СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

МАКС ФРІШ — САНТА КРУС

Балада Дійові особи

Е л ь в і р а, тридцятки’ятирічна жінка

Віола, її дочка

Р о т м і с т р, її чоловік

Пелегрін, мандрівний співак

Господиня шинку

Лікар

Служник

Писар

Хлопець

Негр

Жандарм

П е д р о, зв’язаний поет

Орендарі

Матроси

Гробарі

Дія відбувається протягом семи днів і протягом сімнадцяти років.

ПРОЛОГ

Дія відбувається у шинку. З одного боку грають у карти селяни, нудно і тупо. З іншого боку на передньому плані сидять лікар і ман­дрівний співак, який щось наспівує.

Співак згадує, наспівуючи час від часу: «Яванська пісня… матро­си, ті смагляві чорти з котячими очима, завжди співали її, як лежа­ли на палубі й не могли заснути зі спеки! Ми оминали великий Ріг, сім тижнів оминали, наші діжки засмерділися, а місяць висів над мо­рем, як срібний барабан, як ліхтар між щоглами… а вони все співа­ли, цілі ночі, довгі безвітряні ночі…»

Лікар гукає Господиню на ім’я Жозефіна, аби попросити ще вина. Чоловік, що тільки-но ввійшов, розповідає про те, який сніг іде на­дворі, так що на цвинтарі під час похорону не могли віднайти моги­лу. А тим часом Співак говорить ніби й до Лікаря, та більше до себе: «Вона кохала мене… Може, я тоді, сімнадцять років тому, повівся як негідник, а все-таки, дорогий докторе, повірте мені, — беззасте­режно, як вірять у диво, вона мене кохала!» У розмові він вимов­ляє її ім’я, Ельвіра, і Лікар питає, чи не дружина це Ротмістра, гос­подаря маєтку і замку. А Жозефіні тим часом розповідає, що цей 784

 

М А К С Ф РІШ. Санта Крус


Співак, підхопивши лихоманку, цілий рік хворів, а оце тепер свят­кує одужання. Господиня у розмові зі Співаком розповідає про до­броту Лікаря; який часом дозволяє вижити безнадійно хворим. Про­те Співак вважає себе здоровим сам, бо так почувається. Він любить життя і цінує його по-іншому. «Чому вони не живуть?» — питає він у Лікаря, показуючи на людей у шинку. І пояснює: «Життя корот­ке. Хіба ви не знаєте? Чому вони не співають? Чому не живуть?.. Не живуть…» І справді, люди саме сперечаються, кому годувати віслю­ків, яких їм купив Ротмістр, бо вони ж знадобляться селянам навес ні. Але ці люди ніби не розуміють того. Вони орендарі і належать до замку. Та, мабуть, вони і в житті лише орендарі, тимчасові господа­рі. А надає їм можливість працювати Ротмістр, який живе у замку разом з дружиною та дочкою. Співак вирішує йти туди. Його відмов­ляють, адже господар над усе любить порядок і не пускає сторонніх. Та Співак вважає, що справа не в бідному одязі, адже колись Ельвіра кохала його, то чому ж тепер хоч не привітатися. Він іде, залишаю­чи в оплату на столі справжній корал. Господиня переймається через те, що він пішов з її гітарою. А Лікар говорить, що гітару повернуть, адже Співакові лишилося жити хіба що тиждень.

Господиня. Що, він іще тільки тиждень житиме?

Лікар. Скажімо так: що він тиждень житиме…

Як же проживе той співак цей тиждень?

