ВІКТОР ДОМОНТОВИЧ - ВИБРАНІ ТВОРИ

ДІВЧИНА З ВЕДМЕДИКОМ І — IV

загрузка...

І

Якось восени року 1922-ого, у вересні, а може, й пізніше, у жовтні чи листопаді, завітав до мене Семен Кузьменко.

Скоріше це було в листопаді, бо я пам’ятаю — бляшана «буржуй­ка» палала, і на вогні кипів чайник. Я стояв коло червоної, гаряче розпеченої грубки й стежив за чайником, щоб вода, закипівши, не вибігла. Одночасно ложкою мішав у сковорідці ячмінні зерна. У мене вийшов запас ячмінної кави, і треба було приготувати новий. Картопля в каструлі вже зварилась; я одставив каструлю вбік, і вода, паруючи, поволі остигала.

У кімнаті було темно, холодно й вогко. Пахло підпаленим пере­печеним ячменем. Іноді зерно з тріском репалось і лушпайки роз­літалися на всі боки. На шворці, простягненій од шафи до стіни, сохли коло грубки випрані сорочки й ганчір’я. На столі сіріла купа учнівських зошитів, що їх уже давно слід було перевірити й повернути учням.

Коли, постукавши в двері, на мій вигук: «Можна!», увійшов до хати незнайомий мені військовий з широкою посмішкою на лиці, в темній шкуратяній куртці, в високих блискуче начищених чоботях, затягнених вище колін ремінцями, — я не пізнав, хто це.

Мені здалось незнайомим голене рожеве обличчя, зелена бу- дьоннівка з розпластаним на ній червоним сукном п’ятикутньої зірки.

Я подумав, що це, мабуть, прийшов якийсь завклюбу запро­понувати мені виступити у військовій частині з лекцією.

Як на той час, лекція в червоній казармі приносила приємну перспективу одержати місячний червоноармійський пайок: бо­рошно, олію, сіль, м’ясо, пшоно, сірники, мило…

Я одразу не пізнав був осяяного посмішкою обличчя, розлогих жестів, випрямленої, перехваченої тугим широким поясом, постаті.

—   Не пізнаєте?! Та це ж я, Семен Кузьменко!..

Семена Кузьменка я не бачив з 19-ого року. Я пам’ятав його в потріпаній демісезонці, з блідим, сіруватим, виснаженим обличчям. 1918-ого року він брав участь у січневому повстанні, 1919-ого року він був головою завкому, куди я входив як представник інженерної секції. Тоді ж, 19 року, перед приходом денікінців, його мобілізували на фронт, і з того часу він зник, потрапивши у вир революції.

Тепер я згадав. Я згадав вогкуватий, голий без снігу січень 1918­ого року, фіолетові присмерки, живу тривогу пожеж та вибухів, темні будинки, глуху нудьгу порожніх вулиць, гороховий, солодку­ватий, зелено-жовтии крихкий хліб, згадав руде пальто, рушницю на мотузку через плече.

Семен Кузьменко стояв, вартуючи на розі Глибочиці й Ка­детського шосе. На пронизливому січневому вітрі у нього посині- ли щоки, почервонів ніс; в порепаних, на збитих закаблуках ботин­ках застигли ноги. Він не мав бойового вигляду: рушниця аж ніяк не пасувала до цивільної кепки, і так чудно було бачити демісезон- ку, підперезану патронною стрічкою. Ми з ним палили цигарки, розмовляли про події, обраховували сили гайдамак і робітників- повстанців. Становище лишалось невиразним 3 півночі наближався Муравйов. Ішли чутки про польські легіони, розташовані десь під Каневом, що нібито незабаром мають встряти в боротьбу за Київ. Починали глухо говорити про німців. В напрямку від Євбазу доносилися окремі постріли з рушниць; іноді постріли вчащались, іноді віцухали зовсім Згадавши січень 1918-ого року, я пізнав Кузьменка.

Семен Кузьменко прийшов до мене з паляницею.

Він поклав паляницю на дрова, складені коло дверей, і обвів оком кімнату, де в сірій пітьмі розпливалися речі: побачив вікно, завалене безладним мотлохом речей, помітив тацу з брудною водою, відро, повне сміття та лушпайок від картоплі, і, роздивляючись мене — худого, високого й виснаженого, з запалими щоками та великим гострим носом, — підійшов до мене обійняти мене.

Я відчув пружність м’язів, міць тіла, шорсткість щік, запах тютюну, чобіт, коня, шкури, холодного знадвору свіжого повітря. Випустивши мене з міцних своїх обіймів, він узяв паляницю і, про­стягнувши, сказав:

—   А це Вам од мене, шануючи!

Я почав відмовлятись і запевняти в непотрібності такого щедрого дарунку. Але Кузьменко не здавався. Він настоював.

—   Пробачаюсь, дорогий товаришу, шановний Іполіте Миколайо­вичу! — говорив Семен Кузьменко, зберігаючи ту урочисту напруже­ність тону, що властива першим фразам першої, по довгій перерві, зустрічі. — Пробачаюсь щиро, проте інакше не можна. Конешно, як я у Вас по першому разу… Так повелося, воно й годиться прийти з хлібом, щоб хліб вівся. Дуже прошу, не відмовляйтеся, прийміть!

Я взяв. Ми ще раз обнялися, ще раз відчув я шорсткість щік, запах шкуратяної куртки й свіжого повітря.

Що вже казати! Одержати року 1922-ого велику білу пухку паляницю було більш, ніж приємно. Ніколи не бував такий смачний білий хліб, як у ті напівголодні роки, коли аж надто малий учи­тельський заробіток дуже рідко дозволяв пережити цю насолоду: їсти білий хліб, м’який, ніжний, теплий, з хрумкою, жовтою, піджа- ристою шкоринкою.

Я зняв зі стільця тацу з брудною водою, витер стільця ганчіркою й запросив Кузьменка сідати. Сам улаштувався на ліжку. Другого стільця тоді в мене не було.

—   Розповідайте, — звернувся я до свого давнього знайомця, — де Ви були, що поробляли? Досі про Вас нічого не було чути. Я вже почав думати, що Ви десь загинули.

Я з цікавістю дивився на нього, що приніс з собою подих степо­вих вітрів, крицеву суворість душі, загартованої в постійних блу­каннях по далеких фронтах, порив нових конкістадорів, що мріють на невідомих шляхах одкрити невідому країну, щасливу країну щасливого майбуття. Я чекав од нього просторих описів, картин­них діялогів, піднесеної патетики, широкої героїчної епопеї. Але Семен Кузьменко не вмів розповідати. В своїх оповіданнях він був стислий і стриманий, безжестовий і ляпідарний; він обмежувався схемою фактів, датами та назвами місцевостей.

Тільки цими днями приїхав він до Києва з Туркестану, де нач- бригом оперував на басмацькому фронті. Тепер, після демобілізації, його відрядили в розпорядження Київського губкому. Отже, зараз в оргвідділі йому пропонують іти на вузлову станцію в завідувачі загот­контори, або ж, коли він хоче, радять почати спеціялізуватись по кооперативній лінії, та проте думка в нього інакша.

Думка — про завод. Завод — то його стихія!.. Хлопчиком почав він працювати на заводі і його тягне на завод. Вві сні увижається: маши­на, брязкіт заліза, полум’я вугілля, ковадло печі.

Як приїхав до Києва, нікуди не захтів піти, а на завод потягло. Заходив оце він цими днями якось на завод подивитись, що там є. Зайшов і засумував.

—   Не завод, а кладовище… Не повірите, ледве не заплакав… Пуст­ка, сама пустка, поржавілі машини, кучі залізного барахла, двір навіть травою поріс.

Він розмовляв у парткомі де з ким із товаришів про цю справу. Обіцяли підтримати. Завод буде…

Допитливо вдивляючися мені в обличчя, він запитав:

—   Буде?! Га?

