СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ — СТАРИЙ І МОРЕ

Старий рибалив сам-один на своєму човні в Гольфстрімі. Ось уже вісімдесят чотири дні він повертався без риби. Перші сорок днів ра­зом із ним ходив у море хлопчик, але потім батьки звеліли йому ви­ходити в човні іншого рибалки, бо Сантьяго (саме так звали старого рибалку) — вже повний невдаха. Та хлопчикові було шкода старо­го, він приходив на берег і допомагав йому: ніс багор, гарпун або ві­трило. «Вітрило було полатане мішковиною і, згорнуте, скидалося на прапор вщент розбитого полку».

Сам старий був худий, виснажений, із темними плямами від «не­шкідливого нашкірного раку», який спричиняється сонячними про­менями. На руках виднілися шрами від жилки, яка порізала йому шкіру, коли він тягнув великих риб. Але шрами ті були старі, «як шпарини у безводній пустелі». Усе в нього було старе, крім очей, які мали колір моря, «веселі очі людини, яка не здається».

Коли вони вдвох ішли від берега, хлопчик сказав, що знову може ходити у море зі старим, бо вже заробив трохи грошей. Старий навчив малого ловити рибу, і хлопець любив старого. Він вірив, що тому ще пощастить, а поки що запропонував почастувати його пивом. Старий погодився. «Що ж, — відповів він. — Якщо рибалка хоче почасту­вати рибалку…» Вони сіли у маленькому ресторанчику, якій відві­дували рибалки. Дехто з молодих сміявся зі старого, але той не об­ражався. Літні рибалки із сумом дивилися на нього, проте не давали взнаки цього й розмовляли з ним як звичайно. Хлопчик попросив до­зволу допомогти старому наловити сардин, але той відмовився: хай малий краще пограє у бейсбол, а весла тримати він ще й сам може. Вони пригадали, як хлопець уперше вийшов у море зі старим і як ледве не загинув, коли велика риба, яку впіймав Сантьяго, мало не розтрощила човна. Хлопчик усе пам’ятав.

Старий подивився на малого довірливо і сказав, що якби той був його сином, то він би й зараз узяв його у море, але у хлопця є батьки, до того ж Манолін (так звали хлопчика), здається, потрапив на щас­ливий човен. Хлопець сказав, що знає, де можна взяти чотири живці. Старий спитав, чи малий не має наміру вкрасти живців. Якби було тре­ба, відповів хлопець, то вкрав би, але цих купив. Разом вони прийшли у халупу старого, зроблену з пальмового листя. У цій бідній домівці були лише стіл та стілець, а посеред хатини у долівці зроблено ямку для приготування їжі. Стіни колись прикрашала фотокартка дружи­ни старого, але після її смерті він сховав фотокартку, бо дивитися на неї було дуже тоскно. Хлопець запитав, що в старого на вечерю. Той відповів, що є миска жовтого рису з рибою. Хлопець запропонував роз-

793

 

