ВІКТОР ДОМОНТОВИЧ - ВИБРАНІ ТВОРИ

ДОKTОP СЕРАФІКУС — РОЗДІЛ IX-XIII

загрузка...

РОЗДІЛ IX

У Доктора Серафікуса була одна вада, яка пригнічувала його й від якої він ніколи не міг звільнитись. З нього була вперта й працьовита людина. І це йому шкодило. За подробицями втрачалося ціле.

У своїх наукових дослідах він імпонував ретельною поважністю свого наукового апарату, розмірами й кількістю скупчених примі­ток. Кожне слово в своїй статті, монографії, розвідці він стверджував низкою бібліографічних довідок. Те, що він стверджував, він обґрун­товував. Він не висловлював необґрунтованих тверджень. Кожна ви­словлена фраза тягла за собою тягар бібліографічних нагромаджень.

Його ерудиція викликала подив, але ерудитні накопичення в примітках були потрібні, хіба, може, для нього самого, щоб стверди­ти собі самому свою наукову сумлінність як дослідника.

Примітки були прапором його наукових студій. Примітки ви­правдували сенс його розвідок. Здавалось, він писав статті не для того, щоб розробити яку-небудь наукову проблему, а тільки для того, щоб, деталізуючи, тішити себе накопиченням приміток. Комаха як уче­ний існував у примітках.

Щодо цього, то Комаха не відрізнявся від своїх колег, бо їх наукова діяльність була так само не більше, як тільки приміткою до науки.

Всю повноту своєї ерудиції наукові робітники вкладали у верб­люжу терплячість праці над примітками. Коментаторство ставало ідеалом дослідження. Текст розпорошувався. Він продовжував існу­вати тільки як формальний привід для призбирування приміток. По­важність наукового досліду визначалась дріб’язковістю досліджу­ваної теми. Дослідники набували собі авторитету, публікуючи листи Віктора Білозерського до Миколи Макарова, досліджуючи українсь­кого філософа Василя Довговича, трактуючи питання про «хто» і «що» в порівняльно-мовознавчому аспекті, тлумачачи темні місця в «Слові о полку Ігоревім» або ж підносячи питання про потребу до­сліджувати вплив Євангелії й Св. Письма в новій літературі.

Ми описуємо Комаху таким, яким він був у другій половині 20- их років, отже, саме за тих часів, коли, після хаосу й безладдя світової й громадянської воєн, життя, здавалось, увійшло нарешті в стале річище. Бурхливі хвилі життєвого моря втихомирились, і поверхня простяглася рівна, блискуча, осяяна лагідною тишею соняшних променів НЕПу. В цій усталеній налагодженості життя гіпертрофія дрібниць, репутацій, постатей, невиправданих претенсій, необ­грунтованих ілюзій сприймалась як суттєва конечність, як логічний висновок з наявного становища речей.

Люди тішили себе ілюзією своєї власної самодостатности.

В переважній, якщо не цілковитій більшості, майже всі вони прийшли в місто з села. Осівши в місті, вони так або інакше урбані- зувались. Але і в місті побут старосвітських батюшок і матушок вони вважали за остаточно довершену форму ідеального життя, урба­нізацію цього побуту вони розцінювали як правдиве признання часу. Ніхто з них не дивився далі паркана у дворі свого будинку, роз­ташованого в одному з затишних закутків ярів Гоголівської або Тургєнєвської вулиць. Вони працювали, жили, купували килими, меблі, валюту, будинки, пишались один перед одним ситтхем і шовком на оправах своїх книжок. Сергій Єфремов справив собі теплу бекешу з сірим смушковим коміром і таку ж смушкову шапку Григорій Іваниця на гонорар, одержаний од Вукопспілки за підручник зі шкіль­ної граматики, купив на Фундуклеївській двоповерховий будинок, що колись належав професорові Образцову. Микола Плевако носився з проектом видати повну збірку творів Ганни Барвінок. М. Новицький не перший рік працював над мочемордами. Олександер Білецький, на спілку з Плеваком, з краяних ножицями сторінок зшивав чергові серійні томи грубих хрестоматій. Сергій Пилипенко, як провідну постать в літературі, прокламував Биковця. Биковець був миршавий, метушливий і малописьменний. Михайло Сергійович Грушевський оточував себе в будинку на вулиці Короленка, 35, плеядою власних

Биковців. Зеров перекладав «Кримські сонети» А. Міцкєвіча, Рильський в Романівці — «Пана Тадеуша». Павло Тичина селянам зі свого села подарував трактора. Довженко фільмував квітучі яблуні, небо, трак­тори, землю. «Сяйво» процвітало. Павло Комендант збирав колекцію скляних барилець із XVII сторіччя. Дмитро Загул жовтів, грубшав, страждав на ядуху, ходив, спираючись важко на ковіньку. Євген Плужник покашлював у підведений каракульовий комір темного ватя­ного пальта.

Найкращі тістечка купували у Фрудзинського на вулиці Карла Маркса, колишній Миколаївській, каву пили в кафе «На хвилинку» у Валентина на Прорізній, шинку, балик і мариновані грибки купували у Федорова на Прорізній. Крамниці були завалені крамом.

Комашине curriculum vitae існувало як примітка до його ретельних наукових студій. Скінчивши термін професорського стипендіятства року 1916-ого, він склав магістерські іспити і, зачи­тавши дві вступні лекції, був допущений викладати необов’язковий курс на історично-філологічному факультеті Київського Св. Володи­мира Університету на правах приват-доцента.

Список його друкованих наукових праць і довідка про те, що він не уникав громадської праці й виконував відповідні громадські навантаження, двома додатковими примітками до Комахового cur­riculum vitae стверджували, що Комаха є Комаха, професор 2-ого розряду в Київському ІНО.

Він був надто працьовитою людиною, й це йому шкодило. Він був більший і цікавіший од своїх приміткових студій і свого примітко- вого існування, але сумлінна працьовитість і тягар приміткової тра­диції були більші за нього.

Тільки з людини, певної свого права бути вільною, може вийти щось більше, як урядовець, фінагент, професор, юрисконсульт, зав- школи. Комасі бракувало цього почуття вільности. Почуття визво­лення, перетворене на успіх, не належало до числа його доброчин- ностей. Він працював напружено й уперто, виснажував себе, замість із презирливою іронією заперечити все те в науковій традиції, що належало заперечувати й знищити.

Він ішов за течією, за плином часу. Він протестував, коли Жебелев надрукував свої некрологи в празькому Codex Condacovianum і коли Пільняк видав своє «Червоне дерево» в Берлінському «Петрополісі», дарма що він ніколи не читав перших і не уявляв собі, про що йде мова в другому. В роковини імперіалістичної війни або ж перед першим травнем репортери приходили до нього взяти інтерв’ю для газети. Він приєднувався до резолюції, що протестувала проти захоплення китайськими генералами Китайсько-Східньої залізниці.

Це були відписки, що ними він відгукувався на життя, потік якого проходив повз нього. Ними він завойовував право, за часів НЕПу, працювати в ІНО, займатися науковими студіями, друку-

 

ватись у часописах. Хребет його громадського існування складали корінці постанов і резолюцій, прийнятих на загальних зборах і підшитих до папки з написами: «Справа» й «Місцевком».

Він гадав, гцо рухається вперед, тимчасом рухалась епоха, а він лишався на тому ж таки місці.

Як і більшість його сучасників, він не розумів свого часу. Він був певен, що кожний наступний день є тільки автоматичним відтво­ренням попереднього. Так або інакше він, як і інші, вірив у Нечуя- Левицького, в старосвітських батюшок і матушок, в рибалку Крутя, в сталість плес, зарослих комишем. Протягом десятиліття він порав­ся серед приміток з тим, щоб з їх комбінації складати книжки. Він не прагнув досягти від того яких-небудь наслідків.

Він вірив у самоту й працю. Він писав, сортував виписки. В цьому було щось автоматичне. Наука втратила свою вагу в системі світо­гляду. Наукові студії знаходили собі вияв у процесі розкладу цілого на окремі дрібні деталі.

