ВІКТОР ДОМОНТОВИЧ - ВИБРАНІ ТВОРИ

ДОKTОP СЕРАФІКУС — РОЗДІЛ І-III

загрузка...

Мінливо й мляво перебігають світлі струмки по великій круглій фонтанній мушлі. Зміна білявих струмків в абстрактних арабесках тіней розбиває увагу своєю безпредметністю. Перебіг тіней, падіння бризок, плюскіт води символізують для Комахи усталений спочинок на півгодини в скверику, коли він, напрацювавшись у бібліотеці, повертається додому.

Після врочистої мовчазности бібліотеки, де лунке шепотіння й рип пера виростають у погрозу уявленої катастрофи, після книжкової тиші, коли біла одноманітність прямокутників паперу, книжок, лискованої площини стола замикає в собі обрій вражень, — зелень дерев і дитячий метушливий галас заспокоюють. Галас заспокоює тим, що дратує.

Ірця біжить, підстрибуючи, назустріч:

—   Дядько Комаха прийшов. Дядько Комаха! Добридень, дядю Комахо!

Дядя Комаха обережно стискує маленьку руку, кладе свого портфеля з книжками на лавку й сідає.

—  Добридень, Ірцю! Як ти себе почуваєш?

—    Дякую, дядю Комахо. Гаразд. Покажи, які в тебе сьогодні книжки.

Власне, її цікавлять не книжки, а малюнки. Ірці байдуже, що дивитись, аби дивитись. Вона охоче переглядатиме й праці акад. Павлова, і Рошерівський «Mythologisches Lexikon», і атлас Мікенських розкопин, і таблиці з уламками посуду в трипільському УАН-івському збірнику, і портрет Ервіна Роде або Федора Вовка.

В Ірці досить розвинене почуття умовности, щоб на свої запитання задовольнитися з тих двох відповідей і пояснень, які вона дістає від дяді Комахи, дарма що деякі з цих відповідей межують із знущанням.

—   Що це? — питає Ірця, показуючи малюнок доби палеоліту, де на камінці вирізьблено не то ведмедя з головою коняки, не то коняку з лапами ведмедя.

—    Це, — пояснює Комаха зі щирою й непідробленою сумлін­ністю людини, що звикла ніколи не зважати на авдиторію, — це рінерит з оріньякської стоянки Реб’єр!

Дівчина одриває голову від книжки, щоб подивитись, чи він жартує, чи ні. Упевнившись, що він говорить серйозно, і муслячи п’ятерицю слиною, вона перегортає сторінки далі.

Людські постаті в тваринних мат карах, подібні на американських мавпочок з дротяними ніжками, привертають увагу Ірці. Ірця тикає брудними заслиненими пальцями, лишаючи на сторінці пляму, і питає:

—   А це?

—   Це малюнок на костяній тарахкалці Мадленського шару з-під скелі Меж на півдні Франції. Оці-о люди танцюють святий танець сарн.

Ірця захлинається од веселого реготу.

—  Які смішні! Які вони смішні! І я хочу так!

Ірця починає плигати, у стилізованій подібності відтворюючи рухи людей кам’яного віку.

Таблиці в книжках з рефлексології можуть зворушити її не менше од картин сучасних французьких та німецьких експресіо­ністів. Цікавість Ірчина така різноманітна й всеосяжна, що досягає ступенів мудрої й лагідної байдужости: їй байдуже, що дивитись, аби дивитись. Усе вона сприймає з однаковим захопленням. Не любить Ірця лише тих книжок, де нема малюнків ані таблиць.

Перегорнувши таку книжку з початку до кінця і ще раз роз­кривши її, щоб саму себе перевірити, вона розчаровано каже:

—   Який ти, справді, такий, дядю Комахо!

—  Який?

—    А такий… — вона підшукує слова і несподівано для себе знаходить: — Такий абсолютний дивак!.. Навіщо ти носиш з собою зовсім порожні книжки?

Комаха заздрить Ірці. Після тридцятьох років усі книжки здаються прочитаними і всі продуманими. Він уже пізнав ту гірку огиду пересичености перед книжками, отеє Іаесііит ІіЬеІІі, що з року в рік збільшується і що від нього, попри всі зусилля, вже ніколи не можна звільнитись, коли зникає колишня юнацька віра в книжки і марною стає надія, що якась нова книжка раптом, як виграш у льотерії, принесе несподіваний дар визволення.

Така доля кожної людини, що має справу з книжками. Книголюби, які все своє життя проводять у бібліотеках, приходять до бібліотеки з любови до книжок, щоб серед книжок загубити її. Бібліофіли, бібліологи, бібліотекарі майже ніколи не пишуть книжок. Іноді, правда, серед них можна натрапити на осіб, що з маніякальною упертістю протягом десятиліть незмінно працюють над однією якою-небудь працею, але вони ніколи її не кінчають.

Це як у шлюбі: перше почуття оджито, і від кохання лишилася тільки звичка, якої нема змоги з себе скинути. Коли й є будь-які рештки кохання, то тільки ті, що притаманні звичці. Тільки звичка, та ще млявість і байдужість не дають повстати проти колишнього кохання й обернути його в ненависть, спалити його, як Герострат спалив храм Діяни Ефеської й Омар, небіж Магометів, — Олек­сандрійську бібліотеку.

У віці, через який уже переступив Комаха, і думки, і книжки здаються такими нерадісними й безобрійними, як і дні, що їх віддано книжкам, лекціям і бібліотеці. В байдужості Комахи не лишилося вже жодної краплі цікавости. Нічого, окрім звички.

Ірцю турбує питання: «Чи буде ще раз літо?» Для неї рік — доба. Рік згодом вона зовсім не та, що рік тому. Для Комахи дні, тижні, роки зливаються в один одноманітний плин, що в ньому тижні, місяці, навіть роки линуть і зникають непомітно. Для Ірці кожен день — відкриття нових країн і незнаних обріїв. Невеличкий обшир коло неї в садку, на майдані, де вона бавиться, ховає безліч ніким не знайдених і не уловлених скарбів. Кожен новий наступний день для неї — радісний і щедрий подарунок всеблагої долі. Для Комахи день замкнено в усталений розклад незмінно в певні години і хвилини повторених вулиць, бльокнотних нотаток, прочитаних лекцій, перегорнених сторінок, списаних аркушів і переглянених сту­дентських справ. Для Ірці день безмежно довгий. В розпоряджен­ні Комахи є лише півгодини, коли він дозволяє собі посидіти в садку, погрітись на осінньому сонці, порозмовляти з Ірцею — єдиний його протягом дня співрозмовник, — щоб потім поспіша­ти додому, заснути на годину і сісти ввечорі знов за книжку, коректи й рукописи.

З людьми Комаха ніяковий, стриманий і мовчазний. З Ірцею він балакучий і веселий. З Ірцею він навіть жартує і бавиться, чого в інших випадках од нього аж ніяк не можна було б сподіватись.

Комаха з Ірцею приятелюють нещодавно. Якось, нудьгуючи в півдрімотній утомі після кількох лекцій в ІНО та сидіння над книжками, Комаха спочивав на лавочці в садку, а коло нього ма­ленька дівчинка ліпила з землі, якої вона нашкребла на доріжці, пиріжки. Дівчинка була стандартна п’ятилітня дівчинка: огряднень- ка, пухка, рожева, ясноока й ясноволоса.

Десь на перехресті надривно дуділи в дудки комборбезні карасинщики, трамваї дзвеніли і гуркотіли, вози, вантажені вугіллям, здригались на бруку вулиці, хлопчики вигукували останні новини про вибори в англійський парламент, святкування МЮДу, таблиці виграшів.

Вересневе сонце гріло м’яко й лагідно. Соняшні плями тремтіли на доріжках, посиланих жорствою. Фонтан плюскотів, і ясні струмки перебігали на великі й круглі фонтанні мушлі. Малі діти гуляли на майданчику коло фонтану, наспівуючи, присідаючи, розкидуючи руками: «Отакий високий! Отакий широкий!» Це про пиріг… Серафікус куняв. Дівчинка коло нього копирсалася в засміченому поросі. Вона щось шепотіла, заглиблена в свої справи, відсутня для всього того, що не стосувалося до її роботи. Дівчинка сподобалася Комасі своєю серйозною уважністю. Він розглядав її згори вниз крізь лінзи своїх окулярів, але вона не звертала на нього уваги. Він не існував для неї, як не існувало й нічого довкола, окрім купки пороху та бруду, з якою вона вовтузилася.

