ВІКТОР ДОМОНТОВИЧ - ВИБРАНІ ТВОРИ

ДОKTОP СЕРАФІКУС — РОЗДІЛ XIV-XVII

загрузка...

РОЗДІЛ XIV

Наступного дня Комаха чекав на Вер. Він не зважився був при­йти до Ельснерів і подзвонити. Він не хотів бути нетактовним. Він стояв у воротях протилежного будинку через вулицю, нервувався й ждав, щоб вийшла Вер. Він стояв непорушно, дивлячись в одну точку. Він міг простояти годину, добу й не помітити, як лине час.

Накрапував дощик. Іноді переставав, іноді збільшувався. Вер могла зовсім не вийти з дому, але він стояв і ждав.

Нарешті — Вер! Комаха пішов назустріч.

Вер спитала:

—   Ви йшли до нас?

Він не йшов до них, він ждав її. Запитання поставлено так, що Комаха відповів:

—   Ні!

—   Ну, якщо ні, то проведіть мене.

Вони пішли. Вер ішла трохи попереду. Комаха дещо відстаючи. Він бачив вигин капелюха, підголену шию, кінчик гострого прямого носа, обтягнене синім жакетом плече.

Вони пройшли кілька кроків, коли Серафікус перервав мовчання:

—   Я хотів би поговорити з Вами, Вер.

Вер запропонувала:

—   Повернімось додому! Там буде зручніше.

Вони піднялись по східцях. Комаха йшов за Вер. Ноги в панчохах кольору достиглої пшениці були міцні й стрункі. Коротка синя спідниця окреслювала м’який прямокутник над литками, де згина­лись ноги. Поруч з ними на східцях, вигинаючи гнучке тіло, сходинка за сходинкою, підіймалась кішка з пожадливими круглими зелени­ми очима. Вона йшла нечутно, ледве торкаючись лапами сходинок. На східцях різко пахло кошачою уриною.

Вер почувала, що Комаха хвилюється. Його хвилювання переда­валось їй. Вона не наважувалась озирнутись. Вона вся була в напру­женому чеканні несподіванки: відчуття краю безодні, моменту зриву, хвилинної миті падіння шкереберть у непритомність, у провалля.

Вона була певна, що ось зараз, як тільки вони ввійдуть у кімнату, він схопить її, закине обличчя і, притиснувши її до себе, відкидаючи рукою волосся, пожадливо й злісно прошепоче їй в уста, в її заки­нене обличчя:

—  Я люблю Вас, Вер! Я хочу Вас, Вер!

Підвладна своїй уяві, Вер почервоніла. Кров прилинула їй до обличчя. Обличчя палало. У тремтінні похололи пальці, чоло і ніс. Вона зблідла. Вона не здавала собі ясно справи, що вона зробить, якщо це станеться — відповість «ні» або ж покірно й мовчки простягне, віддаючи й віддаючись, уста. Чи, може, ображена різким рухом настирливих рук, вирветься в обуренні від нього і сухим гострим тоном, хльосканням батога, обірве:

«Василю Хрисанфовичу! Ви забулись!»

Нервуючись, вона одімкнула двері французьким ключем. Непев­на себе2 вона швидко відчинила двері до своєї кімнати:

—   Йдіть!

Хіба можна передбачити перебіг подій? Вер знала одне: масивна постать дужого Комахи імпонувала їй. Зрештою вона губилась перед цим великим масивним чоловіком.

Комаха ввійшов у кімнату і спинився біля дверей. Він не рухався. Це дало їй можливість дещо заспокоїтись. Вона ще тремтіла в нервовому напруженні, але тремтіння поволі спадало вже. Вона ввійшла в роль чемної господині. Ритуальна усталеність форм всту­пала в свої права. Вона запропонувала:

—   Прошу, сідайте!

Комаха сів. У свідомості Вер промайнула уява того, що він оце зараз зробить, як вона підійде до фотеля, в якому сидить Комаха, стане біля фотеля. Комаха простягне їй руку, вона дасть йому свою. Повторюючи уявлену вигадку, вона наблизилась до фотеля.

Комаха не дивився на неї. Він узяв зі столика попільничку й почав уважно й мовчки розглядати, ніби прийшов сюди навмисне тільки для того, щоб подивитись на цю попільничку.

Поводження Комахи здивувало Вер. Воно справило на неї враження, їй здавалось, що це певність чоловіка, здатного на спокійну й врівноважену методичність вчинків, що плекає в собі повільність ведмедя. Що це тваринний спокій. Вища міра чоловічої певности себе і жінки, яка повинна йому належати.

Уникаючи очима зустрічатись з Комахою, Вер поглянула на його масивні, важкі пальці… Цими пальцями гнути срібні карбованці і вузлом в’язати залізну кочергу. Вер відчувала, як хруснуть кості і в слабій безвільній безсилості здригнеться її тіло в його важких обіймах.

Не підводячи очей з попільнички, грузький і масивний, заповнив­ши своєю монументальною мішкуватою постаттю вузький для нього фотель, Комаха почав говорити. Він говорив, розтягуючи слова, з перервами між окремими уривчастими нескінченими фразами.

—     Бачите, я прийшов… Вчора трапилось непорозуміння. Ви, певне, мене не зрозуміли.

Слів було надто мало, щоб сказати все, що він мав сказати. Йому було важко звільнитись від спротиву цих двох слів «непорозуміння» і «не зрозуміли», що перші прийшли йому на згадку і в яких він безпомічно заплутався.

—  Я не хотів би, щоб між нами були непорозуміння. Я хочу, щоб Ви мене зрозуміли, бо ж я зовсім не такий, як Ви можете гадати, а навпаки.