Він нездібний був звільнитись од свого традиційно-примітивного існування й визволити себе від самого себе. Він не належав до числа панікерів, що, чекаючи вибуху війни, якою весь час лякали громадян Совєтського Союзу часописи, закуповували в крамницях пуди цукру й мішки солі, наливали балії й ванни гасом, сушили сухарі і потім викидали їх, вкритих цвіллю, геть, що в щілинах підлоги в коро­бочках з-під гуталіну ховали валюту й золоті п’ятірки.

Комасі треба було замість того, щоб самотнім в’язнем у самого себе, оточивши себе книжками, протягом десятиліть копирсатись у цитатах і з комбінації цитат складати докладні примітки, — треба було йому ще тоді, коли перший гарматний вибух з сичанням витяг лунку нитку глухого пострілу через місто над дахом будинків, взяти в руку гвинтівку и багнетом, встромленим у груди, творити майбутнє.

Диференційованість суспільних функцій, фахова відокремле­ність, спеціалізація праці, конваєрна роздрібленість рухів, відокрем­леність автоматизованих жестів, розподіл роботи, доведений до останньої міри дрібности, ізольована пристосованість людини до одноманітних і безперервних рухів, — усе це перетворювало Серафі- куса на ідеальну формулу цієї деталізованої диференційованости.

Робітник не робить авто. Не тче полотна, не виробляє плугів, не шиє чобіт або ж убрання. Протягом дня той самий, десять разів повто­рений, одноманітний рух. Безперервний плин конваєрної стрічки і протягом дня десять тисяч разів повторений рух. Зосереджена замкненість руху, фах пришиваного ґудзика, вкрученого гвинта.

Система конваєра одкидає будь-який контроль суб’єкта над тим, що і для чого він робить, тобто в даному разі світ уявлень людини, що виконує певну працю. Новий напрям заперечує логіку почуттів. Робота сучасної людини — супрематична, безпредметна, як і карти­ни сучасних майстрів.

Мистецтво Пікассо, Кандінського, Клее, Шагала сприймається як непредметне, як ребус. Перед їх картинами виникає примітивно- безпосереднє питання: де річ і що тут річ? Новітнє мистецтво не має нічого спільного з об’єктивним явищем речі. З погляду так званої реалістичної традиції нове мистецтво є непредметне чи протипредметне.

Шанолюбство Бекліна як мистця, коли він писав свої мітологічні картини, своїх кентаврів, силенів та німф, було скероване на те, щоб надати своїм казковим вигаданим постатям біологічної правдо- подібности. Беклін жив за часів Дарвіна й Дюбуа-Реймона.

У нового мистецтва — свідомо чи несвідомо — протилежне завдання: обернути свій об’єкт на щось біологічно-неправдоподібне. Нове мистецтво стало на зовсім іншу плятформу, як біологія. Світ вимирає. Природа обернулася на продукт фабричного виробництва

Колишнє ремісниче товарове виробництво виходило з предмет­новидимого: робітник виробляв конкретну річ. Для нього існувало конкретно-речове. З нього був чоботар, кравець, тесляр, стельмах, лимар, гутник, годинникар. Він міг сказати: «Цей костюм пошив я», «Цей будинок спорудив я». Для нього існувало «я» і «річ»: він, що робить, і річ, яку він робить. Майстер у своїх картинах відтворював речі, вклонявся перед річчю. Він пишався зі своєї любови до землі й природи, тварин і людей, частин року й їхніх плодів. Йому до вподоби були обличчя героїв, посмішки танцюристок, рельєфи меда­лей, профілі камей. Він виходив з нагої жіночої постаті, з архітек­турної перспективи, зі світла, неба, дерев, квітів.

Сучасна людина не знає цієї любовної уваги до речей, пошани до речової творчости. З неї не є чоботар, швець, тесляр, кравець, стельмах, лимар, гутник, годинникар. Вона не виробляє речей. За ціле життя своє робітник не зробить жодного дизеля, жодного ларотяга, жодної голки. Система конваєра розкладає роботу на низку часткових примітивних вправ.

Сучасна людина — детальний робітник, робітник деталів, споруджувач приміток. Сучасна людина виконує часткову функцію. Одна людина продає сірники, інша зельтерську воду, ще третя одчиняє двері, чистить черевики, пришиває ґудзики, пише розвідки про «утворення нового наріччя на Далекому Сході та про місце різних слов’янських мов у цьому наріччі».

Мистець кинув малювати природу й відтворює продукти ви­робництва, лябораторні речі й хемічні формули, що втратили свою конкретність. Мистець відтворює не природні особливості й форми речей, а зв’язки й взаємини, що обертають річ у функцію виробничих залежностей.

Дріб’язкові люди обурюються з зеленого неба, синіх дерев, з картини, на якій нічого не намальовано, з малюнків, подібних на дитячі або ж на малюнки дикунів, — але для сучасного майстра, що, супроти анатомічних і біологічних законів, малює потвор, це й зна­чить творити всесвіт і людей такими, якими вони єсть.

Комаха — Доктор Серафікус — і був такий: безпредметний, людина запереченого біологізму, «приміткового», замкненого, схе­матичного існування.

РОЗДІЛ X

Після доповіді, ерудитної, але недоладної, загаченої цитатами, грецькими, латинськими, англійськими й німецькими, дещо супе­речної, що в ній Комаха не згоджувався з думками попередніх до­слідників, а опоненти, які брали участь у дискусії, не згодилися з думками, висловленими Комахою, він збирався, як завжди, непоміт­но втекти. Та на цей раз йому не пощастило цього зробити: Корвин уважно за ним стежив. Він твердо пам’ятав наказ Вер познайомити їх з Комахою і, як тільки помітив, що Комаха десь повіявся, він про­жогом кинувся за ним і наздогнав при виході.

—   Почекайте но, Василю Хрисанфовичу! В мене до Вас є малень­ка справа.

Комаха був незадоволений з того, що його затримують, але спинився. Він подивився на гострий, як у Гоголя, ніс Корвина, на його тонкі губи, на його темні кістляві пальці, щось хотів сказати, але забув і не сказав нічого.

Корвин узяв Комаху за талію.

—   Я хотів Вам запропонувати, докторе, піти з маленькою ком­панією до каварні випити чашку кави.

Слова Корвина не дійшли до свідомости Комахи. З Комахою іноді траплялися такі чудні переходи у становище цілковитої відсутности.

Комаха не відповів нічого. Він не чув. Він був відсутній.

Корвин потрусив Комаху за руку:

—    Прокиньтесь, докторе. Я кажу Вам: ходімте до каварні пити каву.

—  Я? Каву? Що? Яку каву! Ага, каву. Ні!

Комаха одвернувся вбік, насумрився й надув губи. Мистецтво впертости — нелегке мистецтво, але Комаха досконало володів цим витонченим мистецтвом примхувагої насумрености.

Він мовчав. Корвин благав, прохав, настоював, запевняв. Будь, що будь він намагався переламати Комашину впертість.

Комасі довгі й настирливі умовляння Корвина здалися цілком безпідставними п необгрунтованими. Він вирішив поставити справу на суто формальний ґрунт.

—    Насамперед, — сказав Комаха, нахиляючи до Корвина свою велику в тяжких окулярах голову й витягнувши вперед товстий, порослий рудуватим волоссям палець, — насамперед, Ви мене не попереджали. Я абсолютно досі нічого не знав, що Ви мені сьогодні збираєтеся запропонувати йти після доповіді пити каву. Ви знаєте, Корвине, я не люблю жодних несподіванок.

Комаха з докором подивився на Корвина, на його візитку, портфель і, подумавши: — «Порожня, прикра й несерйозна людина! До того ж обридлива!», — розвинув свою аргументацію далі:

—   Після доповіді, — сказав Комаха, — я маю намір іти додому й лягти спати. Знов, повторюю, зі мною ані Ви, ані хто інший не вмовлявся заздалегідь, і я нікому нічого не обіцяв. Я прочитав доповідь, я виконав свій обов’язок перед громадянством, зробив, що мусів зробити, і, отже, не бачу жодних підстав, щоб мене ще чимось турбували або ж іще вимагали чогось від мене.

Комаха оперував аргументами, які здавались йому бездоганними в своїй логічній довершеності. Тріюмфуючи, він повторив:

—   Щоб ще чогось вимагали…

На жарти можна відповісти жартами, але кожна відповідь на ці смішні безглуздості, на цю марудну нісенітницю бриніла б знущанням зі здорового глузду. Дарма що Корвин добре знав свого приятеля, але й досі, після довголітнього знайомства, звички Серафікуса логічно обґрунтовувати яку-небудь плутану нісенітницю продовжували дратувати його. Розмовляти з Комахою — сердитись. Корвин розсердився.

