ВІКТОР ДОМОНТОВИЧ - ВИБРАНІ ТВОРИ

ДОKTОP СЕРАФІКУС — РОЗДІЛ IV-VIII

загрузка...

РОЗДІЛ IV

Розмова з Тасею мала для Комахи несподівані наслідки. Його рівновагу порушено й спокій знищено. Його дні, ночі, думки, мрії, бажання, години праці й години спочинку були з того часу отруєні.

Досі Комаха аж ніяк не цікавився своєю сусідкою. Він ігнорував її. Не звертав на неї жодної уваги. Досі він не помічав її. Коли одного разу Корвин спитав його, що це за нова сусідка, — курсистка, чи Що? — він не відповів на запитання.

Досі він не знав, чи стара вона, чи молода, вродлива чи потворна, струнка чи горбата. Зустрічаючись на вулиці, він не пізнавав її, бо взагалі не знав її.

Одного разу він був страшенно здивований, коли якась дівчина спинила його на вулиці й спитала:

—   Ви йдете додому?

Вражений несподіваним запитанням, Комаха відповів:

—  Додому!

—    Так, будьте ласкаві, візьміть цього пакунка і занесіть його додому.

Комаха взяв і вдома, передаючи пакунка покоївці, сказав:

—   Це мені дали оце, щоб я одніс, так Ви візьміть. Я не знаю!

А коли за кілька годин Дуня постукала до нього, щоб спитати, хто йому дав пакунка й кому той пакунок треба передати, Комаха на всі Дунині запитання відповів негативно. Він не може сказати ані хто, ані що, ані до чого. Він нічого не може сказати, бо він нічого не знає.

Ніяковіючи перед Дунею, Комаха намагався згадати. Що це була якась жінка, то це було так. Цього він був більш-менш певний, але чи назвала вона ім’я особи, кому він має передати пакунка, цього він не міг пригадати. В пам’яті в нього бували несподівані прогалини, біляві плями, невиразні, нічим не заповнені розпливчастості. Він хотів викликати в пам’яті постать зустріненої жінки, але йому не щастило. Кожен образ, що його він створював, невідхильно розпадався раніше, як набути в його уяві певної оісреслености. Він ішов по вулиці, думаючи про щось зовсім інше, про своє, і запитання зустріненої жінки: «Ви йдете додому?» і слова «Візьміть цього пакунка» — він сприйняв поза свідомістю, як щось цілком стороннє.

Найменшої згадки про вигляд жінки, що підійшла до нього!

Він примушував себе згадати обставини зустрічі і не міг. У нього заболіла голова.

З лагідною м’якістю він попросив Дуню не турбувати його зай­вими розпитуваннями, бо все одно він нічого не може згадати.

Він спинявся в коридорі, щоб дати пройти Тасі, але не дивився на неї. Коли вона дзвонила і в помешканні не було нікого, щоб одчинити двері, Комаха, відчинивши, запитував:

—   Вам кого?

Вона була для нього хисткою туманністю, коливанням тіні, як тінь од людини, що не існувала.

Господиня помешкання існувала, їй Комаха платив за кімнату й обід. Дуня теж існувала, бо одчиняла двері й замітала іноді його кімнату. Шпіц Альма існував теж, бо на дзвінок вибігав до вітальні й голосно гавкав. Тася не існувала. їхні взаємини обмежувались на коротких при випадкових зустрічах «добриднях».

Але й ці «добридні» були для Комахи за джерело важких сумнівів і вагань. Вони лягали на нього, як прикрий тягар, бо протягом місяців Комаха не міг вирішити складного питання, чи мусить він, як співмешканець, вітатися з Тасею, чи, може, якраз навпаки, йому не слід із нею вітатись. Нез’ясованість питання обертала ці «добридні» на тяжкий обов’язок. Чи не будуть розтлумачені його «добридні» як настирливість, безглузда й небажана?

Він спитав поради у Корвина, але цей легковажний приятель відповів непристойно:

—   З Тасею? Гарненька дівчина! Ваші кімнати поруч. Мешкати у двох метрах один од одного… У чому, власне, справа?

Слова Корвина були порожні слова. Вони не мали жодного сенсу. Поруч? Що з того? Саме тому, що поруч, і не ясно, вітатись чи ні?

Отже, при зустрічі Комаха мурмотів щось невиразне і дивився вбік, одвертаючись од дівчини.

Він уникав її. Свідомість їхньої відокремлености була міцна й непохитна. їх відокремлювала стіна, двері, порожнеча вітальні, просторінь коридору. Для Комахи ця відокремленість була абсолют­на. Між ними лежала пустеля, ізольованість порожнечі, замкненість пітьми, безмежність простороней.

Комаха навіть і думки найменшої не припускав, щоб він міг перейти ці два метри по коридору й завітати до Тасі.

Людські уявлення далекого й близького умовні й відносні. Два метри — це близько чи далеко? Може, близько, а може, й надто далеко! Різниця між далеким і близьким, досягненим і недосяг- неним, можливим і неможливим найменше залежить від усталених понять часу й простору. Легше з Ґоґеном здійснити мандрівку на Таїті, ніж переступити два метри між двома кімнатами. Пітьма екваторіальних ночей прозоріша від пітьми коридору в міській квартирі. Пустелі джунглів зрозуміліші й простіші від чотирикутної пустелі міського передпокою.

Екзотику мандрівки на Таїті механізовано, налагоджено, об­ставлено комфортом останніх досягнень техніки. Мандрівник, при­дбавши в агентстві Кука книжечку з різнокольоровими квитками, згідно з розкладом поїздів і пароплавів, за якийсь місяць, у за­здалегідь розрахований день, годину й навіть хвилину прибуває в призначене місце. Все наперед передбачено, влаштовано. Екзотику математизовано. Екзотику незнаних країн обернено на фікцію рахунків, віз, пашпортів, митниць, автоматів з шоколядою, джаз- бандного вереску, реклам «Гала-Петер», цигарок, кокаїну й відповідної кількости патентованих, гарантованих і гігієнічних розваг. Сомалійці й таїтяни, сидячи ввечорі на порозі своїх хиж, мають вигляд готельних швейцарів, джазбандних музик та при- двірцевих чистильників чобіт, що використовують тут свою про­фесійну відпустку.

Але з того часу, як Тася оселилась в одному помешканні з Комахою, минули дні, тижні, місяці, а два метри, що відокрем­лювали двері їх кімнат, лишалися віддаленіші від усіх віддаленостей. Ще давні греки знали достотно, що не наздогнати швидконогому Ахіллові повільної черепахи.

Так було досі! Тепер усе змінилося! Тасин прихід порушив звичні уявлення Комахи: недосяжне вагітніло можливістю близького. Два кроки справді стали двома лише кроками. Мандрівці в космічну просторінь, що тяглася тижнями й місяцями і загрожувала затяг­нутися на роки, повернено справжній її сенс.

Комаха тепер не сумнівався: поруч із ним мешкала приємна, гарна, проста й лагідна дівчина. І коли він у цьому впевнився, думка про цю дівчину заволоділа ним. Ззовні в їхніх взаєминах нічого не змінилося, лишились ті самі короткі «добридні», і уникати зустрічей з Тасею Комаха почав ще упертіше. Та це було ззовні. Всередині в життя Комахи ввійшли нові почуття, нові бажання, сни, чекання й ревнощі. Так, ревнощі!.. Досі Комаха зовсім байдуже ставився до того, що до Тасі ходили чоловіки, студенти, молодь, або що у свято до неї заходила весела галаслива компанія і брала її з собою на про­гулянку, тепер він ревнував її до її знайомих, до її приятельок, до її розваг. І що ретельніше він уникав її, то більше й непримиренніше ревнував. Досі, коли він нудився, він нудився сам. Вибору не було: його дні замкнено в самоту. В собі самому він мусів шукати способів перемогти нудьгу.

З того дня, як Тася зайшла до нього й запропонувала поїхати разом за місто, в ньому прокинулося почуття якихось прав на неї, можливостей і обов’язків. Це ж він, а не хто інший, міг би сидіти з нею удвох увечорі на канапі, читаючи книжки або ж так про щось розмовляючи, це він міг би повертатися з нею з театру.

Розуміється, ці уявлені ревнощі, що примушували Комаху страждати, були безглузді. Він, Комаха, ніколи не сидітиме з нею вдвох увечорі, бо як неприваблива вечірня тиша, ласкава стисненість рук, відчуте тепло жіночого обличчя, та ще привабливіша можли­вість працювати в себе в кімнаті, й щоб ніхто не заважав праці. Він не пішов би з нею в театр, бо не знаходив нічого цікавого в театраль­них виставах «Осенних скрипок», «Дворянских гнезд» і «Дней нашей жизни», сантиментально-ліричному репертуарі в «Солов- цовському театру» того часу з Яновою та Липовецькою на чолі. Своєї самоти він не проміняв би на розмови з жінкою. Бавити жінку розмовою — тяжкий і нерадісний обов’язок. Від цієї розмови лишається тільки почуття примушености, втоми й даремно втра­ченого часу. Ні, компактне видання грецьких текстів «досократи- ків» — найкращий супутник для прогулянок.

Це все було поза сумнівом, так, і все ж таки Комаха не міг угамувати своїх уяв. Від того, що ревнощі були уявлені і в уявленості своїй безглузді, вони не ставали менш реальними.

Кохання може набувати найрізноманітніших форм. Для Комахи воно набрало форми відокремленої ілюзії, примхи, самотньої замкнености, нерішучого боязкого уникання. Він ретельно уникав дівчини. Виходив на вулицю тільки тоді, коли був певен, що не зустрінеться з нею. Він ходив іншими вулицями, ніж ті, що ними ходила Тася. І разом з тим, ставши коло вікна, схвильовано чекав, коли вона вийде з дому або повернеться, щоб, лишаючись непоміче­ним, побачити її бодай на мить.

Певність, що вони роз’єднані назавжди, забезпечувала сталість Комашиного почуття. Певність — найважливіше в коханні. Чого варто кохання людей хистких і непевних, що не можуть сказати «назавжди»?.. Для них кохання лишається побіжним почуттям, легковажним настроєм, мінливим переживанням. Комаха не належав до категорії подібних людей. У своїх почуттях він був такий же монументальний, твердий і упертий, як і в і наукових дослідах. Йому треба було впевнитися, що вони ніколи не побачаться. Ніколи не зустрінуться, ніколи не розмовлятимуть, не сидітимуть увечорі вдвох, рука не доторкнеться руки. Ця певність була потрібна Комасі, щоб зберегти своє почуття закоханости цнотливим, простим і ніжним протягом років.