Ми сиділи один проти одного… Він — рожевий і ясний, обпер­шись ліктем на коліно й нахилившись усім тулубом вперед, пильно дивився мені у вічі. Я на краю ліжка, зігнувшись, кутався в накинуте на плечі пальто.

Він вірив. А я? Я? Мабуть, що ні!

Не перериваючи й не кидаючи роботи, протягом усього часу в голодні роки з дня в день, щодня я працював над кальцієвими сполу­ченнями, мріяв про дисертацію, простудіював велику чужоземну літературу, турбувався, щоб зберегти заводську хемічну лябораторію і зберіг її, але говорити про відбудування заводу, коли немає грошей, палива, заліза, робітників, зв’язку з закордонними ринками, — ця справа здавалась мені неправдоподібною й неймовірною.

На запитання Семена Кузьменка я не відповів нічого. Я дивився на стіл, де панувало безладдя речей, де стояла лямпочка без шкла й без гасу, тріснута тарілка з холодною кашею, немита брудна чашка, де на книжках і зошитах лежали неприбрані ганчірки та австрійсь­кий тесак, що ним я звичайно колов тріски для своєї грубки. Я дивив­ся на вікно, за яким стиг і холонув німий темний вечір пізнього листопада, і не міг нічого сказати.

Він перехопив мій погляд, постеріг моє мовчання, переждав павзу, стиснув мовчання в своїй широкій жмені й раптом розлогим жестом у веселому сміхові розплескав мовчання по всіх кутках кімнати.

—    Не сумнівайтеся, І політе Миколайовичу, відбудуємо завод!.. Нема нічого — все буде. Воля тільки потрібна. Захтіти треба!.. А я — я настирливий!

І лице його, що досі сяяло, зробилось суворим, майже жорсто­ким, і коло рота з’явилися глибокі зморшки. Передо мною сидів комісар, начбриг, той, шо виніс на своїх плечах тягар горожанської війни, безмежних фронтів, безнадійного одчаю, тифозної маячні, голодних блукань, погрози невідхильної смерти…

—  Що я настирливий, про те й деники знають, і поляки, і махнів- ці, і басмачі знають. Коли тільки залишать тут, — завод буде!

II

1

Семена Кузьменка залишили в Києві, і він почав виявляти орга­нізаційну ініціятиву.

У губвиконкомі з прихильністю поставились до думки відновити працю на металюргійному заводі, що колись належав Бельгійському анонімному товариству, а від 1920-ого року зберігався в стані кон­сервації. Держплян підтримав проект.

Уже на самому початку року 1923-ого почались засідання спеціа­льної наради з участю місцевих робітників та представників центру, що мали розробити плян відбудування мертвого заводу.

На цих засіданнях я й познайомився з Олександром Владиславо­вичем Тихменєвим, що приїхав з Москви, як представник ВРНГ.

Літній чоловік, грубенький, в золотих окулярах, з сивим, сіль з перцем, волоссям, Тихменєв, киянин, служив у Москві, — родина його жила в Києві.

Обличчя у Тихменєва було свіже; сивенькі вуса й коротка борід­ка дбайливо підголені. Від тютюну в сивині вусів жовтіли плями. Між френчами, толстовками й де-не-де піджаками його темносиній сюр­тук з чорною краваткою на білій крохмальній сорочці різко виділяв­ся, як виділявся й він сам бадьорою життєрадісністю, що на диво збереглася в цьому літньому вже чоловіку.

На одному з чергових засідань я виголосив доповідь про рекон­струкцію хемічної лябораторії на нашому заводі. У своїй доповіді я вказав на становище хемічної промисловости в Радсоюзі, зазначив можливість розгорнути й переустаткувати виробництво на випадок війни, подав обґрунтовані й реальні цифри, не виходячи за рамці бюджетових можливостей; я оперував останніми даними закордон­ного хемічного ринку, рахувався з наркомзовнішторговельними перспективами, доповідав коротко й стисло. Я ніколи не любив гово­рити довго й не виносив розпливчастих фраз.

Моя доповідь Тихменєву сподобалась.

Після засідання Тихменєв сказав мені:

—   Ви не уявляєте собі, як приємно слухати людину, що говорить стисло й поважає цифри. Я гадаю, що в Москві намічений у вас плян і подані цифри сподобаються й будуть прийняті.

Люб’язність Тихменєва була вишукана, але при всій своїй вишу­каності вона залишалась стриманою й коректною. Його люб’язність, кінець-кінцем, не виходила за рамці простої й звичайної, властивої для нього чемности. Олександер Владиславович тонко володів мистецтвом поводитись з кожним так, щоб, лишаючись холодним, стриманим і спокійним, привабити, причарувати людину, сказати їй щось приємне, але так, щоб за сказане не брати на себе будь-якої від- повідальности. Як це мені здалось одразу і як я в тому зміг перекона­тися з дальшого знайомства, життєва мудрість Тихменєва була ла­гідна, поважна, розміркована, чітка й коректна.

—  Дуже приємно! Дуже! — повторив Тихменєв.

Він був швидкий без похапливосте, й нервовосте.

Стискаючи мені руку, він парою фраз закінчив коротку зі мною

розмову і, ще не відійшовши від мене, затримав тов. Матюшина, голову губдержпляну.

—   Поки Ви не втекли, тов. Матюшин, зачекайте на хвилиночку. У мене є до Вас деякі справи.

Наша розмова з Тихменєвим скінчилась. Я був утішений. Я досі турбувався, що моя доповідь не зробить потрібного враження. Боявся, що мій короткий і схематичний виступ не приверне уваги. Я помилився й заспокоївся.

2

За декілька днів перед закінченням засідань нашої наради Тих­менєв якось зупинився зі мною на східцях і спитав мене:

—   Ви, Іполіте Миколайовичу, здається, учителюєте?

—    Так, учителюю, — відповів я, трохи здивувавшись, чому це Олександра Владиславовича можуть цікавити відомості про мою особу, — викладаю в трудшколі, а також маю декілька лекцій у профшколі й технікумі.

—   І це Вас забезпечує?

Коротенькому Тихменєву було дуже зручно бачити, що на моїй толстовці є одірвані ґудзики та що англійська булавка іноді може заміняти ґудзика. Проте від прямої відповіді я спробував ухилитись.

—   Більш-менш забезпечує.

Але ухилитись од відповіді Тихменєву було не так легко… Людина чемна, коректна й люб’язна, Олександер Владиславович був упертий і твердий. Його люб’язність була методична. Отже, слід думати, що методичність була справжньою властивістю його вдачі, а люб’язність — тільки зовнішньою формою, що її Тихменєв звик надавати своїй мето­дичній і методизованій упертості.

Він став так, щоб світло од вікна падало мені в вічі.

—    Оскільки мені відомо, — сказав Олександер Владиславович, обнявши мене за талію, — учительська платня тепер досить незнач­на і вчителі не ухиляються від приватних лекцій.

Я не заперечував.

Світло од вікна на східцях било мені просто в вічі, і мені було трохи ніяково і від світла, і від того, що я не здогадувався, з якого приводу Тихменєв почав зі мною цю розмову на східцях.

—  Але Ви, Іполіте Миколайовичу, особисто нічого не маєте проти приватних лекцій?

Я мусів зазначити, що взагалі в мене педагогічний досвід дуже незначний та що в педагоги я потрапив випадково, тільки через те, що припинилася робота на заводі й після закриття його мені зали­шалося або виїхати на провінцію, на поліські торфорозробки, або ж у Києві взятись за викладання по школах. А так, чи в школі давати лекції, чи дома — мені байдуже.

Тихменєв сказав, стискаючи руку й зазираючи в розбите шкло моїх окулярів:

—  У мене є для Вас маленька пропозиція. Я не знаю, оскільки вона сподобається Вам, але все ж таки дозволю собі звернутися саме до Вас. До вас звернутись мені радив і мій добрий приятель професор Габель.

В цей час з кімнати, де відбувалися засідання, почали виходити й на східцях нас заштовхали. Прийшлось рушити, і свою розмову ми закінчили вже на вулиці.