—   Василю Хрисанфовичу! Вимагати? Ніхто ж од Вас не вимагає! Вас просять! Вам пропонують! Справі випити в каварні чашку кави Ви надаєте значення всесвітньої події, ніби Вас профделегатом вибирають або ж на якихось зборах головувати примушують. Ви ж, кінець-кінцем, людина, а не чорт зна що!

Комаха хмуро мурмотів. Він спробував був піти геть, але Корвин став перед дверима й не пускав його. Коли б не Вер, Корвин давно кинув би цю прикру розмову, що тільки дратувала його. Та, пере­магаючи почуття, він лагідно й спокійно повторив:

—   Ми тільки просимо Вас! Я прошу, Вер просить!

Комаха схопився:

—   Яка Вер? Я жодної Вер не знаю!

—    Вер! Вер Ельснер! Чудова незрівняна жінка. Вона вже давно, Серафікусе, хотіла з Вами зазнайомитись, а після сьогоднішньої Вашої доповіді особливо настоює.

Улесливий натяк, що його доповідь могла сподобатися вродливій жінці, не справив, однак, на Комаху жодного враження. Комаха лишався впертим і невблаганним. Він відповів:

—  Я її не знаю.

—   Що ж з того!.. Я вас познайомлю!

Розмова була досить таки довга, нудна і, головне, безплідна. Комаха явно нудився. Він одвернувся од Корвина і з жалем дивився на вихідні двері.

загрузка...

На відповідь він кинув Корвинові своє звичайне:

—   Ні з ким я не хочу знайомитись. Я ні з ким і не знайомлюсь ніколи. Мені не треба цього.

Він ще раз зробив спробу пройти, але Корвин твердо стояв у дверях, заважаючи йому пройти. Комаха почав його благати:

—   Пустіть, Корвине. Я ж таки справді не можу. Слово чести, не можу. Ви попросіть пробачення у Вашої знайомої. Візьміть на увагу, що я ніколи не був у цій каварні.

—  Ну, то будете! — Корвин не витримав і вибухнув обуренням: — Ну й марудна ж Ви людина, Комахо, коли б Ви тільки знали.

Комаха почув свою провину. Йому стало соромно й ніяково. Він був ладен зробити все, що просить у нього Корвин, але… Він зідхнув.

—   Ви ж знаєте, Корвине, що я ніде не буваю, ані в театрі, ані в каварнях. Я не вмію. Я зовсім не певен, що з того вийде і чим це все може кінчитись… я…

Комаха ніби навмисне підшукував аргументи, що їхня химерність дорівнювалась би їх недоречності.

—    Ви, Корвине, — говорив він, — візьміть на увагу — ну, що я робитиму в цій каварні? Коли б я захтів випити кави, я міг би на­питися вдома. Мені завжди аж надто неприємно бувати на людях. На стільці я сиджу, ніби на голках. Мені ввесь час здається, що всі дивляться на мене. В каварні я боюсь поворухнутись, я не ворушусь, щоб не перекинути склянки або не розбити тарілочки, але кінчаю я, звичайно, тим, що розіб’ю щось, зачеплю, десь перекину стільця, комусь наступлю на ногу. Замість вийти із зали просто на вулицю, я потраплю на кухню. Хто-небудь із службовців, приховуючи посміш­ку, візьме мене під руку й проведе із зали до вихідних дверей, і, йдучи зі мною, питатиме мене, чи пам’ятаю я своє прізвище й свою адресу та чи уявляю собі, в який бік мені треба йти.

Комаха зідхнув.

—    Познайомитися з жінкою?! — казав він далі: — Вам це легко сказати, Вам це байдуже, а мені розмова з жінкою порушить рівно­вагу на три дні. Я не переношу розмовляти з жінками. Мені зовсім не легко зібрати всього себе у щось ціле, єдине. З великими труднощами я примудряюсь улаштувати з себе бодай хоч подібність на щось стале й тверде. Отже, я ретельно намагаюсь уникати всього того, що може мене вибити з колії.

—    Ні, мені краще, — закінчив Комаха, — йти зараз додому. До того ж і не рано вже, мабуть, вже одинадцята година, а я в цей час лягаю спати.

Та Корвин настоював, і Комасі не лишалось нічого іншого, як згодитись.

На кожній плитці підлоги в каварні, куди його примушував іти Корвин, Комаха вже читав написа з Дантового пекла: Ьасвіаіе ogni зрегапга — Згасіть вогні сподіванки, входячи!

У каварні було повно. За столиками сиділи дівчатка й жінки з підфарбованими карміном губами та підведеними, ніби глибоко- запалими очима. Молоді люди з акуратними проділами в зігнутій позі скептичних Мефістофелів через соломинку тягли різні апери­тиви. Од хаосу звуків ресторанної музики, од багатьох голосів, сован­ня стільців, брязкоту склянок у залі стояв безперервний одноманіт­ний жовтуватий гармидер.

На розмальованих стінах каварні кривлялись різнобарвні арлекіни, нудьгували білі П’єро і загадковожурні в чорних масках кокетували льорнетом рожеві Кольомбіни. Гладкий султан у зеле­ному халаті сидів на темно-червоному перському килимі, підібгав­ши під себе ноги. Маленьке арапча подавало йому золоте блюдо з перловим намистом, напівгола одаліска, витягнувши біля фонтану своє струнке тіло, не зводила очей з райдужної пави. Великі пишні віяла з блакитно-сірих струсевих пер на тлі гарячожовтого вечір­нього неба здавались блакитними з невідомої країни птахами.

Між столиками каварні ходили якісь невизначені підозрілі особи: юнаки в пальтах з підведеними комірами і з зеленими ви­снаженими обличчями дідів та діди в довгих чорних сурдутах пасторів з рожевими обличчями юнаків. І ті, й ті мали вигляд те­атральних убивць із непершорядної сцени. Вони нахилялись до вуха тих, що сиділи за столиками, і пошепки пропонували кокаїн і морфій.

Вер уже чекала в каварні на Корвина.

Висока на зріст, струнка, може, навіть не тільки струнка, а й су­хорлява, з пласкими, згідно з модою, грудями, з засмаленим вузьким обличчям і вузькими засмаленими плечима, — елегантна, гостра на язик, дотепна, тонка, розбещена, Вер була більше приваблива, ніж вродлива.

Помітивши Корвина, що за ним ішов масивний в приплюс­нутому капелюсі і в демісезонці з наставленим коміром Комаха, Вер помахала привітно рукою.

Корвин познайомив присутніх:

—    Це — Вер, а це — Василь Хрисанфович Комаха. Його лекцію ми з Вами, Вер, мали приємність вислухати. Комаха — серафічний у своїх умоглядностях мислитель, отже, ми, його приятелі, звичайно звемо його Доктором Серафікусом. Він, сподіваюсь, не заперечу­ватиме, коли й Ви, Вер, зватимете його так само.

Простягаючи Комасі руку, Вер сказала:

—   Мені дуже приємно познайомитися з Вами, докторе.

Комаха не відчував особливої приємносте від цього знайомства і,

не знаючи, що йому сказати, не сказав нічого.

Розмовляти з Комахою було важко. Він не звик бувати серед людей, і те, що для інших бриніло як загальновивчена фраза, що передбачає загальновідому формулу відповіді, те примушувало

Комаху напружено й довго думати. А він не хотів думати, бо взагалі не хотів іти, знайомитись, розмовляти. Ніяковість, поєднана з від­людкуватою нехіттю говорити, не сприяла тому, щоб із Серафікуса вийшов приємний співрозмовник.

Вер похвалила доповідь.

—   Ваша доповідь справила на мене враження. Я не казатиму вже про ерудицію, вона імпонує, але Ваші думки нові й свіжі. Мій батько, коли б він був присутній на Вашій доповіді, не згодився б з Вами і з Вашою критикою Фрейзерового тлумачення «Казки про двох братів», бо він і досі лишається прихильником Фрейзера, Тейлора й Моргана, як і тридцять років тому, коли він вивчав своїх гольдів на Амурі, але я Вас підтримуватиму проти мого батька. Я захоплена Вашою доповіддю.