З початком революції Тася зникла з обріїв Комахи. Вона виїхала з їхнього помешкання. Він загубив її сліди. Щоправда, він і не робив спроб натрапити на них.

Слова Корвина, що Тася тут, у місті, справили глибоке враження на Комаху. Отже, можливо, зовсім випадково, а можливо, і не випадково, спинився Комаха на Дикому завулку, нині завулку Марата, стоячи на вулиці й дивлячись на вікна поруч, колись своєї й Тасиної кімнат.

Він стояв, спершись на ціпок. Голуби туркотіли, перелітаючи з місця на місце на брукові тихої кривої вулички, де тротуари заросли травою. По синьому небі пливли попелясті хмарки, і луною дзвеніли в повітрі удари мулярів, що будували новий будинок.

РОЗДІЛ V

Корвин останній час приятелював з Вер. Вони познайомилися на пляжі.

Вер любила пляж, річку, смугу біло-жовтого піску, берег, вербо­ліз, натовп. Вона любила, скинувши верхнє вбрання, стояти на- півроздягнена й роздивлятись натовп, як натовп роздивлявся її. Засмалених юнаків у синіх і червоних штанцях вона дразнила своїми духовитими десу, червоними підв’язками — Вер була брюнетка — і прозорістю довгих чорних панчіх, їй подобалось лишатися незво- рушеною, коли юнаки одверто виявляли схвильовану змисловість і молоде збудження. Вони або ж проходили повз неї, роблячи спроби розпочати розмову, або ж спинялись недалеко від неї і починали змагатися у стрибках, боротьбі та будуючи піраміди, щоб показати стрункість тіл та міцну напруженість м’язів. Було приєллно бачити кріпкі й дужі ноги, вузькі стегна, плаский живіт, м’язисті руки, тверду шию, засмалені жовто-бронзові тіла й несховане бажання, але Вер нехтувала їх.

Байдужим поглядом вона пробігала по юнаках і одверталася. Вона воліла вибирати сама.

У Корвина були всі дані, щоб Вер звернула на нього увагу.

Струнка постава, смугляве обличчя й довга^темна рука, — все те, що жінкам здається бажаним у чоловіку. Йому не бракувало церемонности, може, трохи напруженої й навмисної, що при­мушує припустити або ж холодний гонор, або ж нахил до буфо- надних пародій.

Деяка врочиста коректність стриманого жесту завжди імпонує жінкам, коли жест підкреслює тактовність звичайного поводження.

Вер сподобалися скупі й чіткі рухи цього сухорлявого чолові­ка з кістлявим носом і темними руками, що розташувався коло неї, — уважно простелив простирало, поклав валізку, обв’язав голову рушником і простягнув на піску своє довге, до чорноти засмалене тіло. Він лежав не рухаючись. Його сухорляве витягнене тіло і обличчя з довгим гострим носом були бездоганні й нагадували італійця доби кватроченто, — не Данте, ні, швидше Бенвенуто Челліні.

Ще не знавши, хто він і що він, Вер зважила все, що єсть, може бути й буде. Так, зважила все, що буде.

Трапляються іноді випадкові знайомства, які наперед визна­чають «вчора», «сьогодні» й «завтра» глибокої дружби й щирої приязні, дарма що цього «вчора», власне, і не існувало. «Вчора» не існувало, але чи значить, що його не було зовсім? Кожне «сьогодні» визначає не тільки прийдешнє, а й минуле.

Корвин був вихованою людиною, щоб не заговорити з Вер ані про спеку, ані про температуру води. Жінка, — її стрункі ноги, опуклі груди, вигин трохи широкого рота, тонкий чітко окреслений ніс, побудований з блиском холоду, якому ніщо не чуже, а все підвладне, — варта була того, щоб з нею поводитись несподівано й коректно, щоб говорити з нею не про спеку, а про м’язи її ніг і ступні. Ступню Тальйоні порівнювати зі ступнею Ганни Павлової.

—   Ви, — сказав Корвин, — повинні були помітити, що я уважно розглядав Вас, Ваше тіло, форму рук, ніг, Вашу ступню, литки й стегна. Я міг здатись Вам людиною настирливою, коли б у мене не було до того пробачень. Претендуючи на ім’я знавця і досить знаючи анатомію, я зміг оцінити форми Вашої ступні і м’язи Ваших литок. У Вас м’язи танцюристки. Ви танцюєте або ж танцювали.

З глибоким знанням діла, пересипаючи свою розмову техніч­ними термінами з анатомії й балетного мистецтва, Корвин говорив про окремі м’язи, про форму ступні, відмінність ніг у танцюристок.

Вер розсміялася.

—    З Вашою обізнаністю фахівця Вам ніхто не закине настир- ливости. Фахівцеві завжди дозволено те, що заборонено ляїкові. Однак, незважаючи на Ваше знання анатомії, я не зроблю виснов­ку, що Ви лікар, прозектор, хірург, ординатор клініки хоча б тому, що Ви надто сухорляві — не худий, бо чому ординаторові й не бути худим? — а саме сухорляві. У Вас струнка сухорлявість поета або ж музики. Ви знаєте тіло — можливо, що знання жіночого тіла — це Ваша побічна професія, але мені здається, анатомію Ви знаєте тому, що Ви художник.

Вони знали один одного, ще не назвавши себе.

Він лежав, Вер сиділа. На тлі блакитного неба чітко й ясно викреслювалася голова Вер.

Корвин перервав павзу, щоб, дивлячись на жінку, сказати:

—   Майстри інколи зважали на значення одноманітного блиску тла, щоб змалювати вроду жінки. Теоретики мистецтва золоте тло ікон ладні тлумачити як висновок метафізичних тенденцій іконо­писного мистецтва. Я гадаю, що тут грала роль зовсім не метафізика, а натуралістичне спостереження: на тлі золота або ж емалі врода жінки здається довершеною.

Вер трохи нагнулася до Корвина, доброзичливо змахнула пісок йому з плеча і сказала:

—     Ви розглядаєте обличчя жінки як матеріял для картини замість дивитися на нього задля нього самого. Це безтактно. Жінка обертається на модель од Пакена, на якій вішають убрання. Невже ж жодна жінка нічого не варта супроти картини мистця?

Корвин повернувся на бік і сперся на лікоть.

—     Навпаки. Про мене жіноча врода є така ж культурна й естетична цінність, як і мистецький твір будь-якого майстра. До речі, мені здається, що я знаю Вас. Із самого початку мені здалось, нібито я Вас десь бачив. Тепер я згадав. Ви — Вер Ельснер! Минулого року в «Die Kunst» була надрукована стаття про еволюцію мистецьких стилів. Критик мав на увазі два Ваші портрети — один, мальований в експресіоністичній манері, та інший, писаний Яковлевим, в якому кубізм був поєднаний з чітким і монументальним академізмом. З Вашого тону я відчуваю, що Ви незадоволені, що критик писав про Ваші портрети, а не про Вас.

Вер не заперечувала. Вона цілком згодилася з Корвиним, коли той зауважив:

—     Стаття в мистецькому часописі, що трактує з докладною обізнаністю про вроду сучасної жінки, вигин стегна, лінію потилиці, форму спини — варта була б такої уваги, як і стаття про стиль сучасних майстрів. Чому годиться писати про портрети жінок і присвячувати навіть окремі часописи спеціяльно жіночому вбран­ню, черевикам, зачіскам, килимам, меблям, і не можна присвячувати статтей і часописів самій жінці?

Вер і Корвин знаходили спільні думки й спільний ґрунт.

У теорії нової культури вони вводили апологію людини, її ба­жань та її активности. На прапорі свого ентузіязму вони написали: активність людини.

Людські почуття злиденні й недосконалі, бо людство воліло вдоско­налювати техніку мистецтва і нехтувало з того, щоб удосконалити ба­жання. Людство призвичаїлося цінити культурні цінності, що вироста­ли з нездійснених бажань, замість того, щоб культивувати бажання як культурні цінності. Цивілізоване людство культурне у своїх мистецтвах, але воно лишилося варварським у своїх почуттях і бажаннях.

Вайле, німецький етнолог, свою книжку про дикунів назвав «Die Kultur der Kultulosen», тимчасом книжку про сучасне цивілізоване людство годилось би назвати «Die Kulturlosigkeit der Kulturellen».

І все ж таки в своїх спостереженнях щодо Вер Корвин трохи помилився: Вер не була танцюристка. Це було випадкове й не довге захоплення. Вона не обминула студії при курбасівському «Молодому театрі» у 1918 році, але це вона зробила в добу захоплення Далькро- зом, Дункан, фізкультурою, біомеханікою, ритмічними вправами, цирковою акробатикою, принесеною в театр, — отже, коли традиції клясичного танцю почали підупадати, а захоплення ритмікою тіла стало загальним.

 

ДОКТОР СЕРАфікус                                                                                                         53

Немає жінки, яка б не припускала, що в неї сховані таланти актриси. Вер була жінка, — отже, вона уявляла себе — принаймні деякий час — акторкою.

Вайлд розповів історію однієї дівчини, що була видатною ак­торкою доти, доки не покохала Вона загубила в собі акторку, коли відчула в собі жінку. Бідне дівча! — воно не вміло підносити свої почуття на ступінь театральної гри і своє кохання перетворювати на тонке й вишукане мереживо мистецтва Сібілла Вен була надто щира й наївна.

Вер — навпаки! Вер тільки тому й вступила до студії, що була жінкою. Жіночий інстинкт досягав у неї того ступеня природної витончености, коли він може замінити талант і висунути з натовпу. Бути жінкою — мистецтво, як грати в пінґ-понґ, диригувати ор- кестрою й брати призи на шахових турнірах. Манерну індивідуаль­ність Вер приймали за прикмету справжньої талановитости. Вона користувалась успіхом, їй бракувало техніки, її пуанти не завжди були бездоганні, але в особистій вдачі Вер було так багато умовної декоративности й штучної орнаментальности, що їй належало лише бути собою, за нею визнали першорядні здібності.