Говорити було важко, як людині, що довго бігла навздогін за трамваєм.

—   Так ось я прийшов попросити у Вас, якщо це можливо для мене, пробачення.

У владі свого уявленого збудження Вер не усвідомила сенсу сказаних слів. Слова, що їх вона чула, доходили до неї через якийсь туманний серпанок; це були глухі, далекі, розчавлені слова, які належали невідомій мові. Кожне слово було відокремлене, існувало само по собі і для себе. Не мова, а невідома «заумь».

Пробачення? Чому пробачення? Вона не зрозуміла сказаного. Що значило це слово? Та хіба не все одно, що говорить ця людина з лапами ведмедя?! Всі слова однакові, і всі вони непотрібні. Жодне слово не означає нічого. Вер ждала.

Комаха обірвав. Розгублено він поглянув на Вер, на її стиснені губи, на зблідле обличчя. Боляче відчув усю безплідність своїх нікчемних спроб виправдатись. Усе загублено. Пробачення не дано.

Стиснув руку і глухо в агонії безнадії сказав:

—   Ну,., то… я… піду.

Він підвівся.

—   Ви йдете?

—   Й-ду!

Слово було таке коротке, обірване, зім’яте. Купка болю. Одчай невиправданих знищених сподіванок.

Вер стояла перед Комахою. Тільки тепер вона побачила змучене обличчя Комахи, спазматичну гримасу на його губах.

Учорашній день спустошив Комаху. Він оголив його. Комаха відчув огиду до себе. Вночі він не спав, він не міг працювати сьогодні зранку і те, що вчора сталося, Комаха сприйняв як цілковиту катастрофу. Він був свідомий своєї провини перед Вер. Він поводився безглуздо, підло, брутально, як негідник, як людина без сорому й чести. Він дозволив собі вчора в розмові з Вер го­ворити на хисткі й двозначні теми. Бруд є завжди бруд, нечисте завжди нечисте.

Чим, власне, відрізняється його вчорашнє поводження від поводження того приятеля Вер, що в листі до неї писав: «люблю й хочу», і що на нього з обуренням нарікала Вер? Комаха гірко докоряв собі. Вся непристойна безсоромність його вчорашніх розмов з Вер була тепер для нього ясна й безперечна.

Що після всього повинна була подумати про нього Вер? Він називав людські пристрасті низькими, плотські бажання — нечистими. Але як повірить йому Вер, що все це з його боку зовсім не була двоїста нещирість і гидке зрадливе лицемірство? Як упевнити її, що він, говорячи про зречення й чистоту, не мав жодного наміру заховати цими словами пристрасть — любовне бажання нестримного свого «хочу». На стіні його кімнати висіла тепер машкара розпусника з порожніми очима й щоками, нафарбованими циноброю.

Налагодити такі хороші, такі милі, такі прості взаємини з Вер і тоді раптом попсувати все. Сьогодні він прийшов до неї покутувати свої гріхи й злочини.

Хай сказане сказав не він, хай і не він перший насмілився на поцілунок, але не треба ошукувати ані себе, ані інших. У нього вистачило внутрішньої сміливости й сумлінности визнати, що це не вона, а він перший сказав: «Люблю». Вер сказала замість нього, не сказане ним. Тим гірше, що сказав не він. Коли б це зробив він, у нього не лишилося б цього гіркого присмаку лицемірства. Він не довіряв більше собі.

Вер стояла перед Комахою й посміхалась. Позасвідомо вона зрозуміла, що Комаха, попри всю свою масивність, слабкий, безсилий, несмілий, пасивний, що це не він, а вона міцна й дужа, що вона може зробити з цим Комахою все, що хоче.

Вона поклала йому руки на плечі і зазирнула у вічі:

—   Ну, так що Ви хочете мені сказати?

—    Я< Вам? Багато, Вер! Дуже багато! Ви не сердьтесь на мене. Вчора я поводився з Вами брутально. Я ніколи в світі не наважився б прийти до Вас сьогодні і ще раз побачити Вас, коли б мені не було надто прикро, і не тільки тому, що я Вас образив, але що й шкода мені наших взаємин, які я так недоречно попсував.

Тільки тепер зрозуміла Вер, у чім справа і що до чого, — він прийшов просити пробачення за те, що зробив не він. Вона боялась людини, яка найбільше в світі саме боялась її.

Захлинаючись від сміху, через сміх, Вер каже:

—   Серафікусе!.. Це незрівняно!

Мимоволі обличчя Комахи розпливається в посмішку. Він починає сміятися. Він бере Вер за обидві руки. Він не певен, що так годиться зробити, але він такий приголомшений розгорненням подій, що не зовсім усвідомлює свої вчинки. Для нього ясне одне, що Вер не сердиться на нього, що він, очевидячки, зробив або сказав якусь смішну недоречність.

—  Я поцілую Вас, Серафікусе, тільки з однією умовою, не просіть пробачення, не просіть, бо я не можу. Не можу, Серафікусе!

Комаха відчув у своїх руках слухняне, покірне тіло Вер.

РОЗДІЛ XV

Комаха приходив до Бер. Бер до Комахи. Він був незграбний, важкий і марудний.

Якщо вони сиділи поруч на канапі, і вона клала свою підголену голову йому на груди, він почував себе ніяково. Він не уявляв собі, що йому треба робити, — чи слід йому притулитись щокою до її голови, чи покласти долоні на волосся, чи, може, тихенько гладити її вузькі плечі. Він не знав…

Вер цілувала його. Від поцілунку у Вер лишалося почуття, ніби вона цілує порожнечу.