—   Бачите, справа полягає ось у чому, — сказав мені Олександер Владиславович, коли ми вийшли на вулицю й пішли, спотикаючись і сковзаючи, по заваленому снігом тротуару. — Мені хотілося б, щоб Ви згодились викладати двом моїм дочкам деякі предмети з Вашого фаху.

Тихменєв говорив, узявши мене під руку й поглядаючи на роз­бите шкло моїх окулярів. Не припускаю, що саме розбите шкло моїх окулярів визначило напрям його думок і спонукало його звернутись до мене з пропозицією лекцій. В кожнім разі особли­вих підстав відмовитись у мене не було.

—   Вас, Іполіте Миколайовичу, певне, улаштують два червінці на місяць за три півторагодинні тижневі лекціїї Отже, — закінчив Олександер Владиславович, — сподіваюсь, згода?

Урочиста люб’язність Тихменєва була виняткова й звучала для мене з усією пишновеличністю фанфар не тільки через те, що завжди приємно мати справу з люб’язною людиною, а, головним чином, через те, що зроблена люб’язна пропозиція одкривала передо мною привабливу перспективу збільшити моє злиденне утримання одразу на два червінці.

Свої ділові розмови, як я мав нагоду не раз за ці два тижні спо­стерігати, Тихменєв вів взагалі з тією підкресленою й навмисною коректністю, що, усуваючи всяку можливість будь-якого запере­чення, вже наперед передбачала вашу згоду. Отже, згода з вашого боку, здавалось, була тільки слабким відблиском його люб’язної вишуканости. Тихменєв часто стискав руку свойому співрозмовни­кові, і ці повторені тиснення примушували гадати, що, справді, мабуть, звичайна чемність вимагала попередити згодою його бажан­ня навіть ще до того моменту, коли він висловить своє бажання.

загрузка...

Для мене подібна пропозиція, навіть і не в такій обов’язковій формі висловлена, була, як на той час, більш ніж прийнятна.

Мова йшла про два червінці. Року 1923-ого радзнаки падали з дня на день, офіційний курс усе зростав і зростав, і за того часу запропо­нована сума була значною. Два червінці могли вповні забезпечити рівновагу в мойому бюджеті.

Це був корявий, нудний і катастрофічний бюджет учителя трудо­вої школи. У випадкові, коли траплялося поставити нові підметки, ця подія і цей факт сприймалися, як справжня катастрофа. Нові під­метки могли бути збалянсовані тільки за умовою найсуворішої еко­номії на обідах. Отже, віднині, не хитаючись між підметками й обі­дами, я сподівався обідати щодня.

На пропозицію Тихменєва я, не довго міркувавши, відповів згодою.

III

1

У родині Тихменєвих стара Тихменєва, Мар’я Семенівна, прий­няла мене щиро, просто і ласкаво; 18-літня Леся привітливо й стри­мано, 16-літня Зина з насмішкуватою іронічною бравадою.

Після моєї продимленої вогкої печерної кімнати було чудно вві­йти в чисту, простору, світлу, теплу квартиру Тихменєвих. На стільці в залі не стояли лантухи з борошном, на Беккерівському роялі не було мішків з картоплею. У вікнах шкло, а не дикт.

Я зі своїми великими черевиками, солдатськими обмотками до колін, зеленими, захисного цвіту штанями, широкою толстовкою й тріснутими окулярами аж ніяк не пасував до цієї обстановки.

Коли я вдерся у вітальню в драповому, підперезаному поясом пальті, тягнучи за собою саночки, мої саночки викликали здиву­вання в Тихменєвих. Мене запитали, де саме спускався я з гір на своїх саночках. Отже, прийшлось пояснити, що я збирався звідці­ля одним заходом зайти в «АРА» й одержати там призначену мені посилку з борошном, цукром, какао, маїсом, кокосовим маслом… А кататись на саночках з гір, то, по-перше, й роки мої вже не ті, та, по-друге, коли б і захтілось розважитись, то мені для цього браку­вало б часу.

З запропонованого мені запитання я зрозумів, що Тихменєви ніколи не належали до категорії «людей з саночками», що вони ціл­ком абстрактні в своїх уявленнях про людей з саночками, про саноч­ки, катання з гір, вільний час, борошно й цукор, їжу на завтрашній день і про «завтрашній день» взагалі. Вони могли дивитись на саноч­ки як на предмет веселої забавки. Пайок не був для них за життєву проблему.

Дивно, дуже дивно! Видко, що таки можна не мати жодних реальних уявлень про життя, про різницю між тим, що входить у склад червоноармійського пайка й арівської посилки й… жити. І до того ж, ще й добре жити!..

Розмова й почалася про саночки, пайки, читання лекцій в черво- ноармійських клюбах, про «АРА», про американців з «АРА», про доляри, курс на радзнаки й золоті десятки. Ми побалакали також з приводу останнього снігопаду. На дах навалило багато снігу, і Мар’я Семенівна боялася, що дах на їхньому будинку — це їх власний будинок, вони його тепер орендують — не витримає. Дах, правда, влітку полагодили: ціле літо лагодили; вона бачила, як майстри пра­цювали. Хіба то праця, хіба то робота?! У нас тепер все так: з «тяла да ляпа» «кораб» робиться.

Від нарікань на майстрів, що кепсько й недбайливо лагодили дах, на управителя, що ніколи ні за чим не стежить, на те, що Олександру Владиславовичу приходиться служити в Москві, і тут нема кому накинути на свій дім хазяйським оком, — Мар’я Семенівна безпосе­редньо перейшла до справи з моїм у них викладанням. Цей рапто­вий перехід від одної теми до іншої, від господарських піклувань та турбот, до запитання про мої міркування та пляни щодо лекцій, свід­чив, що на наші вправи й моє учбове керівництво вона покладається не більше, як на роботу кровельників.

Але, нарікаючи, Мар’я Семенівна ніколи не дозволяла собі розко­ші обурюватись, нервуватись, виходити з себе чи то принаймні бува­ти незадоволеною. Як я міг з дальшого знайомства в тому упевни­тись, нарікання в Марї Семенівни були не більше, як тільки черго­вою темою для розмови. Коли вона й надавала будь-яке значення цим наріканням, то винятково як матеріялу для балачок, а побалака­ти — в тому я пересвідчився особисто — вона любила.

Добродушність, властива її вдачі, погоджувала всі можливі жит­тьові прикрості. Важливо не те, що десь щось негаразд, а важливо те, щоб кава зі справжнього мокко була гаряча й солодка, щоб булочки, до кави подані, були свіжі й хрумкі, масло бездоганне, вершки густі й жирні, та щоб у гостя, якого частують, був добрий апетит.

2

Я сиджу в глибокому, низькому, подібному на куб, м’якому шкура­тяному кріслі, п’ю каву з вершками, булочками, маслом і розмовляю.

Проти мене на підставці з рожевого мармуру високе до стелі в металевій позолоченій рамі дзеркало. В рівній холодній дзеркальній площині продовжена в невизначений глиб уходить повторена заля: світло-жовтий, до блиску натертий паркет, хрустальні підвіски люстри, що тремтять і дзеленчать, коли на вулиці проїздить підвода, позолота багетів, важкі бархатні малинові портери, масивні канапи, Беккерівський рояль, шафа з порцеляною.

У шкляній шафі з порцеляною стоять блакитні, сині, червоні чашки, блюдечка, різнобарвні помальовані тарілки, рожеві пастухи й пастушки, маркізи й шевальє, Севр, Сакс, Хіна, порцеляна імпера­торських заводів, цінні речі, за які американці з «АРА» й «Джойнта» заплатили б чималі гроші. Поруч із старовинним Севром тішить своєю гротескністю групка роботи Сомова. На горішній поличці прабабушчина бомбоньєрка 20-их років: на брондзових дощечках вирізані королівські білі лілеї, що між ними літають срібні метели­ки; скринька, оббита синім шовком і білим атласом: Coiiseur Fley. Au pont aes Maréchaux. Moscou. В такій бомбоньєрці Чацький возив цукерки Софії й Онєгін — Тат’яні Ларіній. На долішній поличці поставлено українське шкло, що одливає райдужним блиском. Анрі де-Реньє любить описувати цей райдужний блиск на венеціянсько- му, так милому його серцю, хрумкому шклі.

