для чого він поїхав у Петербург.

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.