Треба було мати велике почуття глузду й витриману тверезість, щоб не усвідомлювати як образу ніякову незграбність Комахи. Він не наважувався без дозволу доторкнутись до неї. Він торкався до її руки обережно й нерішуче. їй доводилося стримувати себе, щоб не роз­сердитись або ж не розсміятись.

Вер стримувала себе тільки тому, що вона здібна була надавати ціну своїм примхам і химерам. Збуджувала неприродність. Недо­свідчена незграбність Комахи викликала в ній таке саме враження, як і зелене небо, сині дерева, геометрія кубів, супрематизм фарб, кістяки скрипок сучасного мистецтва.

їх зустрічі з Комахою були замкнені у формули геометричних форм і конструкцій, обернені в експериментальні схеми. Почуття, що на нього була здатна Вер, було тільки зовнішньою схемою цього останнього. Воно було розкладене на складові частини своїх елемен­тарних рефлексів. Воно було конструктивне, лябораторне, викрив­лене. Споруда з бляхи, вапна, картону, скла. Татлінівська вежа, спіраль, перехрещення площин, геометрична формула, обрахунок співвідношень, умовність і абстракція; теорія «відносности», прикладена до почуттів, логічний висновок з геометричних власти­востей тієї чотиримірної простягнености, що її створюють людина, просторінь і час.

загрузка...

Природа вмирає. Світ обернувся на продукт виробництва, а разом з тим, невідхильно, так або інакше, і мистецтво, і кохання, і сама людина, і людські почуття, й світосприймання сучасної людини. Природність почуттів і натуральність взаємин втратили свій сенс. Суспільства реконструюються згідно з новими законами вироб­ництва

Як у картинах Кандінського, так і в коханні Серафікуса й Бер було виключене все живе й органічне. Вони експериментували. Венера паризьких сальонів, Венера Метценже або ж Клее, пародія негрських скульптур, — така була й Вер: своєрідний життєвий парафраз кубістичної Венери Клее.

Скупо, голо, схематично. «Джіммі Гіґґінз» або ж «Машиноборці» в постановці «Березоля». Це були театральні вистави, які повинні були відобразити ідею часу. Принаймні саме так, як режисер «Березоля» уявляв собі свій час.

Таке було кохання Вер до Серафікуса: скупе, голе, схематичне. Кістяк скрипки на картині Пікассо. Сценічний майданчик, звіль­нений від декорацій, з цеглою стін, позбавлених будь-яких прикрас.

Між ними ніколи не було сказано жодного слова, що пестило б. Колишні слова пестощів, сказані ненароком, бриніли фальшиво й штучно. Вони уникали їх, але нових натомість не знайдено. Віктор Шкловський уважав, що лайка може заступити пестливі слова.

Іноді хотілося простого, щирого, звичайного, не натягненого. Навіть «моя дитино», «мій котику» в цій пустелі стереометричних голих споруд, у порожнечі кохання, викресленого в діяграмах, навіть ці тривіяльні слова здались би бажаними, надзвичайними, радіс­ними. В такі дні, коли хотілося живого й простого, коли хотілося не Клее й Кандінського, а житнього хліба живих почуттів, від зустрічі з Комахою і в нього, і в Вер лишалося почуття втоми й нудьги.

Кохання — символ нашої нудьги. Слід ретельно уникати, щоб, ховаючись від нудьги в коханні, не обернути самого кохання на нудьгу.

Вона сіла на стілець коло його письмового столу і в одчаї, насиченому полином безнадії, сказала:

—  Яка нудьга, Серафікусе!

Вер стиснула пальці.

Комаха почував себе винним перед Вер, але він не знав, що йому зробити, щоб викупити свою провину. Почуття провини й ніяко- вости забарвлювали його взаємини з Вер.

З поглядом, сповненим свідомости своєї провини, Серафікус поклав свою велику голову гомункулюса на коліна Вер. Він не спо­дівався викупити невмілу безрадність своїх бажань.

Навряд чи з Доктора Серафікуса вийшов би гарний чоловік, але він не годився так само й у приятелі. В курс студійованих від нього наук і мистецтв агБ атапаі, мистецтво кохання, бодай у популяр­ному викладі підручної літератури, не входило зовсім.

У п’ятницю, чекаючи на Вер, Комаха починав нервуватись ще з самого ранку. Ввесь час він був у владі подвійного суперечливого настрою: його турбувала думка, що Вер, незважаючи на свою обі­цянку, не прийде до нього, і він її не побачить, а разом з тим він боявся, що вона прийде. Жах, що вона прийде, був якийсь під­свідомий. Це був тваринний, непереможний, панічний жах. Кохання він сприймав як обов’язок, накинений іззовні, якого він охоче уникнув би. Свій роман з Вер ніс як тягар, як примус, зденервовану прикрість.

Вони зустрінуться в п’ятницю ввечері від шостої до сьомої. Хай учора в нетерплячому збужденні він мріяв про Вер і сьогодні, запа­ливши лямпу в присмеркуватій кімнаті, сидячи в фотелі, в якому давніше сиділа Вер, він хотів би гладити, голубити й пестити кінчики її пальців. Безглузді химери!.. Вер прийде не вчора й не сьогодні, а, як наперед умовлено, в п’ятницю від 6-ої до 7-ої. Вівторок, середу, четвер, усі дні тижня він повинен закреслити у своєму настільному календарі і лише п’ятницю одмітити червоним олівцем. В інший час він не повинен псувати собі настрою неможливими й нездійснен­ними химерами. Жоден інший день і жодна інша година.