Між каміном з зеленого нефриту й кахляною пузатою грубою стоїть фаянсовий Тенішівський боярич в червоному кафтані з білим обличчям, синіми очима й темним волоссям. У боярича надто біле обличчя, надто сині очі, надто червоний кафтан. Своїми синіми, спи­неними трансцендентними очима він нагадує божевільні очі Врубе- лівських скульптур. Йому негаразд бути в цій залі, де все таке масив­не, солідне й комфортабельне. Його очі тривожать.

Мені затишно й тепло, і я не хочу дивитися на нього; я одвертаю­ся, щоб не бачити.

З

Мар’я Семенівна пропонує мені другу шклянку кави. Трактувати мене кавою її цікавить більше, ніж розмовляти про викладання. Отже, справу про книжки, підручники, лекції, програми лекцій і години для лекцій ми обмірковуємо й вирішуємо не з Мар’єю Семенівною, а з Лесею.

Леся в жестах, окремих висловах, загальній манері поводитись нагадує мені Олександра Владиславовича, його коректну й чітку чемну стриманість.

Зі мною розмову Леся веде привітно, з тією ласкавістю, що годиться, коли треба привітати нову людину, яка вперше увійшла до вашого дому і має стати в певні до вас стосунки. Ані на краплю менше, проте й ані трохи більше: як годиться. Вам належатиме певне місце. У вас буде крісло, що на ньому вам буде зручно сидіти, та далі вам не слід іти. Усе визначено, усе накреслено, усе заздалегідь з’ясовано.

Розмова наша з Лесею теж не вийшла за рамці того, що годилося сказати на перший раз. Леся розповіла про попереднє їхнє навчання, показала підручники, що їх вони студіювали, показала кімнату, де ми працюватимем.

Ми працюватимемо в кімнаті дівчат. Ця кімната, витримана в білих сріблястих тонах, мені дрке сподобалася своєю радісною ясністю.

В окремій спеціальній шафі зберігаються дитячі ляльки з тих часів, коли Леся й Зина були ще малими дівчатками. Ляльки різно­манітні: є пишні в кокошниках бояришні, є просто ляльки як ляльки, з фарфоровими обличчями, жовтим канареєчним волос­сям, мережаним убранням і безглуздою блакиттю очей, є Гриць з червоним поясом, а з ним — у вишиваній сорочці Маруся, а більш за все ведмежат, патлатих і кумедних. Ведмежата Зинині.

Ведмежат мені показує Зина. Зина й тепер любить з ними бави­тись. Ось і цю хвилину вона виймає з шафи одного з ведмедиків, бере його на коліна, пестить, цілує. У ці хвилини вона здається дів­чинкою, тоненькою, синьоокою дівчинкою в довгих панчішках і з руками, вимазаними в чорнило. Дивлячись на Зину, що бавиться зі своїм рудим ведмедиком, я думаю, що вона є така, як і належить бути дівчинці з синіми очима в довгих панчішках: з капризами й коверзуваннями, з любов’ю до цукерок, з бажанням, розігнавшись, пос ковзатись на блискуче натертому паркеті, подражнити та попе­рекривляти вчителів, з постійним безтурботно-веселим настроєм, коли й гадки немає, що в світі є щось темне, огидне й прикре.

Хіба ж насправді не такою саме вона й єсть? Зина — зразок порушення норм доброчинного поводження й тримається вона з підкресленою задерикуватістю. В Зині немає нічого від доброчин- ности.

Чіткий профіль, тонке, блідо-рожеве обличчя, ясна лінія губ, тем­но-сині, фіялкові очі, по-дитячому задерикуваті — то Зина. Гарнень­ка дівчина, що з неї не можна не милуватись.

4

Коли ми оглянули кімнату дівчат і повернулися до зали, Зина звернулася до мене з запитанням, що його безтактовність зрів­новажувалася тільки його недоречністю. Так малі діти, коли при­ходить незнайома особа, починають якось особливо коверзувати.

Я вже сказав, що окуляри мої не були нові: в одному очкові трі­снуло шкло, в другому — з дужки випав гвинтик, і я замість гвинти­ка перев’язав ниточкою, при чому кінчики нитки стирчали в обидва боки. Я не вмів так обрізати нитки, щоб вузол не розв’язувався; отже, довелося лишити кінчики.

 

На оці саме окуляри й звернула Зина свою увагу.

У Зини хлопчачий голос, різкий і ясний альт. Він якнайкраще гармоніює з цією світлою соняшною з алею, з рожевим мармуром дзеркальної підставки, дзвінким мерехтінням хрустальних підвісків на люстрі, зеленими бликами нефритового каміну на блискуче натертому паркеті підлоги.

Мені сподобалася чиста ясність її хлопчачого голосу. Дівчина, яка має такий голос, може говорити, що їй тільки забажається, їй будуть пробачені найбезглуздіші ескапади.

Тримаючи коло губ чашку й перериваючи фразу, щоб трохи відпи­ти кави, розмірено, ніби одстукуючи такт, байдужим тоном з павзами вона запитує мене, чи не припускаю я, що шкло з оісулярів може якось ненароком випасти і що кінчики нитки, якою перев’язана дужка, краще було б обрізати, і тоді ці кінчики не стирчали б в обидва боки.

Зина вважає, що байдужий тон надасть особливого ефекту її дражливому, розраховано безтактному, бравадному запитанню.

Слова відносні, умовні й сумнівні. Я не повірив словам. Я повірив хрустальній чистоті напруженого дзвінкого альта.

Своїм насмішкувато-іронічним бравацним запитанням Зина захотіла спокусити мене. Зина випробовувала мене. Розсерджусь? Обурюсь? Відповім різкістю? Назову її дівчинкою? Апелюватиму до родинного авторитету Мар’ї Семенівни? Замовкну й промовчу? Сховаюсь? Сконфужений, заплутаюсь і, намагаючись виплутатись, розгублюся в просторих поясненнях?

Зина якнайменше сподівається на те, що я вгадаю її справжній намір подратувати мене й зумію вийти без поразки з того ніяко­вого становища, що в ньому, через її запитання, я опинився.

У відповідь на її запитання я посміхаюсь, простягаю їй свою руку й кажу:

—  Зинаїдо Олександрівно! Дозвольте мені замісць відповідати на Ваше запитання, висловити сподіванку, що згодом, коли ми краще познайомимось, Ви подаруєте мені отого ведмедика, яким Ви оце бавились. Гаразд?

Вона уважно слухає мою відповідь, очі її гублять свою насмішку­ватість, стають спокійними й мудрими; вона хвилину ніби зважує й оцінює мене, чи вартий я такої обіцянки й такого подарунка, потім простягає мені руку й каже:

—   Гаразд!

Я почуваю в своїй руці її маленьку м’яку холоднувату руку й про­бую її на мить затримати, але Зина раптом вириває руку, спалахує, схоплюється зі свого місця й починає крутитись по кімнаті. Вона сердиться, що я не піддався на спокусу її іронічної бравади, що вона простягла мені руку й що навіть обіцяла подарувати ведмедика. Ні, вона не хоче, щоб я гріюмфував перемогу.

Мар’я Семеніїша зупиняє Зину:

—       Зино! Сядь, не крутись і не пропонуй Іполітові Миколайовичу дурних запитань. Що він, бачивши тебе вперше, гадатиме про тебес’

Зина сідає, поправляє спідницю, складає на колінах руки й каже:

—      Я не знала, І політе Миколайовичу, що у Вас блакитні очі. Мені здалось, що вони сірі.