Комаха почув, що його нога торкається ноги Вер. Щоб не турбу­вати своєї сусідки, він одсунув свого стільця й підібрав ноги під стілець.

Похвала на Комаху справила прикре враження. Ця молода й гарна жінка захоплена його доповіддю!.. Що з того?! Навіщо гово­рити про очевисті істини?

Незважаючи на все своє вміння поводитися з людьми, Вер не зуміла знайти відповідного тону. З усіх помилок, що їх вона при­пустила за той вечір, це була чи не найбільша: Комаха не терпів, щоб його хвалили. Що таке похвала? У кращому разі — це непотрібне підкреслення безперечного, в гіршому — це зайвий доказ, що з приводу тебе думки розійшлися, про тебе хтось висловлювався зневажливо і тебе слід підтримати похвалою, підбадьорити, бо тебе лає більшість.

Не помічаючи, що Комаха нудиться й хмуриться, Вер казала далі:

—   У вас є своєрідний стиль! Свій стиль — це завжди grand art! Чи не так?

Комаха насумрився остаточно. На запитання, звернене до нього, він не відповів нічого.

Навіщо він згодився йти до каварні? Замість спати дома, він мусить слухати претенсійне верзіння жінки, може, й вродливої, але надто балакучої й наївної. Він з нудьгою думав, що взавтра на ранок У нього болітиме голова і він, прокинувшись, як звичайно, о 6-ій, не виспиться. Можливість лягти своєчасно й виспатись Серафікус ціну­вав більше від розмови з вродливою жінкою.

Шукаючи порятунку, Серафікус з одчаєм подивився на Корвина. Той поволі пив чорну каву, вимазуючи руки в липкій рожевості рахатлукуму. Витягши з портфеля папери і розіславши на столику, Корвин робив помітки. Він не втручався в розмову і не проявляв жодного наміру допомогти Комасі.

Вер перейшла до запитань.

—    Ви одружені? У вас є друх<ина?

—   Ні, в мене є дівчина!

З наголосом на кожному слові Вер повторює:

—  У Вас є дівчина?! Так!..

Повторені й підкреслені слова бриніли двозначним натяком. Комаха густо червоніє. Він спростовує двозначну інтонацію фрази, що накидає йому моральну зіпсованість.

—   Ні! їй п’ять років!

—   Ваша дочка?

—  Я нежонатий!

Вер вирішує:

—   Ви були одружені? Ви розвелись!..

Комаха обурений з припущення, що в нього може бути дівчи­на, жінка, діти. Він відповідає, розглядаючи написа на ложечці: «Украдено в каварні».

—  Я ж Вам кажу, що я нежонатий. Я не розводився. Дівчина — це Ірця. Я — сам!

—  Як? За наших часів Ви ще й досі нежонаті, не розводилися й не були одружені? Мені багато говорив про Вас Корвин, але я не дуже покладалась на його слова. Я спочатку не зрозуміла, про яку дівчину Ви говорите. Я чула про Ірцю. Ви її любите:’

Ложечка, що її крутив у руках Комаха, раптом падає, дзвякає об столик, зривається і губиться десь на підлозі між стільцями. Комаха лізе під столик, мацає руками на підлозі і десь із пітьми знизу глухим голосом відповідає:

—   А так, я її люблю!

Коли Комаха підводиться з підлоги і сконфужено кладе ложечку коло себе, Вер стріває його насмішкуватим запитанням:

—   Таким чином, кохання до п’ятилітньої дівчинки?

З викликом вона дивиться на Комаху, оглядаючи його від ве­ликих його пальців до м’якого білого волосся й масивного підборіддя, з явним бажанням примусити його почервоніти. Комаха почуває, що нога Вер знов торкається його ноги, і він знову одсувається од сусідки й ховає свої великі ноги під стілець. Він сидить, не підводячи голови. Він почуває на собі погляд Вер, і кінчики вух починають у нього палати.

—   Ви дивна людина, докторе! Але чому, власне, Ви досі не одру­жені? Що це — жонофобія?           ^

Комаха розсердився. Розсердившись, відповів. Йому треба було розсердитись, щоб перемогти свою сором’язливість і зробитись рішучим. Він подивився в вічі Вер. Він змінив тон. Він зробився іншим. Він сказав:

—   Чому? Ви питаєте, чому я не одружений, чому в мене немає жінки, що була б завжди й скрізь зі мною, щоб ділила зі мною моє я й була така, як Ви?

Вер здригнулася й відповіла:

—  Так!

—  Ви бачите: я злиденний і ніщо! Що я можу віддати, коли в мене нема нічого?

Вер посміхнулась. Серафікус, що досі мовчав і соромився, тепер юродствував. Може, він знущався?..

—    Що я можу дати жінці? Вроду? Добрість? Багатство? У мене нема нічого, окрім ілюзій нездійснених досягнень. Кому потрібні ці ілюзії? Одружитись чи покохати — це для чоловіка, як і для жінки, значить завагітніти, понести в собі іншого або ж іншу, жити не тільки собою, але й іншим. Я ж надто слабкий, щоб витримати тягар себе самого. Я відчуваю часто, що це надто важка для мене ноша, і я надриваюсь. Понести ще іншого? Я не витримаю…

Вер оглянула масивні руки доктора, що розкришували на тарілці кекс, здивовані, наївні, за склом складних окулярів очі, зігнутий лоб. Прислухалась до його слів про ілюзії, й вії її затремтіли.

Серафікус казав далі:

—    Крім того, я не можу згодитись з тим, що повелося серед людства: чоловіки звикли, що вони беруть жінок, і жінки звикли, що їх беруть. Я надто поважаю себе, жінку й своє почуття, щоб зне­важати жінок таким поводженням з ними!

—   Ви не шанолюбні!

—   Навпаки! Я не прагну бути чимсь — тим або ж тим мистцем, музикою, Мохаммедом або ж Ґете. Я хочу бути всім людством і тому задовольняюсь тим, що я єсть я. Я не хочу мати тієї жінки або ж тієї. Я хочу всіх. Чи не мушу я себе вважати втішеним, що я не маю жодної?

Вер повторила своє запитання:

—   Чому Ви не одружені?

Вер була вперта в своїх питаннях, як доля. Жінка — це доля.

—    Я про це казав колись Корвинові — у мене єсть бажання зробитися старцем, злидарем. Якось, блукаючи околицями міста, я натрапив на одну хижку, малу, напівзруйновану, врослу в землю. Я мрію про таке для себе майбутнє: сидіти на вулиці, скинувши шапку, й на дощечці виписані всі мої титули: приват-доцент, доктор, список моїх наукових праць…

Корвин, що досі не втручався в розмову, не витримав:

—   Киньте, докторе! Слово чести, коли Ви таке говорите, це мене дратує! Я Вам ніколи не дам ні гроша!

Серафікус розсміявся:

—   Я загострюю, Корвине! Просто, я проти культу героїв, культу добірних. Я хочу бути добірним, але як усі.

—  Та все таки, — настоювала Вер, — чому Ви не одружені?

—   Не можна бути святим і мати дружину!

—   Ви святий? Це ж весело!

—   Ви сумнівались?

—  Я й думки не мала!

—  Даремно! Ви ж назвали мене серафічним! Вам казали про мене. Хіба Вам розповідали про мене інакше? Жорж Дюамель зробив спробу змалювати святого за наших часів. Йому не пощастило зро­бити це. Невже ж Ви не вірите в мою серафічність?

Вер сперлась ліктями на стіл і підперла долонями підборіддя: темна квітка обличчя в рожево-жовтих пелюстках тонких і довгих пальців. Вона повторила:

—   І все-таки?

—   Я майже відповів! Я усвідомив в собі серафічну довершеність себе. Коли людина почуває себе неповною, вона шукає собі жінку, одну, дві, три або ж тисячу й три. Жінка або жінки повинні врівноважити цю неповноту його, вщерть, назавжди. Я ніхто, але я хочу бути людством. І тому моєю сповненістю хай буде моя відсутність.

Комаха пишався з самоти. Свою кабінетну замкненість серед книжок, у кімнаті, з примітками, він зводив на ступінь філософічної теорії. Він виправдовував свою одірваність працею. Прапор праці він підносив як гасло своєї книжкової ізольованости. Він проповідував своєрідний донжуанізм навпаки.