Вер прийде до нього й піде від нього в заздалегідь призначений час. Серафікус даремно благатиме в неї, як милостині, лишитися ще хоча б на півгодини.

Нарікання Серафікуса безглузді! Вона прийшла, як умовлено. Хіба вона не дотримала свого слова? Про жодну зайву хвилину не може бути і мови. їй ніколи. Вона не любила подібних прохань.

Траплялось, правда, іноді, що вона, незважаючи на свою впер­тість, неохоче, але все ж таки згоджувалась і лишалась ще.

Вона показувала Комасі годинника й казала:

—  До 25-ти хвилин на восьму, Серафікусе. Ні на хвилину більше. Мені треба поспішати.

Серафікус починав думати про годинник і стрілку. Він нервував. Він обвинувачував себе в настирливості. Він бачив, що Вер нудьгує й жде. Йому було прикро.

* А о 25-ій хвилині на восьму Вер підводилася з фотеля й фан­фарно, ніби перемігши, казала:

—  Ну, ось бачите, Серафікусе. Не було жодної потреби лишатись, я тепер ризикую спізнитися в редакцію. Де моя течка?

Вер пудрилась, підфарбовувала губи, натягувала капелюх. Комаха подавав їй пальто й течку.

З напруженим тремтінням він завжди чекав на той момент, коли одного разу у відповідь на питання: «Коли побачимося знов?», Вер скаже: «Ніколи! Сьогодні ми зустрілись востаннє!» Йому було б нестерпно боляче почути таку відповідь, але ця від­повідь означала б для нього, що він визволився від того нудного нервового жаху, що був для нього завжди зв’язаний з чеканням чергової наступної зустрічі.

Кохання до Вер було складним почуттям. Він вагався між про­тилежними настроями. Він прагнув кохання, але й прагнув кохання зректися. Внутрішня його сором’язлива ніяковість була поєднана з ніжним і тихим почуванням любовної вдячности, якоїсь літургічної лагідности. Він хотів би зробити для Вер щось особливо втішне й приємне, всього себе цілком віддати їй, розтанути й зникнути в ній. Він хотів плакати від любови до Вер, і він боявся її. Його нерішуча боязкість була така велика, що кожна зустріч з Вер лякала його.

У Вер бували такі самі хвилини слабкодухости. Серафічність кохання Серафікусового переважала міру її терплячосте.

Йдучи від Серафікуса, вже попрощавшися з ним, оглянувши себе в люстрі й востаннє поправивши капелюха, вона не раз хотіла в цей останній момент повернутись до нього, обняти його за голову й прошепотіти йому на вухо:

—   Милий мій докторе! Ми помилились. Чи не краще було б для Вас і для мене так само кінчити наші химерні взаємини? Кохання для Вас — незнана таємниця за сімома дверима. Ви, певне, були щасливі до того часу, аж поки не зустрілися зі мною, не покохали, не спробували розгадати загадки кохання. Отже ж, чи не краще було б для нас розлучитись? Ми лишились би з Вами щирими друзями, Ви приходили б до мене, розповідали про Ірцю, говорили свої парадокси, полемізували з Фрейзером, і я підтримувала б Вас проти мого батька, що не згоден з вашими аргументами. Я торкнулась би долонями Вашого обличчя, і Ви сиділи б коло моїх ніг, але ми б ніколи більше не думали про кохання. Згодьтесь, що так було б краще?

Вер повчала:

—     Вам, Серафікусе, треба було б одружитись. Узяти якусь скромну й хорошу дівчину, не вередливу й не примхливу, як я, і Ви були б щасливі.

Серафікус в одчаї розгублено дивився на Вер.

—   Але ж Ви, Вер?

—   Що ж я?

—   А як же Ви? І я без Вас?

—   Що ж із того, Серафікусе! Я знайду собі якогось іншого, а коли Ваша дружина не буде дуже ревнива, я приходитиму іноді до Вас пити чай, а то, бач, Ви мені ніколи й склянки чаю не запропонували.

—   Я не п’ю чаю, Вер. Розпалювати примус, іти за гасом… Я волію випити склянку води з цукром.

—   Ну, от бачите, а то й чай питимете.

—   Але ж я без Вас…

—   Звикнете і без мене. Адже ж у Вас буде дружина.

Серафікус не уявляв собі, як він міг бути без Вер…

РОЗДІЛ XVI

Корвин підніс капелюха й вклонився Вер. Несподівана зустріч на цій далекій вулиці викликала в ньому підозру. Що вона тут робить, у цей час? Взявши на увагу обставини зустрічі й згадавши чутки, що зв’язували ім’я Вер та Серафікуса, Корвин був певен, що він не помиляється: Вер ішла від Комахи.

Спазма боляче перехопила йому горло, але він стримався. Щонайбайдужішим тоном він запитав:

—   Ви дозволите піти з Вами? Ви поспішаєте?

Вер допитливо окинула поглядом Корвина: здогадався, здога­дується, говоритиме прикрості? Байдужий тон заспокоїв її.

—   Прошу! Я цілком вільна й нікуди не кваплюся!

Вона хотіла додати: я гуляю, але не додала. В хистких випадках несподіваних зустрічей, як оця, можна заперечувати все, але не треба нічого стверджувати: кожне ствердження звучатиме двозначно. Було б дивно, коли б вона гуляла о цій годині в цій місцевості.

Корвин узяв її під руку. Торкнувшись ‘її пальців, він спалахнув від бажання й ревнощів. Він міцно, до болю стиснув їй руку.