ЕРНЕСТ ХЕМІНГУ ЕЙ. Старий і море


палити вогонь, але старий відмовився, запевняючи, що поїсть холод­ним. Тоді хлопець попросив сітку для сардин, і старий дозволив узя­ти. І хлопець, і старий добре знали: сітку ту вже давно продали,.однак щодня вони робили вигляд, що вона є. Не було й миски рису з рибою, і хлопець це знав. Старий був упевнений: вісімдесят п’ять — щасливе число і назавтра він може впіймати рибу на тисячу фунтів. Хлопчик пообіцяв десь позичити сітку і наловити сардин, а старий тим часом хай відпочине на сонечку. Старий погодився, сів на стілець читати га­зету, аби потім розповісти малому, що там пишуть про бейсбол. Хло­пець не був певен, чи є й та газета, чи то теж лише вигадки старого. Але старий дістав газетний листок з-під ліжка, пояснив, що то подару­нок приятеля. Старий хотів би купити лотерейний білет з цифрою 85, адже назавтра вісімдесят п’ятий день, як він не вловив жодної риби. Тільки шкода, що грошей на це немає. Малий запропонував позичити гроші. Але старий відказав, що намагається не позичати: бо спочат­ку боргуєш, а тоді — старцюєш. Манолін пішов ловити сардини собі й старому. Коли він повернувся, той спав, сидячи на стільці. Хлопець загорнув плечі старого ковдрою, не збудивши, і пішов. Коли він по­вернувся вдруге, старий спав. Хлопець торкнувся його коліна. Старий прокинувся. Хлопець приніс їжу з ресторанчика. Старий запевняв, що він не такий вже й голодний, але малий заперечив: не можна ловити рибу, нічого не ївши. І поки він, Манолін, живий, цього не станеться, їжу хлопцю дав власник ресторанчика «Тераса». Старий зауважив, що треба тому віддячити, бо він не вперше виручає, і хлопчик відповів, що вже подякував, хай старий тим не переймається. Старий пообіцяв віддати хазяїну ресторану кращу частину тієї риби, яку він упіймає. Потім вони говорили про спортивні новини, про результати бейсболь­них матчів, про славетних гравців, таких як Ді Маджіо. Стомлений старий ліг спати, він бачив Африку часів своєї юності. «Йому тепер не сняться ні бурі, ні жінки, ні видатні події, ні великі риби, ні бійки, ні змагання у силі, ні дружина. Йому снилися лише далекі країни й леве­нята, що виходили на берег. Неначе кошенята, вони пустували у при­смерку, і він любив їх так само, як любив хлопчика. Але хлопчик йому ніколи не снився». Наступного ранку, ще вдосвіта, старий, як завжди, збудив хлопця. Та уже ідучи поруч зі старим, хлопець не міг прокину­тися. Старий пригорнув його за плечі до себе, попросив пробачення. Той відповів, що така вже їхня чоловіча доля. Разом вони принесли ві­трило, щоб підготувати човен. Потім пили каву. Хлопчик спитав, як спалося старому. Той відповів, що добре, бо він вірив: цього разу пота­ланить. Малий приніс сардини й живців із холодильника. Вони поба­жали один одному рибальського щастя.

794

 

ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ. Старий і море


Один по одному човни виходили в море, «Старий заздалегідь ви­рішив, що піде далеко від берега; він залишив позаду пахощі землі і правив тепер у свіже вранішнє дихання океану». Вів любив цей чарів­ний морський світ, кожен його мешканець був добре відомий старо­му рибалці, кожен викликав певні почуття. «Старий думав про море, як про жінку, що дарує або відмовляє у милості, а якщо й дозволяє собі недобрі чи непродумані вчинки, — що ж поробиш, таку вже має натуру». Сонце ще не зійшло, він насадив приманку на гачки і пус­тив човен за течією. Старий, як завжди, чітко знав, на якій глибині за­раз його приманка. Він ніколи не дозволяв собі, аби гачок із наживою плив за течією, його мотузки майже прямо пірнали у глибінь океану. Старий не відчував своєї провини у тому, що риба не ловиться. Йому просто не щастило. Він спостерігав за морем, і воно для нього було, як відкрита книга. Он птах кружляє над водою, напевно, там якась риба. Старий направив човен туди. Через кілька хвилин над водою підняла­ся літаюча риба. Старий знав, що випірнути рибу примусила золотава макрель. У повітрі на літаючу рибу полював птах. Але старий відав, що такий птах цій рибі не страшний, а от від макрелі вона навряд чи втече. Розумів він і те, що йому макрелі цього разу не зловити, над­то швидко та пливе. Старий подумав, що, можливо, його велика риба десь поруч. Хмарки й сонце віщували гарну погоду. Він помітив пор­тугальських фізалій, що своїми отруйними щупальцями завдавали ве­ликого клопоту рибалкам: отрута їхня діяла миттєво, руки вкривали­ся виразками, коли цих створінь доводилося виймати з рибальських снастей. Старому подобалося дивитися, як морські черепахи залюбки їли фізалій. Він любив зелених черепах, не відчував перед ними, як інші, марновірного остраху через те, що серце їхнє живе довго після того, як черепаху розрубають на шматки. Він думав, що має таке саме серце, а руки й ноги його схожі на черепашачі лапи. Старий знов поба­чив птаха і знов направив човен туди, де кружляв його помічник. Цьо­го разу старому поталанило впіймати тунця. Старий сказав голосно, що то буде гарна наживка. Він не помітив, коли почав говорити сам до себе. Напевне, тоді, коли залишився без хлопця. У морі вони мало го­ворили, бо тут не годиться розмовляти без потреби. Старий завжди по­важав цей звичай. Але тепер його висловлені уголос думки нікому не заважали. Старий подумав, що міг пливти за течією й трохи поспати, але це вісімдесят п’ятий день і треба бути напоготові. Саме у цю мить він відчув, як риба клюнула наживку. Тепер усю свою увагу він віддав рибі, що вчепилася у гачок.