Діти то є діти… Коли скласти пальці «козою», зробити страшні очі та погрозливо приказувати: «коза-дереза, за півбока луплена», ніби й справді коза хоче рогами забодати, діти регочуться до гикавки. Спосіб бавитися з дітьми загальновживаний і традиційний.

Щоб зав’язати знайомство з дівчинкою, Комаха скористувався з цього малооригінального, досить трафаретного звичаю: пальці, складені, ніби роги, схилена голова та приказка речитативом.

Дівчинка одступила на крок:

—  Де ти навчився такого хуліганства? Я такого не люблю!

Вона була надто серйозна й надто обурена, ця поважна й не­залежна п’ятилітня дівчинка, щоб Комаха не засміявся. З чемности дівчинка на його сміх відповіла посмішкою. Вона не хотіла ображати чужого дядю, що не вміє поводитися з дітьми. Вона трималася з дядею протекціонально, як старша, досвідченіша й розумніша. Такий тон і манеру в ставленні до Комахи вона засвоїла з перших же днів знайомства з ним.

На звичайне запитання, з яким годиться звернутися до малої дитини:

—   Як твоє ім’я? — вона відповіла не відповіддю і не мовчанкою, крутячи пальцями кінчик фартушка й сором’язливо дивлячись убік, а запитанням від себе:

—   А тебе?

А тому, що незнайомий дядя міг не зрозуміти, про що його питають, вона, уточнюючи, повторила запитання:

—  Як тебе звуть?

Він відповів:

—   Комаха!

Вона підвелась, відступила вбік, заклала вимазані рученята за спину, виставила наперед своє кругленьке черевце і запитала:

—   Справді?

—   Справді.

Дівчина замислилась. Вона повернулась до нього всім своїм тулубом і досить довго розглядала Комаху, його обличчя, вбрання, руки, довгі ноги й великі черевики. Вона обдивилася його з ніг до голови. Тоді підвела очі — такі прозорі і ясні, — ще дещо поміркувала й, прийшовши до певного логічного висновку, сказала:

—    А чому ти такий дуже великий, якщо ти комаха? Аджеж комахи бувають маленькі?

Вона ще раз поглянула на нього — великого, гучноголосого й чудного. Надто чудного, щоб бути подібним на людину, і надто великого, щоб бути тотожним комашині. Вона шукала поєднання суперечностей, логіки в явищах, що спростовували одне одне.

Якщо цей Комаха і був людиною, то якоюсь іншою, не такою, як уся решта. Попри всю свою грузьку, тяжку масивність, він здавався абстракцією й фікцією. Швидше, справді, не людина, а похмурий гном, що живе в таємних льохах, глухих, заплутаних підземних переходах, відлюдкуватих самотніх печерах, що не звик бувати серед людей і радіти, побачивши сонце. У нього було щось од гомункулюса, колби, лябораторії, од легенди про Фавста, од плянківських теорій, од химер, ілюзій, схем і формул. Ані його величезне тіло, ані його червоне, голене, подібне на шматок свіжого м’яса, обличчя не пере­конували в реальній правдоподібності його існування.

У Комахи була непропорційно велика голова з опуклинами на чолі, а на м’язистому широкому носі він, надто короткозорий, замість окулярів носив складні лінзи, що в них світло розкладалося на гео­метричні блиски, на трикутники, куби, квадрати, ніби геометризова- не світло перетворювалося на математичну схему. Сказати б, носив він свої важкі лінзи не для того, щоб дивитись на світ і людей, а з навмисною метою експериментувати над світлом.

Ірця оглядала, зважувала, міркувала, оцінювала і тоді, після павзи, висловила певне гіпотетичне припущення:

—    Може, ти не проста комаха, а такий великий комашиний тато?

І тоді відповіла на дядине попереднє запитання:

—   Мене звуть Ірка!

Але, за деякий час, внесла поправку:

—   Ірусенька!

Це здавалось їй переконливіше і певніше, якось ніжніше й інтимніше. Очевидячки, вона дійшла висновку, що дядя, який з нею почав розмову, заслуговує на довіру й визнання. Можливо, вона за­хотіла піддобритись або виставити себе в кращому світлі («Ірусенька і гарна дівчинка», а не так: «Ірко, йди но сюди!»).

—   Я живу там! — сказала вона і показала пальцем на будинок через вулицю за сквериком. — А де ти живеш?

—   Я живу там!

Він махнув рукою в напрямі будинку, де мешкав.

—  Далеко?

—   Не дуже!

Наступного дня Ірця перша підійшла до Комахи, спинилась у кількох кроках від нього, заклала руки за спину, схилила голову набік і з хвилину роздивлялась. Уважно роздивившись, вона запропонувала Комасі:

—   Коли ти комашиний тато, то я хочу бути за комашину маму! Ти нічого не матимеш проти?

Одержавши згоду, Ірця побігла розповісти сенсацію своїм приятелькам.

Вона пишалась перед іншими дівчатками, що гуляли в скверику, з надзвичайности свого нового знайомства. Шанолюбство маленької жінки було задоволене вщерть. Така екстравагантна шлюбна угода!..

Комаха міг бачити, як приятельки Ірчині, ховаючись за деревами й обережно, з цікавістю й жахом визираючи з-за дерев, дивилися на нього, а Ірця пояснювала:

—   Це комашиний тато!.. У нього є комашині лапки, тільки він ховає їх, а комашині вусики він голить. Я все знаю, бо я комашина мама: він сам просив мене, щоб я була за його комашину маму.

Останнє твердження Ірчине не зовсім відповідало дійсності, та Ірчине серце було таке повне ясного захоплення, що не варто було зважати на будь-які дрібні неточності. Істина деталів повинна була гармоніювати з істиною цілого.

Того дня Ірця зустріла Комаху з хитрою й задерикуватою посмішкою:

—   А я знаю щось!

—   Що ж ти знаєш, Ірцю?

—   А я знаю щось.

—   Скажи, що.

—   А я не скажу!

—   Чому ти не скажеш?

—  А так, не скажу!

—   Ну, не скажеш, і не треба.

Але це не було цікаво: «Не треба!» Вона мусила була поділитися з кимсь тайною, що її вона знала, й дівчинка почала знов:

—   А я знаю!

Пританцьовувала й приспівувала:

—   А я знаю!.. Знаю!.. Знаю!..

—   Ну, кажи вже!

Тоді, сяючи, порожевівши, урочисто проголосила:

—  Я знаю, де ти живеш!

—  Де?! Ось там, за садом В отому будинку на розі!

—  А ось і неправда! Я знаю щось інакше!

І, знизивши голос, вона ткнула пальцем у землю і тихенько промовила:

—  Ти живеш тут! Я бачила!

—   Що ти бачила?!

—   Я бачила, як комахи через дірочку в землю залазять. Багато комах! Я сама бачила.

Це було остаточно певно, як вона бачила Та дядя Комаха про­довжував заперечувати:

—    Але ж, моя мила Ірцю, це неможливо. Я такий великий, а дірочка, через яку лазять комахи в землю, зовсім маленька. Ти ж розумієш, що це аж ніяк неможливо!

Ірця розуміла. Вона ладна була розплакатися. Вона почувала себе ображеною. Вона надула губи. Вона одвернулась од Комахи і навіть відмовилась од запропонованої їй цукерки. Чи варто було жити в світі, їсти цукерки, спати, бути гарною й слухняною дівчинкою, якщо твої гадки хибні й твої припущення розходяться з дійсністю? Вона пішла сумна й насумрена.

Наступного дня дівчинка сяяла:

—   Я знаю, — сказала Ірця, — як ти це робиш. Тепер я знаю, ти йдеш далеко, далеко! Дуже далеко йдеш. Тоді ти стаєш маленький, зовсім маленький, і тоді ти влазиш у дірочку!

Логічна структура висловленої думки була бездоганна. Все непотрібне було відкинуте, і лишалась одна чисто розумова конструкція, що в ній не було нічого зайвого чи принесеного ЗЗОВНІ.

В Ірчиному житті наступив комашиний період. Вона годинами могла сидіти коло комашниці й розглядати комах та їх ретельну господарську метушню. З материною уважністю вона дбала за комах.