Збудження Корвина передалося Бер. Раптом її охопив напад бурхливої п’янкої радости. Не знаючи сама чому, вона розсміялась, весело, рожево й безтурботно. Вона закинула голову назад, ніби під­ставляючи губи для поцілунку. Вона відчувала в собі молодий веселий хміль, і сміх її був той змисловий яскравий сміх, що завжди хвилю­вав Корвина й доводив його до несамовитости.

Але він переміг себе. З урочистою церемонною чемністю, хо­ваючи за зовнішньою холодністю своє збудження, він запитав у Вер:

—    Що ми виберемо? Юно, каварню, до мене?

Вер вибрала каварню:

—   В каварню, тільки в каварню. Я хочу їсти. Я голодна як вовк, як вовчиця. Бійтеся, Корвине, в каварні я зможу з’їсти все, що там єсть. Ви повинні мені замовити: два пиріжки, один з м’ясом і один з капустою, одне тістечко з кремом і склянку кави.

Вона голодна!.. Кров приплила до обличчя в Корвина, і в очах його помутніло. Він ледве не тупнув ногою в роздратуванні. Мовчки непристойно подумки він вилаявся. В цю хвилину, лютіючи, як від образи, він ненавидів Бер.

Досі він сумнівався. Сьогоднішня зустріч нищила останні сумні­ви. Бер ішла від Комахи. А Комаха? Комаха ж?! Доктор Серафікус, дядя Пупс, до якого навіть маленька Ірця ставиться напівпрезир­ливо, напівіронічно?!. Самолюбство Корвина було вражене.

Він почував, що його зрадили. Він, Корвин, він кохав Вер, і він, лише він, а не хто інший, тим паче цей безпредметний Доктор Серафікус, мав право на її кохання.

Корвин був певен своїх прав на Бер та її кохання. Він почував, що його обдурили.

Цей змисловий сміх, коли буяє кров, обіцяв йому все: тут, у каварні, на людях сміхом вона розкривала себе й свою нестримну хіть перед збудженим його бажанням.

Що він утратив і, втративши це, що він придбав? Може, Бер не надає жодного серйозного значення епізодові з Серафікусом, і в її взаєминах з ним, Корвиним, усе лишається незмінним? Чи вона тільки дурить його?

Він почав з напівзапитання, напівствердження:

—   Здається, нашого серафічного циклопа нарешті приборкано?

 

Він намацував ґрунт. Він хотів вести розмову в тонах легкої буфонади, але не втримався й жартівливо розпочату фразу закінчив уїдливістю:

—  Отже, я мушу з покорою чекати на свою чергу?

Уїдлива гіркість репліки краще підкреслювала його двозначне становище між Вер та Комахою.

Вер кинула холоднувато:

—   Авжеж, що так!

Уїдливість на уїдливість, — вони могли б розпочати гру. Відповідаючи уїдливістю, жінка йде назустріч. Вона йде на змагання, отже — шанси у змагунів однакові. Але холодна байдужість загрожувала. Звідкіля знати: може, епізод з Комахою цей не така вже побіжна примха, як йому здається?!

У Вер був чудесний апетит: з’ївши два пиріжки, вона попросила ще третій.

Вона сиділа, закинувши ногу за ногу, розхитуючи кінчик черевика. Ритмічне коливання ноги дратувало Корвина.

—   Ви ж не кохаєте Комахи, Вер! Ви лише експериментуєте!

—  Лишайтесь дотепним, Корвин, коли хочете зберегти рівновагу.

—   У Вас особлива манера знущатися з людей, дарма що людина, з якої Ви знущаєтесь, почуває себе нещасною.

—    Ви хочете викликати до себе жалість, Корвин, але майте на увазі, що в коханні це гра з краплен ими картами. Це не статечна гра.

—  Я люблю Вас, Вер.

—  Уникайте банальностей, Корвин. Я вже попереджала вас щодо цього. Після того як Вас піймали на нечесній грі, Ви робите ставку на банальність. Вам не слід було розпочинати цієї розмови, коли Ви не передбачали заздалегідь, що Ви переможете.

Та Корвин даремно скаржився, нарікав, обурювався. В його взаєминах з Вер усе лишилося незмінним. Вер володіла чудесною, надзвичайною здатністю робити те, що вона хотіла робити, ні на кого і ні на що не зважаючи, і тимчасом підтримувати з кожним незмінно рівні й лагідні стосунки.

Вона обстоювала свою незалежність і вичитувала Корвинові:

—   Мене Ви дивуєте, Корвине! Я Вас любила й люблю, але навіщо поспішати, коли все вирішено наперед? Я не розумію, чого Ви хвилюєтесь? Ви, здається, починаєте забувати про те, що я Вам казала з самого початку: кохання буде тільки тоді небайдужим, коли кінець кохання обернути на його початок…

У їх взаєминах усе лишилось незмінним. Вони підтримували короткі взаємини давніх коханців, що протягом років звикли один до одного. Він ішов до неї, вона йшла до нього. Вони поверталися вдвох з концертів і з театру. Вони не говорили двозначностей лише тому, що найхиткіші й найдвозначніші речі називали своїми іменами. Коли б Корвин міг викинути у себе з голови прикру думку про Серафікуса, він міг би гадати, що Серафікус для Вер не існував зовсім.

Вер попереджала Корвина:

—   Ви будете в неділю в Домкомбуді на концерті Сеговія? Я піду на концерт з Комахою! Приходьте!

В антракті Корвин підійшов до Вер. Він поцілував руку й по­дивився їй у вічі. Як завжди, Корвин впливав на Вер хвилююче. Вер знизила голос, і вони почали жваво розмовляти.