Так почався тривалий і виснажливий двобій старого й величезної риби. Він добре знав, коли треба тягнути снасті, коли пустити. Спо-

*                                                                                                                                             795

 

ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ. Старий і море


чатку він дав рибі наїстися і добре вчепитися за гачки. Йому хотілося подивитися на рибу, аби знати, з ким має справу, бо добре знав «ха­рактери» всіх мешканців моря. Але риба не показувалася. Вона по­тягла човен у відкрите море. Старий відчув, як йому тепер потрібна допомога, і пошкодував, що хлопця не було поруч. Риба тягла його човен усе далі, і він думав, що буде, як риба раптом спробує піти у глибину. З усієї сили він утримував мотузку й стежив за тим, як вона навскоси йде під воду. «Ну не може ж та риба водити його вічно, має ж колись померти. Та минуло чотири години, а риба усе так само не­вгамовно тягла його далі в море і він усе ще не бачив її.

Старий знав, що риба далеко відтягнула човен у північно-західно­му напрямі. Та він сподівався на те, що так довго тривати не може: риба втомиться, помре, тоді можна буде її підтягнути до човна. Аби тільки вона не потягла на дно. Минуло ще кілька годин. Риба вперто тягнула човен і жодного разу не вистрибнула з води.

Минала вже ніч. Риба тягла човен, не змінюючи напряму. Ста­рий стомився, але міцно тримав жилку, яку перекинув через плече на спину. Ще вдень він витяг мішок, де була наживка, й розстелив сушитися. Тепер йому вдалося обв’язати той мішок навколо шиї, аби зігрітися. Та й мотузка тепер не так боляче різала плече. Він тепер був сам в океані і думав: «Я нічого не можу зробити з тією рибою, але й вона нічого не може зробити зі мною». Вогні Гавани згасли. Тепер вони просувалися повільніше. І знову старий пошкодував, що хлоп­чик далеко, він би сам це побачив, та й допоміг би.

Він знав, що у старості людина не має бути самотня, та розумів, що це неминуче станеться з ним. Старий нагадав сам собі, що на світанку йому треба з’їсти тунця, бо сили залишать його, а цього не можна до­пустити. Він думав про рибу. Хто знає, скільки років прожила вона на світі. Старому іноді ставало її шкода. Йому ніколи не траплялася така велика, така розумна й сильна риба, він подумки розмовляв із нею. «Я не покину тебе, поки вмру», — пообіцяв їй старий.

Зійшло сонце, а човен так само тягнуло вперед. Старий хотів, аби риба пішла за течією: це було б свідченням того, що вона втомилася. Але сонце вже піднялося високо, а риба й не думала втомлюватися. З півночі прилетіла маленька пташка. Старий бачив, яка вона втомле­на. Йому шкода стало цієї маленької пташки, яка зважилася летіти через океан. Він розмовляв із нею, наче з людиною, спитав, скільки їй років, запросив сісти на жилку, яку натягували вони удвох із рибою.

Несподівано риба сіпнулась, і старий упав. Риба стягнула б його у море, якби старий не попустив жилку. Він відчув, як із правиці те­кла кров: жила розрізала шкіру.

796

 

ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ. Старийіморе


Минув ще час. Старий відчував, що риба втомилася: вона тягла човна вже не так швидко. Але й старий украй знесилів. Він уже не відчував лівої руки, якою тримав жилку всю ніч. Він наказав собі поїсти сирого тунця. Несподівано жила перестала врізатися в руку старого: риба піднялася на поверхню, і він уперше побачив її. Риба горіла на сонці, голова й спина були темно-фіолетові, а замість носа меч, довгий, як бейсбольна бита. Вона була значно довша, ніж його човен. Вистрибнувши на мить, риба знову пірнула у глибочінь оке­ану. Вона потягнула за собою човен, і старий ледве втримував жил­ку: він не мав права відпустити рибу. «На своєму віку він зустрічав багато великих риб. Він бачив чимало риб, які важили понад тисячу фунтів, і сам упіймав свого часу дві такі риби, але ніколи він не робив цього сам-один».