Якщо якась комашина лізла через доріжку, вона брала її й клала на травку газону.

—   Дурне малятко!

Приносила цукерку й розламувала на дрібні крихти.

—   Це для вас! їжте!

Її серце було сповнене саможертв.

З докором вона кидала Комасі:

—   Чому ти ніколи не даєш комахам їсти?

І, шукаючи для нього пробачення, висловлювала гадку:

—  Ти, мабуть, приносиш їм їсти вночі, коли всі сплять, щоб ніхто не бачив?.. А що вони їдять?

Щоб відповісти на Ірчині запитання, Комасі довелося перечита­ти Фабра.

їх взаємини розвивалися цілком нормально. Були принесені ляльки, і Ірця познайомила Комаху з тим оточенням і тими особами, в колі яких їй доводилося існувати.

—   Скільки тобі років, Ірцю?

—  Торік було десять, а цього — п’ять!

Вона не запитала й собі Комаху, скільки йому років. Діти не питають про це дорослих, бо, очевидячки, це малоістотна справа. Але вона меланхолійно зауважила:

—  Я скоро стара буду.

Це було несподівано.

—   Що ти, Ірусю! Чому так?

—  Я швидко росту!

До дяді Комахи Ірця відчувала особливу ніжність, — вона гладила його волосся, руку, обличчя, і з невисловленим бажанням, не наважуючись попросити скинути черевики, щоб поглянути на його комашині ноги, вона злізала йому на коліна, обіймала за шию й зазирала йому в вічі. Вона сподівалася, що й без її прохання, він і сам якось здогадається скинути черевики й тим зробити їй приємність.

Спіймавши комашину й показуючи, Ірця запитувала:

—  А це твій? Вони всі твої, татові, чи, може, є й інші, окрім тебе, комашині тати? Ти мусиш мені показати інших тат, які вони. Отой дядя, що сидить на тій лавці, теж комашиний тато? Він до тебе подібний. Ти не знаєш? Я побіжу, запитаю.

Василь Хрисанфович почував себе досить ніяково, коли Ірця, схопившись, бігла до незнайомого дяді і питала; — Ти теж дядя Комаха? — а тоді вихром неслась назад і голосно заявляла;

—   Ні, той дядя сказав, що він ні, що він не дядя Комаха!

Іноді Комаху Ірця застерігала:

загрузка...

—   Обережніше! Ти ледве не розчавив бідну комашину. Який ти, далебі, такий…

І все ж таки в їх стосунках було щось непевне, сумнівне і хист­ке. Щось, що викликало в дівчинці стурбованість, народжувало внутрішню тривогу. Не важко було помітити, що в середині її відбувалася велика боротьба, яка примушувала її страждати.

Ірця була надто твереза дівчинка, щоб за деякий час не пере­вірити свій комашиний ентузіязм, дядю Комаху та віру свою в нього. Вона підійшла, обдивилась його з усіх боків, обмацала черевики, потягла за штани, торкнулася рукою піджака, обережно, ніби боячись, ніби остерігаючись, що щось може трапитись. Тоді, пере­валюючись, сопучи, влізла на лаву, забралась Комасі на коліна, торк­нулася щік, зняла окуляри, зазирнула в вічі, розстебнула піджак, обмацала жилетку, краватку, сорочку, зідхнула важко й запитала:

—   А ти, дядю Комахо, людина?

Комаха не зрозумів.

—   Ну, а як же, Ірцю, розуміється, людина.

Вона допитувалася:

—     Всерйоз людина, чи ти тільки кажеш? Зовсім чи тільки настільки?

Вона показала кінець пальця.

—    Всерйоз, Ірцю! Цілком всерйоз. Така ж людина, як і ти, як і твої тато й мама!

—   Не може бути! — сказала роздратовано Ірця і тупнула ногою.

Вона заперечувала людську істоту Комахи, заперечувала рішуче й

категорично.

—   Отже, ти не справжня комаха? Чи це ти все тільки навмисне, тільки так?

Що сказати? Як відокремити в собі умовність свого імени й себе як людину? Комаха міг би говорити про ейдотичні смисли, він міг би процитувати останні книжки Лосева і його думки про формули категорій, що входять в тетрактиду «А»: нейменована та іменована істота тотожна зі своїм ім’ям як суцільним видом своєї наймено- ваности і відмінна зі своїм ім’ям як нейменована, але як пояснити дівчинці відмінність особи й імени?

—   Я, — сказав він, плутаючись, і плутаючи, і не сподіваючися щось розтлумачити, — я Комаха, тільки я не комаха, а… а так… Ну?..

 

Ірця зрозуміла його:

—   Ти, значить, зовсім не комаха, а просто Пупс!

У цій короткій Ірчиній фразі було сховано досить презирства й іронічного розчарування.

Смішний, товстий, недоладний дядя Пупс! Це був удар у саме серце. Аджеж одне діло приятелювати з таємничим і привабливим своєю загадковою надзвичайністю комашиним татом, і цілком інше — з людиною, подібною до пупса. У пупса товсті щоки, вели­ка голова й вирячені очі. Тягнучи за ноги ляльку, Ірця принесла рожевоголового пупса. Вона уїдливо сказала:

—    Це ти! Це ти такий! Це пупс малий, а великий дядя Пупс в окулярах — ти сам!

Вона бажала помститися, відплатити за розчарування, але вона не була злою дівчинкою. Ні, серце її було сповнене любови, ніжности й всепрощення.

Вона притулилась до колін Комахи й прошепотіла — вона хотіла втішити його:

—  Ти не сумуй! Це ще нічого, що ти не комашиний тато, а тільки пупс Пупс теж гарний, дарма що він смішний і недоладний. Я люблю його! Я дуже люблю тебе, дядю Пупсе!

РОЗДІЛ II

Комаха-Серафікус-Дядя Пупс звик до дівчинки.

Похмурий дощовий день, коли Ірця не виходила гуляти в скверик, втрачав для Комахи будь-який сенс. Попри всю свою організовану ретельність, Комаха не був гарантований од химерних примх і невизначених настроїв. Бачити щодня Ірцю зробилось для нього потребою.

Дощ ішов три дні. Три дні Комаха не бачив Ірці. Три дні він відчував себе незадоволеним. Навіть нове число ««Archiv für klas­sische Altertümer» не принесло йому втіхи, дарма що там була надрукована розвідка Вілляммовіца-Мюллендорфа, а в одній з рецензій, вміщених у часописі, було згадане його власне ім’я, з посиланням на його книж-ісу «Особливості синтакси грецьких написів у ляпідарних пам’ятках північного Причорномор’я».

Комаха гуляв по вогких доріжках скверика. Можливо, він сподівався дочекатись Ірці, можливо, звичка спочивати в скверику примушувала його, як завжди, незважаючи на дощ, висидіти уста­лені півгодини на лавочці. У скверику він був сам. Патьоки води текли з доріжок на тротуар і вулицю.

Художник Корвин, високий і тонкий, подібний на розкриті ножиці, із гострим, як у Гоголя, носом, перебігаючи повз скверик, привітався з Комахою.

—   Чого це ви, Серафікусе, мокнете під дощем?

Комаха сконфужено й стурбовано почервонів.

—  Та це я так!.. Я гуляю!

Корвин зник за каламутно-жовтою запоною дощу з думкою про чергове дивацтво Комахи: химерну Комашину витівку — гуляти в дощ…

* * *

Вечір, стіл, лямпа. Перед Комахою розкритий том Фрейзерової «The golden Bough», німецьке старовинне початку XIX ст. видання орфіків. Великий грецький словник, компактне видання англійсь­кого словника, стопка паперу. Скинувши свої важкі окуляри, Комаха сидить, з головою заглибившись у Фрейзера. Він сперся на лікті й під­тримує голову долонями. Фрейзерове тлумачення давньоєгипетської казки про двох братів як переказу про трансформацію й мандрівку душі, здається йому надто недоречним, блідим і натягненим.

Комаха починає шукати в орфіків потрібної йому цитати; він перегортає сторінки, і зосереджена увага розбивається. Він згадує за Ірцю. В нього з’являється думка, для нього зовсім несподівана: «Чому, справді, ні?.. Чому йому не мати дівчинки?»