—  Як дон Жуан. Дон Жуан прагнув мати всіх жінок усього світу. Його спалило це бажання. Може, воно спалить і мене — це бажання мати всіх і зректися будь-якої… Але коли все ж не можна на світі жити без кохання до якоїсь теплої рожевої маленької жінки, то я кохаю Ірцю. Вона кохає мене. Хіба ж цього мало?

Доктор Серафікус замовк. Він знов заглибився в свою мовчазну похмурість. Нагнувши велику голову, він не дивився ні на кого. Його обличчя здавалось машкарою, у глибоких зморшках, з виснаженою утомою нудьги, ніби в світі не лишилося вже нічого, щоб наситити бажання, якого не бажаєш.

Коли Корвин запропонував випити ще чашечку кави, Серафікус відмовився руба і рішуче заявив, що йому конче пора спати, що в таку годину він зовсім не звик пити кави.

Виходячи, він прошепотів Корвинові на вухо з докором:

—   І треба було Вам знайомити мене з жінками. Така недоречна жінка!

РОЗДІЛ XI

Вер лишилася з Корвином. Вона була жінка, вона була цікава, і перше, що спитала, — це про те, що сказав Комаха: можливо, Комаха говорив йому щось на вухо про неї?

—   Що Вам сказав Комаха, коли пішов? Та коли він сказав якусь банальність, схожу на ті, що їх Ви кажете, — можете не переказувати.

Корвин заперечував:

—   Дозвольте, Вер. Невже казати Вам про моє до Вас кохання — це говорити банальності?

—    Безглузді, обридливі й прикрі, Корвине! Візьміть це до уваги. Отже, гцо Вам казав Комаха? Він справляє враження людини небанальної.

Корвин завагався на мить, але додав:

—   Ви маєте рацію, Вер. Він нарікав мені на мене, навіщо я повів його до каварні і познайомив з Вами.

Корвин завагався ще на мить, але додав:

—   Ви справили на нього враження недоречної жінки.

Щоб трохи зм’якшити сказане, Корвин зазначив:

—     Проте, на що було й сподіватись від Комахи? Він зовсім нездібний відчути аромат жіночого! Авжеж, євнухоїд!

Слова Корвина зачепили Вер, але їй здавалось, що він пере­більшує:

—   Комаха з його кремезним тілом мастодонта?.. Ви лестите йому. У Вашого аскета обличчя розпусної людини. Ви знаєте, Корвине, що Ви йому заздрите?

Корвин кладе свою тонку, темну руку на руку Вер і каже:

—    О, Вер, Ви — жахлива! Я бачу, Вас починає вже хвилювати Комаха. Скажіть, будьте ласкаві, чи є на світі чоловік, з яким би Ви стрілись і на якого б Ви дивились байдуже, без думки зробити з нього коханця?

Він закидав Вер:

—     Ви ладні проявити свою прихильність першому-ліпшому, бодай Комасі, дарма що Ви його побачили вперше, тільки не мені.

—   Це Вас дратує?

З раптовим поривом пристрасти він стиснув руку Вер.

—  Дратує? Я хочу Вас, Вер!

На відповідь Вер мовчки розкриває ридикюль і дивиться в вузенький прямокутник люстречка. Дбайливо й повільно вона підфарбовує губи кармінним олівцем.

Корвинове визнання губиться в простороні між кармінним язичком золотої палички, люстречком, тарілочкою з кексом і марму­ром столика. Так само повільно й дбайливо Вер ховає олівець, пудре­ницю, закриває ридикюль, кладе його на столик коло себе і спине­ним одкритим поглядом довго й допитливо дивиться на Корвина.

Корвин схилив голову й приник губами до руки Вер, що лежала на столі. Це, можливо, зворушило Бер, бо вона торкнулася пальцями його проділу й сказала:

—  Досить, Корвине, досить! Не втрачайте надії! Мені здається, що я кохаю Вас у ті, на жаль, рідкі години, коли Ви нічого не кажете про своє кохання. Я певна, що коли Ви кинете говорити будь-що про своє кохання, мені захочеться покохати Вас. Сподівайтесь. Усе залежати­ме од Вас.

Корвин не помітив іронії в словах Вер. Він надто зрадів, щоб вловити іронічний відтінок обіцянки. Він перепитує:

—   Справді?

—  А так! І саме тоді, коли Ви мене не кохатимете!

Похитуючись, він підвівся. Він похитнувся, ніби п’яний, і взявся

за спинку стільця. Він уп’явся пальцями в спинку і сказав:

—   Ви дратуєте мене, Вер! Що Вам за втіха з того?

—   Ви незадоволені? Це Ви тільки вередуєте! Я ж казала: споді­вайтесь! Чекайте на Вашу чергу!

—   Ви знущаєтесь!

Він вийняв цигарку й почав був її запалювати, але руки його тремтіли, і цигарка стрибала в пальцях. Він відповів похмуро:

—   Я не звик стояти в чергах!

—   Звикайте!

Цигарка здавалась надто гіркою. Корвин зім’яв її й кинув на тарілочку. З насмішкою, в якій позначився біль, він запитав:

—   Чи не мушу я поступитеся своєю чергою Комасі? Він повинен бути Вам до вподоби: він нічого не сказав Вам про своє кохання, навіть коли б і закохався!

—   Чудесно! Мені дуже до вподоби люди, що не кажуть жінкам про своє кохання. Я сама волію казати про кохання людині, яку я кохаю.

Вона потягла Корвина за візитку.

—  Сідайте, Корвине. Сідайте, все буде гаразд. Будьте терплячі.

Корвин слухняно сів.

—   Я сів, Вер! Але скажіть, Вер, чому Ви так уперто відмовляєте мені і навіщо Вам цей Серафікус із тілом гіганта й бажанням карлика?

—   Чому ні?

—  Чого варте кохання, що кінчається нічим? Чи не значить це для жінки зневажати саму себе?

—    Уявіть собі, Корвине, що можна пишатися з самозневаги. Самозневага — це приправа для гордощів, щось ніби гірчиця для біфстексу.

Корвин знизує плечима.

—   Не знаю! Я не поділяю Вашої думки!

—   У Вас, Корвине, самовпевненість І7-літнього хлопчика, що його хвилює кожна спідниця й кожна жіноча нога. Це ж найпринадніше спинити увагу на пасивній людині, хотіти її, збуджувати й не задовольнятись. Єнські романтики були люди рафінованого смаку, вони проповідували кохання, як Sehnsucht: прагнути — не досягати. Кохання, майте на увазі, повинно збуджувати, а не задовольняти.

—   Ви химерні, Вер!

Даючи жакетку, Корвин шепоче:

—   Вер! Я хочу Вас! Поїдьмо до мене, до Вас, в готель?

 

Кохання — таке ж надбання людства, як і комедії Карло Ґоцці, як і сонет Поля Валері, етюд Стравінського, малюнок Рембрандта. Коли Вер бачила, що її бажають, вона не почувала себе ані ображеною, ані незадоволеною. Кохання — коштовний дарунок, і справа не в тому, щоб відмовлятись чи відмовляти, а лише в тому, щоб не знецінювати почуття.

Вона хвилинку повагалась, але тоді простягнула Корвинові долоню для поцілунку й сказала:

—   Ні!

Зневажений порив виснажив Корвина. Він раптом почув себе втомленим до знемоги. Він позіхає. Він згадує, що не спав минулої ночі. Він хотів би зараз одного: заснути.

Склянка з водою, порошок хлорал-гідрату й ліжко…

РОЗДІЛ XII

Наступного дня вранці Вер вийшла з дому, щоб однести ви­правлені коректи до видавництва.

Асфальт од недавнього дощу блищав, як лакований: чорне люст­ро, в якому відбивалися будинки й дерева. Важкі темно-сині хмари сунулися з північного заходу на схід. У повітрі було холодно, і по­ривчастий ранковий вітер здавався різким і небажаним.

Комаху, його масивну постать, його приплющеного капелюха й великі кальоші Вер побачила здалека Він незграбно, по-дитячому кумедно човгав ногами. Він закинув голову й дивився вгору, на небо, на хмари. Він ішов назустріч хмарам і вітрові.