5                                                                                                     _

Зина не подарувала мені своєї поразки. Вона не простила, що їй того разу не пощастило роздратувати мене. Мовчки, нічим себе не виявляючи, вона ждала зручної хвилини, щоб повторити свій напад.

Сталося це тижнів за два після того, як я почав викладати в Тих- менєвих. Мене звичайно після лекції запрошували лишитись пообі­дати. Я не відмовлявся. Годували в Тихменєвих добре, та й провести годину в теплій кімнаті за тих часів теж було не абищо.

Якось під час обіду Зина повторила свою витівку, на цей раз при­перчивши її й надавши їй особливо гострої пікантности. Вона люби­ла переперчені страви. З усіх відтінків, властивих її розмовам, вона цінила різку уїдливість, що шокувала і вражала присутніх своєю одвертістю. їй подобалось ставити запитання несподівано й руба. Ніщо їй не перешкоджало запитати таке, що повинно було осоро­мити як того, хто таке запитання висловлював, так і того, до кого з цим запитанням звертались.

У павзі між розмовою, що точилася за обідом, раптом, зовсім несподівано, Зина звернулась до мене:

—       Скажіть, Іполіте Миколайовичу, що Ви робите зі своїми оку­лярами, коли цілуєтесь? Ви їх здіймаєте чи ні?

Збентежена Леся, обурившись з Зини, штовхнула її під столом ногою й ущипнула її. Мар’я Семенівна, поклавши ножа й виделку, змогла тільки одне слово вимовити:

—       Зино!..

Запитання було таке рантове, що, зніяковівши, я не найшовся будь-що відповісти, хоч почував, що треба щось сказати, що мовчати виходить ще ніяковіше. Якомога спокійніше я відповів:

—       Бачте, я не мав нагоди спостерігати.

Потім, зрозумівши, що відповідь ця бринить досить неймовірно, додав:

—       Не звернув уваги.

А Зина, побачивши, що я зніяковів, не слухаючи моєї репліки, повернулась до Марї Семенівни й поклала свою руку на її. Вона одя­гла машкару проникливої дитячої покірної ніжности, ласкаво при­горнулась до матері й ніжно гладила її руку. В ії очах, проте, стриба­ли бісенята. Я передчував, що у відповідь на материн докір вона зуміє попросити пробачення так, щоб це пробачення вийшло уїдливіше од першої провини.

—       Ма, — сказала Зина, зберігаючи наївно-невинний дитячий

тон, — ти, здається, сердишся на мене, що я запитала в Іполіта Миколайовича про окуляри, що він з ними робить, цілуючись. Але це, ма, зовсім мене не цікавить. Я просто хтіла подивитись, як він ніяковіє й червоніє. До речі, ма! Будь ласкава сказати Лесі, що це нечемно штовхатись під столом ногою й щипатись.

Леся застигає в німому мовчазному подиві: у Зини вистачає нахабства після всього сказаного й зробленого ще на когось жалітись і говорити про чемність!..

6

Поволі я втягувався в родинний уклад Тихменєвих. Я звикав до них, вони звикали до мене. Зина!.. Авжеж!.. Тільки вона… Коли б не Зина, то від викладання на Староміській вулиці в родині Тихменєвих у мене лишалися б приємні тільки спогади про лагідні години спо­чинку в м’якому кріслі, про затишну комфортабельність теплих кім­нат, про бездоганно виконані письмові Лесині вправи, про її ретель­но підготовані відповіді.

Усе було б гаразд! Але Зина?! Комфортабельність переставала бути затишною, години лекцій лагідними, а запрошення пообідати чи пове­черяти приємними. З Зиною все летіло шкереберть. Під час лекцій вона пустувала як мала дівчинка, як учень трудової школи з УІ-ої групи.

Мені пригадується епізод, що трапився на одній із лекцій.

На столі коло себе Зина звичайно тримала ведмедика. Ведмедик сидів, схилившись тулубом вперед і уткнувши морду в стіл. Він дрі­мав коло книг і зошитів, цей суворий племінний тотем північноаме­риканських диких лісових Дакотів, — милий кімнатний бог малень­ких ніжних і теплих сердець нашої дітвори, що за останні двадцять років покорив їх безроздільно.

Зина запевняла, що ведмедик дає їй поради і без ведмедикових порад вона аж ніяк не рішить жодної найпростішої задачки. Коли в неї не ладилося діло з письмовою вправою, Зина починала сердитись на свого Мишку, брала його за лапу й починала розмахувати ним у повітрі.

Між нами відбувався діялог:

—   Зино! Будьте ласкаві, залишіть ведмедика. Ви не даєте прац­ювати Лесі.

—   О, Іполіте Миколайовичу! Але ведмедика треба покарати, бо він не хоче мені допомогти.

—    Прошу! Мені здається, що він взагалі Вам перешкоджає, і я радив би Вам сховати його до шафи.

—  А, так і Ви знаходите сьогоднішнє його поводження прикрим? Я не помилилась! Ми його покараємо!

І Зина починає розмахувати ведмедиком усе швидше й швидше, потім з розмаху кидає його на стіл, каламар перекидається, атрамент розливається, заливає зошити, стіл, книжки. Леся зчиняє галас.

Появляється Мар’я Семенівна. Кличуть Уляну. Лекція перери­вається, починається прибирання.

А поки прибирають, Зина повчає:

—   Отже, сьогодні ведмедик справді ведмедикуватий і незграб­ний. До того ж бешкетник. І невдячний: я його люблю, а він ось таке наробив! Шкідлива тварина!

Врешті лекція замість півтори години тягнеться дві з половиною, і я вертаюсь додому з болем голови.

Викладання в Тихменєвих вимагало чималого нервового напру­ження й повсякчасної уваги. Кожна нова лекція приносила нові витівки. Щохвилини треба було чекати чогось несподіваного. Мої розрахунки на приємні години спокійної праці розвіялися геть.

7

Бували дні, коли з важким зідханням і тягарем на серці йшов я до Тихменєвих. Бути весь час на сторожі, в напруженому чеканні несподі­ваного випаду, — це стомлювало. Зина стежила за кожним моїм сло­вом, за кожним моїм рухом Кожне слово могло дати й давало їй при­від почати пікіруватись зі мною. В інші моменти мене охоплювала слабкодухість, і я не раз збирався відмовитись од своїх лекцій.

Та я не відмовився! Нема такого становища чи почуття, до якого

б  людина не могла призвичаїтись і навіть найти його принадним і втішним. Так і я! Важко було перший місяць, півтора, а потім я звик, втягнувся. Я навчився на удари відповідати ударами. Мене інколи навіть захоплювало це перекидання гострими уїдливостями: вона кидала, я одбивав; вона, підхоплюючи, повертала їх назад і я, ухилив­шись, мав приємність бачити, як Зина програвала партію.

Зині, кінець-кінцем, не доводилось нарікати на свого партнера.

Та все ж таки я мав перед Зиною чималу перевагу: я не губився, і коли мені траплялось програти, я приймав свою долю зі стоїчною покорою. Зині ж бракувало витримки. Вона змагалась тільки для того, щоб перемагати. Вона цінила не гру, не змагання, а перемогу. Нею керувало бажання бачити супротивника переможеним, скине­ним у порох.

Коли вона почувала, що не в силах дати одсіч, вона сердилась, її фіялкові очі темніли, а ніжно-рожеве обличчя блідло. Нездібна стри­матись, вона з гуркотом одсовувала стільця й, не кінчивши обіду, йшла до себе в кімнату.

Я не був задоволений з таких хвилин. Стороння людина, до того ж людина м’яка, з лагідною вдачею, я бував тоді в становищі якогось бешкетника.

Присутні робили вигляд, що не помічають Зининого відходу. Обід кінчався в тиші, і Леся уважно підтримувала напружену та вимушену розмову за останні газетні новини або ж за ціни на тістеч­ка у фрудзинського й Валентина.