О десятій годині Комаха повечеряв: з’їв два шматки чорного хліба з шинкою, холодну котлету, що лишилася від обіду, випив склянку холодної води з цукром, — чаю він не пив, щоб не завдавати собі зайвого клопоту: розпалювати примус, наливати гас, — і, з’ївши перед сном ще пару яблук, точно о пів на одинадцяту заснув.

Тієї ночі Комасі вві сні привиділось таке. Неначе вечір, тиша, лямпа, стіл, шафи; неначе усе — як звичайно: книжки, папір, Фрейзер, орфіки, словники, але на підлозі коло грубки стоїть велика емальована миска з гарячою водою.

Великі грубі пальці Комахи несподівано ніжно розвішують на протягненій шворці простирало й білу флянельову сорочку. Ірця — певне, що це Ірця — стоїть голенька, з білою кучерявою голівкою, на скронях волосинки в неї злиплися від поту, бо в кімнаті напалено, й вона сердиться.

—  Швидше! Ти маруда! Тільки ти не здумай, що митимеш голову з милом.

Комаха розводить руками, а тоді примружує очі й каже:

—  А миші?! У дівчаток, що не миють голови з милом, заводяться в волоссі миші, великі, великі, білі й сірі і…

—  Що і? Що «і»? — ледве чутно, повторюючи останню інтонацію Комахи, з широко відкритими, здивованими й трохи зляканими очима, шепоче Ірця.

—   І виводять маненьких сліпих мишенят.

—   Сліпих? А чого вони сліпі? А багато їх буде? Знаєш, що? Хай виводяться.

Дівчинка зацікавилась і слухняно сіла в миску, і вода з миски розхлюпалась на ноги Комасі та на підлогу, і по підлозі розплився брунатний ставок з химерними берегами.

А Комаха тимчасом швидко намилив голову. Тоді раптом різкий, крикливий, голосний вий прорізав кімнату. Комаха був навіть зразу відсахнувся, а тоді похапцем почав змивати з голови мильну піну приготованою в глечику водою.

Коли ж він ніс на руках маленьке, тепле, рожеве, безпомічне, тремтяче тільце, загорнене в мохнате простирало, щоб покласти в ліжко, в серці Комахи заколивалась така безкрая радість, така гостра й болюча ніжність до цієї маленької купки людського тіла, що він мимоволі прихилився до стінки і притиснув дівчинку до грудей.

…Вечір, тиша, лямпа, стіл, шафа, ліжко. Дівчинку викупано, покладено в ліжко, прикрито теплою ковдрою, і Комаха з серцем, переповненим ніжністю й болем, сідає на маленьку табуретку біля ліжка, щоб розповідати дівчинці, поки вона не засне, казку про солом’яного бичка.

«…Жили-були дід та баба, і не було в них дітей. І сказала дідові дідова баба: «Бач, діду, немає в нас із тобою дітей, а ми вже старі, ото зроби з соломи бичка і буде в нас той солом’яний бичок за дитину».

І не Ірці, а самому маненькому Комасі, що лежить у ліжку, розповідає казку стара нянька, куняючи носом: малий великий Комаха ось-ось засне, йому хочеться спати, але хочеться дослухати до кінця казку старої няні…

Бажання, сховані й притлумлені вдень, прокидаються вночі. У нічних снах вони набувають реальности, й людина пізнає нарешті те, що поза цим, може, назавжди лишилося б для неї невідомим і неуявленим. Коли б люди не бачили снів, може, вони ніколи не довідались би про те, що існує. Тільки у снах розкривається справжній сенс наших бажань.

Бажання й інтереси Комахи ніколи не виходили за рамці лекцій, курсів, тем для студентських доповідей, карток, виписок, нотаток, нових книжок, видавничих проспектів, шрифтів, форматів, паліту­рок, скриньки з оголошеннями про засідання в будинку Академії, вітрини з новими книжками у книгарні «Книгоспілки», крамничок букіністів та їхнього книжкового барахла.

Тепер несподівано для нього прокинулось незнане досі бажання, бажання — мати дитину! Можливо, воно ніколи б не постало в ньому, коли б не виявилося так ясно й різко в примарах баченого сну. Сон розбуркав те, що досі було притуплене, сховане в глибинах його істоти! Сон підказав бажання, перетворивши його уже на заздалегідь завершене переживання.

Мати дитину?! Це не така проста річ, як може здатися на перший погляд. Щоб мати дитину, треба одружитись!.. Отже, іншими

 

ДОКТОР СЕРАфікус

33

слонами, зробити низку вчинків, часто безглуздих, смішних і, кінець- К ІIII |СМ, недоречних.

Замість робити виписки, збільшуючи свій бібліографічний апарат і поповнюючи картотеку, він мусив би спинити свою увагу на якій-небудь жінці або дівчинці, упевнити себе, що саме ця особа, досі йому цілком байдужа, припала йому особливо до вподоби, і він бім неї аж ніяк не може жити, почати ходити з нею до театру, кіно, ‘ как’ярень, тоді одного дня наважитися сказати їй, що він кохає її,

1 зробити їй пропозицію вийти за нього заміж і, нарешті, поцілувати її. Замість сидіти за письмовим столом удома або в бібліотеці, йому допелось би йти десь на побачення, ходити взад і вперед по тротуару, гаяти час і, щохвилини дивлячись на годинника, думати не так про сподівану зустріч, як про те, що він ніяк не встигне своєчасно од і с лати до «Archiv für klassische Altertümer» обіцяної статті.

Леле! Для людини скромної й ніякової, до того ж переобтяженої І працею, семінарами, лекціями, громадськими навантаженнями, І засіданнями предметових комісій, науковими доповідями, правлен­иями корект, кохати жінку — це, власне, практично майже зовсім і іездійсненна річ.

Покохати? Де проходить межа, що відокремлює почуття від цинізму, чемність од образи, коректність од брутальности?

Певно, що є на світі люди, здатні поцілувати жінку, але Комаха [ зовсім не був певен, що він міг би наважитись зробити це. Усе, що не дано, вигадано. Химерною вигадкою лишався для Комахи давній міт, повторений у пам’ятках усіх віків і всіх народів, про чоловіків, що кохають жінок. Він не припускав, щоб за цим мітом ховався будь-який реальний зміст. Чи не треба було ці перекази тлумачити алегорично <

Кінець-кінцем, про все це не варто було й гадати, бо Комаха не мав жодного наміру будь-кого цілувати чи кохати, ходити на побачення, фліртувати, подобатись комусь або ж шукати, собі когось до вподоби. Що більше він обмірковував становище, то більше й більше впевнявся, що ледве чи він зможе здійснити своє бажання. Перед вагою тяжких зобов’язань, що малювались його уяві, зане­падала його рішучість і слабла його енергія.

Комаха хотів одного: не турбуючи себе жодними зайвими турботами й не ставлячи себе у прикре становище закоханої люди­ни, мати дитину.

Що зробило людство, щоб раціоналізувати взаємини між окре­мими статями? Власне кажучи, нічого. Комаха хотів мати дитину найраціональнішим способом, тобто уникнувши того, щоб зверта­тись у цій справі до жінки.

Про свою ідею раціоналізувати кохання й шлюб Комаха, сидячи у скверику, якось розмовляв з художником Корвиним.

—        Я, — сказав Комаха, — хотів би мати дитину!

—   В чім справа, — відповів Корвин, — давно вже час! Вітаю від щирого серця! Одружуйся. Цікаво, хто вона, ця обраниця, що полонила тебе?! Яка-небудь студентка чи, може, хтось із спільних наших знайомих? Ладен іти в парі, що це — Валентина Петрівна!..

—    Ні, — сказав Комаха, — ти не зрозумів мене. Я нічого не сказав, що збираюсь одружуватись. Я хочу мати дитину. Це зовсім інша річ. Ти розумієш?

—   Не дуже!

—  Я, — спробував розтлумачити Комаха, — хочу, щоб це сталося без участи жінки. Мені здається, що немає потреби, щоб у діто­родінні брала яку-небудь участь жінка.

Гострий ніс Корвина описав еліпсу й застиг у нерухомій на­пруженості. Корвин поклав долоні на голівку тростини і, зігнувши свій довгий тулуб, сперся підборіддям на руки.

Корвин був конструктивіст, і Комашина ідея конструктивного шлюбу зацікавила його, хоч він і не зовсім уявляв собі практичну можливість реалізації подібної ідеї.