Приятелі їй плескали. Знавці, з властивою їм педантичністю в своїх уподобаннях і присудах, відрізняли не на користь Вер уміння бути жінкою від уміння класичного танцю.

У житті Вер була одночасно акторкою й собою. Вона грала себе… їй хотілося плескати, коли у вітальні або ж каварні з особливо химер­ним мрійним жестом вона запалювала цигарку або ж куштувала хрумку меренґу й змітала крихти з білого свого убрання. Пити каву й запалювати цигарки — наука не легка й відповідальна, як і останнє напруження тіла у змаганнях на 100 метрів.

Вступивши до студії, Вер віддалась упертій праці, але задовольни­лася з перших успіхів і перших визнань. Вона казала, на свій кшталт варіюючи Цезареву формулу:

—     Я захтіла! Я досягла! Я зреклась! Навіщо продовжувати? Повторити те саме в столицях, і, може, за кордоном з тим, щоб, може, колись Андрій Левенсон в «Майстрах балету» або хто інший присвятив мені кілька рядків з гострою й іронічною оцінкою? Чи варто змагатись, щоб досягти того, що не варте досягнень!

Коли після перших успіхів Вер кинула студію, її не зрозуміли.

—   Чому?

Пояснення, що їх давала Вер, нічого не пояснювали. Шукаючи правдоподібних аргументів, вона посилалась на брак шанолюбства.

—    Мені бракує шанолюбства. Цей успіх мене не задовольняє. Навіть галасливий джазбандний реклямований успіх на великих сценах Парижа, Відня й Нью-Йорка не задовольнить мого шано­любства. До того ж я боюсь, що за наших часів театральне мистецтво втратило свій сенс.

Можливо, це останнє грало найбільшу роль.

Вер усвідомлювала, що культ естетного пасивного формалізму, одірваного від життя й сучасности, відходив у минуле. Ще нічого не знавши про новітні течії в житті й мистецтві, вона прийшла до аналогічної думки про «атеїзацію мистецтва». Мистецтво, відокрем­лене від життя й замкнене в собі, зникає. Колишні типи концертів одмирають, музика механізується, мистецтво набирає спортового характеру. Фізкультура й спорт успішно конкурують з виставами, футбольні й баскетбольні змагання на стадіоні відбивають одвіду- вачів з театру, пляж здається привабливішим від балетного спектак­лю. Дівчина, що стрибає в воду з трисажневої вежі, викликає не менше подиву, як балерина з її вишуканими пуантами й крицевим носком.

загрузка...

Корвин помилився — Вер не була танцюристкою. Розвинені м’язи Вер були розвинені м’язи спортсменки. Вер зробила зі спорту професію.

З пляжу’ поїхали вдвох. Увечері сиділи в саду, їли морозиво, дивились на фоєрверк. Слухали музику. Вечеряли в «Континенталі». Вер пила горілку й пиво. Вер казала, що на нинішній день вона дивиться як на початок їхнього товаришування, «компаньйонату». Вона досить недвозначно виявляла свою прихильність до Корвина. Але, давши йому всі аванси коли той почав умовляти перейти в нумер, вона не виконала жодного з цих авансів.

Пізніше десь пили каву, блукали по якихось глухих вуличках, завулках, де ніколи раніше не доводилось бувати, сиділи на кручі над Дніпром, знов блукали по вулицях і тільки вже на світанку, о п’ятій годині ранку повернулися додому.

Корвин не міг достотно пригадати їх нічних розмов. Він не міг зв’язати уривки розмов, що збереглися в його пам’яті. Він пригадував дещо, але не був певен, чи вони говорили саме те, що він пригадував. Він пам’ятав ніби крізь сон. Може, ці розмови й справді лише при­виділися йому потім у п’яній півсонній маячні, а може, це були невисловлені думки Вер, що він їх сам підказав їй.

Ця жінка була чарівна й приваблива. У сп’янілих нічних блуканнях вона не вратила ясности. Утримуючись від будь-чого, вона шаліла в приборканих своїх бажаннях і спокушала найвибагливіші дивацтва.

Десь, у якомусь глухому завулку, вони сиділи на лавочці коло довгого паркану. Корвин цілував Бер у підголену потилицю.

В легкому теплому повітрі пахло нічними квітами.

Десь кумкали жаби.

В маленькому завулку, порослому травою, було порожньо й тихо.

Вер звільнилась од нетерплячих, збуджених рук Корвина й про­шепотіла;

—   Я кохаю Вас, Корвин!

Вона наблизила своє обличчя до нього. Од неї пахло вином. Очі її були широко розкриті, ніби в стражданнях породіллі.

—    Отже, чи не все одно для Вас, з ким Ви задоволите своє бажання, а для мене — з ким я? Ви й я, ми кохали позавчора, вчора, а може, ще й сьогодні перед тим, як зустрітись.

Вер була дуже п’яна, коли вона говорила так. Чи, може, вона нічого не говорила цього, і в п’яній безглуздій плутанині думок, почуттів, це сам Корвин висловлював невисловлене нею?!

Але він твердо пам’ятав, що вона призналась у коханні. Щоправ­да, коли це й було освідчення, то дуже дивне.

Він пам’ятав ці фрази. Вер казала йому:

—   Коли я сьогодні побачила Вас, я вже знала, що кохатиму Вас. Навіщо поспішати, коли все вирішено наперед? Кінець роману може бути небайдужим лише тоді, коли його обернути на початок кохання.

Вони блукали. Вони пережили нічні кошмари химерного кохан­ня, ніби нотр-дамівські химери ожили в них.

У своїх нічних блуканнях вони пройшли повз будинок з химе­рами, що звис над проваллям. У фіялкових присмерках на густій синяві неба чорно-сірі гігантичні потвори розкинули свої крила. Від збудження, що ще тремтіло в них обох, нічні потвори прокинулися, щоб справити відьомський шабаш.

Вниз од цього будинку Корвин повів Вер кривими стежками. Вони падали, підіймалися, губилися, йшли вперед і верталися назад. Вони плуталися в пітьмі на переплутаних стежках провалля.

Чи, може, це лише привиділося вві сні?

А в сріблястому ранковому тремтячому світлі, коли Вер проща­лася з Корвин им і він цілував у неї руку, вона повторила:

—   Кінець кохання буде лише тоді небайдужим, коли його обер­нути на початок!

РОЗДІЛ VI

Вер була донькою поміщика, присяжного повіреного. Свого часу, за студентських років, її батько побував на засланні, і культ давніх народовольських традицій надавав влаштованому й врівноваженому побуту в родині Ельснерів деякого відтінку колись перенесеної офіри й виконаного громадського обов’язку. З роками прийшли байдужість

і  спокій, і батько Вер, не без матеріяльної для себе користи і не без апльомбу, дещо, правда, метушливого й безладного, використовував ці згадки про свою революційну діяльність юнацьких років, щоб оточити себе тепер авреолею поваги й авторитету.

Вступивши після закінчення гімназії на курси, Вер змінила свою гілшазіяльну брунатну сукню з чорним фартушком на суворий синій

 

з високим англійським комірцем tailleur. Купила товстий лінований зошит у чорній цератовій обгортці. На стіл у своїй кімнаті поставила гіпсового Толстого, а на стінці повісила довгобородого «інтелектуаль­ного» Драгоманова в застебнутому сурдуті, з його виглядом про­тестантського пастора. Це все далеко менше говорило про її власні уподобання, як про невиразний відгук розпливчастих уяв про сту­дентів і курсисток. Деякий час після вступу вона навіть носила пенсне в оправі і з чорним шнурком. І не тому знов таки, що вона потребувала носити його, але головним чином з почуття стилю, як деяку алегорію або символ. Вона хотіла мати вигляд дівчини серйозної, заглибленої в себе й незалежної.

Вона вступила на курси з думками, що склалися в неї про студентів з оповідань батька. Курси й університет в її уяві малюва­лись величезною конспіративною організацією змовників. Вона мріяла про долю Софії Перовської та Віри Фіґнер. Вона бачила себе на розі вулиці в схвильованому чеканні губернаторської карети: так промайнуть на мить пара коней, широка борода кучера, чорний лак каретного передка, в дзеркальному склі червоний лацкан сірої гене­ральської шинелі, і в короткому змаху руки розметене, розтрощене, знищене все.

Але на курсах Вер досить швидко впевнилась, що все це аж ніяк не відповідало ані атмосфері, ані оточенню. Її уява про університет і курси показалася хибною. В ці роки «між двох революцій» у сту­дентській масі панували асоціяльні настрої, що знаходили в собі вияв для переважної більшости в цілковитій відсутності будь-яких духових інтересів: пасивна відсутність будь-яких переконань, психо­логічна астенія.

Студентська маса в своєму складі була аморфна, дезорієнтова­на, малокультурна. Курсистки читали графа Аморі, Вербіцьку й Брешко-Брешковського, у кращому разі — Винниченка, Андреева й Купріна. Інтелектуальний рівень був дуже низький. Кіно, театр мініятюр, для студентів — карти, пулька в преферанс, пиво; для курсисток — флірт, недотепні дотепи, пісні, пікніки, кава й тістечка у Франсуа або Семадені. Державі потрібні були урядовці. Студенти готувалися стати урядовцями. Згодом, в роки війни, чимала частина їх потрапила за мобілізацією до війська: вони обороняли державу й своє право бути урядовцями в ній. Вер не раз приходила скаржитись батькові:

—  Ти був щасливіший!

А батько, посміхаючись викришеними за юнацьких років од цинги зубами, казав:

—   Можливо, доню!

Для обдарованішої, інтелектуально розвиненішої й духово актив­нішої меншоста прапором став філологізм, рафіноване культур­ництво, олександринізм. Гасло культури заступило гасло революції..

Книжка Барбе д’Оревільї про Джорджа Браммеля й дендизм зробилась євангелією молоді й пушкініянство модою для всіх.

Вер швидко закинула геть своє пенсне в оправі й чорний шнурок до нього й виклала волосся в манері 30-их років, в стилі онєгінської Тетяни, як на жіночих портретах Карла Брюллова та малюнках Т. Шевченка, з буклями, що, як рамка, оточували витягнений овал її обличчя.