IV

1

Першої половини року 1923-ого мої лекції в родині Тихменє- вих, почавшись у лютому, тяглися до травня. У травні Тихменєви виїхали до Москви, де Олександер Владиславович в одній з підмо­сковних місцевостей підшукав для своєї родини дачу. Лекції було перервано до осени.

Признатися, спочатку я був утішений, що лекції припинилися. Я лишився сам, та це почуття самоти прийшло як почуття визволен­ня. Як стримано не ставився я до Зининої манери поводитись, все ж таки постійні її ескапади, кінець-кінцем, дратували й стомлювали.

Перший час після відїзду Тихменєвих до Москви я спочивав, проте недовго… Надто швидко я зрозумів, що мені бракує Зини, що в мені прокидається гостре бажання бути з нею, що день без бравад- них її ескапад стає безбарвним і нудним.

Літо того 23-ого року принесло мені нудьгу, якої я досі не знав і якої я не міг ані заховати, ані перемогти. Ні, я не міг і не вмів пере­могти! Я не звик нудьгувати, а тому з особливою хворобливістю пере­живав ці химерні напади химерного настрою. Мене опанувала квола нудьга довгих літніх сонячних днів. Кожен новий день приходив порожній, небажаний і непотрібний.

Нудьга — то потвора з головою Горгони. Нудьга приносить з собою біль, викликає в людині химерні ілюзії, що досі спали, не про­кидаючись, в невідомих і темних проваллях душі. Коли б рік або ж півроку назад мені хтось сказав, що я чинитиму те, що я роблю зараз, я знизав би плечима й засміявся б у вічі: чого ке вигадають люди!.. Я не знав, що кожна людина, яка б твереза та позитивна вона не була, завжди здібна віддатись болісним тривогам, потворних ілюзій і в самій цій мучительній тривозі вигаданих уявлень знайти для себе втіху.

2

Шукаючи будь-якої розваги, я пішов до кіно. Я сподівався, що мерехтіння темних і світлих плям на швидкому бігові екранних кар­тин, вигадані пригоди героя, сміливого та хижого, заплакане обличчя вродливої героїні, викраденої жорстоким і лихим злочинцем, ковбої й коні, смокінги и авто розвіють хоч на декілька годин мою нудьгу.

Я ввійшов у фоє. До початку сеансу лишалось хвилин з п’ятнад­цять. Не без перешкод я розшукав вільне крісло й сів. Галасливий натовп тіснився коло зелених запон на дверях, що вели з фоє до зали. За гудінням вентилятора й розмовами публіки ледве було чути звуки піяніна, що приголомшені доносились із залі: на зміну веселому валь­сові прийшов урочистий марш.

Згуки бравадного маршу, чіткого й ударного, якимсь раптовим поворотом пам’яті нагадали мені Зину. І в цей момент я побачив її. Вона стояла, розглядуючи фотознимки, спиною до мене, струн­ка, в прозорій легкій кофточці, з шапкою каштанового волосся над підголеною шиєю, злегка похитуючись, як це була в неї звичка. Це легке ритмічне похитування, сіро-сталеві довгі, улюблені Зинині панчішки й туфлі з вузькими носками на низьких закаблуках оста­точно упевнили мене в тому, що це Зина.

Це тяглось секунду й було несподівано. Я ладен був скрикнути, я з силою стиснув ручки крісла й напівпідвівся, щоб кинутись назустріч Зині, коли дівчина, що так дивно нагадала мені Зину, кінчивши розгля­дати фотографії, повернулась, і я побачив кругле, добродушне, червоне від спеки обличчя, хусточку, згорнену в комочок, і портмоне в руці.

Ілюзія зникла, але пережита ілюзія була така жива, така певна, що потрясла мене. Тепер, згадуючи про ці дні, я можу зазначити одне цікаве явище: ілюзія, що виникла й зникла, хоч і принесла мені почуття гіркого пригноблення, але зробила бажання бачити Зину ще напруженішим та палкішим.

Я не захтів дивитись картини. Я вийшов з кіно, хитаючись, хво­рий і розчарований. Проте розчарування вистачило не надовго. Ілю­зія зустрічі отруїла мене примарою солодкого чекання, вона зроби­лась нібито новим приводом шукати нової зустрічі, нових повторе­них подібностей.

Одного разу, ішовши вулицею, я побачив в вікні трамваю рожеве обличчя, ніби Зинине. Як швидко не пронісся з гуркотом повз мене трамвай, я побіг навздогін, я наздогнав трамвай, я вскочив на площад­ку, але, пройшовши весь вагон, розштовхуючи, наступаючи на ноги й вислухуючи сварливі нарікання, і оглянувши всіх, що були у вагоні, я переконався ще раз, що це була тільки випадкова побіжна омана

Досить мені було побачити на вулиці подібну сукню, капелюх, струнку постать, дівчину, що її профіль нагадував Зинин, серце моє йокало, хололо, тремтіло і, обірвавшись, падало. Вона! Вона! Вона! Чи може статися, що це не Зина, коли я так нестерпуче хочу її бачити?! Хай з самого початку я бачив, що подібність дуже незнач­на, що це, кінець-кінцем, не Зина, я з почуттям гострої схвильова- ности, в якому певність було змішано із сумнівом, тривогу з надією, прискорював кроки, заходив уперед і уважно розглядав зустрінену незнайому. Ні, не Зина! І на цей раз не вона!..

Після того як я впевнявся в помилці, у мене, очевидячки, був такий розгублений, безглуздий і розчарований вигляд, що якась насмішкува­та й жвава дівчина, яка мені здалась подібною до Зини і яку я, зайшов­ши вперед, уперто й настирливо роздивлявся, не витерпіла, пирснула зі сміху й, показавши мені язика, втекла. Це так було схоже на Зину, що я, в свою чергу, засміявся й пішов геть, веселий і бадьорий.

Сидячи в саду на гірці над Дніпром, я згадував про цю пригоду і весело при тому посміхався. Того дня в мене був втішний і радісний настрій.

 

З

Я бачив ясно смішний бік моїх вигаданих і курйозних пригод, але це не ставало на перешкоді з піднесеним запалом переходити від однієї безглуздости до чергової іншої. Мені завжди закидали брак фантазії. Тепер я впевнився, що я чистий фантаст, здібний на химерні вигадки й уявлені вчинки. Створити собі вигадану мету, щось подібне до мети, і блукати безпорадним мандрівником Це був я!

Я не був я. Я поводився як нерозумний 17-літній хлопчик, що для нього кожна уявлена химера — то бажаний принадний спосіб пізнати, що з себе являє життя. Охоплений потворною маячнею, я ладен був згодитись з істиною парадоксального твердження, що згідно з ним нема нічого неможливого в цьому світі, де тільки нем­ожливе можливим буває.

У ті дні химер і маячні я повірив у можливість неймовірного. Хоч мені чудесно було відомо, що Зини немає в Києві, але я, незва­жаючи ні на що, віддався сподіванці її побачити. Надіятись було безглуздо, але я надіявся. Що безглуздіша була надія, то всевладні- ше ставало почуття сподіванки. Я знав, що Тихменєви виїхали з Києва й до осени в Київ не повернуться. Я це знав, але я хотів бачи­ти Зину. Досить того, що я бажав, і ось уже все інше було запере­чено й одкинено задля цього одного єдиного бажання. Бажання було міцніше од свідомости реальности.

Підвладний єдиному бажанню, певний, що неможливого нема, відданий химері, я сподівався, що Тихменєви раптом повернулися до Києва. Мало що в людському житті статися може? На підмосковній дачі почав текти дах, остаточно похололо, протягом цілого місяця йдуть безугавні дощі, хтось із родини захворів, Олександра Владисла­вовича відрядили до Києва, або ж він вирішив, що треба не припиня­ти лекцій і поновити навчання. Мало як могли скластися обставини, що примусили Тихменєвих повернутись до Києва.