Ішов він не серединою тротуару, а коло будинків. Ішов він не просто, а тикаючися, зиґзаґами, ніби плутав, ніби блукав. Через кожен крок він упирався в будинок, а потім, зробивши кілька кроків уперед і вбік, знов опинявся перед будинком. Будинки, паркани, палісадники, стіни, дерева, тумби, ліхтарі вперто перешкоджали йому йти, хоч він і намагався йти боком, щоб їх не зачепити.

Він іноді прискорював кроки, іноді йшов поволі, майже спинявся. Він спинився коло вікна брудної бакалійної крамнички і уважно розглядав трухлявий мотлох, виставлений на вікні, крам, притрушений курявою, й давні плякати, засиджені мухами торіш­нього літа Ковінькою, що була в нього в руках, він навіщось по­стукав по стовбуру дерева. Він покликав собаченя, яке бігло, і кинув йому шматок хліба Воно понюхало полу колишньої демісезонки й в ознаку приязні замахало хвостом.

Комаха йшов, розмахуючи руками й ковінькою. Він мандрував в уявленій країні необов’язкових вражень, а ковінька в його руках була як паличка диригента, що для нього будинки, дерева, хмари опрозорювалися в музичні звучання, були енгармонійними тонами

ще незібраної й невпорядкованої оркестри. Так ходять п’яні, божевільні, музики, люди, що звикли до повної самоти. На вулицях так само, як і в мріях своїх самотніх відокремлених кімнат.

Він, мабуть, пройшов би повз Вер і не помітив її, коли б вона не гукнула:

—  Докторе!

Вона стояла в двох кроках від Комахи й вітала його рожевою ласкавого посмішкою.

—   Милий докторе, як я рада цій несподіваній зустрічі!

Але фраза лишилась нескінченою. Порив вітру розірвав її, кинув початок в обличчя Комахи, щоб, підхопивши кінець, загубити улам­ки слів у холодній мряці вересневого ранку.

Комаха, почувши своє ім’я, спинився. Він не пізнав був жінки, що його вітала. Тоді згадав учорашній вечір, каварню, Корвина, ложечку, що з дзвоном упала на підлогу, цю жінку й розмову з нею. Згадав, раптом повернувся й швидко перейшов на другий бік вулиці. Він пішов швидкими кроками, озираючись, ніби боявся, що його наздо­женуть, спинять, і тоді трапиться щось несподіване й катастрофічне.

Вер розгубилася. Що значила ця раптова втеча? Чого він злякався? Вона ладна була образитись і розсердитись. Але, замість розсердитись, вона розсміялась. Те, що здавалось спочатку чудним, а тоді нечемним, тепер одкрило перед нею всю наївну несерйозність цієї несподіваної сцени: дорослий чоловік перелякано тікав од молодої жінки. Химерний випадок, безглуздий і гротескний!.. Такі речі, можливо, іноді трапляються з нами в житті, але в їх можливість примушує вірити тільки їх подібність на витівку.

Вер цінила несподівані випадки, рідкі речі й людей, що вміють зробити свої слова й вчинки не подібними ні на що. Знайомство, що почалося так химерно з утечі, заслуговувало на особливу увагу. Вер не любила недовершених епізодів і незакінчених подій. Що почалось, повинно скінчитись. Наливши склянку, треба пити вино до дна.

Вер нарікала б на себе, коли б знайомство з доктором Сера- фікусом, раптом обірвавшися, скінчилось би нічим. Вона належала до тих щасливих натур, для яких не існує перешкод, що їх становить часовий відтинок між першим знайомством і вчинком, почуттям, визнанням. Перша зустріч підказала їй усе дальше. Правда, це трапляється частіше, ніж здається на перший погляд. Далеко рідше трапляється протилежне. Звичайно саме перша зустріч і накреслює обриси, що в них оформлюються згодом усі майбутні слова, зустрічі, радощі, непорозуміння, турботи, втома й розходження.

Втеча Комахи визначила його долю. Йому не слід було тікати, якщо він хотів уникнути своєї долі. Спроба втекти була з його боку необережним вчинком. Двох-трьох банальних слів, люб’язних фраз, нікчемних запитань було б досить, щоб Вер не захотіла більше його бачити ніколи.

Бер стояла й дивилась, як швидкими кроками масивний і важкий Серафікус тікав од неї. Вона стояла й сміялась. В її уяві зберігалося враження від його широкого червонуватого голеного об­личчя, масивного підборіддя, білявого волосся, розгубленого погляду, нерішучої стурбованости, раптового ляку, сутулої спини, кальош, що ними він човгав, тікаючи від неї.

Вона сміялась так весело, так нестримно, що мусіла піти до ближчої крамнички й випити склянку содової води.

У крамничці, тій самій, що коло неї перед тим стояв доктор, розглядаючи вітрину, пахло огірками, милом, гасом, курявою борошна, оселедцями, старим лежалим салом. З одчинених дверей у сусідню кімнату доносився запах від картопляного супу й суботньої «фіш». Мала дитина рюмсала, тикаючись коло ніг крамарки.

Ховаючи в гаманець решту, Вер вийшла з крамниці з радісною посмішкою на порожевілому обличчі. Вона йшла й посміхалась, їй було весело, ніби нічого немає приємнішого на світі, як холодна мряка, що січе шкіру обличчя тисячею гострих крапель і бадьорить тіло збудженою свіжістю різкого вітру.

Надто рідко трапляється так у нашому житті, щоб випадково на мить зустрітись, за хвилину розминутись і піти далі з новим і над­звичайним почуттям несподіванки, з думкою, що в банальному плині звичайних наших днів розкрилась нова, досі не прочитана сторінка ще невідомих хвилювань. Нечасто життя приносить нам щось цікаве й нечасто бавить нас химерами, але треба вміти ви­хопити з життя ці рідкі й нещедрі подарунки нашої долі.

Вер уміла це робити.

Вона уявляла собі, який вражений буде Комаха, якщо, одчинивши двері, він побачить перед собою саме її.

—   Станція? Прошу двадцять три-тридцять один.

—  Два-дцять три-три-дцять о-дин.

—   Студія? Хто при телефоні. Попросіть завстудії!

—    Добридень, Корвине. Не пізнали голосу? Це я — Вер! Що? Дякую! Гаразд. Усе гаразд. Сьогодні о 8-тї Прийду! Ви надто настирливі, Корвине. Киньте говорити дурниці. У мене до Вас справа. Скажіть адресу Комахи. Навіщо;’ Значить, треба. Що? Не скажете? І без Вас обійдуся. Ага, вже згодні. Кажіть. Четвертий поверх ліворуч, дзвонити двічі? Дякую! До побачення. Що? Як увечорі? Ми ж умовились о 8-ій. Боїтеся, що завадить побачення з Комахою? Не турбуйтесь! День довгий. До вечора.

Розмову скінчено. Трубку повішено.

* * *

Третій поверх, праворуч, помешкання ч. 11.

На дверях хемічним фіолетовим олівцем написано: Комаха. Через двері чути, як хтось у помешканні грає на піяніні. Вер при­

 

слухалась: виконувано фугу Баха. Вер натиснула на ґудзик електрич­ного дзвінка. Ще раз натиснула і тоді ще раз. Знов натиснула, цього разу не відпускаючи, але ніхто не з’являвся. Тоді почала гуркотіти в двері, спочатку тихо, а потім усе дужче. Вона гуркотіла, заглушуючи звуки музики. Кожен повинен почути цей гуркіт. Але той, що грав, був настільки заглиблений у музику, що, очевидячки, не чув. Вер кинула гуркотіти й кусала кінчики пальців. Вона стягала й натягала рукавички. Піти? Але вона добре знала: вдруге вона не прийде. Або ніколи, або зараз. Тільки зараз. Отже, зараз.

Вер спробувала натиснути на двері. Двері були незамкнені. Вона ввійшла в простору й порожню вітальню. Постукала в двері кімнати, де грали. Відповіді не було. Дещо вагалась хвилину. Що за чудна візита! Наважилась: хай буде, як буде.