—   Думка, безперечно, оригінальна, — зауважив Корвин, — але мені не зовсім ясно, яким способом можна було б це здійснити. Досі, скільки відомо, дітей родили жінки.

—    Що з того? — спокійно заперечив Комаха. — Це аж ніяк не факт! Я хотів би родити сам… Можливість запліднюватись, вагітніти і родити без шлюбного акту — це зовсім не моя ідея. Я можу назвати низку імен філософів, що були певні цього.

Він потирав руки і, як підсумок цього, стверджував:

—   Ні, справді, чому чоловік сам без жінки не може родити дітей? Я б хотів мати дитину, не турбуючи в цій справі жінку.

Комаха говорив із таким запалом, що можна було сумніватися в тому, чи були в нього будь-які виразні уявлення про різницю між чоловіком та жінкою. Певно, абстрактність його уявлень сприяла тому, що він говорив з особливо підкресленою впертістю.

—  То правда, — казав Комаха, — що ще й досі чоловік ХХ-го віку, як і чоловік кам’яного, коли він хоче мати дитину, вступає у шлюб, але це свідчить тільки про недоречність нераціоналізованих тради­цій, що існують, і більше ні про що. Ми повинні перемогти природу й протиставити природі успіхи розумового розвитку. Чим від­різняється на сьогодні шлюбний акт дикуна з Сенегалю й професора Оксфордського університету або дійсного члена Collège de France? Істотно нічим! Коли б людство було культурно розвиненіше, воно давно подбало б про те, щоб примітивний і некультурний спосіб дітонародження заступити іншим. Людство, на жаль, не вжило жодних заходів, щоб зробити зі шлюбу вчинок, гідний інтелектуаль­ної людини.

Корвин закинув голову назад і виставив уперед великий борлак. На відповідь Корвин сказав:

—   На світі, мій друже, є гарненькі дівчатка. Кохання гарненької дівчини завжди гідне культурної людини, навіть, навіть коли людина є член двох академій.

Серафікус похитав негативно і з докором своєю великою головою гомункулюса. Він не згоджувався з епікурейською легко­важністю свого приятеля. Він сказав:

—    Не згоджуюсь! Не можу згодитись! Для культурної рафіно­ваної людини шлюбний акт надто вульгарна річ, щоб можна було наважитись на подібну непристойність.

Серафікус поклав свою масивну волохату руку на тонку темну руку Корвина й додав:

—   Я не хочу розвивати будь-яких складних теорій, але дозволю собі спинити Вашу увагу на деяких побутових подробицях. Тільки на цих подробицях… Звички культурної людини рішуче заперечують усе, що пов’язане зі шлюбним актом. Костюм сучасної людини остільки не пристосований до статевого акту, що розстібнутий ґудзик і незав’язана краватка скандалізують. Згодьтесь, що суспільст­во вимагає від людини зав’язаної краватки й застібнутих ґудзиків. Отже, з цього вже погляду шлюбний акт доводиться розцінювати як антигромадський і антисоціяльний вчинок.

Комаха з власного досвіду знав усю ніякову незручність з’явитись на лекцію без краватки або ж на засідання наукового товариства з незастібнутими ґудзиками. Його ласкаво одводили вбік і з убивчою чемністю нагадували, що в нього не все гаразд із краваткою або ж з ґудзиками. Чи ще гірше, коли на вулиці до нього підходили й казали:

—  Ви б, знаєте, того… чи застібнулись би, чи що… Тут жінки й діти, а у вас того, не можна ж, справді, так…

Свій погляд він обґрунтовував низкою етнологічних спостере­жень:

—     Думка, що дитина родиться так, як це викладається в університетських підручниках анатомії, гінекології чи біології, це зовсім не така вже поширена й безперечна думка. З одного боку, вона є плід чистого теоретичного розумування, а з іншого — висновок вульгарного й грубого емпіризму. Так само, як і два цілком протилежні твердження, що з них кожне виключає інше, що, згідно з одним, сонце обертається довкола землі, а, за другим, земля обертається довкола сонця. Але як воно є справді, ми й досі ще не знаємо!.. Думка, що статевий акт є причиною дітородіння, належить власне новому позитивістичному часові і є наслідком механістич­ного мислення. Вона з’явилася зовсім нещодавно. Так зване не- цивілізоване людство, отже, більшість людства, що не поділяє поглядів, засвоєних із шкільних підручників, припускає потребу для запліднювання інших, важливіших факторів. Усі народи певні, що жінка може завагітніти, приміром од вихру, щось з’ївши або про­ковтнувши вишневу кісточку. Тубільне населення Австралії певне того, що для того, щоб запліднитись, досить подивитись на ератипу, «камінь дітей». Кожна людина може піти до такого каменя, об­чистити навколо нього землю; погладити рукою, показати на жінку що йде, і прошепотіти: «Диви, он яка гарна жінка! Поквапся!» — і таким способом спричинитися, що названа жінка завагітніє.

Коли Комаха, сидячи в скверику, розмовляв так з Корвиним, викладаючи йому свої химерні теорії, до них підійшла Ірця.

Корвину Ірця сподобалась. В ній було багато милого й при­вабливого: вона була незалежна й певна. Вона не хотіла того, чого не хотіла, і уперто домагалась того, чого бажала.

Познайомив Ірцю з Корвиним Комаха:

—   Ірцю, привітайся! Дай цьому новому дяді руку!

Але Ірця не хоче давати руки. Вона ховає руку за спину й своє відмовлення аргументує:

—  У мене обидві руки ліві.

Та за деякий час вона міняє своє ставлення до Корвина й зверта­ється до нього з пропозицією, в якій виявляється вся повнота ласкавої прихильности Ірчиної. Вона каже Корвину:

—   Хочеш, я тобі полічу до ста?

Корвин згоджується. Чому поезії Лесі Українки чи Рильського треба вважати за цікавіші од чисел, перелічених до ста або тисячі? Числа в Ірчиних устах бринять патосом і несподіванкою найвишука- нішої поезії.

Корвин познайомився з дівчинкою вже тоді, коли Ірчину віру в Комаху як комашиного тата похитано, а натомість з’явилася в неї нова уява, що дядя Комаха — це велика з пап’є-маше лялька-пупс. Даремно дядя Корвин доводив Ірці, що дядя Комаха не лялька і не з пап’є-маше, а професор ІНО і викладає студентам НОП (наукова організація праці) та рефлексологію, Ірця не йняла йому віри. Те, що дядя Комаха — лялька-пупс, це було для Ірці реальніше, приступніше і зрозуміліше, як те, що він професор і викладає рефлексологію. До ляльки й Комахи Ірця ставилась однаково, трохи зневажливо.

—   Пупс смішний! Дядя Комаха теж смішний!

Коли дядя Корвин настоював, що Комаха не пупс, Ірця серди­лась, насумрювалась і починала бити його кулаками, намагаючись зачепити за пенсне. Розбивши пенсне Корвинові, Ірця компенсувала б своє незадоволення.

—  Дядя Корвин дражниться. Хай він не ходить до скверика. Я не люблю його. Він каже, що ти професор, а не пупс. Я тебе прошу бути краще пупсом.

Ірця біжить до фонтана і, перегнувшись над басейном, зазирає вниз. їй подобається дивитись на воду, на скляну темно-зелену поверхню, де коливається листя, де перебігають струмки, де від­бивається Ірчине обличчя. Ірця любить, схопитись рученятами за край басейну і повиснути над водою.

Ірцю лякають:

—    Іди звідтіля, Ірцю! Там дід водяний! Він вистрибне з води й схопить тебе.

—   Вистрибне з води? Водяний! Так він без води здохне. В щоден­нику Серафікуса є запис: діялог з Ірцею та коментар з цього приводу:

—  Дядю Пупс, упади.

—   Ну, Ірцю, мені не хочеться падати. До того ж тут насмічено й брудно.

—  Та ні! Ти ніби впади.

—  А, ніби? Гаразд! Я ніби впав.

Ірця задовольняється.

У Комахи записано:

«Ніби — улюблена схема слів, думок, вчинків Ірчиних.

В ніби, в уявлене неначе замкнено всі події, все коло її днів. Вона задовольняється з ніби. Проводячи межу між ніби й тим, що є, вона ясно відчуває різницю, що відокремлює ніби від реальности, але не надає особливого значення цій різниці».