Комаха був зайвий. Він одійшов убік, щоб не здаватись нескромним, і зробив вигляд, що з цікавістю розглядає натовп.

Після концерту, коли Комаха підвівся, щоб іти за одежею, і за­питав Вер, що вона хоче: піти повечеряти чи просто поїде додому, — Вер відповіла:

—  Мене проводить додому Корвин. Ми вже домовилися з ним. Я не хочу турбувати Вас, докторе, Вам не по дорозі. Ви не виспитесь і втратите завтрашній ранок для праці. Тут багато знайомих, знайдіть собі попутницю.

Комаха негативно хитає головою.

—   Не маєте бажання йти з кимсь іншим? Що ж! Підете додому й ляжете спати. Ще не пізно.

І через голови публіки Вер гукає до Корвина:

—   Ось Ви де, Корвине. Підіть з доктором, візьміть моє пальто.

Простягаючи руку Комасі, Вер каже:

—   Завтра ввечорі можете завітати до мене.

Вер удає, що не помічає розгублености Комахи і його одчаю. За цілий вечір він досить набрид їй, вона воліє повертатись додому не з ним, а з Корвиним.

…Додому?

Ви не вірите в це, докторе? Вам прикро, що Вас викинено як ганчірку, і не Вам, не Вам, а Корвинові віддано перевагу? Ви почуває­те себе знищеним. Світ перестав існувати для Вас.

Витриманости, витриманости більше, Серафікусе. Призвичайтесь бути витриманим і байдужим. Г Іромовчте. Не показуйте ніколи, що Ви в агонії одчаю. Хіба Ви хочете, щоб Вер подивилась на Вас холодним поглядом і прикре почуття лишилось в неї від концерту, на який Ви пішли вдвох? Ви ж раділи, що зможете цілий вечір — цілий вечір!.. — просидіти з нею поруч, а тепер, не стримавшись, Ви зіпсуєте все.

Так, так! Тільки не це! Не це! Ви не хочете зробити прикрости Вер. Ви все заховаєте в середині себе, замкнетесь у собі, — Ви ж не хочете, щоб Вер була незадоволена з Вас? Ви цього не хочете. Ви будете терпля- чіший від верблюда. Ви мовчки годуватиметеся з пустельних колючок. Ви слухняно, з покорою зробите так, як Вам накаже зробити Вер.

Вер так звикла до Вашої мовчазної слухняносте, що навіть за­питувала Вас:

—   Невже, докторе, Ви ніколи не ревнуєте?

Сьогодні проводжає її додому Корвин. Додому?

Ви страждаєте від сумнівів, Серафікусе? Sursum corda! Серафіку- се! Sursum corda! Вище серця! Excelsior! Бадьоріше! Мужности більше, Серафікусе! Киньте гадати будь-що, докторе! Ви ж не підете, Се­рафікусе, порожніми пустельними нічними вулицями, розміченими планами ліхтарів, слідом за Вер і Корвиним, затримуючись на віддалі, стежачи за ними, за їхнім кроком повторюючи крок? Ви ж досить вихована людина, щоб не зробити цього, досить коректна, витри­мана й культурна?

Ви зідхаєте, Серафікусе: кохання для Вас надто важкий тягар, який Вам не піднести; Чи не тому Ви так довго й уникали кохання, що не сподівались на свої сили?

Є різні способи кохання: можна в коханні кохати лише себе, можна кохати своє кохання до жінки і можна, нарешті, кохати не себе й не своє кохання, а лише ту, яку кохаєш. А Ви, Серафікусе, як кохаєте Ви? Чи кохаєте Ви себе, чи, може, в пориві піднесеного самозаперечення Ви кохаєте Бер, тільки Вер, усе віддавши їй, для себе нічого не лишивши? Вас тішить думка, що Ви кохаєте не себе, а Вер? Отже, пишаєтеся, Серафікусе, що в коханні Ви плекаєте й пестите вибачливе почуття самовідданости?

Навчіться з покорою й вдячністю приймати нещедрі дарунки Вер: це дано Вам, а це віддано іншим… Найгірше почуття в коханні це заздрість. Не кладіть ніколи на вагівницю даного Вам і відданого іншим.

Другого дня, ласкаво зустрівши Комаху, Вер сказала:

—   Ви знаєте, вчора ввечорі після концерту я ще довго працювала й багато встигла перекласти. Корвин був по дорозі якийсь нудний, і я жалкувала, що пішла з ним.

Ви щасливі, Серафікусе?!

Ви бачите, Серафікусе, Ви зовсім даремно псували собі настрій вчора, як і третього дня, як і на тому тижні. У Вас кепська вдача, неможливий характер. Як і завжди, так і в коханні Ви поводитеся прикро й безглуздо. Не будете ж Ви, Серафікусе, незадоволені з того, що, окрім Вас, Вер хоче бачити ще и інших людей і роз­мовляти ще де з ким, окрім Вас? Ваше незадоволення й Ваші претенсії безглузді, визнайте це, Серафікусе! Тепер Ви спокійні й щасливі?

Ні? Вас цікавить питання, коли Вер умовилась зустрітись з Кор­виним?

Серафікус прощається з Бер і питає:

—   Ми побачимося завтра?

—    Ні, завтра мені ніколи! Коли Ви не зайняті, то післязавтра.

Ви пішли, Серафікусе. А Вер, лишившись насамоті, візьме трубку,

щоб подзвонити до Корвина:

—   Ви дома, Корвине? Який у Вас сьогодні настрій? Вчора Ви були неможливий! Ви зараз вільні? Приходьте до мене. Або ж ні, у Вас нікого немає? Мені обридло сидіти в хаті, я піду до Вас.