ДІЯ ПЕРША

Дія відбувається у замку Ротмістра. Ротмістр саме звільняє Хлоп­ця, який крав постійно в нього тютюн. Той обіцяє сплатити вартість украденого, проте Ротмістр невблаганний: «Має бути лад…» Асобівін говорить, що не може вчиняти інакше: «…я зробив би погану послугу. Він знахабнів би, йому потрібен володар, якого він міг би шанувати, сам він не навчиться володіти собою». Отож хазяїн замку віддає на­лежну платню Хлопцеві й звільняє. Цей вчинок і його мотиви одразу окреслюють характер і вдачу Ротмістра. Під час розмови його з Писа­рем, який занотовує усе, що сталося у замку, служник приніс дрова і розповідає, що сніг пішов одразу, як прибув чужинець до замку:

«Уже сім днів і сім ночей іде сніг. Такого ще ні разу не було. Разом зі снігом усюди западає тиша, дедалі глибша й глибша. Сніг засипає ліс, дороги, кожен камінь, кожну гілку і кожен стовпець, не лишаєть­ся нічого, тільки тиша, тиша і сніг, уже сім днів і сім ночей…» Він говорить, що ніхто не йде до своєї комірчини, бо там холодно. Усі си­дять на кухні разом і бояться. Сміється й співає лише чужинець, якии розповідає чудернацькі історії про всякі дива, людей і країни, які він

 

МАКС ФРІШ. Санта Крус


« Звіл ь”т” ГОСПОдаряЗВ1ДКИ він прийшов, служник відповів: «Звідусіль так би мовити, щойно він розповідав про Марокко, про Іс-

гтпПР°                       РУС‘“’> Це слово наче змусило стрепенутися Ротмі­

стра, 1 коли увійшла його дружина погрітися і веліти подавати вечерю

ТхлИе 7иГВ0РИТЬ Д° НЄЇ ПР° СаНтаКРУс> приморське містечко, про­пахле «рибою і водоростями», і хлопця у брудному шинку, який каже-

:2ГВТ В «аВаіБаЧИТЄ ОН Те СуДНО 3 чеРв°ним вимпелом?» Той хлопець ніби забрав з собою частину його самого, Ротмістра так він

відчуває: «Він живий, поки я живий… Поки я живий, моят^а не по

шає його, він припнув п до свого вітрила, що несе його морями, а я

сидячи тут, навіть не знаю, де він волочиться з моєю тугою., поки я

працюю… по гаванях, узбережжях і містах, яких я не знаю…» Це ніби

и хлопець з Санта-Крус прожив життя, якого прагнув він сам. Рот

сЬякТ рТРИТЬЩ° ПОЧувається стомленим і старим саме через оцей Ельвіра ревниво заперечує йому, бо ж хіба за цим не розчару-

“                                      — “ШИВСЯ з нею. А він довірливо розповідає що

читвп —                      Янприклад умчері. на дозвіллі сиджу біля тебе й

Ю, то ЩО ми шукаємо у книжці, як не його, того, хто живе на-

ЖИТТЯМ’ “ОЖЄнашим справжнім життям, яким я сього- Д і жив би сам, коли б сів тоді на чуже судно, вибрав море, а не сухо­тні      а Н6 ПЄВНЄЯ ШУКаЮ ЙОГ°’ ЯКИЙ НІКОЛИ не сходить мені з думки, навіть коли я втішаюся нашим щастям… нашою дити­ною, нашою країною, коли надворі літо, коли я рано-вранці їду вер-

К°ЛИ ВгЧЄР1 НВД ЖИТаМИнашими житами пливуть дедалі темніші хмари, — Господи, я знаю, що я щасливий!»

іра Й НЄ піД°3Рк>вала, що її чоловік може, люблячи лад в усьому, тис прагнути змін. А він пояснює: .Коли вже „„ те нішлося, то я тве^о вірю, ЩО живеш доти, доки є ще мета, а не її здійснення, не оволодіння, не будень». І тоді Ельвіра велить накрити стіл ще на одну особу — ман­дрівного Співака. На подив чоловіка вона відповідає, що тепер у чолові­ка є можливість зустрітися з йош іншим життям, адже він цього хот5

7я ::зХГГЖаЄЩпШ МаЄ ЗНаТИ: ЇЇ ТЄЖ БІДВІДУють сни-спомини: хмн™    ЗВаВСЯ ПелегрінАле жінка, бачиш, не грається ко-

^ням, подружнім життям, вірністю, людиною, з якою пішла». Вона

_1ГОМО намагаєт„ься принизити образ Співака, якого запросила на р-, приписуючи йому найгірші зовнішні риси волоцюг. їй так хо-

нГвіт ПЛГТИСЯ В УСЬОМУ бЛаГОДІЙНИЦеІ°, недосяжною для будь-кого.