Саме в ці роки Павло Филипович працював над своєю книгою про Боратинського, Єгор Нарбут, з коротенькими бакенбардами на рожевих щоках, прогулювався в зеленому «онєгінському» фраку по вулицях Петербурга, а Миша Алексеев читав Максиму Рильському кавказькі оповідання Марлінського. Вер перекладала з французької Верлена, стежила за «Аполлоном», і грабарівська «Історія мистецт­ва», особливо том, присвячений архітектурі, став її настільною книгою.

Захоплення бароко входило як обов’язковий складовий елемент у світогляд Вер та її приятелів. Весняна прогулянка в теплий березневий день оберталась в паломницьку мандрівку до бароко­вих пам’яток Києва XVII-XVIII віків. Блакитне небо, голі дерева, мереживо барокових вигинів, білі хмарки і втома від прогулянки пішки з Печерського через Поділ до Кирилівської церкви.

Вер була знайома з Хр. Кроном, Павлом Ковжуном та Марком Басаргом. Адже з київської вистави «Кольцо» 1915 року Марко Басарг починав свою берлінсько-паризько-ньюйоркську кар’єру експресіоніста.

Вер ненавиділа інтелігенцію, парляментаризм, лібералізм, слова про поступ, прогрес, еволюціонізм, ідеали добра й гуманістичної добрости.

Падіння Перемишля її не схвилювало.

Під 9 вересня 1916 року в щоденнику Вер (Вер записувала в що­деннику не почуття, а лише думки з приводу прочитаних книжок) занотовано:

«Лібералізм у Росії зі своєю боязкою інтелігентською громадсь-

.         «   »/-■«•         » U • » г

кістю знав лише малих bon в, місцево-шанованих , хатніх Ьопв, богів “пенатного” значення. Лібералізмові бракувало стилю. Зли­денність, сірість, зубожілість, розпливчастість, — чи вважаємо це за стиль? Бєлінського, Михайловського, Добролюбова й Писарєва ми ж ушановуємо ім’ям героїв?»

«Лев Толстой засудив Наполеона як актора, що грав всесвітню комедію, і ствердив Кутузова, що під час бородінського бою їв курку. В Росії завжди “їли курку” під час “бородінських боїв”. Цією самою кутузовською куркою вигодовано російську відсталість».

«Російські вояки під час війни воювали проти гармат багнетами. Хіба не Толстой заповів як вищу мудрість війни їсти курку під час боїв? А хіба не їли? Як провести межу, що відокремлює нездар- ність і зраду російського бюрократизму від так званого “російсь­кого генія”?»

«Коли Толстой пише: “Я живу добре! Три роки не читав і тепер не читаю жодної газети”, чи не мусимо ми радіти: він — ми, ми— він?!..»

Аполлонові Григор’єву вона віддавала перевагу перед Бєлінським і протопопові Аввакумові перед Михайловським.

17-ий рік Вер стріла лівою з лівих. В революції їй подобався максималізм і з усіх гасел найбільше — гасло заперечення, що було б абсолютним. В революцію вона входила через «Скитів». Вона головувала на сходках курсисток, виступала з промовами. На вирва­них із зошита сторінках квапливо накидувала великими літерами проекти резолюцій. Щоправда, цього її ентузіязму вистачило тільки на дуже короткий час, не більш як на кілька місяців.

Горохвяний хліб, хмурі будні, свист гарматнів, що проносилися над дахом будинку, нічна стрілянина, коли місто опинялось у владі пітьми і кожен будинок ставав самотнім островом, одрізаним од ці­лого світу, вартування в парадному коло дверей, забитих дошками, — усе це гнітило, вселяло почуття непевности й утоми. Імперія агонізу­вала. На вулицях міста валялись трупи коней. То тут, то там виникали самосуди. Здичавілі пси зграями бігали по порожніх пішоходах.

До університету почали приймати жінок. Восени 17-ого року Вер з курсів перейшла в університет.

Серце стигло в попелі зимових присмеркових днів. Горохвяний хліб був крихкий і мав солодкий присмак.

Революція переставала бути забавкою для естетів.

Дзвінким і широким, як крок караулу, словом КатшапсІаШг, написаним чорними літерами на рівно виструганій дошці, яку по­вісили проти Міської Думи над входом до «Дворянського зібрання», 1918 рік ствердив для революції перепочинок. Літо 18 року при­несло білий хліб, ясність і спокій, звичайний усталений лад, сонце, пляж, Курбасів «Молодий театр» з Кляйстом і Шекспіром, «Біба-бо» з Агнівцевим, роздягнену «Леду» Анатоля Каменського, віденську оперетку. Втікачі з Петербурга й Москви переповнили Хрещатик, каварні Франсуа й Семадені, алеї «Купецького саду». Київ став галасливий, людний, безтурботний. «Чорна біржа» простяглася од Інститутської до цирку на Миколаївській. Двір, сенат, синод, мі­ністри, титули й ордени відновлювали ілюзії реставрованого Петер­бурга на берегах Дніпра.

Восени 18-ого року Вер була однією з тих, що натовпом молоді вийшли з університету: повстати й розбігтися. Знов спалахнула раптом на мить колишня мрія про Віру Фіґнер. Спалахнула й згасла, щоб більше ніколи не прокидатись.

Тоді прийшли голодні роки. Місто вмирало. Брук вулиць заріс травою, трамваї перестали ходити, крамниці стояли з вибитим склом вікон, з вітринами, забитими дошками. Більшість знайо­мих роз’їхалося з міста: тікали вчителювати на село, доти ніколи не вчителювавши, працювати на цукроварнях і лісових розробках бухгальтерами, доти ніколи не бачивши, що таке рахівниця й ґросбух. Меншість лишалась у голодному тихому місті і вивчала тонку науку «пайкології», вагаючись між соцзабезівськими дит­будинками, Дніпросоюзом та воєнкоматівськими закладами.

Вер пов’язала голову хусточкою й пішла працювати на фабрику. Вона працювала коло верстата й перекладала Верлена. Працюючи коло верстата, вона не відчула себе робітницею. Свою роботу на фабриці вона усвідомлювала як службу. Блок у свій «скитський» період навчав «слухати» революцію, але не навчав робити її.

Вер скористувалася з першої нагоди, щоб од верстата поверну­тися знов до письмового столу. Життя Вер, її революційність, її праця, її ентузіязм, кохання й навіть шлюб, — усе це було лише силюетою іншого, щільного, живого життя. Плаский обрис із чорного паперу на білому паспарту. Життя проходило повз неї.

Року 1922 Вер вийшла заміж за лікаря. Навіщо вона вийшла заміж? З кохання? Можливо, що деякою мірою це було й так. їй імпонував цей пітній, грузький, великий чоловік з важкими темними повіками у зморшках і зіркими очима степового хижака. Певніше, однак, вона вийшла за нього тільки з почуття втоми й байдужости, тому що це створювало для неї якийсь вихід. За два роки згодом вони розійшлися. Знов таки не тому, що посварилися або обридли один одному. Це вийшло само собою. Року 1924 він дістав запрошення в Харків до Інституту дослідження мозку. Він не дуже настоював, щоб дружина переїздила з ним до Харкова, а Вер не проявляла особливого бажання жити далі вкупі.

Це був один із сучасних шлюбів, коли жінка жила в одному місті, а чоловік — в іншому. Наявність помешкання в Києві і брак помешкання в Харкові були достатнім аргументом, щоб жити нарізно. Вер іноді приїздила до чоловіка в Харків, а він іноді на кілька днів у Київ. Він стрічав її на двірці з квітами, водив у театр і, проводжаючи, клав на столику купе м’якого вагона велику ко­робку шоколяди. Залізничий квиток, коробка шоколяди, щомісяч­ний грошовий переказ поштою й лист од Вер з повідомленням про одержання грошей зі стандартним приписом: «Цілую. Твоя!», — доводили Вер, що вона заміжня. Вони не приятелювали із чоловіком, але й не ворогували: були одночасно одружені, байдужі й чужі.

Життя складалося з уривків, з початків чогось, що ніколи не ставало завершеним, з плянів, досвідів і проектів, що їх вона ніколи не намагалася здійснити.

…Вер сиділа з Корвиним у фоє кіно, чекаючи на початок сеансу.

Вер казала Корвинові:

—    Колись я працювала коло верстата — це було давно, дуже давно! Я вчилася деякий час у балетній студії! Навіщо? Може, лише на те, щоб кинути? Я вийшла заміж! Заміж я вийшла за чоловіка млявого й коректного. Він мешкає в іншому місті й приїздить разів два протягом року на кілька днів. Я знаю англійську мову, перекладаю Джека Лондона й Джозефа Конрада на українську — коли б на мій смак, я не перекладала б ані того, ані того, бо ані той, ані той мені аж ніяк не подобаються. Те, що я роблю переклади, це дає мені можливість жити на власні кошти. Чого варте це все?

Після павзи Вер додала:

—    Я ходжу в кіно, я роблю це, щоб бачити потім сни. Ви, Корвине, певно, не вмієте настроювати себе на сни. Ні? А я вмію! У мене є цікавий задум для повісти: описати не сам роман, перипетії кохання, а лише ті сни, що їх бачать закохані. Сни повторюються. Вони ляйтмотивні, й мотиви снів заступають зміни й подробиці любовних пригод. Це був би надзвичайно цікавий роман.

Корвин не зрозумів Вер: він не знав ніяких повторених снів, а ті сни, що повторювались, не мали жодного сенсу.

На відповідь Корвин зробив невиразний жест.

Проти них коло протилежної стінки фоє за столом сидів горбань у чорному сурдуті, з білим високим комірцем і чорною пишною, пов’язаною бантом з крепу краваткою. У нього було бліде, гостре обличчя рахітика й довгі вчепливі руки мавпи. З чорного паперу, наклеюючи на біле паспарту, він вирізав силюети.

Корвин запропонував Вер замовити горбаневі вирізати її си- люету. Вирізуючи з паперу силюетний портрет Вер, оперуючи ножи­цями, папером і швидкими, довгими пальцями, горбань говорив:

—    Ножиці слухняні, як олівець. Вони досконаліші від олівця й пензля. Я волію користуватись краще з ножиць, як з олівця. Ножиці психологічніші, вони як продовження пальців: це скульптура, поєднана з малюнком. Вирізати з паперу силюетний профіль жіночого обличчя — це відчувати насолоду. В профілях деяких жінок є дивовижна гармонійність. Я здобуваю фізичну втіху, коли мої пальці повторюють з м’якою й лагідною рівністю вигин підборіддя, губ, носа, чола й голови. Мистецтво силюети, мистецтво єдиної цільної лінії — умовне й обмежене. Воно легке й водночас важке. Але, перемагаючи його умовну обмеженість, іноді відчуваєш радісну сподіванку, що створено шедевр.