Утворивши такі взаємини з Комахою й Корвиним, поставивши себе між тим і тим, Вер несвідомо для себе задовольняла свою при­страсть до потворного, до «навпаки».

Ніщо не заважало їй віддатись, і саме через те не віддатись набу­ло для неї особливої вибагливої гостроти, що хвилювала її химерною ускладненістю ситуації. Вона бажала віддатись і не віддавалась. При­готування до пристрасти можуть заступити саму пристрасть, надто коли надавати пристрасті особливого значення.

Не можна жити в становищі перманентної гарячки, в постійній 39-ступеневій температурі, коли кохання агонізує. Комаха жив з цим повсякчасним почуттям кохання, що агонізує. Від постійного чекання він божеволів. Він, власне, не ревнував, але його стомлювало чекання моменту, коли Вер йому скаже:

—   Кінець!..

Кохання пригнічувало Комаху. Він іноді скаржився:

—   Коли б Ви знали, Вер, як тяжко Вас кохати.

—   Коли Вам тяжко, то йдіть.

Та, попри все, він знав, що не піде. Утворилося чарівне коло, з якого не було виходу: почуття тягаря викликало бажання звіль­нитись, але досить було з’явитись у нього цій думці, як його охоплю­вав жах перед уявою, що це може здійснитись: надто він кохає Вер, щоб у нього вистачило сил піти від неї.

Він часто говорив Вер, що для нього життя без неї — то пустеля, бо ж він її так любить, а з нею це так само безнадія, і саме тому, що він її надто любить. Він часто говорив це Вер, і ця розмова швидко обридала їй. Вона починала позіхати.

—    Ви б ішли вже, мабуть, Серафікусе. Приходьте краще якось цими днями.

РОЗДІЛ XVII

На третій поверх свого помешкання Тася ввійшла легкими, але замисленими кроками, думаючи про своє, ані про що не думаю­чи, — взяла ключ, покладений коло ґрат східців в умовленому місці на випадок, коли б прийшов хтось із близьких товаришів, у пітьмі довго шукала коло дверей рукою, щоб потрапити на замочну дірку.

Коли ввійшла в кімнату й запалила світло, все в кімнаті здалось їй чужим, непривітним, ніби вона вперше звернула на це увагу, і побіжна іронічна усмішка промайнула на обличчі:

—  Тобі все ніколи!

Хотілося лягти й полежати; тимчасом бльокнот нагадував, що треба зараз же сісти за стіл і почати опрацьовувати побіжні нотатки чернетки протоколу сьогоднішніх зборів у Спілці.

Од «ніколи», що розподілялось між бажанням спочити й нотат­ками в бльокноті, треба було вирвати час для всього того, що інакше могло бути розтлумачене як звичайна недбайлива й неуважна не­охайність. Змагаючись з «ніколи» за охайність, Тася швидко прибра­ла ліжко, стіл, один і другий, книжки, етажерку, витерла куряву зі стільців і полила фікуси.

Тоді сіла та стілець, склала руки на колінах і стомлено поринула в бездумну мить: дрімотна втішна мить хвилинного побіжного спочинку.

—   Швидше, Тасю! Швидше!

Помити руки, що після прибирання пахнуть ганчіркою, й сідати за стіл.. Готуючи до завтра протокол, вона працювала ретельно й уважно, змагаючися знов таки з тим самим повсякчасним «ніколи» за охайну чіткість дбайливо продуманих тез кожного часто сумбурного випадкового виступу, де крапля думок була розведена океанами води. Щоб цього уникнути, доводилося працювати багато й заглиблено. Промовці завжди були їй вдячні. Вона допомагала їм зрозуміти власні думки, те, що вони хотіли сказати під час самого виступу.

Попрацювавши години півтори, вона піймала себе на думці про ранкову подію, за яку в денній метушні вона зовсім забула… Це про трамвайну зустріч!.. Увійшовши у вагон, щоб їхати на працю до Спілки, вона сіла на лавочку проти великого важкого чоловіка з чотирикутною головою, у причавленому капелюсі, з портфелем, на­битим книжками. Якось, коли вона ще не встигла сісти й вдивитись, у неї мимоволі імпульсивно вирвалось:

—А це — Ви, професоре Комахо!

Так ніби не десять років минуло з їхнього знайомства, а лише вчора вони ще бачились востаннє.

Комаха поволі оглянув її й поволі відповів:

—   А Ви Тася, тобто Тетяна Сергіївна, тобто ні… Тобто так. Я ж знаю. Мені казав за Вас Корвин, що Ви знов у Києві. Вам так само він казав про мене…

Вони розмовляли, власне кажучи, вперше, хоч знали один одного вже давно, бодай Комасі треба було принаймні десять років приз­вичаюватись, щоб звикнути до думки, що вони — він і Тася — знайомі один з одним і, звикши, тепер уперше розмовляли, як на­лежить добрим і хорошим давнім друзям…

А оце ввечорі на Тасю набігли спомини, і зі споминами прийшов гострий біль. Був Комаха той самий, що й колись, і був він відмінний: трохи нібито вільніший, простіший, звичайніший. Тася згадувала…

Спогадів слід уникати, бо слід уникати жалю. Боячися нападу гострої нудьги й споминів про те, що здавалось уже схованим на­завжди, вона згасила світло й хутко роздяглась у пітьмі. Та, лігши в ліжко, заснути не змогла. Уривками тяглися непотрібні й випадкові метушливі думки; в нічній пітьмі думки можуть шамротіти, шарудіти, як речі й тварини, як сухе гілля, як пантофлі, шафи, що тріскають, як просо, що його пересипають, як миші. Щоб знищити обридливу шамотню думок, Тася почала рахувати, шепочучи губами, але цього разу випробуваний спосіб не допоміг. Покрутившись на ліжку з годину, Тася знов запалила світло й сіла за стіл працювати.