Записано:

«Ірця раціоналістка. На світ вона дивиться спокійно, врівно­важено й тверезо. Вона не заперечуватиме існування водяних, але фантастичними уявленнями вона оперуватиме з цілком тверезою логічною послідовністю».

РОЗДІЛ III

Величезне тіло Комахи і його червоне, голене, квадратове обличчя здавалися купою м’яса. Руки його закінчувались масивними кулаками, що в них легше було уявити молоток коваля чи сокиру м’ясаря, ніж тендітне перо вченого. Підлога стогнала й дошки рипіли під його важкими кроками, коли він ішов своїми ногами, взутими в безмірні черевики.

Важкий, масивний, волохатий, він здавався абстрактним, ви­гаданим, безплотним. У цього циклопа не було, не могло бути біографії. Ані його кулаки, порослі густим волоссям, ані його вели­чезні черевики не переконували в реальності його існування.

Його червоне товсте обличчя іноді здавалось наївним і просто­душним обличчям хлопчика, а іноді, у важких зморшках і в утомній виснаженості, тяжкою машкарою розпусника. Дід з обличчям хлопчика, старий хлопчик, неначе пияцтво й безсонні ночі зробили його тіло передчасно товстим і грубим. Надто важко було визначити його вік. Іноді він здавався старим, іноді юнаком. Йому можна було дати і 20 років, і 50.

Він не був розпусником, але в його вдачі підозрівали найрізно­манітніші вади. В ньому було щось од теорії, схеми, вигадки, од химер, маячні, ілюзії. Він зберігав у собі знання нездійснених падінь. Найдоброчинніша й найсамотніша людина, він не довіряв сам собі.

Він не ходив у театр, бо не був певен, що коли йому захочеться під час вистави пройтись по бар’єру бельетажних льож, він зможе втриматись. Досить поважна причина, щоб не одвідувати театраль­них вистав. Обмеженість і замкненість його бажань могли зробити їх вибухи небезпечними для суспільства. Собі й іншим здавався таким химерним, що таблиця множення, переказана від нього, бри­ніла в його устах як несподіваний безглуздий парадокс…

Тимчасом Комаха був такий же, як і кожний ліпший, носив шевйотовий піджак з пікейним комірцем, строкатий в’язаний рудовато-брунатного кольору жилет концесійної фірми Бернґард Альтман, Відень-Москва, темно-сіру краватку, смажив яєшню на примусі, ходив увечорі до молочарні їсти квасне молоко, уранці випивав склянку холодної води, мав забірну книжку в Церобкоопі й одержував, як і кожен член кооперативу, на місяць чвертку крупи, 100 грам рижу, півпляшечки олії, кіло цукру, півфунта мила, платив профвнески, був за члена Осоавіяхему і Т-ва друзів дітей, мав акції індустріялізаційної позики, споживав вітаміни, любив помідори з олією й чорним перцем, баклажанну ікру та кавуни. Нудьгував, радів, хворів, стомлювався й спочивав, страждав на безсоння, коли був із чогось стурбований, мерз, коли надворі було холодно, і умлівав, коли було літо й спека. Отже, відчував усю прикрість і всю насолоду бути людиною й жити, та дарма, що все звичайно людське, починаючи з нежиті, коліту й головного болю і кінчаючи приязню, цікавістю, заздрощами й шанолюбством, не було чуже йому, — Доктор Сера­фікус ніколи в житті своєму (як це запевняв про нього Корвин) не знав, що таке кохання, і ніколи не кохав жінок.

І не через те, що він не хотів кохати або ж уникав кохання, а просто так склалося його життя. Можна все життя своє прожити і не помітити, що ти існуєш. Можна щось робити, про щось дбати, чимсь цікавитись і лишитись якось до всього цього чужим і не­причетним. Усе життя можна прожити, не живши, пройти повз життя навшпиньках, під сурдинку, обминаючи життя, боком, попід стінкою, глухими завулками, ніби ховаючися, — дарма що був великий, важкий і масивний.

Він міг кілька років прожити в одному помешканні з жінкою, із самого початку, з першої на східцях зустрічі відчути до неї глибоку зворушливу приязнь і, проте, ніколи до неї не звикнути, обмежуватись при зустрічах на упертій мовчанці і за ввесь час не піти в своїх розмовах далі похмурих і млявих звичайноповторних «добриднів».

Художник Корвин, приятель Комахи, посилаючись на свою обізнаність у всіх ділах Серафікусових, рішуче стверджував, що за всі роки, як він знає, в Серафікуса не було жодного роману.

Але Корвин помилявся! Це могло бути образливим для його претенсійної всеобізнаности, але він не все знав про Комаху. Отже, в Комахи ще року 1916-ого, коли він закінчував складати свої магістерські іспити, був роман з Таїсією Павлівною. Що­правда, Корвин міг не знати про цей роман Комахи з тієї простої причини, що в цій напіввигаданій і непевній історії було багато серафічного, хисткого й ілюзорного.

Це був єдиний роман Комахи, дарма що коли Корвин спитав Таїсію Павлівну про цей епізод, що мусив був мати місце в її житті, вона рішуче заперечила щось подібне.

Це трапилося саме цього року. Коли Корвин прийшов до агіт­пропу в справі підготови художнього оформлення до першого травня і привітався з новою секретаркою, йому здалося, що він пізнав в її обличчі щось знайоме. Вдивляючись у її обличчя, Корвин згадував і згадав. Він упізнав у ній колишню молоденьку курсистку, що мешкала свого часу в одній квартирі з Комахою.

—   Даруйте! — звернувся Корвин до неї, — чи Ви, скажіть, будьте ласкаві, так от приблизно, коли не помиляюсь, року 1916-ого, в кожному разі ще перед революцією, не мешкали часом у Дикому завулку?

Вона обдивилась допитливо співрозмовника:

—   Так, мешкала!

—    Ну, так я Вас знаю! Ви Таїсія Павлівна! Ви були тоді ще курсисткою, білявою, товстенькою дівчинкою, і мешкали в кімнаті в одній квартирі з Комахою на Дикому завулку!

—   Але я Вас не пригадую!

—    Що дивного? Це було давно. Ви мене не могли знати, бо я тільки іноді ходив до Комахи, але я Вас запам’ятав. Десь у мене повинен бути й малюнок олівцем. Я схопив Ваше обличчя. Комаху Ви пам’ятаєте?

Але вона не пам’ятала цього прізвища. Це ж було так давно, а після того минуло так багато найрізноманітніших подій.

—     Ні, мабуть, що не пригадаю. А може, це такий великий, червоний, з кулаками? Професор! Двері з його кімнати виходили до вітальні, він грав на піяніні, і в нього було багато книжок?

—   От, от, це ж і є такий він — Комаха: великий, червоний і з кулаками. Тільки тепер він ще більший, ще червоніший і кулаки поросли волоссям!

—   Пригадую! Пригадую! Дикий завулок, вікно, що з нього було видко Глибочицю й Поділ, і цей професор.

Корвин переказав Комасі про цю зустріч. Комаха захвилювався, тоді розплився в посмішці і сказав:

—  А чи Ви знаєте, що я був колись у неї закоханий і в нас із нею був роман?

—   Ви були закохані, і у Вас був роман? Ось так несподіванка! Це ж неможливо. Ви помиляєтесь, Серафікусе. Ви вигадуєте.

—   Слово чести! Я був у неї закоханий! Мені було тоді 24 роки, вона була гарненька. Невже ж я міг у неї не закохатися?

Корвин скептично похитав головою.

—   Ви ошукуєте себе самого. Я ж був у Вас і пам’ятаю добре Вас і Тасю, але нічого не помітив між вами романічного…

—   Ну, що ж, це значить, що Ви не зовсім спостережливі.

Закинути Корвинові брак спостережливости це значило образи­ти його. Він рішив перевірити себе. Якось, розкладаючи перед Таїсією Павлівною ескізи принесених плякатів, Корвин навів розмову на минуле, на Комаху, і запитав:

—   Комаха, здається, був закоханий у Вас?

—   Комаха? В мене? Це ж Ви про цього таки професора?

Вона розсміялась.

—   Чому саме в мене, а не шафу чи стілець? Може, я щось забула абощо, але мені здається, що ми ніколи з ним гаразд і знайомі не були, принаймні я не можу пригадати жодного випадку не то, щоб ми пофліртували, але хоча б привітались чи сказали пару слів. Незграбний маруда! Не людина, а дерево, манекен у капелюсі, дерев’яна маріонетка.