Мій час було віддано довгим і невизначеним прогулянкам. На Староміській вулиці, де мешкали Тихменєви, мене, мабуть, кінець-кінцем, знали пожильці всіх будинків і всіх квартир. Куди

б  не треба було йти, ця вулиця принагідно входила в маршрут моєї мандрівки. Але в більшості мені зовсім нікуди не треба було йти, і тоді мені не лишалося нічого іншого, як знов таки йти на Старо- міську. Протягом дня не раз і не два проходив я цією вулицею. Усталеної норми кількости разів, що я маю пройти повз будинок ч. 27, не було, але я не сумнівався, що чим більше й частіше я там проходитиму, тим справа буде певніша: я не промину часу приїз­ду Тихменєвих.

Кожне місце, де я колись випадково стрівав Зину, давало мені привід сподіватись, що я мушу знов її тут спіткати. Безглуздим ідіотом я тинявся з вулиці на вулицю, од вітрини до вітрини, од одного парадного до другого.

Я не певен, що це було кохання. Швидше, це й не було кохан­ня: просто нудьга канікулярного дозвілля, спека, самота, порожність, не знати, що робити й куди приткнутись. Просто у місті стоїть надто велика спека, і від цієї спеки в мене ослабли нерви. Просто мені нема куди й чому йти. Не все одно, куди йти й де тинятись?

Відомо добре, що всі людські химери виникають з дозвілля. Звич­ки, що їх було вироблено за зиму, тепер з початком шкільних кані­кул раптом порушено: тому то я й не найду ніяк собі певного місця.

Спека вимотувала мене вщент. Я нудьгував, блукав по вулицях, томився.

4

Обідав я того літа в їдальні Kola Kobiet проти Золотих Воріт. В їдальні давали на обід польський солодкуватий борщ, фрикадельки з картопляним пюре й одвареними бурячками, полляті рудою водичкою.

По обіді знов починалося тіньове маніякальне блукання по вулицях Києва.

Під вечір я неодмінно повертався додому. Я не рискував про­минути листоноші.

У кімнаті моїй було душно, стіни палали спекою, термометр показував 23° на Реомюрі. Через одчинене вікно в кімнату повзли пахощі кльозету, кухні, випраного шмаття, розвішаного на швор­ці, протягненій через двір. Я наливав на підлогу води, гадаючи хоч у такий спосіб зменшити задушливу спеку кімнати.

Щодня між 6-ою і 7-ою годинами вечора листоноша розносить листи. Про листування ми ні з ким з Тихменєвих не умовлялись. Мене ніхто не просив писати, а я не наважився звернутись з запитан­ням про дозвіл черкнути про Київ і киян. Проте щодня я стеріг постать листоноші з такою нетерплячістю, ніби бажанішої особи не було на світі. Що менше було підстав чекати листа, то настирливіше я стежив за листоношею.

Ніхто, розуміється, не говорив про регулярне листування, проте слід було припустити, що Зина в яку-небудь капризну хвилину захо­че написати мені декілька слів. В цьому нема нічого неможливого.

Мої міркування, що ними я тоді аргументував свої сподіванки й розрахунки, здавались мені цілком тверезими й бездоганними. Не сьогодні, так завтра, що найпізніше післязавтра я одержу листа від Зини.

Мені не сидиться в кімнаті. Не сидиться не тільки тому, що в кімнаті спека й мухи, а головним чином тому, що я не можу покластися на листоношу. До нього в мене недоброзичливе почут­тя. Він надзвичайно недбайливий. Замість розносити листи по квартирах, як це його обов’язок і як за це навіть і в газетах дописи друкували, він звичайно суне листи двірникові або ж хлопчикові, що бігає по двору: «Передай!» А хлопчик та й двірник гублять листи.

Я не всиджую в кімнаті і виходжу стежити за листоношею. Я бачу: листоноша зайшов у будинок ч. 134, звідтіля він виходить швид­ко, але в сусідньому будинку ч. 136 він бариться. Я ходжу повільною ходою, не поспішаючи, удаю, ніби прогулююсь, хоч, певне, з того уда­вання нічого не виходить, бо, турбуючись не проминути, коли листо­ноша вийде з будинку, де він чомусь так довго загаявся, я весь час обертаюсь, зупиняюсь і дивлюсь.

А! Нарешті листоноша йде в наш двір. Я входжу за ним. Я роблю вигляд, що листоноша зовсім мене не цікавить, ніби я й зов­сім не дивлюсь, куди він понесе пошту. Та я бачу, що він поніс листа до Огородніх, до Каплунів, до Блевошайтисів. На наш парад­ний він не заходить.

Сьогодні для мене листа немає. Мабуть, буде завтра.

Завтра повторюється все спочатку: удавана прогулянка, повторе­на байдужість, моя нетерплячість, серце, що колотиться, листоноша з сумкою для листів, і жодного на моє ім’я листа.

Уся безнадійна безглуздість мого поводження для мене ясна, як ні для кого. І це найгірше. Найприкріше божеволіти, зберігаючи ясну свідомість свого божевілля. Кожну ілюзію отруєно свідомістю її ілюзорности. І водночас нема сили, нема волі скинути з себе потвор­ні примари літньої душної кволої нудьги.

Що безнадійніше було чекання, то упертіше продовжувалося моє самотнє блукання по вуличній літній спеці.

5

Одного разу я не витримав. Я вирішив зайти до помешкання Тихменєвих. Я піднявся східцями і подзвонив. Подзвонив раз, пож­дав. ІПе раз подзвонив, ще пождав. Уляна, очевидячки, спала. Мені прийшлося прождати хвилин з п’ять, аж поки я додзвонився й за дверима почув запитання:

—   А хто там?

Я назвав себе.

Уляна загуркотіла прогоничами, ланцюжками, засувами, ґратами і, позіхаючи, з заспаним виглядом одчинила двері. У мене був нагото­ваний для Уляни благовидний привід, щоб пояснити мій непередба­чений візит. Я сказав їй, що, мовляв, я забув свого часу узяти у паня­нок деякі мої книжки, а тепер ці книжки мені дуже потрібні.

Уляна ввела мене.

У кімнатах було світло, душно й сухо. В променях сонця, підій­маючись над блискучим світло-жовтим паркетом, тремтіла легка, пухка прозора курява. Меблі, що завжди здавались масивними й уро­чистими, тепер у білих чохлах стояли ще урочистіші та масивніші. Великі картини були затягнені марлею. Білими саванами гігантських мерців вони марили в зупиненій німій тиші порожнього помешкан­ня. Великі дзиґарі з широкою лопатою маятника пробили тричі, щоб потім тиша знов застигла в напруженій всевладності. Боярич у черво­ному кафтані дивився в невизначену просторінь своїми спиненими синіми очима.

Я ввійшов у залю. Звичайно Зина вихорем, сковзаючись по пар­кету, вилітала мені назутріч, щоб з криком: «Леся, мама, Іполіт Миколайович прийшов на лекцію!» кинутись назад. Сьогодні ніхто не вибіг мені назустріч. Марні сподіванки! Тільки тіні тих, що були ще недавно тут, промайнули на мить і зникли.

Підвладна тиші порожніх кімнат боса Уляна ходила обережно й тихо. Мене ж ця гнітюча тиша нервувала. Мій голос, розриваючи мертвотну скованість тиші, бринів якось особливо різко та лунко. Через порожні кімнати я пройшов з навмисним шумом, тупаючи черевиками й різко розкривши двері в кімнату дівчат. Цим тупотін­ням, цими різкими рухами я ніби сподівався розірвати ту запону тиші, що відокремила мене й сьогоднішнє «нема» від Зини й Зини­ного молодого галасливого бешкетування.

Узявши книжки, що послужили мені за привід одвідати Тихме- нєвих, я вийшов з квартири ще стомленіший, розбитіший, розгубле- ніший, ніж увійшов. Навіщо я заходив? Може, для того, щоб пере­свідчитись, що нікого з Тихменєвих у Києві нема, ніхто не приїздив і не приїде? Може… Знаю тільки, що, вийшовши від Тихменєвих, я знищив ту єдину ілюзію можливої зустрічі, яка протягом багатьох днів жила й жевріла в мені, яку я мовчки в собі плекав.