Горбань наклеїв на біле паспарту темну силюету Вер і, під­вівшися, з глибоким уклоном, в який були вкладені нині вже забуті форми поваги, він з особливо вишуканою чемністю простяг Вер зроблений портрет. Од грошей мисгець відмовився.

—   Я мав приємність вирізати Ваш профіль. Я відчув од того втіху. Я вдячний Вам. Дозвольте ж мені, як мистцеві, цю маленьку примху та прийміть від мене невеличкий подарунок.

РОЗДІЛ VII

Корвин і Вер стрівались на пляжі. Вони приходили в другій половині дня і повертались надвечір, коли вже заходило сонце й спека поволі спадала. З минулого року мода на засмаленість тіла почала зникати. Вер задовольнялась тепер із кількох годин пере­бування на сонці замість того, щоб, як давніше, просиджувати й пролежувати на пляжі цілий день з ранку до ночі і почувати себе після цих соняшних божевіль в’ялою, виснаженою, втомленою.

О  третій годині сонце ще являло картину дикої оргії. Річка за­сліплювала очі в тремтячому миготінні струмків так, що за швидкістю цього вогненного коливання не можна було стежити. Тисячі сонць у скаженому коловороті полум’яніли, крутились, про- менювали. Палке блищання берегового піску було таке ж нестерпне, як і ця фантасмагорія сонць у хвилях річки. Мозок божеволів, природу трясло в полум’ї’ гарячки. Соняшна маячня робила вигад- ним усе звичайне.

Спираючись на лікоть і підгрібаючи собі під груди гарячий пісок, Корвин бавив Вер своїми розмовами про себе, про своїх знайомих, про останні новини в мистецьких колах, про замовлення на об­кладинки й плякати від видавництва, про склочні сварки між окре­мими мистецькими організаціями, чергові плятформні непорозу­міння, про боротьбу за посади, про скарги, про висиджування, про фейлетони, листи до редакції, спростовання, протоколи засідань, про все те, що надавало ілюзіям досягнень у мистецтві прикмет реальности.

Вер лежала на спині, простягнувши одну ногу й зігнувши другу. Коли вона була одягнена, убрання заховувало витягненість її довгих ніг. Коротке темне трико, вузькою смугою охоплюючи вигин стегна, одкривало довгі ноги, що поволі звужувались від литок до вузької й темної ступні. Закинені за голову руки викликали в Корвині уяв­лення, як він, схилившись над Вер, цілує її в пахви.

Вер рухом спиняла Корвина:

—  Я дрімаю! Ви можете розповідати!

Про Комаху Вер довідалася від Корвина. Вона довідалася від нього про смішні химери Комахи, про його несусвітні витівки, про його анекдотичне анахоретство, кумедні баляндраси, про його уникання жінок, про історію з Тасею, приятелювання з малень­кою Ірцею.

Корвин розповідав про Серафікуса з тією іронічною одвертістю, що можлива тільки між близькими друзями.

Вер зауважила:

—    Ви, певно, великі друзі з Серафікусом, що Ви говорите про нього з такою уїдливістю?

Вони були друзі. Були! Колись! Давно! За студентських років. З того часу минули роки, — може, минуло шість років, може, вісім, дев’ять, десять… Корвин міг би говорити про певний серафічний, мовляв, період у своєму житті, про період глибокої приязної дружби з Комахою.

Сказати «дружба» чи значить сказати щось? Може, треба було б сказати: зворушлива закоханість, ніжність, відданість? Вони були юнаками, що здавалися собі дорослими; дорослими, що ще лишались юнаками. Певно, їхня закоханість і була останнім проявом химер­ного юнацтва на зламі дорослої і байдужої досвідчености. Корвин вагався, чи зуміє він розповісти Вер, що це було таке, бо, власне, нічого й не було, окрім блакитної мрії, що для неї даремно шукати незнайдених і неможливих слів. Є такі відсутні, нереальні, хисткі настрої, що ніколи не здійснюються; істотно їх нема; вони не більше, як сподіванки, ясні соняшні промінні сподіванки, що десь на світі є інше, відмінне, краще життя.

Іронія в Корвиновому оповіданні про Доктора Серафікуса перетворилась на патетику. Хіба ж за іронією не ховається завжди остання щирість і ліризм?

Комаха відіграв велику роль в Корвиновому житті. Кілька років вони жили спільним життям. Попри всю свою м’язисту міцність, Комаха лишався в зовнішньому житті м’якуватим, безхребетним, аморфним і пасивним. Корвин, навпаки, був сухий, чіткий, жилавий, формалістичний і в собі, і в творчості. Слід припустити, що саме Кор­вин вів перед в їхній дружбі, тимчасом було навпаки: Корвин зале­жав від Комахи, а не Комаха від нього.

Ініціятива дружби належала Корвинові, але тільки ініціятива. Перемігши опір Серафікуса, Корвин не взяв, а віддався. У Серафі­куса було багато важкої упертої сталости, з нахилом не говорити, а проголошувати, не розмовляти, а проповідувати з тією самовпевне­ністю вчителя, метра, що звик навчати і не звик, щоб йому супе­речили: та}2^ег сііхі. З Серафікусом не можна було розмовляти, він дратував у розмові. Як і належить людині, що поклала бути вчителем, він не мав кого навчати. В нього не було учнів. Він був надто замкнений і зосереджений у собі, щоб виступати на людях, імпону­вати в товаристві. Він міг впливати на одиниці. Корвин, людина різних площин, розірваних перекреслених ліній, взаємно-супереч­ливих рухів і рис, — найвиразніша прикмета кубізму, — був єдиний його учень і перший покликанець, бо Доктор Серафікус не кликав, Корвин сам прийшов до нього, взяв його дружбу, переміг нехіть, опір, небажання, замкненість, безініціативну пасивність. Бажаючи віддатися, Корвин примушений був узяти. Корвин нав’язав Комасі приязнь, почуття, дружбу, зустрічі, розмови, прогулянки. Він був, власне, єдиний, хто ходив до Комахи, з ким Комаха ходив гуляти восени куди-небудь на Сирець або ярами Куренівки. їх бачили разом в університеті, на виставах, у парках. Спільні знайомі питали Сера­фікуса про Корвина:

—   А де Ваша дружина?

І в Корвина:

—  Де Ваш чоловік?

Отож, коли при фізичному шлюбі подружжя він і вона згодом стають подібні один до одного, засвоюючи взаємні якості й хиби, — то в духовному шлюбі це трапляється ще частіше. Корвин зробився Серафікусом, Серафікус — Корвиним, з тією, хіба, різницею, що Корвин більше Серафікусом, а цей останній далеко менше Корви­ним, — чи, може, й зовсім ним не став.

Корвин любив двох осіб: Серафікуса й наречену, її — як Комаху, і цього останнього — як наречену.

—  Так було, — сказав Корвин, звертаючися до Вер, — так було! З того часу минули роки. Ми відійшли один від одного. Змінився Ко­маха. Дуже змінився я. Моя тодішня закоханість у наречену здається мені тепер смішною вигадкою, моя цнотлива серафічна стриманість у ставленні до дівчини — недоречним курйозом. Тепер, — сказав Корвин, — я дозволяю коханню приймати всі можливі випадкові форми. У своєму поводженні з жінками я наслідую фра Філіппо Ліппі: зустрівши жінку, що йому була до вподоби, він робив спробу покохати її, і, коли йому не щастило задовольнити своє бажання, він малював її портрет.

Вер трохи підвелась, повернулась обличчям до Корвина й спер­лась на лікоть. Розсміявшись йому в обличчя, вона сказала:

—     Мудре правило, Корвине. Дуже мудре! Закінчивши того місяця один портрет, Ви, певне, збираєтесь розпочати за деякий час інший?

—  Я кохаю Вас, Вер!

—   Малюйте портрети, Корвине!

Корвин узяв руку Вер, щоб ніжно її потиснути.

—    На жаль, малювати Вас — це єдине, що досі лишається для мене дозволеним. Але в серафічний період мого життя більше, як два роки, тривав мій роман з моєю нареченою і протягом двох років я не наважився навіть поцілувати її і поводився сором’язливо, з цілко­витою серафічністю.

—   Вам не дозволяли піти далі?

—   Ба ні! Саме тому, що я поводився надто коректно, це було за привід для моєї нареченої розійтися зі мною. Припускаю, що, кінець-кінцем, вона почала гадати, що я не чоловік або принаймні не зовсім чоловік…

Корвин зовсім не був тоді у двадцять років безневинним хлопчиком, навпаки, — але у своїх взаєминах з нареченою він поводився, як недосвідчений юнак, що мріє про місячне кохання. Він кохав Комаху та наречену. Це було єдине й спільне почуття. Можли­во, він не наважувався зрадити Серафікуса задля нареченої й нарече­ну задля Серафікуса. Від нареченої Корвин ішов до Серафікуса і від

Серафікуса до нареченої. Він не знав інших шляхів, інших зустрічей та інших знайомств. Почуття подвоювалось і розділялось між двома особами. Нареченій він повторював те, іцо говорив перед тим Серафікусові, і останньому згодом те, про що розмовляв з нареч­еною. Він не відокремлював їх обох.

Серафікус і наречена не були знайомі. У Корвина з’явилась думка їх познайомити. Він сподівався:

—    Що за хороше й приязне товариство з того вийде!

Корвин довго настоював, і Комаха довго відмовлявся. Комаха, як завжди, посилався на те, що він ніде не буває й ні до кого не ходить, що в нього немає жодного бажання будь з ким знайомитись, і, як звичайно, уперто обстоював свою замкнену й ізольовану самотню відокремленість.

Корвин переконував доктора:

—   Хороші люди повинні бути знайомі один з одним! Це обов’я­зок культурних людей!

Після довгих і неодноразових умовлянь’ Комаха, нарешті, щоб зробити приємне Корвину, згодився.