Вони мешкали в одному помешканні, їх двері виходили в один коридор, але зустрічались вони надзвичайно рідко. Комаха ретельно уникав зустрічі з нею. Він ніколи не дивився на неї, при зустрічі щось невиразно мурмотів і швидко ховався за дверима. Завжди дивився вбік. Між ними не було жодного слова, жодного погляду, жодного натяку.

Серафікус стверджував, дівчина заперечувала. Вони розійшлися в думках і по-різному оцінювали слова, що ніколи не були сказані, і події, що ніколи не траплялися.

За найголовнішу ознаку роману Комахи з Тасею треба вважати те, що це був вигаданий роман, який існував тільки в уяві Комахи, роман схований, як ховався за дверима Комаха при зустрічі з дівчиною, схема проектованого роману, що ним він міг би бути, коли б був.

Замість спрощувати взаємини, слова, життьові стосунки й почуття, Комаха ускладнював найпростіші речі.

Якось, гуляючи, Комаха вулицею Червоних Зір пройшов на площу Артема, тоді з вулиці Жовтневого Повстання звернув праворуч у завулок Марата, свого часу Дикий. Може, це сталося випадково, може, розмова з Корвином розбуркала в ньому давні спомини, і йому захотілось подивитися на давнє своє помешкання.

Він не любив споминів і ніколи не згадував за минуле. Він жив без споминів. Йому було прикро бачити місця й речі, що з ними він колись був зв’язаний. Минулого для нього не існувало. Найпевніше, він потрапив сюди цілком випадково, підсвідомо, — думав про щось інше і, замість звернути ліворуч, машинально повернув праворуч.

На розі, на колишньому пустирі, кінчили тепер новий будинок в конструктивному стилі, кубик покладений на кубик, змінений модерн початку XX століття, а за ним далі в завулку стояв і чотири­поверховий будинок, де колись мешкав Комаха.

Це було років десять тому.

На третьому поверсі на дверях помешкання ч. 7 можна було прочитати тоді низку написів олівцем: «Був 7.7», «Не застав 10.9», «Був і не застав», «Приходили Коля й Женя», «Приходив електро­технік…», «Тасю, прийду сьогодні ввечері о 10-ій…», «Чекав Вас учора весь вечір. Приходьте завтра на звичайне місце…», «Прошу не писать на дверях дурниць. Тася».

Тасю, до якої приходило завжди багато людей, у якої завжди товпилося в кімнаті багато різного народу, — хтось їв, хтось спав, хтось приходив, хтось ішов, — Тасю завжди дивувало, що до Комахи не приходив ніхто.

Професорів знала Тася з урочистої обстанови лекцій, авди- торій, лав, схилених голів, літографованих курсів, цератових зошитів, чорної таблиці, величезного вестибюля, широких розгор­нених в обидва боки східців довгих білих лунких коридорів. Тепер вона могла придивитися ближче до професорів, які вони бувають справді.

Був Комаха мовчазний, ніяковий і самотній. У нього було багато книжок. Він лягав спати, коли Тася ще не верталась додому або ж до неї тільки починали збиратись, і вставав, коли Тася ще спала. У нього був свій розклад дня й ночі. Він майже ніколи не виходив з кімнати, ввесь час писав. Тижні минали за тижнями, а Комаха не тільки не робив спроб познайомитися з Тасею, а, навпаки, ретельно уникав її.

Кінець літа й осінь, коли Тася оселилась у помешканні ч. 7 на Дикому завулку, були чудесні, але вона не могла помітити ані разу, щоб Комаха хоча б у неділю, раз на тиждень, вибрався за місто.

Тася звикла до недорікуватого мурмотіння Комахи, до його ніяковости, до його уникань. При зустрічі вона дивилась на Комаху з легкою іронічною посмішкою, а всередині в неї прокидався жаль. Якось надто не по-людському він жив. Чи не треба було б врятувати Комаху від самого себе?

Тася досить довго спостерігала Комаху: в неї поволі складалася думка, що він живе якось по-іншому, ніби й не живе зовсім, ніби боїться жити, ніби боїться доторкнутися до життя, ніби живе не­помітно, вгамовано, мовчазно. Вона не зформулювала своєї думки, але відчувала невлаштовану, неналагоджену одірваність Комахи від життя.

Тієї неділі був чудесний соняшний ранок: сонце, небо, серпень. Раптом у Тасі з’явилась думка не їхати моторовим човном із компа­нією до Міжгір’я, як було домовлено, а піти до Комахи, постукати в двері й запропонувати йому провести день удвох за містом.

Тася не сумнівалась у згоді: надто чудовий ранок, надто синє небо, надто радісне сонце. Якось перед цим почуттям ясною соняшного ранку зникло все інше: і те, що вони з Комахою, власне, незнайомі, що досі вони не сказали один одному жодного слова, що, може, не відразу вони знайдуть спільний ґрунт для знайомства, а може, й зовсім не знайдуть його.

Та сонце, небо, теплий серпень…

Тася одягла маркізетову блюзку, синю спідничку, ажурні пан­чохи, тільки в виборі черевиків завагалася: їздивши за місто, одягала вона звичайний хром, але сьогодні, задля урочистости, наважилась одягнути лаковані.

Комаха почув стук у двері. Здивований, що хтось до нього міг зайти, і незадоволений, що його турбують, Комаха поклав ручку, одсунув каламаря й книжку, помацав рукою по столу, щоб знайти окуляри, пошарпав ногами під столом, шукаючи пантофель, підвівся і, держачи рукою комір сорочки, — він не встиг знайти шпоньки, що десь закотилась, — одчинив двері.

Перед ним стояла Тася.

Комаха мовчки дивився на її біляве волосся, білу маркізетову блюзку, ажурні панчохи та лаковані черевики. Він не сподівався по­бачити її і не міг уявити собі, нащо він міг їй здатися.

Не чекаючи на запрошення, вона ввійшла в кімнату Комахи.

—        Ви дозволите? Даруйте, що я Вас турбую!

їй було весело й цікаво. Весело зі своєї несподіваної витівки й цікаво подивитись на обстанову, в якій мешкають професори, — загадкові люди, що читають лекції, володіють таємницями знання, провадять іспити, підписують курсисткам матрикули, пробігають по коридорах, не люди, а символи всезнання.

Кабінет. Велика шкуратяна канапа, піяніно, письмовий стіл, завалений паперами й книжками, що навколо нього на стільцях і на підлозі лежали купи книжок і аж до стелі заповнювали по­лиці.

Кожен учений — труп. Оцей трупний сморід, затхле повітря, курява, безладдя в кімнаті вразили Тасю. Вражена духотою в кімнаті, вона подивилась на вікно. Дарма що надворі було ясно й тепло, вікно було зачинене.

—        Чому Ви не відчините вікна? У Вас нема чим дихати. Сьогодні ж чудесна погода.

Комаха промурмотів невиразно, що йому незручно працювати при відчиненому вікні, що вітер може розвіяти папірці і на вулиці галасують діти, їздять візники та вигукують різні перекупки. Усе це ■> йому заважає.

—       Та все ж таки я відчиню. Тут же можна задихнутися.

Йдучи до вікна й одчиняючи вікно, Тася встигла подивитись на

малюнок, що висів на стінці, поглянути на полиці з книжками.

Речі є доконечна приналежність життя. Жити — це вважати на речі і зживатися з речами. Людина повинна опанувати речі, пере­могти косну нерухомість речей, втілити в речі частину свого життя.

Кінець-кінцем, це дрібниці: поставити на піяніно квіти, при­дбати каламар, переставити меблі, подбати, щоб вимили вікна, по­вісити лямбрикони, витерти порох з книжок, стільців, піяніна, прибрати зі столика в кутку кімнати синього Греца, брудний посуд, пляшку з гасом, шматки хліба, невитертий почорнілий ніж, масло в пергамені, чайник, цукор у папері, пообмітати павутиння з ніжок фотеля, викинути розбитий і притрушений курявою абажур. Це все дрібниці, але ці дрібниці роблять кімнату й життя невлашто- ваним, безладним і чужим.