Заглиблений у музику Комаха не чув ані того, як рипнули, розчинившись, двері, ані того, як у кімнату ввійшла Вер, як підійшла, нахилилась і зазирнула в ноти. Комаха грав, не помічаючи нічого, що робилось довкола. Здатність заглиблюватись у працю, в читання, у свої думки досягала в нього того рівня, на якому вона обертається на майже патологічне становище. Це був рід сомнамбулізму, щаслива здатність одірватись від усього, щоб поринути в одне…

Що робити? Вер вагалась, бо ж це, кінець-кінцем, не зовсім звичайна річ прийти до малознаної людини, увійти без запросин у кімнату й поводитись тут, ніби в себе в хаті. До того ж іще зовсім невідомо, як поставиться Комаха, побачивши цілком для себе не­сподівано жінку, від якої він вранці раптово втік!

Вона відсунула фотель від столу, перетягла його до вікна й сіла. Через вікно видно сірі, жовті, червоні коробки кам’яниць, прямо­кутники дахів, що їх бляшані фарби зм’якшені сіро-попелястим серпанком далечини.

Вер могла добре роздивитись Серафікуса: його біле з жовтуватим відтінком м’яке, надто м’яке, ніби пух, ніби дитяче, волосся, гострий, трохи наприкінці червонуватий зі шкірою, що лупиться, ніс, стиснені губи й масивне підборіддя. Масивне підборіддя контрасту­вало з м’якістю білявого волосся й робило Комаху схожим на Ріхарда Вагнера.

Може, піти? Вона піде так само непомітно, як і прийшла, і Комаха не знатиме зовсім, що до нього хтось приходив, сидів в його фотелі, переглядав корінці його книг, зазирав в його папери, слухав його музику. Була, ніби не була. Бер приваблювало химерне «ніби» її сьогоднішніх відвідин.

Вер уявляє, як вона згодом зустріне десь Комаху і як на відповідь Комаха здивовано заперечуватиме будь-що, але вона докладно опише його кабінет, його книжки, те, що він грає, дрібні подробиці того дня й тих годин. Вер ясно уявляє собі розгублену стурбованість Комахи, його невизначений напружений біль, коли немає жодних сподіванок відновити зв’язки загублених споминів. Він не може зв’язати кінці думок, загублених в якомусь іншому напівзабутті, і попри всі свої зусилля, він не пізнає їх.

Він грав довго. Від хоралів Баха він перейшов до Ліста, після громових гуркотінь Лістових він повернувся до Баха, а тоді почав імпровізувати.

Минав час. Вер уже кілька разів повертала руку й дивилась на годинника. Комаха грав, не перериваючи музики. Візита тяглася, зростаючи в невизначеність. Коли він скінчить?

Комаха імпровізував. Набігали лоскотними хвилями думки, не думки навіть, а примарні мрії. Дрімливо з’являлися мрії й непомітно, танучи, зникали. Музика акомпаньювала цим хвилястим лоскотінням дрімливих думок. Думки сплітались у тканину звуків і розпливались у солодкому почутті заспокоєности.

Вер сперлася на долоні і стежила за пальцями Серафікуса. Ліво­руч вікно!.. Голуба блакить лилась у вікно, сиві голуби змахували блакитними крилами й відлітали, танули в срібній блакиті. Десь іздалека над пальовими горбами полів дзвонили срібним сріблом дзвони. Вер бачила, вона чула блакитних голубів, срібний дзвін дале­ких на обрії за містом опалових горбів.

Тоді раптом Серафікус обірвав музику, закрив покришку і, не підводячись із стільця, повернувся до Вер. Він подивився на Вер крізь окуляри допитливо й уважно, і сказав:

—   Я кінчив!

—   Дякую!

Він дивився на Вер, ніби він не бачив її, ніби він не почув подяки, ніби він не сприйняв побаченого й чутого, ніби він був тільки сам і розмовляв тільки сам із собою, а та, проти нього, та була тільки хвилинною втіленістю уявленої музики, ніби це були звуки, гцо на мить, не одзвучавши, затримались луною в кімнаті і зараз розвіються.

РОЗДІЛ XIII

Одного чудового ранку вони сиділи в саду, і м’яке осіннє сонце грало на брунатній теракоті ваз, на білій фарбі лав, на квітах і на жовтій гальці доріжок. Ранок здавався особливо ясним і свіжим не тільки тому, що сяяло сонце, але що на лаві поруч із Комахою сиділа Вер. Комаха відчував особливу приємність сидіти поруч із вродливою жінкою, бачити її профіль і іноді обережно й нерішуче кінчиками пальців, ніби боячись, торкатись її руки.

На відкритій естраді відбувалась проба симфонічної оркестри. На ясному тихому прозорому повітрі скрипки звучали під­креслено чітко, як коштовні й рідкі страдіваріюси: немов земля, небо, дерева з золотим листям були декою скрипки, і загублену тайну медожовтого прозорого лаку, що звучанню страдіварію- сівських скрипок надає таємничої вишуканости, несподівано роз­гаданої й розлитої в густій прозорості насиченого лакованим розчином осіннього повітря.

Вони говорили про кохання! Вер розповідала про те, що вчора вона одержала листа від одного свого колишнього приятеля.

—  Далебі! Вони всі пишуть однаково: люблю й бажаю! Вони певні, що наспівувати жінці «люблю й бажаю» — це зробити для неї найбільшу приємність, ніби на світі немає інших слів або ж немає інших способів сказати жінці щось приємне!

—   О! — відповів Серафікус, хитаючи головою й трохи обуре­ний, — бажати жінку — це не поважати її. Жінка повинна бути недосяжна! І Ви мені здаєтесь недосяжною, Вер! Молоді люди, недосвідчені в житті, у філософії і у своїх почуттях, звичайно не задовольняються з того, щоб споглядати жіночу вроду і находити втіху саме в цьому лише спогляданні. Вони віддають перевагу своїм низьким пристрастям. Вони поводяться з жінкою брутально й безсоромно. Ви, Вер, — додав він, хвилюючися і з тривогою, — повинні визнати, що моє до Вас ставлення ніколи не було нечемним або ж безсоромним?

Вер подивилась на Серафікуса, помітила його стурбованість і поспішила заспокоїти:

—   О, ні! Ваше поводження було завжди челшим і стриманим! Ви стримана людина, Серафікусе!

Можливо, в її очах промайнула ледве помітна іронічна посмішка.

Комаха з задоволенням упевнився, що Вер поділяє його думки, й, несміливо торкнувшись її руки, сказав:

—    Взагалі, — сказав Серафікус, — я не припускаю, щоб чемна людина могла наважитись образити жінку, виявивши свою до неї хіть. Це огидно й мерзотно! Про яку чемність або ж повагу може говорити людина, яка робить це? Цим вона ображає її!

Вер згадала деякі епізоди зі свого власного життя і не згодилася з доктором. Вона не знаходила нічого образливого в тому, що викликало в Комасі почуття обурення. На слова Комахи, патосні, бурхливі й аскетично цнотливі, вона не сказала «так», але не сказала й «ні»! На відповідь вона воліла промовчати. Вона не згоджувалась і не заперечувала. Вона прислухалась до тонкого мелодичного співу скрипок в увертюрі ваґнерівського «Льоенґріна».

Музика обірвалась і диригент різко й сухо постукав паличкою по дошці пюпітра.

Вер звернулась до Комахи:

—   Я слухаю Вас, Серафікусе. Невже ж Ви ставите стриманість вище кохання й любощів?

—  О, ні, але мене дивує, чому припускають, що найзручніше ста­новище, щоб милуватися з жіночої вроди, це коли чоловік приймає позу чотириногої тварини, а жінка лягає на спину?[1] Що є ганебні­ше й безсоромніше, як подібне поводження з вродливою жінкою?! Це все одно, що обікрасти злидаря, знущатися з дитини, зрадити приятеля.

І знов скрипки, фаготи й флейти перервали Серафікуса. В тепло­му м’якому повітрі звуки флейти прозвучали особливо ніжно й не­помітно розтанули за яром над блакитною річкою.

За яром, за кручею, за клубками осінніх темно-червоних квітів голубіла річка, голубіло небо. Голубіла, голубіла глибока блакитна далечінь. Осінь. Музика. Сонце! Тиша!

Доктор Серафікус промовляв далі:

—    Розпуста й шлюб обтяжили й розклали почуття, що не має нічого спільного ані з тим, ані з трім, ніби споглядання вроди обов’яз­ково сполучено з ліжком і розстібнутими ґудзиками.