У Беренсів пили чай, їли яблучний струдель, розглядали ілюстро­вані англійські книжки. Було все натягнене й навмисне. Після 9-ої години Комаха, подивившись на годинника, рішуче заявив:

—   Мені вже час!

—    Це рано! — сказала Тетяна.

—    Ні, ні! Я мушу йти. Інакше мені доведеться лягти пізніше від звичайного спати, я не висплюсь як слід, пропущу свої ранкові робо­чі години, взагалі почуватиму себе завтра вибитим з колії! Я вже піду!

Натягаючи в сінях пальто, упевнившись, що візиту закінчено і обов’язок виконано, відчувши полегшення, Комаха з почуттям доброзичливосте сказав у відповідь на запрошення приходити знов:

—     Ви знаєте, я нікуди не ходжу, бо як ото каже Сенека, по­бувавши серед людей, я повертаюсь додому менше людиною.

Він сказав і не відразу усвідомив усю безтактність сказаного, те, що сказана ним фраза має подвійний сенс і дівчина могла образитись, застосувати її до себе… Він не збирався аж ніяк образити її. Просто він звик до самоти і в самоті своїй найменше вважав на те, що похмура ця фраза, підносячи вищість особи, була сповнена разом з тим зневаги до інших, до людей, до загалу.

Він охоче й часто згадував слова Сенеки, наведені в «Ітіїайо СЬгізгі» Томи Кемпійського, застосовуючи їх до себе, бо вони якнай­досконаліше відображали самовідчування, яке прокидалося в ньому, коли він десь із людей повертався додому. Зустрічі обтяжували його. Розмови народжували в ньому почуття непотрібности, обридливої зайвости, вимушеного обов’язку.

Досі він думав про себе і не думав про інших. Так і цього разу, прощаючись з Корвиновою нареченою, відчувши полегшення, що він виконав прикрий для нього свій обов’язок і натягнена візита нарешті кінчається, в пориві доброзичливої прихильности, в паланні ентузіястичної піднесености він вимовив те, що відчував і думав і що, власне, аж ніяк не годилось говорити. У сказане він вклав відтінок довіри й добрости. Почуття звільнености володіло ним.

Він пішов. Корвин ще лишився. Вийшовши на вулицю, Комаха, як звичайно, почав обмірковувати й зважувати все, що він говорив і робив. Згадавши про останню, сказану ним фразу і усвідомивши її двозначний сенс, брутальну її образливість, він почервонів. Він і на думці не мав зробити комусь щось неприємне.

Він насумрився. Він сердився на Корвина, що той потягнув його з собою й поставив його в таке незручне становище.

Наступного дня, коли Корвин з’явився й висловив сподівання, що тепер вони, він гадає, зустрічатимуться всі разом частіше, Комаха ка­тегорично заявив, що він більше ніколи не піде.

—   Не піду. Ні за що. І не просіть.

Дівчина й собі була не дуже задоволена зі свого нового зна­йомства. Вона сказала про Комаху, що він навдивовижу нудний і нецікавий і серед своїх знайомих вона може назвати з десяток і цікавіших, і приємніших, у кожнім разі, далеко вихованіших, що, прощаючись після першого знайомства, не казатимуть нічого об­разливого.

Корвин був розчарований. Він з запалом боронив Комаху. Він доводив, що є «цікаві» й «цікаві» і що вона тимчасом не відчула внут­рішньої оригінальної цікавости Серафікуса, що відрізняє останнього від банальної цікавости звичайних молодих людей.

Та Корвину, певне, не слід було знайомити Серафікуса й на­речену. Після особистої їх зустрічі ніби розірвано якусь таємничу нитку, що досі зв’язувала всіх трьох, поки вони не знали один одного.

Крихка ілюзія цієї потрійної дружби розбилась. До цього прилучилися й зовнішні обставини, що створили ситуацію, яка, на перший погляд, повинна була здатися випадковою, але яка тимчасом призвела до наслідків, що їх можна було передбачити заздалегідь.

Закоханість чи роман, як не умовне було б це слово щодо взає­мин, які існували між Корвиним і Тетяною Беренс, тягнувся вже кілька років без жодних ознак якого-небудь дальшого розвитку.

Світла шатенка, висока на зріст, Тетяна Миколаївна Беренс не була гарна, але м’який і ніжний колір обличчя надавав їй відтінку принадної задушевности й ясної теплоти. Вона була донькою за­служеного ординарного професора, що не обмежувався своєю про­фесорською діяльністю в університеті, але водночас обертався у фінансових і промислових колах Києва, був домовласником, членом Міської Думи. За поняттями того часу, Таня Беренс уже дещо за­сиділась у дівках: старша за Корвина, спокійна й лагідна на вдачу, вона до Корвинового кохання, сумбурного й фантастичного, стави­лася стримано й врівноважено. Він водив її на мистецькі виставки й камерні концерти, малював її портрет, читав їй Шопенґауера й Ніцше, дарував квіти, з захопленням розповідав про Комаху, оберта­ючи свої взаємини з нею в своєрідне філософське приятелювання й не вкладаючи в нього нічого змислового. Немов дружба з Танею Беренс і споглядання її спокою були потрібні йому тільки для есте­тичної завершеноста його артистичних захоплень.

Поезії Вол. Соловйова, книжка Павла Флоренського «Столп и утверждение истины», культ Софії Премудрости Божої, романтична уява про das ewige Weibliche були складовими елементами тодіш­нього мистецького світогляду Корвина, забарвленого в дегцо містич­ний тон, як це взагалі було характеристичне для настроїв і тенденцій тодішніх київських мистців та мистецтвознавців.

Всеволод Михайлович Зуммер, сяючи лисиною, склом окулярів і синявою чорнотою бороди, читав доповіді про дружбу Гоголя з О. Івановим, про есхатологічні мотиви в О. Іванова, про кирилівські фрески Врубеля. На київських обріях з’явився, спалахнувши блиском своєї вишуканої causerie, Ф. П. Шмідт, що був директором археоло­гічного інституту в Царгороді, і приніс із собою згадки про Ая-Софія й віяння візантинізму. Іполіт Моргилевський вивчав Київську Софію, Сергій Гиляров збирав матеріяли для своєї дисертації про іконогра­фію Богоматері.

Корвин обертався в їх гуртку; він приятелював з Зуммером і Моргилевським, згодом заприязнив зі Шмідтом.

Спроба Корвина познайомити Комаху з Танею Беренс була з його боку виявом не цілком до кінця освідомленого прагнення включити також і Комаху в ілюзорне коло того логічного культу das ewigen Weiblichen, що в нього він намагався забарвити так само й свою закоханість до Тані Беренс.

Що ж до останньої, то вона на свої взаємини з Корвиним диви­лася зовсім інакше. Читання Шопенґауера й Ніцше, відвідування концертів, малювання з неї стилізованих портретів, даровані квіти, прогулянки вдвох по Царському саду й Маріїнському парку вона розглядала як потрібні передумови, як ступені до шлюбу, попередні етапи до створення сталого родинного життя. Мати дітей, чоловіка, хату — хіба не в цьому полягає правдиве покликання жінки? Все інше, в порівнянні з цим, відступало для неї на задній плян. В Кор- вині вона бачила прийдешнього батька своїх дітей, — річ, думка про яку найменше бентежила уяву останнього.

Минали тижні, місяці. Місяці розтягалися в роки. Корвину подо­балася мрійна необов’язковість місячної дружби, до якої не домішу­валось нічого конкретного. Він зовсім не думав про шлюб, хоч у родині Беренсів користувався всіма правами й становищем офіційно визнаного нареченого. Створювалася деяка ніяковість, певна на­пруженість. Коли Таня починала розмову про потребу оформити їхні взаємини, він під тим або тим приводом ухилявся від рішучої відповіді, або ж визначав певний термін і тоді знов відкладав.

їх стосунки були плодом недомовлености. Він волів платоніч­ної дружби, вона думала про шлюб. Вона була надто твереза, щоб не оцінити правдиве становище. Кінець-кінцем, вона пред’явила Корвину ультимативну вимогу: або-або. Або вони одружаться, або розійдуться.

Розійдуться! Це було б катастрофою. Корвин не уявляв собі, як він житиме без неї. Але справа з одруженням уперлася в офіційні, суто формальні перешкоди. В нього на руках не було потрібних для одруження документів. Нічого, окрім метрики й студентського мат­рикула. Доводилось їхати до батьків — батьки його були поміщики й жили на селі — і привезти з собою папери.

Був кінець 18-ого року. Зміна влад, пересування фронтів зробили неможливим для Корвина повернення до Києва.

Чорний вітер, білий сніг!.. Подув вітру революції виніс його з села в снігові простори України. Зі спроб податись назад до Києва не вийшло нічого. Замість Києва він несподівано для себе опинився в Одесі, а з Одеси на півдні, в Царгороді, і тоді на спалених сонцем Принцевих островах. Влітку 1919 року він знов був коло України, в Ростові, і тільки вже восени потрапив до Києва. На ньому, коли він приїхав знов до Києва, не було нічого, окрім зеленої гімнастьорки й брезентових з подертими кишенями штанів. Комаха дав йому свою стару зелено-тютюнового кольору демісезонку, дещо зашироку для сухорлявого Корвина.

Комаха не наважувався сказати Корвину про те, що сталось. Він мучився й мовчав. Корвина попередив Валентин Фердинандович Асмус, що приятелював з Корвиним.

—    Володимире Миколайовичу, не ходіть до Беренсів… Тетяна Миколаївна…

Корвин злякався:

—   Що?.. Що з нею?..

Асмус мовчав.

—   Кажіть!

—   Вона цими днями виходить заміж!..

Схвильований з цієї несподіваної звістки, він, через спільних знайомих, попросив у своєї нареченої згоди побачитись востаннє.

Вони зустрілись на вулиці.

Корвин був збентежений. Він докоряв дівчині. Він закидав дівчині, що та не дотримала своєї обіцянки.

Дівчина й собі обвинувачувала Корвина в незрозумілій байду­жості та повній пасивності:

—   Мені потрібен чоловік! — сказала дівчина. — А Ви обернули наші взаємини на якусь філософічну дружбу. Замість поставитись до мене як до жінки, Ви поставились до мене ніби до якоїсь

абстрактної фікції. Отже, я зробила те, що зробила. Знайшла собі чоловіка й виходжу за нього заміж.