Кімната Комахи справляла враження нежилої, а речі й меблі — сторонніх і випадкових, ніби випадкова людина оселилася в порожній засміченій кімнаті, номері третьосортного готелю. Речі з тандити, кімната тандитника.

—    Навіщо у Вас так розкидані книжки? Чому Ви їх не прибе­рете? Чому у Вас нема квітів? У Вас багато меблів, а кімната здається якоюсь порожньою.

Комаха стояв коло дверей, похмуро і з подивом стежачи за дівчиною, що рухалась по кімнаті. Йому не до вподоби було й те, що його турбували, і те, що вона розглядає картини, бере книжки і не кладе їх на місце, і взагалі те, що ця абсолютно йому непотрібна особа прийшла до нього.

Тримаючи лівою рукою незастебнутий комір сорочки, він присунув дівчині стільця.

—   Прошу, сідайте!

Це не була з його боку будь-яка чемність. Він, певне, зовсім забув би запросити сісти. Просто він хотів, щоб вона сіла і більше не рухалась. Безглузда метушня дратувала його. Він не виносив метушливих осіб.

Не дочекавшись відповіді, Таїсія Павлівна взяла якусь із книжок:

—   Ви все чужомовні книжки читаєте? Ви справді професор?

Комаха повторив:

—   Прошу, сідайте!

Та вона ще не відразу сіла Вона ще торкнулась клявішів піяніна і прислухалась до різноголосих звуків.

—   Я іноді чую, як Ви граєте. Скільки у Вас нот! Майже стільки, скільки й книжок. Ви, може, не професор, а музика?

Тасині слова сприйняв Комаха як докір. Комасі здалось, що дівчина нарікає на його музичні вправи. Ніяковіючи, розгублюючись, втрачаючи під собою ґрунт, захлинаючись у прикрій для нього самого своїй неуважній нечемності, він просив пробачення.

—  Я не знав!.. Прошу, я не знав! Я граю, коли Вас немає. Я не хотів би Вас турбувати. Коли Ви вдома, я грав під сурдинку. Я не хочу, щоб моя музика Вам заважала, я більше не гратиму.

Тася спалахнула. Вона ніяк не сподівалася, іцо їхня розмова обернеться на ніякові загострені ущипливі пробачення. Похмура нелюб’язність першого прийняття оберталася на протилежність, і церемонна делікатність Комахи дратувала, як образа. Головне те, що делікатна попередливість Комахи була безглузда.

—   Що Ви? Хіба я скаржилась чи нарікала! Ви й так навдивовижу лагідний і спокійний сусіда. Кращого й не бажати. Ви ввесь час працюєте. Я дуже рада, коли Ви граєте. Ви так чудесно граєте. Я люблю музику.

Комаха сидів проти Тасі в напруженій, дерев’яній позі, тримаю­чи комір сорочки лівою рукою. Рука замліла. Його турбувало те, що в нього незастебнута сорочка, і те, що сандалі на босу ногу, і що він без піджака й волосся в нього розкуйовджене, і що розмова йде якось недоречно й сумбурно.

Він усе не міг уявити собі, з якою метою зайшла до нього ця дівчина. Попросити зачинити за нею двері, бо всі в квартирі пішли? Зі скаргою, що його музика їй заважає? Позичити грошей? Він ладен був дати їй, скільки вона попросить, усі гроші, скільки в нього єсть, тільки щоб вона пішла геть, не заважала йому безглуздими запитан­нями, що його дратують. Він почував себе стомленим.

Для Тасі було ясно: розмова набуває такого сумбурного харак­теру, що її треба кінчати, інакше вона ризикує заплутатись оста­точно в хаотичній плутанині.

—     Я прийшла Вам запропонувати… Сьогодні неділя, надворі чудесна погода. Хіба ж можна сидіти в хаті? Я бачу, що Ви ввесь час без перерви працюєте. Оце я задумала зайти до Вас і запросити поїхати вдвох десь за місто. Гаразд?

Комаха мовчав. І Тасі здалось, що він ладен згодитись.

—   Куди захочете, туди й подамось. До Пущі-Водиці, Святошина, пароплавом на Слобідку. Вибирайте Ви. Я згодна заздалегідь. Я взагалі без примх. Зі мною легко. Мене, коли Ви цього ще не знаєте, звуть Тася. Справді, скільки часу живемо з Вами бік-о-бік, а й слова досі один одному не сказали. Так згода?

Комаха почервонів. Безпомічно й злякано він почав відмовлятись.

—  О, ні, ні, я не можу, ні! Я зайнятий. У мене праця. Ви пробачте, але я не можу.

Слова Комахи не справили на Тасю жодного враження. Вона й слухати не хотіла про відмовлення.

—    Праця! Що таке праця! У кого її нема! Так через працю й спочити, виходить, не можна? Дурниці! Киньте! їдьмо! Беріть піджак. Де він у Вас? У шафі?

Тася підвелася зі стільця і обернулась до шафи.

Комаха подивився на неї з жахом. Він розгубився перед цією дівчиною, що вперше завітала до його кімнати, але поводилась так, ніби вони були давні й близькі приятелі. До всього іншого не вистачало тільки того, щоб вона одкрила шафу й побачила все без­ладдя, що там панує: брудні рушники, кинені сорочки, зім’яті ко­мірці, черевики, штани, все перемішане в одну неохайну купу й притрушене нафталіном.

Він став між жінкою й шафою.

Тримаючи лівою рукою комір сорочки, він праву простяг до Тасі. Він благав:

—   Не треба. їй-богу, не треба. У мене нема піджака, тобто єсть, тільки він не в шафі, а там, взагалі, у пралі, в шевця, я віддав, позичив. Та Вам байдуже це, де мій піджак, бо я все одно з Вами не поїду, і взагалі не поїду, і не збираюсь їхати.

Гістерично вигукнув:

—  Я не хочу!

Тася була в одчаї. Вона аж ніяк не сподівалася, що справа так обернеться.

—   Тобто, як же це так? Це, виходить, сидіти мені самій цілий день у місті? Оце гаразд! Ви ж зрозумійте, Василю Хрисанфовичу, що вже пізно і всі мої знайомі роз’їхалися. Тепер уже нікого й не знайдеш.

Вона ладна була плакати. У неї був такий хороший настрій із самого ранку. Бо що може бути приємніше, як зробити приємність іншій людині? Вона уявляла собі, як зрадіє Комаха, як йому приємно буде, що йому хочуть зробити приємність, що за нього турбуються. А тимчасом він зустрів її пропозицію насумрено, як злу прикрість.

—   Василю Хрисанфовичу! Голубчику! Поїдьмо! Не самій же мені їхати?

Комаха заперечував.

—   Я не можу! Мені ж ніколи!

Вона тягла його за рукав.

—  Дурниці! їдьмо!

Ні, даремно! Він не поїде. Не хоче й не може. їхати десь удвох за місто з дівчиною?! Одна думка про можливість подібної подорожі у свідомості Комахи набувала вигляду життєвої катастрофи.

Серце билося у нього гарячково.

З жахом він подивився на Тасю.

Тася насумрилася. Підібрала губи. Напівобережно, напівпрезир­ливо кинула:

—   Це з Вашого боку нечемно! Так, нечемно!

їй здалося, що вона знайшла нарешті потрібне слово. Це трохи її заспокоїло й примирило: що взяти з нечемної людини? І, все ще хвилюючись і намагаючись стриматись, щоб цей ідіотичний Комаха не помітив сліз на очах, вона закидала Комасі йою моральну зіпсованість:

—    Коли я пропонувала Вам їхати, то я гадала, що Ви вихована людина, що Вам нудно сидіти щодня цілі дні насамоті і що Ви тільки не наважуєтесь перший зайти до мене і сказати… Ну, і…

Тася спинилась, їй бракувало повітря. Вона почувала, що горло перехвачує спазма, і ще хвилина й вона розплачеться.

Ковтаючи сльози й кидаючись до дверей, вигукнула:

—   А Ви егоїст!..

І вона вибігла з кімнати Комахи, щоб упасти в себе на ліжко і плакати, уткнувшись у подушку, плакати від образи, від нудьги й самоти, від думки, що всі знайомі роз’їхалися, і ніхто не зайде за нею, і вона нудьгуватиме цілісінький довгий літній день. Вона плакала з того, що є люди, які не варті того, щоб їх шкодували, побивалися за ними чи дбали.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.