_о • —ги сховати від усіх свої сни, у яких образ її колишнього коха­ного такий романтичний. І раптом, обернувшись, вона й справді бачить

п“ЛЄіРШаВраЖЄНаА ВІН горить, що ненадовго, скоро іде, просто він хворів, оце одужав і має поїхати. І вже вдруге (впер- 788

 

МАКС ФРІШ. Санта Крус


ше він говорив це Лікарю) ми чуємо: «На Кубі є ферма, спалена, висох­ла ферма, яка чекає на мене, щоб давати плід: ананаси, персики, сли­ви, смокви, виноград! За місяць відпливає судно… а за рік, Ельвіро, ви отримаєте першу каву!» Ельвіра тікає. А він розглядає кімнату замку, милуючись портретом дочки Ельвіри, книгами. Він наче проживає у ці хвилини життя господарів замку, коли входить Ротмістр. Він не одразу впізнає в чужинці того моряка, з яким колись збирався відплисти на ко­раблі з червоним вимпелом. Пелегрін нагадує, що те судно звалося «Ві­ола». Вони сідають вечеряти, коли це чується музика і Пелегрін знову згадує: «Матроси, ті смагляві чорти з котячими очима, завжди співали цю пісню…» Коли це увійшла молода дівчина і Ротмістр відрекоменду­вав її: «Наша дочка. Її звати Віола». Пелегрін перепитує. Він вражений. Картина тьмянішає, а музика лунає, і пісня матросів наближається.

ДІЯ ДРУГА

На палубі лежать матроси і співають ту саму пісню. Раптом припи­няють, і починаються розмови про вітер, якого все нема. Серед них поет Педро, якого увесь час зв’язують, бо не вірять його розповідям і одночас­но прагнуть їх. Педро розповідає історію Ельвіри і Пелегріна: «Сімнад­цять років тому, кажу, він звів її на цьому судні, вона, та дівчина, звала­ся Ельвіра, кажу вам, Ельвіра, і він поніс її до каюти, вірте чи ні, і там це сталося… Сьогодні вона дружина Ротмістра і живе в замку далеко звідси, на другому боці Землі, там, де тепер зима. Ми не можемо заснути зі спе­ки, а там, подумайте тільки, там вони сидять перед каміном, Ротмістр і його дружина. Вони не знають, про що говорити, так давно одружені…»

Це розповідь про їхнього капітана, який оце прибув до замку. «Усе брехня, нахабна вигадка і брехня!» — кричить один з матросів, і його підтримують. Але Педро наче викликає в уяві ті часи, про які говорив, і ось знову розмовляють ще молоді Ельвіра і Пелегрін. Він у захваті від неї, від моря, від свободи, від вина — від життя. У ньо­го немає сумніву: вона попливе з ним: «А як ти завтра прокинешся, буде вже ранок, повний веселого сонця, повний блакиті і вітру, ра­нок без берегів, безмежний ранок…» Та Ельвіра відповідає: «Я знаю, який він буде, Пелегріне, ми вже пережили його». І ми розуміємо, що Педро показує сон, який сниться Ельвірі знов і знов усі ці сімнад­цять років. «І Ротмістр не може всього цього побачити — що діється в голові його дружини, коли вона спить».

ДІЯ ТРЕТЯ

У замку минула вже північ, але біля столу сидить писар, а на під­лозі валіза, біля якої чатує служник. З їхньої розмови видно, що

787

 

МАКС ФРІШ. СантаКрус


Ротмістр раптом зібрався поїхати й пішов одягатися у камзол своєї юності. Незабаром він з’являється, аби закінчити листа до Ельвіри. У ньому і н пише, що цієї ночі почув, як вона ніжно вимовляє уві сні чоловіче ім’я. Це не його ім’я. І тепер, на його думку, він має право дати волю своїй тузі, яка манить його вирушити у мандри.