Корвину не лишалось нічого іншого, як побажати їй щастя.

—   І дивно, — сказав Корвин, звертаючись до Вер, — з того часу в моїх взаєминах з Серафікусом так само наступив злам. Розрив з нареченою був разом з тим і розривом із Серафікусом, ніби наша філософічна дружба таки справді в’язала нас усіх трьох. Єдине почут­тя, що об’єднало через мене, в мені й для мене трьох таких різних людей, між якими не було нічого спільного.

Заходило сонце, темнішали густими темно-зеленими сутінками гори. Місто викреслювалось попелястою сіро-блакитною силюетою: будинки, дахи, димарі. Зет радіощогли, пакгавзи, дерева, електробуд, майстерні. Захід надавав місту особливої ілюзорности, здіймав з нього тягар обважнілого каменя, опрозорював місто.

На пляжі почали з’являтися робітниці в червоних хусточках, чо­ловіки й жінки з портфелями, трамвайні кондуктори, робітники в прозодежі, замащені олійними й нафтовими плямами.

Корвин закінчував свою розповідь:

—   Я іноді стріваюсь на вулиці з моєю колишньою нареченою. Я вклоняюсь їй. З гнучкої й рухливої дівчини, що в неї так ніжно рожевіли щоки, вона зробилась огрядною заміжньою жінкою: розпливлась, пожовкла, зблідла. Поруч з нею йдуть дві дівчинки, одна більша й друга менша, її доньки. Можливо, вона щаслива! Що ж до Серафікуса, між нами позначилась якась відчуженість і холодність, що, власне, лишалася завжди, але що її в екзальтації дружби — я ж трохи екзальтований — спочатку я був не помічав. Тепер до Сера­фікуса в мене є тільки цікавість. Мене цікавить унеможливлена умовність його вчинків і стриманість його невиявлених почуттів. Коли я конструюю спіралі й вежі або ж малюю свої безпредметні картини, мені потрібний Серафікус із його абстрактним геометрич­ним ставленням до життя. Побачившися з ним і почувши про його чергове дивацтво, я починаю вірити в психологічну реальність моїх геометризованих конструкцій.

За річкою, за містом, над горами здійснялась гієратична чинність опрозорення міста: громади кам’яниць кучерявилися в золотому диму, в легких безшумних рухах вони линули назустріч пінявим хмарам, і рожеві кармінні хмари пірнали в глибинну порожнечу річкового скла. В рожевому шумуванні заходу ось-ось, здавалось, усе потече повз землю в безмежність нескінченних просторів.

Корвин замовк, дивлячись на захід, на Вер, на її смагляво- оливкове обличчя, що відбивало рожевість заходу. Він приторкнувся губами до руки Вер і знов подивився на неї. Вона замислилась. Як і завжди, вона ніяк не відповіла на його несміливо висловлене бажання. Корвин знов почав говорити про Доктора Серафікуса, що в крамниці забував узяти свого пакунка або ж брав чужий, не брав решти, що міг вирушити в одне місце, тимчасом поїхати в інше і в дорозі забути, куди він їде, а, приїхавши, не знати, куди приїхав, — що все своє життя забував про найголовніше в житті — кохати жінок.

Корвин заперечував будь-які романічні пригоди в біографії Серафікуса, а щодо Ірці, то, за спостереженнями Корвина, навіть і в цій, власне, єдиній, коли не вважати на історію з Тасею, закоханості Серафікусовій — дівчинка ставилася до Комахи зневажливо й пре­зирливо.

—    Згодьтесь, — казав Корвин, звертаючись до Вер, — що Ірця мала рацію. Серафікус не людина, а так, амфібія, молюск, якась фікція. Так, паперова силюета. Тінь од людини. Гомункулюс. Я обу­рююсь, Вер. Даруйте мені, але я обурююсь. Я не можу лишатися спо­кійним при думці, що цей йолоп Серафікус мешкав поруч із Тасею, двері їхніх кімнат виходили в один коридор і…

—   І що?..

—   І нічого! Як нічого!

—   Ви не знаходите для нього жодних пробачень?

—   Жодних!..

У пориві ентузіястичного піднесення Корвин схопив Вер за руку:

—    Уявіть собі, Вер, таку товстеньку років 17-18 бльондинку з пухкою рожевістю і лагідними очима телиці. їй кустодіївською купчихою сидіти на ґанку за самоваром, а коло неї блюдечка, чашки, тарілки з розводами, варення вишневе, абрикосове, аґрусове, прозо­рий густий мед, сухі солоні коржики, солодкі пиріжки, хрумкі бублички. І щоб на ній такий шаль з великими трояндами, а на стіль­ці поруч біла сонна муркотлива кішка: ідилія, тиша, спокій!.. Такий м’якотілий, рожево-блакитний канарковий безмежний спокій! Вам тільки признаюсь, Вер, тільки Вам, тут межа моїх сподіванок і мрій.

—   Ви закохані, Корвине?

—    Я? Ви не точні, Вер. Закоханий?.. Це слово не має жодного сенсу. Кохань багато, і прагнень ще більше. Але коли є досконале, то воно повинно бути лагідним і мудрим. Що є привабливіше, як поринути в спокій і тишу? Я мрію про таку коханку, що кохала б трохи байдуже, може, навіть трохи мляво, але завжди з тією мудріс­тю ідеальної жінки, що в відомому й повтореному вміє одкрити нове й нібито несподіване.

—   І Ви заперечуєте, що Ви закохані?

—   В кого?

—   А ця Ваша Тася!

Корвин з докором подивився на Вер і виправив:

—   Таїсія Павлівна, Вер! Вона для мене лише технічний секретар Спілки мистців. А щодо закоханости и заперечування, то як Ви не хочете зрозуміти мене? Справа не в тому, щоб заперечувати, дещо стверджувати, дещо відхувати. Це попередні покоління надавали значення почуттям, твердженням. Ми нехтуємо почуття. Уся справа в тому й полягає, що Серафікус — гном і гомункулюс, лялька з картону. Не людина, а тінь від людини.

Золота курява блідне в ніжній зеленавості. Місто й небо згущуються. Річка сіріє, і гори присуваються до самого берега. Вер дає рушника Корвинові, й Корвин струшує пісок з її плечей і спини. Тоді Вер дякує й каже:

—   Викупаємось і підемо.

Вечірня вода здається теплою, а коли вони виходять з води, Вер каже Корвинові:

—    Ви, Корвине, повинні мене познайомити з цим Вашим Ко­махою.

РОЗДІЛ VIII

Певність себе!.. Чи може бути людина певна себе? Чи може людина, сівши в поїзд і рушивши в дорогу, бути певна, що приїде саме туди, куди вирушила? Можливо, що на світі й існують люди, певні себе, своїх намірів і рішень, міст, куди їдуть, напрямів і марш­рутів, розкладу поїздів, залізниць, але все це аж ніяк не стосувалось до Комахи.

Серафічний в своєму повсякденному житті, був Комаха не менш серафічний і в своїх мандрівках.

Якось влітку року 1925-ого чи 1926-ого Комаха не витримав спеки великого міста, духоти, нудьги, самоти й вирішив податись до невеличкого якогось провінційного міста, де тиша, спокій, дерева, садки, квіти, річка, де можна попоїсти холодцю з раками й таранею, вареників з вишнями, каші з маслом, звареної на свіжому повітрі, полежати в холодку, покупатись, а може, й риби половити, тобто риби не ловити, а так просто посидіти з вудкою без гачка коло води:

—     Ніщо, — запевняв Серафікус, — отак-о не заспокоює, як сидіти з вудкою, дивлячись незворушно в одну точку…

Хтось із знайомих на відповідні розпитування порадив Комасі:

—   їдьте до Кам’янця або ж до Могилева. Чудесні невеличкі міста, де Ви знайдете й багато зела, й річку, й спокій, і вареники з вишнями, і недорого. Навколо чудесні краєвиди, клімат майже південний. Коли б Вам захотілось улаштуватися не в місті, а за містом, то Ви могли б оселитися десь поблизу. В Кам’янці я Вам раджу звернутися до Сі- цинського, він усе й усіх знає, він Вам і порадить, як і що: Петро­градська, 39. До нього просто й їдьте.

На запитання, а де ж таки краще, — чи в Кам’янці, чи в Моги- леві, — приятель відповів:

—   Це вже на який смак, а Ви поїхали б і туди, й туди. До речі, в Кам’янці при педтехнікумі відбуваються учительські курси, і мені писали, що там нікого не запрошено викладати курс рефлексології. Оце було б і гаразд. Ви знаєте, я напишу. Ви знайдете, умовитесь. Я попереджу.

Про Могилів і Кам’янець у Комахи були досить абстрактні й невизначені, сказати б, безпредметні уявлення. Йому було зовсім байдуже, в яке саме місто їхати, і тому він довго не міг спинитись на будь-якій сталій думці. Він вагався. Ніщо не говорило за те, щоб віддати перевагу Кам’янцю, але й ніщо не казало проти Могилева. Він міг їхати до Могилева, але міг поїхати й до Кам’янця. Немає нічого гіршого від подібного становища, коли людина вирішила щось зробити або ж кудись поїхати, але куди саме — їй абсолютно байдуже.

Треба було, щоб хто-небудь інший твердо сказав Комасі: їдьте до Кам’янця, без всякого «або ж», і він рушив би. Без цього він довго вагався і, може, й зовсім не поїхав би, коли б не спека. Спека гнала Комаху геть із задушливої його кімнати.

Після довгих вагань Комаха вирішив був їхати до Могилева, але в останній момент він перерішив: він поїде до Кам’янця, бо там є людина, до якої він може звернутися, до того ж він прочитає курс лекцій з рефлексології на вчительських курсах. Здається, рішення їхати саме до Кам’янця було його останньою думкою, спинившись на якій, Комаха й пішов до міської станції купити собі квитка. Купивши квитка, Комаха поклав до портфеля книжки й конспект лекцій з рефлексології, взяв валізку, пальто й рушив.

Надходили жнива. У повітрі стояла біла мла від куряви й спеки. У вагоні під розпеченим залізним дахом не було чим дихати. По­дорож оберталася на справжню муку. В прибиральні не було води, й не було чим помитись. Майже всю дорогу Комаха спав.