Не маючи ніякої іншої підтримки, старий десять разів прочитав «Отче наш» і «Богородицю*, хоча й визнавав, що в Бога не вірить. Він переконував себе, що почувається краще, та біль у руці не втамову­вався. Старий не знав, скільки сил залишилося у риби, але розумів, що свої треба берегти. Він мусить довести рибі, на що здатна людина, що вона може витримати. «Хоча, можливо, це й несправедливо», подумав старий. Але ж він говорив хлопчикові, що він незвичайний старий. «І він доводив це тисячу разів. Та що ж із того? Тепер треба доводити знову. Щоразу рахунок починався спочатку; тому коли він що-небудь робив, то ніколи не пригадував минуле». Старий промовляв до риби: «Рибо, я тебе дуже люблю й поважаю. Та я вб’ю тебе, перш ніж настане вечір*. А сам ще й подумав: «Якщо пощастить».

Сонце сідало. Старий відчував, що сили у ньому майже не лиши­лося. То він пригадав, як колись мірявся силою з могутнім негром, найсильнішою людиною в порту; як цілу добу вони просиділи за сто­лом у таверні, не випускаючи руки супротивника зі своєї руки, як врешті-решт старий переміг. Він багато разів брав участь у таких змаганнях, але облишив це заняття, бо правиця йому потрібна для рибальства. Кілька разів він спробував боротися лівою рукою, але та його завжди зраджувала, він не мав до неї довіри. Тепер правицею він тримав жилку, знаючи, що сил у ній ще достатньо, а коли не ста­не, її замінить ліва рука. Над головою старого пролетів літак. Тінь його налякала літаючих риб. Старому було цікаво, як виглядає море згори, напевне, звідти можна розгледіти його рибу, якщо летіти ни­зенько. На маленьку вудку впіймалася макрель. Тепер у старого було достатньо їжі на ніч і наступний день. Зійшли перші зірки. Він зу­стрів їх, як далеких друзів. Риба теж була його другом, але він мусив її вбити. «Я багато чого не тямлю, — подумав він, — але як добре, що

797

 

ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ. Старий і море


нам не доводиться вбивати сонце, місяць і зірки. Достатньо того, що ми вимагаємо їжу у моря і вбиваємо своїх братів».

Старий знав, що йому треба поспати й поїсти, хоча він і не відчу­вав потреби робити це. Голова була ясна, а їсти сиру макрель без солі було не дуже приємно, але це треба було зробити, бо попереду чекала виснажлива боротьба. Він відпочивав не менше, ніж дві години, але не спав, увесь час відчуваючи вагу риби спиною. Він не міг прив’я­зати жилку до човна, бо тоді, сіпнувшись, риба могла б її перерва­ти. Він завжди був готовий попустити трохи жилку, якщо риба почне смикатися. Потім обережно, намагаючись не потривожити рибу, пе­рейшов на корму човна. Випотрошив макрель. У її шлунку знайшов дві тверді і свіжі літаючі риби. Обрізав із макрелі м’ясо, додав до ньо­го літаючих риб, знову перебрався карачки на ніс. Він докоряв собі, що багато чого не передбачив. Якби він увесь день поливав ніс човна водою з моря і давав йому висихати, тепер би мав сіль. Він примусив себе з’їсти сиру макрель. Потім старий стиснув жилку правою рукою і навалився на неї всім тілом. Тоді перехопив її через спину лівою. Він вирішив, що так він зможе поспати: якщо права рука розіжметь­ся й випустить жилку, його розбудить ліва, коли відчує, як жилка тікає у море. Він привалився до борту, переніс тягар на праву руку і заснув. Спочатку йому снилися морські свині, тоді його халупа у се­лищі. І лише потім йому наснилося, як стоїть він біля борту велико­го корабля і дивиться на африканське узбережжя, яким гордо йдуть леви. Уві сні старий був щасливий.

Він прокинувся від різкого ривка, правиця вдарила його в облич­чя, а жилка стрімко бігла у воду. Долоня його палала; ліву руку зве­ли корчі, він не міг відразу намацати нею жилку. Нарешті йому по­щастило, і старий, перекинувши жилку через спину, схопив її лівою рукою. Його притягнуло аж до носа човна, і обличчям він притискав­ся до шматка макрелі, але не міг навіть поворухнутися. Риба стриба­ла у воді. Він заздалегідь знав, що так буде, хоча тепер не міг бачити тих стрибків. Жилка різала руки, він намагався тільки підставля­ти мозолясті частини. Якби поруч був хлопець, він би намочив жил­ку водою, подумав старий. Риба перестала стрибати і знов потягнула човна. Тепер старий міг утримати жилку лівою рукою. Правою він черпнув води і відмив обличчя від залишків м’яса макрелі.