Р о т м і с т р. Як гостро я відчув після розмови з цим чужинцем, ЩО ми смертні! Перед нами позачасовість, похмура неусвідом- леність речей; після нас позачасовість, похмура неусвідомле- ність речей, порожні простори Бога, який розбризкується у вулканах, випаровується в морях, цвіте і в’яне, гниє і кам’я­ніє і знов цвіте у пущах, Бог, що не має очей, аби побачити своє безмежне літо, — а ми його єдина надія, що воно буде побачене, що воно віддзеркалиться у блискучих зіницях смертних люд­ських очей, ми, ця неймовірна мить, що зветься людством, ми це виняткове явище на єдиній планеті, що поволі вичахає… і сам я, іскорка цієї миті у Всесвіті… Відчути це, пізнати це пережити це…

За цим крилося бажання відчути, що він ще живий, «яке це щастя що живу, живу в цьому подиху — поки нас не засипав назавжди сніг» ’

А тим часом, за словами Писаря, пані Ельвіра «у своїй кімнаті плаває всіма морями сну… і її знову викрадено на судно спогаду…»

У «оселі ладу» запанував дух авантюризму, принесений Пелегріном. А сам зп відчуває, як життя потихеньку спливає, витікаючи поволі- «Мабуть, мені вже не дуже довго жити… За кілька годин почне світати».

Іиждень добігав кінця. Той тиждень, що прорік йому Лікар.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Дія відбувається у Санта-Крусі.

Педро ігадує Санта-Крус таким, яким він був сімнадцять років тому. І той самий негр, який під час бійки вкрав у Пелегріна срібний амулет. І молоді Ельвіра й Пелегрін, який говорить: «Ти справді ду­маєш, що я мерзотник? Що я приводжу тебе до цього шинку і рап­том зникаю, знімаюся з кітвиці й кидаю тебе напризволяще? Тут, се­ред негрів і матросів?..» Та саме так він зрештою і вчинив. Адже її за його борг хотів забрати него, у якого Ельвіру викупив тоді Ротмістр 1 вже нікуди не поплив, залишившись з нею чоловіком, батьком її дитини, господарем замку. А поки що вона благає Пелегріна, щоб він одружився з нею. Та для нього «шлюб — труна для кохання», за­сіб відтяти в чоловіка й ті «невеличкі крила, які людина вже має». Вона говорить, що має думати про дитину, а він прагне тільки свобо­ди. Для себе. Його манять Гаваї. «Що тебе вабить на Гаваї? Чому той


788

 

МАКС ФРІШ. Санта Крус


острів десь у Тихому океані здається тобі таким дивовижно гарним, кращим за все? То відповідь буде одна: тільки через страх, що тобі до­велося б відмовитися від нього. Ось що таке Гаваї».

То був одвічний спір між чоловіком і жінкою, яких звало докупи кохання, та в кожного з них була своя правда.

Раптом до них прискіпається негр, що пропонує устриці, а Пеле- грін говорить, що вони смердять. Зчиняється бійка. Ельвіра і Пелегрін ідуть. З’являється Ротмістр у костюмі своєї юності. Отже, час змінився. Педро усе це спостерігає, лежачи зв’язаним на передньому плані, коли до нього підхопить цей шляхетний пан. Вони розмовляють, і ГІедро ніби відкриває Ротмістру його ж душу, пояснює його вчинки: «Ви не може­те бути таким егоїстом, як хотіли б. Ви не можете робити так, як той інший, що йому ціле життя заздрите… Бо ніхто не здатен жити іншим життям, ніж те, яким він живе… І я скажу вам, що васчекає далі: якщо ви ще раз приїдете у Санта-Крус, може, згодом, через багато років, і за­хочете поплисти десь у світ, то ніколи не вчините інакше, ніж сьогодні. Ви не можете вчинити інакше, ви людина шляхетного роду».