До Кам’янця приїхали надвечір. Спека спадала і від річки віяло свіжою прохолодою. Почувався південь: у такому теплому повітрі вистигає виноград. Комаха дивився на викривлені лінії цієї сухої, спаленої сонцем, зелено-брунатної місцевосте, і його охоплювало почуття спокою й ясносте, як прозорий і ясний був вечір. Він дихав легко й глибоко. Він почував себе безтурботним і радісним.

Комаха підійшов до візника.

—   На Петроградську повезете?

Одкидаючи шкуратяну покришку з сидіння, бородатий з черво­ним обличчям у зморшках візник запросив:

—   Сідайте!

—   Скільки?

—   Карбованець двадцять п’ять!

Комаха не уявляв собі, чи багато це, чи мало, чи далеко йому їхати, чи близько, але, щоб не порушити усталених звичаїв, на всякий випадок, як годиться, запропонував менше:

—   Карбованець цілком досить!

—   Сідайте!

Комаха сів. Візник підібрав віжки, махнув батогом, зацмокав, і парний великий фаетон, похитуючись, підстрибуючи, рушив, але, не від’їхавши й кілька кроків, зачепився колесом за інший фаетон. Візники зняли гучну лайку.

Вони лаялись довго й люто, з патосом, міняючи інтонації, захоплюючись. Ні той, ні той не хотіли злізти й розчепити колеса, аж поки міліціонер не підійшов до них і не наказав не заважати рухові. Тоді розминулися. Візник ляснув батогом і погнав коні.

За бетонною естакадою, проминувши залізничі склепи й мере­живо численних колій, поїхали порожньою вуличкою вздовж яко­гось довгого сіро-жовтого кам’яного паркана. З лівого боку йшли зелено-брунатні горби, порослі сухим і шорстким бур’яном. У повітрі пахло курявою й півднем. Вечірні теплі присмерки, ясні й тихі, огортали незнайоме місто. На брукові лежав м’який шар куря­ви, чистої й сліпучо-білої.

Проїхали хвилин двадцять, коли бородатий у картузі візник повернувся до Комахи й спитав:

—   Дозвольте, товаришу-громадянине, я хочу Вас щось спитати. Чи мені просто їхати, чи, може, Ви хочете, щоб я звернув праворуч або ж ліворуч?

Комаху здивувало запитання, й він розсміявся:

—   Ото гаразд! Хіба ж я знаю? Я тут уперше у Вашому місті. Ви візник, то Вам і належить знати, в який бік везти. Або ж спитайте когось з тутешніх.

—   В чім справа, хіба я не знаю, що я питаю? Я знаю, тільки ж Ви сказали везти на Петроградську вулицю.

—   Ну, так що ж?

—   А то, що в нас такої Петроградської вулиці немає.

Комаха, не розуміючи, куди прямує ця розмова, цілком певний, що все, що єсть — єсть, не передбачаючи будь-яких непорозумінь, весело й бадьоро сказав:

—   Ну, не Петроградська, то Ленінградська, чи, може, ще якось, як ії тепер звуть.

Візник спинив коні й пересунув картуза з лоба на потилицю. Він, очевидячки, приготувався до довгої й докладної розмови.

—   Повірте мені, товаришу-громадянине, пробачте, що я Вас так зву, отже, скільки я років візникую, але мені ще ніхто не сказав везти себе на Петроградську вулицю.

Комаха розгубився. Він не розумів. Певність його похитано. Він спитав:

—   Як же ж так? Мені треба будинок ч. 39 на Петроградській вулиці?

—   Ви не думайте на мене, що я Вас хочу піддурити абощо, але в нас такої вулиці немає.

Комаха дістав гаманця, розшукав папірця, де була записана адреса, і показав папірця візникові:

—   Отже, бачите. Петроградська вул, ч. 39, Сіцинський. Тут його всі, певне, знають.

Візник знизав плечима й з філософічним спокоєм сказав:

—   Що ж я можу знати?

Комаха ладен був обуритись. Він обвинувачував візника:

—  Та ж Ви мене з півгодини кудись везете? Везете? Ви ж узялись мене везти?

—   Що таке з півгодини? Я можу везти й годину, й дві, й взагалі, скільки Ви хочете! В чім справа? Я — візник! Я ж спитав Вас, в який бік мені звернути — праворуч чи ліворуч! Який з мене був би візник, коли б я віз пасажирів не туди, куди вони схочуть?!

Комаха похмуро відповів:

—   Паняйте!

—   Прямо?

—   Прямо!

Лагідний настрій Комахи порушено, і приємність мандрівки попсовано з самого початку. Очевидячки, вийшла якась плутани­на: якесь безглуздя, якась нісенітниця. Але яка? Цього Комаха не розумів. Його охопило почуття безвихідности й безпорадности. Ото приїхав він до Кам’янця за певною адресою, маючи спинитися в певному місці, на певній вулиці, але виявляється, що такої вулиці тут немає.

Це ж значить?!.

Він спітнів. Йому здалось, немов він поринає в безодню.

Це ж значить, що він приїхав не до Кам’янця, а до якогось іншого міста. Але до якого?

Він напружував пам’ять, щоб згадати, куди він замовляв у Києві на міській станції квитка й до якого поїзду сідав. Даремно!.. Перед його уявою коливалося щось каламутне й невиразне. Він дуже добре пам’ятав, що він купив квитка ось до поїзду, їхав і оце приїхав, але все інше випало з його пам’яті, ґрунт, твердий і сталий, вислизав з-під його ніг.

Було ясно: він потрапив не до Кам’янця. Як же тепер з’ясувати, де він тепер є? Спитати візника:

—   Скажіть, будь ласка, як зветься місто, вулицею якого ми оце їдемо?

Що можуть подумати про нього? Хто він такий, що не знає, де він є? Розум підказував не робити нічого подібного. Це було б необережно й навіть небезпечно.

Комаха гірко зідхнув, охоплений почуттям безнадії. Життя було сповнене небезпеки, тривог і ускладнень.

Фаетон стрибав по нерівному бруку вулиці. Візник поганяв коні. Вони кудись їхали. Комаха мандрував у реально-неіснуючому.

Візник знов повернувсь до Комахи. Він хотів регляментувати свої обов’язки й забезпечити свої права. Везти він везтиме, куди йому скажуть, але годилось би обговорити й умовитись, уникаючи будь- яких прийдешніх непорозумінь. Фантастичні химери можуть лишатися химерами, але овес є овес, сіно сіном, вечеря вечерею, і саме гроші, які він має одержати від подорожнього, є, власне, тим, що зможе надати кожній химері ознак реальности.

Він попередив Комаху:

—    За годину я беру два карбованці. Ви не повірите: сіно, овес. Овес знов подорожчав, останнє здеруть, їм що!

Побачивши, що пасажир не сперечається, додав:

—   Я зайвого не кажу, але для Вас, бо я ж бачу, що Ви людина хороша, для Вас я візьму за годину карбованця сімдесят п’ять.

Комаха не сперечався. Йому було байдуже. Він згодився.

—   Гаразд. Хай буде!

Ще їхали. Довго їхали. Далеко їхали. Вузенькі вулички, вузенькі одноповерхові з палісадниками будинки, паркани, за парканами пахощі квітів та акацій, притрушені курявою. Темніло. В розчинених освітлених вікнах будинків було видно, як за столами сидять люди й п’ють чай або ж їдять кавуни, як усе лагідно й спокійно. Комаха заздрив їм. Похитуючись у фаетоні, що рипів і колисався, Комаха міркував.

Що робити? Блукати без кінця й краю по незнайомих вулицях невідомого міста з майдану на майдан, з містка на місток, повз якісь садки й пустки? Яке безглуздя!

Комаха прокляв день і хвилину, коли в нього з’явилась думка виїхати з дому. Краще духота, краще спека, ніж оці нікчемні, даремні блукання в розгубленій ніяковості розірваних і сумнівних думок.

Вихід знайшов візник. Певне, йому теж обридло тинятись неві­домо куди й невідомо навіщо. Ще гаразд, коли б сідок був ущент п’яний, тоді б безглуздість блукань була зрозуміла, а то людина нібито цілком твереза і в окулярах! Візник почав турбуватися: з п’яним усе просто, але з тверезим?

Він запропонував:

—   Може, Ви хочете переночувати й Вам потрібний готель? Так я можу повезти Вас у чудесний, дешевий з садком готель, тихий, спо­кійний. Усі відповідальні робітники там спиняються, коли при’ їдять до нас із Москви, з Харкова чи з Києва!

—   Везіть!

Було трохи інакше: не готель, а мебльовані кімнати, не кімна­ти, а, власне, кімнатка, маленький будиночок, де можна було переночувати в кімнаті з вузенькою канапкою; зі столиком, укритим скатертиною, з трюмом, де двері в сусідню кімнату не зачинялися зовсім.

Лишившися сам, Комаха ліг на канапу й стомлено потягнувся. Як з’ясувати, де він? Вийти на вулицю й запитати, в якому він місті? Його вважатимуть за божевільного. Досить з нього цих безглуздих розмов з візником, коли він казав йому про Петроградську вулицю. Добре, що все це кінчилось гаразд. Хоч хто зна, чи не повідомить він у міліції про підозрілого сідока?

Тривога пройняла Комаху. Тоді він здумав: вийти на вулицю, розшукати газетний кіоск і спитати місцеву газету.

Він вийшов на вулицю, він знайшов кіоск, він спитав місцеву газету, але йому відповіли, що газета виходить тільки двічі на тиждень.

—  То нічого, дайте мені стару.

—   На жаль, не маю.

Комаха повернувся до своєї кімнати виснаженим і стомленим. Він не хотів рухатись. Лежачи, він заплющив очі, тоді зненацька якимсь раптовим зусиллям пам’яті його осяяло: він в Могилеві. І квит­ка він брав до Могилева, і в могилівському поїзді він їхав, а в дорозі якось поплуталось одне з одним, змішалося, злилося, забулося, і Мо­тилів показався Кам’янцем, ніби й справді він не Комаха, а плутаний і путаний лябораторний гомункулюс, що губиться й губить, що живе в уявлених абстракціях, витівками нещоденних розгубленостей.

Другого ж дня вранці Комаха, напоєний гіркою прикрістю своєї невдалої мандрівки, вирушив з Могилева назад до Києва. У своїй кімнаті, у сталій звичайній обстанові, він почував себе певніше.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.