Сонце сходило вже втретє від того часу, як він вийшов у море, і тільки тепер риба почала ходити колом. Старий давно вже цього че­кав. Він міцно тримав жилку і кожного разу підтягував рибу ближче до човна. Нарешті риба, зробивши кілька обертів, вийшла на поверх­ню. Вона то наближалася до човна, то знов відходила. Від утоми дум-

798

 

ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ. Старий і море


ки плуталися в голові старого. Він знов звернувся до риби і сказав: «Ти все одно помреш, навіщо тобі треба, аби і я помер».

Він зібрав усю свою волю, залишки сил і гордості і «кинув усе це проти мук, яких зазнавала риба, і тоді вона перевернулася на бік і тихо попливла поруч, ледве не торкаючись мечем човна». Старий узяв гарпун і що було сили встромив його рибі у бік. Він відчув, як металеве лезо вп’ялося у живе тіло риби і просувалося далі. Від нату­ги старого нудило, голова паморочилася, але він «виграв цей бій, те­пер залишалася чорна робота». Він прив’язав рибу до човна і напра­вив його до берега. Він мав право пишатися собою: риба важила не менше півтори тисячі фунтів, кожен з них він продасть по тридцять центів за фунт. Він думав, що навіть славетний гравець у бейсбол, Ді Маджіо, його і Манолінів улюбленець, пишався б старим. Він ду­мав, на що здатна людина. То байдуже, що рук не відчував від болю, що був украй виснажений, але ж рибу він переміг. Прив’язавши її до човна, старий правив до берега, міркуючи, хто ж кого насправді везе. Та попереду на нього чекали нові випробування.

За годину з’явилася перша акула, яка, відчувши кров, почала пе­реслідувати човен. Вона підійшла зовсім близько і кинулася на рибу. Старий, зібравши останні сили, вдарив її гарпуном. Акула відірвала величезний шматок риби і пішла на дно, затягнувши із собою і гар­пун. Старий вирішив не здаватися, хоча розумів, що тепер від акул не буде спокою. «Але людина створена не для того, аби зазнавати по­разки. Людину можна знищити, але не можна перемогти».

Він змусив себе думати про щось хороше, наприклад, про те, що невпинно просувається до берега. Старий поїв сирої риби, відрізав­ши від тієї частини, де шматували рибу акулячі зуби. Раптом він по­мітив двох акул, які хижо й упевнено пливли до човна. Відстань між ними і човном невпинно скорочувалася. Старий узяв весло, прив’я­зав до нього ніж, адже гарпуна він уже втратив, і приготувався зу­стріти хижаків. Одна з акул підпливла під човен і почала шматувати рибу знизу, друга вчепилася у той самий бік, що й попередня. Старий кинувся на неї з ножем, прив’язаним до весла. Тільки коли він поці­лив в акуляче око, та відпустила рибу і пішла на дно. Але друга акула все ще жерла його рибу, а він навіть не бачив її. Старий поставив ві­трило і розвернув човен, примушуючи акулу показатися над водою. Побачивши її, він спробував устромити ножа їй у спину, але не про­бив товстої шкіри. Тоді він знову підняв весло і влучив в око. Акула повисла на рибі. Старий перевернув весло іншим кінцем і встромив його в акулячу пащу, відриваючи її від своєї риби. Він не міг дума­ти, скільки акули з’їли м’яса, та знав, який широкий кривавий слід

799

 

ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ. Старий і море


залишає риба у воді. Тепер акули не дадуть йому спокою. Наступна акула припливла сама. Старий дочекався, поки та вчепиться у рибу, і вдарив ножем. Лезо не витримало і зламалося, хоча і цю акулу він убив. У старого залишилися лише весла, багор і дубинка. Він знав, що не зможе вбити акулу дубинкою: він був надто старий. Він попро­сив пробачення у риби за те, що змушений був убити її, і картав себе за те, що так далеко зайшов у море.