З будинку рішуче виходить Пелегрін, промовляючи до Педро, що вони мають плисти, бо він не мож° залишитися, щоб його повісили, адже в них перемальований герб. Одружитися й лишитися він не може. На нього чекають Гаваї: « Ви послухайте, там цвітуть цитрини, ананаси, пер­сики, смокви, фініки, банани, все разом. Кажу вам: там немає зими…»

І знову Ротмістр проситься до нього на судно, обіцяючи заплати­ти. Пелегрін погоджується: «Гаваї?» (як вітання) «Гаваї!» — відпо­відає Ротмістр.

Але цьому відбутися не судилося. Вже через кілька хвилин по тому, як пішов Пелегрін, юрба цікавих, у центрі якої були негр і жандарм, з’являється на площі перед будинком. І тоді Ротмістр ви­купає Ельвіру в негра, впізнавши її (адже вони були заручені). Він має відпливати і водночас не може отак залишити Ельвіру, не поду­мавши, що з нею буде далі. А вона говорить, що чекатиме: «Що ж я, кохаючи тебе, мала б ще робити: як не чекати, не дивитися на твій вимпел, що тепер тоне на обрії, і все ж сподіватися, все ж кохати!..» Ротмістр питає, про кого вона говорить. «Про кого? Про тебе…» — промовляє Ельвіра. І він залишився. Про подальші події дізнаємося від Педро, уже не зв’язаного (він тримає пута в руках): «Вони, Ель­віра та Ротмістр, приїхали до родинного замку. Він людина шляхет­ного роду. Я казав: він не може вчинити інакше. Народилася дитина. І так далі. Той інший обминув Великий Ріг, біля Мадагаскару його схопили французи, йому світили галери, врятувала лихоманка, мед­сестра дала йому крові… Усе це ми вже знаємо».


789

 

МАКС ФРІШ. Санта Крус


А Пелегрінові між тим судилося прожити лише одну ніч. Тепер, через сімнадцять років.

ДІЯ П’ЯТА

У замку Пелегрін лущить горіхи, а Ельвіра сидить у кріслі, до­питуючись, що саме розповів Пелегрін її чоловікові, чи розповів про те, що тоді було між ними. Та він говорить, що розповів Ротмістру лише про Гаваї. Служник заходить і доповідає, що вночі хазяїн по­їхав. Вона у відчаї й тривозі накидається на гостя: «Кажу тобі, Пе- легріне, наше подружжя щасливе, цілком щасливе… Диво дивне з тим подружжям! Коли ми побралися тоді, сімнадцять років тому, я не знала, як міцно, як чесно зможу колись любити його! Треба пізна­ти одне одного так, як ми, хоч і не бувши закоханими. Не знаю, чи я заслуговую на такого чоловіка, як він!» Він надійний — ось головне. А тепер Ротмістр, мабуть, думає, що вона хоче лишитися з Пелегрі- ном, тому й поїхав у снігову ніч. Вона докоряє Пелегрінові за це, пи­таючи, чого він хоче. А він говорить, що це цілковита випадковість, просто зайшов привітатися, дізнавшись, хто живе у цьому замку.