Це були міркування безстатевої людини! Доктор Серафікус малював перспективи запереченої сексуальности й стриманих по­чуттів. Він боронив право чоловіка на інтелектуальне споглядання жіночої вроди. Коханню, звільненому від брутальности, він спо­дівався надати інтелектуального почуття. Він мріяв про те, щоб ба­жання, викликане вродою жінки, було інтелектуалізоване, перетво­рене на естетичну цінність, піднесене на рівень такого розумового почуття, як і почуття від поезії, музики й малярства.

Вер сказала Комасі:

—    Усе те, що Ви кажете про кохання й вроду, все це надто невиразне! Це якісь туманні схеми, плутані, розпливчасті абстракції! Кінець-кінцем, Ви, Серафікусе, заперечуте все, щоб нічого не ствердити. Єдина конкретність, що нею Ви оперуєте, це негація, якщо в негації може бути хоч якась конкретність. Це все якісь «ніби» й «над»! Невже ж Ви гадаєте, що з Вашими абстракціями й запереченнями може хтось погодитись?

Серафікус. підхопив:

—   О, Вер! Ви чудесно засвоїли істоту справи! Отже, саме так, як Ви кажете. «Над» і «ніби» — єдине справжнє блаженство, солодке благо, вища втіха І до цього блаженного й досконалого «над» і «ніби», як до останньої мети, змагається й прагне все. І шлях до нього — шлях абстракцій і негатизацій. Одкинь усе…

—   І в коханні?

—   І в коханні! Кохання як абстракція й негація, кохання, в якому «відкинь усе» буде найкращим проявом кохання, кохання, що є тільки «над» і «ніби», тільки таке кохання й є справжнім коханням.

Вер з жалем подивилась на Комаху:

—   Поза сумнівом, у Вас є дані мати на увазі й самих себе, коли Ви так говорите! Невже ж Ви ніколи не прагнули кохання?

Комаха відповів одверто. Він не боявся бути відвертим Хіба ж він не впевнився, що Вер дивиться на кохання так само, як і він? Вона не перешкоджає милуватися з неї, і навіть любувати саму її, коли він, Комаха, несміливо торкається її руки.

—    О, ні! Я знав усі хвилювання, що їх знає й кожен чоловік, кожен шістнадцятилітній хлопчик, але мене треба було покохати супроти мене самого. Розуміється, це був випадок, що цього не трапилося, але з цього випадку я зробив доброчинність. Жіноча врода хвилювала мене так само в 16, у 26 і в 36 років, але я ніколи не претендував на те, щоб володіти вродою в живому тілі жінки. До того ж я вибрав собі фах ученого. Стриманість є фахова здібність ученого. Протягом довгих років я змагався сам проти себе. Я переміг себе. Я приборкав свої почуття. Я дисциплінував себе. І я можу пишатись, я досяг своєї мети, я цілком спокійний. Тепер я не боюсь, що я зраджу себе.

Він узяв Вер за обидві руки і, дивлячись їй у вічі, сказав:

—  Я мушу признатися Вам, Вер! Раніше я ніколи не наважився б ось так піти з жінкою в сад, сидіти, розмовляти. Тепер я не вагався задовольнити свої почуття. Я певен себе! Я можу пригадати в своєму житті один епізод, коли до мене, колись — це було давно, дуже давно — зайшла одна дівчина й запропонувала поїхати з нею вдвох за місто.

—   І Ви?

З гонором Доктор Серафікус відповів:

—   Я? Розуміється, я відмовився! Я тоді не міг ручитися за себе. Я був надто молодий і надто нестриманий. Поїхати вдвох за місто з дівчиною, чим це могло кінчитись?..

—   Нічим, певне, жахливим! — сказала Вер.

—  Не кажіть так. Не кажіть так! — застеріг її Комаха. — Я не міг закохатись у ній — не так, як оце зараз, що милуюся з Вашої милої вроди, Вер, цілком певний себе, а як це буває звичайно.

—   І що з того?

—   Що з того? Ви питаєте? Мені захтілося б, може, поїхати з нею за місто і вдруге, і втретє. А в мене був черговий магістерський іспит. Що Ви хочете? Ще, може, я навіть одружився б, і хто зна, чи був би я оце тепер співробітником «Archiv rar klassische Altertümer».

Співробітництво в «Archiv für klassische Altertümer» Комаха цінив вище від себе, своїх бажань, своєї змисловости, можливого одруження.

Вони говорили про кохання! Не раз чоловіки говорили з Вер про кохання, і більшість говорила банальності, бо що є банальніше від цієї звичайної, повтореної багато разів фрази: «Я люблю Вас!..»? Ці звичайні слова, тисячу разів повторені визнання могли іноді спалаху­вати райдужним феніксом, відновленим із попелу звичайности. Та жодна з чуваних фраз не бриніла так надзвичайно, як ці книжні

 

слова, що їх з такою поважною серйозністю й екзальтованою піднесеністю проголошував серафічний Комаха, прагнучи запере­чити кохання.

Комаха й Вер сиділи на лавочці, тоді гуляли по саду. Стояли, спершись на бар’єр, і розглядали широкий краєвид: синю річку, жовті піски, брунатні поля, далекі блакитні обрії. Ходили вдвох не кваплячись по самотніх доріжках саду. Підіймалися, сходили.

Вер оцінила вишукану витонченість думок, висловлених Кома­хою. Вони були цитатні й вичитані. Здавалося сумнівним, щоб у цих чужих, не своїх думках, таких абстрактних і нереальних, могла бути бодай хоч крапля щирости. Ці фрази, з важкою синтаксичною бу­довою, з напруженим і ненатуральним розташуванням рідких, зви­чайно не вживаних слів, що їх узято в іншому, відмінному значенні, розшукавши їх спочатку на шпальтах словників, бриніли як важкий переклад із чужої й мертвої мови, як навмисне пристосовані приклади для пояснення складного граматичного правила.

Вер сподобалось надзвичайність і своєрідність Серафікусових думок про кохання, — все це було ефектно, парадоксально й рито­рично, — але вона була зовсім незадоволена з його поводження. Вер була певна, що вся Серафікусова розмова була скерована лише на те, щоб мати привід поцілувати її. Чи варто було так довго й так патетично-підкреслено проповідувати аскетичне споглядання жіно­чої вроди, заперечення кохання і, кінець-кінцем, не зробити спроби поцілувати вродливу жінку?

Коли Корвина дратували розмови Комахи, то Вер — його по­водження. Вона не надавала великого значення словам і фразам, але вона й не любила мандрівок у реально-неіснуючому. Кожна аб­стракція повинна мати свій реальний сенс і конкретне значення.

Вони пішли додому. Комаха проводжав її.

Вер була розчарована. Вона відчувала деяку ніяковість, ніби вона зробила щось негідне або ж не зробила того, що повинна була, зробити. Почуття чогось незробленого мучило її, як почуття мораль­ного сорому. В середині себе вона відчула прикрість і порожнечу.

Комаха, навпаки, був цілком задоволений із себе, з прогулянки й Вер. Його охопив мирний і лагідний настрій. Він досяг того, чого прагнув. Усі його бажання здійснені. Його уважно слухали. З його думками згоджувались. Йому дозволено було торкатись під час прогулянки з Вер її руки.

Він проводив Вер до самого дому.

На східцях, коли Серафікус галянтно й церемонно поцілував руку Вер й збирався повернутися, щоб іти, раптом, цілком для нього несподівано, з запалом в очах, уся розквітнувши, сміючись, Вер пере­гнулась через поруччя, нахилилась до Комахи, схопила його за шию, пробігла в швидкому побіжному поцілунку губами по його губах, щоці, і тоді на вухо прошепотіла Комасі:

—  Я Вас люблю, Серафікусе!

Простукотіли черевики по каміннях східців, глухо прозвучала здалека нагорі відповідь «свої», дзвякнув ланцюжок, і все замовкло.

Комаха стояв приголомшений і розгублений. На губах і на щоці у нього залишилися сліди карміну.

На східцях різко пахло уриною. Чорна кішка з пожадливими, напівзакритими зеленими очима, піднявши хвіст, наггрркено згинаю­чи гнучке тіло, терлась об ґрати східців. Поглянувши на Комаху, вона нявкнула довго й жалібно, показуючи йому молочно-білі зуби.



[1] Говорячи це, Комаха цитує Плагона, Примітка автора.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.