На заході сонця напали ще дві акули. Старий бив їх дубинкою і хоча не вбив, але відігнав. На свою рибу він намагався не дивитися, бо там залишилася лише половина. Він не міг з нею тепер розмов­ляти; пригадував людей, хлопчика, який, певно, хвилювався. Поду­мав, що й старі рибалки, й молоді теж непокояться: «живу я серед гарних людей». Старий міркував про те, що щастя приходить до лю­дини у будь-якому вигляді, тож хіба його завжди впізнаєш? Йому за­раз потрібно було зовсім небагато для щастя: він чекав, коли пока­жуться вогні Гавани. Близько десятої він побачив ті вогні і зрозумів, що скоро увійде в Гольфстрім. Старий зовсім не хотів битися, та опів­ночі знову напали акули.

Тепер старий знав, що боротьба марна. «Вони напали цілою згра­єю, а я бачив лише смуги на воді, які креслили їхні плавники, і ме­рехтіння, коли вони кидалися рвати рибу. Він бив їхні голови і чув, як лящать їхні щелепи, сіпається човен, коли вони хапають рибу знизу. Він бив дубиною щось невидиме, що міг тільки чути і відчу­вати, та раптом щось ухопило дубинку, і дубини не стало». Тоді він вирвав румпель зі стерна, схопив його обома руками і знову кинувся на акул. Але ті поверталися і жерли рибу доти, доки не залишилося нічого. Тоді вони відстали. Старий насилу переводив дух і відчував у роті присмак крові, він навіть злякався. Та скоро все минулося. Він харкнув в океан і сказав, звертаючись до акул: зжеріть і це та уявіть собі, ніби ви зжерли людину. Старий вставив румпель і направив чо­вен до берега. На мотузці він тягнув лише кістяк красуні-риби. Вночі акули накинулися на той кістяк, але він не звернув на них уваги. Те­пер він мріяв лише добратися до постелі, адже постіль для втомлено­го — то велике благо.

Коли старий повернувся, у селищі всі вже спали. Допомогти йому було нікому.

Він сам зняв і скрутив вітрило, навалив на плечі й поліз крутим схилом вгору до селища. Дорогою він упав, але підвівся і, кілька ра­зів зупиняючись відпочити, дійшов до своєї халупи. Поставив вітри­ло, напився води і ліг на своє ліжко, застелене лише старими газе­тами, накрився ковдрою і перевернув долоні догори. Він спав, коли


800

 

ЕРНЕСТ X ЕМІН ГУ ЕЙ. Старий і море

 

вранці прийшов хлопчик. Дув сильний вітер, і жоден човен не вий­шов у море. Хлопчик переконався, що старий дихає, потім побачив його руки і заплакав. Він вийшов, аби принести старому кави, і пла­кав всю дорогу до ресторану. Біля човна старого зібралися рибалки, роздивляючись те, що до нього було прив’язане. Хлопчик не спустив­ся туди, бо вже бачив той кістяк, а човен старого один рибалка обі­цяв пильнувати. Побачивши малого, хтось запитав, як там старий. Він відповів, що той спить, і попросив не турбувати старого. Хлопчи­кові було байдуже, що рибалки бачать, як він плаче. У ресторані він попросив кави з молоком і цукром. Хазяїн запропонував йому взяти іще щось. Але хлопець відмовився: треба ж знати, що старому можна їсти. Він повернувся до старого і чекав, доки той прокинеться. Коли старий прокинувся, то перше, що вій сказав, було: «Вони мене пере­могли, Маноліне». Малий втішив: адже він здобув перемогу над ри­бою. Відтепер, пообіцяв хлопець, вони ходитимуть у море разом. Ста­рий був упевнений, що йому більше не пощастить. Та хлопчикові те байдуже: він сам принесе старому щастя: «…я ще багато чого маю навчитися в тебе, а ти можеш навчити мене всього на світі». Старий попросив принести газети за ті дні, коли він був у морі, віддати голо­ву його риби рибалкам на приманку. Коли хлопчик спускався вниз кам’янистою стежкою, він знову заплакав.

Того дня на Терасу прибула група туристів. Побачивши кістяк, одна з них запитала, що то таке. Офіціант відповів: акули, і хотів було пояснити, яка трагедія тут сталася. Але туристка не слухала, а звернувшись до свого супутника, промовила: «От ніколи не знала, що в акул такі гарні хвости».

Старий у цей час спав у своїй халупі. Сон його охороняв хлопчик, «старому снилися леви».

 

Категорія: СТИСЛИЙ ПЕРЕКАЗ: Мегадайджест: Російська та зарубіжна література. 10—11 (12) класи (Стислі перекази)

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.