*  * *

Доктор Серафікус звик писати листи до Вер, але їх не одсилав. Власне, це були не листи, а короткі випадкові побіжні нотатки.

Серафікус не вмів розмовляти з Вер. В історії виховання його почуттів, сантиментальній історії його любовного виховання, в історії його кохання до Вер він не досяг тієї межі, щоб призвичаїтись говорити їй те, що йому хотілося сказати.

Серафікус записував те, що він сказав би Вер. Записуючи свої уявлені розмови з нею, розмови насамоті з собою, він ховав ці свої нотатки десь між паперами і ніколи не читав їх Вер і не перечитував сам. Це були безмовні діялоги, де брала участь тільки одна особа, діялоги, що оберталися на монологи, це були письмовні монологи Серафікуса себе з собою, ніби з Вер.

—    Вер! Що я повинен зробити, щоб ти була… Я хотів сказати: МОЯ, потім: НІЧИЯ?! Але я знаю, все це неможливо… Я спитаю інакше: що я повинен зробити, щоб ти хотіла, щоб я був твій?.. Чи ти й цього не хочеш? Але ж усе таки: що я повинен зробити, щоб ти захотіла, щоб я був твій? Я ладен зробити все.

—    Кінець-кінцем, коли жінка для чоловіка є жінка, то це для мене лише ти. Ти, здається, ніколи не ревнуєш мене. Принаймні мені так здається. У мене є своєрідне почуття: я ревную сам себе. Коли мені доводиться зустрінутись і розмовляти з якоюсь жінкою, в мені прокидається почуття ревнощів. Я ревную себе до інших жінок глибоко й боляче: я не хочу, щоб я бачився й розмовляв з будь-якою іншою жінкою, окрім тебе.

—   Я пожадливий, Вер. Мені і в коханні треба багато. Про це я тобі казав під час нашої розмови в каварні: мені потрібна не одна жінка й не три, і не тисяча, не тисяча й три жінок, щоб наситити мою згагу. Мені потрібні всі. В усьому, навіть у бажаннях, я прагну монументальности: книжки, що я їх пишу, — товсті томи, серії томів. Щоб написати розвідку, мені потрібні тисячі сторінок. Я мислю тисячоліттями. Хронологія й історія обмежують обрії. Вічність для мене реальніша, ніж століття. Чи не тому я й досліджую міти й казки?

—  Мені б не в кімнаті сидіти, зігнувши своє велике тіло над сто­лом, а, як мій дід, бородатий мужик, ходити за плугом, орючи лани й перелоги. В сорочці брудній, напружуючи м’язи, відчуваючи вогкість землі, п’яніти від весняного запаху землі, що збуджує, як жінка.

—  З усіх жінок на світі існуєш лише ти. Всі інші для мене відсутні. Ти одна й єдина, що єсть, і водночас тебе нема. У мене від зустрічей з тобою лишається почуття нереальности. Коли ти підеш від мене і, провівши і попрощавшись з тобою, я повертаюсь до себе, у свою кімнату, де тільки що була ти, я не можу примусити себе повірити, що ти справді була тут. Може, це через те, що ти буваєш надто рідко і надто мало? Чекання на тебе розтягується на години, дні, доби, тижні: моє почуття до тебе це повсякчасне почуття ненасичености.

—   У мене нема жодного бажання зустрічатися з кимсь — чоло­віком чи жінкою, однаково — окрім тебе. Моя звичка до самоти, вироблена протягом десятиліть, замкнула в цю самоту ще й тебе.

—   Усе, що я є, є ти. Я не існую. Існуєш ти. Я існую тобою. У мене два бажання: одне — зникнути в тобі, і друге — віддати тобі всього себе.

—    Яке важке почуття — кохання. Не знаю, можливо, що тут винна моя вдача, але кохання приходить у болі й через біль.

—   На кого я мушу нарікати: на себе чи на тебе, Вер? О, коли б ти захотіла мені сказати: НАЗАВЖДИ. Мені здасться, що я ніколи не зрадив би тебе і ніколи не захотів би подивитись на іншу.

—   Мені було б дуже прикро, коли б те, що я кажу тобі, казали десятки до мене й десятки після мене. Я кохаю тебе, Вер, і мені здасться, що те, що я кажу, ніколи ніхто не казав і ніколи ніхто не відчував нічого подібного.

—    Ти недосяжна, Вер. Я майже щодня бачу тебе у сні, але я ніколи не зустрічаюся з тобою. Ти була, і ти пішла, і я, у стурбованому бажанні й сподіванні зустрітися з тобою, іду, біжу, шукаю, розпитую, турбуюсь, кидаюсь із одного місця в інше, — і ніколи з тобою не зустрічаюсь.

*   * *

Інші нотатки Комахи були подібні. Чи варто їх наводити? Він мав рацію, коли ховав їх і не показував їх Вер. Вер посміхнулась би або ж просто відклала б убік і сказала:

—  Я прочитаю їх якось.

У тому, що говорив Серафікус, не було нічого надзвичайного, що дивувало 6.

Комаха страждав.

Вер! Вер! Вер!.. Він не жив своїм життям, він жив уявленим життям, і це уявлене життя, яким він жив, було життям Вер. Для себе, щоб жити, у нього лишилося тільки одне: думки про Вер, і сни, що в них він прагнув бачити і ніколи не бачив Вер!..

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.