Але, знищивши цю ілюзію, чого я тим досяг? Чи відчув я будь-яке полегшення? Чи повернувся мені спокій і колишня душевна рівновага? Ні! Так що ж? Чи ж не краще було б і надалі жити цим химерним чеканням неможливої зустрічі, що досі керували моїми кроками?

6

Я дійшов до вулиці Короленка й зупинився. Я подивився на годинника. Тридцять п’ять хвилин на четверту… Дозвілля зробило мене пунктуальним. Я звіряв годинника на Окрвиконкомі, на теле­графі, на будинку південних залізниць, критому ринку, хронометрі на Хрещатику біля аптеки, в крамниці коло Золотих Воріт, у Зедни- ка… Я часто дивився на годинника, щоб упевнитись, що час плента­ється мляво й повільно, і шо дозвілля робить його безмежно довгим і без міри розтягненим.

Куди повернути й куди йти? Пообідавши в їдальні Kola Kobiet, я звичайно об цей час поспішав додому, щоб стерегти прихід листоно­ші. Тепер мені нема куди йти.

Я подивився навколо себе і мій зір спинився на червоній, білими літерами писаній, вивісці пивної 1-ої Держброварні Київського хар­чотресту, К. Шульц. Я завагався. Але вирішення склалося швидко.

На розі Золотоворітської та Підвальної бородатому чорному букіністові я продав за безцінок, не торгуючись, свої книжки та й пішов у пивну. Я випив стопку горілки, гцо її, приховуючи, було при­несено і, так само приховуючи, було віднесено; я випив другу стопку, я випив декілька пляшок пива і сп’янів.

Тарілочка з соленими сухариками й друга з моченим горохом, столик, покритий цератою й заллятий пивом, порожні пляшки і п’я­ний я!..

Так день, так другий, так третій. Я кинув обідати солодким бор­щем з буряками та фрикадельками з картопляним пюре. Я пив. П’я­ний, повернувшись додому, я засинав маячливим, розмореним, спі­тнілим, важким сном.

7

Я не витримав цього катування, продав якусь золоту дрібницю, що ще залишалась у мене непроданою в голодні роки, і на ці гроші поїхав до Москви.

Я бачив круті, горбаті московські вулички. Я дихав курявою, що її метуть авто, отруюючи повітря бензиновим чадом і пронизуючи мозок диким дзюркотом сирен. Я знемагав від спеки розпечених на сонці кам’яниць і бруку.

Коли я зайшов на службу до Олександра Владиславовича, мене довго не хтіли провести до нього в кабінет, особливо після того, як я, не змігши показати посвідки, мандата чи командировки, заявив, що я до товариша Тихменєва в особистій справі. Мені казали, що в особистих справах тов. Тихменєв не приймає, що я можу зверну­тись до його секретаря й через секретаря передати те, що мені треба. Я настоював, мені відмовляли. Я мусів просити переказати моє прізвище.

Олександер Владиславович прийняв мене між двома засідан­нями: одним, що закінчилось, і другим, що вже почалося й на яке йому треба було кудись поспішати. Він не висловив здивування, побачивши мене, і не спитав, чому я опинився так несподівано тут, у Москві. Він був люб’язний і коректний, як завжди; подякував мені за те, що я так чудесно зумів викликати інтерес до наукових дисциплін не тільки в Лесі, а навіть у «вігрогонної», як він сказав, Зини; запросив приїхати на дачу і, попереджаючи запрошення Мар’ї Семенівни, запропонував погостювати в них на дачі скільки мені забажається. Сам же він прохає пробачення, бо вже дзелен­чить телефон. Це йому нагадують, що його чекають на засідання. Він має їхати. Коли я хочу і коли нам по дорозі, він підвезе мене. Автомобіль стоїть внизу напоготові.

Я одмовився, подякував і попрощався.

Того ж таки дня я їздив на дачу, але до Тихменєвих не зайшов. Ця постанова не йти до Тихменєвих прийшла випадково й раптом.

Сидівши ще в вагоні, я був повний райдужних мрій. Я раз-у-раз дивився на годинник, і від нетерплячости мені здавалось, що сорок хвилин їзди не скінчаться ніколи. Я почував себе роздратованим з того, як мляво плентається розхитаний дачний потяг.

Вийшовши з вагона, я уже збирався спитати кого-небудь з тутеш­ніх мешканців, куди мені треба йти, щоб за другим поворотом в тре­тій дільниці праворуч під сосновим бором знайти дачу Пороховни- кових, — дерев’яна дача з вежею й зеленою альтанкою, що, як розпо­вів мені Олександер Владиславович, її наймають Тихменєви. Але я нікого не спитав про другий поворот в третій дільниці, про дерев’я­ну дачу з вежею та зеленою альтанкою.

Коли я вийшов з вагона, мене зупинила раптом думка: навіщо я сюди приїхав і що я маю сказати? Мені нема чого сказати. Не розмо­вляти ж про нескінчений навесні курс і не починати ж одкреслюва- ти в підручниках ті параграфи, що їх слід було б за літо моїм уче­ницям перечитати?

Я бачу, що дачники, які вийшли разом зі мною з потяга, вже розійшлися, що на станційній плятформі нема більше нікого, і я лишився сам. Куди мені йти й про що я думав?

Так! Пам’ятаю: я думав, навіщо я приїхав?

Тепер, коли я близький був здійснити своє химерне бажання, що хворобливо мучило мене протягом останніх тижнів з дня в день, щодня, цілі дні, моє бажання згасло. Коли я міг задовольнити бажан­ня, я більше не бажав. Перед реальною дійсністю моя химера відра­зу вилиняла, вицвіла, витрухла. Треба було аж сюди приїхати, треба було нарешті опинитися перед можливістю ствердити ілюзію свого мрійного «хочу», щоб одразу переконатися в штучній вигаданості бажання, породженого літньою нудьгою та дозвіллям. З остаточ­ною ясністю я освідомив собі усю химерність своїх вигаданих уяв­лень. Я знов був тверезий і стриманий. Тільки в глибині душі лишилось почуття порожньости та болючий сором від тих безглуз- достей, що так багато я наробив їх за останній час.

Нема нічого хворобливішого від згадки про зроблену безглуздість.

Ні один з моїх знайомих, що добре мене знають, не повірив би, що така спокійна та зрівноважена людина як я, бувши раз-у-раз для них за зразок стриманости та тверезости, могла наробити стільки безглуздостей. Невже ж я зроблю ще й останню безглуздість, з бухти- барахти невідомо чому, невідомо для чого з’явлюсь до Тихменєвих?..

На плятформі дачного полустанку дошки де-не-де погнили й струхлявіли. За дерев’яним будинком станції, подібним до сараю, простяглись сірі виснажені піскуваті лани з рідким ячменем та кво­лим житом. Вітер здіймає пісок незабрукованої вулички, що йде від станції до дачного посьолка й несе куряву.

За рудим залізничим парканом біліє березовий гай, а за гаєм починається сосновий бір. Червоно-жовті стовбури струнких висо­ких з темно-зеленими верхів’ями сосон відбиваються у ставі з пла­скими берегами. Було видно, як у бору гнулись на вітрі верхів’я сосен. Там гули сосни, що їхній гул нагадує гуркіт морського прибою. Я зав­жди любив, заглиблюючись в сп’янілість дрімотного незворушного спокою, слухати цей глухий гомін соснового бору. Але я не пішов слу­хати, як гудуть сосни.

Я не пішов до Тихменєвих.

8

У Києві я взявся знов за працю. Благо, почали перепадати дощі й спека зменшилась. Я працював. Нерви заспокоїлись, повернувся сон. Мені вже не треба було шукати порятунку в огидній мішанині само­гону з пивом.

Коли ж я знов відчув самоту, я згадав про Мар’ю Іванівну.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.