Вона сердито питає, чи він приїхав, бо вони колись кохалися і тепер йому «закортіло побачити, скільки того кохання лишилося»? І вона згадує, як він надіслав їй колись вітання з Яви: «З Кореї», — поправ­ляє він. Тоді він побажав їй вірного і надійного чоловіка. Либонь, та­кого, яким не міг бути сам. Навіщо? Ельвіра вважає: «Так, щоб можна було самому втекти у царство втраченого, туди, де залишаються мо­лодими й вільними, нездоланними! Ось що це означає. Ти не захотів одружитися, щоб зберегти для себе моє палке почуття. Такої підступ­ності треба пошукати. Ти хотів чогось більшого, ніж просто мати біля себе жінку: хотів перебувати в її снах!..» Так і сталося. Любов і нена­висть так щільно сплелися в ній, що вона вже не в змозі й розпізнати, що відчуває насправді. А він не може й не хоче пояснювати свої вчин­ки, бо нині його суть чекання. Він знає чого. Він їсть помаранчу і згадує про одного астронома, який настільки був захоплений зірками й планетами, що всього іншого ніби й не існувало. Він говорить алего­рично про космос, холодний і порожній, який між ними. Тим часом приходить Віола, дочка Ельвіри. Вона налякана й твердить: «Мамо, в наш дім прийшла смерть». Починає плакати, а мати заспокоює її, пропонуючи чаю. Вона йде гукнути служника, а Пелегрін залишаєть­ся з Віолою. Він усе розуміє й говорить до дівчини, щоб вона не бояла­ся, він іще живий. Вони говорять про те, як багато на світі гарного: і музика, і малювання, особливо коли ти сам усе умієш. Він раптом зга­дав. «Я знаю мушлю, якої не бува, мушлю, яку можна тільки уявити 790

 

МАКС ФРІШ. Санта Крус

 

собі, така вона гарна. «Але ти така гарна, як вона!» — казав я дівча­там, коли любив їх». Ці слова він колись говорив Ельвірі. І ще безлічі дівчат, які вірили його словам, як і він сам, бо був тоді щирим: «Але дівчата проминають, вони стають жінками, і жінки також промина­ють — і врешті лишається ще тільки мушля, якої не буває, мушля, яку можна уявити собі». Раптом Пелегрін питає, скільки років Віолі. Дізнавшись, що їй сімнадцять, вдивляється в обличчя. Лунає дзелен­чання дзвоників. І він говорить, що це, мабуть, «Ротмістр, ваш бать­ко… Ми з вашим батьком знайомі сімнадцять років. Ще тоді він хо­тів на Гаваї так само, як тепер». Він велить їй іти’зустрічати батька, а сам промовляє до себе: «Видно, не можна мати і те, й те разом. Один має море, другий замок; один має Гаваї, другий дитину…» Він сідає за клавікорди й застигає з білим обличчям. Входить Ельвіра з лис­том Ротмістра. «Чому ми не можемо бути чеснішими?» — питає вона в себе і відкрито говорить: «Пелегріне, добре, що ти прийшов». Її чо­ловік повертається. Він знову не зміг покинути її, бо він людина чес­ті й обов’язку. Розмова їхня дещо натягнута. Та Ельвіра цілком щиро говорить чоловікові: «Чому ми не можем бути чеснішими? Для цього так мало треба. Якби ми розуміли одне одного! Ти вбивав свою тугу, пишеш, роками вбивав, щоб не злякати мене, а я соромилася своїх снів, бо знала, що вони б тебе злякали. Ми не хотіли розчарувати один одного… аж поки не прийшов Пелегрін». Раптом вона скрикує, поба­чивши мертвого Пелегріна за клавікордами. І враз усі зрозуміли по-ін­шому смисл його слів про те, що життя коротке. І Ельвіра ніби прозрі­ла: «Ми кривдили одне одного, всі разом. Бог розсудив багато краще за нас… Ми могли любити одне одного, всі ми, тепер я бачу — життя не таке, любов більша, вірність глибша, їй не треба боятися наших снів, нам не треба вбивати свою тугу, не треба брехати…»

А стіни ніби розсуваються, і навколо Пелегріна з ’ являються постаті.

Перша постать. Я принесла першу каву з Куби.

Друг а. Я та дівчина, до якої ти ніколи не доторкнувся, Анатолія.

Т р е т я. Я принесла тобі овочі, ананаси, персики, фініки, вино­град — це врожай наступного року.

Четверта. Я та сестра, що дала тобі крові у шпиталі на Мада­гаскарі.

Постаті з’являлися і йшли, нагадуючи про те, що відбулося чи не відбулося у житті Пелегріна. Дев’ятою з’явилася смерть. Але остан­ньою була не вона. Остання мовила: «Я дитина твоєї крові, Віола, що знову дізнається про все, ще раз починає все».

Переклад з німецької Євгена Поповича

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.